Помаранчева куртка.

«Зниклі люди?» — подумалось мені.

Я стояв перед стендом на якому були приколоті вицвілі фото, майже невпізнавані через вік і тьмяність світла. Одне навіть нагадувало мене. На іншому була якась помаранчева пляма.

Дім навколо мене був як дивний звір: молода шкіра — невідомого віку нутро, в якому я знаходився. Тупик у кінці коридору, що упирався у двері. Я втік сюди від осінньої мряки до чавунної брудної батареї. Звиклий проводити час наодинці, бо моїх однолітків тут більше не було.

Знудившись, я вдарив ногою по дверях. Потім ще. І ще. Коли нарешті останній удар змусив репнути одну з дерев’яних плит. Вони майже згнили. Не пройшло п’яти хвилин як я вже протиснувся на ту сторону.

Кімната. Крізь тьмяні, побиті вікна виднівся маленький внутрішній дворик. Освітлений зверху, він чомусь мав відтінок сепії, як на старій монохромної фотографії. Ветхі стіни, сліпі вікна, цегляні труби. Нежилі приміщення.

Щось скрипнуло. Я сіпнувся і тихесенько прокрався до вікна. Дворик був трикутний. В одному куті були двері, в іншому — одноповерхова прибудова, за металевим приладдям у вітрині та ще одні двері неподалік.

Щось скрипнуло ще раз. Прямо піді мною на гойдалках тихесенько колисалась дитина у помаранчевій куртці. Спиною до мене.

Я зазирнув вниз через стулку вікна без скла. Там була купа гнилих дошок у червоному сукні, по якім я міг спуститись.

— Привіт, — сказав я, підійшовши.

Гойдання зупинилось. Я поклав їй руку на плече і хотів зазирнути через нього, але вона ховала обличчя під капюшоном та відвертала, коли я заглядав під нього. Світлі прядки волосся, підборіддя, ніс, губи — все що я спромігся побачити.

— Не треба, — це була дівчинка, на кілька років молодша за мене.

Вона різко обернулась на двері у куті.

— Іди, тобі тут не можна бути! — трошки панічно, тремтячим голоском сказала вона. — Тримайся подалі якомога довше.

— Як ти тут опинилась?

— Не питай — прочитай. Тепер ти теж можеш. Я вже не маю часу. Іди!

Я почув кашель та сипіння. Дівчинка встала та прошепотіла:

— Швидше!

Я забрався назад і сховався за підвіконням.

Її тіло було так похилене, голова так замотана у хустини, що не можливо було побачити обличчя. Те, що виглядало з під хустини не було схоже на щось людське. З’явившись з дверей, Стара підійшла до Дівчинки та поклала їй руку на плече, схилившись над нею, майже накрив її собою. Та слухняно посунулась вперед. Вони так повільно рухались, що здавалось Стара здригаючись поглинає дитину.

Ніби відчувши погляд, вона почала розвертатись. Якийсь тваринний жах охопив мене. Я здав назад, оговтавшись тільки поруч зі стендом.

Але дещо змінилося. Дивно, вони з’явились тільки зараз? Вицвілі надписи поверх фото. Читати їх було майже неможливо. Спромігшись розібрати тільки розрізнені фрази, поверх помаранчевої плями, я врешті осяг: «Це її історія. Що завершується… Боже!»

І я пішов назад. Вже біля вікна я зупинився — тиша.

— Я тільки зазирну, — шепотів я собі, — тільки на секунду.

Ледь відчинені двері точильні. Мені було лячно перетинати поріг — небезпечну межу, але як інакше було все роздивитись? В похмурій комірці пахло не металом чи корундом, хоч точильний стіл стояв прямо під віконцем біля виходу. З глибини кімнатки йшов інший запах, що перебивав всі інші. Там були ще одні двері. Зачинені. Кожний мій крок до них сморід наростав.

Я обернувся — у темному кутку, біля комода, майоріла помаранчева куртка.

«Це вона!» — я підлетів до неї та схопив за плечі. Плечики. Зроблені з двох заточених сталевих крюків. Куртка висіла на них. Мене накрив жах.

— Ти все одно колись забереш їх, Стара. Але я тебе розумію: ягнята найсмачніші, так? — я забився у куток за комодом, цей голос належав літньому чоловіку, заношеному, як і його сюртук. Це був хазяїн комірки, зрозумів я.

— Ось. Ласий шматочок. Я відтяв їй кінцівки, поки вона була ще жива. Тому м’ясо м’якше та ніжніше. Підвісив все на крюках над ванночкою. Розпоров живіт, коли вона ще була у свідомості, але у ванночці вже є трохи крові. Тоді нутрощі будуть соковиті. Треба дочекатись останнього подиху і тільки тоді швидко завершувати свіжування тушки.

Стара розвернулась та пішла. Точильник сів гострити ножі.

Я раптом згадав: «поверх моєї світлини теж були надписи». Їх вже було пізно читати. Мені.

— Почекай, залишилось ще трошки, — сказав Точильник в тишу, — всього два ножі.