Масік

Глухий дерев’яний стукіт прокотився кімнатою. На мить мені перехопило подих. Грьобані шишки. Коли піднімається вітер, гатять по котеджу з усіх боків, наче хтось пробивається всередину.Я відклала книгу. За 6 годин читання тіло заклякло і від голоду нудило. Крізь темряву почапала на кухню. По стіні проповзло світло фар в супроводі гучної музики — тимчасові винаймачі сусіднього будинку нарешті поїхали.

Кілька місяців тому я переселилася у село. Єдине, що заважало жити тут — приїжджі компанії бидла. Самотність мала б заспокоїти, та переляк від шишок не минув, навіть коли на сковороду шльопнулось м’яско й апетитно зашкварчало. У світлі витяжки блищали краплі жиру, що вистрілював мій стейк. Зненацька згадався мод для Сімс на грилювання дітей. Мені тоді було 11 і після клятого дитячого барбекю тиждень снились жахи. Приблизно тоді прийшло розуміння, що мені по-хворому подобається боятися. Відтоді я передивилась всі жахастики світу і перебувала на місії прочитати кожен трилер планети…

Я ковтала нелюдські обсяги слини, коли знову застукотіли шишки — вітер подужав. Це був дурний страх. Розважальний. Такий, що змушує хребет вібрувати… Але зараз щось не так. Звук якийсь уривчастий. Це не шишки. Хтось вибиває двері.

В ЗМІ нещодавно казали про маніяка, що завівся в селі й чи то розчленовує, чи то їсть людей... Я прокралась до дверей. Затамувала подих. Подивилась у вічко. У просвітах місячного сяйва на двері кидалося муміфіковане тіло. Губате. Відчинила.

— Якого?!

— Слава богу! Я вже хвилин десять стукаю! — захекано привіталась Віра, худюща як смерть.

— Є Дзвінок!

— Та тут темно як в сраці, власних рук не видно. Хоч би світло увімкнула…

— В тебе шо, дитина?!

Віра кивнула і притулилась губяками до згортка, що тримала однією рукою.

Вона впевнено простувала коридором на ногах-соломинках. Я дріботіла слідом.

— Як ти мене знайшла?

— А класна все-таки хата. Велика, — проігнорувала Віра, по-хазяйськи вмикаючи велике світло кухні. Стало моторошно. — Насправді, справи кепські. Чоловік хоче запхати мене в божевільню, а Масіка обколоти наркотою. Прихистиш?

— Щось я не розумію. Ти хочеш жити з “параноїдальною, схибленою на книжках психопаткою”?

— Забудьмо, гаразд? Цілий рік минув. Я була дурна. І я не прошуся жити з тобою. Лиш переночувати й підкинути до кордону. Міша одного разу вже вкрав Масіка і зробив йому щеплення…

Скелет Віри, вмостившись на високому стільці, трусив згорток, хоча той і не кричав. Взагалі не видавав звуків. Клала то на одне то на інше плече. Побачити його голову ніяк не вдавалось. Смерділо потом і чимось огидно-солодким. Віра плямкала велетенськими губами, що займали третину кістлявого обличчя. Жалілася на чоловіка-вакцинатора. Та я не слухала. Щось було не так…

— Чекай, ми не спілкувались рік.

— І за цей рік ти переїхала СЮДИ… — Віра обвела кістяною рукою дизайнерську кухню.

— Я переїхала СЮДИ 4 місяці тому. ТУТ усі будинки тимчасово здаються туристам-наркоманам. ТУТ водиться маніяк…

— Тому ти не вмикаєш світло? Бо маніяк побачить? — Вона відкрито насміхалася.

— Так, суко, побачить! Тому якщо хочеш мене вижити …

Віра, роззявивши м’ясистий рот, так затрусилась, що згорток ледь не перетворився на Викрутку. Збовтану, а не змішану.

— Ти чого?.. Я лиш хочу вивезти Масю за кордон… — Кістяними пальцями вона відгорнула пелюшку.

Я очікувала побачити що завгодно — трупа, тварину, реборна. Але Вірин син виявився червоним неадекватно-крихітним пуцьвірінком з величезними опухлими повіками.

— Він… Живий?

— Господи, звичайно він живий. Просто народився на кілька місяців раніше.

Стримувати блювальний позов було важко і я відвернулася до плити. У відображенні витяжки здалося, як Віра облизує обличчя немовляті.

— То як…

— Потримай Масіка, — немовля опинилося у мене. Я намагалася не дивитись, як пульсує його тім'я. Віра на планшеті відкрила інстаграм.

— Ось, в тебе мільйон фоток будинку. А я колись тут вписувалась з дівчатами, от і впізнала його!

Я недовірливо переводила погляд з планшета на Віру.

— Окей, припустим це правда. Але ти вкрала дитину, втекла, і тепер вас шукає поліція…

— Ріт, я зникла безвісти! Викинула телефон! Їхала автобусом! Платила готівкою! Ніхто навіть не знає, що ми знайомі! Тут Міша нас ніколи не знайде.

— Мгм-м-м... Безвісти… Що ж, залишайся на вечерю.

Я впустила Масіка на підлогу. Навмисне. Тільце вдарилось об плитку з нудотним звуком. Віра гикнула. Її ротяра розтягнувся в гримасу. Замість того, щоб кинутись на мене, вона впала на коліна біля немовляти. Я завела пательню над її головою.