Шепіт з льоху

Коли бабуся померла, ми з мамою приїхали до її старої хати в покинутому селі, де вже майже ніхто не жив. Вітер гнав по дорозі клуби туману, а дощ розмивав останні стежки, наче хтось стирав останні сліди цивілізації. Повітря було густе від запаху гнилого осіннього листя та чогось іншого — солодкуватого, тленного, ніби м’ясо що розкладається. 

Вітха хатина стояла майже порожня та здається розсипалася від часу як пожухле листя, але льох біля сараю стояв як новий і наче дихав своїм таємничим життям. Повільно, важко, але вичікуюче. Немов щось велике лежало там унизу й шепотіло в легкому нетерпінні.

— Не підходь туди, — сказала суворо мати, але щоночі сама стояла біля вікна, вдивляючись у темний провал льоху. У її руках тліла бабусина чорна свічка — та сама, що колись палала під час дивних бабусиних ритуалів. 

На третю ніч я прокинувся від стуку. 

Тук. Тук. Тук.

Пауза. 

Тук. Тук. Тук.

Ніби хтось стукав у двері з-під землі в очікуванні і нетерплячому роздратуванні.

Я підійшов до вікна, бо не побачив маму в кімнаті, за склом клубився важкий сивий туман. Мати стояла біля льоху в довгій нічній сорочці, а свічка в її руці палала яскраво-червоним високим полум’ям. Вона нахилилася й потягнула за кільце на важкій кришці льоху. Дерево не піддавалося та протестуючи скрипіло не зважаючи на її зусилля.

— Мамо! - перелякано закричав я, не чекаючи що вона мене почує з дому.

Вона різко обернулася, випустила з рук кільце та миттю згасшу свічку і закричала так що задзвеніло вікно. Її очі були пусті, наче вона втратила свою душу… Своє життя…

Вранці мама нічого не пам’ятала і навіть не вірила мені коли я їй розповів. Але ми разом пішли перевірити. На сходинах льоху залишилися сліди. Акуратні, наче тендітна жінка пройшлася босими ногами вкритими чорною багнюкою. І, ще одні - менші. Дитячі. 

Наступної ночі з дому зникло бабусине старовинне дзеркальце. Потім кудись поділася сіль, і всі фото з альбому - ті, де бабуся була ще молода. На останньому вона тримала на руках фарфорову ляльку.

Я пам'ятав цю ляльку з маленького віку коли приїздтв до неї, бо дуже сильно в любив потайки розглядати їх, але бабуся завжди суворо забороняла навіть наближатися до неї.

На п’яту ніч я прокинувся від голосу що просочував кожну мою клітину. Мене кликали. 

— Назарчику… — прошепотів голос, і я знаю що він лунає з льоху. — Це ж я… твоя бабуся… 

Голос був солодким, клейким, як мед із домішком трупної отрути, в якому застрягаєш як мошка без можливості вибратися. Бабуся ніколи так не говорила. 

Я взяв ручний ліхтарик і пірочинний ніж для захисту, і пішов за голосом до льоху. Кришка легко та беззвучно піддалася з першого разу, коли я потягнув за кільце, немов чекала на мене. Сходи ж протяжно скрипіли під ногами при кожному моєму кроці, освітлені променями ліхтаря. Повітря було холодним і сирим, насиченим запахом землі та чогось гіркого на присмак.

На полу льоха стояла стара відкрита скриня. І хоча все навколо було занедбано в пилу та гірляндах павутиння, на ній не було ні порошинки

Усередині лежала стара бабусина лялька. Та сама, на яку нишком дивився в дитинстві. Але зараз вона посміхалася - занадто широко та моторошно. Її рот розтягнувся від вуха до вуха, ошкирівши маленькі гострі зуби, що ніби світилися в темряві.

А очі… 

Це були справжні людські очі, наповнені блиском та крововиливами. Вони спостерігали за кожним моїм рухом.

Я відступив навіть не торкаючись її, але скриня раптом захлопнулася сама. 

Згори пролунав гулкий дитячий сміх.

— Тепер ти зі мною, Назарчику… - донеслося звідусіль. Так гучно, що земля затряслась і посипалася зі стелі мені на голову.

Я впав виробивши ліхтарик який тієї ж миті згас. Темнота стиснула мене, немов живі руки які міцно стискали мене та по краплині забирали життя. Щось холодне і слизьке обвило зап’ястя, та я закляк і не міг вимовити ні слова.

— Тепер твоя черга бути бабусею… - Останнє, що я почув — був шепіт із скрині в якому чулася жага та сміх: 

— Ти полюбиш зі мною гратися!