Мотанки

      Напередодні мороз вдарив об землю. Ще й сніг випав такий, що його роками до того стільки не бачили. І людей тоді померзли багацько. Всі села після тієї ночі збирали тіла по хатах. У кого піч згасла й застигла, хто виходив худобу глядіти. Метикуваті ж завчасно свою животину до сіней перевели, а хто не устиг... то краще б уже не рипався. Така то була холоднеча. Та я не за неї до вас казатиму. Бо поночі серед лютої стужі тоді до нас завітали гості.

          Ніхто не бачив, як вони прийшли до села. Пізніше ми лише уявляли, як самотні постаті виринули із лісу, пройшли засніженими полями, промайнули садки з посрібленим морозом гіллям. Ми узріли їх лиш під кінець дороги, коли дві однакові фігури зупинилися перед дверима хати, що сьогодні геть поросла бур’яном.

          То була глупа година і ми вже давно повлягалися спати. Проте тепло печі не гріло тоді мого серця. Я трусилася як листя на вітрі й щось тягнуло мене туди, до вікна, здерти із шибки колюче мереживо інію. Поруч зі мною нерівно дихала сестра і я знала, що вона теж не спить, теж тягнеться до вікна. Нам не було сил тоді втерпіти. Взявшись за руки, ми дивилися на білосніжний світ під гострим серпанком місяця і бачили тільки чорні фігури у пишних шатах. Вони були наче тінь одна одної, їх несила було відрізнити ні в одязі, ні в статурі. Довгі пишні червоно-чорні спідниці лизали подолами білий сніг, миготіли дрібними узорами пояси, широкі рукави чи то сорочок, чи то каптанів однаковими складками бралися по руках і намиста червоні як горобина, з монетами, хрестиками та сріблом вперемішку, здавалися тяжкими мов ярма у наших волів. І було зрозуміло, що то не люде стоять перед порогом сусідів, бо ж жодна людина не криє свою голову та лице полотнами так, щоб ні очей, ні рота не було видно, і не в’яже поверх того чорним хреста собі на голову.

          Поміж тим постаті не були незрушні. Одна, що ближче стояла до тяжких дубових дверей, підняла руку, постукала. Зачекала з хвилину, вдарила ще раз. Марно вдарила. А відтак постукала втретє та вже не вичікувала. Взялася за клямку і легко, ніби двері хто на неї штовхнув зсередини, вирвала їх із петель. Ламане дерево впало на пухкий сніг, а постаті не зайшли, заплили до теплого черева хати.

          Далі все було швидко. У світлі, що падало з дверного провалля, ми бачили метушливі тіні, до нас долітали далекі крики, брязкіт розбитих горщиків і вже через кілька хвилин зі спустошеної оселі явилося троє – дві мотанки неприродно подібні у своїх ідеальних убраннях та боса дівчина в білій сорочці. На світлому полотні їй цвіли червоні плями, волосся сплуталося й обличчя стало таке спокійне, що я й не впізнала у ній одразу сусідську завжди заклопотану Євку. Вона стояла до мене напівобернена, тримала в руці серпа, що мій батько коваль змайстрував їм минулого літа. Євка поволі підняла його догори і воно зблиснуло червоним.

          І я рада, що той відблиск відбувся. Він доконав сестру, відтак вона вткнулася мені у плече личком, ридаючи, й не бачила, як Євка шматує своє лице вигнутим лезом і усміхається.

          Тааа, тої ночі вдарили люті морози. Піч у сусідській хаті швидко охолола, догоріли запалені свічі. Мати Євки, батько, малі брати – всіх знайшли ранком розтерзаними й в додачу замерзлими. Тож ніхто не знав, як з ними треба чинити. Інших покійників після тієї ночі рідня до своїх сараїв забирала, чекаючи гожої погоди для поховання, а цих ніхто не хотів. Звірі постаралися, дурно вирішили тоді у селі.

       Але ж я вам кажу що не звірі. Моя сестра вам теж би сказала, та вже не може – вкоротила собі віку три роки потому. Сказала б вам, що не звірі й стара крива баба, що з Євчиною сім’єю з іншого боку сусідувала. Проте і вона довго не прожила. Тепер тільки я зосталася. Єдина відаю, що тієї світлої морозної ночі з села вийшли вже троє панн з чорними хрестами на білих полотнах замість облич. Єдина знову чекаю лютої холодної ночі. Бо така у Євки тоді щаслива сяяла усмішка, якої я за життя ще не мала.