Багряна, заплямована

— Пам’ятаєш, хто ти?

В покої напівтемрява, терпко пахне ароматною олією. Полум’я свічки калатається, мерехтить від протягів. Тривога скручує черево, холодною рукою стискає все всередині й тягне донизу.

— Богом врятована, богові дарована, — відповідає вона завчене та розправляє поділ сукні — пекучого, червоного кольору, що віщує першу незайману кров.

Бабині пальці з силою торкаються чола, залишають на шкірі мітки-напівмісяці від гострих нігтів. Потім втискаються у живіт, одне плече, друге. Баба хрестить так, наче з кожним доторком відштовхує все далі від себе.

З темряви у кутку виступає мати — пряма, наче хтось проштрикнув її металевим стрижнем від маківки до п’ят. Вона вбрана у чорне, як належить матері нареченої бога. Губи ворушаться: мати молиться, щоб новий союз був плідним — так само як її колись.

Так само як бабин до материного.

Наречену ведуть вулицею. З хат висипають сусідки, проводжають, милуються: «Ач, весна! Невіста заневістилася».

У храмі важкі золочені двері, білі стіни та вівтар. І той, для кого її призначено.

Вона ще ніколи не бачила бога зблизька. Його чоло порізано зморшками, на голові та на підборідді — довге біле волосся. Більш ні в кого у Божаниці немає такого волосся — у всіх голі, чисті обличчя.

— Лягай, — каже бог.

Його доторк чи то жаром ятрить, чи холодом. Він бгає та розкладає її, наче ганчір’яну ляльку. І хоч як вона старається втриматись, крик, схожий на ревіння худоби, ллється з горлянки, коли бог цілком заволодіває нею.

Хто ж знав, що бог пахне старістю? Навіть ладан не перебиває сморід з його нутра. А служіння йому — біль, що з кожним поштовхом тоншає, тоншає, нескінченно загострюється, наче комариний ніс.

— Багряна, заплямована, — гуркоче він. — Ти даси мені сина.

Сина? В Божаниці досі не було синів.

В кожній родині, в кожному поколінні — самі доньки. І всі до однієї — наречені богові. 

— Мамо, чому в бога немає синів?

Мати хреститься, мовчить. У вікно б’ється ошаліла муха, гуде: «Ох, невіста! Навесні заневістилася, аж ось і осінь».

Дитя росте всередині, тисне та розпирає живіт. Наче паразит, що оселився у ній та живе тепер її життям.

— Їж. Дитина повинна їсти, — каже баба.

А хочеться заснути й не прокидатися.

— Не їстимеш — запхаю.

То не порожня погроза, тож вона слухається, жує — довго-довго, наче тільна корова. Тільки теля її — не теля, а людина, як вона сама була колись.

Вдень і вночі поруч чатують сни, ховаються під повіками. Хтось промовляє до неї, кличе, тягне під серцем, наче від нього простягнулася мотузка у пітьму. Мати з бабою сплять, а вона йде за тією мотузкою. Тільки нічний вітер змією сичить: «Невіста навесні заневістилася, а восени геть знавісніла».

У храмі — м’яке світло лампад, чаша з вином на вівтарі та велика кам’яна скриня. Кришка важезна — не зсунути ніяк, але зі щілини солодко тхне пилом та зогнилою плоттю.

«Ми тут, тут!» — плачуть всередині.

Голос божий уражає її, наче грім.

— Чого прийшла?

Серце захлинається, як сполохана курка, та голоси виручають, підказують потрібні слова:

— Хочу ще послужити тобі. 

Бог поблажливо сміється-скрегоче.

— Сподобалося? Ну ходи.

Він задирає на ній сорочку, розводить ноги, старечими руками голубить її надуте черево.

— Не бійся, — говорить до нього, не до неї. — Ти обраний. Я зліплю тебе за своєю подобою.

То от навіщо йому потрібен син — щоб замінив його, немічного. Став новим богом для Божаниці.

Нежданий гнів падає на неї чорною хмарою. Застує очі, обливає жаром оголені стегна.

Важка лита чаша наче сама з’являється поруч, лягає у долоню.

«Бий, бий!» — виють голоси.

Раз! — і бог валиться долі, а по білому тімені тече темне виноградне вино.

Та цього замало. Вона падає йому на груди та сікається до лиця, як скажена сука. Ніс — масний, гірко-солоний, з шорсткими волосинами — хрумкає на зубах, наче в’яла морквина. Цей слизький шмат раптом — нарешті — пробуджує у ній голод. Дитя, що ворушиться у лоні, просить м’яса — воно та душі невинних, що ув’язнені у скрині.

«Їж! Відбери назад нашу плоть!»

Крізь пальці сочиться юшка густого, гарного кольору, майже як її весільна сукня, багряна, заплямована.

Вона посміхається кривавим ротом, нахиляється та їсть, знов і знов цілує бога у щоки та губи.

І лише коли їй починає здаватися, що шлунок репне від ситості, вгамовується її дитя, а потім потроху стишуються й замовкають тонкі немовлячі голоси.