— Пам’ятаєш, хто ти?
В покої напівтемрява, терпко пахне ароматною олією. Полум’я свічки калатається, мерехтить від протягів. Тривога скручує черево, холодною рукою стискає все всередині й тягне донизу.
— Богом врятована, богові дарована, — відповідає вона завчене та розправляє поділ сукні — пекучого, червоного кольору, що віщує першу незайману кров.
Бабині пальці з силою торкаються чола, залишають на шкірі мітки-напівмісяці від гострих нігтів. Потім втискаються у живіт, одне плече, друге. Баба хрестить так, наче з кожним доторком відштовхує все далі від себе.
З темряви у кутку виступає мати — пряма, наче хтось проштрикнув її металевим стрижнем від маківки до п’ят. Вона вбрана у чорне, як належить матері нареченої бога. Губи ворушаться: мати молиться, щоб новий союз був плідним — так само як її колись.
Так само як бабин до материного.
Наречену ведуть вулицею. З хат висипають сусідки, проводжають, милуються: «Ач, весна! Невіста заневістилася».
У храмі важкі золочені двері, білі стіни та вівтар. І той, для кого її призначено.
Вона ще ніколи не бачила бога зблизька. Його чоло порізано зморшками, на голові та на підборідді — довге біле волосся. Більш ні в кого у Божаниці немає такого волосся — у всіх голі, чисті обличчя.
— Лягай, — каже бог.
Його доторк чи то жаром ятрить, чи холодом. Він бгає та розкладає її, наче ганчір’яну ляльку. І хоч як вона старається втриматись, крик, схожий на ревіння худоби, ллється з горлянки, коли бог цілком заволодіває нею.
Хто ж знав, що бог пахне старістю? Навіть ладан не перебиває сморід з його нутра. А служіння йому — біль, що з кожним поштовхом тоншає, тоншає, нескінченно загострюється, наче комариний ніс.
— Багряна, заплямована, — гуркоче він. — Ти даси мені сина.
Сина? В Божаниці досі не було синів.
В кожній родині, в кожному поколінні — самі доньки. І всі до однієї — наречені богові.
— Мамо, чому в бога немає синів?
Мати хреститься, мовчить. У вікно б’ється ошаліла муха, гуде: «Ох, невіста! Навесні заневістилася, аж ось і осінь».
Дитя росте всередині, тисне та розпирає живіт. Наче паразит, що оселився у ній та живе тепер її життям.
— Їж. Дитина повинна їсти, — каже баба.
А хочеться заснути й не прокидатися.
— Не їстимеш — запхаю.
То не порожня погроза, тож вона слухається, жує — довго-довго, наче тільна корова. Тільки теля її — не теля, а людина, як вона сама була колись.
Вдень і вночі поруч чатують сни, ховаються під повіками. Хтось промовляє до неї, кличе, тягне під серцем, наче від нього простягнулася мотузка у пітьму. Мати з бабою сплять, а вона йде за тією мотузкою. Тільки нічний вітер змією сичить: «Невіста навесні заневістилася, а восени геть знавісніла».
У храмі — м’яке світло лампад, чаша з вином на вівтарі та велика кам’яна скриня. Кришка важезна — не зсунути ніяк, але зі щілини солодко тхне пилом та зогнилою плоттю.
«Ми тут, тут!» — плачуть всередині.
Голос божий уражає її, наче грім.
— Чого прийшла?
Серце захлинається, як сполохана курка, та голоси виручають, підказують потрібні слова:
— Хочу ще послужити тобі.
Бог поблажливо сміється-скрегоче.
— Сподобалося? Ну ходи.
Він задирає на ній сорочку, розводить ноги, старечими руками голубить її надуте черево.
— Не бійся, — говорить до нього, не до неї. — Ти обраний. Я зліплю тебе за своєю подобою.
То от навіщо йому потрібен син — щоб замінив його, немічного. Став новим богом для Божаниці.
Нежданий гнів падає на неї чорною хмарою. Застує очі, обливає жаром оголені стегна.
Важка лита чаша наче сама з’являється поруч, лягає у долоню.
«Бий, бий!» — виють голоси.
Раз! — і бог валиться долі, а по білому тімені тече темне виноградне вино.
Та цього замало. Вона падає йому на груди та сікається до лиця, як скажена сука. Ніс — масний, гірко-солоний, з шорсткими волосинами — хрумкає на зубах, наче в’яла морквина. Цей слизький шмат раптом — нарешті — пробуджує у ній голод. Дитя, що ворушиться у лоні, просить м’яса — воно та душі невинних, що ув’язнені у скрині.
«Їж! Відбери назад нашу плоть!»
Крізь пальці сочиться юшка густого, гарного кольору, майже як її весільна сукня, багряна, заплямована.
Вона посміхається кривавим ротом, нахиляється та їсть, знов і знов цілує бога у щоки та губи.
І лише коли їй починає здаватися, що шлунок репне від ситості, вгамовується її дитя, а потім потроху стишуються й замовкають тонкі немовлячі голоси.