Сімейні справи

Не те б що, я боявся смерті. Не те, що б і чекав. Просто коли, ти прикутий до ліжка більшість часу і до того паршивого життя, смерть стає неминучим безповоротним звільненням (але раптом ні).

Каліка, покруч з народження в ідеальній (хоча б на позір) сім’ї, брудна пляма на цьому родинному дереві, що своїм коріння сягає… і так далі, і тому подібне – як любить повторювати любий батько, в ті митті, що волів приділити увагу, мені, своєму чахлому неправильному чаду. 

Мій похорон сплановано. Без надмірного пафосу, але достатньо гідна церемонія для нашого дворянського дому. Бо те, що подумають люди, має велике значення.

І саме тому, теперішні події не мали ніякого сенсу.

Завжди відсутня матінка, яку я бачив то і разів п’ять (бо дохле чадо не те чим можна гордитись), лежала лялькою у калюжі крові, а батько, з перекошеним, витрішкуватим обличчям сунув з закривавленим ножем на своє золоте дитя і мого старшого, єдиного нормального в цій сімейці, брата.

– Що, що тут коїться? – я тримався за стіну, що не впасти. 

– Ах, мій справжній син, – батько зупинився і глянув на мене. З ножа скрапувала кров. – Як я міг подумати, що в мене може народитися нормальна дитина. Ця сука, – він копнув тіло матінки, – нагуляла Ноа від якогось вилупка, – він копнув її ще раз. – Через неї тепер мій рід закінчиться на тобі, – він кричав, бризкаючи слиною.

Ноа плакав нажаханий, сидячи на підлозі біля матінки. В її крові.

Божевілля.

– Ноа, це правда? – запитав я якось тихо. Ноа був надією не тільки батька, а й моєю. Що з крові древньої сім’ї катів, вбивць і іншого зброду може вийти щось нормальне. Що хтось з нас не бачить їх.

– Я, я… не знаю, – видавив він з себе. Заплаканий і нажаханий. Розгублений.

Дивитись на свого завжди усміхненого сяючого старшого брата було нестерпно. Хтось мав поставити цьому кінець.

– Дай мені ніж, – я простягнув руку до батька. – Я маю ж перед смертю зробити хоч щось гідне у житті, гідне нашої крові.

– Так, так, буде краще. Останній нащадок помститься за цю зраду, хоч на щось згодишся, – він відав ножа.

– Ліам, Ліаме, не треба, – заскиглив брат, – я не винен, – шепотів він нажаханий. 

– Хтось має це зробити, Ноа, – промовив я спокійно і всадив ножа в горлянку батька.

Гаряча кров на моєму обличчі. Булькаючий звук і здивований згасаючий погляд. Ніж ввійшов глибоко. 

Ще одна калюжа крові на мармуровій підлозі.

– Що, що ти зробив? – тепер брат дивився з жахом на мене. Але ж хтось мав зробити вибір. Вони зрозуміють. 

– Скажеш усім, що каліка зовсім збожеволів, вбив батьків і втік. Краще так, ніж оце. Репутація сім’ї важлива.

Я не чекав відповіді. Пішов так швидко як міг, поки слуги не вирішили, що тиша – це безпечно і можна глянути, що коїться.

На дворі пронизливо холодно. Сніг сипле в очі. А я тільки в сорочці, яку заляпала батькова кров. 

Мороз сковував пальці, холодне повітря обпікало горло. Потрібно було змусити себе рухатись. У мене залишилась лише одна справа.

Річка замерзла. Суцільна крига, ні ополонки. Ну, звичайно, який рибалка зайде так далеко у таку погоду. Я повільно став на лід. Огледівся. 

В одному місці у лід вмерзла гіляка. Повернувся до берега, знайшов камінь, заледве дотягнув і взявся вдаряти ним об лід. Камінь дряпав обморожені пальці. Завдавав удару раз по раз, поки не почув тріск. Дав собі мить перевести дух, підвівся із силою впустив камінь вниз. Лід піддався і камінь пішов на дно. Я відчув невеличке моральне задоволення. Не таким вже й безтолковий я, як казав батько.

Сів на край ополонки, опустив ноги у воду. 

Ноги обпекло холодом. 

Глянув угору.  Не хотів, щоб останнє що я побачу були вони. Снігопад не дозволяв розгледіти небо. Та й врешті-решт, що я хотів там побачити наостанок. 

Глибокий вдих і ковзнув у воду, відпускаючи край ополонки, дозволяючи течії нести себе під лід.  

Страшений холод вибив повітря з легень, вода хлинула усередину. 

Боляче, страшно, але… 

Темрява і холод несли спокій.

Несли кінець.

Щось крижане, страшено крижане схопило мене і потягло вниз.

Глибше. І глибше.

Я намагався закричати, але не зміг.

Для мене кінця не було. 

Вони чекали.