Мій ідеальний чоловік

Сьогодні він знову повернувся додому рівно в 21:00. Ні раніше, ні пізніше. Точно о девʼятій. Його сорочка завжди була ідеально випрасувана й випрана, без жодних плям або хоча б маленької цяточки від ручки. Кожного ранку прокидався в один і той самий час, завжди смажив свої досконалі тости з яйцем та беконом, видавлював свіжий апельсиновий сік. Теж ідеальний, без єдиного недоліку. Вкладав волосся гелем, виглажуючи кожну волосинку, брав свій коричневий дипломат, цілував мене в щоку і йшов на роботу. Здається, я почала втрачати лік часу. Іноді задумувалась, скільки років взагалі триває наш шлюб та намагалась згадати, якими ми були в молодості.

Знайшла старий альбом з фотографіями, що ми робили до одруження. Здавалось, що за всі роки він аж ніяк не змінився: так само ідеально випрасувані штани і сорочка, вкладене волосся. Не розумію, чому не звертала на це уваги раніше.

Хоча, мене він змінив.

Розпущені довгі патла, що так і випромінювали свободу, зараз були ледь не вилизані в ідеальний підкручений хвостик. Я виглядала як типова американська жінка 50-тих років, і, мабуть, багато хто позаздрив би моєму прекрасному, сучасному, модному вигляду. Гладенька шкіра, чистий макіяж, випрасувана сукня… Але мені це все вже так набридло.

Одного разу, під час вечері, випадково ляпнула томатним соусом на сорочку Джона. Я вибачилась і засміялась, проте його погляд… Він ще ніколи в житті так на мене не дивився. Його очі були сповнені якоюсь нездоровою люттю, скаженістю. Він дивився на мене так, ніби готовий був зʼїсти живцем прямісінько на місці, разом з його ідеальною пастою з помідорами. Пастою, яку він готував кожного вівторка на вечерю ось вже 15 років. Але згодом він закрив очі, глибоко вдихнув і мовив зі спокійною посмішкою:

– Нічого, мила.

Ми ніколи не мали дітей. Джон казав, що я не зможу бути матірʼю, адже я занадто красива для такого. А ще він був переконаний, що від дітей забагато шуму і бруду. Як дивно.

Я спиралась на кухонну тумбу, поки мій чоловік готував вечерю. Він нарізав овочі, наспівуючи якусь пісню собі під носа. З певної причини ніколи не давав мені готувати, казав що не хоче, щоб я бруднилася. Іноді здавалось, що я була просто меблями в цьому домі.

– Як твоя робота?

– Все чудово, кохана. Сьогодні писав звіти цілий день.

– Спілкувався з колегами?

– Так, як завжди обговорювали погоду за стаканчиком кави.

– Ясно.

Я потягнула руку до пачки з борошном, але Джон грубо відштовхнув її, дивлячись на мене з невинною посмішкою. Чомусь, дивлячись на його обличчя, я почала відчувати тривожність.

– Не варто, мила, забруднишся. Краще я все зроблю сам.

Наші погляди пересіклись. Я дивилась в його очі і відчувала себе ніби в клітці. Чоловік мило посміхався мені, проте в погляді відчувалась небезпека. Погроза.

Я не зчулась, коли моя рука опинилась біля висувної шухляди на кухні. Місця, де я вже декілька місяців зберігала свій револьвер. І він знав про це. Кожна американська жінка зобовʼяна мати зброю в домі, чи не так? Я не відводила від нього погляду, коли дуло пістолета вперлося в груди Джона. Той посміхнувся лише ширше, охопив дуло долонею і мʼяко спитав:

– Що ти робиш, кохана?

І я вистрілила. Зробила це декілька разів, навіть не здригнувшись. Мовчки дивилась на те, як його мертве тіло падає на підлогу. Як його голова вдаряється об білу кухонну стійку, залишаючи криваві сліди. Як та сама ідеально випрана сорочка вмить пофарбувалась в бордовий. Ще раз вистрілила в голову, щоб прекрасна укладка зіпсувалась. І в ногу, щоб зіпсувати брюки. Дивилась на нього в мертвій тиші. І на диво відчула полегшення.

Я зібрала валізу та сіла на перший-ліпший автобус.