Мандибули

   Cтефан Маркович дивився онімілими очима на жваві щупальця, що стирчали з куточків роту його тільки-но народженої дитини. Марія лежала на спині, розкинувши руки і ноги, непритомна і виснажена, серед цілої груди скривавленої збитої постелі і якогось шмаття. Необрізана пуповина тягнулася від ще пульсуючого дитячого місця поміж ніг дружини до живота немовля. Хм-м-м… хлопчик. Мама рівно і тихо дихала, виснажена битвою за життя, споконвічною з часів його зародження. Вона ще не знала, ані про хлопчик, ані про вусики, тонкі й довгі. Із гострими зігненими зубчиками на кінчиках. Стефан придивився. Щупальця вздовж були вкриті майже прозорими ворсинками і присосками. Манюсіньким язиком синочок намагався облизувати свої плівкоподібні губи, у кутових складках яких ховалися і виповзали знов оті самі вусики-щупальця. Скільки їх всього? По три, що кріпилися до верхньої щелепи і по одному  ̶  до нижньої. Чому так нерівномірно?! І що йому робити. Напевно, дитині потрібно попоїсти. Стефан дрижачими рукам обережно підхопив малого. Не кожного дня на його руках народжувалися діти. То таке. Природньо. Малюк обхопив губами, ручками, ніжками і всіма восьми мацками материнськи груди.

  А так, все як у всіх. Стефан і Марія. Зустрічалися зі школи. Потім побралися. Потім армія. Марія чекала і дочекалася. Обидва працьовиті. Все вміють. Приїхали з Рівненської області Сарненського району, Берестя. Скромна, сором’язлива Марія. Коли дружина завагітніла, Стефан був радий. Вони вже не таки й молоді. Майже тридцять. Дітей ще виростити потрібно. Але ж. Власного життя немає. Повертатися додому? А тут, яке-не-яке, житло. Ремонти робити, прибирати. Робота є у столиці завжди.

  Маля пило молоко, чавкало, гучно смоктало. Марія прийшла ніби до тями. Глянула на свої груди. Обличчя її перекосилося. Чи то від болю, чи ще від чого. Очі теж перекошені. Не красиві. Коли пологи почалися треба було б викликати швидку. Але ж дізнаються. Ті, кому не потрібно дізнаватися. Стефан приймав пологи. Дід був зоотехніком і його викликали коли телилися, поросилися. Дід його навчив. І теплих рушників класти на живіт і проштовхувати плід. Коли Марія знепритомніла він прив’язав її до залізних спинок кравати, щоб вона не так вже гучно кричала кляпа у рота запхав. Бо відразу, коли рота закривав їй долонею, вона його вкусила. Стефан не образився. Адже він кохав і розумів дружину. Аборта робити ̶  то не по-християнські! Бог дав ̶  Бог взяв! Він приймає дітей своїх усілякими. В нього син народився. А прив’язав Марію, аби не зашкодила собі і дитині. Як народила, відразу розв’язав її і кляпа вийняв. Тепер мати годує дитину, а пуповина сама відсохне та третю добу. Це доказано науково!

  Стефан пішов до туалету, аби подивитися ютубчик і не заважати єднанню матері й дитини. Йому відразу у стрічці попалося цікаве відео про тварин. Обізнаний знавець розповідав про еволюцію комах і членистоногих, коли частини їх кінцівок і члеників увійшли до складу голови. Так он воно що! Ці щупальця у кутках рота його сина називаються МАНДИБАЛИ. Стефан загуглив нове слово і виявилося, що правильно слово пишеться «Мандибули». По-перше. А по-друге. Стефан втратив хід думок через те, шо з кімнати почали доноситися хрипкі стогони і задушливе виття. Чоловік рішуче підвівся і з відчуттям стійкої відповідальності вийшов з туалету. 

 Марія дивилася на чоловіка пустими очима. Обличчя перекошувала сором’язлива посмішка. Його Марія була така. Сором’язлива. Була. Його хлопчик злизував своїми жувалами, точно, мандибулами! Злизував кров із брудної постелі, материнського тіла і свого обличчя. Стефан перехрестився. Прочитав пошепки молитву за упокій, потім за здравіє. Коли за здравіє читав, дивився на сина і думав, як йому самому ростити малечу. Ото ж бо і воно! Шукати свіжину чисту, щоб кров була без хворіб. Ходити дитина буде у масці, цим нікого не здивувати! Якось воно вже буде! Як то кажуть. Бог дитину дав, і на дитину дасть!

Потрібно ім’я сину організувати. Завтра у календар подивимося. Як то назвемо, так і буде ходити. Якщо ходити навчиться… Мандибули! Мандибули були-були у селі!