Крок

На величезній кухні висіли запахи кінзи і крові. Пара піднімалася з усіх сторін, у баняках кипіло. Але за плитами не було жодної душі.

Гуцул намагався щось почути за парою чи винюхати за кінзою. Таки щось учув: надламаний горбатий ніс наморщився, очі ніби зникли під чорнющими бровами. Невисоке кремезне тіло стиснулося, наче шмат сала у морозилці.

Аж ось він побачив фігуру. Схожа чи то на людину, чи то на тушу корови, вона сунула з підсобки. По сторонах розліталися кров та плоть. Рука Гуцула автоматично потягнулася туди, де зазвичай висіла кобура з пістолетом, але знайшла лише ключа, що стирчав із кишені “вихідних” штанів. Завжди носи зброю, тлумку! Усе схололо всередині, загрудчилося в горлі, неначе десь у нутрощах титанік наїжджав на айсберг. Трьома різкими вдихами та стиском кулаків він повернув себе до тями і миттю оцінив усе, що могло би слугувати зброєю. Найближчим, на сусідньому столі, був великий м’ясний ніж, що нагадував мале мачете. Але туди треба було зробити крок. Тушолюдина ж наразі явно сунулася своїм курсом по діагоналі, до морозилок. Схоже, не помітила його.

Зробити крок за ножем і видати себе? Стояти, стишивши дихання до польоту молі, як учили на тай-цзи? Як можна зробити вибір, коли перед тобою істота із марень у гарячці? Що воно несе, виминаючи, немов червоно-чорний пластилін, вгризаючись зубами час від часу – саме тоді розбризкується червоне довкола… голови? Він може розібрати лише роги і залиту червоною юхою чорну тінь.

То бовваніти далі чи стрибати за мачете? Рухаючи лише очницями, він спробував оцінити ситуацію ширше. Те, чого не помічав раніше – це червоний черевик у проході, звідки принесло істоту. Точніше, надгризок черевика, підошва з обсмоктаною шкірою. Придивившись, Гуцул зрозумів, що черевик був чорний, просто майже повністю скривавів. Ранковий омлет почав здійматися зі шлунку аж до горла. Пальці стерпли на руках і на ногах. Здається, хтось загинув. Треба щось робити.

Та що робити, він не бачив. Вивчення периметру не давало шансів. До ножів не дістанешся без кроків, і навіть якщо він здобуде ніж: що далі? Чи завдасть метал шкоди тварюці з кінченого потойбіччя? Жодних зачіпок до розуміння, звідки ця гидота узялася. Чого вона хоче. Як її здолати. Навіть жертв не видно, крім обсмоктаного черевика. Срааааань! Навіщо його взагалі потягнуло сюди на той ледве чутний крик, на інтуїцію детектива? Чому понесло колись у поліцейську академію? Що прибило у велике місто? Сидів би собі в горах з файнов дружинов під вовняним ліжником, вдихав ялівець, діти б збирали ягоди на афинівку, робив би бриндзу у великих бочках, обіймав дерева. Поміж люди захотілося, диви! Люди. Ліпше б їх не бачив. Навіть на роботі його розуміють лише слідаки. Остання дівчина забралася посеред ночі, наслухавшись розмов увісні. Не брала трубку, поки не забив телефонувати.

Нащо ти, курва, сюди зайшов? Треба щось робити, а ти не можеш поворухнутися, не можеш, бо ти добре вчився, ти прорахував, ти бачиш, що виходу нема. Як же курва терпнуть ноги, а туша все стоїть там і чавкає, наче її шмат їжі – нескінченний. Як, курва, терпнуть ноги. Подихати у діафрагму. Посмикати м’язи стегон. Посмикати м’язи литок. Посмикати м’язи литок! Та що, срака, таке, чому не смикаються м’язи литок? Що за…

Тут стало не до розминання литок: істота розвернулася, ніби відчула рухи, і посунула в його напрямку, не припиняючи чавкотіти шматом плоті. Гуцул придивився: вона не йшла, не човгала, істота летіла у повітрі: у неї були людські ноги, але стопи наче обрубало. Обрубки висіли в сантиметрах семи над підлогою, і при цьому поволечки, поволечки, вона рухалася. Гуцул же переставав відчувати власні ноги. Спочатку він подумав, що це страх: поки затерпання не перейшло у біль, неначе рубонуло сокирою – буквально на кілька секунд – а потім у повне заніміння. Він подивився донизу і заволав бугаєм. Його черевики, просто зі стопами були окремо, в юсі крові. Ноги ж висіли у повітрі.

Жах паралізував Гуцула остаточно. Коли істота дісталася до нього, він лише схлипував беззвучно, усередині, із думкою, що хай би зжерла його швидше. І тут вона – не заговорила, а просто зазвучала в нього в голові.

– Не бійся. Ми їмо лише самі себе.