Стати легендами

– Будеш? – дівчина запропонувала подрузі пляшку газованки. Та похитала головою. – Ну дивись, більше нема, – жбурнула пляшку в кущі.

– Кріс! – насупилась подруга.

– Що? Тут все одно ніхто не ходить. 

– Отож. Може і нам не варто?

Кріс засміялася.

– Ліз, сюди навіть екскурсії не водять. І на форумі сталкерів писали, що пройти – неможливо. А ми, дві школярки, довели протилежне. Ти хоч уявляєш, яка нас чекає слава? Та ми станем легендами! Не викаблучуйся, давай краще пофоткаємось.

Крістіна дістала мобілку і клацнула подругу на фоні жовто- чорної таблички. Застереження «заборонена зона» розчинялося в пікселях, але знак радіаційної небезпеки було чудово видно.

Дівчата підійшли до огорожі, що простягалась в обидва боки поки око бачить, однак саме в цьому місці дві секції, схилившись від старості в різні боки, утворювали прохід у формі букви «V».

«Б  АНІ НА  СТАН ІЯ» – деякі букви на табличці не витримали випробування часом.

– Як тут класно! – Кріс завищала від захвату і побігла вперед. 

– Ага. Давай швиденько пофоткаємся та… – вона хотіла сказати «додому», але прикусила язика. Соромно. Не круто.

Ще не так і пізно. Промінці сонця м’яко лягали на траву, густу й заплутану, як нечесані коси. Довгі тіні дерев мерехтіли, як штрихкод. Деякі дерева мали таблички з облізлими буквами. 

«Цербера (отр  йна)» – великі блідорожеві квіти пахли сторінками з маминого каталогу косметики.

Ліза наздогнала подругу біля бузку. Та вже тримала чималий букет фіолетових квітів, а іншою рукою тягла з куща гілляку білого. Гілка розчахнулася, ампутувавши пів куща.

– На, – та віддала подрузі несимпатичну понівечену гілку й почала позувати з букетом. Пам’яті стало на тринадцять фото.

– А ось який, дивись! Я таких ще не бачила, – Кріс потяглась до триметрової рослини, схожої на кріп.

– Кріс, думаю, це не бузок.

Букет в руках важчав з кожним кроком, а тіні дерев – довшали, та згодом розчинились у сутінках.

«Ломиніс цілол стий» – блакитні вогники серед чагарнику теж мали табличку.

Ліза зиркала на телефон. «Ти скоро будеш?Куписметани» – просила мама в есемесці. 

– Кріс, за годину останній автобус. 

На диво, подруга погодилась, що вже час. 

Стежка була ледь помітною, навіть і не стежка взагалі – колія крізь траву, яку самі дівчата і протоптали. Замрячило. 

– Мені здається, ми тут не проходили, – Ліза ледь стримувала паніку.

– Знаю. Дай подумати.

Очі знайшли найвище дерево. Кріс скинула рюкзак і вхопилась за гілку.

–Я залізу, підстрахуй. Подивлюсь, в який бік йти.

Дівчина залізла на дерево досить швидко, але відповіді це не дало. Ліс зверху здавався сірою масою, що простягалась навсібіч.

Кріс спробувала підсвітити ліхтариком – марно.

– Ну що там? –  питала подруга.

– Все під контролем, – відповіла, але руки тремтіли. 

Полізла назад. 

– Підсвіти мені знизу ліхтариком.

– В мене немає.

– Бляха. А спалах, коли фоткати?

– Є, але пам’яті не вистачає.

– Видаляй.

– Там ти з букетом…

– Давай!

Спалах. Крок. Витерти по черзі спітнілі долоні. 

Спалах. Крок. Ненадійна гілка.

Спалах. Крок. Надто слизько.

Спалах. Крок. 

Крик.

Хруснула гілка, а потім ще щось.

Ліза побачила, як подруга впала на спину, прямо на букет, що тепер, зів’ялий, лежав подушкою під її головою. Спалах. 

– Кріс, що?!

Кріс тільки й змогла поворушити язиком.

– Не відчуваю.

– Що нам тепер робити?!

– Дзвони, – закашлялась.

– Не ловить! Жодної палки.

– Біжи.

– Куди? – маршрутка, звісно, вже давно поїхала. Та вийти хоча б до місця, де ловить телефон. 

– Я не знаю. Я не побачила.

В Лізи похололо всередині.

– Біжи хоч кудись. В одному напрямку. Будь ласка… Я не хочу помирати, – благала подруга.

І Ліза побігла. Крізь траву вище колін, крізь чагарі. Гілки дряпали руки і ноги, вогка від мряки і поту футболка обліпила тіло. Ліза мчала, ридаючи без сліз, самим ротом, спльовувала густе, як солодка вата, павутиння.

«Це бера (отруйна)» – вже близько? Чи це інша?

Раптом серед чорноти забіліло: бетонна огорожа. Нарешті! Спробувала відшукати знайому щілину у вигляді літери «V» – марно. Дістала телефон.

– Бляха! – жодної «палки».

Перелізти ніяк, вхопитися немає за що. Поруч з огорожею лише трав’янисті стебла рослини, схожої на триметровий укроп. Але товсті, може витримає?

Вибрала, полізла. Хрясь – зламався, майже одразу.

Може, цей? Цього разу залізла вище, але раптом знову – хрясь.

Біль пронизав її на рівні пупка. І не тільки біль.

Зі спини стирчало стебло рослини, схожої на двометровий укроп.

«Борщівник Сосновсь ого» – останнє, що побачила перед тим, як темрява поглинула все навкруги.