Смертельно приваблива

Мене називають Сонцем. А все тому, що мій удар у голову збиває з ніг. Гостре сталеве проміння шматує одяг, знімає шкіру, нарізає тоненькими скибочками мʼязи, оголюючи нутрощі. Та, зрештою, я спалюю свою жертву до попелу та кісток, закарбовуючи в памʼяті кожен пухирець опіку на залишках посіченої шкіри.

***

Спостерігаю зі сховку. Він тримається тіні, переслідує жертву. Вона пришвидшує крок, цокотить підборами й лякливо озирається. Він не поспішає. Кроки беззвучні, плавні. Справжній хижак. Звір, який не здогадується, що тепер полюють на нього.

Вона завернула за ріг. Він прослизає за нею. Вона на ходу нервово копирсається в сумці. Дзвін ключів. Притискається до дверей. Дряпається, скиглить, пихтить. Та ключ відмовляється проникати в дірку. А от хижак не проти заглибитись у свою здобич.

Різким рухом він смикає за волосся. Скрик на половині тоне в його шорсткій долоні. З глухим клацанням зблискує гостре сталеве лезо. Він шипить їй на вухо погрози, застерігає не смикатися й бути гарною дівчинкою. Вона, налякана, застигає, камʼяніє в його примусових обіймах. А він штовхає її в темряву безлюдного провулка.

Тепер моя черга. Я прокрадаюсь попід облізлою стіною. Ковзаю за сміттєвий бак. Він загнав її в кут, припер до стіни. Брудні лапи ковзають по стегнах вгору, підіймаються до талії, оголюючи сідниці. Він стогне. Пишається собою. Готується смакувати муками своєї жертви.

Я вистрибую. Змахую клинком. Метал плавно ковзає, знімаючи тонкий шмат волохатої шкіри. Паскудник вищить та кидає зброю. Сонячний удар тушить його свідомість. Рештою я займусь згодом.

***

— Прокидайся, почваро, — сичу в скривавлену діру, де колись було вухо.

І виливаю в писок покидьку горня крижаної води. Він стогне, мимрить щось про прощення та бурмоче, що шкодує й більше так не буде.

— Скільки тобі років, чуваче? Припини скиглити й погодься нарешті, що ти на це заслуговуєш.

Для наступної розваги треба приглушити покидька. Засовую йому до рота його ж шкарпетки й фіксую ременем на потилиці. Беру зі столу скальпель. Метал погрозливо зблискує й занадто легко входить під шкіру. Волання застряє в його горлі, з очей течуть сльози. Він блищить від поту, тхне панікою та сечею.

Закінчивши, відходжу на три кроки, щоб розгледіти своє творіння. На животі каліграфічно виведено «Вилупок». Напис, неначе живий, то роздувається, то знову зменшується. І так файно стікає блискучими багряними змійками. Криваві доріжки звиваються та зʼєднуються в зоні його кінця. Ото я розумію, кривавий кінець у всіх сенсах.

Ще деякий час я присвячую карвінгу шкіри, вкриваючи тіло покидька багряними  візерунками. Та він швидко псує мій настрій своєю завчасною смертю.

— Слабак, — розчаровано зітхаю й починаю складати інструменти назад у валізу із зображенням сонця. Розваги завершено.

***

Янтарна легкозаймиста рідина огортає труп. Просотує для кращого просмаження. Запалюю тонку сигару, а після додаю полум’я до керосину. Вогняна смуга розтягується підлогою й підпалює шкіряний смолоскип, що ще кілька годин тому був живим втіленням паскудника, що ґвалтував і вбивав жінок. Завдяки моєму геніальному плану та з допомогою моєї сміливої подруги, що гарно зіграла роль жертви, світ став кращим на одного покидька.

Дим приємно обпікає легені, я обожнюю це відчуття, коли біль бринить на межі із задоволенням.

Мене поглинули думки, сигара зітліла, полум’я почало вщухати. Раптом шурхіт за спиною змусив озирнутись. Хтось тут, зовсім поруч. Ховається в тіні, спостерігає. Шкірою пробіг холодок. Напруження аж дзвенить у важкому повітрі. Шурхіт повторюється та наближається. Я готуюсь захищатися. Та раптом із пітьми викочується голова й, вдарившись об мою ногу, зупиняється. Я ледь не скрикую. Судомний вдих, легені здавлює, руки стискаються в кулаки. Біля ніг, із навіки закарбованою гримасою жаху на обличчі, лежить голова моєї подруги.

Рипучий сміх, неначе металом по склу, прорізає тишу.

— Страйк, — хрипить із темряви голос. — Ну що, крихітко, готова зіграти по дорослому? Чи злякалась?

Я до болю стискаю зуби. Кожен м’яз зсудомило від люті та бажання помсти.

— Я ніколи не боюсь. Це ти, боягуз, підкрадаєшся ззаду й ховаєшся в тіні. Будь дорослим і виходь, щоб я надрала твій паскудний зад.

Його регіт хвилями прокочується повітрям й бринить поміж моїх ребер. По правді, я вперше вжитті налякана до чортиків. Та вибору немає. Або вб’ю я, або вб’ють мене. Виживає найсильніший. Це незмінний закон міських джунглів.