Набубнявілий бук

Жовна — диявольський птах. Це дятел, але півметровий. Чорний. Має крик ніжного сатани. Нормальні дятли ховаються за стовбур дерева, звідки сороміцько стежать за тобою. Цей же розмірено довбе величезним клювадлом старезний бук, що дивом вцілілий височіє посеред згарища. Зиркає на Ярика поглядом колектора, від якого марно ховатися. 

Звідки в поліському болоті бук? Валя каже, то привид карпатських дерев, вивезених Яриком із браконьєрських рубок у Польшу. Прийшов, мабуть, перевірити, як воно тут бурштин миється в холодній ямі. Валя багато чого каже, і в основному виском: сране село, срана погода, срані кредити, срані сусіди-алкаші. Сраний чоловік-невдаха, який обіцяв квартиру, а сам заханурив їх у глухопердь без тіктоку, де на все село п’ять напіврозвалених хат і лише чотири вцілілих вікна. Зате самогонних апаратів шість, і всі в Дем’янича.

Не кричала Валя тільки на Злату, навіть коли та захлиналась ревом через незвичний колір їжі. Коли дівчинка годинами повторювала беземоційним мелодійним голосом всі лайливі слова, що підслухала в мами, сортуючи їх у зворотному алфавітному порядку. Коли висмикувала кущі квітів і трав, які Валя для чогось посадила перед домом. Не кричала, лише стискала невдало наколоті губи в тонку смужку і заціпеніло мовчала, заледве пускаючи повітря в легені.

Вчора у вікно гучним стуком врізався птах — скло посипалось всередину. 

— Три залишилось, — незвично низьким спокійним голосом спросоння прокоментувала Валя. Злата, яка зазвичай прокидалась від найменшого скреготу шашеля, спала.

Ярик у напівтемряві підійшов до птаха. Дід-комуніст у його голові зауважив: «Птах у шибку врізався — смерть по тебе стукає» Дід зневажав релігію та євреїв, але дбайливо збирав та невідступно виконував усі прикмети, пов’язані зі смертю. Колись він побив малого Ярика за те, що той перейшов дорогу похоронній процесії.

Птах не ворушився, темні обриси нагадували великого ворона. Засвітивши каганець, Ярик побачив знайому жовну, її велетенські очі заблищали червоним. У дзьоба вбитій птасі всадили гілку розмарину з Валиного садку, нанизавши його майже як на шампур. В очі встромили камінці бурштину. Замалі для пташиних очниць, тож їх вдовбили туди, розтрощивши голову. Опариші та дрібніші блискітки бурштину висипались із розрізаного живота. Вочевидь, дятла вбили кілька днів тому.

На ранок Ярик затягував вікно плівкою.

— Ти їм спустиш? Вони нас аб’юзять! — Валя хитала головою і не ховала презирство до чоловіка. — А що далі? 

— Вони тупі бухарі, що я їм зроблю, не дам похмелитися? Миють бурштин за копійки на Сашу-стоматолога і одразу все просирають. Я пропонував їм мутить на себе, нічого б ті бандюки не зробили. Раз дробу отримали із кущів — пішли б нахуй, — Ярик втягнув з носу в горло вічно стікаючі соплі, та не харкнув, а проковтнув їх.

Валя пішла в хату, навіть не махнувшм звично рукою.

Бажання повертатися додому виникало в Ярика досить рідко. Дім завжди викликав безнадію. Сьогодні він міг би сказати, що почувається особливо спустошеним. Та в нього не питали, що він відчуває, тому й думати про себе він не вмів. Тим більше ідентифікувати складні емоційні стани.

Замість цього Ярик всівся біля ями та дивився на старезний бук. Його стовбур давно втратив гладкість, розділився на десятки звивистих шорстких рукавів. З порожньої середини дерева, куди спокійно вміщалась людина, заспокійливо пахло чорною гниллю.

Відсутність диявольського крику жовни бентежила Ярика.

Незчувшись сутінок, він повертався додому майже в темряві. Приємний запах диму ставав сильніше.

Хата горіла.

«Злата!»

Двері розкриті, нічого не видно від диму. Він наосліп обмацав диван, підповз до ліжечка, боячись наштовхнутися рукою на тіло. Обшарив підлогу скільки міг. Попікши руки, захаркавшись димом, вивалився на вулицю та заволав:

— Злата! Валя!

Кущі поруч заворушились.

— Ми тут. 

Валя сиділа на траві, стиснувши перелякану дівчинку. Ярик підійшов і став на коліна.

— Вони?

— Так.

Він підхопив лопату та пішов до Дем’янича. Вони завжди квасили там.

Не сказати, що Ярику то не подобалось. Каганець, здавалося, міг підпалити перегар у кімнаті. Замість «привіт» він всадив Дем’яничу лопату в горло. Далі руба вдарив його сина по голові. Якісь тіла лежали на підлозі п’яні. Ярик добив їх стільцем. Потім перекинув каганець і пішов.

Він довго блукав, поки не наткнувся на те саме дерево, заліз у середину і спокійно заснув.

На ранок бук набубнявів кров’ю Ярика і зник, отримавши свою розплату. Залишилось тільки згарище.

А може, буку там і не було ніколи.