Хтонічний Галасун
До крався по лінії, що була намальована на асфальті білою фарбою, але зараз вона не виглядала білою, а радше фіолетовою — вечірні хмаринки вгорі теж мали такий самий колір. На фоні неба багатоквартирні будинки навколо дитячого майданчику здавались чорними домовинами. До обернувся, щоб упевнитись, що все іде за планом.
Всі знаходились на своїх дільницях та повільно пересувались у заданих напрямках. На футбольному майданчику, тенісному корті, кутку з турніками — все було прораховано Ре. Йому б сподобалось, якщо б він міг це бачити.
Соль він не бачив, вона була десь серед облупаної краски та металевої іржі гаражів, але чув її голос. В неї була інша задача. І ліпше було їй не заважати. Нота Соль звучала у повітрі. І небо слухало її. Тож вона давала їм час. До зробив обережний крок.
Звук завмер. Всі завмерли. Небо міняло колір. Це означало що вони знов залишились позаду, мали наздоганяти. Лимон. Верхню половину світу затопило лимонно-жовте сяйво. Добре. З Соль все добре.
Зазвучала інша, висока нота.
«Сі. Ця нота для неї, — подумав До, роблячи обачний крок, бо було можна, — але вона її вже не чує. Ані з небес, бо небеса стали пеклом, ані з під землі, бо там її точно нема.»
Напруга підточувала самоконтроль. Слухавши високий тон, До зненацька поринув у спогад.
«Ні, я не зможу, — крик знов залунав у вухах До, — я так втомилась, хочу просто закрити очі. Я вже не можу, завершіть все це без мене. Не змушуйте мене. Я — все.»
— Що будемо робити, коли буде акорд? — це подала голос Мі, обірвавши спогад. Її трохи бив озноб, через пориви холодного вітру, напевно.
— Ми тренували це, — До замотав головою, відганяючи спогад, — треба робити все синхронно. Всі ноти акорду одночасно. Так ми розмиємо фокус.
У повітрі знов залунав лише чистий високий тон, що нагадував До знайомий високий голосок.
«Врешті це було жертвоприношення, — подумав він, — яке стається коли хтось у групі вирішує пожертвувати собою, бо впадає у відчай, або йде на це повністю усвідомлено, з позиції сили. Воно ніби й добровільне, але… чи дійсно так? Все одно жахливе. Воно відстрочує фінальний акорд, так. Але хто ми тепер, канібали?»
— До…, — позіхнув хлопець на одній з ліній тенісного корту.
— Ля, не втрачай рівноваги й не відставай, — До обережно переступав білою лінією, — ми маємо встигнути замкнути контур до фінального акорду.
— Коли він буде?
— Ти думаєш я чув «Труби Страшного Суду»? Просто поспішай. Ми можемо ще встигнути викроїти собі хоч який безпечний куток.
— Перестань, треба тікати… Хоча б спробувати!
— Куди? Ти не втечеш від небес.
— Тоді нащо собі брехати? Ти небо хочеш перемогти?
— Ми маємо шанс! Ще кілька кроків.
— Я…
— Вона загинула за нас. Ти вже забув?
— Це був її вибір.
Настала тиша. Зелене яблуко. Знов зазвучав високий тон, але інший.
— Ти кажеш про це так, ніби вона обрала кашу замість морозива, — До задихався від гніву та відчаю, — це був не просто вибір. Ми тепер пов’язані ним. Ми маємо довершити ритуал, незважаючи ні на що.
— Я… — ні! — викрикнув в сльозах Ля. Він осікся зрозумівши що сталося.
Небо раптом змінило колір на червоний. Ля у відчаї підняв погляд до неба. Він тепер був у фокальній точці всього небосхилу. Криваві сльози потекли з очей, а потім кожна пора шкіри заплакала кров’ю, яка в осліплююче-червоному світлі неба здавалась білою. До заплющив очі — дивись було боляче. Коли він зміг відкрити їх знов, від Ля залишилось тільки криваве лахміття.
— Якщо здався — вибір для тебе очевидний, — промовив До, його голос ледь його слухався, — ти сам на нього вже вказав. І я не звинувачую тебе.
Решта дітей стояла мовчки та крадькома позирала на До.
— Тепер це для нас жертвоприношення навпаки, — нарешті сказав той, — тих кого втратили вже не повернеш, і все що ми можемо зробити — завершити ритуал.
В повітрі зазвучав черговий звук, в цей раз це був цілий акорд звуків. Діти завмерли, а потім всі одночасно заспівали свій тон і зробили наступний крок.
