Ані душі

Ані душі. Тиша, серед якої лиш зрідка чутно шелест давно опалого листя та скрип голих гілок. Бетонні ящики, звані домами. Їхні фасади з якоїсь причини дивляться на порожню вулицю вікнами - дзеркалами. Всі дерев’яні двері зачинені, а на їх простих ручках безкорисно і безпорадно бовтаються навісні замки. Невисокі дерев’яні парканчики захищають хвойні кущі та сухі квіти, акуратно впорядковані на клумбах. Ця колись яскрава та кольорова фарба вицвіла на сонці та почала лущитися, навіть себе не здатна захистити від часу та вітру. Бліда та холодна плитка неначе ніколи не чула людських кроків, замість них лише стукіт підборів вічного годинника.

Одна душа заблукала тут випадково. Навіть легкі дотики балеток до сірої плитки тротуару лишали відчутний слід у пам’яті порожнечі. Доброзичливо світлі щільні масиви хмар створювали відчуття закритої від решти світу коробки. Вона зробила ще десяток кроків, перш ніж вітру вдалось зачепити сукню та пробрати до кісток тутешнім холодом. Та вітер ані на міліметр не змінив візерунок сірості вічної природної стелі. 

– Гарольде! – прозвучало відлунням між однакових бетонних скринь.

Друга душа прибігла на голос. Кігті собачих лап ритмічно дряпали колись досконалу й чисту плитку. Щойно опинився перед господаркою, то всівся перед нею, спрямовуючи радісний та простодушний погляд на її молоде обличчя. Вона ж присіла до нього та почала чухати його шию з таким же по-дитячому натхненним виразом обличчя. Руки дещо зігрілися, хоч на сукні і залишилося трохи довгої білої шерсті улюбленця.

Дві душі гуляли однаковими порожніми провулками з незмінним листям на сухих газонах, під голими тонкими гілками, що складались в безглуздий візерунок. Вони не знайшли нікого у вікнах і за поворотами тех. 

Настуна хвіртка піддалася першій же спробі відкрити її та своїм скрипом, що пролунав на найближчі декілька вулиць, запустила незворотній механізм спогадів. Так відкривалась стара музична скринька.

Тоді пролунав стукіт у закриті двері.Так починали провертатись шестерні.

Душа відчинила двері, притримуючи рукою замок.

Так вона співала.

Спів знайомої з народження мелодії зачаровував, хіба що не ясно чому лунав на спиною. Під самим вухом та далі, замість хрускоту сухої трави під масивними лапами нетерплячої душі. 

Одна душа намагалась перекричати музику:

– Гарольде?! – її голос безсило тремтів.

Вона відпустила ручку та повернулась до звуку, шукаючи душу прямо у себе за спиною. Її шкіру вкрили дотики сотні кам’яних холодних рук.

Замок упав на землю. Так розбивався череп і скринька.

Ані душі. Тиша, серед якої лиш зрідка чутно шелест давно опалого листя…