Намовляючи темінь

Микитка витер спітнілі руки об полотняну сорочку, задивився у вікно: блискавиці розтинають небо, вітрисько хилить дерева. Черговий спалах і хлопчисько розгледів образ. Смикнувся в кімнату батьків сказати матері, та на порозі зупинився.

Батько лежав нерухомо, груди вкриті гнійними ранами, розпатлане волосся. Мати заплакана над ним свічкою розганяє морок.

Гуркіт дверей, шурхання кроків. Микитка смикнувся сховатися, та, вткнувшись у бабу Меланку, сполоханий стиха привітався:

— Добрий вечір…

Вона кивнула й почовгала на світло. Її зморщене лице, холодний погляд помножили страх, але тривога за батька його зборола, й хлопчак крадькома рушив за старою.

Баба Меланка мовчки зайшла в кімнату, важко зітхнула, розглядаючи сердегу. Той, зиркнувши на гостю, буркнув дружині:

— Нащо покликала цю курву стару?

— Я прийшла помогти…

— Ти глуха чи дурна? — чоловік не стихав. — Я казав нікого не звати.

Микитка глипав з коридору на сумовиту матір, тремтіння губ тієї — відповідь таки не здужала. Стара взяла її під руку, відвела вбік.

— Давно він…? — стиха спитала.

— Як ото вернувся з війни москалів з татарами.

Баба Меланка глянула на бідолаху, співчутливо сказала:

— Зурочив хтось…

— Дивись, щоб я тебе суку не зурочив.

Батько смикнувся піднятись, але тіло корчами скрутило, лице спотворило болем. Микитка зморщився, сум ятрив йому душу, та як помогти хлопчина не знав.

— Злий такий зробився, — голос матері зламався, хлинули сльози. — Собаку нашу придушив… — схлипнула гірко, — гарчала на нього…

Баба перехрестилась, засукувала рукави й ніжніше промовила:

— Приготовила все, як я веліла?

Мати, витерши заплакані щоки сорочкою, швиденько подала мідний тазик повний води та вишитий рушник. Стара роздобула з мішка оберемок трав, кинула туди. Бережно вимочивши полотно, вона ступила до бідахи.

— Царю Небесний, Утішителю, Душе істини… — промовляючи баба Меланка заходилась обтирати чоловіку рани.

Той застогнав, напнувся, як тятива, та просичав:

— Пече, суки.

Микитка зіщулився, в темені хати готовий заприсягтися, що водиця та закипіла на тілі батька.

— Ой, лишенько, — прошепотіла стара. — Страшні люде з ним це зробили...

Чоловік зайшовся сміхом, блиснув оскалом:

— Ти би знала, що вони витворяли. Пишногруді, кароокі…

— Замовкни! — скрикнула мати.

— Так ти під кумом вищала? Думала не взнаю, шо він тебе тягав, — вп’явся позирком. — Собаку за це приволік?

Противна мовчанка окутала оселю. Надворі ж природа лютувала, грозила громом, зливою, потопом змити все.

— …що всюди єси і все наповняєш, — несміливо баба продовжила молитву, дістала з-за пазухи хреста й приклала нещасному до вуст. — Скарбе добра і життя Подателю…

Лемент чоловіка глушив слова. Микитка приховався від батькових страждань, сів за стіною, впершись чолом у коліна.

Надсадні голосіння стихнули, лишень вітрисько бив пилюкою по вікнах.

— Микито, ходи сюди, — їдкі думки прошив голос старої.

Хлопчисько стрепенувся, боязко зайшов у кімнату. Батько заскиглив, глипнувши на нього червоними очима:

— Сину, спини їх, благаю.

Жаль грудкою став посеред горла хлопця.

— Микито, — баба шарпнула його за рукав, передала тазик з водою: —Піди вилий під вербу.

Розгублений він лупав на неї мокрими очиськами.

— Як виливатимеш промовиш:

Водиця Господа святого,

Змий корінь зла, нечисту силу,

Та роду ворога людського,

Зведи диявола в могилу.

Хлопчак промимрив «Добре» й подався геть од жахливого дійства. Ноги його не слухались, руки тремтіли, тужливі за́води батька ляком гуділи у вухах.

Микитка вискочив надвір, наїжачивсь од холодного вітриська. За кресанням блискавиць вдалині розгледів вербу. Він ступив до неї крок, як мідь у руках розпеклася, обпаливши шкіру.

Гроза стихнула враз, тиша заволоділа ніччю. Хлопчак глядів на калюжу під ногами, обпалені долоні. Слова замовляння марно бриніли на вустах.

Крик привів його до тями, потягнув до себе. Гуркіт і ґвалт наповнили хату, сморід гною вивертав печінки. На підлозі коридору лежала бездиханна баба Меланка. Зламане тіло, лице залите кров’ю ляком сповнили єство.

Микитка, ледве зрушивши з місця, поточився на кухню та затаївся за піччю. Він чув плач матері, громовий бездушний ба́тьків голос. За ним гупання кроків, розпатлана настрашена мати в одвірку. Батько тінню позаду, долонями стиснув тендітну шию, безжально.

— Синочку… — вона прохрипіла, замертво рухнула долі.

До болю, різнобарвних химер хлопчак зажмурив очі, скрутився в клубок. Калатання серця довбало сполохану душу.

Хтось міцно стиснув зранені долоні Микитки, та болю не було. Лишень приємне колюче тепло розповзалося вище руками, дурманило розум. Хлопчак розплющив очі, зазирнув батькові у вугільно чорні зіниці.

Той мило всміхнувся й пішов… та лишився в думках… намовляючи темінь, що розросталися глибше…