Дитя світла

–  Сонечко, чому не спиш? –  каже вона з порогу кімнати.

В руках мама тримає свічку в мідному свічнику. Її обличчя – стомлене від роботи на полі, від бідного врожаю, але таке тепле й щире. 

– Знову нічні жахіття?

Вона підходить до ліжка, сідає поряд. Я ніяковію, адже хлопчику мого віку вже не гоже прокидатись посеред ночі в холодному поті. Мої друзі вже давно пасуть гусей на околицях Темного Лісу. Їх не лякають демони й чудовиська з місцевих печер, голоси, що кличуть людей у хащі, ведуть до самого краю землі. Чи може, всі вони брешуть, так само як я?

Мама нахиляється ближче, обіймає мене міцно. Я відчуваю її тепло, запах волосся: польові квіти, пряжене молоко й духмяна випічка. 

–  Мам, а прочитай мені казочку?

–  Твою улюблену? –  посміхається вона.

Я киваю у відповідь, вмощуюсь зручніше у ліжко. Надворі –  прохолодно, світить окраєць місяця. Дерева шумлять зловісно біля самого краю села. Та скоро їх шепіт тікає від голосу мами, ніжного і водночас такого впевненого. Їй не потрібна рукописна книга чи сувій, вона розказує казку по пам’яті. Про хоробре дитя, що кинуло виклик темряві та злу, про доброго воїна, що готовий був на все, аби врятувати ближніх…

Повільно, я заплющую очі та поринаю в кольорові сни…

***

Скрип двері, постать у вікна. Я хочу кричати, та рука зі шрамом хапає мене за горло, затуляє рота. Величезна туша притискає мене до ліжка. Я пручаюсь, та марно. Їх двоє, може троє. Здорові та кремезні. На головах – білі маски, наче голий череп, що сяє у проміннях місяця. Вони перевертають мене на спину, заламують руки. Дихати важко, майже неможливо. Боляче у плечах і зап’ястях. Я чую як хрустять кістки чи, може, ліжко. Товсті пальці впиваються в обличчя, аби ж я тільки не кричав, не кликав на допомогу батька й мати. Та я не здамся! Кусаю руку, глибоко до крові. Чую крики і удар. Все поринає в темряву і нудотний біль.

Пропливають двері…місяць у калюжі…голова пульсує і горить…хтось сміється, холодний вітер на обличчі. Я бачу квіти у багнюці, ноги у чоботях, блюю на землю. І знову темрява. 

Багато кроків, людей в ночі. Я намагаюсь зрозуміти, що сталося, де мої батьки. Одна лиш думка про це кидає в піт. Мабуть, вони напали на село. Демони із лісу, чи, може бандити з півночі, що ріжуть людей як свиней. Чоловік зі шрамом має ніж: величезний, з хижими зубами. Він з легкістю розірве нічну сорочку, простромить шкіру, розірве серце. Я ковтаю слину та молюсь усім богам: врятуйте маму. В такі часи ти так чекаєш на Світло. Та навкруг – лиш темрява.

Я бачу все більше квітів. На землі, дахах, парканах, у величезних купах, в руках у незнайомців, що носять страхітливі маски. Я – на центральній площі. Безпомічний, маленький перед опудалом божества. Купи хмизу, височенний стовп під місяцем, що сяє як череп над селом. Мене ведуть поміж постатей у масках, жорстоких, невблаганних. Демони кидають квіти, сміються з усіх людей, що загинули сьогодні. З моєї матері і батька, якого поранили колись у руку. Та рана від пекельного вогню не загоїлась і досі.

Чоловік зі шрамом прив'язує мене до стовпа, підкидає хмизу. Священник читає обряд старою мовою. Я кричу, молю богів: пошліть Дитя зі світла врятувати хоча б мою родину: найкращу маму, батька, братів, сестер, хоча б когось..

 Стає тепліше, дим підіймається до неба. Холодний піт стікає із чола, крапає на плечі, біжить по спині й грудях, вниз по штанях, випаровується з ніг. Мені так тепло, нестерпно тепло. Точки болю з'являється на ступнях, ростуть, проникають глибше. Я кричу, пручаюсь, здригаюсь від агонії та диму. Смердить паленим волоссям та шкірою, я бачу натовп у кістлявих масках. Вони радіють і сміються, кидають квіти, знімають маски. Чоловік зі шрамом, пекельний жрець – мій батько й мати. Вони підходять до багаття, кидають квіти у вогонь.

–  Да славиться Дитина світла! – крізь тріскіт хмизу й крик я чую голос мами. –  Народжена, щоб врятувати нас від темряви і лиха. Славімо хлопчика, який віддав своє життя за нас…