Кенотаф

Камінь був не тільки важким, але і слизьким через дощ, здавалось що вітер розбурханий цієї грозової ночі боровся з ним, намагаючись не випустити його зі цвинтаря. У рідкісні секунди коли блискавка осяяла усе світлом, на поверхні старої брили можна було розрізнити ледь помітні западинки якихось символів. Він обережно провів по ній рукою та посміхнувся. І продовжив тягти камінь.

Місяць по тому. Родинний маєток сім’ї Злобчинських.

«Це не можливо… Але якщо все ж таки… ТОДІ ЯК?»

Схоже що збентежені думки надали моєму погляду достатньої суворості, щоб секретар без зайвих питань провів мене у вітальну залу де якраз перебував господар дому зі своїми дітьми.

– Пане Злобчинський, до вас слідчий…

– Як розуміти це неподобство?! Турбувати нас, у такий час!

– старший син вийшов вперед намагаючись вивести мене геть.

«Схоже з минулої нашої зустрічі його несхвалення моєї присутності тільки посилилось.»

Не зводячи погляду від розпаленого каміна чоловік похилого віку промовив абсолютно крижаним тоном:

– Тихо! Усі, вийдіть негайно.

Двоє братів залишили залу. І перш ніж двері зачинились я вловив спостережливий погляд зелених очей. Оминувши накритий обідній стіл я зайняв місце поруч з господарем навпроти каміну. 

– Що вам вдалося з’ясувати? – Семен Злобчинський жестом запросив мене сісти.

– Причина погіршення здоров’я вашої дружини і справді в чорній плісняві як сказав лікар, але… – несподіваний кашель позбавив мої легені кисню.

– Вона народжує. – Тихо мовив Злобчинський пропонуючи мені напій.

– Кхк… Але ж термін такий ранній.

– Я відразу випив усе.

– Це мені відомо і без вас… Продовжуйте.

– Ця чорна пліснява дуже токсична, тут лікар мав рацію. Але цей вид зник майже сто років тому...

– Тц…Усі шепочуться що мій рід був проклят відьмою… Начебто наприкінці минулого століття мій предок наказав вбити місцеву знахарку. І що на її могильному каміні нібито висічено прокляття усім нащадкам її вбивці… Нісенітниця! Хтось навмисно намагається позбавити мене законного спадкоємця! Якщо запобігти замаху ви вже не зуміли, тоді принаймні з’ясуйте спосіб і відповідального, або… Пролунав стук у двері. Лікар запросив господаря на приватну розмову, а я лишився у кріслі намагаючись вгамувати какофонію думок. Варто було переступити поріг цього будинку, як головний біль посилився. З уривків розмови що вдалося розібрати стало очевидно про важкий стан бідолашної. І раптом, краєм ока я помітив якийсь рух. Озирнувшись я закляк на місці. З темряви на мене дивилась пара жовтих вогнів, що нагадували звірине око. Поступово вони наблизились до мене і у відблисках камінного світла стали зеленими.

– Він помиляється – це був молодший з синів, здається його звали Мораг.

– Насправді наш предок не вбивав знахарку Майю, напроти він був її нащадком. І відьомського надгробку з прокляттям теж ніколи не існувало. Насправді кенотафом Майї Злобчинської став її жертовний камінь. По її власному розпорядженню. – Хлопець наблизився до столу і одним плавним рухом зірвав скатертину, а разом з нею усе помпезне сервірування опинилось на підлозі. Кремезний стіл з чорного дерева займав половину зали. По центру дерев’яна ставка була замінена на білий мармур одна з частин відрізнялась від інших. Сіра, ніби розсічена блискавкою, шорстка поверхня каменю мала отвори, що нагадували літери. – Стіл потребував негайної реставрації… І я знайшов потрібний матеріал. А наша бідолашна Агнеса стала чудовою лялькою для перевірки його в дії… Доречи, я безмежно радий що ви навідалися до нас того вечора на вечерю. Як себе почуваєте?

– … ти… Ти казав…К… ке… – я ледь міг поворушити язиком, ніби рот наповнився попілом.

– Кенотаф? Так, символічна могила у якій немає мерця.   Його посмішка розширилась до неприродніх розмірів і зуби мало нагадували людські. Я не міг більше дихати. З гори пролунали жіночі крики і у цю саму мить камінне полум’я заповнило майже усю кімнату. Переді мною постав жіночий силует на руках якої була закривавлене немовля.