Світанок

Гамір п’янки батьків вирвав Сашка зі сну. Хлопчак потер зболені піском недосипання зіниці, глянув на годинник — перша ночі. Серце калатає, засапаний, закрив повіки в надії знову заснути, та на зло захотілось у туалет. Змучений він виліз з-під ковдри, даремно пив ввечері чай. Крадькома вийшов з кімнати, як мишка, рушив до вбиральні.

Вздовж стіни, в тіні, приховавсь од сліпучого світла. Сашко обережно відчинив двері туалету, та батько, виглянувши з одвірку кухні, його зупинив:

— Ти чо’ не спиш? — голос грубий од курива, горілки.

— Попісяти захотів…

— В ліжко не набурив? — насупився чоловік. — Ото надивишся своїх фільмів про маніяків, а нам матрац драїти.

Лупав мокрими очиськами, чи то спросоння чи від сліз. Слів же не здужав, та хоч мати вступилась:

— Шо ти причепився до дитини?

— Я шо вже з сином поговорити не можу? — гаркнув у відповідь той.

Сашко сховавсь од гризотні в туалет. Швиденько попісяти й втекти назад у кімнату, та ляк не давав позбутися клятого чаю.

— Говори вдень. Хто тобі мішає? — язик матері заплітався від хмелю.

— А в мене є коли? До ночі на роботі батрачу.

Знову сваряться — розчарування та сум бриніли в душі. За стіною ж гризня не стихала. Лишень слова дядька Олега «Пішли перекурим» її обірвали.

Хлопчик важко зітхнув, напружився й таки витиснув тоненьку цівку. Хлюпіт води заколисував, навіяв дрімоту. Сашко закінчив свої справи, потупцяв у ліжко.

З полегшенням він закутався в ковдру, та гуркіт дверей розігнав крихти дрімниць. Добре хоч літо й завтра не в школу.

Знову голоси, вигуки, огидливий сміх. Сашко закрив подушкою голову — балачку не розібрати, та галас, як комар, обридливо бринів у вухах.

Втомлена свідомість потроху здавалася сну. Він накочувався у митті тиші, коли дорослі випивали, відступав сполошений матюччям. Уривки сновидінь химерами забрідали в макітру…

Сашко поночі дивиться телевізор, в кімнату забігає розбурхана матір. Її голос непевний, губи тремтять, каже, що розходиться з батьком і забере синочка в село до баби…

— Зараз вже переїбу тебе… — реальність розриває марення, та вони затягують Сашка назад до німоти.

Спекотне літо, він з батьком на кухні ласує хотдоґи.

— Мама таке не купляє, — чоловік криво всміхається й розважливо мовить: — Завтра махнемо на базар, поки її немає, — додає на подив: — Візьмемо тобі той конструктор…

— Та йди ти нахуй, — крик матері розбиває видіння минулого.

Хлопчак дужче притискає подушку до вух, провалюється знову у сон…

Вітальня, розсипаний LEGO на підлозі. Сашко ніяк не може скласти літака, руки тремтять. Батьки скандалять у спальні.

— І шо ти заробив? Хуйню. Половину пропив. Я малого як у школу збиратиму?

— Стулися вже, голова болить.

— Менше бухати треба, алкаш йобаний!

Ляпас, гуркіт дверей, мамині жалісливі схлипи. Смуток стискає душу хлопчака. Він сутужно намагається зліпити докупи деталі, та сльози застилають очі…

Стрепенувся, весь мокрий — це було лишень сновидіння, пережите, що вкотре приходить ночами. Сашко відклав подушку, витер спітнілого лоба — четверта ранку. Світанок тьмяно розгорається за вікном.

Хлопчак утупив погляд у стелю. Сполохане серденько втихомирилось, нарешті запанувала тиша. Мислі ж копошились осами, жалили спогадами.

Він відкинув ковдру, натягнув футболку та шорти. Заглянути в кімнату батьків, впевнитись, що сплять спокійно, й може до мультиків зранку ще вдасться подрімати.

Сашко тихенько вийшов з кімнати, заглянув у батьківську спальню — порожньо. Тривога проступила на тілі сиротами. З коридору хлопчак тайкома заглянув на кухню. Противний сморід горілки, побитий посуд. За старим котлом, у кутку, він розгледів знайомий візерунок халату матері: небесно блакитний, сині волошки… й бордовий крові.

Ляк стиснув тільце, підкошував ноги. Сашко посунувся надвір, блукав подвір’ям, крізь грудку у горлі намагався покликати батька. Той не одзивався, лишень пес гавотів на сутужні вигуки.

Хлопчак зазирнув у літню кухню, хлів — нікого. Зайшов за сарай та заклякнув нещасний, знайшов таки батька, під горіхом, у петлі. Червоними очима глядить на сина, лице багряне, наче налите люттю посмертно.

Німота переляку закутала малого, сльози лилися рікою, застилали пеленою жахливу картину. Зболений, змучений Сашко поточився, сів на пеньок. Ранішнє сонце обпікало заплакані очі, гавкотня собаки мучила слух.

— Голодний, Рекс? — давлячись слізьми, прошепотів.

Батько ввечері віддав останню кашу, мама зранку мала зварити нову — думки блукали роз’ятреним нутром, туга стискали груди до болю.

Як він тепер буде? — самотина длубала душу питанням — звів погляд на бездиханне тіло, схлипнув — немає спитати в кого бідоласі.