Чорна рілля

1933. Українська Держава.

Хорунжий Матвій Мельник матюкнувся крізь зуби. Грайворонська застава. Срака світу на Нейтральній полосі. Осінь гнила, вітер пробирав до кісток. Служба – тягар. Аж тут з лісу, мов мана, вилетіла дивна бліда дівчина. Гарна, чорнява, коса розплетена. Очі – повні жаху. Боса, сукня роздерта, в руках якась торба. Мчала, немов за нею гналися всі чорти з пекла. Контрабандистка? Диверсантка? Та наче не схоже.

– Стій! Стояти я сказав?– рикнув Мельник. Вона лише пришвидшила біг, пірнаючи назад у хащі. Щось у її відчайдушній красі, у тваринному страху змусило його кинутися слідом. Наказ є наказ – кордон пильнувати, а нечисть ловити.

Ліс густішав, темнішав. Світло згасало. Повітря стало липким, тхнуло солодкуватим душком, від якого нудило. Він біг, ламаючи гілки, доки ліс раптом не закінчився. Село. Криві хати, чорні діри вікон. Паркани завалені. Тиша – мертва. І трупи. На вулиці, біля криниць, під тинами люди. Висохлі, скручені. Голод? Але чому? Не було ніякого голоду більше десяти років. Мельник бачив смерть, але такої – ніколи.

Він обережно рушив вулицею, стискаючи револьвер. Серце калатало. Куди поділася дівчина? Одна хата здалася менш занедбаною, з дверей ледь тягнуло димком. Він підійшов, зазирнув у брудне вікно.

Те, що він побачив, змусило його заціпеніти.

За столом сиділи чоловік і жінка. Обидва виснажені, з диким блиском в очах. А на столі… на столі лежала вона. Без одягу. Та сама білява дівчина з лісу. Мертва. Її прекрасне обличчя було спотворене гримасою болю. А чоловік і жінка… вони різали її тіло і їли.

Мельника вдарило в ніс запахом, тим самим солодкуватим трупним смородом. Його ледь не вивернуло.

Він рвучко відчинив двері. Пара людожерів обернулася, в руках у чоловіка блиснув закривавлений ніж. В кутку, під лавою, Мельник помітив рух. Двоє маленьких дітей, хлопчик і дівчинка, забилися туди, тремтячи, як осіннє листя. Їхні очі були повні невимовного жаху.

– Ваші діти? – хрипко запитав Мельник, кивнувши на куток, намагаючись говорити спокійно, ніби не бачив моторошної вечері.

– Наші, – прогарчала жінка, не відриваючи від нього голодного погляду. Чоловік мовчки підводився, стискаючи ножа.

Але діти в кутку ледь помітно, злякано похитали головами. Ні. Не їхні.

Цього було достатньо.

– Кидай ніж! – наказав хорунжий.

Чоловік з сичанням кинувся на нього. Жінка схопила рогач. Мельник вистрілив двічі. Постріли прогриміли коротко, сухо. Людожери впали. Тиша. Лише тоненьке скиглення з-під лави.

Він витяг дітей. Брудні, худющі, перелякані до смерті.

– Тихо, все скінчилося, – сказав він, сам не вірячи своїм словам. Взяв їх на руки, вони були невагомі.

Геть звідси. Геть з цього проклятого місця. Він біг, не озираючись, притискаючи до себе малюків. Ліс немов розступався перед ним, випускаючи.

Коли він вивів дітей до своїх, сонце вже сідало. Вартові оніміли. Діти, бруд, кров на його шинелі. Він намагався пояснити. Про дівчину, про село, про людожерів. Йому не вірили.

Наступного ранку він повів загін туди. Він пам’ятав кожну стежку. Але на місці села був лише старий, густий ліс. Жодних хат, жодних слідів. Нічого. Місцеві з околиць лише знизували плечима – ніколи там села не було.

Матвій стояв посеред лісу, тримаючи за руки двох дітей, які мовчали. Побратими перешіптувалися, вважаючи його божевільним. Але він знав. Він був там. Він бачив чорну ріллю людського відчаю.

Він врятував дітей із села, якого не існувало. І тепер вони були його єдиним доказом, його нічним жахом і його мовчазним докором. Дівчинка, старша, міцніше стиснула його руку. Її очі були не дитячі.

– Вони хотіли нас з’їсти потім, після мами, – прошепотіла вона ледь чутно.

І Матвій зрозумів, що частина його душі назавжди лишилася там, на тому кривавому порозі між світами.