Дзеркалиця

Цю кімнату варто було давно провітрити, вам сказали б батьки. Відкрити навстіж штори, не палити свічку в хаті, не так довго сидіти за комп'ютером.

Але на то в Елайджи їх і не було.

Чулося клацання клавіатури. Це була монотонна робота. Виділити, права кнопка, скопіювати, вставити, заґуґлити значення невідомого терміну, додати примітку, знайти український аналог.

І ніякого флірту з нав'язливим колегою. Підтримання розмови зі замовником. Запрошень незнайомцями на побачення.

Але, як тільки вона перейшла на віддалену роботу, то і підтримувати з будь-ким контакт ставало все важче.

Єдине, що її заспокоювало – порядок. Все ніби під лінійку. Помиті до болю руки, один раз одягнутий і попраний одяг. Тільки недопита кружка з цього всього вибивалася.

Нарешті Елайджа закінчила, зберегла документ і надіслала. Погляд зупинився на сповіщенні. «Як ти? Сходимо кудись?».

Вона стисла губи. Через секунду телефон пискнув: листування доповнилося запамороченим емодзі. Елайджа більше нічого не добавила, вимкнула телефон, мовчки дивлячись на власне відображення.

Від втоми навіть воно здавалося неправильним. Вона покрутила телефон. Варто було поспати.

Елайджа допила і пішла занести кружку.

--

Десять хвилин.

Шістсот секунд.

Елайджа терла руки під пекучою водою, знову і знову. Дотик кур'єра – випадковий, миттєвий – залишив на шкірі невидимий, але відчутний бруд. Огида просочувалася всім тілом.

Раптом щось рухнулося. Елайджа підняла погляд. Дзеркало. Звичайне дзеркало.

Хоч останнім часом воно все частіше викликало якусь незрозумілу напругу

І цього разу було знов відчуття...

Елайджа нахмурилася.

Повернула в один бік голову, в інший.

Як раптом її копія всміхнулася.

Елайджа застигла.

Холод пробіг по спині, не даючи ні дихати, ні рухатися.

Раціональна частина її свідомості, і без того ослаблена постійною боротьбою з обсесіями, миттєво зникла.

Вона схопила фен і кинула його в дзеркало.

--

Елайджа швидко прибрала скло. Всі дзеркала були завішені. Безлад на ліжку і столі з дедлайнами вже не так турбували.

Усвідомлення ізоляції, в яку сама себе заштовхнула, прийшло поступово.

Тому вона перестала пробувати з кимось наладити контакт.

Внутрішня пустота пекла.

Попри всі старання вона все одно бачила її.

Та вже не старалася якось імітувати, хоча б вдавати.

Ні.

Більшість часу та просто невідривно стежила. З чорного екрану ПК, чайнику.

Перший раз Елайджі захотілося, щоб вона не вимивала все до блиску.

І не з якоюсь ненавистю чи чимось таким... Ні. З голодом, їй би хотілося, але найбільше – бажанням.

Саме ці погладжування поверхні з тієї сторони, посмішка, погляди найбільше жахали.

Почувся стукіт і Елайджа здригнулася. Вона перевела погляд зі спроб перекладу набік.

З одного з дзеркал сповзла тканина і її двійниця м'яко посміхалася.

На ній була зараз така зачіска?

Елайджа не знала. Коли вона останній раз бачила своє реальне відображення?

Елайджа вернулася до перекладу, ігноруючи ту.

--

Її звільнили з бюро.

Вона і не помітила, як один дедлайн згорів, а за ним і другий.

Останній прибуток прийшов на картку ще в неділю.

В неї не було друзів. Не було партнера. Не було родини. Не було роботи.

Нічого не було.

Елайджа задихалася на підлозі у спальні.

По відчуттях от-от мала померти, але це не наставало.

Чому вона просто не могла бути нормальною?

Раптом шум у голові, цей звичний фон тривоги, на мить відступив, привернувши увагу до чогось зовнішнього.

Слабка, ледь помітна тінь руху збоку. Елайджа з неймовірним зусиллям повернула голову.

І завмерла.

На неї дивилася. Двійниця.

Двійниця ніби взялася за краї дзеркала і погладила гладь.

Тепер вона не виглядала, як відображення. Павуча зовнішність, гостріші риси обличчя, довше волосся.

І в перший раз Елайджа почула чужий голос. Це був не її, ні.

Впевненіше, хрипкіше.

Ніби забутий двійницею власний голос.

— Ходи до мене.

Елайджа взялася за вазон, але не змогла змусити себе кинути його в ту.

— Тебе не забудуть. Це місце буде лише для тебе. Ніякого поспіху, примусу. Тебе будуть вічно любити.

Двійниця постаралася зробити подобу усмішку, але це виходило погано.

Але вона так втомилася. Елайджа не хотіла лишатися.

Вона так втомилася.

Елайджа встала, похитнулася і зробила крок.

Двійниця відійшла, ніби пропускаючи.

Елайджа взялася за гладь дзеркала і та пішла, ніби від каменю вода.

Вона зробила ще крок і впала.

Почувся сміх двійниці, але Елайджа нарешті це відчула.

Спокій.

Вона всміхнулася і віддала своє тіло іншій.