Лялечки

— Бабцю, ви мене не засуджуйте, як батьки дізнаються - то ані мені, ані йому життя не буде на цьому світі

— Іди собі, дівко, іди…

Немовля майже безсило шарпало вогку землю рученятами. Крихітні ніжки борюкались з білим полотном, яким було огорнуте тільце. Від грунту і зогнилого листя полотно швидко фарбувалось всіма відтінками осені, а сукровиця, якою було вкрите новонароджене тіло, вимальовувала химерну, ніби посмертну вишиванку, брунатними і коричневими цівками. Посинілі губки ледь відкривались, хапаючи жалюгідні клаптики кисню, змішані з вечірнім туманом, який стелився садком, і кавалками чорнозему, які потрапляли до рота і носа, викликаючи кашель. З глибини потворним корінням тягнулись тоненькі паростки, схожі на волохаті павучі лапки. Кінчиками вони обмацали вже майже бездиханне тіло, а потім почали швидко-швидко перебирати землю, загортаючи немовля в подобу кокона. Невідомо звідки з’являлись в’язкі блідо-жовті нитки, які за лічені миті ставали міцними і липкими. Землю довкола наповнював тихий гул, ніби прямо зараз під грунтом роїлись бджоли. Все вібрувало і рухалось, немовби одна величезна тварина.

Відьма дивилась на дівочу фігурку, яка віддалялась вулицею, а потім і зовсім зникла в напівтемряві. Жінка повільно зняла з голови чорний каптур, являючи місячному сяйву довжелезну сріблясту косу. Місяць освітив її обличчя, зморшки, запалі щоки, і цієї миті стара вже виглядала не просто старою. Шкіра на її вилицях напнулась, очі запали ще глибше, потріскані пересохлі губи майже зникли, оголюючи кістки щелеп. Рот повільно відкрився, і гул землі злився зі звуком, який вийшов звідкись зі старечого тіла. Кістляві руки піднялися, направляючи зогнилі пальці до землі, гул наростав і ширився, земля тремтіла, ніби готувалася випустити з себе щось…або когось.

— Вставайте, небажані… покинуті… залишені… Прийдіть до мого тіла, напийтеся з нього смертного молока, почуйте поклик і станьте моїми дітьми…

І враз запала тиша. Не ворухнувся жоден листок на дереві, замовкли нічні пташки і комахи. Гул припинився так само різко, як і почався, а землею поповзли судини, ніби щось рухалось під нею.

І раптом грянула злива. Вода впала стіною, ніби небеса жаліли вологи роками, а тепер обрушили її на застиглу посеред саду постать з піднятими руками. Пальці і нігті видовжувались, черево ставало більшим, а срібляста коса теліпалася під стовпом води… Все навколо загуло знову, завило, затріщали дерева, розверзлась земля…і з'явились перші павучі лапи.

Мамо…матусю…ми йдемо…ми вже тут…

Вони вирізали з промоклої наскрізь землі. Химерні восьмилапі істоти з дитячими обличчями, спотвореними голодом, кривавими розводами і землею. Поїдені хробаками, наполовину зогнилі і зовсім нетронуті. Виповзали з усіх куточків, прагнучи торкнутися своєї матері, розривали блідо-жовті кокони і линули до неї, обвиваючи своїми лапками