Сусідка

Щільне насадження панельних будинків завжди наганяло на мене сум. Суміш бетону, радянського минулого і нелегкої долі мешканців мікрорайонів викликало нестерпну тугу, яку я намагався збивати цигарками.

Цигарки, щоправда, не допомагали. Я так і не розібрався: чи вина була в тому, що я завжди хотів кинути палити і відчував злість на самого себе з кожною затяжкою, чи в тому, що курив я на балконі з видом на мікрорайон.

Тим не менш, змінити життєвий уклад міста я ніколи не міг. І ніколи не намагався. Проти минулого не попреш. А якщо минуле має послідовників, які чіпляються за нього з хворою ревністю – твої шанси дорівнюють шансам здобичі анаконди. Тебе проковтнуть, не подавляться. Будь певен.

Що ж почав я історію доволі сумно… Але таке життя.

Спитаєш, чому я почав розповідь з мікрорайону?

Бо цей образ відомий всім. Кожен стикався з депресивністю цього місця. Кожен пам'ятає сморід під'їзду, тьмяне жовте світло, попільнички з пустих банок консервованої кукурудзи, що залишились після нового року, шумних та підозрілих компанії на сходових майданчиках, сховані за сміттєпроводом бульбулятори і сумні, обважнілі обличчя мешканців багатоквартирних панельних пам'ятників державної байдужості до життя своїх громадян.

В одному з таких я і жив. Ну як жив. Існував. Так склалось що я ніколи не мав купи грошей. Завжди вистачало впритул. Я знімав однокімнатну квартиру і працював на складі. Вистачало на оренду, комуналку і продукти. І, якщо чесно, мені здавалось, що я не мав: ані перспектив, ані майбутнього, ані бодай якогось шансу щось змінити. Не подумай, це не песимізм. Важко назвати песимізмом те, що втілюється у життя у багатьох людей, у нашій великій і гарній країні.

Але залишимо цю оду моїй нікчемності. Я хочу розповісти тобі не про це.

Історія яку я розкажу трапилась зі мною взимку. Перед новим роком. Зима видалась холодною і темною, морози не відпускали довго, а сонце з'являлось лише, аби подражнити змучених темрявою людей.

На роботі був завал. Кожного дня ми завантажували фури різного мотлоху, яке в майбутньому мало стати черговим магазином. І перед новим роком центральний офіс наче сказився – їм треба було відкрити максимальну кількість магазинів, аби виконати невідомий нікому план. З планами начальства завжди так. Їх не знає ніхто. Навіть начальство. Та на нас була покладена важлива місія – відвантажувати обладнання.

– Сашко, давай-давай-давай. – кричав начальник відвантаження поки я тягнув гідравлічний візок з важкою палетою. – Не спать! За тобою ще пацани йдуть, а рампа в нас невелика!

Бляха, аби ти тіки не триндів. – Подумав я. – І так голова болить. – А голова боліла в мене останнім часом часто.

Я не відчував пальців на руках та ногах, ніс, здавалось, відмерз ще дві години тому. Робота в мене була звісно не найкращою. Не пам’ятаю щоб в дитинстві, коли в мене питали, ким я хочу бути – я гордо відповідав, вантажником. Але як є.

Насправді, платили тут достатньо грошей. Хоча я на початку й прибіднявся, але отримував я зарплату трохи вище середньої. Та більше цього, отримував я її стабільно. Три рази в місяць. Два білі платежі, один – в конверті. Все як у людей. Тож саме ця стабільність і тримала мене тут, хоча п'ятдесят відсотків колег я недолюблював. Вони були, або занадто гордовиті, або занадто тупі.

 Одним з таких, в якому поєднувалась гордовитість та неймовірна тупість, був начальник відвантаження.

– Сашко, та кажу тобі швидше! – Гаркнув він, стоячи на краю рампи.

– Та йду, Іванович! Холодно бляха.

– Мерзни-мерзни вовчий хвіст. - Відповів він і розсміявся.

От зацідити тобі б в зуби, вишкрібок. – Подумав я. – Важче свого прутня в руках, певно нічого не тримав, а розказує...

Але я звісно промовчав. Субординація.

Мороз дряпав руки, пальці не слухались. Коли я загнав візок у причіп, і поставив палету, я ледь відірвав руки від ручки. В такі моменти я ненавидів свою роботу. Але завжди згадував про СТА-БІЛЬ-НІСТЬ.

Я стабільно прокидався о сьомій. Стабільно виходив з дому о восьмій. Стабільно їхав у забитому громадському транспорті. Стабільно стояв в заторах. Стабільно виходив на одній і тій самій зупинці. Стабільно вітався з охоронцями на прохідній. Стабільно курив сигарету і пив гарячу каву біля роздягальні. Стабільно гарував на складі допоки сонце не сяде. Стабільно повертався додому. І це все, аби потім стабільно отримати гроші для повторення кола стабільності. Не життя, а казка.

– Давай, Сашко, виходь, наступні заїдуть! – Почувся голос Івановича, який палко робив вигляд свого внеску у робочій процес.

Я вибіг під акомпанемент гуркоту коліс гідравлічного візка і пішов на склад за наступною палетою. Голова від торохтіння металу об метал розболілась ще більше.

Така була моя робота.

Додому я повертався без сил, проклинаючи зиму. Ненавиджу холод. Якого чорта люди взагалі вирішили поселитись в такому місці, де дев'ять місяців на рік хрінова погода, а три місяці – теж хрінова, тільки з плюсиком на термометрі? Бляха.

– Бувай, Сашко. – Сказав хлопець зі складу, коли ми виходили з прохідної.

– Бувай. – Відповів я.

– Бувай, Сашко. – Сказав ще один.

– Бувай. – Так само відповів я.

Насправді я не розумів з ким прощаюсь. Вони всі були одягнуті однаково: чорна куртка, спортивки, худі і капюшон на голові, що закриває обличчя. Знеособлені представники робочого класу. Як і я.

Автобус приїхав вчасно, пам'ятаєш, я казав про стабільність?

Стабільності стосується і те, що він був наглухо заповнений людьми, тож мені довелось пропихуватись між ним, наче вужу між камінням.

Сяк-так заплатив за проїзд.

Старий "Богдан", небезпечно присівши на ресорах, гуркнув двигуном і повіз мене додому.

За вікном було темно, промзона завжди була темною і лише де-не-де стояли поодинокі ліхтарі з брудно-жовтим світлом. Дивитися було ні на що. Лише через десять хвилин і невідому кількість нових пасажирів, що трамбувались у салон на зупинках, ми виїхали на яскраво освітлений, проспект, де буяло життя. По тротуарам ходили люди, на зупинках юрмився натовп, по дорозі їздили машини, різними кольорами світились вітрини магазинів, наче зараз якесь свято. Контраст з безжиттєвою промзоною завжди видавався мені разючим. Ось воно життя, тутечки, а ти витрачаєш його гаруючи на складі.

– Пробачте, пробачте. – Повторювали пасажири виходячи-заходячи.

Вони штовхались і наступали на ноги, і їхній погляд завжди був втуплений кудись вдалечінь у вікно. Вони повертались з роботи додому. У місце, де вони бувають меншу частину свого життя. Про що вони думали? Про що мріяли? Аж ніяк не про заповнений такими ж бідолхами "Богдан".

Маршрут автобуса звертав з наповненого життям проспекту до темних і сонних спальних районів де на зупинках люди вже не напихувались, а навпаки – виходили.

– Пробачте-пробачте. – повторювали пасажири виходячи.

А я все стояв, тримався за поручень і чекав на свою зупинку.

Поворот. Ще один. Трохи по прямій, ще поворот. Водій піддав газку. «Богдан» проминув зупинку на якій ніхто не виходить і набрав швидкість. Я сильніше вхопився за поручень. Не дивлячись на мороз долоня в мене спітніла. Та й по спині пробігали краплини поту. Що не кажи, а пічка в «Богданах» шмалить дай боже.

Пора. – Подумав, відкрив рота і прокричав:

– На зупинці!

Водій кинув педаль газу. Мотор вдячно стишив оберти. Скрипнули гальма. Салон накренило вперед, я виставив ногу, аби не впасти.

Зупинка.

Стабільно.

Пш-ш-шах. – Тяжко видихнув пневматичний механізм дверей, і ось я знову на холоді. Стою на тротуарі, а переді мною супермаркет. А в голові діалог:

– Щось додому тре?

– Та начебто ні.

– А може все ж тре?

– Цигарки?

– Та є.

– Кава.

– Є трохи.

– То чого ти в біса ще хочеш? Йди додому грійся, завтра на роботу.

– Ще б пак. Ти правий.

Тож я попрямував до своєї дев'ятиповерхової панельної фортеці, що стояла поміж таких самих фортець.

Квартиру знімав я не довго. В'їхав сюди менш ніж півроку тому, наприкінці літа. І влітку цей район був непоганим. Ба, навіть до середини осені він виглядав мило та затишно. Та варто було листю опасти, а дощам піти, вся ця краса змилась і перетворилась на купу гнилі та бруду під ногами.

В принципі як і всюди.

Жив я на восьмому поверсі, але на відміну від пісні Бумбокса, ніяким «паті в нігліже» тут не пахло. Пахло сечею і шмаллю. Цей запах вдарив мені в носа, коли двері скрипучого старого ліфта, з гуркотом роз'їхались.

Десь внизу, між шостим та сьомим поверхом, зависала компашка, голоси якої до мене долітали. Вони сиділи там завжди, навіть організували собі «зону відпочинку», притягнувши зі смітника викинуте крісло.

Кілька разів, коли ліфт не працював і доводилось спускатись пішки, я натрапляв поглядом на використані презервативи, що валялись на тому кріслі з підкресленою вульгарністю.

Попорпавшись в кишені я дістав ключі. Але замерзлі пальці ледь слухались, тож тільки-но я почав перебирати зв'язку, ключі впали на підлогу гучно дзеленькнувши.

Чоловіче бубоніння внизу враз замовкло. Дівочий сміх, який лунав під'їздом, одразу перервався. Моє серце завмерло. Я уявив, як ті безробітні молодики, вчувши мене, зірвались з місця і одразу біжать на звук, аби пограбувати, побити, покалічити і все лише заради сміху.

Я вичекав мить, впевнитись, що не чую нічиїх кроків, нахилився і взяв ключі. Випростався. Вставив у замкову шпарину. Кинув погляд через плече перевірити, що за спиною нікого, і повернув ключ. Замок клацнув, двері відкрились, я увійшов у тамбур.

Тамбур ділився на дві квартири, одні двері навпроти інших.

– Сусідка спокійна бабця. – Сказала мені хазяйка квартири, коли я в неї заїжджав. – Я впевнена ви навіть не пересічетесь.

І вона була права. За півроку я жодного разу не бачив бабцю. Ба більше, я навіть не чув її за стіною. Мені, якщо чесно, здавалось, що квартира навпроти пустувала.

Я тяжко зітхнув. Увійшовши до тамбуру, я відчув наслідки завантаження кількох фур важкими палетами – моя спина гуділа мов вулик. Єдине, чого мені хотілось – лягти. Хоча ні, випити кави і лягти. Або випити кави лежачи.

О так, випити кави лежачи було б добре.

Я перебрав ключі, вставив потрібний в замок, провернув, але замість того, аби почути клацання, я відчув як ключ вперся у щось на половині оберту. Спробував ще раз – знову.

– Заїло. – Прошепотів я. – Бляха, треба було тобі це зробити саме зараз!

Я спробував ще кілька разів, але замок так і не відкрився.

– Твою ж… – Просичав, намагаючись відкрити двері.

– Хто тут? – Зненацька почув я голос.

Він був тихим і скрипучим, і долинав у мене з-за спини.

– Що? – Перепитав я.

– Хто тут? – Повторив голос.

Я озирнувся. Двері сусідки були зачинені.

– Ем… я. – Це єдине що спало мені на думку.

– Е-е-е-е. – Прорипів голос.

Зізнаюсь, в мене мороз пішов по шкірі.

– У вас все добре?

– Та-а-ак. – Прошепотів голос з замкової шпарини дверей навпроти.

Я стенув плечима.

– Не можу відкрити двері. – Сказав я. – Все добре. Я ваш сусід.

– Сусід? – Прорипів голос. – Сусід… – Повторив і замовк.

Мені стало не по собі. Замкнутий простір тамбура і тьмяне світло надавали ситуації химерності. Мені казали, що в квартирі живе бабця, але я не був готовий до такої першої зустрічі.

– Підійди до дверей, сусід. – Промовив голос з-за дверей.

– Що? 

– Стань, щоб я тебе бачила.

– Навіщо? – Перепитав я.

– Я тебе застрелю.

Я здивовано поглянув на двері. Мені наче дали по зашийку.

– Шо ти таке кажеш, дурепа стара? – Обурено перепитав я. Як не крути, але за словом мені в кишеню не лізти. – Слідкуй за своїм язиком? – я повільно підійшов до дверей.

За дверима розсміялись. І сміх той був ламаний та нескладний, наче в горлі сміхотухи було напхано бите скло.

– В мене ружжо. – проскреготав голос крізь сміх. – Стань до дверей і я стрельну.

– Чуєш, та пішли ти! – крикнув я, нахилившись над замковою шпариною і раптом звідти вистромилась голка від шприца, яка ледь не влучила мені в губу. Я одразу відсахнувся. А з того боку почувся скреготливий сміхом.

Зненацька за дверима почалась метушня, клацнув замок і двері ледь прочинились. Краєм ока я побачив ланцюжок, який тримав їх, аби ті не відкрились повністю. В темній шпарині, що з’явилась між дверима і одвірками, я побачив силует бабці у брудній нічній сорочці.

Вона стояла і свердлила мене поглядом. Її обличчя не відбивало жодної емоції, а очі були пустими, немов у ляльки.

І це вона мені погрожувала стрельнути з «ружжа», а потім ледь шприцом не вколола!?

З дверей повіяло затхлим запахом вологих рушників, цвілі і господарського мила.

Я мимоволі скривився.

– Шо треба? – Спитав я, пересилюючи себе, аби не виблювати.

Але замість відповіді бабця вдарила кулаком в двері з такою силою, що ті аж завібрували, а ланцюжок загрозливо натягнувся і забринів, мов струна. Від несподіванки я відстрибнув у бік.

– Геть звідси! Геть! – Викрикнула вона. – Що ти тут робиш? – Її голос перетворився в божевільний істеричний крик. – Забирайся! – Верещала вона і стукала в двері.

Я бачив в шпарину, як вона б’ється в істериці, як слина летіла у неї з рота, і як очі вирячилися у нелюдській люті.

– Забирайся!

По тілу сипонуло холодом.

Боже, що ж відбувається. – Подумав я. – Оце я розумію – завершення дня.

Я стрибнув до дверей своєї квартири, схопився за ключ, що стирчав з замка, крутнув його і, о боже дякую, замок відчинився. Я влетів у квартиру і одразу ж закрився зсередини, залишивши істеричну бабцю за дверима.

***

Кава і відпочинок – ось що мені було потрібно. Перше знайомство з сусідкою за пів року мого життя у цій квартирі, можна вважати вдалим. Чому вдалим? Бо я тепер знаю, що вона кінчена і мені можна не звертати на неї уваги.

Я скинув з себе рюкзак, зняв курточку, роззувся (яке ж приємне відчуття – зняти взуття в кінці дня). І побрів на кухню.

Кухня в мене була невеличкою. Стіл, мийка, газова плита і холодильник займали майже всю площу. З якогось боку це погано. З іншого – я жив сам і для мене цього місця було вдосталь.

Я увімкнув електрочайник, дістав з шухлядки розчинний «Якобс», закинув кілька ложок в чашку і залив окропом. По кухні одразу розповзся аромат кави. Розчинної, щоправда, але все ж кави. Цей аромат завжди мене бадьорив.

І раптом я згадав той сморід, що сочився зі шпарини дверей моєї сусідки. Затхлість, мило, пліснява... щось ще було, щось, чого я не помітив тоді і не придав цьому значення, щось солодке, гірко-солодке. Знову скривився. В голові трохи запаморочилось.

Я сів за стіл. Спина почала боліти сильніше і в голові ковзнула підступна думка – чи може ну його ту роботу? Скажу, що захворів. Відісплюсь. Відігріюсь.

– Згадай той холод, той бляха, собачий холод на якому ти працюєш. Вишкір Івановича згадай. Згадай, як він робить вигляд начальника і взагалі не цінує людей. Воно тобі тре? Сиди вдома.

– А гроші? Де брати гроші? Знаєш, холод не такий вже й страшний як голод, тож збери раму і завалися.

Ненавидів я ці голоси.

Я підніс чашку до губ і відсьорбнув. Язик трохи обпекло, але це саме те, що було потрібно після дня, проведеного на вулиці у мінус десять. Я розслабився. По тілу розтіклося приємне тепло, м'язи обм’якли і я розвалився на стільчику.

– Живем. – Сказав я собі в голос. – Живем.

І тут в мене задзвонив телефон. Він лежав екраном вниз на столі, тож я не одразу побачив хто телефонує.

Телефонувала хазяйка квартири.

– Алло, Ганна Давидівна, добрий вечір.

– Добрий, Олександре. Як справи?

– Та наче все окей.

Вона завжди починала свою розмову з питання "як справи", хоча щось мені підказувало, що її абсолютно пофіг на те, які вони в мене насправді. Єдине, що її цікавило – бабки.

– А ти знаєш яке сьогодні число?

І всередині мене враз все рухнуло.

А яке бляха число?

Я відірвав слухавку від вуха і поглянув на дату у верхньому кутку екрану телефона. Двадцяте. Час платити за оренду. Гадство!

– Ем... двадцяте.

– Двадцяте, так. Треба заплатити за оренду, Олександре.

– Так звісно, звісно, Ганна Давидівна, я скину гроші. Просто... забувся. Вибачте. На роботі завал. Зовсім вилетіло з голови. – Брехня. Насправді в цьому місяці мені довелося несподівано витратити гроші на ліки і нову куртку, бо стара порвалась, коли я посковзнувся на ожеледиці. – А можна я вам завтра перекину, бо...

– Так, звісно, Олександре, але...

І у цю мить трапилось те, що змусило мене підірватися зі свого місця. Хтось смикнув ручку вхідних дверей.

Кухня в мене була прямо навпроти входу, тож сидячи за столом я добре це побачив.

Я забув про Ганну Давидівну на тому кінці. Забув про те, що я повинен їй десять тисяч, плюс комуналку. Мою увагу притягнула до себе дверна ручка, що сіпалась з боку в бік, наче хтось стояв на тому боці і торсав її що є сил. Я завмер на кухні біля столу. Невже це та пришелепувата бабця?

Широкими кроками я вийшов з кухні та підійшов до дверей. Ручка одразу перестала смикатись. Я поглянув на неї, піднявши брову.

Ганна Давидівна продовжувала щебетати мені щось на вухо.

Я притулився до дверей і визирнув у вічко, затримавши дихання. Але… нікого не побачив. На тому боці був пустий тамбур.

– Сашко ти тут? – Прорвалась до моєї свідомості Ганна Давидівна.

– Так, так.

– Кажу, можеш скинути плату завтра. Я все розумію.

– Та мені просто ніяково перед вами.

Я відійшов від дверей.

– Нічого, просто будь ласка, нехай в тебе з голови більше не вилітає, добре?

– Добре… – Кивнув я.

І раптом ручка на дверях знову почала опускатися та підніматися. Я одразу припав до вічка. Пустий тамбур.

Що за хрінь. – Подумав я.

А ручка продовжувала ходити ходором, гучно брязкаючи на всю квартиру.

– Якась бісовщина. – Вголос промовив я.

– Пробач що? – Почув я спантеличений голос Ганни Давидівни.

– Ой. – Я розчервонівся. – Та то я не вам. То просто в мене… яєчня пригоріла. Вибачте, більше не буду забувати. Завтра обов’язково заплачу за квартиру.

– Домовились.

– А і Ганна Давидівна. А як звати сусідку? А то я з нею сьогодні пересікся і навіть не привітався. – збрехав я.

І раптом хтось вдарив у двері. Не постукався як дружелюбний сусід, а саме вдарив. З кулака.

Я аж підскочив на місці.

– Алло, Ганна Давидівна. – Повторив я.

Та на тому боці почулись гудки. Нас розірвало.

        Погляд застиг на дверній ручці, що не рухалась, а в голові одразу спалахнула ідея – як до мене одразу не дійшло? Хтось просто присів під дверима і торсав ручку, тому я нікого і не побачив у вічко!

Але відчинивши двері переді мною постав такий самий пустий тамбур, який я бачив у вічко, хіба що без кумедного ефекту риб’ячого ока.

– Хрінь якась. – Труснув я головою і зачинив за собою двері.

***

Сон був неспокійний. Хоча я звалився на ліжко без сил, забувши про дивакувату бабцю і історію з дверною ручкою я все одно вертівся з боку на бік, як той вуж на пательні.

Кожен м'яз у тілі неприємно стогнав, вимолюючи мене залишитись завтра вдома.

Та я відмовив цьому проханню, завтра мені треба було поговорити з Івановичем, аби отримати заробітню платню трохи раніше, щоб оплатити оренду. Та успішність цієї розмови я оцінював як один до п'яти. Не тільки тому що це прохання нахабне, а ще й тому що Іванович тупий як одноразовий станок для гоління «Джилет».

На вулиці піднявся вітер. Він гучно бився у вікна і завивав, як кинутий хазяїном пес. По небу плили пухкі холодні хмари, над якими висів яскравий круглий місяць. Він, гадство, світив мені прямо в обличчя.

Я сів у ліжку і поглянув у вікно. Хмари покірно пливли по небу, а над ними навис холодний далекий місяць. Видовище гарне, але…

– Але бляха заважає мені спати. – Пробурчав я собі під носа. – Ну добре.

Хоча десь у підсвідомості я добре розумів, що виною моїй безсонниці було не яскраве небесне тіло, а нічна чашка кави.

Я сидів на ліжку, обдумуючи завтрашню розмову з начальником, сподіваючись що ці думки нагонять на мене сон. Прикидував у голові відмазки які він буде ліпити, щоб не давати грошей і готував відповіді. Намагався в голові розіграти таку собі словесну шахову партію. Але головна помилка, яку я допускав, коли ось так продумував деталі діалогу – це фактор неочікуваної тупості опонента. Проти такого прийому навряд вийде щось зробити. Тупість завжди задавлювала здоровий глузд.

Сон так і не прийшов. На годиннику ледь перевалило за дванадцяту.

– Пу-пу-пу.

Я встав з ліжка, накинув кофту на голе тіло і вийшов на балкон. Добре що він був заскленим. На підвіконнику в мене лежала чергова пачка цигарок «Вінстон». Дістав одну, покрутив у пальцях, дивлячись з балкону на краєвид, вставив до рота, чиркнув запальничкою, затягнувся.

Я жив на восьмому поверсі, доволі високо, тож мені відкривався чудовий вид на центр міста, що майорів вдалині своїми вогнями.

 Центр міста – інший світ. Там живуть інші люди. Вони не зрозуміють таких як я. Вони всі вишукані, тонкі та ніжні натури, яким подавай круасан до ранкової кави, гарні парфуми і зручне крісло в офісі. Не розумію я того снобізму. Кожен вважає себе унікальним витвором мистецтва, забуваючи той факт, що ми всі – люди. Ми просто тварини. І наше життя безсенсовне. Здається це розуміють лиш ті хто живе в таких от панельних будинках і курить на балконі опівночі.

Ти скажеш: «почекай сенс – є, у кожного він свій».

Немає. Будь-яке твоє бажання чи ціль розіб’ється, коли ти насправді спитаєш себе «Навіщо я це роблю?».

А й справді, навіщо? Гроші? Успіх? Комфортне життя? Це немає ніякого сенсу. Взагалі.

Єдина твоя мета, як організму – не вмерти завчасно. Все інше – симуляція життя в яку нас змусили повірити. Кіно, книги, суспільство, держава. Тобою просто потрібно маніпулювати. Як? Насадити тобі низку цінностей, вкласти в голову моральні орієнтири, вибудувати в тобі систему мір і противаг. Людина не унікальна, аж ніяк. Людина – це збірний образ того, що від тебе потребує конкретний політичний та соціальний устрій. Тож нафіг ці тонкощі. Нафіг снобізм та круасани зранку.

Докурив.

Потягнувся. Хребет захрустів як купа сухих гілок у руках. І напруга в спині, яка сиділа з того моменту як закінчився робочий день, спала. Повіки налилися свинцем. В голову почав напливати приємний туман сновидінь.

Але спочатку треба було зробити важливу справу – подзюрити. А як без цього? Хіба приємно потім прокидатись о третій ночі, брести в темряві і спотикатись об власні ж ноги, аби всього-на-всього відлити. Ні-ні.

Тож я пішов.

Світло не вмикав, аби не бити ним по звиклим до темряви очам.

Проходячи по коридору, я раптом згадав про дверну ручку, яка безпричинно теліпалась, і мороз пробіг в мене по шкірі. Стало якось не по собі. Волосся настовбурчилось, а шкіру на шиї залоскотало так, наче на неї хтось легенько дмухнув.

Я одразу обернувся. Мені стало страшно.

Я ніколи не боявся темряви, але разом з тим, в мене ще ніколи не було такого чіткого відчуття як зараз, що я в цій темряві не сам.

В один крок я опинився біля вимикача і натиснув на нього. Коридор спалахнув яскравим денним світлом і якийсь час я нічого не бачив. В очі наче сипонуло іскрами.

В темному контурі дверей спальні я побачив силует. Його було видно лише якусь мить, я навіть не був впевнений, що мені це не пригледілось. Я запанікував і притисся до вхідних дверей, біля яких опинився. Серце відбивало ритм товарняка, що нісся по залізничним коліям.

І тільки но мої очі почали розрізняти форми предметів, що були в коридорі я заспокоївся. Наче нікого. Я сам. Все добре.

– Гей. – Гукнув я, аби впевнитись, що я один в квартирі,

Ніби той хто ховається від тебе в темряві відгукнеться у відповідь. - Підмітивши це зауваження самому собі, я посміхнувся і остаточно заспокоївся.

Треба ж було так накрутитись.

Незнамо чому, я обернувся і припав до дверного вічка. Це був машинальний рух, який був підкріплений бажанням знати, що все окей.

Але все було не окей.

Припавши до вічка я завмер від жаху, який прокотився по моєму тілу.

У вічкові на мене дивилось чиєсь око.

Шлунок в мене скрутило, а коліна підкосились.

Раптом око почала повільно відступати від дверей і я побачив, що це була та пришелепувата бабця у брудно-білій нічнушці, з сивим жирним волоссям, що звисало в неї з голови, немов собача слина і тим диким поглядом, з яким вона кричала на мене.

Але налякало мене не це. А те, що її губи були вишкірені у нелюдські посмішці, оголюючи ряди гнили зубів.

Вона дивилась на мої двері… ні, вона дивилась на мене... Не знаю як це правильно пояснити, але я відчував нутром, що ця бабця дивиться на мене крізь двері. Вона знала, що я стою за ними.

Її очі були вирячені, наче в якоїсь риби і я бачив червоні нитки капілярів, якими був розписаний увесь очний білок. А її вишкір врізався мені в пам’ять назавжди.

Потім вона повільно підняла руку і поклала долоню на дверну ручку.

Її погляд все ще був направлений мені прямо в душу, хоча ні… не в душу… вона роздивлялась мої нутрощі…

Я поглянув на ручку і побачив як вона повільно опустилась. Але двері були замкнені на два замки, тож вона ніяк не могла відкрити їх. Хоча…

Ручка опустилась до кінця. Я затамував подих. Двері не відкрились.

Хух.

Потім підняв погляд до вічка і побачив як бабця забирає руку і починає відступати назад до своєї квартири, двері якої були відчинені.

Вона йшла спиною вперед, не зводячи з мене очей.

Я відчув як по моїй нозі ллється щось тепле.

Вона переступила поріг темного прямокутника, який утворювали відкриті двері. А я дивився на неї, поки вона не розчиниться в тій темряві як розчиняється цукор у гарячому чаї.

І коли вже не можна було розгледіти навіть віддаленого силуету, трапилось те, що кинуло мене в холодний піт. Двері її квартири почали закриватись самі.

***

Ранок почався з того, що я вскочив з ліжка, як вжалений – проспав. Голова йшла обертом, трохи нудило… здається захворів. Хоча не дивно, враховуючи в яких умовах останнім часом доводилось працювати.

Почистивши нашвидкуруч зуби, я швидко вдягнувся, зібрав речі у рюкзак, глянув в дзеркало – виглядав паршиво, наче пив усю ніч.

– Якби ж.

Ставши на порозі я завмер перед дверима. Чи було те, що я вчора побачив реальністю? Чи мені все просто наснилось. Я поглянув у вічко. Пустий тамбур. Це добре.

Відкрив двері. Закрив. Вийшов з тамбура, швидше, ніж зазвичай. Навіть якщо то був сон, він залишив доволі неприємні спогади, які досі ворушили волоски на шиї.

Натиснув на кнопку, аби визвати ліфт, але та не загорілась.

– Бляха. Знов зламався.

Злетів по сходам до першого поверху, вибіг з під’їзду і знову став на колію стабільності: все та ж маршрутка, ті ж люди з похмурими обличчями, та ж дорога, той самий, витрачений на неї час і ось я стою перед прохідною на склад.

– Привіт, Сашко. – Поздоровався хлопець у чорній курточці з капюшоном і пройшов повз.

– Привіт.

– Привіт, Сашко. – Ще один.

– Привіт-привіт.

Глибоко вдихнувши, я пішов за ними.

На прохідній стояв турнікет, через який проходили усі працівники і там завжди були черги. Я зупинився за останнім хлопцем, який поздоровався зі мною.

Він зняв капюшон і обернувся до мене. Я впізнав у ньому Льоху. Гарного хлопця.

– Ти якийсь блідий. – Сказав він мені.

– Та є таке. – Стенув я плечима. – Перемерз може.

– Та може. – Погодився він. – Або вірус який підхопив. Знаєш, мої дітлахи вже по другому колу хворіють. Лікар каже по місту зараз грип ходить.

Я кивнув на знак розуміння, але промовчав.

– Ти обережніше. Не затягуй з цим.

– Добре. – Посміхнувся я.

Настала його черга і він, відсканувавши перепустку, пройшов на територію. Я пішов за ним.

Склад. Чудове місце для загублених душ. Високі стелажі, заставлені палетами, яскраве денне світло ламп, яке випалює будь які мрії і нескінченна купа роботи. Знайти, покласти, перевірити, знайти покласти, перевірити, замотати стретч-плівкою, або зафіксувати бандажною стрічкою. Процес медитативний. Комусь він може сподобатись, звісно, якщо під час роботи вимкнути мозок. А в когось може викликати нудоту, якщо мозок не вимикати. Я тримався золотої середини – мене нудило від думки про процес, але я знаходив неабияке заспокоєння під час виконання задач. Єдине, що мені дійсно не подобалось – вантажити кляті фури.

Переодягнувся, випив ранкової кави, викурив цигарку і пішов на робоче місце.

Склад розташовувався в старому радянському промисловому приміщенні яке колись, не знаю навіть коли, напевно ще до мого народження, було холодильником. Здоровенним таким холодильником. Але з плином часу все змінилось, від холодильника лишились лише здоровенні, важкі, металічні ворота, які нагадували гермодвері в бункері.

Як і завжди буває з роботою – зранку час йшов дуже повільно. Він розтягувався наче смола з тільки-но вкладеного асфальту. А в кожній хвилині, здавалось, було не 60 секунд, а 160.

Але після технічної перерви стало трохи краще, замість 160 секунд, хвилина скоротилась до 80.

Так от, після першої технічної перерви, ще однієї чашки кави, сигарети і кількох жартів з колегами я повернувся до робочого місця.

Я був відповідальний за ряд В, в якому зберігались довгі металоконструкції, з яких в подальшому складали стелажі у магазинах всім відомої мережі. Моєю задачею було підтримування порядку в цьому ряду, аби все лежало на своїх місцях, відповідно до розмірів, найменувань та кольорів. Ну і звісно – мені треба було збирати весь цей металолом для подальшої відправки на новий магазин.

Глянувши на список-замовлення, який нам видавали кожного ранку, я побрів до комірки В-2-13-2. Вона знаходилась у кінці ряду, метрів за двадцять від початку, але відірвавши погляд від списку і поглянувши туди я завмер.

По тілу пробігла дрож.

В кінці ряду стояла, моя сусідка, у брудній сорочці, з сивими патлами, боса. Вона стояла і дивилась на мене, а по моєму тілу бігли дрижаки.

Серце завмерло, а повітря застрягло в горлі.

Я кліпнув, та вона нікуди не поділась. Стояла і просто дивилась на мене.

– Що ви тут робите? – Ледь чутно спитав я.

Але замість відповіді, вона підняла руку вказавши на мене і гучно розсміялась неприємним скреготливим сміхом, який дзвінкою луною рознісся по великому складському приміщенні.

– Що ви, бляха, тут робите?! - Вигукнув я.

Якусь мить вона сміялась, а потім, зненацька, зірвалась з місця і побігла в сусідній ряд, зникнувши за стелажами.

– Сашко! – Чиясь важка рука лягла мені на плече і від несподіванки я підстрибнув на місці. Я обернувся і побачив Івановича. – З тобою все добре?

– Т-так. – Ледь вимовив я.

– Ти якийсь блідий. Захворів?

– Не-не знаю.

Іванович посвердлив мене поглядом, кивнув, а потім вимовив:

– Ну добре. Дивись, не хворій.

Він збирався було йти, але я сказав найтупіше, що міг сказати:

– А ви не бачили бабцю?

– Що пробач? – Він зупинився у напівоберті і здивовано поглянув на мене.

– Бабцю. Стояла отам. – Я вказав на пустий коридор ряду В. – Сміялась.

Іванович поглянув на мене нахмуривши брови.

– З тобою точно все окей? Ти надто блідий. – Підкреслив він слово «надто».

Треба було вирулювати з цієї ситуації, і була в мене тема на яку я хотів поговорити.

– Іванович, а можна мені будь ласка зарплату раніше?

– Ого. – На обличчі в начальника заграла презирлива усмішка.

– Мені треба за квартиру заплатити просто. А в кишені миші дірку прогризли.

– Сашко. Ти ж знаєш, зарплата двадцять другого числа. Сьогодні яке? – Спочатку його голос здавався лагідним.

– Двадцяте перше.

– Ну от. Двадцять перше. Почекай двадцять другого.

– Але...

– Почекай, кажу. Завтра буде. – Відрізав він і в голосі вже не вчувалось тієї лагідності.

І тут я знову почув той відьомським сміх. Але Іванович і бровою не повів. Він дивився мені в очі і щось говорив про СТА-БІЛЬ-НІСТЬ.

А сміх наближався і раптом за спиною Івановича пробігла бабця в нічній сорочці. Її рот був роззявлений і гнилі зуби стирчали в різні сторони, а шкіра, так щільно обтягнула череп, що було видно кожен його кутик і кожну западину.

Вона не поглянула на нас, пронеслась повз ряду В далі, до ряду Г.

Іванович вів монолог про стабільну компанію, довіру і терпіння.

І в цей момент почувся гучний удар. А потім чийсь крик. Ніколи не міг подумати що людина здатна так кричати.

Очі Івановича вибалушилися. Я побачив як в них промайнув страх. Всі керівники бояться виробничої травми. А якщо керівники ще й такі, як Іванович, який ні бельмеса в роботі, то це їхній кошмар.

Ми обоє зірвались з місця. Я одразу забув про бабцю, яка пробігла в той самий бік, звідки пролунав громоподібний звук і про всі ті питання, які я повинен був собі задати.

Твоя сусідка бабця в брудній білизні на складі? Сашко, піди проспись.

Коли ми опинились у сусідньому ряді, звідки лунав крик, ми з Івановичем завмерли. Важка палета з високими шафами, що стояли на третьому ярусі ряду Г, звалилась на одного з робітників. Той кричав, лежачи під вагою, а з рота в нього струменіла кров, яка текла по бетонній підлозі.

– Льоха! – Крикнув Іванович. – Льоха, ти як!? Ти як!? – В його голосі прорізались істеричні нотки.

Але Льоха не відповів. Його рот був наповнений кров’ю і замість слів, в нього виривалось огидне булькання і вереск, який можна почути тільки, коли ріжуть свиню.

– Чого стоїш!? – Гаркнув Іванович. – Треба його витягти!

І дійсно, треба було витягти Льоху з-під важких шаф.

Вдалині я почув кроки – на крик бігли інші хлопці.

– Знаєш, мої дітлахи вже по другому колу хворіють… – Згадалась наша ранкова розмова з Льохою. І від цих слів мене кинуло в холодний піт.

…дітлахи…

Ми з Івановичем взялись за палету, але наших сил було недостатньо. Вона не здвинулась з місця. Ще б пак, на ній стояли дві важкі шафи, що розвалилась під час падіння і вкупі тримала їх лише бандажна стрічка.

– Не йде. – Прокрехтів Іванович, він хоча й був чоловіком масивної статури, ходив в качалку та на якусь там боротьбу, але і йому було це не посилам.

Глянувши на нього, я побачив панічний вираз на обличчі. Він починав розуміти, що йому, як начальнику, прилетить за недотримання техніки безпеки. І, якщо чесно, якщо не брати до уваги стан Льохи, то я навіть якусь мить позловтішався.

Зрозумівши, що ми нічого не зробимо з палетою. Я дістав з кишені канцелярський ніж і різонув по пластиковій бандажній стрічці. Вона одразу відлетіла мов струна, ляснувши мене по щоці і залишивши видимий слід.

Я кинув погляд на Льоху. Він кричав менше. А кров під ним розлилась великою калюжкою, що викликало занепокоєння. Моє серце забилось швидше.

Я схопився за шафу і скинув її на підлогу. Іванович взявся за іншу і зробив так само.

– Зара-зара, Льоха. – Казав Іванович, коли взявся за палету, що лежала на Льосі.

Але тільки-но начальник підняв її, Льоха знову заволав. Я уважніше оглянув дерев'яний піддон і побачив, що посередині він був поламаний і одна з планок простромила Льосі спину.

– Швидку! - Панічно загарчав Іванович хлопцям, які прибігли і юрмились на відстані кількох метрів від нас, збентежено лупаючи очима. – Швидку викликайте!

– Вже! Вже! – Сказав хтось.

– Добре.

Опустивши очі я побачив, що Льохі швидка вже не допоможе. Він лежав і не дихав, а кров в нього з рота продовжувала розтікатись у різні боки.

Бляха.

***

Санітари уміло переклали обм’якле тіло Льохи на медичну каталку і беземоційно загрузили його в карету швидкої допомоги.

– Грузив ти… загрузили тебе… – Промовив хтось з хлопців, які юрмились одне біля одного, як горобці на морозі, дивлячись на цю сумну картину.

– Хто буде кров відмивати? – На це питання невідомого ніхто не відповів.

Незвично було їхати додому по обіді. Маршрутка була майже пустою. Ми менше зупинялись на зупинках, менше стояли на світлофорах, швидше проминали добре знайомі відрізки маршруту. Якось було дивно і незвично бачити живий світ о цій порі дня. Все відрізнялось від того, яким було увечері.

Перед тим як піти додому я зайшов у супермаркет і в аптеку – вирішив послухатися Івановича.

Льоху було шкода. І дітей його. Чесно.

 Але я збрешу, якщо скажу, що в мене не було думки: «Добре, що це сталось не зі мною». Кладу голову під сокиру, що у кожного, хто бачив картину, як в Льохи хлюпає з рота густа темна кров, промайнула така думка.

Нехай вона ница, але правдива. Така вже природа людини – приміряти чуже горе і казати «Добре, що не зі мною».

Я увійшов у під’їзд і по звичці підійшов до ліфта. Натиснув на кнопку, але лампочка не загорілась. Я здивовано поглянув на неї, натиснув кнопку ще раз – нічого. А потім до мене дійшло.

– Він же зламався сьогодні зранку.

Я скривився від думки, що доведеться долати шлях на восьмий поверх пішки. Але вибору не було. Я ступив крок на першу сходинку, а далі ноги мене самі понесли нагору.

Між шостим та сьомим поверхом стояло старе крісло про яке я вже розповідав, але там було пусто. Ніякої компанії.

Ну і добре. – подумав я і продовжив підійматись. Я відчув як по спині стікає тепла цівка поту, а прокурені легені нагадували про себе гучною задишкою і легким болем в грудях.

Треба точно кидати палити.

Коли я був між сьомим і восьмим поверхом я почув, що хтось стоїть біля ліфту і безперестану натискає на кнопку виклику.

Клац-клац-клац. – Розносилось у пустому під’їзді. – Клац-клац-клац.

Я згадав бабцю яку бачив сьогодні на складі. Точніше не її, мару, яка привиділась мені. Навряд це була вона.

Мені снились кошмари, я заморився, мій мозок потребував відпочинку ось і придумав собі усіляких привидів.

Це я так себе заспокоював. Але чи було співпадінням, що коли мара пронеслась за спиною у Івановича, у бік ряду Г, на Льоху впала палета? Це питання я собі не задавав. Воно ховалось від мене, аби тримати психіку в нормі. Хоча навряд, у той момент, вона була у нормі.

Я завмер на сходинковому майданчику.

Клац-клац-клац.

Я відчув як серце в мене зупинилось, а губи пересохли. Я ледь проковтнув слину і зробив один несміливий крок на сходинку.

Клац.

Ще один.

Клац.

І ще декілька.

Клац.

І ось я стояв майже на восьмому поверсі і бачив силует людини, що натискала на кнопку виклику ліфта. Босі ноги, брудна біла сорочка з жовтими плямами чи поту, чи сечі, тонка жилава шия, худе обличчя і рідке брудне волосся, що неохайно звисало до плечей.

Я завмер. По моєму тілу сипонуло холодом. А кишки наче схопив невидимий кулак.

Бабця мене не помітила.

Клац-клац-клац.

– Він не працює. – Байдуже сказав я, хоча всередині мене все трусилося.

Вона повільно повернула до мне голову і втупилась своїми пустими очима на мене. І було в тих очах щось, чого я тоді не помітив і згадав лише зараз, розповідаючи цю історію – замість зіниць у неї були чорні пусті кола.

Клац-клац-клац. – Натискала вона кнопку не відводячи погляду від мене.

А потім всміхнулась, оголивши свої зуби. І раптом вуаля. Почувся звук ліфтового мотору і ліфт поповз на гору, до нас.

– А, ну… – Зам’явся я. – А вам не холодно? – я тицьнув пальцем на босі ноги.

Але ліфт вже приїхав, двері відкрились, і бабця повільно зайшла в нього, не відводячи від мене погляду. Я пройшов трохи далі по поверху також дивлячись на неї.

Вона все ще посміхалась своєю божевільною посмішкою. А потім, за мить до закриття ліфтових дверей, підняла руку і помахала мені. Двері з гуркотом зачинились і ліфт поїхав вниз. І їхав він довго, незвично довго. Зазвичай я доїжджаю вниз секунд за п’ятнадцять, а тут звук працюючого двигуна лунав і лунав, не збираючись зупинятись.

Та і на це я не звернув уваги. Чи може змусив сам себе не звернути уваги?

Вона на мене не кинулась і на тому дякую.

Дістав ключі, зайшов у тамбур, відчинив квартиру, увійшов.

***

Пам’ятаю, що коли був дитиною боявся усього. Варто було мені побачити якийсь жахастик, чи може почути химерну історію від старших дітей у дворі, так я одразу біг до мами, аби та мене заспокоїла. Вона завжди казала:

– Нічого такого не існує. Це лише твоя уява. Чим більше ти будеш годувати свої страхи вірою, тим більш реальнішими вони ставатимуть.

Те, що я бачив бабцю на роботі – лише галюцинація спровокована… а дійсно чим? На це відповіді я не знав. Але зізнаюсь чесно – я не дуже й шукав. Мені треба було заспокоїти себе.

Немає нічого паранормального у тому, що інколи чуєш якийсь шепіт за спиною, або інші звуки, частіше за все – це тиск в твоїх вухах, або просто шум з вулиці…

Звучить натягнуто, чи не так?

Незвично було опинитись вдома вдень. Відчував себе чужинцем, гостем в своєму ж будинку, предмети здавались чужими, нерідними.

Я лежав на ліжку і дивився телик – кращого заняття я не міг придумати. Знаєш, мені потрібно було якось провести залишок дня, а як його ще проводити, коли в тебе немає дівчини, хобі, нормальної роботи і в принципі ти звичайний невдаха?

Там крутили якусь передачу про кухарів. Вони бігали, метушились, щось нарізали. І мені, якщо чесно, подобалось це дивитись. Хто б міг подумати, що вдень по телевізору крутять щось дійсно цікаве. Можливо вони це роблять для пенсіонерів та молодих мам? Треба ж і їм якось коротати вільні години?

У рекламних перервах я бігав зробити каву та викурити цигарку, а потім повертався, аби подивитись продовження. Я навіть почав вболівати за одну гарненьку дівчину. Зізнаюсь, не тому що був вражений її кулінарною майстерністю, а через відкрите декольте.

Я незчувся як за вікном потемніло. У грудні день був дуже коротким. Кулінарне шоу закінчилось і я почав клацати по телеканалах, аби знайти ще щось на кшталт того що дивився. Але всюди почались вечірні новини.

– Дурня. – Пирхнув я.

Не любив я новини. І не погоджуюсь з тим, що вони вісники інформації. Насправді будь-які новини – вісники дезінформації.

Тож я вимкнув телевізор. В кімнаті настала тиша, аж у вухах задзвеніло, лише з вулиці долинав ледь чутний шум дороги. Глянувши на годинник я побачив, що зараз п’ята.

Відпрацювавши половину дня, я почував себе виснаженим ще більше, ніж відгарувавши цілий день. Я поклав голову на подушку і розслабився.

Може подрімати? – Спитав сам у себе

– Сашко… – Раптом почув я чийсь шепіт.

Я вскочив з ліжка. Мій шлунок наче вивернули, від страху занудило. В кімнаті було темно. Озирнувся.

– Сашко… – Знову прошепотіли.

– Хто тут! – Вигукнув я, увімкнувши світло в кімнаті й очікуючи побачити непроханого гостя. Але, о диво, я був сам один.

– Сашко я тут! – Тихий і знайомий голос, який я не міг впізнати.

– Де?

– Тут! В розетці!

– Що?

– Підійди…

Я дивився на розетку, що стирчала у стіні, поруч з телевізором.

– Підійди не бійся. Це я, Льоха.

– Що!?

– Так! – крикнув голос.

І дійсно у ньому я впізнав Льоху.

– Як ти там опинився? – Спитав я.

– А ти як думаєш?

Я замовк. Зізнаюсь я взагалі не думав.

– Це все вона. – Сказав Льоха. – Я у неї в квартирі.

– Вона? – Перепитав я.

– Не роби вигляд, що не знаєш про кого я. – грізно промовив Льоха. – Це ти її привів. Завдяки їй я помер. Боже, що ж буде з моїми діточками? – Заскімлив Льоха.

– Ем…

Я стояв і тупо дивився на розетку. Я відчув як мої м’язи задубіли. Я не міг поворухнутися. Просто стояв і свердлив поглядом довбану розетку!

Що в біса відбувається? – Почув я в собі істеричні нотки.

– Льоха… мені це все привиділось.

– Е ні, Сашко! Не привиділось… не при….

І раптом з-за стіни почувся глухий удар, наче хтось з ноги відкрив двері.

– Вона прийшла! – Вереснув Льоха.

– Що ти тут робиш! – Проскреготів знайомий голос бабці.

– О ні. – Пискнув Льоха. – Вона прийшла. Сашко! Сашко, допоможи!

Я почув як за стіною почалась метушня. А потім крик бабці:

– Здохни! Здохни! Здохни! – І крик цей був нелюдським. Він належав істоті яка колись була людиною, а зараз втратила будь що, що колись робило її такою. Цей голос належав чистому безумству.

– Ні! – Горлав Льоха. – Ні! Сашко! Сашко, допоможи!

Я відчув як нутрощі зв’язались у тугий клубок.

Не віддаючи собі належний звіт у тому, що я зараз роблю, я рвонув до вхідних дверей. Але, коли я взявся за дверну ручку, щоб відкрити їх, здоровий глузд все ж увімкнувся і я спочатку зазирнув у вічко.

Перед собою я побачив пустий тамбур з жовтими радянськими шпалерами і тусклим світлом дешевої лампочки. І раптом сусідні двері відкрились. А в дверному отворі з’явилась вона – сусідка. Вона змінилась. Її обличчя набуло якихось гострих звірячих рис. Тіло стало худорлявим. А ноги й руки непропорційно видовжились.

– Відчиняй, Сашко! – З посмішкою сказала вона. – Не бійся.

– Е ні! – Вигукнув я. – Ви хто взагалі така і чого ви причепилися до мене?!

Бабця розсміялась тим своїм зловісним сміхом, повільно підійшла до дверей, нахилилась і заглянула у вічко з того боку.

– Сашко… Сашко… – Скрипуче промовила вона. – Я зло, і я так хочу…

І раптом замок в дверях клацнув, ручка опустилась і двері відчинились. Бабця спритно влетіла в квартиру.

Я побачив як її рот ошкірився у нелюдській посмішці, а з горлянки вирвався відьомський крик. Вона повалила мене на підлогу, а сама всілася мені на груди.

Від неї смерділо сечею і гниллю, мене одразу потягнуло блювати, але вона збила це бажання добряче зацідивши мені долонею по щоці, залишивши на ній три глибокі подряпини від нігтів. Я відчув як щоку обпекло і як звідти полилась кров.

Бабця уважно дивилась мені в очі, а гнила прокисла слина з її пащеки скрапувала мені прямісінько на обличчя. Я лежав не рухаючись. Не тому що боявся. Я був не здатен поворухнутись. З жахом я розумів одне – вона була сильнішою за мене.

– Що вам потрібно. – Раптом вимовив я.

Вона ще більше посміхнулась:

– Ти, сонечко.

Я відчув як від цих слів мене почав пробирати озноб. Я спробував пручатися, але всі спроби були марними.

– Е ні, в тебе нічого не вийде.

Вона нахилилась трохи нижче і з її пащеки мені в ніздрі вдарив запах смерті. Вона знову поглянула мені в очі, а потім зробила те, чого я не очікував – поцілувала. Я широко відкрив повіки від подиву, і зустрівся з пустими темними, як річкова глибина, зіницями бабці. Нудотні позиви стали в рази сильнішими, адже з її рота тхнуло, як зі скотомогильника в жаркий літній день.

Я крутнув головою і розімкнув наші губи, і одразу ж з рота полилась гірка зелена блювота.

Бабця розсміялась і знову нахилилась. Тепер я відчув її дихання у себе на шиї. Вона провела по ній язиком. Я бачив все це боковим зором. А потім, зненацька, вкусила мене, відірвавши від шиї шмат плоті. З рани одразу фонтаном забила кров прямо їй на обличчя, а я ледь не втратив свідомість від болю.

Я спробував звільнити руку, але зрозумів, що не маю сил цього зробити.

– Ти сьогодні помреш. – Прошепотіла вона, розмазуючи кров собі по обличчю. – Так, Сашко. Помреш. І в цьому немає нічого страшного. Тобі все одно не дуже хотілося жити.

Гаряча кров калюжею розтікалась навколо моєї голови. І тільки зараз я відчув хвилю паніки і це надало мені трохи сил. Я забився під бабцею наче риба викинута на берег, але це її тільки розвеселило.

Вона нахилилась ще, і вгризлась мені у шию. Один різкий рух і мій кадик залишився у неї в роті, а на його місці в мене зяяла кривав дірка з краями відірваної шкіри. Я відкрив рота, аби закричати, але замість крику, з мене вирвалось якесь недоладне кряхтіння. В роті одразу відчувся металевий смак.

– Ти тільки не вмирай раніше… – Ласкаво промовила вона. – В мене для тебе є ще один сюрприз…

Я відчув як вона поклала мені на груди долоню, а потім стиснула пальці. Її пазурі впились в мою шкіру. Пальці увійшли глибше. І в очах у мене потемніло.  Я відчув, як вона торкнулась чогось, що скорочувалась і билось. А потім її долоня обхватили це «щось», і дістала з грудей моє серце.

Перед очима у мене все поплило остаточно. Світ почав висковзати. Життя йшло з тіла. І наприкінці я відчув полегшення. Але разом з тим, я побачив як бабця з гордістю мисливця, що вполював здобич, покрутила моє серце в руках, уважно його розглядаючи. Серце ще скорочувалось. З кожним разом все слабше і слабше. А потім вона вгризлась в нього, немов людина вгризається у свіже соковите яблуко.

На цьому я втратив свідомість. Я відключився. Я помер.

***

Рівномірне пищання.

Пік-пік-пік.

Я помер? Чи як? Бляха з мене якась бабця вирвала серце ну звісно помер.

Пік-пік-пік.

Такий він – рай? Темнота і пищання?

Пік-пік-пік.

До рівномірного пищання доєдналось якесь шуршання, наче неподалік працює насос.

Шух-шух-шух.

Цікаво.

 – З ним все добре? – Раптом почув я знайомий голос.

– Так.

– Я знаєте, прийшла його провідати, він повинен був заплатити за оренду, але не брав слухавку. – Це була Ганна Давидівна. Вона з кимось спілкувалась. – І знайшла його на підлозі.

А потім я знову впав у небуття.

Прокинувся я у лікарській палаті. До мене була під’єднана купа трубок і датчиків. Спочатку я злякався і першим ділом доторкнувся до свого кадика, вільною рукою на якій не було нічого приліплено – на місці.

Дивно.

Серце теж було на місці, якщо вірити великому пискливому таблу, що стояло неподалік ліжка.

Десь через двадцять хвилин після того як я прокинувся, до палати увійшла медсестра і вгледівши мій здивований погляд, вона промовила:

– Не хвилюйтесь, я зараз покличу лікаря.

І дійсно за якихось п’ять хвилин у палату увійшов лікар.

Він оглянув мої зіниці, поставив кілька запитань по моєму самопочуттю. А потім, коли він нарешті закінчив огляд я в нього спитав:

– Що зі мною трапилось?

Лікар поглянув на мене і серйозно відповів:

– Ви отруїлись.

– Що, пробачте?

– Отруїлись чадним газом. Ваша сусідка… Ваша сусідка, старенька, опалювала квартиру плитою. Ну знаєте, увімкнула конфорки і грілась. Заснула. І… – Він помовчав, – і не прокинулась. Уявіть газ так горів майже тиждень. І коли її квартира повністю заповнилась чадним газом, він почав шукати шляхи вивільнення. Заповнив тамбур, поповз у вашу квартиру крізь замкову шпарину, крізь розетки, крізь тріщини у стінах, розумієте?

Я слухав лікаря і не вірив своїм вухам.

– Тобто…

– Скажіть, а ви не відчували ніяких симптомів отруєння? – спитав лікар. – Легкий головний біль, втома, сонливість, запаморочення у голові, галюцинації?

– Ем… галюцинації… мені… докторе?

– Так…

– А у вас є люстерко маленьке.

– Так, звісно. – кивнув лікар.

Тобто все це було галюцинаціями? Увесь цей жах спровокувала сусідська необережність і чадний, бляха, газ! Хто б міг подумати. Тобто бабця, моя сусідка, померла ще за п’ять днів до того, як в мене почались галюни… отакої.

Поки я проганяв ці думки у себе в голові до мене підійшов лікар з люстерком і дав його мені.

Я поглянув на себе і по тілу сипонуло холодом.

На щоці я мав три неглибокі шрами від нігтів.