Пощастило

Таксі спинилося перед будинком, здійнявши вихор опалого листя. Озирнувшись до Влада, водій сперся ліктем на спинку сидіння:

— Приїхали, — а потім, трохи знічено запитав. — Перепрошую, а це вам пощастило так народитися, чи лінзи?

Влад знав, про що той говорить. Звик, що на нього витріщаються. Праве око в нього було блакитне, майже сіре. А ліве — темне, ка́ре.

— Це називається гетерохромія, — сказав він і вийшов із машини на потрісканий тротуар біля батьківського будинку.

Таксі відʼїхало, а він залишився стояти з валізою в руці, відчуваючи, як на груди тисне важке жовтневе повітря. Старий дім витріщався на нього темними вікнами. Вечірнє повітря пахло мокрим листям і димом.

Минуло багато часу відтоді, як він востаннє стояв тут. Батька не стало кілька років тому — і Влад постійно відчував провину, що занадто рідко навідував його могилу.

Тепер раптова неміч звалила й матір. Вона лежала на лікарняному ліжку, бліда й виснажена. Її тіло здавалося крихким, і це лякало Влада більше, ніж він наважувався визнати. Коли пролунав дзвінок: «Ваша мати знепритомніла, краще приїздіть», — він одразу купив квиток, похапцем спакував речі і прилетів. У лікарні він зміг її побачити тільки через двері палати. «Може, завтра, — сказали: — Може».

Тож він прийшов сюди — у батьківській дім.

Сходи застогнали під його вагою. Двері відчинилися з протяжним скрипом, і на Влада дмухнуло спертим повітрям. Усередині все ще пахло, як і колись: мастикою для підлоги та материнськими парфумами з лавандою. Тільки тепер ці запахи були глухими, немов давні спогади.

Влад заніс валізу у свою колишню кімнату, тепер уже гостьову, і почав блукати будинком радше знічев’я, ніж із наміром. Повз зачинені двері батьківської спальні, повз кухню з календарем, що застиг на вересні, повз вітальню з маминим улюбленим кріслом. Нарешті спинився в татовому кабінеті, де полиці гнулися від книжок у твердій палітурці й абияк поскладаних фотоальбомів.

Він витяг один і розгорнув на останній сторінці.

З глянцевих світлин дивилися знайомі обличчя: ось батьки усміхаються під деревом у садку, ось мама щось захоплено розповідає фотографу — певно, татові. Ось тато показує їй щось за вікном. Пожовклі сторінки тихо шаруділи під пальцями. Влад гортав їх повертаючись у минуле, де всі були живі, здорові та щасливі.

Ось він сам, хлопчак зі щілиною замість зуба, мружиться на сонце. Ось батько обіймає його за плечі — кремезний, серйозний. А мати, ще молода, усміхається так, як давно вже не вміла.

Біль у грудях поглибився. Влад гортав швидше, намагаючись наздогнати щось невловиме. У якийсь момент альбом вислизнув із рук і фотографії розлетілися по підлозі.

Він нахилився і почав їх збирати. Насупився виявивши, що кілька знімків злиплися. Під знайомими, переглянутими десятки разів фото виявилися інші, яких він раніше не бачив.

На кожній світлині — незнайомий хлопчик. Трохи менший, темноокий, завжди поруч. То тримає його за руку. То кидає м’яча. То, мружачись, ховається від водяних бризок.

Влад заходився перевіряти весь альбом. Знайшов іще з десяток таких світлин. І на всіх — цей хлопчик. Зрідка сам, частіше з кимось із родини.

Серце калатало. У тому хлопчику було щось до болю знайоме. Наче забуте слово на язику. Наче сон, який тане під ранковими променями.

Фотографії тремтіли в його руках.

Влад залишив їх на столі, хоча пальці не хотіли розтискатися. На глянці лишилися вологі плями від поту. Він пообіцяв собі подивитися світлини знову вранці, коли дім уже не буде таким темним, а голова — такою важкою від дорожньої втоми та лікарняних тіней. У своїй старій кімнаті він опустився на ліжко й заснув одразу, щойно голова торкнулася подушки.

Сон був повний води. Влад стояв біля річки, де влітку гойдалися очерети й літали бабки. Але тепер не було літа. Вода була темною, а повітря — холодним. Поруч стояв хлопчик із фотографій. Він тримав Влада за руку.

Хлопчик зробив крок уперед і ступив у воду. Зробив ще кілька кроків, озирнувся і махнув рукою, манячи за собою. Поверхня води розійшлася з тихим чваканням — і він зник, ніби хтось схопив його за щиколотки та стягнув униз. Тільки бульбашки попливли гладдю води.

Влад хотів закричати, але з горла не вирвалося жодного звуку. Нахилився над водою, — серце калатало в скронях — і побачив, що то не бульбашки на поверхні, а очі. Десятки очних яблук дивилися просто на нього.

Він прокинувся різко, жадібно ковтаючи повітря.

За вікном займався світанок. Десь далеко гавкав пес. А тоді Влад розрізнив ще один звук. Такий тихий, що спершу подумав — то вітер у ринвах. Та це був не вітер. Схлип. Високий, майже дитячий плач, що просочувався під двері.

Серце закалатало об ребра. Плач наростав, перетворювався на виття, а тоді перетворився на стогін, від якого волосся на руках стало дибки. Влад змусив себе встати. Ступні торкнулися холодної підлоги.

Плач урвався.

Тиша.

Він довго стояв, вслухаючись у ніч, але звук більше не повторився. Коли ліг знову, заснути вже не зміг. А щойно згасли вуличні ліхтарі — одягнувся і вийшов із будинку.

Лікарня зустріла його хлоркою та антисептиком — запахом, що миттєво чіплявся до одягу й волосся та переслідував навіть за її стінами. Усе життя їхньої сім’ї було просякнуто ним. Спершу його приносив додому батько-хірург, потім — він сам, а тепер ним насичувалася мати.

Він знайшов її в тісній палаті з єдиним вікном, прочиненим у холодне осіннє повітря. Стара жінка лежала, підперта пласкою подушкою. З блідих, мов парафін, рук стирчали трубки. Рівне попискування серцевого монітора відлунювало в його голові власний досвід. На мить він відчув себе дванадцятирічним хлопчиськом, якого застукали за чимось забороненим.

Жінка на ліжку повільно повернула до нього обличчя із запалими очима.

— Синку, — прошепотіла вона. — Добре, що ти встиг приїхати.

Влад відчув, як від її слів у животі зав’язується тугий вузол. Він сів на край стільця і взяв її руку у свої. Притисся щокою. Так вони просиділи якийсь час.

— Лікар каже — пухлина в серці, — нарешті промовив він, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Неоперабельна.

— Так, знаю, — слабко кивнула мати. — Але не хвилюйся, усе буде добре.

— Якби тато був живий, — Влад стиснув її пальці. — Ми знайшли б донора. Він завжди знаходив.

Ледь помітна тінь безрадісної посмішки торкнулася її вуст.

— Твій батько… він був хорошим лікарем. Але не завжди можна вилікувати все, синку.

— Я просто хотів сказати… — Він махнув рукою, не знаючи, як сформулювати те, що крутилося в голові. — Може, пересадка могла би допомогти.

Вона ніжно погладила його по щоці.

— Не варто переводити молоде серце на таку стару жінку, — прошепотіла вона. — Ти ж знаєш, як це працює. Не всі трансплантати приживаються.

Влад відвернув погляд. Він знав. Він завжди знав — але ніколи не задумувався, чому йому завжди щастило.

— Але… — він махнув рукою.

Вони ще трохи посиділи в тиші, яку порушував лише сухий писк монітора. Потім почали говорити про інше: про погоду, про сусіда, який знову забув зачинити ворота, про ціни. Це були звичайні дрібниці, але вони заповнювали простір між ними, даючи обом перепочити від важких думок.

Зрештою Влад сказав:

— Ще одне, — І дістав із кишені фотографії. Розклав на ковдрі. — Ти знаєш, хто це?

З глянцевого паперу в різних позах на них дивився хлопчик. Завжди поряд. Завжди близько.

Мати стиснула губи. Її груди піднялися у важкому вдиху.

— Ти був у нас в домі? Тобі не варто було їхати туди — сказала вона. — Там не прибрано.

Влад мовчав. Чекав.

— То був сусідський хлопчик, — зрештою сказала жінка. — Мачків, тих, що виїхали. Він любив гратися з тобою. Увесь час крутився поруч. Я не пам’ятаю, як його звали.

Влад нахилився ближче, стілець під ним жалібно скрипнув.

— Сусідський хлопчик? Ти впевнена? Бо на фото він скрізь із нами. Тримає мене за руку. Сидить у тата на колінах. Це не схоже, ніби він сусідський.

Жінка ковзнула поглядом по знімках. Пальці здригнулися, ніби хотіла відсунути фотографії, та не мала сили. Ритм, із яким попискував серцевий монітор, прискорився.

— Не хочу, щоб ти копався в цьому, — прошепотіла вона. — Деякі речі краще залишити в спокої.

Її слова війнули на нього холодом. Вона не заперечувала. Не пояснювала. Лише відгороджувалася.

Влад зібрав фотографії і підвівся. Мати заплющила очі.

— Я так втомилася, синку, — пробурмотіла вона.

Він довго дивився на неї — на слабке коливання грудей, на зелену лінію, що тремтіла на екрані, на бліді руки поверх ковдри. У коридорі хтось засміявся — різкий, буденний звук, який зовсім не пасував цій кімнаті.

— Я прийду завтра, — сказав він і легко торкнувся губами материного чола.

Поклав світлини в кишеню і пішов.

У домі тиша була така густа, що кожен скрип підлоги лунав, мов плач. Влад не витримав і вийшов надвір аби просто вдихнути трохи життя.

Вулиця виглядала так само, як завжди: сонце вибілювало дерев’яні фасади, старі клени скидали листя, що шаруділо по асфальту. Кілька дітлахів із криками промчали повз на велосипедах. До сусіднього будинку підійшла бабуся в довгій вицвілій кофті та блакитній хустині, з-під якої вибивалося сиве волосся.

— Тьотю Катю?! — гукнув Влад.

Жінка обернулася.

— Владику? Ти? — її усмішка на мить розквітла, але відразу згасла. — Бідна твоя мама. Ох, тяжкі часи.

— Так. Але мамі вже краще, — відповів він. — Сьогодні вже пускали до неї.

Влад витягнув одну зі світлин, намагаючись не тремтіти, і простягнув їй.

— Можна спитати вас про дещо? Ви пам’ятаєте його?

Жінка примружилася, довго вдивляючись у знімок. На мить вираз її обличчя пом’якшав, а потім різко закам’янів — немов зачинилися двері.

— Ох, було… щось із малим, — прошепотіла вона. — Давно. Не пам’ятаю вже. Стара стала. Краще не ворушити.

— Що ви маєте на увазі? — натиснув Влад. Вузол у шлунку стягнувся ще тугіше: — Ви ж пам’ятаєте, хто жив поруч. Це був сусідський хлопчик?

Жінка різко зиркнула на нього, а тоді затрясла головою.

— Ні, ні. Не питай мене про таке. Це не мені казати.

Вона вже поклала руку на хвіртку, щоби піти, коли він знову спитав:

— А як звали малого Мачків?

— Мачків? — вона завмерла. Її очі рвучко ковзнули до будинку через вулицю, де ті колись жили: — Це тих, що поїхали? У них ніколи не було дітей.

І вона зайшла у двір, голосно брязнувши хвірткою.

Влад лишився стояти на вулиці з фотографією в руці. З неї на нього темними очима дивився дивно знайоми хлопчик. Не син сусідів. Хтось інший.

Пил крутився в останніх сонячних променях, що пробивалися крізь брудну шибку горища, забивався в ніс, липнув до язика. Влад не зважав. Він сидів біля картонної коробки, забитої старими паперами, заклеєної і забутої. Прийшов сюди шукати відповіді.

У папках зберігалися податкові бланки, крихкі конверти, вицвілі роздруківки. Витрушуючи павуків і кашляючи, він висмикував документи жменями, швидко перебирав і відкладав убік. На самому дні знайшлася жовта папка з вицвілим гербом місцевого РАЦСу.

Його руки завмерли.

Документ усередині пожовтів, але залишався читабельний. Свідоцтво про народження.

Ім’я виділене жирним: Станіслав.

Стать: чоловіча. Народився 17 липня.

Батьки: Богдан Сушко, Олена Сушко.

Його батьки.

Влад дивився, доки літери не розпливлися. Пульс калатав молотом у горлі. У хлопчика з фотографій було ім’я. Він мав брата.

Під свідоцтвом про народження лежав ще один аркуш — свідоцтво про смерть. Він порівняв дати. Його брат прожив лише п’ять років.

Тієї ночі Влад знову стояв на березі річки. Кольори сну текли й змішувалися, мов розлита фарба.

Вода тремтить темно-червоним — не просто вода, а вода з кров’ю. У горлі пече гаряче й солоне. Хлопчик із фото — Стас — борсається у воді. Влад стрибає за ним, намагаючись схопити. Сліпучий спалах у оці. Тріск дерева. Батьків бас. Материн плач — звук, який розколює світ навпіл.

Влад прокинувся в холодному поту. На мить здалося, що плач переслідував його навіть поза сном.

А тоді він зрозумів — так і було.

Ледь чутний, але справжній. Плач, тонкий і жалібний, линув з-під дверей. Він просочувався крізь дошки, дзвенів у зубах, обвивав його.

Влад підійшов до дверей і обережно прочинив їх вслухаючись у пітьму.

У домі було темно. Лише хворобливе світло ліхтарів пробивалося крізь вікно. Плач долинав із кухні. Влад рушив на звук. Там, у тісній темряві, почув його чіткіше: приглушене підвивання піднімалося знизу. Звук долинав із кутка, де стояв старий дубовий стіл. Той самий, за яким батько пив чай пізніми ночами. Той самий, що мати накривала твердою пластиковою скатертиною з вицвілими яблуками.

А під ним завжди лежав килим. Втомлений квадрат червоно-бурого плетива із плямою посередині. Влад ніколи не думав про нього — килим був настільки звичним, як і сам стіл.

Він відсунув їх. Під килимом виявилася ляда — вирізаний квадрат, щільно підігнаний до підлоги.

У горлі пересохло.

Ні ручки, ні завіси. Влад упер пальці в щілину — марно. Тоді витягнув ніж зі шухляди й устромив лезо в шпарину. Дерево вереснуло, коли він підчепив ляду. Вона піддалася.

Він підняв і відклав її на килим. Посвітив униз телефоном. Вузькі сходи впиралися в старі сірі, щільно зачинені двері. Серце на мить завмерло, тоді гупнуло сильніше. Біля краю отвору він побачив вимикач і клацнув ним. Сходи залило електричним світлом.

Плач стих.

Влад рушив униз. На півдорозі коліна почали тремтіти, і він мусив зупинитися. Притулив чоло до холодної стіни й почав рахувати. Вдих. Раз. Два. Три. Видих. Раз. Два. Три. Повільніше. Ще раз. Як вчив батько. Коли він дістався дверей і торкнувся ручки, з-за них долинув протяжний важкий стогін і настала тиша.

Влад подумав про свідоцтва нагорі. Подумав про дату у свідоцтві про смерть. Подумав про інші дати, які знав на дотик — за текстурою шрамів. Про кожен раз, коли виходив із палати і вважав, що йому пощастило.

— Будь ласка, нехай я помиляюсь, — сказав він і натис на ручку.

Двері відчинились і його обдав сморід: нечистоти й старий піт — запах людини, занадто довго замкненої в чотирьох стінах. Його ледь не знудило.

Кімната була маленька, зі стінами оббитими поролоном. У кутку з крану вода крапала в дірку в підлозі. Посеред кімнати, підібгавши коліна до грудей, лежав чоловік у брудній гамівній сорочці.

Він був виснажений до кісток, що випирали крізь тканину. Бліда жовтувата шкіра обтягувала гострі вилиці. Коли він підняв голову, світло впало на місце де мало бути ліве око, і знайшло лише м’яку печеру пустої очниці. Інше око — темне, насторожене й недовірливе — уп’ялося в нього й не відпускало.

— Привіт, — озвався Влад, і слово здалося непристойним у його вустах, надто недоречним для цього місця.

Чоловік видав звук — напівсхлип, напівсміх — і вишкірився. Дивлячись на його пересохлі потріскані губи Влад побачив, як усе стає на місце, мов шухляди у доброму комоді. Лінія щелепи. Вигин вуха. Маленький серпоподібний шрам над бровою, що збігався зі шрамом на одному з фото нагорі. Усмішка хлопчика — зруйнована, але впізнавана.

Він хотів назвати ім’я, але в роті пересохло. Тож він став навколішки й простягнув руку, як простягають її наляканому собаці — низько, долонею догори, порожньою.

— Стасе, — нарешті сказав він і побачив, як чоловік здригнувся.

Здригання перейшло в тремтіння, тремтіння — у глибокий вдих, і з тим вдихом кімната раптом наповнилася новою присутністю — наче щось, що довго чекало, нарешті підвелося.

Хлинули спогади.

Влад знову був маленьким, ледве діставав до раковини без табурета. Завжди хворів. Живіт роздутий, шкіра жовта, медсестри шепочуть слова, які він не розумів: «автоімунний гепатит». Але Влад знав, що це означало: він помирав.

Інший спогад — гострий, мов укол голки: мати з великим животом, долоня притиснута до округлості. Батько на кухні, говорить низьким голосом:

— Він буде донором. Це єдиний шлях. Я про все домовлюся.

Далі — теплі картини. Двоє хлопчиків поруч. Ліжечко в кутку, слабкий запах дитячої присипки. Маленька рука, що чіпляється за нього. Сміх Стаса біля річки.

А потім — вода.

Холодна річкова вода, що затягує маленького хлопчика. Той б’ється з повними жаху очима, намагається закричати, але щойно розтуляє рота — його заливає водою. Влад пірнає за ним і зелений світ перевертається догори дриґом. Слизька гілка під водою врізається йому в обличчя. Вибух білого світла. Жахливий тріск — і порожнеча там, де було око.

Він пригадав крик. Пригадав батькові руки — грубі й упевнені — що витягали його. Пам’ятав материн плач — Боже, завжди плач.

А потім — нічого про Стаса.

Чорні провали заповнювалися: батько, холодний, як і належить хірургу, зробив неможливий вибір. Влад пригадав його слова: «Медицина — це мистецтво жорсткого вибору. Життя завжди коштує життя». Тоді Влад гадав, що це метафора. Тепер він розумів, що батько говорив буквально. Це був не вибір відчаю, а холодний, вивірений план. Створення ідеального донора з власної дитини. Життя сина, який був здоровий, проти сина, який помирав. І батько, як Бог, зважив їх на своїх хірургічних терезах і виніс вирок. Підвал перетворився на в’язницю. Брат, не похований у могилі, а захований живцем — триманий при житті заради мети. Як запас плоті.

Частина печінки. Око. Знову частина печінки. І знову.

Не дивно, що йому завжди знаходився донор. Не дивно, що трансплантат завжди приживався. Не дивно, що йому щастило.

Частини однієї дитини, пришиті до тіла іншої.

Стіна обману, збудована цеглина за цеглиною. Мати шепоче, що Стас потонув. І більше ніколи не називає його імені. Фотографії сховані, спогади поховані. Дитинство, зшите докупи з брехні.

Влад присів поруч із братом. Сморід сечі й лайна був таким густим, що нудота підступала до горла. Зблизька Стас був схожий більше на скелет, ніж на людину: ребра випирали з-під тканини, губи потріскані, мов старий папір. Скільки він не їв? Скільки часу мати вже лежала в лікарні? Та попри виснажене тіло, єдине око горіло яскраво й люто.

Влад потягнувся до пряжок на гамівній сорочці. Його пальці торкнулися холодної шкіри ременів і завмерли.

Нова правда вдарила його в груди каменем.

Усі ці роки — нескінченні операції, одужання, другі шанси. Він виходив із лікарні живим лише тому, що завжди було, що взяти. Йому не «щастило». У нього був ідеальний донор.

Його брат. Стас.

Він уже торкнувся пряжки, коли зринула думка, повільна й важка, немов роздуте тіло, що спливає на поверхню води.

Автоімунні захворювання не зникають назавжди. Вони відступають на якийсь час, але завжди повертаються. Ти можеш тримати дієту, молитися, бігати, бути правильним — а вони знову повертаються. І коли повертаються, ти не знаєш чи пощастить тобі цього разу.

Ти можеш шкодувати і бути живим. А можеш бути милосердним, можеш бути справедливим і бути мертвим.

Рука затремтіла над ременями й відсмикнулася.

— Ти голодував, — тихо сказав Влад, майже лагідно, хоч у горлі стояла жовч. — Тобі пощастило, що я тебе знайшов. Я принесу тобі бульйону. Це допоможе.

Налите кров’ю око розширилося, спалахнуло люттю. Стас смикнувся в сорочці, з горла вирвався хрип. Він рвонув угору із силою, неможливою для такого виснаженого тіла. Кістки й сухожилля, лють і голод ударили у Влада.

Його відкинуло до стіни. Потилицею він вдарився об кран, з якого скрапувала вода. Світ на мить потемнів і Влад відчув, як сповзає на підлогу.

Стас навалився зверху. Спотворене люттю обличчя наблизилося впритул, єдине око блиснуло голодом.

— Ти все життя брав, — проричав він. — Тепер твоя черга давати.

Зуби клацнули в повітрі, за пів пальця від щоки. Влад відчув гарячі бризки слини на ній і смердючий подих брата. Інстинкт спрацював швидше, ніж думка: він різко повернув голову і врізав ліктем тому в скроню. Удар припав точно, але слабко — ніби вдарив по вологому піску.

 Стас тільки ширше вишкірився. З його зубів капала рожева слина. Потім він різко нахилив голову й ударив Влада лобом у ніс. Біль вибухнув білим спалахом.  Солона кров залила горло.

Стас знову кинувся вперед із вишкіреними зубами. Влад ухопив його за жмут жирного волосся й рвонув убік. Іншою рукою схопив брата за обличчя й втиснув великий палець у порожню очницю.

Крик, що вирвався, не був людським. На мить Влад подумав, що навіть оббиті поролоном стіни не здатні його заглушити.

Він відштовхнув брата, задихаючись підвівся. Стас корчився на підлозі, єдине око закотилося під повікою, руки безладно смикалися.

Влад відступив — крок, ще один, світ навколо пульсував разом із стукотом у скронях. Він торкнувся потилиці — пальці стали липкими, червоними.

«Пощастило, — подумав Влад. — Могло бути гірше».

— Я принесу тобі поїсти, брате — прошепотів він. — Тільки почекай.

Вийшов, і зачинив за собою двері.

~

На кухонній підлозі килим лежав згорнутий і притиснутий лядою. Влад поклав її на місце і накрив килимом, старанно розправивши, щоб не залишилося складки.

Він постояв хвилину, слухаючи, як серце знову вчиться свого ритму, а тоді підійшов до плити. Набрав у ковшик води, вкинув бульйонний кубик і поставив на конфорку. Запалив вогонь.

Що робить людина, коли дізнається, що її життя — це злочин? Коли кожен вдих оплачений чужим болем? Панікує? Біжить до поліції? У цього дому були власні закони, викарбувані на кістках родини. Перший закон був простим: виживає той, кому пощастило. І цього разу пощастило йому. Його печінка, його око — «законно» здобуті за жахливим сімейним статутом. Він не був жертвою. Він був співвласником пекла, яке збудували батьки.

Вода закипіла. Десь знизу долинув стогін, і він подумав, що то труби. Він подумав, що то завжди будуть труби. Він продовжував думати це, доки пара не піднялася й не затуманила вікно. І в тій імлі його два різних ока на мить виглядали однаковими.