#nothappybirthday

Будинок Саймонів. Штат Флорида, 2060 р. Гелловін.

— ...і тут, значить, я сиджу, малюю, нікого не чіпаю, і на мене різко стрибає собака, і я падаю зі стільця! — Уся сім'я посміхнулася, втішена розв'язкою історії.

— Ну тату, історія має бути страшною!

— Зайчику, мені було шість років, як і тобі зараз, і на мене стрибнула такса, повір, це було несподівано, і я дуже злякався, — і він додав напівголосно, що навіть це відчув також і у штанях.

— Дідусю, тепер твоя черга розповідати страшну історію!

Мет сидів біля багаття у колі сім'ї, втупившись у келих. Він єдиний із сім'ї пив пиво, поки решта наповнювали стакани глінтвейном, а онуки – гарячим шоколадом.

— Нічого цікавого не пригадаю..., — і тут він помітив, що його права рука почала злегка сіпатися. На це ніхто не звернув увагу, та дівчинка, підійшовши до нього й обійнявши, наполегливо вимагала історію.

— Ну добре... є одна... кхм... це було, коли я жив ще Нью-Йорку з батьками, мені було років сімнадцять…

***

2009 рік.

— Сину, ідеш обідати? — Кричить батько синові з кухні.

— Тату, я пообідаю з Честером та Ріком у ресторані, ми домовилися зустрітися, обговорити мій День народження! — Кричить хлопець зі своєї кімнати батькові.

— А о котрій ви зустрічаєтеся?

— Через двадцять хвилин.

— Зрозумів.

Джуліан вийшов із кімнати, взяв ключі, вийшов із квартири, попрямував до ліфту. Виходячи, привітався з охоронцем Чаком, який розв’язував кросворди, він підійшов до батькового автомобіля BMW 1993 року, припаркованого біля входу, завів і поїхав на зустріч із друзями. Зупинившись на світлофорі, він дістав пачку Marllboro, відчинив віконце, закуривши, та з цинічним поглядом видихнув дим, дивлячись на людей, які чекають свій білий автобус, пробуючи зробити кільця з диму. Посміхнувшись, хлопець, не дочекавшись зеленого, поїхав далі. Йому було вісімнадцять років, він закінчував через місяць 1 курс юридичного університету Нью-Йорка. Він був із багатої родини Саймонів, вихідців зі Східної Європи. Батько мав «девелоперський» бізнес, а з матір'ю він рідко спілкувався – у неї своя сім'я; і була ще молодша сестра та зведений брат Мет, який на рік молодший за нього. Він під'їхав до ресторану, Честера і Ріка ще не було. Через кілька хвилин під'їхали на Лексусі його друзі.

— Ей ви, мудаки, чого запізнилися? — Запитав Джуліан.

— Слухай, козлино, зараз по голові трісну, хочеш раз на раз!? — Крикнув йому Рік. Вони вийшли з машини, Джуліан вийшов, підійшов до Ріка, подивився на нього серйозно впритул і вони голосно розсміялися.

— Ахахах, чао братки, столик уже чекає.

— Так ходімо, — сказав Честер.

Рік, Честер і Джуліан були найкращими друзями. У їхніх батьків спільні контакти в бізнесі, дорослі так і познайомилися на одній із вілл на Гаїті, коли їм, дітлахам, було по вісім років. Честер був високим, світлооким молодиком із довгим кучерявим волоссям. Він любив носити різні гламурні дрібнички: ланцюжки, каблучки, шкіряні та золоті браслети. Рік – за походженням азіат – повненький, низький, трохи гаркавив, але з гумором. Юнак виступав на всіх святах, ходив до місцевого театру, грав у спектаклях. Вмів розважати товаришів і майже завжди носив чорні окуляри. Так, друзі були різні за вподобаннями, але мали єдині погляди на життя, сповнене задоволення і достатку. Вони увійшли до ресторану, їх привітав хостес, вони сіли за свій стіл, замовивши фондю і стейк.

— Ну що, як справи? Як твій зуб, Честере?

— Нормально, вчора ж був у дантиста, дві години просидів бл*, ледве висидів, терпіти не можу їх, фу.

— Та нормально, зате не болить вже, — сказав з усмішкою Джуліан.

Через 10 хвилин їм принесли їжу.

— До речі, з приводу Дня народження – ти будеш у підсумку вдома, брате?

— Ага, вирішив влаштувати вечірку, буде гостей з двадцять, думаю – не хочу багато народу, а то торік два рази поліцейських викликали, і два тижні квартира не могла провітритися нормально.

— Так, було весело... хе-хе.

— Будеш у вихідний чи в п'ятницю? — Запитав Рік?

— Та в суботу, якраз, сподіваюся, батько поїде, і хата буде моя, щоправда, може бабця приїхати пригледіти, не знаю, начебто, ми до неї планували, сподіваюся, що ні.

— Гаразд, там вирішимо, ще тиждень. Майже всіх запрошено, і багато хто підтвердив. Треба, до речі, поїхати в Мон Блю замовити програму, випивку, закуски – все таке – хочу накидатися ммм…

— У тебе ще печінка працює? — Запитав Рік.

— Ми ж минулого тижня в мене басейн обблювали... потім ще батькам не міг дивитися в очі.

Сміх рознісся приміщенням.

— Слухай, а цього... як його... будеш звати Мета? — Запитав Честер.

— Ні, не хочу, хоча мати нав'яже його... брат усе-таки, типу... не знаю... хіба що на пів годинки, і то до основної вечірки, — з усмішкою сказав він.

— Зрозуміло, ясненько. Гаразд, поїхали в Мон Блю.

— Let's go! – Весело заметушилися хлопці.

Юне безтурботне життя ще не дало їм гідного уроку, який би дозволив відчути смак боротьби за успіх, перемогу чи досягнення – все подавалося як належне і не вимагало зусиль. Чи задумувалися батьки над тим, чим жили їхні діти…

Вони встали з-за столу, кинули чайові, вийшли перекурити і поїхали замовляти фуршет.

Нью-Джерсі. Будинок Санті.

Мет сидів читав книжку про Другу світову і їв сендвіч на кухні.

— Сину, чим займаєшся? — Увійшовши, запитав батько.

— Книжку читаю, а що? — Не відводячи очей від книги, відповів він.

— Хотів поговорити з тобою, є хвилинка?

— Та без проблем, — він відклав книжку вбік і повернувся до батька.

Дивлячись батькові в очі, він розумів, про що йтиметься, адже в брата за тиждень День народження, і він не бажає туди йти. Востаннє він там був шість років тому, потім весь час відмовлявся. Вони майже не спілкувалися, бачилися один раз на рік на День народження дядька. Із братом у нього не склалося спілкування з самого дитинства. Вони часто билися і Джуліан в більшості перемагав, адже він був фізично більшим і сильнішим. Ця проблема була і в школі – часто йому в молодших класах діставалося від однокласників, але він записався на боротьбу, потім – на танці, і став більш впевненим, але сором'язливість, скромність, недовірливість так і залишилося.

— Тебе запросив брат на День народження. 

— Класно йому – відправлю листівку.

— Мете, треба поїхати, хоча б ненадовго. Так хоче мати, а ти знаєш – краще її не турбувати, а то знову нервуватиме.

— Тату, ми це обговорювали сто разів: я не бажаю його бачити і я на свій його не запрошую, ти ж знаєш.

— Сину, він дзвонив і запросив цього року тебе.

— А чого особисто не подзвонив? Мм?

— Не починай – сам усе розумію.

Батько, стоячи нервово, закрутив один вус та поправив окуляри.

— Я подумаю, добре?

— Дякую, адже я хочу, щоб ви якось спілкувалися – інших братів немає у вас.

— Я тебе почув… можна, я поїм і дочитаю?

— Та відпочивай, до речі, уроки зробив?

— Ага.

— Гаразд, ввечері скажеш мені рішення – я на роботу – знову якась проблема в магазині, — тяжко зітхнув батько та зачинив на звороті двері, Мет відкинув книжку вбік і втупився у вікно.

Йшов легкий дощ, стояла осінь, листя жовтіло, шум дощу присипляв Мета, і він заснув за столом.

Через кілька годин хлопець прокинувся, його розбудив телефонний дзвінок. Ліниво йдучи до телефону, він взяв слухавку та почув знайомий голос.

— Ей, ми домовлялися піти в Джіксі поїсти спагетті, вставай, гей!

— Так, я пам'ятаю, котра година?

— Вже 16:50, друже, я буду в тебе через 10 хв, бувай.

— У вас в Ірландії усі такі пунктуаль…? — Запитав той, але слухавку на іншій стороні вже поклали.

Мет кинув телефон убік, вдягнув світшот, шорти, кеди, кинув їжі кішці й вийшов на вулицю. Через кілька хвилин підійшов Енді. Вони пішли в Джіксі, невеликий італійський ресторан, там друзі періодично їли, а опісля завжди йшли гуляти районом. Вони базікали з приводу коледжу, стосунків, про останній матч Лейкерз, хлопці обидва були фанатами баскетболу. Була вже 10 вечора, вони вже йшли додому, як Енді запитав:

— Слухай, а що ти вирішив стосовно брата? Підеш? 

— Ні, а сенс – я з ним не спілкуюся, хоча й здивувався, що він мене запросив.

— Так, згоден, ну не красиво ж відмовляти, просто сходи, привітай і їдь назад, для галочки.

— Подивимось, — сухо сказав він.

Вони дійшли до під'їзду та попрощалися. Мет сів на сходинки і подивився на небо, занурившись у свої думки.

***

Був пізній вечір, тим часом Джуліан, Рік і Честер поверталися додому, замовивши їжу, алкоголь, ведучого й атрибути для вечірки. Рік і Честер висадили Джуліана, попрощалися, і він піднявся на свій поверх, відчинив двері та зайшов додому. Удома були всі: батько, мати, папуга. Джуліан пройшов на кухню, сім'я тим часом дивилася телевізор. Він відкрив холодильник, узяв пакет соку, йогурт, булку і пішов у свою кімнату, а слідом за ним зайшов батько.

— Сину, привіт, як з'їздили? Замовили все? — Запитав батько, сівши на ліжко.

— Так, тату, на суботу. Ви ж звалите? Так?

— Ми поїдемо до бабусі. І слухай сюди, щоб усе було ціле, тобі пощастило, Маелзи поїхали на Мальдіви, тож цьогоріч, сподіваюся, буде без поліції.

— Ми були тихо, вони тоді збрехали, чесно!

Тим часом удома в Мета.

Він вечеряв із сім'єю, потім всі дивилися вечірнє шоу.

— Сину, що ти вирішив у підсумку? — Запитально подивившись, звернувся батько до сина. Він дивився телевізор і сказав, що піде трохи раніше, привітає його і поїде на тренування.

— Добре.

Наступного дня…

— Меттью, гарного дня!

— Спасибі, мамо, — чмокнувши її за традицією, він вийшов, а на порозі біля будинку був уже Юліус, вони разом пішли в коледж.

— Як справи? Що там, які плани на вихідні? Є пропозиція піти до Каті, вона влаштовує вечірку.

— Не знаю, мужик... мене брат... запросив на День народження, доведеться піти ненадовго, потім можу приєднатися до вас.

— Ого, ну ти мені про нього мало розповідав, а чого так сухо говориш?

— Я з ним не спілкуюся, але предки змушують.

— Буває, це я так зі своєю двоюрідною сестрою.

Вони йшли ще десь пів години у бік коледжу, зайшли по дорозі до Старбаксу по каву і попрямували в корпус №1. Мет сидів біля вікна, періодично поглядаючи все й замислюючись: чи варто туди йти, чи ні. З одного боку, він його запросив, вони бачаться раз на рік у найкращому разі, з іншого – він просто не бажає його бачити.

— Пс ... ей ... дивись на Катю – вбралася знову, як вчителька молодших класів.

Мет подивився праворуч, і образ йому сподобався, але Катя була не в його смаку (проста однокурсниця).

— Ух, які ноги...,— сказав Юліус.

— Ага... так... може…

— Що такий кислий?

— Все нормально, не виспався.

Наступний день. 12.00. Задзвонив будильник.

— Ммм... скільки... який... а... дванадцята…

— Ліндо, відкрийте штори і принесіть мені сік! — Крикнув Джуліан.

Покоївка зайшла за хвилину, сувора жінка, кремезна, сорока років, яка працювала два місяці в сім'ї. Вона подала сік і відкрила штори. Джуліан скривився і заліз під ковдру, як раптом задзвонив телефон.

— Вам подати? — Запитала покоївка тихим голосом.

— Ага.

Вона принесла телефон, він ще дзвонив.

— Алло!

Тиша.

— Алло!!! Слухаю!

Слухавку кинули.

— Дивно, хто це?

— Не знаю, сер.

— Гаразд, пофіг, зроби каву і випрасуй мою жовту сорочку, я поїду через двадцять хвилин в універ.

— Так, звісно.

Під вечір він зустрівся з друзями, разом вони обговорювали прийдешній День народження.

— Брате, давай без феєрверків – знову поліцію викличуть, у мене цих штрафів бл*, ну дох... дуже багато.

— Так? А ти що думаєш? — Запитав він Ріка.

— Теж, нафіг, якби ми, як торік, винаймали дім, або відзначали в мене, тоді ок, а так, цього разу ж збираємось у тебе…

— Теж вірно, гаразд... у нас, в принципі, все готово. Усі підтвердили, що будуть, скоріше б.

Через день вони змінили локацію, тож тепер відзначатимуть у заміському будинку на околиці міста, з басейном і тенісним кортом, звідки пустять феєрверк.

За день до дня народження.

Мет, як зазвичай, був у коледжі і пішов з Еріком обирати подарунок після навчання.

— Так, що можна подарувати людині, у якої все є?

— Ну, не знаю.

Вони зайшли в ТЦ «Плаза Сіті Ван» і пішли повечеряти в "Євпаторію", рибний ресторан.

— Хвилюєшся?

— Я? Ні, він ще переніс День народження за місто, доведеться раніше виїхати, блін.

— Так? А навіщо?

— Він хоче феєрверк пустити і побунтувати, а в дворівневій квартирі це складно.

Мет їв і хоч не показував хвилювання, але він чомусь переживав, що може щось трапитися.

— Слухай, а що там щодо вечірки? О котрій вона і де? — Запитав Мет.

— А, так буде, початок о 7-й, як зазвичай, усі підтягнуться о 8-й або пізніше, там буде, це в Нижньому Мангеттені, я тобі завтра скажу адресу.

— Гаразд, а то Юліус по ходу сам не хоче йти, втюрився напевно, ахаха.

Вони посміялися, через годину вийшли з ресторану і роз'їхалися по домівках.

— Мамо, тату, я вдома!

Батьки крикнули з кухні у відповідь "привіт". Мет зайшов у кімнату з сумкою, кинув усе на підлогу і попрямував до ванної. Хлопець набрав води, занурився і лежав там із заплющеними очима. Це добре заспокоювало від денних хвилювань, які він намагався сам від себе приховати. Все-таки певний дискомфорт майбутні «урочистості» йому додали. Нікого не хотілось образити, але нутро своє ж не обдурити… Раптом хлопець відчув різкий запах крові, розплющивши очі, він взяв дзеркало, думав, може, пішла кров, але нічого не було.

— Хм... гаразд …, — і спав далі.

***

Тим часом Джуліан удома слухав інструкції від батька.

— Так, усе зрозумів?

— Так, тату..., — сухо сказав той.

— Гаразд, ми завтра виїжджаємо о 9-й ранку, ти о котрій на будинок їдеш?

— Десь о першій годині дня, до мене заїде Рік, і ми разом поїдемо туди, будемо все влаштовувати, готувати.

— О’кей, ми спати, до завтра, добраніч, синку.

— Доброї.

Ранок. 7:00. Дзвінок у двері. Сонний Джуліан відчинив двері, там стояв Рік і Честер із кульками, хлопавкою і конфетті.

— З Днем народження! — Крикнули вони обидва.

Іменинник злегка посміхнувся, обійняв їх, узяв подарунки і пішов назад спати, не подивившись, що це. Рік та Честер переглянулись здивовано, знизили плечима та пішли.

Через деякий час він прокинувся, зідзвонився щодо організаційних моментів і почав збиратися додому, батьки вже поїхали, залишивши записку і подарунок на столі. Пізніше під'їхав Рік, і вони поїхали снідати.

Тим часом Мет спав, та його розбудив дзвінок до мами від банку. Мет провів поглядом по кімнаті і втупився на подарунок, пригадавши майбутню подію. Хлопець повільно встав із ліжка і пішов на кухню, там сидів батько і читав газету. Цікаво, що приготував йому сьогодні цей день…

— О, привіт синку, сідай – мама приготувала дуже смачні млинці.

— Привіт-привіт, ех... ах…

— Які плани на день?

— Спочатку – на тренування, як зазвичай, потім поїду заберу з ремонту наш телефон і одразу додому. Потім – збиратимуся на День народження. Не знаю, о котрій поїду, я хочу приїхати раніше, привітати і поїхати.

— Дивись сам.

***

— Як – ще не готовий? А скільки чекати?

— Ммм... годину десь.

— Та еп... так... гаразд, приїду трохи пізніше.

Мет вийшов із салону ремонту телефонів і вирішив піти у McDonald's. Через годину він таки забрав телефон, викликав таксі і поїхав додому. Затор того дня у Нью-Йорку о 16:00 був довгим – лише через півтори години він доїхав додому. Там нікого не було – на холодильнику була записка від мами, мовляв, вони пішли до сусідів та будуть пізно.

— Так, гаразд, збираємося. – Якось трохи вимушено сказав сам до себе хлопець.

До 18:00 він уже був готовий. Задзвонив телефон – це була його бабуся.

— Привіт бабуль, та все добре... ага... так... мм... сьогодні? М... мені на день... ладно, заїду, привезу, добре, буду через годину у тебе.

Бабуся Мета попросила заїхати до неї забрати терміново туфлі для мами. Звісно, Мет міг би сказати бабусі, що приїде іншим разом, але… Знаючи, як переймається в всій вік старенька, він не хотів завдавати клопоту близькій людині. А ще – підсвідомо ніби відтягував у часі момент візиту до брата. Хлопець відчував ту нещирість, яку до нього проявляв родич.  

— Мет одягнув сорочку і шкірянку, взяв подарунок і поїхав до бабусі. Щоб не гаяти час, поїде на святкування прямо від неї.

***

— Онучку, може, посидиш зі мною?

— Ба, мені до Джуліана на День народження..., я запізнююся і так.

— О, то візьми триста доларів, від мене подаруй.

— Ок..., — він узяв туфлі, гроші, викликав таксі й поїхав до брата.

Уже була 8 вечора, йшов дощ. На дорозі були великі затори – Мет уже думав не їхати на той День народження – надто вже багато перешкод на цьому шляху, але тут таксист різко повертає вправо.

— Я знаю коротший шлях.

Через 40 хвилин вони були в селищі Сетлроуз, як тут несподівано заглух автомобіль.

— Ей, крихітко, ти чого??? Сказав таксист і, чіпаючи приладову панель, намагався привести авто знову до ладу.

— Це що? – Запитав роздратовано Мет.

— Друже, не знаю, зараз вийду, сиди.

Дощ лупив сильно, Мету не хотілося виходити з машини, він розумів, що їхати ще хв 15 — 20, а пішки – ще довше. Через кілька хвилин водій повернувся, сів у машину і почав повертати ключ свого Форда. Двигун втрачав потужність. Водій знову вийшов, і хвилин десять його не було. Мет уже злився, але всередині розумів, як же добре, що він так довго їде.

— Все, полагодили, друже, їдьмо.

Вони їхали ще 20 хвилин і шукали потрібний будинок – це були пентхауси, схожі одні з одним, як близнюки. Аж тут у найвідокремленішому будинку він почув музику, ніби вдалині, але разом з тим, хлопець був уже близько. За 5 хвилин вони доїхали до потрібного місця, там були високі ворота. Таксист узяв гроші, Мет попросив його почекати 15 хв і поїхати назад. Він вийшов під дощ і швидко забіг під козирок воріт. Хлопець подивився на годинник – було близько 9-ї години, ніч надворі, музика грала голосно. Він подзвонив у домофон і зачекав, доки відчинять. Знову подзвонив, але ніхто не відчиняв. Мет уже починав злитися і смикати ворота. Штовхнув ногою, а вони виявилися прочиненими. Хлопець зайшов, закрив з іншого боку. Будинок був великий, навколо росло багато дерев, а довга доріжка вела до будинку метрів 50. Він відкрив парасольку і пішов уздовж доріжки. Біля входу стояли близько 12 автомобілів. Мет піднявся на кілька сходинок і подзвонив у двері, але ніхто не відчиняв. Змішані відчуття запали в душу хлопця: не розчарування, а, швидше, підтвердження думки, яка вже й так склалася раніше.

— Та бл*, що ж тут в біса відбувається? – Він прислухався, і дуже здивувався.

— А де всі? – Він підійшов до вікна, але вони були запітнілі, і всередині був штучний дим, Мет нічого не міг розгледіти і злегка постукав у вікно.

— Може, це не той будинок? Однак, згадавши машину брата біля входу, цю думку було відкинуто. Потім гість обійшов будинок з іншого боку. На вулиці валялися пляшки, конфетті, басейн закритий ролером, сарай, дрова, літній столик, тарілки, залишки їжі, кульки, він підійшов до задніх дверей і постукав кілька разів, але ніхто не відчинив їх. Він придивився, протер запітніле вікно – скрізь було сміття, щось диміло, але нікого не було, і раптом він побачив тінь, яка швидко промайнула і зникла.

— Що за...? 

Через кілька секунд почувся шерех збоку. Він подивився туди, але нікого не було.

— Що тут відбувається? — Подумав Мет трохи перелякано.

Постоявши, думав, що ж йому робити: зайти в будинок, залишити подарунок і швидко піти?

— Ей! Ау! Він почав кричати і придивлятися у вікно. Потім знову повернувся до входу, почав стукати у двері й побачив, що вони злегка хитаються. Взявшись за ручку, повільно зі скрипом відчинив двері. Він побачив великий хол, високу стелю, розкидані пляшки, чипси, сліди від пива. Мет склав парасолю, зачинив двері, поставив подарунок біля входу і пішов повільно вздовж коридору. Він натиснув на світильник, але світло не вмикалося. Він пішов до іншої кімнати, яка була більш-менш чиста, клацнув вимикач, та світло різко блиснуло, і лампа згасла. Через секунду на 2 поверсі почув скрип. Мет злякався, але взяв себе в руки, він оглянув кімнату – у кутку лежала ракетка, схопивши її і стиснувши двома руками, вийшов з кімнати і пішов далі. Будинок був триповерховий у стилі LOFT, з 10 кімнатами, горищем і підвалом. Мет зайшов на кухню – все було розкидане: пиво, горілка, тарілки, розбиті пляшки. Обережно переступивши, відкрив шухляду на кухні і знайшов ліхтарик, перевіривши, він подивився вбік – там був набір ножів. Тяжко зітхнувши, спершись на стіл, дивився прямо і помітив цигарку на стільниці. Взявши її, принюхався, затягнувся кілька разів. На плиті стояла сковорідка і каструля з водою, Мет доторкнувся – вона була ще тепла.

— Хм... дивно... може, вони всі кудись поїхали, але машини тут, у таку погоду, і в цей час навряд чи знайдеш таксиста, який приїде сюди. Гаразд... треба перевірити інші кімнати.

Він повільно ходив будинком, підійшов до сходів і почав підніматися сходинка за сходинкою, але скрип дерева був майже на кожному кроці, він тримався за поручні й натрапив уздовж них на якусь рідину… Струснув рукою, зморщився й підніс до носа – відчув різкий запах крові. У нього розширилися зіниці, і почастішало биття серця, він витер кров хусткою, яку з собою носив, і поклав до кишені назад. Піднявшись нагору, клацнув вимикач, але світла не було, і тут різко вдарив грім. Мет злякався й смикнувся у бік, він подивився у віконце – вид був на ліс і на закритий басейн перед огорожею. Дощ не припинявся, він повернув ліхтарик у коридор і побачив шість кімнат, а ще – телефон біля першої кімнати від нього. Мет підійшов, узяв слухавку, але гудка не було.

— Ну, це було очікувано, — з іронією сказав Мет і поклав слухавку на місце. Пройшовши кілька метрів, молодик підійшов до другої кімнати, смикнув за ручку, провів світлом – це була дитяча кімната: два ліжка, меблі… Він підійшов до вікна, розсунув штори, і його серце постукало, наче дзвін – хлопець помітив силует людини в чорному… Опанувавши себе, він відійшов на кілька кроків назад і пригнувся, щоб той його не побачив. У Мета пересохло горло і, як йому здалося, з'явилася перша сива волосина, хлопця ледь не знудило від переляку, подивившись краєм ока у вікно ще раз, переконався — чисто.

— Хто... що..., — Мет підійшов ближче до виходу і почув скрип вхідних дверей – вони зачинилися.

Стояла гробова тиша, тільки злегка її порушував дощ за вікнами. Мету здавалося, що ця ніч нескінченна буде, і що потрібно швидко звідти бігти до найближчих сусідів. Він вийшов із кімнати, не знаючи, що йому робити. Взявшись міцніше за ракетку рукою, протер лоб від поту, розстебнув один ґудзик сорочки і підійшов до сходів, придивився, чи є там хтось. В домі нікого не було.

— Хм... може, здалося, — він перевірив ще дві кімнати, але там нікого не було, четверта і п'ята були зачинені, але ще була комора. Подивившись на початок коридору, повільно пішов без ліхтарика в той бік дуже тихо, тримаючи в руках ракетку. І раптом хлопцю почувся скрип сходинки… Мет не бачив, хто там, а помітив тільки маленьку тінь голови, яка раптово зникла. Він стояв нерухомо хвилину, а потім вирішив тихо спускатися. Серце в нього калатало швидко, у горлі пересохло, та пройшовши половину сходинок, він несподівано почув знову скрип, але вже зверху. Хлопець повернувся і отримав удар по голові…

Мет стиснувся від болю, збитий з ніг, впав і покотився на кілька сходинок донизу. У нього потемніло в очах, він побачив черевики, широкі штани та сорочку за кілька метрів від себе, а ще щось важке в руці нападника. Мет не знепритомнів, а лише отримав гематому. Якби на кілька сантиметрів вище... – подумав на секунду Мет і почав відповзати, а людина в чорному почала йти повільно в його бік. Не розгледівши, хто це, він зібрався з думками і запитав:

— Ти хто???

— ... не важливо…

Хрипкий голос йому був не знайомий. Скільки Мет не перебирав у пам’яті, схожого не міг відгадати. Хлопцю було шкода, що нападник завдав удару незнайомій і ні в чому не винній людині.

Мет відсунувся до виходу, намагаючись відчинити двері, незнайомець був від нього за десять метрів. Хлопець відчинив двері, виповз і трохи підвівся, подивившись на обличчя – невідомий був із сивою бородою і в татуюваннях.

 — Ув'язнений якийсь чи що....

 Дощ ішов не припиняючись, Мет встав у повний зріст, але незнайомця вже не було.

 — Що за...? Ауч... боляче ж як... ммм..., — і тут краєм ока ззаду побачив замах – Мет встиг ухилитися і повалився на землю.

 — Ти хто? Що тобі треба? – Запитав Мет злякано.

 — Ще одне тіло..., — сказав незнайомець усміхаючись і почав іти в його бік.

 Мет швидко підвівся і почав тікати як тільки можливо, незнайомець прискорив крок і пішов за ним із молотком. Мет озирався назад, добіг до головного входу і попрямував уздовж доріжки до виходу, але послизнувся, впав, боляче вдарився, очевидно, дістав подряпину чи садно, та за кілька секунд він підвівся. Швидко озирнувся і почав відчиняти двері, але вони були вже зачинені.

— Чорт! Що робити? Куди дівся таксист? Що за гра в кота-мишки?

Він почав дивитися на всі боки і пішов праворуч. Дійшовши до кінця, помітив, що там була стіна, а поруч із нею росли дерева. Мет намагався стрибнути й узятися за гілку, але через біль у нього запаморочилося в голові – він мало не знепритомнів на кілька секунд, але шум дощу й холод його розбурхали, він підвівся, роздивився й спробував іще раз зачепитися за гілку. Дякувати Богові, йому це вдалося. Та тільки-но Мет почав підтягатися вище, йому в живіт завдали удару, і він упав донизу. Хлопчина, доки возився з тим гіллям, не помітив, як нападник випередив і опинився попереду нього. Хлопець опинився у вкрай тяжкій ситуації…

— Бажаєш втекти, малий? У твоїх друзів це не дуже вийшло.

Мет зігнувся в багнюці, але удар був не такий сильний – за роки тренувань у нього вже був дуже міцний прес. Незнайомець нахилився до нього, і Мет різко витягнув ножа зі шкарпетки, різонув щоку і частину ока нападникові, той люто й пронизливо закричав і почав махати молотом, але Мет швидко встав і побіг у бік будинку, не озираючись. На ходу хлопець думав, куди сховатися і на скільки його ще вистачить. Адреналін зашкалював, його туфлі були брудні, як і він сам. Незнайомець увійшов до будинку через кілька хвилин і побачив одяг на порозі.

— Хто не сховався, я не винен. Ти за це заплатиш, хлопчику, і вирушиш до своїх друзів! – Грізним голосом сказав незнайомець і пішов нагору в першу, другу, третю кімнату. Він помітив, що там дверцята шафи злегка прочинені – злочинець тихо туди підійшов, прочинив і раптом почув, як грюкнули двері.

Він різко повернувся, підійшов до дверей – ручка була заблокована. Злодій почав вибивати двері молотком, вони були не дуже міцні, переслідувач, очевидно, зрозумів це після першого удару. Мет побіг далі коридором, донизу по сходах і на кухню, він увімкнув газ – іншого плану в нього не було. Хлопець подивився на годинник – було близько 10-ї, вже дощ почав потихеньку припинятися. Він відкрив шухляду, дістав сірники та побіг в іншу кімнату, зачинив її, підпер ручку стільцем і підсунув шафу до дверей. Це була батьківська кімната – велике спальне ліжко, білі простирадла і велика шафа. Мет сів на ліжко і почав плакати, емоції вже не витримували, не пам'ятав, коли востаннє плакав. За кілька хвилин дощ закінчився, і він підвівся до вікна, на подвір'ї було темно, розкидані пляшки та інше сміття. План у нього був божевільний, підірвати будинок із цим убивцею. Хлопець підняв голову і у віконці у відображенні він побачив страшну картину. За секунду в нього збільшилися зіниці, і він різко відскочив убік – незнайомець промахнувся з ударом, повернувся на нього і в його бік вже полетіла книжка, та це йому не допомогло – тільки-но вистояв, як дістав оглушливий удар по руці, і вона в нього заніміла, переляканий ще дужче, він почав відходити назад.

— Що тобі треба тварюко? – Крикнув Мет.

Незнайомець ішов до нього повільно, Мет швидко відскочив у бік ліжка, зробив перекид і спиною розбив вікно та вилетів вниз на землю. Мет ледве себе опанував, незнайомець дивився на нього, але не став перелазити через вікно. Він тим часом відчув кілька осколків у спині і зрозумів, що ось-ось знепритомніє, але за кілька секунд прийшов до тями. Він відчував забій на руці, коліні, роздерту до крові спину; хлопець підвівся і, шкутильгаючи, пішов до сараю, що був недалеко від будинку. Будівля була відчинена, збоку висів ліхтарик. Хлопець його увімкнув, почав розглядати – це був типовий сарай з інструментами, в ідеальній чистоті шурупи, цвяхи, газонокосарка, дошки, старі речі та інший мотлох. І раптом Мет побачив, що одне місце в стіні було порожнім, він подумав про незнайомця і намацав свій ніж у шкарпетці, який запхнув туди, підвівшись від падіння напередодні. Сталевий рятівник був там, хлопець сів на старий табурет, трохи стогнучи, спробував витягти уламки, але не міг – було дуже боляче. Кричати він теж не міг… Аж раптом почув шурхіт, що наближається дедалі ближче й ближче, він сховався і через мить побачив тінь, той самий силует з молотком.

— Виходь, кис-кис-кис, я не вкушу тебе, — він дістав свій ліхтар і почав світити, пішов далі вздовж сараю, і невдовзі почув скрип позаду себе.

— Ще крок – і ти труп, – сказав Мет, тримаючи ніж біля його горла.

— Хм... а ти сміливець, дам тобі пожити ще трішки.

— Штовхни молот! – Крикнув Мет.

— Хахахахахахах, — і різким рухом зробив крок, вдаривши його молотом по ребрах, знаючи, що хлопчині вже й так добряче дісталося і це виведе з ладу понівечений організм.

Мет зігнувся, впустив ніж, той його взяв за шкірку і жбурнув у двір. Мет кілька разів перекинувся, кров прилила в голову, він почав відповзати назад у бік головного входу. Незнайомець ішов повільно, сміявся та підійшов до нього, нагнувся впритул і почав його бити по обличчю 1- 2- 3… І от він тільки хотів вдарити ще раз, як Мет швидко дістав викрутку, яку взяв якимось дивом у сараї.

— Отримай, тварюко! – І всадив незнайомцю в горло! Той похитнувся, впав, відкотився назад від болю і почав кричати. Мет у напів притомності відповзав назад навпочіпки і доповз до вхідних сходів, не дивлячись у бік убивці. Він дуже швидко дихав, протер обличчя рукою – воно було все в крові. Хлопчина підповз ще ближче до дверей, там лежала газета. Він відірвав шматок від неї, витер обличчя, за метр від нього лежала пачка сигарет. Він ледве до неї підтягнувся, взяв запальничку з кишені, підпалив одну й зробив кілька тяг. Мет посміхнувся й трохи відкашлявся.

— От уже не думав, що колись почну палити, — аж тут різко відчинилися двері – там стояв незнайомець зі штирем у горлі збоку і з молотом у руках… Він посміхався і почав хитати головою… Мет подивився знизу вгору на нього і вистрілив цигарку в бік коридору… Останнє, що побачив той, це було яскраве світло… Від вибуху…

Через три доби.

— Бльмуль... так, звісно… мбалжмьуд... ми бачимо динаміку… мулмьламьузщ... угощ!!! Шозоз! Лжлж… гаразд.

Мет чув якісь голоси віддалено, багато світла, і якісь силуети біля себе, він намагався вгледітись, хто це, але в нього почала боліти ще більше голова.

— Дорогий, він прокинувся, Боже! — Голосно сказала матір.

— Ммм... що…

— Не кажи нічого, синку.

— Мам....?

— Тільки не кричи.., — хрипким голосом сказав той.

— Синку, ти ледве залишився живий, ти щось пам'ятаєш? — Запитав батько.

Він дивився на батька, і в голові в нього з'явилися фрагменти з тієї ночі, і в нього почала гудіти голова, і серцебиття почастішало.

— Так, батьки, вам потрібно вийти, прийдете завтра. Йому потрібен відпочинок, — сказала медсестра.

— Але… як ми, ей…

І вони вийшли за двері. У палаті нікого не було, крім Мета. Він повільно подивився на годинник, потім – у бік вікна – було сонячно. Він злегка посміхнувся і через кілька секунд заснув.

Наступного дня по обіді Мет прокинувся, біля нього щось робила медсестра.

— Де я...? — Запитав Мет хрипким голосом.

— Метью, ви в поліклініці, вас доправили три дні тому з важкими пораненнями по всьому тілу, вам зробили операцію на спині і в нозі та зашили рани від осколків.

Він подивився на ліву ногу, вона була перемотана.

— Що сталося?

— Вам розповість детектив Саймон, він приїде за кілька хвилин. – Аж раптом постукали у двері, зайшов високий рудоволосий чоловік солідного віку у типовому плащі, капелюсі та штанах, що на розмір більші за нього.

— Ось і він.

— Привіт, Метью. Мене звати Чак Саймон, я детектив і головний слідчий твоєї справи.

— Що трапилось?

Детектив кинув пальто на крісло, сів, діставши папку, взяв авторучку й увімкнув диктофон.

— Спершу я поставлю тобі кілька запитань, ти не проти?

— Так.

— Сестро, залиште нас.

Як тільки медсестра зачинила за собою двері, детектив продовжив.

— Ти пам'ятаєш, що сталося ввечері двадцять восьмого жовтня?

Мет почав повільно розповідати, що він приїхав за адресою, нікого не було, почав шукати в будинку людей, думав, що це якийсь жарт, потім був якийсь мужик із молотом.

— Я все розумію, розкажи, що пам'ятаєш.

— Був точно якийсь чоловік із кувалдою чи чимось важким... молоток... так, молот був у нього… Він за мною стежив чи грав зі мною, гнався... мм... ай..., — Мет кашлянув кілька разів і скривився від болю.

— Це був він? — Детектив дістав фотографію, і показав Мету.

— Та начебто…

— Продовжуй.

— Я від нього ховався по різних кімнатах і ввімкнув, пам'ятаю, газ; потім я сховався в одній із кімнат, а як виявилося, він там був... Усе уривками... Потім я опинився в сараї, ми там із ним почали битися, він мене викинув на вулицю, я почав відповзати, він почав бити мене по обличчі, і я всадив йому в горло викрутку… Він упав, я відповз до входу, і за кілька хвилин мені здалося, він відчинив двері, я підпалив газету поруч, кинув її швидко в дім – і спалах… Далі я прокинувся тут.

— Хм... дякую..., — похмуро сказав щось записуючи.

— Детективе, хто це був? — Стурбовано запитав Мет.

Вам дуже пощастило, що ви вижили, а той хлопець – ні.

— Як ви думаєте, Мете, чому якщо він відчинив двері з середини, але він не відчув газ і не вимкнув його.

— Не знаю, але коли він відчинив двері, я відчув цей різкий запах і не став зволікати. Я знав, що це може мені коштувати життя, але зробив це, щоб його прикінчити. Він грався зі мною, я не міг звідти вибратися живим, — відповів Мет.

— Та я уявляю, звісно.

“Чому він його одразу не вбив?” — Запитав себе Чак.

— Коли я туди приїхав і почав обходити будинок, то думав, що всі поїхали, але машини були, навіть крові не було, точніше, я не бачив її…

— А чому ви запізнилися на День народження брата? – Ваша бабуся сказала.

— Так вийшло: то пробка, то забрати телефон мав, то до бабусі, таксист трапився не місцевий, довго шукали будинок, та те падло не дочекалося мене. Я планував потрапити туди раніше за всіх, швидко привітати і піти, до речі, що з ними? Чому там нікого не було? Я переплутав адресу?

— Ні, адреса була та, — додав детектив.

— Блін, ну не тягніть, що трапилося, хто це був? Де мій брат і всі інші?

— У мене ще кілька запитань. Потім відповім на ваші.

— Задавайте.

— У вас або у вашої родини були вороги?

— Ні.

— А у вашого брата? Або його сім'ї?

— Не знаю, можливо, у його батька великий бізнес.

— Так, це правда.

— Іще дещо... кхм...

— Так?

— Ми спочатку мали святкувати в нього вдома, у його квартирі, але потім різко вони змінили план, як я зрозумів, через феєрверк. Не знаю, допоможе це вам чи ні…

— Тільки через феєрверк?

— Він так сказав мені в голосовому повідомленні. І він сказав, що мав їхати через день кудись із батьком. – Голос його був напруженим, можна води?

— Так, звісно, — детектив подав йому склянку води і допоміг випити, — Мете, у мене більше запитань немає.

Детектив розповів, що це був серійний убивця на прізвисько "Саб", він два дні тому втік із в'язниці, його шукали по всьому штату, він убив понад вісімдесят осіб молотком. Йому світило довічне, але вдавався в подробиці, по камерах ми відстежили, що він жив у цьому будинку, і ховався в підвалі, де був твій брат і його друзі.

— Так де всі були? — Перелякано сказав той.

— Хм... ти бачив басейн на задньому дворі? Критий.

— Мм...так…

— Там були всі, – швидко сказав детектив і підвівся, запалив цигарку і дивився у вікно, потім побіжним поглядом на Мета і знову у вікно.

— І...,— ковтнув клубок у горлі.

— Мій ббра... т?

Той кивнув.

— О, ні...

— Але як, там же не було крові.

— Слідчі оглянули і виявили – було перерізано дроти, не було світла. І ще момент, він працював у клінінговій службі – знав, як прочищати сліди.

— Нікого не залишилося? — Запитав Мет і трохи підвівся.

— Зараз у комі його друг Честер, шанси 70\30, кажуть лікарі. Він, швидше за все, був останньою жертвою. Співчуваю, Метью, але мені потрібно йти.

Детектив загасив цигарку, взяв свої речі і зачинив за собою двері, глянувши на хлопчика ще раз, він побачив там відчай і спустошення у очах.