Адаптація

Це був останній шанс повернути назад. Сірий автомобіль з’їхав на узбіччя. Перед очима простягалась дорога в минуле до витоків її життя. По розчервонілому обличчі Марини розтікалися струмки сліз.

Іншого шляху вона не бачила. Їй потрібно було місце, щоб спинитися й обдумати все що сталося. Не хотіла пристосовуватися до нових реалій. Серце бажало повернутися у казковий безтурботний світ, але розум нагадував, що все було обманом. Яскрава ширма за якою ховалися цвіль та гнилі останки.

Витерла сльози та озирнулася по сторонах. Позаду розміщувалась заправка де було більше дітей та студентів ніж самих водіїв. Визначний заклад місцевого значення в якому кожен житель села міг відчути себе гостем італійського ресторану.

Хоча, насправді, це було звичайне кафе, але ніхто не хотів руйнувати магії. У важкі часи людям потрібна дрібка чогось світлого й прекрасного, не заплямованого відлунням війни, яка з кожним днем ставала все ближче.

Колись і вона любила сидіти у цьому місці. Повільно попивати гарячу каву, вдивлятися в безкрайній горизонт. Милуватися сірими обрисами телевежі, яка здіймалася в небеса над зеленим океаном трав та поодинокими айсбергами дерев. Але ті дні минули.

Все пролітає в житті занадто швидко. Як тільки починаєш до чогось призвичаюватись, як життя вирішує кинути тебе в нові обставини. Біль стиснув груди.

Вибір зроблено. Автомобіль рушив серпантином в долину де розташовувалося рідне село. Серед знайомих будиночків та переплетінь вулиць знаходилася єдина людина в світі, яка не просила доказувати свою любов.

Батьківський будинок не виглядав старим ні новим. Він був просто доглянутим та ніс на собі відбиток архітектури попередньої епохи. Назар не хотів нічого міняти і йому було плювати на думку інших. Наявність даху над головою цілком задовольняло чоловіка.

Коли навпроти дому спинився автомобіль, він був у саду та згортав опале листя на купу. Помітивши знайому постать, він кинув граблі й рушив на зустріч. На обличчі чоловіка зблиснула тепла посмішка. Рідна сестра, яка зникла на три роки, повернулася до родинного дому.

Затуманений сумом погляд й бліде обличчя підказали причину приїзду. Він знав, що цей день колись настане, але не хотів розривати і так тривкі відносини.

– Все буде добре, – промовив Назар. – Ти вдома.

Марина гірко заплакала, опинившись в обіймах.

Вони так стояли кілька хвилин, аж поки телефони в кишенях не задзвеніли. Через хвилину осіннє повітря збурив гул сирен. Марина здригнулася. За стільки років, вона не могла звикнути до холодного завивання за яким в будь-яку мить могла прийти смерть.

Назар навпаки призвичаївся й не відчував жодного дискомфорту. Він гордився своєю байдужістю та холоднокровністю. Перспектива миттєвої смерті не здавалася чимось жахливим. Це частина життя, а в житті все трапляється.

Через непроглядну пелену долинув гуркіт від двигунів винищувачів. Металеві птахи літали понад хмарами патрулюючи край.

В будинку, серед пожовклих фотографій та запилених килимів, рідні стіни навіювали ностальгію, яка охолоджуючим гелем вкривала роз’ятрені рани.

Споглядаючи бурю тривожних емоцій на обличчі сестри, Назар вирішив порушити мовчання.

– Як ти дізналася?

– Вчора.

– Якщо не хочеш говорити, не кажи, – промовив Назар.

– Нічого, це мало рано чи пізно статися, – відповіла Марина. – Не ти один мене попереджав про нього. – по щоках почали стікати сльози. – Мені соромно зізнаватися, але ти був правий. Вибач що не писала всі ці роки. Він був козлом, але я не хотіла бачити очевидні речі. Тепер в мене ні найкращої подруги ні хлопця. Ти не переймайся. Як знайду кімнату то відразу з'їду.

– Ти маєш таке саме право на цей дім, як і я, – промовив Назар. – Залишайся на скільки хочеш.

– Дякую, – кивнула Марина.

– Твої речі в машині? – поцікавився Назар.

– Так, – зітхнула Марина.

***

Після другої пляшки пива, життя вже здавалося не таким жорстоким та несправедливим. Не те щоб алкоголь миттю вирішив усі проблеми, але це був швидкий спосіб для придушення емоцій та затуманення думок.

Гіркуватий післясмак не те щоб подобався Марині, але в життя смак набагато гірший. Ностальгія пробудилася в серці дівчини і вона з дитячою цікавістю прогулювалася по знайомим кімнаткам. З часу останніх відвідин майже нічого не змінилося. Лише фарба вицвіла і відлущилась в кількох кімнатах.

«Ось би залишитись тут і нічого не робити», – мрійливо роздумувала Марина.

Однак, періодичні повідомлення на телефон не дозволяли зануритися в світ мрій.

Колеги з роботи засипали її повідомленнями зі співчуттями. Новини про розставання, чумою розлетілися серед всіх знайомих в їхньому інфопросторі.

І лише начальниця вирішила скористатися миттю й негайно запропонувала роботу в головному офісі. До цього моменту Марина завжди відмовлялася бо не хотіла кидати хлопця й покидати рідне місто. Дистанційна робота її влаштовувала. Страх перед невідомими горизонтами змушував серце прискорювати такт.

***

Сонце виринуло із-за сірого покриву хмар та освітило стару асфальтовану дорогу. Брат з сестрою повільно прямували до омріяного кафе на заправці. Вони оглядали старі будиночки на своєму шляху та піддавалися ностальгійним розмовам. Однак, за всією цією веселою і безтурботною ширмою розросталася тривога.

В повітрі витав запах гару від невідомого багаття, яке розросталося за межами їхнього усвідомлення.

В кафе, Марина сіла за столиком ззовні. Погляд направився на сірий шпиль телевежі.  Назар покірно пішов за кавою. Дістала телефон й відкрила повідомлення від начальниці.

«Не хочу», – подумки вирішила Марина й почала набирати лаконічну відмову.

– Знову він? – поцікавився Назар, сівши поряд.

– Ні, – відповіла Марина. – Вирішила одне робоче питання. Вибір зроблено. Тепер я залишуся в тебе надовго.

– Нарешті старі добрі часи повернулися. – радісно промовив Назар. – Я ж казав, що саме краще, це сидіти вдома. Нарешті ти це зрозуміла.

– І трьох років не пройшло.

Земля під ногами почала тремтіти. Гості кафе напружилися та направили погляди до джерела наростаючого гулу. На автостраду виринула колона військової техніки від легких бронемашин до танків. Чашки та тарілки підстрибували від інтенсивної вібрації.

Гості кафе тривожно споглядали техніку та кидали погляди на екрани телефонів. Сирени розпочали свою симфонію, але її не можна було розчути за грізним ревом колони.

Над головами просвистіли два винищувачі, здійнявши хвилю куряви.

«Щось тут не так? – подумки запитала себе Марина. – Так не повинно бути».

Здійняла погляд вгору. Кінчики пальців на руках та ногах огорнув холод. Серце, як загнаний горобець, почало битися об стінки грудної клітки. Серед пелени сірих хмар, щось промайнуло. Примружилась. Чорний обеліск виринув з небосхилу й прямував вниз.

Останній танк промайнув перед нею й серце спинило свій шалений такт. Світ застигнув. Чорний обеліск пірнув у землю біля телевежі.

Біле світло омило все навколо своєю величчю та чистотою. Зіниці дівчини звузились до двох маленьких точок. Вона не заплющила повіки. Сяйво не сліпило, а просто пронизувало матерію наскрізь.

«Це смерть!» – закричало нутро дівчини.

Марина вхопила Назара за руку. Він обійняв сестру. Притиснув голову до грудей. Вона відчувала, як по щоках струменять сльози і як перелякано тріпотить серце брата.

Ударна хвиля подібно мильній бульці розійшлася врізнобіч. Земля навколо вибуху спалахнула пекельним вогнем. Стіна гару здійнялася вгору. Мильна бульбашка промайнула через кафе. Гуркіт й потік теплого повітря збив присутніх з ніг. Скло з тріском розлетілося на незліченну кількість піщинок.

В цю мить Марина відчула себе не головною героїнею свого життя, а лише ще одним беззмінним числом у статистиці померлих. Роздалися ще удари й земля задрижала в агонії. Повітря продовжувало омивати їхні застиглі тіла, а звук тріскотіння пекельного жару стійко тримався навколо.

Люди по троху почали підводитись на ноги. Пил повільно осідав на землю, а в повітрі витав запах горілого кремнію та деревини. Погляди присутніх застигли на жовтогарячому джерелі світла. Марина витерла рукавом обличчя й направила погляд за всіма.

Жах, холодним потоком скотився спиною. Це було водночас ефемерне й прекрасне видовище. Стовп рідкого вогню та світла здіймався від землі й розливався по небосхилу в ореолі густого диму.

– Так не повинно бути, – прошепотіла Марина, озираючись по сторонах.

Весь горизонт вкривали сяючі обриси вогняних шпилів.

***

На годинниках була дев'ята вечора, але ніч не опустила свій покрив на світ. Вогняні колони стали яскравішими. Здавалося на дворі й досі був день.

Назар зашторив усі вікна в домі та повалився на ліжко. Сон не приходив і він йорзався у ковдрі в надії знайти спокій. Тріск наближення вогняної стіни зводив чоловіка з розуму. Після безрезультатних годин знайти спокій, Назар вирішив прогулятися.

Повільно відкрив двері в кімнату де була сестра. На свій подив, він помітив її не в ліжку. Марина стояла перед вікном і вдивлялася у сяючий горизонт.

– Теж не спиться? – запитав Назар.

– А якщо я засну й хвиля прискориться, – промовила Марина. – І я уві сні не зрозумію коли помру.

Спина старшого брата вкрилася сиротами. Вона озвучила той самий страх, який відібрав його сон й терзав розум.

– Не говори дурниць, – промовив Назар, намагаючись зберігати спокій в голосі. – Краще заштор вікно і не дивись на світло. Ми не знаємо чи воно радіоактивне.

– А що ми знаємо про радіацію? – флегматично запитала Марина.

– Ну від опромінення люди помирають. Як в Чорнобилі.

– Радіоактивне випромінювання проникає всюди. Ми не в бункері зі свинцю та бетону тому яка різниця . Ми цілий день під цим світлом ходили. Якщо світло радіоактивне то ми вже давно отримали смертельну дозу.

– Але краще лишній раз не ризикувати, – наполягав Назар. – Я завтра поговорю з Тобі та дізнаюся що нам чекати.

– Що за Тобі? – поцікавилася Марина.

– Це наш місцевий фельдшер. Він все знає, – відповів Назар й через мить додав. – Йдемо вип'ємо.

Марина мовчки кивнула.

***

Годинник сповіщав, що мала бути десята ранку. Однак, організм продовжував себе переконувати в тому, що попередній день продовжується. М'язи судомило, а голова тріщала так немов була готова вибухнути щомиті. Сяйво нікуди не зникло як і густі сірі хмари над головами.

Єдине що змусило витиснути усмішку на обличчі Марини, це усвідомлення того чому фельдшера називали Тобі, не зважаючи на його справжнє ім'я.

Низенький лисуватий дідок в окулярах з округлою оправою нагадував одного актора. Цю подібність помітили постійні пацієнти й дали нове ім’я фельдшеру, яке на диво прижилося на ньому, як стригучий лишай. Спроби противитися новому імені лише погіршували становище. Тому фельдшер мовчки змирився й став Тобі.

Сьогодні, він був зайнятий оглядом військових навпроти церкви. Невеличкий загін мав спочатку рушати за основною колоною, але вибухи змінили всі плани. Відновивши зв'язок з командуванням, вони отримали нові інструкції.

Фельдшер завершив огляд й відступив від строю. На його місце підступив священник з кадилом і зачитав молитву. Позаду ходив сивочолий фотограф й робив фото. Один солдат в строю не стримував посмішки. Дивними життєвими дорогами батько і син знову перетнулися. Вони зберігали спокій та бадьорість духу бо знали, що в місії немає небезпеки.

Необхідні прилади були завантажені в бронемашини та налаштовані. Місцеві жителі, які зібралися біля церкви, тривожними поглядами проводили солдатів. Група вивчення рушила до вибуху, який повільно розтікався врізнобіч.

– Молімося за наших воїнів! – вигукнув священник. – Також дякуймо за божу милість, яку він послав на нас. Наші молитви стримують гнів Його. Запрошую всіх до храму. Там ви отримаєте всі відповіді.

Людська маса повільно ринулася за рясою свого пастиря.

Фотограф залишився стояти на місці. Він протирав око. Відвів серветку від обличчя за якою тягнулася тонка нитка рожевого слизу. Підхопив кінець нитки біля ока й обірвав. Загорнув слиз в серветку й сховав у кишеню.

– З вами все добре? – запитав Назар.

– Я напевно попав під протяг, – відповів фотограф, поглянувши на брата з сестрою. – Не потрібно лякатися.

Повіки чоловіка були набряклими та червоними, а в куточках збирався рожевий слиз.

– Я краще піду додому і там дочекаюся сина. Ви бачили його? Це він стояв в стою.

– Так, звичайно, – кивнув Назар.

Марина лише мовчки кивнула. Вона не могла відвести погляду від хворобливих повік за якими ховався стомлені очі сповнених надії.

***

Дзвенькіт скла змусив Марину виринути із роздумів. Вона сиділа в кімнаті та дивилась на жовту заграву за вікном.

На кухні продовжував панувати безлад. На столі миготів вогник гасової лампи. Назар сидів на підлозі притискаючись спиною до стіни. Руки міцно стискали зім'яту банку з-під пива. Тремтливі тіні танцювали на блідому полотні, яке було обличчям її брата. Погляд застигло вивчав пустоту перед собою.

– Що сталося? – запитала Марина, торкнувшись його плеча.

Назар відсахнувся й поглянув на сестру.

– Що таке?

– Це я в тебе запитую? – здивувалась Марина.

– Я бачив... бачив щось, – сказав Назар, розсіяно. Зіниці бігали по сторонах немов відмотуючи стрічку подій.

– І що? – напружилась Марина.

– Нічого, нічого, – захитав головою в сторони Назар.

– Я йду гляну що там? – запропонувала Марина.

– Не йди! – викрикнув Назар, вхопивши сестру за руку. – Я сам піду.

– Що ти бачив? – прошепотіла Марина.

Назар нічого не відповів. Звівся на ноги й попрямував до дверей. На дворі прихопив до рук лопату й попрямував у сад. У сяйві далеких вогнів виднілася кожна гілка й травина в саду.

Окрім звичного запаху гару в повітрі відчувався ще один запах. Щось гірке і затхле, як овочі з м'ясом, залишило свій слід. З кожним кроком до тину сморід ставав виразнішим та нестерпнішим. Назар спинився й закрив вільною рукою нижню частину обличчя.

В цьому місці було це щось. Повзло та перебиралося через рукотворні перепони та декоративні зарості. Він чітко пам'ятав цю істоту та її деформовані форми. Відсоток того, що побачене було грою уяви та світла миттю сягнула нулю.

«Не потрібно, щоб Марина знала про це», – подумки вирішив Назар.

З протилежної сторони тину на пожовклій траві виблискував блискучий шлейф, що як магічна стежка звивався між деревами. Біля ніг лежав зелений клаптик тканини з піксельним малюнком повністю загиджений смердючим слизом. Назар змахнув лопатою й липкий шмат зникнув між гіллям куща.

Повернувшись в будинок, він зачинив двері й важко видихнув. На кухні біля столу вже трудилася Марина, нарізаючи ковбаски та сало. Сестра знала, що потрібно робити для заспокоєння душі й тіла.

– Мені просто приснився кошмар, – порушив тишу Назар, сівши за стіл. – А ти можеш спати?

– Не дуже, – відповіла Марина, поставивши пусті склянки на стіл. – Що сьогодні?

– Давай щось міцніше, – відповів Назар, спостерігаючи за кожним рухом сестри.

Склянка за склянкою, бурштиновий напій вливався у виснажені тіла. Вони продовжували свої розмови про все і водночас ні про що.

Марина гучно засміялась й змахнула рукою пусті пляшки зі столу. Настільна лампа впала й тіні зрушили зі звичних місць. Перелякавшись, вона підскочила зі стільця. Світ перед очима запаморочився. Ноги підкосилися й тіло опинилося в полоні гравітації.

Сестра розплющила очі в обіймах брата.

– Ти мене спіймав, – усміхнулась Марина.

– Ти просто впала на мене, – відповів Назар. – Це знак, що на сьогодні достатньо. Йдемо спати.

– Може ще трохи полежимо, – відповіла Марина, пригорнувшись до мужніх грудей.

Назар рефлекторно пригорнув сестру до себе. В цю мить він зловив себе на думці, що б не тільки полежав з сестрою.

Холодок пробіг внизу його живота й кров запульсувала. Вона завжди була красунею і Назар завжди гордився цим фактом. Бажав, щоб вона знайшла достойного чоловіка. Але вибух все змінив. Достойних не залишилось, а смерть ставала ближче з кожною хвилиною.

Він хотів, щоб вона була щасливою і також сам прагнув жіночого тепла. Давно не проводив вечори з жінками, які б поєднували у собі природню красу та почуття гумору. Душа чоловіка була стомлена вічними пошуками ніжності та турботи, а звичайний секс не приносив тих відчуттів, що раніше.

Ніжно скинув пасмо волосся з її обличчя. Відчував п’янке тепло її подиху на своєму обличчі. Погляд опустився на вуста. Один рух вперед і можна відчути смак забороненого плоду.

«Не думай про це. Ти п’яний, а це ж рідна сестра. Вона також не в собі. Не зруйнуй і ці відносини».

– Час йти, – промовив Назар, відштовхуючи Марину.

П’янке марево почало розпливатися. Ще б секунда і вона його б поцілувала. Відібрала б весь його кисень, а потім не стримувала себе. Бажала розчинитися в ньому та забутися. Та все це зникло. Лише омите тінями обличчя брата залишилось перед нею.

Назар допоміг підвестися на ватні ноги й взяв її під руку. Холодне ліжко прийняло змучене тіло дівчини у свої обійми.

– Бісове світло, – пробурмотів Назар й пішов до вікна.

Кімнату повільно огортав морок. Марина обернулася до вікна де вже брат завершив порпатися зі шторами.

– Назаре, – спрагло промовила Марина, піднявши руку вгору.

– Що сталося? – запитав Назар, схилившись над сестрою.

Вона опустила руку на його потилицю та зібравши сили, зробила ривок на зустріч. Їхні вуста зімкнулися, а кислуваті випари подихів змішалися Назар подався всім тілом на неї, вдавлюючи у ліжко. Язики звивалися між собою, вивчаючи слизькі закутки.

Рука зісковзнула з потилиці й торкнулася паху. Сумніви щодо брата відступили. Він також цього хотів не менше її.

Назар відчувши ніжний дотик розірвав поцілунок.

– Ми п’яні. Ми пожалкуємо про це.

– Чому на порозі смерті, я повинна про щось жалкувати.

– Я втомився, – сказав Назар, підвівшись.

Марина обернулася й накрилася холодною ковдрою. Самотність знову огорнула дівчину, висмоктуючи з серця залишки тепла.

«Дурепа, дурепа, дурепа, – картала подумки себе Марина. – Навіщо ти це зробила. Ти все зруйнувала. Знову».

***

Нове пробудження принесло нові тривоги. Назар йшов та розтирав почервонілу шию. Подразнення після гоління, так він заспокоював себе весь ранок. Також хотів перевірити одну здогадку, яка по важливості була на першому місці.

Пройшов по залишках слизу. Слід обривався біля будинку фотографа. Зупинився перед дверима й прислухався. З середини доносилися приглушені голоси. Суть розмови він не міг розібрати. Щось важке посунулося по дошках і голоси стихли. Співрозмовники також почали прислуховуватися. Ноги чоловіка налилися свинцем, а по спині прокотилася холодна грудка. Рука рефлекторно почала бити в одвірок.

– Хто там? – озвався фотограф.

– Це я, – відповів Назар. – Ми з Тобі хвилюємось.

Через хвилину двері відчинилися. Сморід густою хвилею омив обличчя Назара. Ноги виринули зі ступору й він зробив крок назад.

– Та холодильник, – кволо процідив фотограф. – Зараз таке відбувається. Тож краще...

Всі інші слова промайнули мимо уваги Назара. Вся увага була направлена на розпухлу частину обличчя фотографа. Одна повіка так роздулася, що здавалося немов під повікою росте ще одне око, яке хоче витиснути перше. Засохлий слиз позбивався в лусочки на пожовтілому обличчі чоловіка. На тремтячих пальцях висіли свіжі рожево жовті шматки, які похапцем він втер в брудну сорочку на грудях.

– Дякую за вашу турботу, – видавив посмішку фотограф. – Навіть якщо це і смертельне то я не боюсь. Я зробив те що завжди мріяв.

– Що саме? – запитав Назар.

– Я спіймав найкращий кадр. Я сфотографував серцевину вибуху.

– Радий за тебе, – сказав Назар. – До зустрічі в церкві.

– Добре, – кивнув фотограф.

Коли зачинялися двері, Назар помітив, як щось в темному коридорі рушило на зустріч чоловікові. Замок зі скреготом зачинився. Назар позадкував до воріт. Здавалося двері відчиняться і та темна смердюча маса поглине його.

Весь цей час з-за рогу спостерігав Тобі. Під покривом гілля бузку він бачив, як Назар чкурнув геть, тільки вийшовши за ворота. Фельдшер торкнувся шиї на якій калиновим розсипом рясніло подразнення.

«Якщо здогади підтвердяться то потрібно буде сказати людям правду», – роздумував Тобі.

Він не хотів приймати нову правду, але мусив. І всі будуть змушені прийняти новий стан речей, як би їм не хотілося.

***

З горла дівчини виринув хрипкий задушливий кашель. Марина прокинулась. Дістала з рота кілька своїх волосин. Перевела погляд на подушку. Біле полотно на якому вона зустрічала сон було вкрите густим розсипом тонких ліній, які диковино переплітались між собою.

– Ні, ні, ні, ні, – панічно промовила Марина, запустивши пальці у волосся.

Сон відступив остаточно, коли вона поглянула на долоню. В кутиках очей зблиснули краплі сліз. Вистрибнула з ліжка й підбігла до дзеркала. Вхопила гребінець і почала розчісуватись.

– Це просто старе волосся, я не лисію, – заспокоювала себе Марина.

Марина не хотіла вірити, що стіна полум'я вб'є її раніше. Миттєва смерть не лякала ні її ні брата. Та думка про страждання від чогось невідомого огортали тіло слизьким шаром холоду.

– Нііі, – жалісливо вирвалося в Марини. – Спинись!

Відкинула гребінець й відсахнулася від дзеркала. На місті поділу волосся, виднілася у всій красі залисина поплямована червоним висипом. В грудях посилилась пульсація, яка почала підійматися вгору. Марина почала повільно хитати головою в сторони.

«Це має бути сон, – подумки заспокоювала себе Марина. Я ще сплю. Це сон».

По щоках збігли гарячі струмки сліз. Гучний дзвін сколихнув повітря та луною відбивався від стін. Марина кричала і плакала, але її ніхто не чув. Сьогодні, був день благої звістки з якою хотів поділитись священик. Він хотів щоб всі чули його заклик.

На звук дзвонів покульгуючи сходилась здичавіла паства. Всі хотіли почути голос із зовні.

– Це не інфекція чи радіація. – запевняв Тобі, розглядаючи радіостанцію на місці вівтаря в церкві. – Це щось інше.

Назар важко зітхнув і провів поглядом чорні жили кабелів, які вели до дзвіниці. Там на вершині в непроглядній самотності трудився фотограф, який мав глибокі знання в електроніці перед тим як змінити професію.

Щоб не лякати людей, він огорнув бинтом пів обличчя, яку вкривали лискучі червоні та жовті плями.

Тобі увімкнув пристрій. Гучне шипіння і тріск заповнило приміщення. Кілька прихожан на своїх місцях виринули зі своїх роздумів та поглянули на глашатая із зовнішнього світу.

«Зберігайте спокій, – виринув з динаміків чоловічий голос. – Це надзвичайна трансляція. Всі хто мене чує? Зберігайте спокій».

– Слухайте люди і запам'ятовуйте, – хрипко промовив священник, крокуючи до приймача. – Підніміться духом. Спасіння вже наближається.

Зупинився біля фельдшера і вказав рукою на свою шию. Назар напружився і придивився. Під бородатою щелепою священника виступало дві пухлини. На вкритому борознами чолі також виблискував червоний висип.

– У вас просто запалення, – промовив Тобі, торкнувшись шиї чоловіка. – Ви коли востаннє нормально спали?

– Не знаю, – відповів священник.

«Головнокомандувач та уряд працює над планом перемоги та вашим спасінням. Кожне життя важливе».

– Ось і відповідь. У вас, як і у всіх нас підвищений рівень кортизолу в організмі. – помітив запитальний погляд священника і продовжив. – Це гормон стресу. Він накопичується в організмі та призводить до таких ефектів.

«Вибухи не несуть шкоду вашому здоров'ю. Ви не одні. Ви не знаходитесь у пастці».

Тобі натиснув на пухлину і роздався тихий тріск немов розчавилась яєчна шкарлупа. Священник здригнувся.

– Боляче? – промовив Тобі. Забрав палець, але вм'ятина в шкірі залишилась.

– Та ні, – відповів священник, – просто звук неприємний.

«Головнокомандувач вірить у вас. Кожне життя важливе. Вибухи під контролем!»

Пальці фельдшера потягнулись далі. З тріском випукла плоть вдавлювалась всередину.

«Зберігайте спокій! Зараз будуть перераховані медичні рекомендації для підтримання організму в тонусі...»

Назар роззирнувся по сторонах. Жінка в куті відхаркала шмат бурого слизу собі в долоню. Загорнула вкрите виразками обличчя хустками. Тьмяний погляд направився на стіну. Заповнена долоня опустилася на миролюбний лик святої. Вона розтерла бурий слиз й сховала руку під пахву. Назар похитав головою та попрямував геть з храму. Обличчя не видавало жодних емоцій, але нутро здригалося в безмовному крику.

Парке повітря із запахом гару та кремнію наповнило груди. Голова ще більше закрутилася в панічному танку. Назар охоплений відчаєм попрямував до дзвіниці.

***

В магазині вже не було продуктів, але це і не було ціллю Марини. В таких місцях печиво і миючі засоби були вічними сусідами.

Пальці дівчини жадібно греблися у відділі косметики та аксесуарів. Вона гарячково бажала знайти якомога більше волосся. Не хотіла бачити голомозий череп у дзеркальному відображені.

Коли все необхідне було зібрано, Марина вирішила змінити свій маршрут.

В смертельній пастці без доступу до зовнішнього світу думка про відвідини церкви вже не виглядає чимось диким. Просто ще одна розвага в білячому колесі.

***

Задзвеніли дзвони у дзвіниці. Марина спинилася та поглянула вгору. На карнизі стояв фотограф.

– Я не хочу! – викрикнув він, розмахуючи руками.

Двері церкви відкрилися. На подвір'я вибіг священник і фельдшер, а за ним кілька людей. Погляди зівак направилися вгору.

– Краще кінець ніж таке життя! – викрикнув фотограф, й кинувся вниз.

Тіло з глухим ударом приземлилось на бруківку перед Мариною. Жовто-бурий вміст черепної коробки окропив пальто жінки. Тиша наповнила подвір'я.

На холодному камінні в калюжі слизу здригався чорний тонкий відросток, який брав свій початок з під бинтів. Шлункова кислота підступила до горла жінки. Ноги автоматично почали задкувати подалі від огидного місива.

З-за спини виринув фельдшер й накинув піджак на розтовчені залишки голови. Марина підняла переляканий погляд вгору. З дзвіниці визирав Назар. Ошелешене обличчя хиталося в сторони.

***

Вони сиділи за столом на кухні. Назар залпом випив віскі. Годинник вказував північ, але сон не приходив. Лише сяйво вогняних колон посилювалось з приходом фантомної ночі.

– Я й досі не можу забути ту річ, що виглядала з голови, – порушила тишу Марина, поглянувши на шматки перуки в руках. – Тобі каже, що то видалось, але я не божевільна. Ми змінюємось. Люди так просто не вчиняють самогубство.

– Через наближення смерті, відчай відбирає розум. Але я не здамся. Я маю план. І коли ми виберемося то знову заживемо як раніше. Виспимося нормально і твоє волосся знову буде густим.

– Що за план? – здивувалась Марина. – Я не чула по радіо жодного плану?

– Ні, ні, – захитав головою Назар – У них є якийсь свій план. Вони ще не казали. Однак, я маю свій план і ти скоро побачиш.

– Гарно? – запитала Марина, надягнувши перуку.

– Чудово, – відповів брат і осушив склянку. – Ти як завжди прекрасна.

– Не потрібно мені компліментів. Я знаю як я виглядаю. Була б я красивою він би не вчинив так зі мною.

– Ти красива, – промовив Назар, підійшовши до сестри.

Марина підвела погляд. Зіниці розширилися й вона тільки здригнулася на місці. Їхні губи ніжно зімкнулися.

– Ти цього хочеш?, – прошепотіла Марина.

– А яка вже різниця, – відповів Назар. – Але якщо ти хочеш, я піду. – він відвернувся. – Не хотів, щоб ти себе картала. Хотів сказати правду.

Марина торкнулася його щоки й обернула обличчя до себе. В очах брата палали дикі вогники, які він хотів приховати та стримати. Серце її закалатало в грудях.

Вперше за все своє життя вона бачила в цьому обличчі предмет своєї хіті. Бачить залишки розгубленості в погляді. Він також бореться з суспільними установками.

– Не йди.

Невидимі окови моралі розірвалися. Щось первісне й справжнє взяло нарешті гору. Марина підтягнула та поцілувала брата. Проникла язиком у його онімілий рок. Він потягнувся їй на зустріч. Обхопив за стан й посадив на стіл. Пляшки й тарілки з дзенькотом розбивалися на підлозі.

Розставив її ноги й притиснувся. Відчував як за шарами одягу пульсує вогонь. Руки впевнено розпочали звільняти гарячу плоть з оковів одягу.

Бюстгальтер перестав стискати й також відлетів на сторону.

– А-а-а-а-а-а-а-а, – застогнала Марина.

Загрубілі пальці ходили навколо й проникали всередину, а потім знову виринали. Все тіло перетворилося на оголений пульсуючий нерв. Вона тремтіла в очікуванні.

Назар скинув з себе залишки одягу. М’язи напружились, а кров остаточно покинула голову. Тепер лише інстинкти керували всіма його діями. Схилився над сестрою та впився губами в її вуста. Тверда плоть з легкістю проникла в гаряче лоно. Марина застогнала не стримуючи себе.

Жили виступили на обличчі Назара й він відвернувся. Замість довгоочікуваного екстазу біль пронизав його пах. Немов всередині луснули скляні трубки від різкого руху. Пальці сестри впилися в його спину. Ноги схрестилися на поясниці намагаючись втиснути його тіло глибше в себе. Довгі нігті роздирали спітнілу спину. Поступальні рухи тазом пришвидшувались й біль наростав. Назар стиснув зуби, але не зміг стримати свої стогони.

Після вибуху, він відчував наростаючий дискомфорт в зоні паху, але гордість не дозволяла ділитися переживаннями. Розум все списував на стрес та сидіння на холодному. Відкидав будь-яку думку про якісь серйозніші проблеми. І тепер у мить, коли потрібно отримувати задоволення, сльози навертаються на обличчі, а мозок думає як не облажатися. Не так він уявляв свій секс на порозі вогняної смерті.

Біль на мить відступив. Світ перед очами розплився. Потік екстазу ринув його членом, й він продовжував витискати з себе все що мав. Інстинкт диктував свої правила, а вони були безкомпромісні.

Вислизнув з солодкого полону й впав на коліна. Взяв свою сорочку й притиснув до паху.

– Ти встиг? – запитала Марина, важко видихаючи.

– Так, – збрехав Назар, притиснувшись головою до внутрішньої сторони стегна.

Помутніння минуло й те що здавалося чимось сакральним та прекрасним знову стало вертикальними складками обвислої шкіри між ногами.

– Все добре?

– Так. Просто кілька капель на ногу потрапило.

– Добре, – зітхнула Марина. – Дуже добре. Мені вже здалося… ой я не можу навіть говорити.

Мускусний запах змазки та різкі нотки сечі привели Назара до тями й він опустив погляд. З члена й досі витікала сперма залишаючи брунатні плями на тканині.

«Це просто застій. Просто давно не було, – заспокоював подумки себе Назар. – Якщо стоїть значить все працює добре. Завтра буде краще».

Марина блаженно зітхнула. Свідомість поступово прояснялася. Останнє що вона тверезо пам’ятала це поцілунок. Завжди під час сексу виринають ті чи інші думки, але не цього разу. Розум і здоровий глузд було відкинуто у темне глибоке море де був тільки екстаз і жодних думок. І тепер коли піт холодними каплями стікав по голому тілі, вона раділа пережитому досвіду.

***

Коли Назар прокинувся Марина ще дрімала. Після коїтусу вже не було сенсу спати в різних кімнатах. Він не став будити її. Одягнувся, взяв жменю горішків й пішов. В роті щось хруснуло. Смак арахісу змішався із смаком крові. Щось тверде перекидалось на язику.

Спустився в підвал й виплюнув неочікуваного гостя. В долоні лежав білісінький зуб з почорнілим коренем.

– Зроблю новий, – прошепотів він. – Головне пережити вибух.

Язик пробігся по рядах зубів після чого пірнув у новоявлену дірку. Сусідній зуб похитнувся. В грудях захолола кров, а серце стиснулось.

«Я не Марина, – подумав він притиснувши язик до піднебіння. – Я знаю коли зупинитися».

Взяв кирку й приступив до втілення свого плану в життя.

***

Між будинками тягнувся чорний шлейф густого диму. Горів будинок фотографа. І лише одна людина знала, як сталося загоряння.

Тобі дістав блокнот й почав занотовувати свої думки. Він не боявся бути спійманим чи звинуваченим. Його цікавило знищення слідів і він цього добився. Ніхто не мусив бачити те раніше ніж потрібно. Ще б кілька днів назад він й навіть під страхом смерті не пішов на подібну авантюру. Але не тепер.

Від побаченого більшість би знудило, а кошмари довго б не відпускали лабільну психіку. Теорії стають реальністю. І через кілька днів вони все приймуть з холодним розумом.

«Потрібно прискорити процес. Якщо вірити словам мого покійного друга цей спосіб самий надійний. Не знаю як мозок без емпатії та з новими навичками знайде спільну мову. Часу на роздуми обмаль. Потрібно діяти, бо рано чи пізно цей момент настане.»

***

Нове пробудження було тривожнішим ніж раніше. На мить їй здалося, що вона в ліжку колишнього. Сон відступив й Марина впізнала рідний будинок. Брата не було поряд.

Не одягаючись дівчина пішла до ванної. Помітила за собою, що не хоче більше одягатися в стінах дому. Одяг відбирає дорогоцінний час перед сексом.

Завмерла перед дзеркалом. Залишки волосся висіли рідкими пасмами за вухами та потилиці. Обличчя було опухлим та блідим. Шкіру нижче шиї і до п'ят вкривали бурі плями немов хтось кидав у неї каміння. Груди втратили бувалу пружність, вкрилися глибокими борознами. Соски втягнулися всередину і тепер виглядали як два пупка. Руки і ноги видавалися непропорційно довгими.

Мозок дівчини гарячково збирав події останніх днів до хронологічної купи. Не могла віднайти момент коли настали ці зміни. Сумніви смертельними осколками вражали кожен спогад. Скільки днів... що таке день? Тепер відрахнунок був від кількості наступів до сну. Механічні годинники спинилися, а електронні ще в перший день давали хибу. Єдиним незмінним лишалися вибухи і їхній впевнений рух вперед.

Поки Назар займався втіленням свого плану в підвалі, вона мала своє нове хобі. Марина одягнулася й взяла рюкзак на плече. Вхопила улюблену фомку та рушила назовні.

***

Підвал освічували кілька гасових ламп підвішених до стелі. В протилежному куті лежало дві купи землі та каміння між якими виднілася чорна діра. Назар вже оминув фундамент і надіявся що каміння стане менше, але планам не судилося збутися. Шмат за шматком він викопував каміння, якому здавалося немає ні кінця ні краю.

Сплюнув гірку слину. З пустих дірок в роті постійно сочився гіркуватий слиз. Сестра помітила відсутність зубів та кривавий сморід з рота. Пропонувала різні ліки та полоскальні засоби, але він знав лише один перевірений спосіб.

Відсьорбнув пива. Гіркий аромат хмелю заповнив дірочки в роті, змішався зі слизом і рушив у просохлу горлянку.

«Скільки я тут?» – подумав Назар, роззирнувшись по сторонах.

Всі пробудження злилися в одну сіру картинку в голові. Забувся коли бачив інших людей, окрім сестри.

«Час навідатися в церкву й почути голос з-зовні».

Сірий смог стелився густим шаром по пустих вулицях. Листя остаточно покинуло крони дерев й кружляло в гарячих потоках повітря. Жовтогаряча стіна світла сліпила зі всіх сторін.

Нутро било у всі дзвони, наказуючи зупинитись. Навколо нікого не було. Жодної живої душі. Лише вогонь і дим. Які ще були потрібні докази щоб спинитися й повернутися в своє лігво? Але ні, впертість змушувала йти вперед.

На сходах перед церквою, Назар почув гудіння радіоприймача.

Гордо випрямившись, він увійшов всередину. Холодна хвиля смороду липкою хвилею ринула в мить, як прочинилися двері. Рефлекторно хотів відвернутися, але лише похитнувся на місці.

В храмі панував морок, який розступався перед коридором світла до самої святої святих. В центрі на столі стояв радіоприймач на якому миготіла одна червона кнопка. А перед ним лежало нерухоме тіло в рясі.

«Що тут сталося?» – подумав Назар, повільно крокуючи вперед.

З динаміків лунало тихе шипіння в перемішку з нерозбірливими голосами.

«Нхмрє прхчхн дхрр пнхрхрк. Вхрс пнхпр кнхрхнтрлм. Мк рх вхрс нхрх зблрдрх!»

Підкрутив гучність динаміків, але розуміння від почутого не проникало в його свідомість.

«Говоріть людською мовою» – подумав Назар й погляд опустився на мертвого священника. Почорніла голова з розпухлою шиєю була направлена на пристрій. – Ти знав що сталося. Також перестав розуміти».

Роззирнувшись, він помітив густі нерухомі тіні в закутках храму. Всі зображення на стінах були замащені бурим слизом. Яскрава палітра кольорів, яка колись радувала око була втрачена. Вдарив ногою чашу і та викотилась вперед, залишаючи за собою тонкий зелений слід.

«Ось що ви обрали…. Що ти обрав…. Покидьок, ти забрав…».

Погляд застиг на власній щиколотці. Краї штанів були підгорнуті. На скронях виступили вени. До цього моменту, він вважав що правильно орієнтується в часі. Впевненість посипалася, як картковий будинок. Він не розумів з якого моменту почав підгортати штани.

***

В кімнаті панував морок, який розсікали горизонтальні смужки жовтого світла. Власники перед втечею закрили жалюзі. Наївні, надіялися, що це спинить таких цілеспрямованих мародерів, як Марина.

На туалетному столику панували безладно розкидані речі. Дівчина сіла на стілець і почала розгрібати купу. Плаття, блузки, футболки все летіло на сторони. В руці опинився гребінець й серце стиснулось. Колись, це була необхідна і цінна річ. Марина зітхнула та відкинула гребінець в стіну. Тепер це безглузда дрібничка.

Стягнула шовкову шаль й помітила яблуко. Червоне та зморщене, воно нагадувало її власну шкіру. Піднесла до носа. Запаху гниття не було чути.

«Нарешті справжній фрукт, – подумала Марина й піднесла до рота. – Як давно я не ....»

Звук тріскотння наповнив ротову порожнину. Немов хтось переламав ряд сухих паличок навпіл. Верхніми та нижніми яснами розлився поколюючий біль. Фантомні гілочки переламались, залишивши в пульсуючій плоті десятки осколків. Смакові рецептори відчули терпкий смак крові.

Вона не хотіла дивитися на яблуко. Мозок до останнього відкидав можливість повторення долі брата, але на відміну від нього, вона втратила все в одну мить. На зморщеному фрукті в долоні розливались брунатно-рожеві потоки слизу. Два ряди білосніжних зубів міцно трималися на новому місці. Залишки коренів були почорнілими.

Всі намагання зберегти білосніжний вигляд зубів, ретельним чищенням, не допомогли усунути саму причину випадіння. Корінь проблеми був всередині організму, який під шаром шкіри нестримно змінювався.

Двері зі скрипом прочинилися. Марина здригнулася на місці. Яблуко вдарилось об підлогу і покотилось під ліжко постукуючи зубами. Вона притиснула фомку до грудей та поглянула в сторону звуку. Невідомий конкурент важкими кроками рухався у сусідній кімнаті.

– Хто там! – викрикнула Марина. Кривава слина бризнула з рота і розтіклася по бороді .

– Це ти Марино? – запитав Тобі, глухим басом. – Чую твій голос вже змінився.

– Все добре – сказала Марина, витираючи підборіддя. – Я мушу з тобою поговорити. Я не витримаю.

Марина кинулася до виходу. Двері з гуркотом зачинились.

– Не час, – відповів Тобі.

– Не ігноруй мене, – промовила Марина, забивши руками по дверях. – Може ти і моєму братові й задурив голову! Зі мною цей номер не пройде! Чуєш! Не пройде! Я хочу знати що з нами відбувається! Краще гірка правда ніж твої бісові історії, що все буде добре, що все пройде.

– Всі мої теорії підтвердились.

– Ти про що? – запитала Марина, штовхнувши намертво замкнені двері. Відкрий двері!

– Не сьогодні. Ще рано. Візьмеш брата і прийдеш після наступного пробудження. Порахуй до десяти і тоді виходь.

– Добре, – пробурмотіла Марина.

Важкі кроки почали віддалятися.

Тріпотливі зіниці дівчини почали бігати з кута в кут в пошуках підлого огидного фрукту. Його не було видно і вона опустилася на коліна. Кривавий слиз просочувався через стиснуті губи й падав на вкритий пилом паркет. Язик в роті обережно занурювався в одну діру в яснах за іншою. Плоть пульсувала. Смакові рецептори на кінчику язика зчитували кров, а також здригались від терпкості густої желатинової маси, яка виринала з глибин кісток.

Марина рахувала не час відведений фельдшером, а втрачені перли, яскравий фасад, символ здорового тіла. Погляд завмер на місці.

Вуста розтягнулися в беззубій посмішці. Пухир зі слизу та крові вивалився з роту та приземлився на підлогу.

– Знашшла, – видавила Марина.

Дістала з під-ліжка яблуко. Обдмухала з нього пил й почала висмикувати зуби. Зібравши все до кишені, вона підвелась. Виступила в коридор де був фельдшер. Смуга терпкого запаху аміаку й досі витала в повітрі.

***

Олівець в тремтячих пальцях поставив мітку на одвірку, опустився на п'ять сантиметрів і поставив наступну. Вивів кілька гачечків, які мали символізувати числа й відпустив рулетку. Вища точка була два метри.

– Що ти робиш? – пробурмотіла Марина, увійшовши до кухні. Нижню частину обличчя вкривала забруднена кров'ю шаль.

Назар поклав лінійку на голову і підійшов обличчям до одвірку.

– Я ж метр дев’яносто?

– Так, – погодилась Марина. – А що таке?

– Який мій зріст? – запитав Назар.

Марина підійшла до брата та поглянула на мітки.

– П'ятнадцять сантиметрів, – видавила Марина, зробивши крок назад. – Ти нижчий на п'ятнадцять сантиметрів.

– Що з нами таке? – обернувся Назар. Очі бігали вверх вниз вивчаючи намальовані мітки. – Це все світло. Воно роз'їдає, висушує наші тіла.

– Не істери, – скомадувала Марина. – Завтра, Тобі все розкаже.

– Коли це завтра. Ти вже теж втратила зуби. – Марина відвела погляд від брата. – Поглянь у вікно. З кожною годиною стає світліше і задушливіше. Що ми втратимо завтра?

– Я говорила з Тобі. Він казав, що все розповість. Лягай спати, а потім підемо до нього.

– Ні, ні, ні, – захитав головою в сторони Назар. – Сон не на часі. Я й так відстав від графіка.

Назар не став згадувати побачене в церкві та пішов до підвалу. Тепер їхнє спасіння в його руках.

***

Металевий штик лопати з дзвенькотом вперся між камінням. Дерев'яне руків'я лопати тріснуло посередині. Назар впав на коліна. З горла вирвався хрипкий крик. Тремтячі долоні чоловіка обхопили пах.

Він старався не зважати на наростаючий дискомфорт між ногами, списуючи все на холод і стрес. Він не жалівся на делікатну проблему. Хотів мовчки розібратися у всьому сам, як справжній чоловік.

В потоці пристрасті біль не вщухав й кожен раз був болючим, але інстинкти брали верх. І коли все закінчувалося Назар знову відчував себе спустошеною й немічною істотою. Ненавидів це відчуття.

– Все в порядку? – долинув голос сестри з-за дверей.

– Т-т-так, – процідив Назар через зуби. – Все добре.

«Плювати, – подумав Назар, й почав гребсти землю руками. – Хай хоч вона виживе. Хоч якась корисна дія в цьому житті».

Каміння й земля хаотично розліталися в сторони. Двері позаду відчинилися і в підвал увійшла Марина з огорнутим в шаль обличчям. Назар обернувся.

– Завтра вже настало, – промовила Марина, зупинившись біля брата. – Що сталося?

– Просто потягнув м'яз, – сказав Назар, тримаючись за пах.

В кутиках очей чоловіка бриніли каплі сліз. Марина не стала детально розпитувати. Не хотіла роз'ятрювати й так тривожний розум.

***

Перед вхідними дверима вони спинилися. Запах аміаку з примішками кислого гниття витікав через всі щілини в тепле густе повітря. Марина боязко постукала й зробила крок від дверей.

Двері привідчинились. Пожовтіле обличчя Тобі, огорнуте навколо покривалом, визирнуло на мить.

– Заходьте – долинув приглушений голос з нерухомих вуст.

Брат з сестрою боязко переглянулися.

Через мить вони тіснилися в густих тінях серед куп мотлоху та розбитих меблів. Тобі запропонував їм сісти на диван, продовжуючи ховатися в тінях.

– Що сталося? – поцікавилася Марина.

– Прошу вас не лякайтеся, – промовив Тобі.

– Чому ми маємо лякатись? – стривожилась Марина й поглянула на брата.

– Приємно пахнеш, – промовив Тобі й затремтів всім тілом.

Марина насторожилася й міцніше притиснулася до брата. Він повільно опустився на диван, продовжуючи стискати себе за пах.

– Ми помираємо від того бісового світла, – процідив через зуби Назар. – Чекав поки процес стане невідворотним.

– Ти помиляєшся, – голос Тобі виринав з глибин покривала, а губи лише трішки здригнулися. – Людський організм, неймовірна конструкція, яка оперативно реагує на зміни в навколишньому середовищі. Вибух, це чинник, який запустив процес мутації.

Тіло почало здійматися під покривалом. Голова випнулася вперед. Під шкірою виступили широкі дуги. З рота почав витікати прозорий слиз, а риси обличчя деформувалися.

– Те що з вами відбувається, це не помирання. – Покривало зісковзнуло на підлогу. – Це адаптація.

Та Марина, яка існувала до вибуху закричала від жаху і втратила свідомість. Але фельдшер все правильно вирахував. Мутації змінили достатньо біохімію мозку. Тепер побачене не сприймається з відразою. Все людське, що залишилося у фельдшера коливалося, як желе на двох чорних щетинчастих антенах на новій сплюснутій голові.

Дві пари продовгуватих чорних ніг, вкритими маленькими шипами, впиралися в підлогу. Циліндричне чорне черево поділене на кільця вигиналося вгору в намаганні утримувати подобу людської постави. Верхні лапки незграбно підтягнули пластиковий контейнер. Вусики випрямились і скинули шкіряну маску у ємність.

– Коли вибух мине то ми знову станемо людьми, – виринав голос Тобі з чорного черева. – Але потрібно зберегти людські частини, щоб повернутись назад. Зміна середовища знову запустись процеси мутації.

– Неможливо зібрати всі частини? – вирвались слова з беззубого роту Назара.

– Ти не наліплюватимеш втрачені частини назад, – відповів Тобі. – Зібраний матеріал буде використано для відновлення попереднього генетичного коду.

– Звідки ти все це береш? – запитала Марина. – Чому ти так впевнений... чому ти впевнений що це не назавжди?

– Всю необхідну інформацію передали по радіо, – сказав Тобі, здійнявши верхні лапи догори. – Якби ви слухали то б знали. Влада надала всі інструкції. В них все під контролем і все передбачено.

– Це можна спинити? – запитала Марина з відчаєм в голосі.

– Процес став не відворотний з миті вибуху.

– Йдемо звідси, – сказав Назар, підвівшись. – Ми не повинні втрачати час. Це пуста розмова.

– Ти мусив знайти вихід, – сказала Марина, похитавши головою в сторони, – а не перетворитися в це.

– Адаптацію не спинити, – відповів Тобі.

 Марина з Назаром поспішно покинули дім й з гуркотом зачинили двері.

***

Коли Марина зайшла в дім, сироти пробігли її спиною. Вона роззирнулася по сторонах не в змозі зрозуміти, що її турбує.

– Знайди щось перекусити, а я піду до роботи, – сказав Назар й попрямував до підвалу накульгуючи. – Потрібно встигнути.

Дівчина продовжувала мовчки стояти. Погляд запитально метався по сміттєвих купах на кухні. Вона вийшла на ганок і холодний піт виступив на скронях. На траві лежало знайоме покривало від якого віяло аміаком. Вона згадала, що йшла разом з братом і за старою звичкою зачиняла двері, а коли вони повернулися то безперешкодно увійшли на кухню.

«Що він тут забувся?», – тривожно подумала Марина, й обернулася до вхідних дверей.

***

– Що ти тут забувся? – запитав Назар, помітивши біля тунелю непрошеного гостя.

У світлі гасових ламп чорне хітинове тіло звелося на дві нижні лапи й обернулося. Назар помітив запаковані пластикові ящики різних розмірів біля входу.

– Я все думав де перечекати, – долинув глухий голос з чорного черева. – А ти вирішив мою проблему. І навіть не одну.

– Мені плювати на твої проблеми, – сказав Назар і рушив на зустріч фельдшеру. – Це сховок для мене і моєї сестри.

– Ні, – зашелестів вусиками Тобі. – Я не відступлю. В минулому житті я б навіть про таке боявся подумати, але не тепер. Проти інстинктів немає сенсу опиратися. Ти привів у мій дім фертильну самку. Чого ти очікував?

– Ти не посмієш торкнутися її! – викрикнув Назар, вхопивши Тобі за дві верхні лапи.

– В минулому світі ваш би союз засудили, – пробурмотів Тобі, ще більше випрямившись. – Але я розумію. Я б теж так вчинив. Ваші тіла, цей будинок. Все просякнуте результатами ваших втіх. А її яйцеклад забитий по вінця твоєю спермою.

– Що?!

Середня лапа фельдшера відірвалася від землі. Зробила різкий рух вперед, загнавши гострі вусики в пах Назара. Пронизливий крик чоловіка розлетівся підвалом.

Десяток твердих голок пронизали м’які оливкоподібні тестикули й кінчиками досягнули самих кишок. Сечовий міхур стиснувся в конвульсіях випускаючи весь свій вміст. Сеча з кров’ю брунатними потоками розтіклася по внутрішній частині стегон та омивала чорну лапу, яка продовжувала втискатися сильніше.

Світ перед очима Назара осяйнув, яскравий спалах, а сморід власної безпомічності сягнув нюхових рецепторів. Тіло здавалося стало подібне до желе, яке стримувалось тонким шаром шкіри і було готове розпливтися будь-якої миті. Серце збільшило свій ритм.

Шлунок стиснувся і болючі спазми концентрованими колами розходилися від паху по тілу. Біль сягнув свого піку й не можна було втекти чи відвернутися.

Фельдшер вирвав лапу з м’якої плоті й штовхнув тіло на землю.

Назар захрип й згорнувся ембріоном. Тіло чоловіка продовжувало здригатись в конвульсіях. Свідомість не поринала в пітьму, а продовжувала переварювати отриману інформацію від пошкодженої плоті.

– Але перемагає сильніший самець, – промовив Тобі й підніс лапу до рота.

Жувальні відростки почали обсмоктувати закривавлені вусики.

– Смакота. Тебе і твого потомства вистачить щоб пережити вибух. А потім генетично краще потомство побачить новий світ.

– Що тут відбувається!? – викрикнула Марина, забігши до підвалу.

Очі округлилися від побаченого жаху.

– Я все поясню, – промовив Тобі й рушив їй на зустріч. – Це все частина адаптації. Ми приміряємо на себе нові ролі. Приймаємо нові правила існування.

– Стій! – викрикнула Марина.

Фельдшер зупинився й притиснув верхні лапки до черева.

– Я не вбиватиму тебе. Ми виживемо. Ти принесеш мені нове потомство.

– Ні, – процідив через зуби Назар. – Ні, не смій.

Він поглянув собі між ноги. Чорна пляма розтікалася по внутрішній частині стегон. Губи стиснулися до покійницької синеви, а кадик болісно опустився внизю

«Я вб’ю його, – гнівно подумав Назар. – Це буде останнє що я зроблю в цьому житті, але я це зроблю».

Затуманений болем погляд, помітив у тьмяному світлі відламане древко лопати на купі землі перед тунелем. Назар почав повзти.

– І це все що ти прагнеш? – запитала Марина. – Тільки їсти і трахатись? Ось це вершина твоїх прагнень?

– Я мав амбіції, – згорбився Тобі. – Хотів стати більше ніж глузлива кличка. Хотів вирватися із зони комфорту. З села де тиша і спокій повільно присипляють найбільші таланти та прагнення. Ти звикаєш існувати, а не жити. Тут за примарною стабільністю ховається смерть.

– То чому такий розум залишився? Чому обрав застій?

– Так само як і ти. Я обрав шлях меншого спротиву. Твій брат трошки розповів про тебе. Ти як і я. Ти занадто невпевнена у своїх силах тому і залишилася. Твій недолугий братик тоді радів, що сестричка залишилася, а мені було жаль тебе. Але це було тоді. Тепер я зрозумів, що доля нас звела не просто так.

– Якби не ці бісові вибухи ми б з тобою не перетиналися. Ти ніхто!

– Ти обрала бути ніким. Але вибухи надали тобі цінності, яку ти навіть і не уявляєш. Коли твій яйцеклад сформується остаточно тоді ти все усвідомиш.

Погляд Марини ковзнув з фельдшера на брата, який тихо підповзав тримаючи лівою рукою древко лопати.

– Ось чому ти мовчав та експериментував над собою та всіма. – насупилась Марина. – Остання спроба довести хоч якусь цінність свого існування. Однак, великий світ не помітить цієї спроби. Всі таланти та прагнення поглине полум’я.

Щетинчасті антени на голові фельдшера колихнулися. Швидко переставивши лапи він обернувся. Назар стояв на коліна й зробив випад вперед лівою рукою.

– Трахни це! Йобаний ти кусок гівна!

Обламаний шмат дерева пробив чорну плоть між хітиновими кільцями черева. Жовта піна виплеснулась назовні. Глибокий голос з глибини змінився на тонкий пронизливий писк. Він відскочив від кривдника й впав на купу мотлоху, який зберігався багато років. Писк не припинявся. Марина стояла на місці спостерігаючи за конвульсіями фельдшера.

– Добий його! – судомно викрикнув Назар.

Сестра виринула зі ступору і оглянулася по сторонах. Біля дверей стояла ржава кирка.

Чорне пласке тіло заплуталося в старому одязі та предметах інтер’єру. Марина замахнулася й опустила важкий інструмент на пласку голову. Тіло здригнулося. Розкрилися крила, які розірвали ганчір’я. Марина впала на спину. Фельдшер підлетів вгору та вдарився об стелю. Пласка голова розлетілася, як глиняний глечик, виплеснувши свій слизистий вміст на весь підвал. Нерухоме тіло повернулося назад в купу мотлоху.

– Ти впоралась, – прошепотів Назар, важко видихнувши.

Марина підповзла до брата й обійняла його змучені плечі. Поглянула у вічі й поцілувала.

– Ти вся в його лайні, – видавив посмішку Назар.

– Як і ти, – промовила Марина й по брудних щоках почали стікати сльози.

Поглянула вниз й різко відвела погляд.

– Все буде добре, – промовив Назар, не розуміючи як й досі знаходиться при пам’яті. – Лише принеси води. Я помираю від спраги.

– Я зараз прийду, – сказала Марина, підвівшись. – Одна нога тут, друга там.

– Я нікуди не втечу, – відповів Назар. – Не забудь змити лайно з обличчя.

***

Двері підвалу зачинилися й Назар тяжко видихнув. Серед купи мотлоху неподалік лежали канцелярські матеріали серед яких виблискували ножниці.

«Час поглянути страху в очі».

Він почав зрізати просяклі кров'ю та сечею джинси. Шкіра під тканиною була роздута немов хтось зварив ноги. В пухирях під шкірою переливалась жовта рідина. Рожевий слиз повільно просочувався між пальцями. Оливкоподібна частина плоті вивалилась з посинілої мошонки на землю. Почорніла трубка обірвалася. Хвиля оніміння розлилася від паху й до грудей.

Тремтяча рука підтягнула один з пластикових лотків. Вкинув хворобливу тестикулу. Розтиснув другу долоню і залишок мошонки виплеснувся у ємність. Погляд розфокусувався, а світ навколо закрутився у вихорі. Відраза гіркою грудкою підступила до горла.

Пальці почали тягнути розбухлу плоть. Шматок за шматком шкіра зі слизом наповнювали лоток. Занурив ліву руку в себе. Шкіра живота розтягувалась, пропускаючи долоню все глибше і вище.

Серед переплетіння кишок кінчики пальців вперлися в тверді нарости. Відчувши чужорідній дотик, нарости стиснулись. Рука рефлекторно виринула з дірки в паху.

Назар втратив свідомість й повалився обличчям на землю.

***

Марина виринула з роздумів. Вона стояла у ванні перед дзеркалом над раковиною.

«На кухні та у спальні води не було, а у ванні …»

Не розуміла як опинилася у ванні.

«Потрібно зберегти генетичний матеріал».

Підтягнула дерев’яну різьблену шкатулку, яка колись красувалася на столику в спальні. Оббиту шовком середину наповнювали перстні сережки й кілька золотих ланцюжків. Погляд дівчини перейшов на заповнений брудними серветками смітник біля ноги. Вона висипала непотрібний вміст. Колись володіння цими речами викликало гордість. Можна було одержимо витрачати місяці життя, щоб накопичити й купити одну з таких дрібничок. Тепер всі цінності минулого не більше, як непотріб.

Дістала з кишені запилену жменю зубів. З дзвенькотом колишня окраса її роту, почала наповнювати шовкову ємність. Справжня цінність й окраса життя стає очевидною лише коли втратиш її. Коли стає занадто пізно тоді настає істинне прозріння.

Вона закрила шкатулку й поглянула в дзеркало. Зів'яле обличчя уважно вдивлялося на неї. Всю бліду симетрію руйнував прищ на вилиці.

Густа маса, з жовтим відтінком, виринула під натиском пальців. Натиснула ще. На край раковини впала ще одна смужка. Торкнулась пальцем щоки і почала вести вгору. З дірки у вилиці посунула масна маса. За пальцем на шкірі залишалась вм'ятина. Марина здригнулася. Протерла обличчя рушником. Вдавлений слід нікуди не зник. До кутиків очей підступили сльози. Правиця стиснулась в кулак.

– Зараза! – закричала Марина, завдавши удар. Бліда дівчина з протилежної сторони вкрилася срібною павутиною. – Зараза! – нова сітка тріщин розійшлась в сторони. – Навіщо? Навіщо?

Вдарила втретє і зап'ястя з тріском зігнулось. Зів'яла жінка зникла в потоці осколків. Марина притиснула скалічену руку до грудей. Ноги зрадливо затремтіли. Зробивши кілька кроків назад, вона повалилась на підлогу. Двері ванної спинили падіння, але сил щоб піднятися вже не було. Стомлені повіки зімкнулися.

Морок огорнув світ навколо Марини, але не приніс бажаного забуття. Тіло здавалося стало подібне до желе, яке стримувалось тонким шаром шкіри і було готове розпливтися будь-якої миті. Серце збільшило свій ритм. Шлунок стиснувся і болючі спазми концентрованими колами розійшлися по тілу. Марина закричала в безмовному крику.

Від болю не можна було втекти чи відвернутися. Нутрощі затвердівали та розширялися. Нова форма розривала м'які людські тканини, які й досі були наповнені живими нервами. Кінцівки почали віддалятися, конвульсивно здригаючись в суглобах. Лік часу було остаточно втрачено.

***

Вогняна стіна перетнула автомагістраль. Поглинула заправку та повільно опускалася в сільську глибинку. Будинки спалахували один за одним. Камінь та метал перетворювались в пил. Сірі покривала диму опускалися на дахи та оповивали стіни.

Марина прийшла до тями. Сліпуче світло пробивалося через мініатюрні віконця ванної. Запах гару вразив нюхові рецептори. Сухе хрипіння вирвалося з горла дівчини.

Приклала зусиль та відірвала щоку від плитки. Засохлі жовто-бурі потоки різних рідин оточували тіло навколо. Холод наповнював неймовірно широкий тулуб. Здригнула однією ногою, другою. Коли здригнулася третя і четверта нога, сон остаточно покинув розум.

«Я перетворилась», – усвідомила Марина.

Вперлася кінцівками в підлогу. Віддерла пласке черево. Верхня ліва лапа не мала сили триматися. Голова не оберталася. Підтягнула слабку лапу.

Розпухла людська долоня кволо рухала пальцями. Від зап'ястя до ліктя плоть поступово переходила в рудувате хітинове тіло. Притиснула вразливу кінцівку до черевця й почала ходити по кімнаті.

Нове тіло було набагато менше від людського, по сухих залишках якого вона топталася. Запах горілого змушував її тремтіти. Крильця на спині зашелестіли, зрадливо видаючи внутрішню тривогу.

Марина завмерла. Сліпучий відблиск застиг на її пожовтілому обличчі. Очі сльозилися не дозволяючи сфокусувати картинку. Протерла людською рукою повіки, зігнавши слиз в кутики очей й поглянула очищеним поглядом.

Зіниці уважно вивчали чудовисько в розбитому шматку дзеркала. Не тільки ліва рука не завершила адаптацію, а й голова залишилась частково людською. Конусоподібний шар шкіри з розтягнутими людськими рисами вкривав верхню частину хітинового тіла.

«Це сон, це мені сниться, – подумала Марина, відкинувши лапою блискучий осколок. – Я прокинусь і буду людиною».

Вона захотіла плакати й кричати, але з вуст вирвалось важке зітхання.

Через певний період часу, Марина оволоділа новим тілом. Стала на дві задні лапи, вигнувшись дугою. Хітинова оболонка була на її подив достатньо гнучкою та зручною. Вхопила швабру людською долонею, вона зафіксувала своє тіло в прямоходячому стані. Відгомони людської гордості ще жевріли в новому тілі. Їй не хотілося тертись носом по землі. Відчинила двері й розпочала свій шлях.

Обійшла дім. Нічого не горіло всередині. Сморід долинав із відкритих вікон. Накульгуючи, Марина спустилася в підвал де панував морок. Вдихнула приємний запах брата.

– Назаре!? – хрипко окликнула Марина й закашлялась.

Горло розпухло та не дозволяло видавати необхідні звуки. Вона надіялась, що брат ще міг розуміти її. Наявність людської голови змушувала припускати наявність залишків людського мислення та інтелекту.

У відповідь, він тихо заскреготів.

«Я люблю тебе…» – подумки зрозуміла Марина.

Назар рушив до тунелю затріпотівши крилами. Сховок був готовий.

Марина забилася в кінець тунелю де наткнулася на тіло фельдшера та пластикову ємність з якої долинав запах колишнього Назара. Черевце стиснулося й людська долоня відкрила кришку. Їй потрібно їсти, щоб мати сили, для відкладання яєць. Бо лише так вони житимуть далі бо це їхнє майбутнє і суть її існування. Вона більше не бачила проблем тільки цілі диктовані інстинктами.

Брат пішов засипати вихід. Це був час щоб поїсти. Поки він засипав, вона їла. Розчиняла травним соком мертву плоть й поглинала смачне місиво. Брат повернувся й приєднався до бенкету.

Світ над ними загуркотів. Вони прийнялися їсти швидше.

Земля в тунелі осипалася. Смерть не торкнулася двох твердих тіл. Затиснуті один біля одного вони заснули. Часу в непроглядному мороку здавалося не існувало і лише голоси власних думок розчинялися безмежною луною.

Пульсація всередині черева змусила пробудитися Марину з глибокого сну. Її з братом потомство дозріло й потрібно зерна нового життя посадити в родючий ґрунт.

Шкребучись лапками вона дісталася до гниючого тіла фельдшера. Знайшовши дірку від удару в його череві вона підлаштувалась й почала відкладати в нього яйця. Вусики брата, який також пробудився, торкалися її тремтячої спини. Його турбота й присутність тішила в цей важливий момент Процес відкладання був полегшуючим й приносив не меншого задоволення ніж спарювання. Марина раділа, що не була людською самкою й не мучилась видавлюючи потомство з себе

На мить задумалась над людською природою та своїм існуванням.

«Чи захоче тарган ставати людиною втративши всі людські частини? Чи згадає що був людиною? А можливо ми завжди були тарганами і це світло допомогло вибратися з коконів у формі людських тіл?»

Глухий удар змусив виринути її з роздумів. Відчуття загострилися. Інстинкти наказували, що час шкребтися вгору, а лапи мовчки слухалися. Голод змусив страх відступити. Жару від вибуху не відчувалося, а удар повторився, а за ним наступний. Немов гігант ходив по руїнах їхнього дому.

Гуркіт надавав лапам впевненості бо знали, що де вони там і їжа.