Слухняні дівчата не виходять за двері

Мама навчила мене простій істині: світ сповнений небезпек. Варто лише вийти самій на вулицю — і я неодмінно загублюся, розчинюся серед будинків, мов піщинка між камінням, ніколи не знайду дороги додому. Варто піти до школи — й інші діти, жорстокі та безжальні, розірвуть мене на шматки своїм сміхом, образами та жорстокістю. Варто сісти до ліфта — і він обірветься або ж двері замкнуться, лишивши мене сам на сам із кимось темним, збоченим і небезпечним.

Мій світ стискався до розмірів однокімнатної квартири, ніби горіхова шкаралупа, і єдиним вікном у зовнішню дійсність було скло, крізь яке я дивилася на двір. Там, по той бік, текло чуже й недосяжне життя. Щоранку я спостерігала, як діти крокують до школи, а по обіді повертаються назад. Їхній одяг мінявся, разом зі зміною сторінок календаря: ось вони в легких сорочках, а зелені крони дерев тремтять, намагаючись сховати їхні постаті за пеленою листя. Ось на плечах уже куртки й плащі, в руках — кольорові парасолі, а листя, замість прикриття, шарудить під ногами. Минало ще трохи часу, й пухкі силуети в пальтах чимчикували білими доріжками, залишаючи за собою сліди на снігу. Вони не могли спокійно пройти повз зимову пелену: кидалися сніжками, ліпили баб, падали у замет і розмахували руками й ногами, лишаючи на землі дивні відбитки.

— Що вони роблять? — питала я в матері.

— Сніжних янголів.

— А потім? Янголи відлітають на небеса?

— Ні, — відповідала мама, — вони лишаються на землі. Стежать, щоб ти була слухняною.

— А що, як я ослухаюся?

— Тоді янголи розкажуть про це Богові. І він покарає тебе.

Я завжди була слухняною, але відчувала, що цього недостатньо: слова мами різали по живому. Вона називала мене незграбою, безмозкою, своїм покаранням за гріхи. І я вірила: мабуть, справді була такою. Можливо, тому й на краще, що лишалася замкненою за межами соціуму. Але, попри мою недолугість, мама любила мене. Щоночі, вкладаючись спати, ми читали молитву в унісон. І замість «Амінь» з її вуст завжди злітали слова: «Я б убила за тебе». Хіба це не найвищий прояв любові? Вбити когось, хто загрожує твоїй дитині, навіть ціною власної душі — прирікаючи її на вічні тортури у пеклі... На щастя, поки я жила у чотирьох стінах, мамина душа теж залишалася в безпеці.

Спали ми разом, попри те, що я мала власну подобу ліжка у вигляді розкладного крісла. Але засинати там було небезпечно. Варто тільки вимкнути світло, й оживала моя єдина іграшка — лялька: бліда, з химерною застиглою усмішкою, яка радше скидалася на шрам, вирізаний на обличчі. Її очі блищали так природно, ніби вирвані з живого немовляти та втиснуті в гумову голову. Волосся — густе, кучеряве, наче чорна хмара, що нависала над нею. Рожева сукня, хоч і мила, лише підкреслювала химерність цієї істоти. Щоночі вона чекала. Дивилася з полиці, доки світло не гасне. А тоді сповзала вниз і лізла до мене під ковдру. Її крихітні пальчики впивалися в мої ноги й тяглися все вище. Я не могла пручатися, тіло застигало, не слухалося мене. Тим часом кучерява голова виринала з-під ковдри, усміхаючись своїм розрізаним ротом, демонструючи чи то радість, чи то вищир. Вона прагнула осквернити мене, заподіяти шкоду. Серце билося так голосно, що гул віддавав у скронях, тіло тремтіло, і єдиним моїм порятунком ставав гіркий плач. Він виривався з легень, кликав маму. Вона забирала мене до свого ліжка, де лялька вже не мала жодної влади. Однак, все одно спрагло дивилася з полиці. Щоранку я ховала її в різні місця: під диван, у коробку з-під взуття, в кошик із брудною білизною. Але мама завжди знаходила іграшку й повертала її на полицю.

— І що це за дурнуваті ігри? — дратувалась вона. А я не могла пояснити.

Попри все це, своє життя я любила, особливо навчання — воно ставало відрадою. Мама займалася моєю освітою самостійно. Найкраще мені давалися природознавство й біологія: я із захватом вивчала будову живих істот — від одноклітинних до ссавців. Мабуть, у мені жила туга за зовнішнім світом. Часом я уявляла, як виходжу на вулицю й торкаюся тих тварин, яких бачила лише на сторінках підручників. Тоді по тілу пробігав трепет хвилювання… Література теж піддавалася, хоч українські твори здавалися похмурими й приземленими — журба та городні роботи. Натомість у зарубіжних текстах усе вирувало подіями. Найгірше було з точними науками. Якщо чесно, я підозрювала, що й мама їх зовсім не знала: звірялася з відповідями в кінці підручника, а коли мої рішення розходилися з ними, — давала прочухана. Казала, що так роблять у всіх школах.

Щовечора, рівно о 16:30, мама йшла на роботу. Я не знала, чим вона займалася, лише бачила, як о 22:00 втомлена повертається з продуктами. А за цей час я мусила повечеряти й прибратись у квартирі: щоденне витирання пилу й миття підлоги було непорушним ритуалом. Вона пильно оглядала поверхні й оцінювала якість роботи, поки я сама розглядала її: зморшки на худому обличчі тягнулися тонкими павутинками від очей до скронь, губи зсохлися в тонку нитку, а над ними роїлися дрібні темні вусики. Волосся, посріблене сивиною, скидалася на попіл, розсипаний по голові. Усе видавало в ній старечу втому, окрім очей: великих, вологих, з тривожним блиском. Вони ніколи не зупинялися – смикалися, бігали, нишпорили, ніби прагнули помітити невидиму небезпеку. Так само руки, сухі й кістляві, з нервовими пальцями, постійно розтягували рукави светрів чи перебирали дерев’яні чотки на зап’ясті. Мама ходила швидкими, дрібними кроками, сутула, наче стеля тиснула їй на плечі. Уся вона була схожа на струну: перетягнуту, тонку, готову ось-ось луснути.

Якщо все було прибрано добре, матір стискала мене в лещатах обіймів, вдаряючи в ніс запахом крапель, що пила двічі на день: «Корвалол» — так писалось на пляшечці. Але якщо неня вважала, що в домі недостатньо чисто, я мусила вимолювати прощення у Бога. Тоді в кутку спальні опускалася на коліна перед іконостасом. Спаситель, Богородиця та Свята Трійця дивилися на мене з осудом, доки дванадцять разів з моїх вуст не пролунає молитва для прощення гріхів. Після цього я підводила очі, й здавалося, що їхні погляди м’якшали, ставали поблажливими.

Так ми й жили, розбавляючи рутину святами: Дні народження, Новий рік, Різдво, Великдень, Трійця… У книжках писалося, що на урочисті дати заведено робити подарунки, тож я малювала мамі акварельні картини на альбомних аркушах: Ісуса у сінях, тварин із ковчега, янголів і голубів. А подарунком від неї була можливість поїсти щось ліпше за макарони з печінкою. Наприклад, гречку з куркою, ще і яблуко на десерт. Це були чудові моменти.

***

Жінка з довгим світлим волоссям вкладала мене спати в тісне ліжко з високими ґратами, мугикаючи під ніс ніжну мелодію. Її голос був солодкий, оксамитовий: заколисував, немов теплий вітер, що задував у вікно літнього вечора. Хто була ця білява пані — я не знала, проте серце тягнулося до неї, як до рідної матері. Хотілося торкнутися жінки, але тіло не слухалося, ніби належало комусь іншому. Я поглянула на власні руки — маленькі, пухкі, наче зліплені з тіста, пальці короткі й незграбні. Коли вони встигли стати такими? Але думки про це швидку загубились у мелодії: ноти тягнули повіки донизу.

— Як вона? — пролунало тихе питання. Я впізнала цей голос. Мама!

— Уже засинає. Дякую, можете йти, побачимось завтра, — жінка підвела очі вгору.

— Яка ж вона мила, — мама схилилася наді мною, її голос став м’якшим. — Хотіла б і я мати таку лялечку.

«А хіба не маєш?» — хотілося мені запитати. Але з губ вирвалося лише булькотіння, ніби хлюпання води. Мама торкнулася моєї пухкої руки та зникла за ґратами ліжка. «Ти куди?», — знов з рота пролунало незв’язне лепетання. Але раптовий пронизливий зойк перервав мої потуги заговорити. Звідкись у долоні довговолосої жінки опинився ніж! Лезо стирчало, перетворивши її шкіру на цвітіння червоної квітки.

— Що ви робите?! — викрикнула вона крізь пронизливий біль.

Її очі з жахом дивились на маму. У відповідь вона рвучко схопилася за руків’я ножа — воно опинилося в її тонких покручених пальцях. Моя матір замахнулася й ніж знову знайшов собі місце на тілі нещасної жінки — під ребрами, напиваючись кров’ю. Вона впала, почувся глухий звук удару об підлогу. Я завила: гучно, з надривом.

— Тихше-тихше, моя люба, — люб’язні слова мами вкололи холодом. Вона підняла мене з ліжка, і я вмістилася всім тілом в її руках, а за мить вже була на підлозі, закрита напівпрозорими стінами від світу, який раптом став чужим і небезпечним. — Дивись, яка лялька. Пограйся з нею, поки я закінчу всі справи, — сказала мама, в її очах з’явилась рішучість.

Переді мною виринула клята бліда потвора. Вона наблизилася і в ту ж мить все всередині мене здавилося й обірвалося. Я потягнулася, щоб перекинути її, вдарити. Але недолуге тіло не слухалося, лише порпалося короткими руками й ногами. Позаду почувся новий крик, шурхіт і чвакання, як від розрізання печінки для смаження на вечерю: звук рубання плоті на шматки. Жінка страждала, її страх і відчай проймали до кісток. Сльози бризнули на мої щоки, і плач розірвав горло. Клята лялька, це ти винна! Навіщо ти знов мене мучиш?!

Я прокинулася. Квартира була вліплена в густу, липку тишу. Лише моє дихання, швидке й гучне, порушувало цей спокій. Це був сон, просто сон. Я бачила його вже багато разів, майже щоночі він навідувався до мене, так само як ненависна лялька. Я знала цей сюжет досконально, але щоразу страх сковував мене, як уперше. Мама вбивала за мене, приносячи в жертву життя невинної жінки та власну душу. Чому моя підсвідомість раз у раз малює цю жахливу картину?

У маминій тумбочці біля ліжка лежав старий сонник: засалений, зім’ятий, давно відірваний від обкладинки. Вона часто звіряла з ним власні сни, як і я проглядала одні ті ж самі трактування. Цього ранку я вкотре гортала сторінки, знаючи відповіді на пам'ять: «вбивство ножем» — злий умисел і зрада, «бачити себе немовлям» — відчуття безпорадності, «лялька» — хтось вами маніпулює. І що це все означає?

***

— А де ти працюєш? — якось я наважилась запитати у мами. Голос зрадницьки затремтів, наче я скоїла щось заборонене.

Мама підняла на мене очі, відірвавшись від чашки з чаєм. У зіницях промайнула тінь, що сховалася за натягнутою усмішкою:

— Нащо тобі знати, доню?

— Просто цікаво… — прошепотіла я.

Вона відставила чашку, обережно, на спеціальну підставку, щоб не замазати стіл.

— Є речі, які дитині краще не знати, — мама потягнулася до мого світлого волосся й провела по ньому рукою.

— А коли я стану дорослою… Мені теж доведеться працювати?

Мамині пальці завмерли в моєму волоссі. Її обличчя зблідло, а рот стиснувся, втягнувши всередину тонкі вуста:

— Ні, — сказала вона, мить помовчав, зважуючи слова. — Ти ніколи не належатимеш зовнішньому світу. Він надто небезпечний, я тобі це вже казала.

— Але чому ти тоді щодня ризикуєш собою?!

— Бо хтось мусить.

— Мамо…

— Ти моє прокляття і моя найцінніша річ. Чуєш, моє маленьке грішне диво? Я зачиняю тебе тут не з примхи, а щоб тебе не торкнувся той бруд, що там, за стінами, — вона кинула рукою в невідомому напрямку.

— Але ж…

— Досить! — грюкнувши кулаком по столу, матір скінчила розмову. Я знала, що далі розпитувати було безглуздо. Якщо з моїх вуст злетить хоч ще одне слово, під її кулаком опиниться вже не стіл.

***

Сьогодні мама злягла, пославшись на нудоту й біль у животі. Не вперше вона приносила хворобу з зовнішнього світу. Грип і віруси я швидко підхоплювала й ми разом нездужали в ліжку. Як би не страждало тіло в ті миті, моя душа завжди тішилась. Весь день ми проводили під ковдрою, читали Старий та Новий Заповіти, скасовувалося прибирання та мамина вечірня робота.

Я заварила трав’яного чаю, дістала пігулки від болю та вклала маму у постіль, згорнувшись калачиком поруч. Її дрібні вусики опинились так близько, що лоскотали мій лоб.

— Не підсовуйся, ще підчепиш заразу, — вона відштовхнула мене від себе.

— І так підчеплю, — з надією прошепотіла я, підсовуючись іще ближче.

Але цього разу так не сталося. Матір задихалася ковтаючи їжу, ніби в її грудях оселилась якась істота, що виштовхувала все із середини. З кожним днем ставало все гірше. Вона швидко втрачала вагу, усе тіло згиналося в поривах нудоти, я лише встигала мити таз із блювотою в перемішку з бурими плямами. На руках виникали синці, просто нізвідки, наче вночі клята лялька чимдуж молотила матір крихітними кулачками, аби дістатись до мене. Мама перестала вставати з ліжка, згасала на очах. Я міняла її сорочки та простирадла, щоразу стримуючи власний вміст шлунку, бачачи жовті й брунатні, майже чорні, сліди. В очах сльозилося від їдкого запаху аміаку та діареї.

— Тобі треба в лікарню! — я кричала у відчаї.

— Ні, — вона хапала мене за зап'ясток тонкими пальцями, ніби сухими гілками. І тут же закашлювалась. — Води… Води, — благала мама.

Я не знала, як пахне смерть. Але була певна, що це вона просочувала нашу кімнату. Я читала молитву Пресвятої Богородиці про здоров'я та зцілення. І лише у ці миті мама переставала стогнати. Здавалося, смерть відступала. Але сморід нагадував — вона близько, просто чекає.

Одного ранку я прокинулася від свого вже звичного сну, ще досвіта. Повітря в кімнаті стояло важке, застигле, наче його давно ніхто не вдихав. Мама лежала поруч, скам’яніла. Її руки стискали ковдру чіпкими кістлявими пальцями. Я торкнулася до них і відсахнулась. Шкіра була неприродньо холодною, твердою, але водночас якоюсь крихкою, мов порцеляна в серванті. Я почала смикати її плече, але тіло не прокидалося.

— Мамо?..

Жодної відповіді.

Світло ранку пробилося крізь фіранку й тоді я побачила: її очі були розплющені, застиглі, з тьмяним відблиском скла. Рот — відкритий, так, ніби вона хотіла щось сказати, але не встигла. Із куточка губ сповзала темна, засохла крапля — тоненький струмок застиглої крові. Я закричала. Голос вирвався, гучно розітнувши повітря. Господи… Господи! Ти забрав її в мене! Вона полишила мене!

Я кинулася до ікон, ставши на коліна:

— Господи, я віддаюсь у Твої руки і прошу, щоб Ти простив всі мої гріхи та позбавив мене від всякого прокляття. Я знаю, що коли свої очі я зводжу на небеса, то звідти прийде мені допомога. Господь то мій Сторож, Господь моя тінь при правиці моїй. Славлю Тебе, мій Боже. В ім’я Ісуса Христа, дай знак, що мені робити?

Але постаті на іконах були незворушні. Знову й знову я повторювала прохання, дванадцять, тринадцять, двадцять разів. Марно, святі не чули мене.

— Вона померла! А ви просто дивитиметеся на це?! Поверніть її! Негайно! — я захлиналась сльозами.

Бог воскресив Ісуса, він здатен оживити людину. То чому він не зробить цього для мене, чому не поверне маму? Як він може в цю мить лише споглядати за моїми стражданнями? Хіба він не милостивий?

Я відчула, як усередині закипає щось первісне, дике, те, що довгі роки спало під молитвами, страхом і покорою. Пальці торкнулися золотої рамки, й ікона вмить полетіла на підлогу. З гучним тріском скло розкололася, вкривши Богородицю павутиною. Цього було недостатньо. Я накинулася на раму з ногами, била, топтала її, заганяючи скло у ступні. Підкидала в повітря й знову кидала на землю. Дерев’яні уламки змішувалися зі скупченим за дні маминої хвороби пилом, з кольоровими клаптиками одежі святих. Я розривала обличчя, щоб позбутися від їхніх вічно суворих очей.

Коли остання ікона розлетілась на друзки, в кімнаті нарешті запанувала тиша. Тиша, в якій не було нічого святого. У цю мить мене розірвало зсередини, з нутрощів, через рот, вирвались дивні звуки, схожі на сміх і ридання водночас. Горіти мені в Пеклі за власні гріхи…

***

Час минав, а я лише споглядала, як смерть пожирає стару зморену плоть. Мама лежала там же, на ліжку, де була вчора, і позавчора, і два дні тому. Її душа давно відлетіла на той світ, а тіло залишилось тут, смердіти розпачем і гниллю. Кишківник лишався єдиною живою частиною тіла: повсякчас буркотів, намагаючись мені щось сказати, і ніби від невдоволення, що не підтримую діалог, заповнював кімнату ядучими газами. До цього запаху неможливо було призвичаїтись. Я розкривала навстіж вікна, але разом із травневим леготом до кімнати залітали голоси: дитячий сміх, розмови перехожих. Вони безтурботно проводили час, поки в моєму домі панувала смерть. Хотілося закричати: насварити людей за їхню недбалість до мого горя, покликати на допомогу. Але голос зривався, варто було відкрити рота. На мій німий поклик відгукувалися тільки мухи, що прокинулися від зимової сплячки. Їх приваблював мамин сморід. Комахи кружляли навколо її очей, носа, рота та складок шкіри. Швидко там з’являлися маленькі білясті скупчення. Я стежила за їхнім зростанням. Сьогодні вони ожили й заворушилися. Личинки почали виповзати з вологої потемнілої шкіри й розповзатися в пошуку тепла. Голими руками я зривала їх з мами, відкидаючи геть. Вони не мали права оскверняти її тіло. Але з яєць вилуплялися знову і знову. Створіння сформували цілу колонію, змушуючи шкіру на зморшкуватому обличчі сіпатися, немов матір досі жива, лише досинає, дивлячись своє останнє жахіття. Однак, сліпі побілілі очі видавали в її погляді повну відсутність свідомості. Я більше не могла спати з нею, не хотіла, щоб верткі білі істоти заповзали всередину мене. Я накрила маму ковдрою — не від холоду, а щоб більше не бачити.

Намотуючи кола по кімнаті, я витирала спітнілі руки об себе. Розуміла, так тривати більш не може, але й гадки не мала, що робити? Потрібно вийти, знайти допомогу, відчинити двері, зайти в ліфт, розшукати людей. Але щойно я підходила до вхідних дверей, в горлі стискалося, і в уяві виростав під’їзд: холодний, чужий, із голосами, шумом, кроками, запахом інших людей. Я не знала, як триматися там, поза нашими стінами, і відступала. Бралася за господарство, щоб хоч трохи заглушити тривогу: машинально милися тарілки, складалися речі, стирався пил, підміталася підлога — і все це нагадувало ритуал, що мав принести спокій. Але він був хибний.

Я зовсім перестала спати. Тепер мама не могла захистити мене від ляльки. Ми лишилися сам на сам. Кожного разу, проходячи повз гумове тільце, я відчували на собі його погляд — зловісний, вичікуючий. Вона знала, скоро настане знемога, підкосить мене, вкладе, як зраненого Святого Димитрія Солунського, воїна, полеглого від мученицької смерті. І тоді я буду повністю в ляльковій владі. У думках постійно виринала згадка про сон, де мама вбивала за мене, де брала гріх на душу, де її руки плямувалися чужою кров’ю. Моя свідомість вже не потребувала сну, щоб намалювати цю паскудну картину. В ній знов і знов виринала бліда потвора в рожевій сукні. І від неї не було спасіння в жодному куточку квартири та моїх думок. Це все лялька принесла нещастя, проникла з ним у наш дім. Це наш ворог і я маю його знищити — за себе, за маму. Помститися цьому злу.

Я схопила ляльку за поділ сукні. Не хотіла торкатися її мерзенного тіла. Кинула потвору в таз, до якого назавжди пристали залишки маминої блювоти, перемішані з кров’ю. Налила туди спирт — той самий, яким неня обробляла мої подряпини. Запалила сірник. Полум’я спалахнуло в повітрі й миттєво накинулося на ляльку: почало з’їдати її тіло, з апетитом, наснагою.

— Так тримати, вогнику. Зроби так, що б і сліду не лишилось від цього демона, — промовляла я в голос.

Лялька миттю зникла в червоному жарі. Однак, коли ворога було вбито, пожадливість полум’я не вщухла. Навпаки, розрослася. Тепер і таз стікав краплями на підлогу, але вогонь хотів іще більше: килим, тумбочку, ліжко, маму, мене. Хай їсть, хай годується. Все одно мені не жити без нені. Краще нехай все згорить, пішло воно в попіл!

Дихати стало важко. Кімната заповнилася багряним світлом. Я стояла непорушно й дивилася, як згорає моє життя звужене до однієї кімнати. Полум’я рвучко поповзло по підлозі, лизнуло килим, і ворс розчинився. Перекинулося на ліжко. Дерев’яні ніжки зі стогоном затріщали, ніби старі кістки, що ламалися під вагою. Підтягнувшись на простирадлі, вогонь дістався до мами. Спершу залоскотав її лікоть, що стирчав із-під ковдри. Мені здалося, що вона ворухнулась, ніби підскочила від опіку. Але ні, це розпечене повітря викривляло мій зір. Коли багрянець з’їв ковдру й торкнувся її обличчя, я закричала:

— Ні! Облиш!

Але полум’я було невблаганне. Я кинулася на кухню, набрала у склянку води, бризнула мамі в лице. Вогонь лише розізлився. Пирхнув на мене й продовжив трапезу небіжчицею. Я кинулася на неї, затуляючи тіло собою. Але багрянець вкусив мене, відігнав, щоб не заважала. Я була на десерт. В очах потемніло. Я одна, посеред густо-червоного бенкету, вже не чула власних думок.

У двері постукали…