Агроном Лібенталя

Вадим був ще зовсім маленьким та життя на Донбасі швидко відкрило очі на доросле життя. Його тато після другої світової війни знову повернувся працювати у шахту. Розуміючи, що варіантів для майбутнього не багато, або в шахту або металургом, маленький хлопчик шукав інші напрямки для майбутньої професії.

Садок його батьків налічував близько двадцяти черешень та інших плодоягідних кущів. Одного разу Вадим подивився у сад і відчув яким густим було повітря, густим від запаху черешень, вони дозріли надто швидко – подумав він про себе. Ще вчора були кислі, мов торішні спогади. А сьогодні вже темно-червоні краплі блищали на пекучому сонці. Щоночі вони темнішали, ставали важчими, і здавалось, ще трохи – й гілки тріснуть. Сік капав на пальці, липнув до шкіри. За хатою темніли кущі аґрусу, між листям уже просвічували червоні та зелені краплі ягід. На пагонах інших кущів розквітала малина – соковита, темна. Вона чекала, щоб її зірвали, так само як літо чекало свого кінця. Десь поряд тріскотіли горобці та шпаки. Та найбільш його вабив виноград по іншу сторону будинку. Шелест його листя, ніби ховав свої зелені таємниці.

Щодня він приходив до лози, яка окутала всю місцями заіржавілу арматуру, як до живої істоти. Вдивлявся як ягоди наливаються соком, темнішали під сонцем, аж поки зелений блиск не перетворився на глибокий фіолет. Йому здавалося, що він спостерігає народження чогось таємного – як час робить своє тихе диво. Виноград зростав разом із ним. Поки ягоди наливались соком, він теж дозрівав думками. Його цікавило не тільки дозрівання, а й дивовижна закономірність життя: нічого не можна пришвидшити, все має свій час, свій сезон.

Одного дня Вадим стояв біля винограду, вдихаючи терпкий запах листя. Раптом здалося, що він сам стає частиною цього виноградника — кожна лоза, кожен листок, кожна ягідка входили у нього, переплітаючись із думками і мріями. Він відчув, що саме тут, серед цих живих зелених струн природи, народжується його покликання. І в цей момент вирішив: він стане агрономом. Він прагнув розкрити таємниці землі, доглядати за рослинами, щоб кожен виноградний ряд і кожна ягода стала свідками його одержимої любові… і важкої праці, що повільно оживляє землю під його руками.

Сонце повільно спускалося за горизонт, а він стояв, затамувавши подих, усвідомлюючи, що його шлях уже почався серед зеленого моря виноградника – наступним морем було Чорне, він вступив до Одеського коледжу на агронома.

Вадим був тихим і непомітним для більшості — з тих людей, у яких глибина ховається під мовчанням. Сіро-зелені очі відображали спокій. Він із задоволенням поглинав у себе знання пов’язані з виноградом. Вже на другий місяць навчання вони почали їздити на практику у ближні села, досліджувати південні чорноземи та старі виноградники.

— Важко не помітити твоє захоплення виноградом, - почув Вадим заходячи в автобус після чергової практики у селі Лібенталь, яке розташовувалось на південний захід від Одеси. Він пізнав цей хрипкий, низький голос. Викладач, що супроводжував студентів на практику. Його звали Олексій Миронович — невисокий, засмаглий, з вузлуватими руками й очима горіхового відтінку. У його погляді було щось спокійне, майже кам’яне, як у людини, яка давно навчилася слухати тишу.

— Чому ж? Я такий самий студент як і решта. – Відповів Вадим.

— Земля говорить до кожного, — продовжив викладач. — Тільки не всі вміють слухати. Ти вмієш.

— Ну не знаю, зі сторони видніше.

Наступного разу вони поїхали в теж село тільки вже з ночівлею. Їхали довше ніж зазвичай — вузька дорога вилась поміж полів, і з кожним кілометром повітря ставало густішим. Село тягнулося серед м’яких пагорбів. Кожна хата, зведена за старовинними німецькими зразками, зберігала у стінах шепіт минулих поколінь. Коли автобус зупинився біля невеличкого села, перед ними простягався той старий виноградник, але виглядав він якось по іншому ніж першого разу. Лози, скручені роками, їхнє листя тремтіло від подиху теплого вітру, а ягоди світилися темним соком.

— Це “Старе поле”, — сказав доглядач, сивий чоловік із руками, чорними від землі. — Його вже давно ніхто не торкався…

Вадим зробив крок уперед, по твердій землі. Лози, здавалося, зупинили свій шелест, немов спостерігаючи за ним…

Викладач, насупивши брови, роздавав завдання студентам:

— Кожен із вас викопає по кущу. Перевіримо, як коріння поводиться після зими.

Сонце вже хилилось, але Вадима чомусь потягнуло до старого ряду, зарослого бур’янами, де стояли мовчазні лози, покручені, немов старі пальці.

Він став на коліна, узяв лопату та почав обкопувати кущ, та майже відразу пожалкував. Корінь був глибоко в землі. Та йому хотілося саме цей виноград тому він вирішив не здаватись та через пів години його терпець урвався і Вадим почав просто лопатою обрубувати коріння. Раз удар, другий, третій відбився дивним глухим звуком. Ще один — і земля осипалась, відкриваючи щось біле. Вадим нахилився ближче — і відсахнувся: з темного ґрунту на нього дивилися порожні очниці черепа. Крізь отвір у потилиці проростала тонка лоза — жива, зелена, її корінь ішов глибоко вниз. Вадим не відразу усвідомив, що дивиться на корінь, який проріс крізь саму кістку, вплітаючись у неї, мов земля не могла забути того, хто тут спочив. Від черепа тягнуло ледь відчутним запахом вина — терпким, густим. Серце прискорено забилось.

І тоді різко зірвався вітер, почав шелестіти лозами — але Вадим почув не шум. Шепіт. Тихий: «Ми пам’ятаємо..»

Він озирнувся — нікого. Лише ряди виноградників, що стояли нерухомо, як свідки. Сонце ніби згасло на мить, і в його світлі лоза, що проросла крізь череп, блиснула — темно-червоним, мов крапля старого вина чи крові. Від вітру кущ здригнувся, і виноградна гілка ледь торкнулася його руки — прохолодна, мов людський палець. Лопата випала з рук. Вадим відчув, як земля під ногами ворушиться, наче ще сотні коренів, схожих на жили, прокидаються під його підошвами.

Він кинувся тікати, не озираючись, але все рівно чув за спиною тихе шелестіння — лози, що ворушилися слідом. Ось — перші хатини Лібенталя, і звук власного подиху став єдиним, що ще нагадував про страх. Вадим зупинився, намагаючись сповільнити дихання. Озирнувся — позаду лише виноградник, спокійний і мертвий, наче нічого не сталося.

Над головою повільно згасало сонце, і тіні лоз довго розтягувалися по землі, утворюючи дивні фігури. Він вирішив промовчати про те що сталося.

Коли всі рушили до хатини, хлопець ішов останнім. Уже майже ступив на поріг, як щось невидиме — відчуття, подих, тінь — змусило його зупинитися й обернутися. Серед густого зеленого моря стояла постать. Висока, худорлява, вона повільно рухалася між лозами, ніби оглядала кожну, торкалася до них. Обличчя було приховане тінню, але від неї йшов холод — глибокий, як запах сирої землі після дощу. Серце здригнулося — хто це міг бути? Раптом обличчя повернулось у його сторону і тут Вадима окликнули:

— Ти йдеш чи ні? - гукнули з темряви.

Так… уже йду, — відповів він, намагаючись, щоб голос не тремтів. Та коли озирнувся вдруге, нікого вже не було. Лише тиша, лози — і відчуття, що хтось дивиться йому вслід.

Тієї ночі Вадим довго не міг заснути. У хатині стояла густа темрява, лише крізь щілину у віконці просочувався вузький промінь місячного світла. Друзі вже спали, а він лежав, слухаючи, як за стіною шарудить вітер. Та за кілька хвилин до нього долинув інший звук — тихий, ритмічний, майже як кроки. Вадим підвівся, напружив слух. Шурхіт лунав зовні, десь за хатою, а потім — знову з боку виноградника. Йому здалося, що в цьому шепоті є слова. Тихі, невловимі, ніби земля промовляла крізь листя:

«Ми пам’ятаємо...»

Серце забилося швидше. Він обережно визирнув у вікно. Місяць стояв високо, сріблячи ряди лоз. І в цьому блідо-блакитному сяйві він побачив — постать. Ту саму. Він був впевнений. Вона стояла посеред рядів, схилившись над землею, ніби щось шукала. Вітер завмер, і Вадим почув тихий скрегіт — немов хтось копав руками в сухій землі.

Постать повільно випросталася. Місячне світло ковзнуло по її долонях — і Вадим відчув, як крижаним лезом проходить страх: у руках вона тримала череп. Маленький, порослий землею, мов тільки-но віднайдений після довгого сну. На мить здалося, що постать дивиться прямо у вікно. Вадим не міг відвести погляду — поки фігура не нахилилася знову і повільно зникла між лозами.

Тоді вітер зрушив, і виноградник ожив — зашелестіли ряди, і він знову почув у себе в голові: «Ми пам’ятаємо…»

Наступного дня Вадим повернувся до старого виноградника. Сонце лагідно торкалося листя, але в його серці ще пульсував образ тіні. Він сів на камінь біля рядів лоз, намагаючись зрозуміти, що сталося. У цей момент до нього підійшов старий доглядач виноградника.

— Ти бачив його, — тихо промовив чоловік, ніби читав думки Вадима. — Багато хто думає, що це лише тіні, але ці лозові ряди пам’ятають своїх господарів і не тільки.

— Звідки ви дізнались? – Вадим хотів розпитати про все, що знав доглядач.

— Ти вчора за вечерею ні крихти до рота не взяв, зовсім не схоже на студента. Та й вигляд у тебе був дуже стурбований.

— Можете розказати історію цього виноградника?

— Колоністи приїхали сюди ще в 1925 році з Ґрос-Лібенталя. Назва села походить від німецького слова "liebenthal", що означає «долина любові».

Вадим піднявся і зробив декілька кроків до старих лоз і відчув, наче земля під його ногами пульсує. Доглядач повів Вадима між рядами:

— Цей виноградник посадили на кістках солдатів, які загинули колись далеко від дому. Кажуть, їхня кров і земля дали життя лозі… Тому вона пам’ятає».

— Тобто? – Вадим відчув холод по спині, хоча сонце ще лагідно пекло плечі.

— Ці лози пам’ятають… — доглядач зробив паузу, і його голос став шепотом, немов боячись, що хтось почує. — Кожен ряд — свідок смерті й життя. Якщо любиш землю, вона прийме тебе, — додав доглядач.

— А ніхто не забрав тіла, щоб перепоховати? — голос Вадима тремтів, і він відчув, як холод проникає в кістки.

— …Тіла… — голос доглядача перетворився на низький стогін. — Він… залишив їх тут. Щоб пам’ятали.

— У сутінках Лібенталь… — продовжив, ледве чутно, — це місце, де минуле і сучасне зливаються. Тіні старих колоністів… солдатів… повзають між хатами. Вітер приносить запах трав, винограду і… старих підвалів.

— Хто ж тоді посадив цей виноградник? — голос Вадима затремтів.

— Той… кого ти бачив вчора… — доглядач нахилився ближче, і тіні лоз здійнялися, наче легкий дим, обвиваючи ноги Вадима. — Він залишився тут назавжди, разом з ними… і лози шепотять його ім’я… вночі, коли ти спиш…

Раптом позаду пролунало тихе, але рішуче:

— Вадиме! — Він обернувся — викладач стояв на краю ряду, тінь його витягалася по винограднику. – Треба їхати

Вадим здригнувся та рушив вперед, залишаючи за спиною шепіт лози. Кожен крок здавався важким, наче земля під ногами прагнула його втримати. Вітер піднімав старе листя, що шурхотіло мов шепіт, неначе невидимі руки намагалися затримати його. Вадим рушив уперед, відчуваючи, що щось невидиме слідкує за ним.

— Я заговорився з доглядачем… — вимовив він, у своє виправдання.

— Там нікого немає. – Почув у відповідь Вадим та різко обернувся.

Порожнеча. Ні доглядача, ні тіні. Лише шурхіт листя, який здавався тепер живим — мовби лози самі шепотіли між собою, обговорюючи його прихід. Серце калатало, а повітря пахло старим виноградом і чимось гірким, немов спогадами давніх днів, що не хотіли залишати цю землю. Виноградник залишався позаду, але не спокійний: здавалось, лози ще довго пам’ятатимуть його кроки, і хтось невидимий тихо слідкуватиме за ним…

Настав час канікул. Дорога додому здалася коротшою, ніж завжди. Вадим дивився у вікно автобуса — поля тягнулися нескінченними смугами, мов старі сторінки. Та коли автобус зупинився біля знайомого терикону, за яким вже виднілася рідна хатина, Вадим відчув дивну порожнечу — ніби залишив частину себе серед тих лоз.

Батько зустрів його на подвір’ї. В руках — сапа, на обличчі — звична втома і суворість, притаманна людині, що все життя під землею.

— Нарешті, агроном повернувся, — усміхнувся батько, витираючи руки. — Ну, як там твоя Одеса? Навчили працювати, чи тільки книжки гортали?

Вадим спробував усміхнутися, та посмішка не вийшла.

— Там… цікаво, — відповів коротко. — Ми були на практиці, в Лібенталі. Старий виноградник, дуже давній.

Батько зупинився, насупив брови.

— У Лібенталі, кажеш? — повторив тихо.

— Так. Гарне місце. Але... дивне. Люди кажуть, там був виноградник, який... пам’ятає своїх господарів.

Тиша розтягнулася, важка, як камінь. Батько відвернув погляд.

— Не всі спогади варто будити, — сказав він після довгої паузи. — Там... багато землі, але ще більше крові.

Вадим відчув, як щось холоне всередині.

— Ти там був? — запитав він тихо.

Батько не відповів одразу. Потім підняв очі — темні, втомлені, але вже без захисту.

— Я там був років двадцять тому. — Він замовк, вдивляючись у сина. — Що ти там побачив?

— Нічого. Просто… виноградник, який пам’ятає.

Вітер раптом пройшов подвір’ям, шелестячи листям груші. Вадиму здалося, що це звучання — таке ж, як у Лібенталі. Те саме шепотіння, тільки тут, удома. Батько відвернувся й тихо додав:

— Якщо ти чув щось там… не відповідай.

Вадим лежав у ліжку, але сон не приходив. Слова батька крутилися в голові, наче глухе відлуння. Десь за хатою рипнули двері. Потім — тихі кроки. Дім стояв у темряві, тільки з вікна падало місячне світло. Батькова постіль була порожня. Він обережно підвівся й, босий, підійшов до вікна. На подвір’ї, під грушею, стояв батько. Не рухався. У руках — стара армійська куртка, така вицвіла, що здавалась частиною ночі.

— Пробачте… — долинуло до нього. Голос тремтів, ледь не зривався на шепіт. — Я не хотів… Це був наказ.

Він притулив руку до грудей, важко зітхнув.

— Я думав, що забув. Але кожного разу, коли дивлюся на виноград, я чую їхні голоси. І зараз мій син поїхав туди… Навіщо він вам? Якщо чуєте… Я пам’ятаю. Я не шукаю прощення, лише хочу, щоб земля знову стала тихою. Щоб мій син не бачив того, що бачив я.

Він опустився на коліна й довго стояв нерухомо. Вітер повільно рушив подвір’ям, і Вадиму здалося, що з полів долинув знайомий шелест — такий самий, як у Лібенталі:

«Ми пам’ятаємо…»

Батько підвів голову, і в очах його блиснула сльоза, що відбила місячне світло. Потім ступив ближче до винограду, провів долонею по листю. І в ту мить лози ледь-ледь ворухнулися, немов доторкнулися до нього у відповідь.

— Я пам’ятаю… — прошепотів він і відступив.

Закінчились канікули, прийшов час повертатись до навчання, до Одеси. Вадим сидів біля вікна потяга, вдивляючись у розмиті пейзажі. За склом пливли поля, посадки, виноградники — ті самі, але тепер у кожному рядку лоз він бачив не просто зелень, а спогад.

Коли потяг прибув до Одеси, місто зустріло його шумом, гулом транспорту і запахом моря. Усе звичне, знайоме, але ніщо не здавалося таким, як раніше. Навіть сонце, що сідало за дахами, здавалося блідішим. У гуртожитку хлопці жартували, обговорювали екзамени, але Вадим мовчав. Вночі він довго сидів біля вікна, слухаючи, як із моря тягне прохолодний вітер. Йому вчувався знайомий шелест — не хвиль, а листя.

І знову прийшов сон. Він стояв у винограднику, але цього разу лози не лякали — вони були спокійні, мов чекали на нього. Кожен листок мерехтів у срібному світлі місяця, а тіні лоз спліталися у химерні візерунки, що нагадували людські обличчя. Між рядами стояла постать. Та сама, що він бачив у Лібенталі — висока, темна, майже безлиця. Тепер він бачив її чітко, як ніколи раніше. У руках вона тримала голову доглядача. Земляна, обплутана лозою, вона світилася блідим світлом, ніби жила. Очі були відкриті — і дивилися прямо на Вадима.

— Ти бачиш… — прошепотіла постать. Голос не лунав з вуст, він виникав усередині, у глибині свідомості. — Вони всі залишилися тут. Твій батько, вони, ми… земля пам’ятає.

Лози навколо ворухнулися, торкнулися його рук, плечей, обличчя — не боляче, але владно. Раптом вітер зірвався — сильний, різкий. Голова в руках постаті розсипалася пилом. «Продовжуй…» — почув він й прокинувся, різко вдихнувши повітря.

Наступного ранку Вадим прийшов до інституту блідий, із порожнім поглядом. В аудиторії біля вікна стояв викладач, задумливо тримаючи в руках аркуш. Побачивши хлопця, він лише кивнув і важко зітхнув.

— Ти чув? — спитав тихо. — Учора помер доглядач із Лібенталя. Серце, кажуть… Хоча він завжди скаржився, що «земля забирає сили».

Вадим мовчав. Йому здалося, що холод зі сну торкнувся його знову.

— Коли… коли це сталося? — ледве вимовив він.

— Учора вночі, — відповів викладач. — Майже в той самий час, коли я прокинувся від дивного відчуття, що хтось стоїть біля дверей. — Він нервово посміхнувся. — Старі друзі так іноді прощаються.

Вадим пригадав свій сон, але лише спитав.

— Ви поїдете на похорон?

— Так. Сьогодні після обіду. Треба провести його… Він багато зробив для тих місць.

Вадим дивився у підлогу, але слова самі вирвалися:

— Я хочу поїхати з вами.

Викладач здивовано підняв очі:

— Навіщо, Вадиме? Ти ж його майже не знав.

— Просто… — хлопець зам’явся. — Мені здається, я повинен.

Настала пауза. Викладач декілька секунд вдивлявся у нього, наче намагаючись розгледіти щось у його обличчі.

— Гаразд, — зрештою сказав. — Їдь. Але пам’ятай: Лібенталь не любить, коли до нього повертаються без причини.

Дорога до Лібенталя була затягнута туманом. Поля тягнулися до обрію, мов застигле море. Вадим сидів поруч із викладачем, мовчав. Коли вони приїхали, село здавалося ще тихішим, ніж раніше. Двори поросли бур’яном, вікна будинків темніли, немов очі, що спостерігають здалеку. Людей було небагато — кілька старих чоловіків, кілька жінок у чорному, один священник із засмальцьованою книгою.

Труна стояла під старим горіхом, а поруч — вінтажна лопата. Земля навколо була м’яка, щойно перекопана. Вітер шумів у кронах, і цей шум дивно нагадував шепіт — тихий, монотонний, мовби хтось невидимий повторював молитву своїм голосом.

— Старий усе життя прожив серед лоз, — тихо промовив священник. — І, мабуть, туди й повернувся. Бо людина завжди йде туди, де її чекають.

Коли труну опускали в яму, Вадим відчув, як йому холоне спина. На мить йому здалося, що тіні лоз за цвинтарем ворушаться, схиляються, немов придивляються. А потім — короткий спалах у свідомості: обличчя доглядача, таке саме, як у сні, але вже без очей.

Викладач кинув грудку землі. Потім довго стояв, дивлячись униз.

— Він завжди казав, що виноград пам’ятає, — тихо мовив. — Може, то й не просто слова.

Після похорону всіх запросили до невеликої сільської хати — знайомої Вадиму, бо колись саме там жив доглядач. Стіл був простий: горохова каша, картопля, трохи вина з місцевого виноградника. Він відчував на собі невидимі погляди. Люди, що сиділи за столом, майже не дивилися йому в очі, але коли він підіймав свої, відчував легкий холод.

— Він приїхав із навчання, — пробурмотіла одна жінка, майже пошепки. — Знаєте, хто він такий?

— Мовчати треба, — шепотів інший чоловік, але очі його залишалися на Вадимі.

Вадим намагався зосередитися на їжі, але відчуття спостереження не залишало його. Кожен рух гостей здавався напруженим, кожне пересування столового приладдя — повільним і навмисним.

— Кажуть, що він перед смертю нікого не впускав, — обережно мовила старша жінка з вузлом сивого волосся. — Хату його вся лоза обплела. Двері — як у темній пащі, зелені, густі. Ніхто туди не заходив.

— Як це «обплела»? — перепитав Вадим.

Жінка перехрестилася.

— Та буквально. За тиждень усе сталося. Спершу тільки над вікнами з’явилися пагони, а потім — ніби за ніч — лоза затягла двері, стіну, навіть дах. Люди казали, що він сам це зробив, щоб «земля не відпустила». Але ж хто б отаке задумав перед смертю?

Настала тиша. Навіть ложки перестали брязкотіти по тарілках.

Викладач важко зітхнув:

— Він завжди казав, що виноград — жива істота. Що він росте не від сонця, а від пам’яті.

Вадим зрозумів: Лібенталь — не просто село. Тут усе, включно з лозами, пам’ятає. Він опустив очі. Перед ним у келиху тремтіло червоне вино. Спершу він просто дивився на темну рідину, що мерехтіла у світлі свічки. Та потім йому здалося, що всередині з’явився образ — маленький, але чіткий: голова доглядача. Вона лежала серед червоного, наче плавала у своєму власному морі. Очі дивилися прямо на Вадима, і холод пробіг йому спиною. Кожне відблискування келиха ніби підсилювало цей погляд — він не відводився. Вадим здригнувся. На мить відсунув келих, повернув, образ зник.

Після похорону Вадим і викладач залишилися ночувати у хаті доглядача. Будинок стояв похмуро серед старих лоз, дах тихо скрипів від легкого вітру, а вікна відбивали останні проблиски місячного світла.

Від порога пахло старою землею. Кімнати були темні, меблі покриті легким шаром пилу, а на стінах висіли старі фотографії та карти виноградників.

В центрі однієї кімнати стояло дзеркало, закрите простиладлом. Його величезна поверхня мовчала, але Вадим відчував, що під тканиною прихована якась тиха присутність — ніби хтось або щось спостерігає зсередини.

Викладач розклав старі ковдри на підлозі. Вадим мовчки сидів біля вікна, дивлячись на темні ряди лоз. Вітер шепотів, листя терлося одне об одне, і йому здалося, що цей шепіт повторює знайомі слова:

«Ми пам’ятаємо… Продовжуй…»

В кімнаті було тихо. Викладач закрив очі, зітхнув і сказав майже пошепки:

— Колись він тут жив і працював. Тут залишилися всі спогади. І не всі вони добрі.

Вадим перевів погляд на дзеркало. Простирадло поворухнулась на мить — він ледь встиг відсахнутися, але в кімнаті нічого не було, лише лози шурхотіли за вікном.

Хлопець крутився уві сні, а потім раптом опинився в кімнаті хатини. Все було знайоме і водночас дивне — темні ряди лоз за вікном здавалися ближчими, ніж у реальності.

Він відчув тяжкість у грудях, неначе хтось спостерігає. Його погляд упав на дзеркало, накрите простиладлом. Рука сама тягнулася до тканини, і він скинув її. Перед ним стояв доглядач. Обличчя було блідим у срібному світлі, очі глибокими й сумними, а з його уст ледь чутно вирвався шепіт:

— Ти шукаєш відповіді…

Вадим відчув, як серце калатає.

— Що сталося з вашим виноградником? — спитав він, але голос здався чужим.

Доглядач мовчав кілька секунд, потім заговорив тихо, повільно:

— Твоє минуле й моє пов’язані через нього… через батька. Він прийшов сюди давно, і зробив те, що земля пам’ятає.

Вадим відступив, відчуваючи холод у грудях.

— Що він зробив? — запитав ледве чутно.

— Він… — доглядач зітхнув, немов тягар всього світу ліг на його плечі, — він стояв серед тих, хто забирали життя, і мовчав, поки земля плакала.

Вадим не міг відірвати погляд. Дзеркало, доглядач, шепіт лоз — все змішалося в єдину картину.

— Як це можливо? — запитав він.

— Пам’ятаєш нашу останню розмову? — питанням на питання відповів доглядач. — Тоді ти бачив тінь… ту саму, що слідкувала за тобою серед лоз?

— Так… — прошепотів він. — Я бачив постать.

— Це він. Агроном. Той, хто посадив цей виноградник. Саме він дав цьому місцю життя, і твій батько… — доглядач підвів руку, ніби вказуючи на невидимий слід минулого. — Він убив його. У Лібенталі, під час війни. Та агроном не покинув місця. Земля зберегла його. Його душа блукає тут, серед лоз.

Вадим відступив. Його серце калатало.

— Чому батько зробив це? — прошепотів він.

— Війна… накази… страх… — відповів доглядач. — Але мовчання зробило його гріх важчим. Він пішов, а я залишився, свідком. І тепер ти прийшов сюди, щоб почути. Бо земля пам’ятає.

Рука доглядача простяглася крізь простір дзеркала, і Вадим відчув холодне дотикання, наче лоза торкнулася його плеча.

— Пам’ятай, — додав він, — хто забуває, той прирікає себе на сон без кінця…

Вадим прокинувся, серце калатало, а в кімнаті стояла тиша. Але відчуття присутності доглядача і постаті чоловіка, якого вбив його батько, не покидало його — ніби хтось із дзеркала ще стояв у кутку кімнати й спостерігав.

На світанку Вадим вирішив піти до старого кладовища. Небо було низьке, мовби саме притислося до землі, і вітер приносив запах вологи та виноградного листя. Дорога вела повз поля, де стояли лози, оголені й темні. На пагорбі, серед кількох кам’яних хрестів, він знайшов свіжу могилу доглядача.

Він присів, торкнувся холодної землі.

— Навіщо Ви приходили до мене у вісні? — прошепотів він.

Тиша відповіла шелестом. І тоді він почув позаду знайомий голос — спокійний, але не зовсім людський:

— Я знав, що ти повернешся.

Вадим обернувся. Доглядач стояв за кілька кроків, та обличчя його тепер було блідим, прозорим, як туман.

— Ви знали від самого початку… — промовив Вадим. — Що мій батько…

Доглядач кивнув.

— Він не хотів убивати. Але наказ був. Агроном став на захист людей, які працювали тут. Твій батько не витримав, і земля прийняла гріх замість нього. Ця земля пам’ятає все — тим паче біль.

Вітер піднявся, і між лозами почувся тихий шепіт — ледь відчутне потріскування, ніби хтось ходив між рядів. Доглядач підійшов ближче, у його руках лежав череп — той самий, що Вадим бачив у сні.

— Ось він, — прошепотів. — Череп того, кого ти бачив. Агронома, що ніколи не полишив свій виноградник. Він хотів, щоб його робота не згасла, — сказав привид. — І тепер виноградник обрав тебе. Кров і пам’ять мають завершити коло.

Погляд Вадима зустрів порожні очниці, в ту мить він згадав свою знахідку під час першого візиту до Лібенталю.

— Тепер він твій, — сказав доглядач і простягнув череп вперед.

— Я не хочу повторювати його помилок, — прошепотів він.

— І не повинен, — відповів доглядач. — Ти не для покарання, а для спокути. Лоза не судить, вона лише росте. Тепер ти її руки. Пам’ятай! Продовжуй!

Вадим простяг руки. Череп був теплий, ніби живий. І раптом із його тріщин проросла тонка зелена лоза. Вона звилася навколо його зап’ястя, піднялася вгору, по руці — і з кожним рухом у тілі спалахував біль, глибокий, пульсуючий.

— Що це… — встиг прошепотіти він, але лоза вже пробилася під шкіру, ковзнула вздовж грудей і сягнула серця.

Хлопець упав на коліна, притискаючи груди. Біль перетворився на жар, жар — на спокій.

— Тепер він у тобі. Його пам'ять, його гріх, його любов до цієї землі. Ти — новий агроном Лібенталя. Земля обрала.

Вадим підвів голову — очі світилися зеленуватим відблиском, мов відбиття місяця у вині. Він відчув, як вітер шепоче старими голосами, як лози дихають разом із ним. Тепер він розумів: виноградник пам’ятає не лише смерть. Він — частина цього місця. Кров батька, гріх і спокута — усе з’єдналося в ньому.

Вітер ущух, але в повітрі залишився тихий шепіт — він йшов не ззовні, а зсередини. Лози тремтіли, ніби дихали разом із ним. Кров у жилах повільно ставала густішою, важчою — тягла до землі. Він глянув на свої руки: під шкірою ворушилися зелені жилки, як коріння, що шукає ґрунт.

Він відчув — під поверхнею щось рухається. Тонкі корені ковзали між його пальцями, обвивали зап’ястя, вплітаючись у шкіру. Він більше не чинив опору.

Між рядами лоз спалахнули слабкі зелені вогники — мов очі тих, хто залишився тут назавжди. Вадим підвів голову, і місяць освітив його обличчя: очі світилися, але вже не людським блиском. Вітер прошепотів його ім’я, а виноградник відповів шелестом. Земля прийняла його.

Він посміхнувся ледь помітно — так, як усміхаються не люди, а тіні. Посмішка була спокійною, але в ній вже не було нічого живого.

— Я продовжу…