Незріла Вовчиця
Спочатку ніхто не звертав уваги. Селянам було звично, що в полі й на грядках все проростає саме собою, колоситься, зеленіє, стрімко простягає пагони до неба. Озиму пшеницю посіяли вчасно. Дощі пройшли як треба, сонце не палило. Зрозуміли, що щось не так, коли перші паростки проклюнулися з землі. Рослини були тонкі, бліді з темними жилками. Чи то з ґрунту, чи від самої пшениці йшов сморід, ніби щось гниє, ніби замість поля тут смердюче болото, в якому застоялася вода. Тоді ж, в селі вперше за сім літ почалися біди. Першим постраждав дід Клим: його корова Лиска привела на світ мертве теля, воно виходило частинами, вкрите слизьким гноєм, в якому кишіли черви. Бідолашна корівка впала на ноги, більше не змогла підвестись. Наступною стала баба Зозулиха. За одну ніч усі кури, що були на господарстві старої, зникли. На ранок односельці знайшли гору мертвих пташиних тіл біля лісу. Вони всі були пошматовані, позбавлені голів.
Далі стало ще гірше. В криницях завелися жаби: велетенські, чорні, вони отруювали воду. Селяни все ще старались знаходит пояснення нещастям, що полетіли на їхні голови. Кожен думав, що це звичайні напасті, з якими можна боротись, або просто треба пережити. Зважали на те, що зараз тільки початок весни, тож нашестя жаб – звична справа для цієї пори. Та й курячий мор змогли пояснити тим, що забудькувата баба не загнала птицю до хліва, то вони й порозбігались по околиці, а там вже хижий звір зробив свою справу.
Та біди не закінчувались. Люди почали хворіти, двоє дітлахів зникли в лісі. Шукали їх декілька днів, обох знайшли роздертими кабанами. Навіть після цього випадку селяни ще знаходили пояснення всьому, що відбувається. Аж поки біда не постукала до сільського старости.
Маркіян Гарбуз був найзаможнішим в селі. Мав велику хату, вродливу жінку, купу худоби та різного добра, яке звичайним селянам і не снилось. Люди йому заздрили, але й поважали. Славився своєю справедливістю, допомагав кожному, хто мав потребу. Родина у старости була велика: шестеро дітей, малий і ще менший, Мотря, його дружина, народжувала ледь не щороку. Та на жінку часті пологи ніяк не впливали, врода не покидала її. Діти народжувались здорові та міцні. Так було до цієї весни.
Якось мала Устинка заверещала на всю хату серед ночі. Побудила дітей, що солодко спали, хто на лавах, хто на припічку. Мотря Гарбузиха прожогом кинулась до доньки, та трусилась, була бліда та не могла вимовити ні слова. Торкнувшись до дитини, жінка зрозуміла, що в Устинки гарячка. Дівчинка пашіла жаром, ніби пічна горниця, очі закочувались під лоба, тіло било судомами. До самого ранку в хаті ніхто не спав. Дитина періодично зривалась на крик та проклинала всіх, хто був коло неї. Аж з першими півнями мала трохи заспокоїлась, задрімала, але час від часу підривалась та вигукувала якусь нісенітницю.
Маркіян не знаходив собі місця, в хаті стояла гнітюча тиша. Діти бігали на вулиці, Мотря поралась біля худоби. Устинка лежала така квола, ледве дихала, щічки горіли, очі відкривалися час від часу й дивились не на батька, а десь крізь нього. Аж раптом уста малечі розтулились, і Маркіян почув тихий спів, що ошпарив його ніби окропом:
Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона впала, до землі припала…
Гарбуз не гаяв часу, послав старших дітей по людях, щоб передали звістку – сьогодні, щойно сонце почне сідати, на подвір’ї старости відбудуться збори. Дітлахи хутко розбіглись селом. Стукали в кожну хату. Люди тривожились, кожен знав, для чого їх скликають.
Маркіян вийшов на ґанок, одягнув темну свиту, яку носив хіба що на похорон. До подвір’я мовчки сходились люди. Старі, вдови, парубки і дівчата, похмурі чоловіки з пустими очима і похиленими головами. Стояла тиша, село ніби завмерло.
— Всі ви, мабуть, вже зрозуміли, чому я вас покликав, – почав Гарбуз. – Цієї весни минуло сім літ, відколи востаннє ми збирали наших дочок і сестер, щоб Вона обрала собі заміну. – Натовпом прокотився гучний розпачливий шепіт. – Знаю, що ми всі не хотіли вірити, що настав час для піднесення жертви, але сьогодні одна з моїх дочок занедужала, в гарячці вона заспівала ритуальну пісню. – Хтось у натовпі з жахом зойкнув, селяни загомоніли.
— Ви самі бачите, що земля нічого не приймає в себе, а що взяла, те згниває. Пшениця в полі зійшла хвора, а це основне, що годує нас весь рік. У кожну хату постукало лихо, хвороби і смерть. Все, що відбувається, це не кара – це нагадування для нас, що час прийшов.
— Так, сім літ вже минули, а ми мовчали і сподівалися, що цього разу минеться, що не доведеться їй нікого віддавати, – проскрипіла з натовпу баба Зозулиха. Почулись схлипування, хтось з жінок заголосив.
— Маємо якнайшвидше провести ритуал, поки тільки початок весни і ще можна врятувати посіви, – викрикнула Мотря, що стояла поряд з чоловіком, рішуча, з розпашілим обличчям, – Завтра маємо готувати дівчат, щоб вночі здійснити задумане. Ви знаєте, якщо ми нікого не віддамо – вона прийде сама, і тоді вже візьме нас всіх.
Здійнявся вітер, і двері хліва, що були зачинені, розчинились самі собою. Зі сторони поля донісся запах сирої землі і сухоцвітів. Селяни повільно розбрелись в різні боки, кожен до своєї хати, де будуть очікувати нового страшного дня і ще страшнішої ночі.
Поодинока хатина стояла на краю села, поблизу межі, де вже починалось поле, а з іншого боку виднівся ліс, чорною стіною. Невисокий згорблений чоловік повільною ходою ступив на подвір’я, важко крокуючи по ще не просохлій стежці. Відчинив двері, минув сіни, у світлиці тихо. На лаві біля печі сидить стара, при світлі каганця здається, що це лише тінь, а не жива людина. Поряд двійко дітей: хлопчина високий, худорлявий з курчавим волоссям, що густими хвилями спадає на лоба, і дівчина, струнка з тонкою шиєю, тендітна, наче лебідка. На столі тарілки з кашею, хліб та глечик з молоком.
— Батечку, а ми вас чекали, не вечеряли. Сідайте до столу, поки каша ще тепла, – защебетала дівчина і кинулась до батька. Хлопець теж піднявся, рушив до печі, щоб підкинути дрова. Чоловік скинув свиту, сів на край лави, окинув поглядом світлицю. Важко було дивитись на дітей, на матір. Хотілось провалитись крізь землю, тільки щоб не бачити очі рідних, що вичікувально зиркають на нього.
— Були збори, – промовив не голосно – у Гарбуза. – Майже все село зібралось. Посіви згнили, криниці пересихають, скоро зовсім без води залишимось. Устина, Гарбузова донька, ледь жива. Кажуть, пісню ритуальну наспівувала в гарячці. – Стара, що так і сиділа на лаві, схопилась за голову.
— Що ж це тепер буде, синку? Це ж ми маємо вже Явдоху нашу віддавати, – тремтячим голосом промовила жінка, ковтаючи слова разом зі слізьми, що рясно покотились зі старечих очей. Хлопчина застиг біля печі, боячись повернутись і побачити схвильовані обличчя рідних. Дівчина заклякла, повільно опустилась на лаву поряд з батьком. На обличчі промайнула тінь жаху. Але вона хутко відвернулась, поки ніхто не встиг цього помітити.
— Бабуню, ви тільки не плачте, – швидко зібралася Явдоха, – ще ж не відомо, кого обере Подоляночка. У нас в селі багато дівчат мого віку, хоровод всі будемо водити. – Батько глянув важким, суворим поглядом, сповненим відчаю і безсилля. Раптом хлопчина підскочив до нього, міцно стиснув плече.
— Тату, чому ж вона має йти, мала ще, нехай Варчукових дівчат заберуть, чи ще когось, – хлопець нервував, голос почав зриватися на крик.
— Не буде так, Миколко. Сестра твоя вже дівує, а Варчукові дівчата ще геть діти, не можна таких брати. Маємо Явдоху віддати, як і кожен житель нашого села, що має юних дівчат в хаті.
Хлопець замовк, розумів, що з батьком не треба сперечатись, йому і самому не легше. Був Гнат вдівцем. Дружина померла під час пологів, залишивши його з двома дітьми. Лише стара матір була поруч, допомагала глядіти онуків. Нову жінку до хати більше не привів, боявся, щоб вона дітей не ображала, а потім так і звик бути самотнім.
Явдоха крадькома змахувала сльози зі щік, щоб ніхто раптом не помітив її страху. Дівчина знала, що колись це станеться, що їй доведеться, як і кожній жінці в селі, пройти страшний ритуал. Його проводять раз на сім років. Обирають тільки цнотливих юних дівчат, серед яких Подоляночка, що спить в могилі посеред поля, візьме собі наступницю. Ніхто достеменно не знав, хто така Подоляночка і звідки вона тут взялась, але селяни чітко розуміли: якщо виконувати ритуал кожні сім років, то життя їх буде легке, сите, хвороби і нещастя оминатимуть стороною. Якщо ж не давати істоті з поля жертву, то кожен житель зазнає жахливої кари. Передавалося це з покоління в покоління, дітей навчали і готували до ритуалу з малечку, щоб кожна дівчинка розуміла свій обов'язок.
Баба підвелась з лави, тяжко крокуючи підійшла до онуки. Провела шершавою долонею по волоссю дівчини, заспокоюючи її.
— Треба, моя пташко, – шепотіла. – Заради всіх. Коли ти в колі, то вона ж може і не тебе взяти, а іншу. Бог милостивий, може й обмине нас…
— А Бог тут не панує, – змучено промовив батько. – Тут її володіння.
Світло згасло, всі тихенько сопіли, поринувши в сон. А Явдоха лежала з відкритими очима, прокручуючи в голові слова давньої ритуальної пісні, що знала з самого дитинства. Але тепер їй не здавалось, що це невинна дитяча співанка, кожне слово звучало новим, страшним сенсом. Дівчина намагалася заснути, але серце билося так, наче хотіло вискочити з грудей. Подумки вона все повторювала: «Так треба, це мій обов'язок». Намагалася переконати себе, що її смерть не марна, це врятує село, збереже врожай, зупинить біди. Що краще згинути їй одній, ніж бачити, як помирають діти та голодують цілі родини.
«Я не перша і не остання. Інші приймали свою долю, і я зможу».
Та всередині розросталася тривога і сковуючий страх.
День прийшов швидко, так, ніби і не було зовсім ночі. В хаті пахло травами, вікна завішані цупким полотном, щоб нічиї цікаві очі не зазирнули до світлиці. Над пічним горнилом зависла прозоро-сива хмарина пару, баба Палажка тримала в руках горнятко з міцним настоєм полину. Потроху бризкала ним на розпечений метал. Запах гіркоти клеївся до повітря, робив його важким, тягучим.
Явдоха сиділа на лаві, підтягнувши коліна до грудей. Руки тремтіли, губи міцно стиснуті. Поряд, щільним рядом, стояли декілька дівчат: білі сорочки, довгі розплетені коси, в очах страх, дивляться кудись крізь стіни хати. Поряд дві старші жінки, тихо гомонять між собою.
Жінки підходили по черзі до кожної дівчини. Їхні рухи були повільні, але наполегливі, ніби відточені роками, звичні для них. Спочатку вода, не тепла, а крижана, набрана з трьох криниць. Її лили зверху на обличчя, холодні потоки бігли по підборіддю, змиваючи сльози, охолоджуючи тіло. Далі баба Палажка незграбно стягувала з дівчат мокрі сорочки. Ті стидливо опускали очі, але не прикривались, стояли нерухомо. Брала пучок сухих трав, мочила його і обтирала по черзі одну за одною. Трави миттєво віддавали свій аромат, що густо огортав захололі тіла. Той запах – сухий, трохи смолистий, залишався у повітрі і терпкою гіркотою забивав подих. Явдоха тихо спостерігала, за всім, що відбувалось; вона вже це пройшла, тепер лишалось тільки чекати.
Після омовіння дівчат одягали. Білий лляний саван, що зазвичай вишивали для весілля, тепер використали як пелену, що ховала під собою юне дівоче тіло, яке може ніколи не бути покритим весільною сорочкою. В цей же час хтось із старих заводив голосіння:
...Ой приїхав козаченько на нове подвір’я,
А там грають, пригравають на смутне весілля.
А як зайшов козаченько до нової хати,
Та почав він над дівчиной рученьки ламати.
— Губки ж мої тоненькії, чо-сьте так стулились?
Як я їхав з цего села, ви ще говорили!
Ручки ж мої біленькії, чо вас так ісклали?
Як я Їхав з цего села, ви ще вишивали.
Ніжки ж мої біленькії, чо вас так зложили?
Як я їхав з цего села, ви ще виходили.
Очка ж мої чорненькії, чо вас так стулили?
Як я їхав з цего села, ви ще ся дивили.
Очка ж мої чорненькії, брови, як шнурочок,
Губки ж мої ніжненькії лиш до співаночок…
Ніч стояла глуха, навіть вітру не було, птахи мовчали, здавалося, що й ліс закляк. Високо в небі світить місяць, ніби велетенський ліхтар, освітлює все навкруги. Село наче вимерло, у вікнах не горить світло, не чути ні худоби ні собак. Здається, що люди тут ніколи не жили. Одна зі старих йшла попереду, дві інші шкутильгали позаду, приглядаючи, щоб ніхто з дівок не втік. Та вони й не збиралися, кожна змирилася зі своєю долею і знала, якщо спробує втекти, то її чекатиме не лише осуд селян. Явдоха не впевненою ходою ступала по стежці, з землі стирчало посохле бадилля бур’янів, що боляче кололо голі ноги. Бабуся Палажка крокувала поряд, тримаючи свічку, не могла вона залишити онучку в таку страшну ніч. Кволе полум’я тремтіло і потріскувало, але не гасло, бабуся дбайливо прикривала його долонею. Світло падало на її обличчя, його вистачало, щоб освітити глибокі зморшки, що нагадували чорні тріщини в сухій землі. Дівчина старалась запам’ятати кожну бабусину рису обличчя, зловити кожен її погляд, щоб не забути потім, якщо раптом залишиться в полі навічно.
Йшли не кваплячись, обережно ступаючи, щоб не роздерти до крові змерзлі ноги. Здавалося, наче це примари йдуть, а не живі люди; білі савани злегка відсвічували холодним, потойбічним світлом. А може, Явдосі так тільки ввижалося, вона ж і сама була однією з тих наляканих примар, що відправлялися на заклання. Дівчина поспіхом вдихала гірко-сухий запах, що зливався з прохолодою поля; це її заспокоювало і нагадувало про рідну хату. Дехто з дівчат тремтів і спотикався, та зупинятись не можна було. Десь далеко завив пес, і відразу стих, наче хтось різко стиснув йому горло.
— Не озирайтесь, – шикнула одна зі старих, – а то ніхто назад не повернеться.
Чим глибше в поле вони заходили, тим густішим ставав туман, що зненацька вкрив усе навколо. Він підіймався з землі, огортав ноги, липнув до сорочок. У цьому молочному мороці Явдосі здавалося, що силуети старих значно вищі, ніж є насправді.
Коли вони вийшли на середину поля, то відчули, що земля там інша – темна, волога, з запахом прілого листя. Тут не росло нічого, навіть бур’ян не наважувався. Посеред цього мертвого кола виднівся низький горбик, насип виглядав свіжим, ніби землю щойно хтось накидав. Старі підвели дівчат ближче.
— Ставайте в коло, дівоньки, беріться за руки, – спокійно промовила баба Палажка. Дівчата хутко стали навколо могили, міцно стиснувши долоні одна одної, боячись, що доведеться когось відпустити. Одна зі старих тихо заспівала скрипучим, шершавим, немов потріскана вербова кора, голосом. Всі інші потроху підхопили, і пісня монотонна та тягуча розтеклася над полем.
Десь тут була Подоляночка,
Десь тут була Молодесенька.
Тут Вона сіла,
Тут вона впала,
До Землі припала.
Сім Літ не вмивалась,
Бо Води не мала.
Ой, устань-устань Подоляночко,
Ой, устань-устань Молодесенька.
Умий своє Личко,
Та Личко Біленьке.
Біжи до Дунаю,
Бери Молоденьку,
Бери ту, що скраю.
Туман обважнів, рухатись в колі ставало тяжче, ніби кайданки на ноги хтось повісив. Здавалося, що земля під ногами ледь відчутно ворушиться. Від горбика потягнуло обпікаючим морозним холодом, таким, що стискало груди і забивало подих. Дівчата злякано переглядались, а старі не відводили від них погляди, чатуючи, щоб ніхто не розірвав коло. Легкий вітерець приніс тихий звук – чи то стогін, чи то подих. Одна з дівчат мимоволі здригнулась, сповільнюючи хід. Баба Палажка стрімко підскочила, легенько підштовхнула бідолашну, щоб та не зупинилась, не перервала ритуал. В цю ж мить темна земля під горбиком почала осідати, потроху, ніби там хтось ворушиться і бажає вийти на світ.
Пісня сповільнювалась, слова розтягувались, наче їх тягнули з дна колодязя. Туман усе тугіше в’язав ноги холодними путами. Земля під горбиком знову ворухнулась, ще відчутніше. Між темних грудок показався корінь, ніби черв, він кволо рухався назовні, впав убік і завмер. За ним поліз ще один. Ґрунт пішов м’якими тріщинами, почав дужче розповзатися, відкриваючи чорну порожнечу. Знизу почав виходити запах – важкий, гнилий, він миттєво забивав подих, викликав печіння в грудях, змушував дівчат відвертатися, щоб хоч якось розвіяти сморід.
Щось біле почало повільно з’являтися з-під землі. Спершу – тонкі, висохлі пальці з темними, мов старе дерево, довгими нігтями. Потім – долоня, жилава, землистого відтінку. За нею – обличчя. Колись воно було дівоче, але тепер шкіра на ньому натягнута, як старий пергамент, крізь який проступають темні жилки. Очі – вони не були повністю порожні; глибоко всередині тремтів ледь помітний жовтий блиск, схожий на полум’я свічки, що догорає. Губи, колись червоні і пишні, були розтріскані, сині; їхня повнота давно зійшла, лишивши пусту тонку шкіру, якої торкнулось гниття і зацвіло бурими виразками, з них тонкою цівкою витікає темна рідина. У сплутаному волоссі виднілись сухі корінці, з яких сиплеться волога земля; біліють тоненькі кісточки польових мишей, що колись знайшли тут останній прихисток.
Коли Подоляночка піднялась по пояс, стало чути тихий хрускіт – це ламалось щось у її тілі, гнилі кістки не хотіли триматись над землею, де їм не місце. Вона почала вилазити, спробувала вирівняти криве тіло, що зовсім не слухалось, ноги відмовлялись рівно стояти, здавалося, що вона впаде будь-якої хвилини. Істота повільно повела головою, ніби прислухаючись. Пісня не замовкала, змушуючи її рухатись. Почвара принюхалась. Явдоха похолола, не відчувала ні рук, ні ніг, навіть не розуміла, чи виходить спів з неї, чи рот просто беззвучно відкривається. Серце билося так гучно, що здавалось, всі навкруги чують цей глухий стук, що відбивається у дівчини в голові і опускається кудись вниз, до горла, залишаючись там колючою грудкою. У когось з дівчат тремтіли руки, цокотіли зуби, але ніхто не смів розімкнути коло чи припинити спів. Старі так і стояли мовчки, не зважаючи на те, що відбувається, не відводили погляд від дівчат, впевнені, що вони істоті не цікаві.
Подоляночка обвела поглядом коло. Повільно рушила тісніше до дівчат, уважно вивчаючи кожну. Вогник в темних вирвах очей блимнув яскравіше. Її голова з хрускотом повернулась в бік Явдохи. Із мертвих губ зійшов шепіт – він був схожий на шум землі, що сиплеться в яму.
— Ти…
Дівчина закусила губу, щоб не закричати. Зрадлива сльоза повільно потекла по щоці. В голові тисячами дзвонів волало: «Тікай».
Та тіло заклякло на місці, вона знала – бігти не можна.
Подоляночка ступала вперед, на її босі ступні налипала земля, роблячись грудочками, змішуючись з гнійними виділеннями, що стікали по кінцівках. Кожен її рух супроводжувався тихим тріском – то ламалися старі сухожилля, що давно мали зотліти.
Покійниця зупинилася перед обраною дівчиною, нахилилася до неї так близько, що в обличчя Явдохи вдарило пронизливим могильним холодом і смородом прілого коріння. Пальці Подоляночки, жорсткі, як суха лоза, обхопили зап’ястя нещасної. Шкіра під ними миттєво заніміла, ніби облили крижаною водою. Явдоха почала швидко хапати повітря, якого дуже бракувало; у грудях запекло, ноги зрадницьки підкошувалися. Десь з боку до вух доносилися крики старих, вона не розбирала всіх слів, та розуміла, що ті наказують не пручатися і прийняти все, що відбувається. Серце гупало десь у скронях, у вухах шуміло заглушаючи всі звуки навколо. Дівчина рвучко смикнула руку – тріск, як від старої гілки, що ламається, і пальці мертвої розтиснулися.
Захлинаючись повітрям, Явдоха різко штовхнула дівчину, що стояла близько коло неї, й кинулась в бік, розриваючи коло. Її босі ноги ковзали по вологій землі, дівчина перечіпалась через сухі колючки, ранила ноги, та біль відчувався десь далеко. Бігла, не оглядаючись.
Подоляночка завмерла лише на мить, тоді її голова, ніби в судомі, сіпнулась в бік, очі налились каламутним світлом. Вона повернулася і обвела поглядом купку дівчат, що так і залишились стояти колом, хоч вже не тримались за руки. Почвара заверещала, гучно і злісно. Дівчата, що стояли найближче, спробували відступити, але не встигли. Покійниця кинулась на двох одразу. Її тонкі руки з силою вп’ялися в дівочі плечі. Гучний шурхіт і тканина сорочок, разом із плоттю, полетіла вниз червоним шматтям. Хтось з дівчат закричав, та крик перервався хрипом, коли Подоляночка стисла її шию й відкинула вбік, немов тряпчану ляльку. Інша впала навколішки, намагаючись відсунути мертву подругу, але покійниця рвучко нахилилася й зубами вп’ялася в її плече. Глухий, вологий звук розірвав ніч, тепла кров бризнула на білий саван сусідки, що поряд застигла в жаху.
Коло розпалося. Дівчата кидалися хто куди, хтось падав у в’язкий туман, хтось збивав інших із ніг. В цей час старі просто стояли осторонь, не втручаючись у страшний пір покійниці. Ніч наповнилася стогонами поранених та криком Подоляночки, що так і не отримала свою жертву.
Серце Явдохи билось так, що вона вже не чула ні далекого співу, ні дівочих криків. Перед очима спалахували образи: темна яма, з якої вилізла покійниця, подруги, страшне гниле обличчя, бабуня Палажка. Та дівчина гнала від себе видіння і бігла все швидше, поки поле не лишилось позаду. Ще довго десь в далині чулося хрипле сопіння Подоляночки та тихий плач тих, хто ще не встиг померти. Тим часом Явдоха вже встигла добігти до околиці лісу, сховалась там, між темними стовбурами дерев. Її ноги тремтіли, обличчя пашіло від швидкого бігу, а всередині був холод, глибший за будь-яку могилу.
Почало світати, дівчина так і сиділа під деревом, розмірковуючи, що тепер має робити. Хотілось втекти ще далі, можливо, в сусіднє село, чи взагалі світ за очі, щоб ніхто не знайшов, не смів дорікати в малодушності. Їй було совісно, що зірвала обряд, розуміла, що винна у смерті дівчат, які не встигли втекти. Знала, що всі осудять, тикатимуть пальцями і проклинатимуть, а може й що гірше зважаться зробити. Але головне, що вона жива. Поки сонце ще тільки почало підніматися і селяни не повиходили зі своїх господарств, Явдоха потихеньку рушила додому. Там тато і Миколка, вони точно приймуть і не засуджуватимуть. Її сорочка була подрана, волосся скуйовджене з грудочками землі та сухими цурупалками бур’янів. Обличчя бліде, ніби з нього викачали всю кров.
На ґанку стояв батько, зморшкувате обличчя перекошене страхом, очі широко відкриті. Видно, що він не спав, виглядав змученим і схвильованим.
— Явдохо… – він кинувся до доньки, хапаючи її за плечі. Дівчина відсахнулась, тремтячи, наче загнана пташка.
— Таточку, пробач мені, я не хочу вмирати, не можу лягти до тієї ями – дівчина не витримала, рясні сльози покотились градом. Із сіней вискочив Миколка.
— Сестро, що сталось, де всі інші? – брат, схвильований і наляканий, підскочив ближче. Явдоха не відповідала, тільки тихо схлипувала, не в змозі зупинитись. Миколка дивився на неї з жахом, його руки тремтіли, а погляд ковзав на всі боки, ніби боявся щось пропустити. Дівчина впала на коліна, упершись руками в землю.
— Вона… вона піднялася… потягла мене… а я втекла… – уривчасто промовляла, ковтаючи сльози.
Ніхто не помітив, як до тину підійшла баба Палажка. Її темна хустка була вся в крові, очі почервонілі. Вона зупинилася, важко переводячи подих.
— Обряд зірвався, – сказала вона, – майже всіх дівчат розідрала Подоляночка.
Гнат зціпив зуби.
— Як… розідрала?
— Як звір, – баба розгнівано плюнула на землю. – А знаєш чого? – Бо вона її обрала, – стара кивнула на Явдоху, – а ця, замість того, щоб стати на своє місце, вирвалась і побігла геть.
Запала тиша, було чути лише важке дихання Гната. Він підскочив до доньки, схопив за руку так сильно, що та змушена була підвестись, щоб звільнитися від болючих тисків.
— Втекла? – Голос батька став холодним і чужим. – Як ти могла? Вона ж зробила вибір, ти мала залишитись там.
Миколка глянув на сестру так, наче вперше бачить.
— Ти прирекла нас, – прошипів брат, його очі блищали від люті й страху. – Віддала село в її руки, – осуджуючи, протягнув хлопець.
— Я не змогла… не хочу в землю, я хочу жити. – Явдоха опустила голову, сльози ще дужче покотились, падаючи важкими краплями під ноги. Розлючений батько схопив її за коси однією рукою, іншою замахнувся і з усієї сили дав ляпаса. Щока дівчини миттєво спалахнула кривавим рум’янцем.
— Дурепа! Не ти вибираєш, чи жити! Земля обирає, Подоляночка! Тепер усі біди впадуть на нас через тебе!
Миколка мовчки спостерігав разом з бабунею за діями батька. Відступив на кілька кроків, поки той продовжував тягати за коси Явдоху.
— Ти вже не з нами, сестро… мала стати землею, а стала зрадницею. Тепер вона прийде за тобою і за нами також.
Дівчина сиділа посеред двору, зігнувшись, неначе мале дитя, що шукає прихистку. Але в очах рідних не було співчуття, лише страх і осуд.
До обіду вже все село знало, що сталося. Дівчата не повернулися з поля, баби прийшли назад самі, з криками і сльозами. Страшна звістка облетіла кожну хату: Явдоха втекла, а дівчат розірвала Подоляночка.
До вечора, біля подвір’я Гната зібрався натовп. Чоловіки з вилами і палицями, жінки з плачем і прокльонами, діти злякано визирали з-за спин дорослих. У кожного в очах палав вогонь – страх, змішаний з ненавистю.
— Вона винна! – крикнув хтось із натовпу. – Через Явдоху земля без жертви залишилась, і біди впали на нас! – Люди навколо ствердно загомоніли. Гнат вийшов на ґанок, не кажучи ні слова, відступив убік, пропускаючи кількох чоловіків до хати.
Явдоха сиділа долі, біля печі, втупившись поглядом у стіну. Коли її схопили й потягнули, навіть не пручалась, не кричала – лише здригнулась. Міцні руки волокли через всю хату, через сіни, на подвір’я.
— Зрадниця! – заверещав хтось із жінок. – Ти нас усіх під землю тягнеш!
Дівчину кидали, шарпали, один старий навіть плюнув їй в обличчя. Натовп не мав жалю – як оскаженілі звірі, вони кидалися на бідолашну, рвали сорочку, пасмами видирали коси. Жінки шкребли нігтями її шкіру, де могли дістати, а діти щипали та кидали каміння. Батько і Миколка стояли осторонь, мовчали. Бабуня Палажка теж вийшла з хати, але навіть словом не вступилася за онуку. Ніхто не став на захист, вони лише дивилися, як Явдоху тягнуть по землі в бік поля.
Ніч була зоряна, місяць стояв високо в небі і знову, як минулого разу, освітлював усе навкруги. Поодаль виднілася чорна яма з насипами землі по краях. «Вона не зарита, чекає мене», – подумалось Явдосі. Туман стелився низько, по боках, час від часу з’являлись темні постаті, може, це просто марення, а може, ті, кого забрала Подоляночка. Позаду йшли селяни, вони не сміли підходити близько, але мали переконатись, що Явдоха виконає те, що мусить, і почвара з могили прийме її жертву.
Дівчина стояла перед ямою, навкруги різко стало зовсім темно, зникли і місяць, і зірки. Постаті, що переслідували всю дорогу, теж зникли, розчинились у мороці. Земля під ногами була вогкою і м’якою. Явдоха обережно заглянула вниз, але нічого не побачила, відсахнулась, боячись впасти. Зсередини долинав глухий звук, тихий, немов хтось шкребеться пальцями по земляних стінках ями. Потім звук став гучнішим, додався тріск старих коренів, що покоїлися під землею, і важкий видих. Дівчина на мить закрила очі, збираючись із силами. Повільно почала співати ритуальну пісню, яка має викликати Подоляночку з потойбіччя. Голос тремтів, та вона не зупинялася. Першими з’явилися пальці, міцно вхопившись за краї могили, здавалося, наче покійниця вилазить із самої темряви. Жовті, трухляві нігті загрібали землю, намагаючись вчепитися сильніше. На зап’ясті істоти луснула шкіра, що й так звисала гнилими клаптями, смердючий гній почав швидко витікати на землю, розповсюджуючи нестерпний запах. Коли Подоляночка підняла голову, то її очі вже не були порожніми, вони світилися яскравим червоним сяйвом. Пасма мокрого волосся прилипали до запалих щік, а в кутиках рота виднілася чорна земля, що забилася в тріщини мертвої шкіри.
Явдоха стояла нерухомо, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні.
— Я прийшла… – прошепотіла вона, перервавши спів.
Подоляночка нахилила голову набік, прислухаючись до слів. Рвучкими рухами почала вилазити з могили, відчайдушно хапаючись за сипучу землю. Її ноги вивертались в різні боки, ніби зовсім не мали кісток. Піднявшись, потягнулась до Явдохи. Холод вдарив миттєво в обличчя дівчини, ще до того, як почвара торкнулась. Бідолашна хотіла зробити крок назад, але щось утримало: чи то страх, чи розуміння, що тікати цього разу нікуди.
— Замість мене ляжеш, – хрипіла Подоляночка. Мертві пальці торкнулись Явдохиної щоки. Шкіра під ними заніміла. У вухах почав наростати глухий гул, що розпирав зсередини, перед очима потемніло. Останнє, що почула, був далекий переляканий шепіт бабуні: «потягнула, прийняла жертву».
Яма затягнулась, земля осіла над тілом дівчини. Поле заповнила тиша, така густа, що й нічні птахи не сміли порушувати її. Після тієї ночі село прокинулося іншим – без Явдохи, але з надією, що Подоляночка вгамувала свій голод надовго, що земля прийняла жертву.
Минуло кілька тижнів від тієї ночі, як земля поглинула Явдоху. Життя в селі почало налагоджуватись. Удень все виглядало звично – люди працювали, займались своїми справами. Та варто було сонцю сховатись, на село опускалась незвична темрява, тягуча і важка. Тоді й починалось найстрашніше. Спершу люди чули тихі кроки під вікнами, ніби хтось ступає босими ногами по землі. Потім в хатах декого з селян почав з’являтись запах – вогкий, могильний, ніби сира земля перемішана з сухими рослинами. Від нього неможливо було позбавитись. Собаки у дворах вили щоночі, а щоранку хтось із селян знаходив свого пса мертвим. Тварина була розірвана або з велетенською діркою на шиї. Селом пішли чутки, що не приймає таки земля дівчину, не може вона лежати в могилі, тому ходить селом.
Явдоха почала з’являтися раптово. Її помічали після заходу сонця. Вешталася вулицею, бліда, у подертій сорочці, клапті якої волочилися по дорозі. Волосся розсипане по плечах, брудне, з грудками землі. Очі темні, пусті. Вона не говорила ні до кого, іноді відкривала рот, але з нього тільки сипалася земля. До якого б подвір’я вона не приходила, там щось траплялося. В одній хаті зранку побачили мертве немовля, хоч ввечері воно було здорове. На іншому господарстві всіх тварин знайшли мертвими, їхні тіла згнили за одну ніч.
Вечорами люди боялися дивитися у вікна. Казали: хто зустріне її погляд, не доживе до світанку. Тому вночі в хатах затуляли шибки, підпирали двері, рано тушили будь-яке світло. Кожен молився, щоб цієї ночі Подоляночка оминула його хату. Та навіть коли вона проходила повз, у людей скисало молоко в глечиках, псувалася їжа, дзеркала вкривалися тріщинами.
Страх тримав селян за горло. Ніхто не розумів, що відбувається. Ритуал вдався, але земля не прийняла нову Подоляночку. В одну з ночей староста Гарбуз скликав чоловіків, і вони з вилами стали посеред дороги, що вела з поля. Коли з темряви вийшла Явдоха, спробували перегородити їй шлях. Вона навіть не доторкнулась, тільки глянула, як двоє чоловіків впали на землю, наче їх вдарили по голові. Староста закричав, як навіжений, роздираючи пальцями очі, почав тікати, перечіпаючись, волав, що нічого не бачить. Решта розбіглись в різні боки, кидаючи вила.
Баба Палажка з сумом говорила: «Це не Явдоха ходить, а те, що увійшло в її тіло, коли земля не прийняла бідолашну. Доки вона ходить, ми не матимемо життя.»
Село почало розколюватись. Одні вимагали повторити ритуал, віддати ще одну дівчину. Інші боялись, що це тільки розлютить істоту, і вона забере собі ще більше жертв. А Явдоха все ходила щоночі. І кожен в селі знав, як тільки вона наблизиться до його двору, то смерть буде поряд.
Люди довго вагались, міркували, що робити. І вирішили, що не мають іншого виходу, як обирати Подоляночку. Старі знову вели дівчат в поле, тих, що залишились живі, і ще декількох, що розквітли до цієї пори. Там, де мала спочивати покійниця, зяяла відкрита яма. З неї тягнуло вогкістю та смердючим холодом. Дівчата затягнули пісню. Чекати довго не довелось, з темряви почала вилазити істота, що нагадувала Явдоху. Вона глянула на дівчат і широко посміхнулась, показуючи гнилі, чорні зуби. В ту ж мить, швидким рухом, кинулась на них. Роздався крик, тріск розірваної плоті. Перша дівчина впала, з перекушеним горлом, друга встигла відскочити, але кістляві руки спритно вхопили її за сорочку, роздираючи груди. Хоровод розпався, дівчата кидались врізнобіч, та туман, що стояв стіною, нікого не випускав. Баби кричали, хтось почав промовляти молитву, та покійниця не дала закінчити, одним стрибком вона опинилась біля баби Палажки. Стара встигла тільки здійняти руки, щоб захиститись, як Явдоха вхопила її щелепу, видираючи разом з язиком. Подоляночка шматувала дівчат одну за одною. Земля вже не приймала жодної жертви.
Коли крики в полі стихли і тиша залягла між розкиданими тілами, Явдоха пішла в село. Зайшла у власний двір. Батько, почувши шум, вибіг на зустріч з вилами, брат з сокирою. Вона тільки глянула, і Гнат впав на землю, хрипів, хапався за груди, роздираючи сорочку, а з рота стрімко текла кров. Миколка закляк, випустивши сокиру з рук, Подоляночка підскочила до нього, обняла. Затріщали кістки. З братового рота почала сипатися земля, хлопець задихався, витріщав очі, намагаючись вхопити повітря.
Покинувши подвір’я, Явдоха рушила далі. Село прокинулося від жахливих криків. Люди вибігали з хат, голосили, щойно бачили Подоляночку, відступали назад, як від хижого звіра.
— То вона, то Подоляночка! – кричали навкруги.
А Явдоха йшла спокійно, наче наречена під вінець. Але замість вінка у її волоссі виднілися шматки людської плоті, з яких ще стікала кров червоними стрічками.
Хто намагався кинутися на покійницю – падав мертвим. Хто пробував тікати до лісу, того поглинала земля, роблячись сипучою, як болото. Явдоха заходила до хат і забирала тих, хто тягнув її з дому, плював в обличчя, хто кричав, щоб яма її пожерла.
До світанку половини села вже не було. Лише тіла, розкидані вулицями, і туман, що важким саваном висів над дахами.
Після страшної ночі село стояло в руїнах, людей майже не було. Навіть сонце не хотіло світити, воно зійшло тьмяне, червоне, немов залите кров’ю. Кілька чоловіків, що пережили ніч, пішли в поле, глянути, чи є там хтось живий. Посіви, що почали сходити, були витоптані, а вся земля усіяна частинами тіл, кістками та клаптями колись білих сорочок. На краю ями лежала Явдоха. Один з чоловіків підійшов ближче. Дівчина дихала. Голе, бліде тіло ледь відчутно здригалося, груди підіймалися, наповнюючись повітрям.
Сонце піднялося високо над селом. Разом з ним на подвір’я своєї хати повернулася Явдоха. Тепер вона виглядала живою: обличчя чисте, очі сірі, як і колись, тільки блідіші. Вона відчинила двері, увійшла в середину й замкнула їх за собою.
Відтоді пройшов не один рік. Люди тікали з села, не кожен міг жити в місцині, де земля наповнена кров’ю. Та приїжджали і нові жителі, що чули про тутешні родючі землі та ліс, багатий поживою. Явдоха так і лишилась в хатині на краю села. Люди оминали її подвір’я, шепотілись, що дівка бачить, хто помре, ще до того, як хвороба чи біда приходить. Може кров зупинити, рани заговорити чи негоду відвернути. Боялись її селяни, та все одно йшли: хто по допомогу, а хто й ворогів звести. Сама ж дівчина мало говорила, очі її світились потойбічним світлом глибоким, сивим, як туман над лісовим болотом. Голос тихий і безбарвний. Іноді, серед ночі, можна було зустріти її біля ями: сиділа на краю і розмовляла з кимось. Поле те більше не давало врожаю. З часом виросло там кладовище, ховали мерців по краям, не підбираючись близько до розритої могили.
Так і живе Явдоха в селі, оточеному лісом, вже не дочка і не сестра вона нікому. Стала чимось іншим: відьмою, провідницею, сторожем між живими і мертвими. Вона – Подоляночка, яка не пішла в землю, а повернулась і залишилась з людьми.
Яма на кладовищі досі зіяє чорною пащею. Коли настають Велесові вечори, земля біля неї ворушиться, і мертві виходять подивитись на живих. Тоді люди замикають хати, гасять світло і лишають гостинці для своїх покійників на ґанку. Тільки в одній хаті, на краю села, горить вогонь. Там біля вікна сидить Явдоха, вона чекає, що одного разу покійні прийдуть і по неї.
