Мряка

山里に霧のまがきのへだてずは…

Якби не цей туман

В селі гірському…

(с) Соне-но Йошітада (曾禰好忠), «Шінкокін вака-шю», 495

 *** 

 Погода гнітила незмінністю. Вже більше ніж півроку за вікном рябило дощем, немов небесний телеекран втратив хвилю трансляції та й так і залишився невимкненим. Температура коливалась між +2 і +5 градусами за Цельцієм. Зима повторила за осінню той самий сценарій, а весна навіть і не думала щось змінювати.

Лукія схопила мобільний, натиснула кнопку на боковій панелі: двічі, тричі. У правому кутику засвітило червоним — 2%.

 — Бодай тебе! — вона кинула телефон у коробку з мотлохом.

 Електрика остаточно зникла тиждень тому. Та й те, що раніше мигало по десять хвилин на три години важко було назвати повноцінним струмом. Зв'язок локальної стільникової мережі розірвався сьогодні вночі. Тепер не завадило б зустрітися наживо з тими, хто запевняв у чаті про свою надійність і пропонував допомогу. Час та місце обговорили заздалегідь: дах закинутої будівлі на розі вулиці Гетьманської щовечора о 19.00. Лукія оглянула кімнату:

 — Взяти чогось на обмін?

 Аби готувати їжу, потрібно розпалювати вогонь у старій грубі, що збереглася в будинку з совкових часів. Дай боже спокою на небесах бабусі, що до останнього боролась за неї і не дозволила розібрати на цеглу. Папір, дерево, ганчір'я — оце й усе, чим можна палити. Цього вона не віддасть точно. Сама мерзне під тонкою ковдрою і береже кожну дрібничку, щоб було на чому пекти гнилу бульбу. А іншої ні в кого й немає. Все псується від вологи. Лукія не пам'ятала, коли востаннє їла моркву. А буряк? А що таке кабачки, капуста, помідори? Певно, дивинки з далеких земель? Вона посміхнулась гіркій думці: «Хех! Звісно, жартую. А чим іще розважитись, аби зовсім не втратити останньої клепки?»

 З під подушки висунулась мордочка кішки. Тваринка жалібно нявкнула і втупилась напруженим поглядом у постать хазяйки.

 — Мармизка, сонечко, пішли дам їсточки.

 Кішка підняла вуха і трохи зсунулась зі своєї лежанки. Лукія підняла її на руки і віднесла до миски.

 — Маленька моя, болить кіцяні, я розумію… — вона обережно тицьнула котячу мордочку у відсирівший корм і почухала за вушком. — Їж. Іншого немає.

 Мармизка схопила кілька шматочків, довго мняла між зубами, потім зайшлась кашлем і виблювала на підлогу. Лукія обтерла кішку і понесла знову на подушку.

 — Добре, манюня, поспи. Може та буря в животику стихне.

 Кішка — це єдина істота, яка залишилась від великої родини. Колись тут було гамірно. Діти носилися з іграшками, сміялися з жартів батька, сперечались за її, мамину, увагу. Коли підросли, то донька запишалась своєю вродою й постійно теревенила по телефону, вислуховуючи різні нісенітниці від залицяльників. А син захопився комп'ютерними технологіями, вчився на ІТ-тестувальника. Тепер нікого немає поруч. Юрко, чоловік, мобілізувався одразу, в березні двадцять другого. Син пішов у сили безпілотних систем, коли повернули тіло батька з полону, в липні двадцять п'ятого. Пропав безвісти і він… 

 Лукія втопила обличчя в долонях і довго сиділа, згадуючи рідні обличчя. Так і не роздрукувала фото на папері. Все залишилось в пам'яті телефона. А той здох, паскуда. Тепер всіх можна побачити лише, коли заплющуєш очі. Донька вийшла заміж за іноземця і живе за кордоном. Хоч їй пощастило втекти із цього пекла. Але після вибуху на Півдні, після того, як тут все затягнуло безпросвітною мрякою, від неї теж жодної вісточки.

 ***

 Захар протер скельця окулярів. Часте дихання додавало вологи і він геть не бачив, хто користується канатною дорогою в напрямку його вікна. Вагончик без розпізнавального прапорця повільно рухався канатом і ледь погойдувався від вантажу.

 — Я нічого не замовляв і ні з ким не домовлявся, — він повторив це двічі, доки іржавий корпус не зіштовхнувся з кабінкою прийому над підвіконням.

 Захар вилаявся, відчинив заслінку вікна і потягнув дверцята на себе. Відразу війнуло засмердженими лахами та застарілою сечею. Що би там не було, але потрібно звільнити транспорт. Не дарма ж за нього виставив купу бабла, коли ще воно було в ціні. Захар застрибнув досередини і ледь втримався за поручні, щоб не звалитися з висоти. Шістнадцятий поверх! Йопта! 

 Вагон був вщент забитий закривавленими тілами. Чоловіки, жінки, молоді та старі, вони лежали у неприродних позах одне на одному, немов їхали з алкогольної вечірки та й не втрималися від хтивих бажань. От лише спиртним від них не тхнуло. Засклені очі свердлили докором того, кого, певно, бачили востаннє. Не було жаху чи відчаю в тих поглядах, самі лише розчарування та сум. Навіщо їх було вантажити у вагон? Трупів на тротуарах міста вистачало ще з осені. Спочатку вони боролися за житло на верхніх поверхах, потім за можливість користуватись зв'язком, електрикою, вбивали одне одного за очисники води, за вогонь та засоби підтримки тепла. Коли закінчувалися продукти, сильніші з’їдали найслабших. А тут йому отак задарма подарували бенкет для людожера. Хто навалив цього «добра» в його вагончик? Хто змусив його сумніватися у своїй доброчесності?

 Захар озирнувся. Густа імла не дозволяла розгледіти бодай щось далі ніж за п'ятнадцять метрів. Він відригнув і почав викидати тіла прямо в безодню, блюючи щоразу після чергового скиду. Залишити вагон біля вікна означало б наразити себе на небезпеку. Адже тепер кожен, хто має тепловізор, міг здогадатися, що за тим вікном є той, хто ще живий, і в нього є чим поживитися. Важко повірити на що здатний інстинкт хижака, а люди — ще ті звірі. Не всі, звісно, але трапляються, здебільшого серед тих, хто вижив.

 Захар під’єднав помповий шланг до резервуара з хлорною водою і облив вагон. Перевірив роботу автоматичного перемикача та запустив рух у зворотному напрямку. На позначці «25 метрів» зупинив і протестував сигнал блокування. Якщо хтось і має змогу притягти вагончик до себе, то мусить скористатися додатковим транспортом. А це Захар відразу відслідкує. Він сподівався.

 У свої неповні тридцять Захар знав чимало хакерських пасток. Умів розпізнавати мотив «доброго самаритянина» за дивними проханнями та вимогами. Він не поспішав на допомогу за жодних сумнівних обставин. А обставини завжди були сумнівними. Чи не в цьому таївся секрет його виживання? Скептичний склад розуму дозволяв не вірити сльозам, але й не заводив його свідомість у тенета жорстокості. Захар вірив у здоровий глузд, та й такі поняття, як гідність і честь ще не зовсім втратили для нього свого первісного значення. Хоча… Та про це молодий чоловік не хотів згадувати. 

 Маючи досить міцне і здорове тіло, він жив відлюдником ще до того, як стався вибух на Півдні. Природа нагородила його аналітичними здібностями, але зовсім не подарувала того, що люди називають привабливістю чи харизмою. Захар не вмів подобатися жінкам та й будь-кому, якщо вже на те пішло. Навіть домашні тварини хижіли від одного його погляду. Він не жартував, не напускав на себе зайвої таємничості і всіх тих приколів, що спонукали би до взаємного флірту. Свою хіть він задовольняв одним єдиним чином: малював, гіперреалістичні у своїй деталізації, зображення… еротичного змісту. Отак, вимальовуючи кожну лінію, він наче торкався інтимних частин жаданої омріяної коханки, Богині, яка могла наситити його бажання. І лише Вона знала його найпотаємніші гріхи.

 ***

 Лукія глянула на хвору Мармизку і вирішила, що все ж таки піде на зустріч. Може, хтось матиме ліки чи сухий корм. Вона дістала із запасів, що були на крайній випадок, консервацію томатної пасти та пляшечку соусу васабі, того, що колись донька привезла. Так його і не відкрила з того часу. То хоч тепер цей заморський соус врятує Мармизку, бо без неї ні з з ким буде і словом перекинутись. Та й, загалом, кішка була тим необхідним стимулом, що давав сили для боротьби. Як же воно, те беззахисне створіння, зможе собі дати раду самостійно серед цього мороку та гниття, якщо Лукія опустить руки? 

 Хто захистить її саму, Лукія не переймалася. У свої сорок вісім вона почувалася на диво бадьоро. Ота повсюдна волога впливала на її організм не так згубно, як на інших. Звісно, Лукія з самого початку аномалії користувалася лише очищеною водою та знищувала плісняву, щойно помітивши темні кружальця, розвішувала вологопоглиначі та сушила речі праскою. Але спробуй вберегтися від монстра, який підступає зі всіх сторін. Коли посіріли оголені стіни, а невпинний грибок поповз на стелю здертими балками, ретельне тертя втратило сенс. Гнило геть усе. Лукія знала, що сусіди хворіли. Надсадний кашель гримів крізь проходи вентиляційних труб надто гучно, щоб те ігнорувати. Вона бачила зі свого вікна, як поховальна машина забрала сім'ю Янчуків одного за одним протягом місяця. Згодом трупи колишніх мешканців будинку можна було побачити просто посеред подвір'я. Їх відтягували люди в гідрокостюмах. З настанням весни район старого міста, що складався з дво та три-поверхових будинків майже зовсім знелюднився. Сюди не посилали дрони з провізією та медикаментами, не обливали вулиці хлорним розчином та не сповіщали з гучномовця на авто рішення місцевої влади про ті чи інші обмеження.

 Лукія зітхнула, загорнулась у прорезинений плащ, взула довгі чоботи з арсеналу чоловіка, що так полюбляв рибалити в добрі мирні часи, і вийшла з дому.

 ***

 Захар передбачав, що ті, хто відправив до нього вагончик з трупами, не залишать його без уваги. Як би добре не було облаштоване його помешкання, але спрямованого штурму воно не витримало б. Якщо хтось матиме на меті сюди вдертися, то, скажімо, двері протримаються півгодини, а вікно — максимум хвилин п’ять. Попри шалену висоту нападники могли атакувати згори, скориставшись додатковою канатною дорогою, що вела на дах будинку.

 Всередині квартири теж вистачало проблем. Вихлоровані стіни та металеві меблі ще так-сяк трималися від навали згубної плісняви, але разом із вологою був інший ворог — холод. Захар сконструював невелику піч з металевої бочки, яку підібрав ще в перші дні аномалії на місцевому звалищі. Також військове минуле, хоч і нетривале за мірками останньої війни, навчило його підігрівати їжу і готувати найпростіше за допомогою окопних свічок. Та всьому приходить кінець. Усе, що могло горіти давно зотліло, а парафін теж не вічний. 

 Грітися, зазвичай, доводилося інтенсивними фізичними вправами. Захар виконував комплекс підтягувань, віджимань, обертів та бій із тінню, поки втома не давала примарного задоволення від відчуття тепла і усвідомлення виконаного обов'язку. Та як би мозок не тішився від перемог над холодом, вологою та голодом, десь далеко, на краю усвідомлення, співала тужлива пісня про безвихідь та неминучий фінал. Настав час обирати: чи сконати біля порожніх консервних бляшанок, чи бути застреленим грабіжниками, що обернуть його квартиру на чергове лігво канібалів, чи може шукати іншого шляху? Поки є запас, поки є сили і бажання рухатися.

 ***

На даху закинутої будівлі Лукія застала роздерті картаті сумки, які не могли горіти та й зрештою не мали жодних корисних властивостей. Бурі калюжі довкола сміття встигли затягнутись сутінковою памороззю. Жінка не одразу зрозуміла, що давало воді таке забарвлення: для іржі надто яскраве, для томатів недостатньо густе. Вона підійшла ближче і тицьнула чоботом морозну скоринку. З під крихких уламків вибулькнула кров! Лукія не могла сплутати її ні з чим. Ще років десять назад вона набачилась тої крові у пробірках для аналізів і у гемаконах для переливання. Це було кілька її невдалих спроб лікувати затяжну анемію. Добре, що прогрес не стояв на місці, як оце тепер, і хірургічним втручанням усунули причину — зробили пангістеректомію. А потім надолужити нестачу еритроцитів було нескладно. То ж кров Лукія визначала безпомилково. Вона довго сиділа навпочіпки біля калюжі, немов зачарована такою злочинною недбалістю до найціннішої складової людського життя. 

 — Це ж ненавмисно? — вона провела гумовою рукавичкою по поверхні, що знову почала затягуватись. 

 Усвідомлення того, що хтось забрав чиєсь життя, аби скористатися запасами на обмін, змусило піднятись та понестися чимдуж додому. Ні, вона не буде чекати, поки її зморить недуга чи хтось пограбує, вб'є та спустить кров у калабаню. Вона мусить знайти шлях з цієї пастки. 

 ***

 Захар малював креслення сполучення канатних доріг у місті. Ще коли було постачання електроструму, він ретельно відмітив усі шляхи, якими охоче ділилися в чаті ентузіасти з виживання. Згодом таких повідомлень стало менше. Люди гуртувалися в групи і спілкувалися в закритих чатах. Захар, як це буває із замкнутими особами в реальному житті, у віртуальному спілкуванні вмів простими але логічними зауваженнями привернути до себе увагу. Його поважали за здоровий глузд і за те, що він нічого не вимагав. Ділився інформацією, але ніколи нічого не просив і не віддавав свого, та й на особистий контакт не йшов. Але багато кому вірилося, що той «Док_16», як він себе зазначив у профілі, щось та й може. Коли зв'язок увірвався, останнім висіло повідомлення про щоденні зустрічі на даху закинутої будівлі на розі Гетьманської о 19.00.

 Минуло п'ять днів після моторошної доставки з канатної дороги. Інколи розвиднювалось так, що Захар міг бачити вагончик, що погойдувався у тому ж місці, де він його припаркував. Якщо б все ж таки він надумав скористатися ним, то через два вузли сполучень можна було потрапити на той самий дах, де планувалися зустрічі. Зрозуміло, що у кожному пункті, ймовірно, чатували патрульні з банди вбивць. Можливі також пастки на випадок відлучення вартових. Захар так думав, бо звик жити за правилами війни. Він прораховував варіанти розвитку подій, щоб бути готовим до будь-якої несподіванки. Нарешті, зваживши всі доводи «за» і «проти», вирішив екіпіруватись як для походу в гори і пересуватися самотужки позаду вагончика, щоб це мало вигляд, наче той рухається сам, керований дистанційно. З собою взяв револьвер та ніж, заточений з двох боків леза.

 — Це всього лиш розвідка, — пробурмотів собі під ніс.

 На його подив, на вузлах пересадки не було жодного вартового, та й пастками важко було назвати розбиті пляшки зі смердючим вмістом, що колись називалося вином, і калюжі з блювотинням. Захар гидливо обійшов місце «вечірки» і, все ще криючись за вагончиком, рушив до покинутої забудови на Гетьманській.

 ***

 Мармизка зовсім ослабла. Вона лежала, згорнувшись в клубок, і не підіймала мордочку. Лукія не знаходила ради в думках, як допомогти бідолашному створінню. У такий час годі й шукати ветеринара. Залишалося одне, і вона була переконана в цьому: йти з міста. Можливо, в селах не така жахлива ситуація як у місті. Там, певно, люди тримаються сім'ями, бо ліпше відчувають родинні зв'язки. Вони могли б прийняти їх обох з Мармизкою, за якусь платню, за ті запаси, що в неї є. Лукія мала достатньо сили, аби виконувати посильну роботу. Невже нікому не знадобились би дармові руки? Вона так думала. Сподівалась.

 Щоб рушити за межі міста, потрібно знайти дорогу. Без зв'язку та зі слабкими навичками в орієнтуванні Лукія розуміла, що сама не подужає такий шлях. Єдину точку, яку вона знала — це місце зустрічі на даху закинутої будівлі. Довгими внутрішніми діалогами вона переконувала саму себе, що то був, можливо, поодинокий випадок кривавої розправи, і люди, які готові допомагати, й далі там збираються щодня. Голос тривоги заперечував, що то марна справа і не варто так ризикувати. Проте голос відчаю кричав, що Мармизка ледь має шанс на виживання і вона, Лукія, просто не може втратити можливість її врятувати.

 Вона одягла свій костюм рибалки. Начепила на обличчя респіратор. Мармизку закутала в ковдрочку, накрила захисним прорезиненим мішком і притисла до грудей. За плечима тиснув рюкзак, набитий залишками консервацій та засобами медичної допомоги. Дала собі слово, що погодиться на будь-які умови, якщо їй допоможуть вийти на безпечний шлях.

 Погода була незмінною. Туман м'якими лапами лагідно обіймав за плечі. Дрібні краплі вкривали вигадливою мозаїкою віконні виступи та биту цеглу в кутку будмайданчика. Вона тут вже як півгодини. Прийшла завчасно, щоб не прогавити найпершого, бо, певно, обміни відбуваються швидко і без зайвих обговорень. А їй потрібно бути першою в черзі, їй ж бо терміново. Лукія повсякчас озиралася на прив'язані до величезних гаків канати. Хтось із багатоповерхівок міг спуститися і цим шляхом. Хтось міг ховатися і спостерігати з-за тої високої перегородки, де стриміли гаки. Не хотілося бути захопленою зненацька. Обережність не завадить ніколи. 

 Мармизка засопіла носиком. Лукія нахилилась до неї і протерла хустинкою вологу мордочку. Зелені оченята примружились і повільно кліпнули. Це свідчило, що кішка нарешті почуває себе комфортно і повністю розслаблена. Лукія посміхнулась:

 — Все добре, мала. Ми разом.

 — Агов! Що там у тебе? — прогриміло зовсім поруч.

 Лукія здригнулася і підняла голову. Пильний погляд за скельцями окулярів просканував її до самих кісток. Висока постать у гірськолижному костюмі, підперезана альпіністськими кріпленнями, більше викликала занепокоєння, аніж довіру.

 — Кішка, — Лукія відгорнула край ковдри. — Вона хвора.

 — То що ти збираєшся з нею робити тут? Навіщо комусь хвора кішка? Це ж, як я розумію, місце обміну? — його голос звучав грубо, але не загрозливо.

 — Я не могла залишити її вдома. Ми хочемо піти з міста.

 — Ага, — чоловік іронічно гмикнув, — пішки, навпростець, так?

 Лукія знизала плечима і ще міцніше притисла згорток з Мармизкою до грудей.

 — Більше нікого немає? — він озирнувся і пройшовся до краю майданчика. Потім знову став перед нею і довго дивився мовчки. За хвилину промовив:

 — То ти хочеш йти з міста? Дорогу знаєш?

 Вона похитала головою.

 — Ну що ж, давай знайомитись. Я Док, той що «шістнадцять», якщо тобі це щось говорить. Готовий розділити з тобою цю подорож.

 — Що? — Лукія піднялася. — Не може бути! Я ж знаю про тебе! 

 — Та «може бути», — повторив за нею сміючись, а за мить знову спохмурнів. — Потрібно взяти вантаж у дорогу. Нам треба повернутись зараз до мене. А підемо з міста завтра на світанку. Згода?

 — О! Так, дякую Доку. А це твоє справжнє ім'я?

Він лише знову гмикнув і пішов до припаркованого вагончика. Лукія побігла дрібними кроками услід, не наважуючись більше нічого питати.

 ***

 Захар здивувався самому собі: як він так легко і бездумно наважився запросити до себе незнайому жінку? Мало того, що вона з собою не мала нічого корисного, та й ще тягла з собою тварину. Проте здоровий глузд підказував, що все правильно зробив. Жінка турботлива, на вигляд здорова і сильна. За респіратором не особливо можна було роздивитися обличчя, але було щось таке, що мимоволі викликало повагу. Вона не хитрила, не пропонувала зайвого, щиро зраділа почувши його нік з чату. Якщо готова ризикувати задля улюбленої кішки, то буде надійним другом і помічником. А це, безперечно, цінніше за додатковий пайок чи ковдру. Війна навчила цінувати допомогу.

 Вона довго стояла в просторій кімнаті, де все було запаковано в окремі металеві ящики, потім скинула респіратор і простягнула руку:

 — Лукія. Мене звати Лукія. Зовсім забула, що ти питав.

 — Ясно, — Захар підняв кутики губ, що означало найширшу його посмішку, і потиснув руку. — А її як звати? — вказав на кішку.

 — Мармизка.

 — Довгі імена… — він нахилився над смугастим звіром, і на диво те не наїжачилось і не вишкірило зуби, як зазвичай робили всі інші тварини, а повільно кліпнуло й залилось муркотінням. — Гм… Добре. Най буде: Мара. Так легше кликати. При нагальній ситуації, розумієш? А ти? — він обернувся до жінки.

 — Лукія, — нагадала та.

 — Дивне ім'я. Ніколи не чув. Ти не зовсім схожа на українку. Вибач, але, певно, я не перший тобі це кажу.

 — Та пусте! Я звикла. Кожен другий вважає мене китаянкою чи кореянкою. Або ж з В'єтнаму.

 — То звідки? — він стояв, розглядаючи її косі очі, високі вилиці, коротке темне волосся. Лише високий зріст і світлий колір очей вказували на те, що вона не на сто відсотків азійка.

 — Я народилася тут. Мама ще при радянській владі за комсомольською путівкою поїхала на Сахалін, та й… Словом, мій батько японець, але я його ніколи не знала. Та й він ніколи не цікавився мною. То я лише зовні така, — вона пальцями ще більше розтягнула зовнішні кутики очей.

 — То це японське ім'я? 

 — Звісно, ні.

 — Є коротший варіант?

 — Ну… — вона опустила повіки і сховала погляд. — Так мене називали лише близькі.

 — Добре. Щось придумаю. Я Зак, тобто, Захар. Але для кризисної ситуації…

 — Я зрозуміла, Заку, — вона засміялась щиро і відкрито. Захар несподівано відчув, що йому досить приємно спілкуватись наживо з кимось іншим.

 ***

 Лукія вперше за кілька місяців добре помилася. Вода була ледь теплою, проте досить чистою і не смерділа пліснявою. Перед тим поголила голову. В такий час не до краси, а доглядати за шкірою легше, коли на ній волосся майже немає. Тут, у Захара, всі засоби гігієни збереглися в ідеальному стані. То ж Лукія після всіх процедур ретельно оглянула себе і з полегшенням від того, що тіло мало здоровий та свіжий вигляд, прийняла чистий одяг від нового друга.

 Його манера спілкування викликала в ній відчуття ніяковості. Оте безцеремонне «ти» спочатку ошелешило, але й потішило, бо так кажуть молоді люди своїм одноліткам, або тим, кого зневажають. Якоїсь неповаги з боку Захара вона не відчула, тому потішила себе думкою, що він просто не добачив наскільки вона стара. Звісно, для жінки завжди приємно, коли її сприймають молодою та привабливою. Лукія зашарілася від несподіваних думок, поспіхом накинула на голову капюшон худі, на три розміри більшого за потрібний, і вийшла.

 Захар розстелив на підлозі невелику церету. Там сиділа Мармизка і завзято жувала шматочки вологого корму, які Захар поступово підкидав на блюдце.

 — Тут добре і затишно, — Лукія присіла поруч. — Чому ти вирішив, що треба покинути цю квартиру? 

 — Ти не бачиш всієї небезпеки, Лу. Я вирішив так тебе називати, можна?

 — Можна, — вона посміхнулася і пильніше придивилася до його обличчя: «невже він так погано бачить?» — Про яку небезпеку йдеться?

 — Ліпше тобі зараз не знати. Спокійніше спатимеш. Повір, тут залишатися не можна, — він піднявся і заходився роздивлятися ящики попід стіною.

 — Я можу допомогти чимось? — Лукія заглянула через плече.

 — Не зараз. У другій кімнаті є спальник для тебе. Бери кішку і відпочивай. На світанку вирушаємо.

 Лукія знизала плечима і попленталась у сусідню кімнату. Розмова не клеїлась, але вона й так безмежно вдячна йому за прихисток, то чи варто непокоїтись за таку відстороненість.

 ***

 Захар розділив вантаж на три частини. Найнеобхідніше запакував у свій рюкзак, трохи меншу кількість речей поклав у наплічник Лукії. Для кішки сформував щось на кшталт переноски для немовлят, аби було зручно пересуватися і водночас опікуватись звіром. Інший багаж містився у двох металевих ящиках, замкнених на кодові замки. 

 До зазначеного часу виходу залишилося не більше двох годин. Захар задрімав. У напівсні його мозок все ще провіряв і перепровіряв усі можливі варіанти майбутньої подорожі. Десь здалеку найрідніший голос нашіптував: «Синку, стережися диких мавп. Лізуть з гадюками, з гримучими зміями. Не підпускай їх до колиски…»

 — Мам? — він розплющив очі. Вона завжди «приходила» в разі небезпеки, наче відчувала його з того світу.

 Десь згори, на даху, гучно гримнуло. Хтось, певно, все ж таки вирішив скористатися загальною канатною дорогою. Захар передбачав такий розвиток подій. Ще три дні тому він попідтинав там усі кріплення і роз’єднав сполучення зі своїм помешканням. Зловмисники чи, ким не були ті нічні гості, лютували. Чулася лайка та злісне грюкання металом об камінь.

 — Лу, вставай. Виходимо раніше, — Захар легенько штурхнув Лукію за плече і притис палець до рота. — Тільки тихо. Рухаємося поповзом.

 За хвилин десять зі сходового майданчика долинули крики, схожі на заклики до бою впереміш з прокльонами та погрозами. Захар кинув багаж у вагончик. Лукія сиділа біля вікна і пхала кішку до переноски. За вхідними дверима заскреготіла пилка та довбануло чимось важелезним. Ручка біля замку смикнулася так, що вся площина дверей від того шалено загойдалася.

 Захар потягнув Лукію через вікно. Однією рукою він тримав її за потилицю, нахиляючи голову якомога нижче. У другій руці підтримував дашок кабіни. Згори посипалося каміння. Деякі деренчали рикошетом по обшивці. Лукія стрибнула всередину і примостилася в кутку.

 — Зачекай хвильку, — Захар протер скельця окулярів і знову повернувся до квартири.

 Біля вхідних дверей, що доживали свої останні хвилини, натягнув мотузок і приєднав до обмотаних в одне кілька контейнерів вибухівки. Не гаючи ані секунди галопом проскакав до вікна і спритно опинився у вагоні. Колючі камінчики посипалися услід, здираючи шкіру на щоках та потилиці. Ще кілька вправних рухів — і транспорт зрушив з місця. Захар змінив кут натягу, запрацював руками в пришвидшеному темпі. На першому з’єднувальному вузлі, там, де минулого разу він застав залишки п’яної вечірки, валялося тіло, просмерджене алкоголем. Не було часу розбиратися, чи той живий чи вже сконав. Захар зіштовхнув його донизу і перетягнув канат на наступну доріжку. За спиною гучно бахнуло. Потім ще кілька разів. Білі спалахи прорізали на короткі миті густину туману і згасли. Чутно було лише гул далекої пожежі, що набирала силу.

 — Тепер вільні! — він глянув на Лукію. У тієї в очах світилися іскорки захвату. Значить, не дарма! Не дарма…

 ***

 Лукія відчувала піднесення. Страх, який на початках заполонив її розум, тепер відступив і дав дорогу радості та азарту. Вона немов опинилася у пригодницькому фільмі, де виконувала одну з головних ролей. А герої завжди перемагають, хіба не так?

 Дахи будинків виринали з імлистої напівтемряви і знову зникали, проводжаючи вагон порожніми зіницями вікон, аж поки дорога не привела їх на плато, де починався ліс.

 Захар протягнув додаткові канати в глиб лісу, закріпивши гаками за стовбури на висоті людського зросту. Лукія сиділа всередині вагончика і натискала на магнітний сигналізатор, щоб Захар не загубив орієнтир. Коли вони доправили свій транспорт до місця, то облаштували там щось на кшталт парковки. Захар зняв канати, запихнув їх у один із металевих ящиків та відніс убік. Там викопав неглибоку яму і засипав грунтом. Лукія допомагала, як могла. Але, здавалося, що її присутність була лише для того, щоб Захар мав до кого промовляти свої зауваження.

 — Якщо доведеться повертатись, а всяке може бути, то матимемо запас харчів і припаркований вагончик, — він підбадьорливо кліпнув одним оком.

 Навкруги срібними нитками струменіла незмінна мряка. Монотонний шум дрібних крапель створював ілюзію гамірного життя лісу. Інколи дощова вода збиралась у заглибини дерев чи на скупчення листя і потім спадала гучним водоспадом додолу. Імла малювала уявні обриси тварин, що не зовсім нагадували справжніх. Так, наприклад, у білки ввижалося два а то й три хвости. Такі довжелезні, як батоги циркового дресирувальника, вони шмагали тканину срібного шовку, що линула згори. Невагомі їжаки перетворились на крилатих медуз, які ширяли догори дриґом над химерними гілками невідомих дерев. Навесні листя, якщо де й вилізло, то було надто чудернацької форми, тому для Лукії було важко визначити ту чи іншу породу дерев. Лише сосни виділялись незмінними соковитими шипами, простягаючи хижі пазурі в молитовному екстазі до Богів Імли та Мряки. 

 — Треба поїсти і відпочити, — Захар, як наче був за розпорядника, керував усіма процесами до дрібниць.

 — І поговорити, — додала Лукія.

 — Про що?

 — Я маю право знати про твої плани і свою роль. Бо в мене таке відчуття, що я слугую для тебе якимось баластом, котрим не шкода пожертвувати в разі чого, — вона зустрілась поглядом з його розширеними зіницями, де більше читався страх і розгубленість, аніж підступний задум. — Пробач. Просто ти мовчиш, і мене це бентежить. Мені важко жити у невизначеності. У такому, так би мовити, підвішеному стані.

 — Добре. Заспокійся. Поїмо і поговоримо, — вона помітила його спробу посміхнутись.

 ***

 Захар повернув до вагончика. Безсонна ніч та кваплива втеча з домівки давалася взнаки. Серце гупало немилосердно. Ноги враз налилися тягарем. Все навкруги закрутилося й зашуміло. Він схопився за стовбур і ледь втримався за слизьку кору. З боку притулилася Лукія:

 — Йой, Божечки! Тримайся!

 Захар нахилився. Тілом пройшла хвиля дрижаків. Повітря не вистачало на вдихові. Наче якась дужа рука стиснула груди і не давала легеням наповнитись. Миготливі вогники вишикувались у кособокий трикутник і кинулись врозліт вигадливими символами, що відразу згасали у мороці. Пітьма згустилася, набула видимих обрисів чорного монстра і за внутрішніми відчуттями розірвала на шмаття черепну коробку. Свідомість схопилася за останню думку: «Треба дійти до вагончика». Захар спробував озирнутися. Тонкі шпичаки болю проштрикнули спину і кинули його розум у забуття.

 — Ти як? Захаре? Заку! — крізь вузькі шпарини повік замиготіло тривожне обличчя Лукії.

 — Я… Я помер?

 — Ні, ти тут. Просто підсковзнувся, — вона силувано посміхнулася. — Ти знаєш де ми? Хто я?

 — Ти Лу.

 — Так. Це я. Як тебе звати?

 — Захар… — його дихання знову перервалось. — Я… Я…

 Вона обхопила його голову руками і почала легенько терти щоки, чоло, підборіддя:

 — Все добре. Я поруч. Зараз це пройде. Все проходить. Просто дихай. Повільно.

 Її рука торкнулася його губ. Запах квітів і літа зненацька увірвався нестримним бажанням пригорнутися до неї, до цієї гарячої частинки життя. Він заплющив очі і вдихнув. Потім так само протягло видихнув. Лукія тримала свої руки на його обличчі. Певно, відчула, що саме це його найбільше заспокоює. Картинки з дитинства замайоріли слайдами безтурботності та тепла. Солодкий крем з тістечка вимастив ніс та губи. Шоколадна патока спорснула на язик. Захар зглитнув і облизав. Лукія висмикнула руку. Він притримав.

 — Пробач, — підняв погляд і відпустив кінчики пальців.

 До вагону йшов сам. Лукія крокувала попереду, несла лопату та мотузки. Він раз у раз поглядав на струнку постать жінки. «Скільки ж їй років?» — чи не вперше задумався інакше про свою попутницю. На вигляд не даси більше тридцяти п'яти. Може й молодша, просто виснажена тією клятою мрякою. Від того, певно, і морщинки біля очей і губ, але це ще більше додає привабливості. Ті азійки — найзагадковіші жінки в світі. Їм що двадцять, що сорок — ніякої різниці у зовнішності. 

 ***

 — То поговоримо? — Лукія вмостила на колінах Мармизку і дбайливо масажувала котячу спинку.

 — Питай, — голос Захара звучав м'яко в порівнянні зі звичною його менторською інтонацією.

 — Часто в тебе панічні атаки?

 — Як коли. То не вгадаєш. Буває і місяцями немає, а інколи майже чи не щодня, — він дивився прямо. Приховувати більше було нічого.

 — Це тому тобі потрібен був попутник? Тому ти зголосився мене взяти з собою? Щоб було кому підтримати, коли накриє «панічка»? Чому раніше не сказав?

 — Не було нагоди, — його плечі смикнулися догори, мовляв: «сама бачила, що творилося зранку.»

 — Слухай, я не така сильна і молода, як тобі може здатися. Я, звісно, вдячна за те, що допоміг вибратися з міста. З моєї сторони зроблю все, що зможу, аби ми дійшли до безпечного місця. Але далі…

 — В тебе є хлопець, чоловік?

 — Ні, нема… Він загинув у полоні.

 — Пробач, я не подумав. Там важко було вижити.

 — Ти був?

 — Ні. Мені пощастило отримати поранення. Куля не зачепила нічого важливого. Пройшла наскрізь, — Захар провів рукою повз черевну порожнину. — Контузило, правда, добряче… Наслідки ти сьогодні бачила. Тому списали до виздоровлення, — він зітхнув і став збирати залишки сніданку в окрему тару. — Ще до кінця дня проголодаємось, — пояснив на її здивований погляд.

 Вона помітила його нерішучість, наче як щось обдумував, тоді враз схопився на ноги, крутнувся біля свого рюкзака:

 — Знаєш, у мене є одна річ, яка тобі більше знадобиться. Прийшло одного разу з доставкою гуманітарного дрону. Так і залишилось. Тримай, — він простягнув пакет.

 Лукія відгорнула край і побачила стопку жіночих прокладок. Посміхнулась думкам: «Та вже пізно для мене. Вже десять років пройшло після операції з чисткою всього «по жіночому». Тепер не потрібно. Хіба що Мармизці на підгузки?»

 — Дякую, — промовила вголос.

 — Може тобі треба сходити в кущі, то я зачекаю, — він позіхнув і примостився на розгорнутому спальнику.

 Коли Лукія повернулася назад, Захар мирно сопів в обидві ніздрі. Вона накрила його зверху ще одним спальником і примостилася в кутку ладнати ті самі підгузки для Мармизки. 

 ***

 До настання сутінок вдалося пройти вісім кілометрів. Захар тягнув за собою другий металевий ящик. Ще вдома він змайстрував полегшену версію всім відомої «кравчучки» і припасував до неї мотузки з кріпленнями. Ящик тримався, але самі коліщатка підскакували на кожній гілці чи випнутому корені, і треба було добре тримати, аби та конструкція зовсім не розлетілася на друзки. Лукія час від часу змінювала його і теж тягла візок. Захар у цей час розтирав долоні, перев’язував заново ганчірками і брався за тягар:

 — За кілька днів стане легше, коли з’їмо більшу частину, але доведеться добувати їжу самим.

 — Гмм, — Лукія смикнула бровою, — цікаво, як?

 Захар не відповів. Навіщо їй знати, на що він готовий, аби зберегти своє життя. І її також… Жінкам ліпше не відати про темні думки чоловіків, на що вони здатні, аби захистити своє і її… аби надати комфорт, безпеку, їжу… Хай ліпше думають, що це прояв героїзму і не задають зайвих питань. Хоча, насправді, й сам не знав, де шукати додатковий провіант. Просто треба економити, та й все!

 Але Лукія не вгавала, певно, була не з того сорту жінок, яким байдуже на все:

 — Ти так впевнено йдеш. Раніше був у цьому лісі? 

 — Ні. Знаю за мапою.

 — Гарно читаєш мапи? Там іноді таке позначають, чого й немає насправді.

 Він обернувся на її глузливе зауваження:

 — Я сам складав ці креслення. Писав дипломну на тему навколишньої місцевості. Ганяв на гелікоптері і дрони запускав, аби все правильно зазначити.

 — То ти?..

 — Так. Геодезист. Маю ступінь магістра. Ще трохи і став би …

 — А! — вона зайшлася нервовим смішком. — Тому тебе прозвали Доком? Я права? Права?

 Її вигуки набули істеричних нот і лунали з неприємним верескуванням. Захар стиснув долоні. Це вже зовсім якісь дитячі дурощі. Хотілось чимдуш присоромити жінку і довести серйозність ситуації. Він обернувся і закляк від несподіванки.

 Темна постать з густого туману, заввишки понад три метри, обхопила лаписьками голову Лукії і торкалася напівпрозорими пальцями її щік, силоміць змушуючи жінку сміятись від лоскоту. Згори визирали червоні цятки очей, що пропалювали наскрізь густину «плоті». З маківки спадали струмки водяного волосся. Краплі потрапляли до носа і рота Лукії, чим і провокували ті дивні звуки. Все тіло почвари вихилялося з боку в бік, немов вихваляючись гнійними виразками та ранами, з яких стікав червонястий бруд.

 Захар на мить заплющив очі і похитав головою: 

 — Це примара. Просто ввижається. Згинь, паскудо!

 — Що? — голос Лукії прозвучав чисто і природно.

 Захар підняв повіки. Вона стояла, стривожено оглядаючи себе. Почвара розчинилася серед імли, наче і не було її.

 — З тобою все нормально? — він кинувся розтирати її обличчя.

 — Та звісно. Я ж наче нічого такого не сказала.

 — Не сказала. Пробач. Просто виснажений, — він опустив погляд і помітив брудні червоні калюжі біля ніг. Ще раз глянув у її обличчя. — Просто примарилось. 

 Лукія роззирнулася довкола:

 — Треба шукати місце на ніч.

 — Так, звісно, але давай пройдемо далі звідси.

 ***

 Лукія відчувала себе напрочуд бадьорою. Якщо Захар втомився, то вона, хоч і розуміла його стан, та сама не відчувала слабкості. Здавалося, якби не ніч, то могла б ще йти і йти, аж поки не засвітиться простір і не вигулькне з туману хоч-яке поселення. Саме про це вона й думала протягом дня. 

 У тісному наметі, де ледь можна було присісти, запалили свічку-каганець і підігріли скромну вечерю. Захар розв'язав бинти на долонях. Порізів не було, але шкіра набубнявилась і почервоніла. Рука скидалася на рукавичку, якою на Геловін лякають довірливих перехожих. 

 — Болить? — спитала.

 — Ні, не відчуваю. Радше, затерпла. Важко рухати пальцями.

 Лукія глянула на підігріту консерву:

 — Погодувати чи сам зможеш?

 Він опустив погляд.

 — Перестань. Нема чого соромитись. Сам ти лише порозкидаєш і не наїсися, — вона підсіла ближче і як турботлива мати піднесла ложку до його рота. — Ну, давай, бо вистигне.

 Нарешті Лукія віднайшла свою роль у цих стосунках. Захар — всього лише дитина, великий, але ще зовсім незрілий, все одно, що її син. А піклуватись про дітей вона вміє. Зрадівши цій думці, вона посміхнулася, витерла пальцем залишки їжі на його губах і з'їла сама. Матері можна, навіть якщо він так дивиться і байдуже, що червоніє, аби був здоровий та щасливий. Аби залишався живий…

 Спали, кожен у своєму спальнику, сковані тісним простором намету. Гарячий подих Захара зігрівав її шию. Зовні шурхотіло листя або, може, то гілки зачіпали одна одну в сподіванні отримати хоч крихту тепла у випадкових дотиках. В ногах пискнула Мармизка. Лукія підтягнула сумку з кішкою до грудей і обійняла: 

 — Ми в безпеці, мала.

 ***

 У сірості ранку галявина, на якій вони влаштувалися на ніч, мала вигляд, не те щоб зовсім інакший, ніж ввечері, а інстинктивно зловісний. Вся поверхня навколо намета спустіла: ні тобі пліснявого листя, ні дрібних гілок чи тьмяного моху. Немов хтось змів геть усе і відвіз до місцевого смітника. Якщо вчора йому привиділась потвора і він зміг це сприйняти за марення, незважаючи на той червоний бруд під ногами, то тепер Лукія стовідсотково теж мусить побачити дивні зміни.

 — Лу, прокинулась? — він зазирнув до намету. — Поглянь сюди.

 — Так тихо… — вона зсунулася у спальнику до порогу і випустила Мармизку на гладку поверхню.

 — І тобі не здається більше нічого дивного?

 — Щось випалило землю навколо нас. Не знаю причини, але з іншого боку — це чудово! Я б затрималась тут на кілька годин, аби просушити речі.

 — Ого! Я тільки зараз зрозумів, що нічого не крапає зверху!

 — Оаза, — Лукія знизала плечима і заходилися розбирати спільне господарство. 

 Захар тупцяв довкола рюкзаків і клацав язиком. Йому важко давалось сприйняття несподіванок. У якійсь мірі він навіть заздрив Лукії, що так швидко пристосовувалась до обставин, які змінювались надто непередбачувано.

 — Тобі не здається, що хтось навмисне хоче нас затримати тут?

 — Угу, — відізвалась Лукія, — летить над нами і вичікує, коли ми зупинимось, так?

 Захар поглянув на небо, але воно залишилось незмінно затягнутим густою імлою без видимого просвіту.

 — Не треба так, — він відчув образу від її слів, немов вона взяла на себе роль всезнаючої матері, а він зостався у дитячому віці. — Треба дослідити. Я лише виказав припущення.

 — Не сердься. Я розумію. Скоро підемо, — вона підняла погляд і він зчудувався блиску очей і зовсім гладенької шкіри навколо них, але змовчав. Хай ті зміни, більш ніж загадкові, і чи він зможе хоч колись їх зрозуміти, але достобіса прекрасні.

 — Я… я… — ні, він так і не насмілився сказати те, що крутилося на язиці, — не серджуся. Просто нам треба дійти до поселення. Тут поруч, як вказує мапа. І варто позначити це місце, як аномальне в аномалії… — пробурмотів під носа. Контроль втрачати зовсім не хотілося. Він тут за головного, і саме він вирішує, як реагувати на зміни.

 ***

 Дорога, що вела в село зустріла вибоїнами, в яких могли завиграшки сховатися невеликі авто. Вздовж побитого бордюру лежали шматки зірваного асфальту та залишки від вибухівки. Далі стриміли бетоновані стовпці, на яких раніше кріпився паркан. Очевидно, всі штахети розібрали на дрова. Але вцілілих будинків теж не виднілося. Без дахів, з пролазами замість дверей і вікон, із заляпаними брудом стінами, таке поселення не давало сподівань на затишок чи спокій. Якщо хтось і залишився жити тут, то навряд чи приязно прийняв переселенців. Радше, вони спробують їх пограбувати або зробити щось таке, що значно гірше грабунку.

 Захар ступив назад, не дійшовши й до половини подвір'я:

 — Повертаємось до лісу. Чуєш? Повертаємось! Там менше гуляє хижаків. Менше двоногих хижаків, я маю на увазі. Надто близько до міста. Кожна паскуда, що сюди дісталася, жерла і нищила все на своєму шляху, — його очі гарячково оберталися, а рука посмикувалася на руків’ї візка.

 Лукія кивала на кожне слово і слухняно пленталася за його спиною. Вона боялася, що учорашній приступ паніки повториться. А якщо він правий на рахунок грабіжників, то в купі з його недугою сценарій малювався у її голові зовсім невтішний. Вона підтягнула котячу переноску, схопивши обидвома долонями за дно. Мармизка всередині тихо пискнула і зашкряботіла лапами. Лукія відкрила верх накидки. Звідтам блимнула червона зіниця, а тоді тоненькі котячі зуби вгризлися у палець.

 — Йой! Мала, що це ти надумала! — Лукія обережно розтягнула пащу кішки і вирвала руку.

 З рани цебеніла світла, майже прозора, кров. Захар обернувся:

 — Поранилася?

 — Та… зачепилася застібкою, — Лукія всотала губами кров з подряпини. Вирішила не пояснювати йому. Мармизка ж хвора. Якщо він почне докопуватися чим саме, то ще собі понавигадує різні варіанти вірусів. Тоді вважай, що кішка пропала. — Все добре! Просто задумалась і сама себе шкрябнула.

 Кров смакувала гіркою кавою. Спогад одразу відніс у часи, коли було все не так, як тепер. Зовсім не так. Їй тоді було не більше двадцяти. Літо в задушливому місті здавалося нудним та передбачуваним. Хотілося пригод, драйву, емоцій. Юрко запросив у гори. Вона погодилася не роздумуючи. Запашна кава з термосу, трав'яні пагорби, помережені люпиновим цвітом, просторе небо… Краса невимовна! Почуття… Які ж були почуття між ними! Жоден фільм, жодна книга не здатна описати того навмисне, що відчувала вона і що помічала за ним. Сяйво пристрасті і розуміння. Кохання всього життя. Найяскравіші спогади, як не крути, завжди пов'язані були з Юрком. Того літа в горах він освідчився. Весілля зіграли за півроку. Все ж було добре… Сім'я, діти, робота, що ліпша за хобі. Та хто вона тепер? Минулого не повернеш, хоч як не обертай свої думки на одне й те ж саме. Навіть кава — не кава, а всього лише власна кров. 

 — Значить, нам небезпечно заходити у села? — Лукія намагалася перейнятися сьогоденням.

 — Так, ліпше триматися подалі від колишньої траси. Підемо лісом. Можна навіть скоротити.

 — А куди ми маємо вийти, якщо не в поселення? Ні в мале, ні у велике? Який тоді план?

 — Слухай, ти мені довіряєш?

 Вона гмикнула. Такі розмови йшли намарно. Хай веде, а вона буде спостерігати. Можливо, і сама зрозуміє, а, можливо, він і сам не знає, куди хоче вийти. Але заводити знову про невизначеність не хотілося. 

 ***

 Дні не відрізнялися один від одного. Захар йшов за стрілкою компасу, відмічав на мапі відстань, яку зіставляв з показниками крокоміра, інколи виходив з лісу на дорогу, аби перевірити правильність своїх розрахунків. Похибка за два тижні подорожі становила за його міркуваннями не більше п'яти-семи кілометрів.

 Лукія незмінно шла за його спиною. Вона заповзялася самотужки тягти візок з ящиком. Захар не заперечував, адже їжі ставало менше, то й ноша була вже не така важка. А він не міг відволікатись від компасу. Стрілка час від часу змінювала напрямок і кружляла, немов хто заводив її у танок. Тоді доводилося ходити колами, ставити мітки на стовбурах або кущах, поки магнітні поля не врівноважували свій вплив на цю ділянку простору. 

 Аномальні зміни вже не дивували Захара, а лише дратували своєю наполегливістю нав'язати власні правила співіснування. Здавалося, ліс разом з його мешканцями, жив у злагоді під владою Мороку і Вологи. Дерева повсякчас змінювали форму, рухалися на короткій відстані услід, підхоплювали довгими вітами, коли ноги ковзали в багні, били по плечах, якщо погляд надто довго затримувався на одному об'єкті. Галявина, де вони влаштовувалися на ніч, кожного разу на рано сяяла гладкою поверхнею, наче її облизали язики цілої зграї лисиць чи диких котів.

 Лукія мало коментувала навколишні події. Вона, здавалося, влилася у симбіоз «мрячного життя». Захар зауважив, що її очі набагато раніше помічали перепону чи прохід. А вночі з нею, взагалі, діялися дивні речі. З настанням темряви Лукія виринала з намету і зникала на півгодини, а то і довше. Поверталася волога, розпашіла, іноді зовсім голісінька, ховалася в своєму спальнику і моментально засинала. Захар намагався прослідкувати за нею, але ота мала звірина, клята кішка, що раніше завжди спала у переносці, тепер сиділа вдень на плечах Лукії, а вночі стерегла її ноги і вихід з намету. Те смугасте створіння хижо вишкірилося, засичало не згірш за гадюку і наїжачило довжелезні пазурі. Захар не хотів зайвих ран. Його тіло вкрилося дрібними гнійниками, особливо їх багато було в паху та інших западинах, і кожен дотик міг спричинити нову виразку. Лукія ще раніше, у перші дні подорожі, бралася лікувати мазями, що несла з дому і мастила нею повсякчас ту котячу мегеру, але Захар відмовився:

 — Мені легше, коли немає зайвого слизу. А мазь лише подразнює.

 І він не брехав, бо дотики Лукії, навмисні чи мимовільні, спричиняли ледь стерпну реакцію свербежу. Йому чухалося у всіх впадинах тіла, немов кожна клітина хотіла відштовхнутися від іншої, і їх, тих клітин, всіх разом страшенно бісила присутність сторонньої субстанції. Тому Захар був чесний з Лукією. Вона стенула плечима у звичному жестові і більше не пропонувала лікування. Її врода розквітала і змінювала зовнішність. Шкіра набула прозорості й блискучої шовковистості. Виструнчена постава підтягнула зріст і тепер Лукія здавалася ледь не на півголови вищою за нього. Голос жінки лунав срібними переливами та таємними зітханнями. Вона більше не глузувала і не заперечувала його слова, а лише загадково посміхалася і дивилась на щось далеке, видиме тільки їй одній. Він не просто марив тією давньою Богинею зі своїх малюнків, а був переконаний, що Лукія і є Нею. Уява болісно малювала злиття оголених тіл, гарячі поцілунки і дотики, дотики, дотики…

 ***

 Лукія бачила довгий сон. Там вона літала з феями лісу. Серед них були не лише жінки, що називались подругами, але й чоловіки, яких впізнавала за кумедними компліментами з давно забутої юності. Вона ніколи не згадувала своїх колишніх. Життя з Юрком розмежило навік сторінки минулого та їхнє кохання. Тепер, коли вона бачила той сон, нескінченні прихильники заповзято шукали її уваги. А подружки тільки те й робили, що підохочували до флірту. Сміх та забави на якийсь час звеселяли Лукію, поки десь у імлі не виринало знайоме обличчя Юрка. Вона неслась до нього, а коханий чоловік дивився суворо та з докором…

Тоді вона прокидалася. Візок з ящиком стрибав на гілках та по камінню. Похмурий хлопець попереду вдивлявся у стрілку компасу. Навкруги сіяла мряка. Питання в голові обертались у нескінченній каруселі: «Чому я все ще тут? Чому не відпускаю свій тягар і не танцюю, як це роблять інші? Що мене тримає коло цього майже незнайомого чоловіка?» Потім згадувала місто, завалене тілами, мертвими від хвороби та вбитими. Згадувала своє життя, сина… Можливо, йому теж десь дуже скрутно у цю годину. І, дай Боже, щоб знайшлася людина, яка допоможе вибратися з пекла і врятує життя. Лукія кусала вуста і вперто йшла далі.

 Вночі невідомі сили гнали її з намету. Тіло пашіло під променями, що відчувалися, як могутній пучок ультрафіолету. Щось тягнуло її догори, змушуючи розводити руки вусібіч і злітати, немов птаха. Напівпрозорі мацаки підхоплювали тіло і присмоктувалися пухирчастими поверхнями до кожного міліметру шкіри. Тягучий слиз входив у пори і проникав у найпотаємніші місця. Лукія не відчувала задоволення чи болю, але й не могла чинити опору. За відчуттями цей процес нагадував прискіпливий огляд у не надто делікатного лікаря. По закінченні її тіло спускалось під струмінь водоспаду, що випорскував дощову воду зі скупчення гілок. Засоромлена й знесилена, вона бігла до намету і забувалася сном, що теж, ймовірно, був частиною тією дослідницької процедури невідомих істот. На рано продовжувався довгий сон-марення зі звабленням подружок та колишніх залицяльників.

 ***

 Захар вкотре перевірив мапу та свої розрахунки і повідомив за сніданком:

 — Сьогодні маємо вийти до підніжжя гори.

 Лукія підняла голову і прислухалася. Він повторив ще раз. Його дратувала її незосередженість, а ситуація потребувала нагального обговорення. Коли ж, як не зараз, домовитись про свої дії в разі небезпеки?

 — Чуєш мене? 

 — То ми йшли до гір? Ти знав, куди треба йти? — її погляд ліниво блукав порожніми баночками на куцій цереті.

 Йому хотілося зірватись і прокричати всі звинувачення, що накопились за час подорожі. Але її ясні очі зблиснули живими вогниками розуміння і вуста заквітчалися посмішкою:

 — Заку, любий, це ж чудово! Ти так добре придумав — йти до гір!

 Захар затнувся, така переміна емоцій теж тисла на нерви. Щось з Лукією недобре відбувається. Так наче дві особистості роздирають її тіло, і ніколи не знаєш, хто перший відізветься.

 — Лу, ти зі мною зараз?

 — Звісно, такий дивний, — вона усміхнулася і глянула вбік, ніби почула знайомий звук.

 — Лу, дивись на мене! — він доторкнувся до її щоки і ледь втримав долоню, що миттєво обпеклася шпичаками болю. — Ми сьогодні йдемо рука в руку. Запаси розділимо і кожен візьме свою частину до наплічника. Зрозуміла? 

 Підійшла кішка, вигнула спину і почала тертися об ногу Лукії. 

 — Кицяня, кохана! — вона відхилилася від Захара і присіла біля кішки.

 — Її заховаєш у переноску, — він примружив повіки. — Якщо треба заспокоїти, то я маю снодійне саме для таких гризунів.

 — Це ж не гризун.

 — А гризе не гірше, — він згадав як кішка буквально роздряпувала руки Лукії і смоктала кров з ран. — Руки твої як?

 — Та то вона так цьомкається. Не боляче зовсім, — вона виставила бездоганні гладкі руки перед очима Захара і покрутила ними. 

 Йому стиснулося в грудях. Почуття брали гору над самовладою. Постійне напруження і спроби подолати відчайдушне бажання близькості доводили до сказу. Якби ж то вона хоч раз відповіла взаємністю. Хоч натяком, хоч згодою на довший дотик, він би перетерпів будь-який біль, що б це йому не коштувало. Вже тоді й вмерти не страшно. А зараз хотілося вити вовком. Натомість сказав сердито:

 — На збір десять хвилин!

 ***

 Мармизка дрімала після котячих пігулок для сну. Лукія притримувала переноску знизу, щоб розхитування не будило кішку. Лісова стежка, на диво не сильно забита листям та гілляками, так наче протоптана, тягнулася вгору. Дерева здавалися куцими і не такими розлогими, як раніше. Навіть де-не-де виднілися малі пуп’янки зеленого молодняка. В голові паморочилося від забутих, але таких рідних, запахів. І з кожним кроком Лукія відчувала, що їй не вдається вдихнути на повні груди. При кожній спробі щось міцно стискало під шлунком і тягнуло донизу. Таке було лише при болісних місячних і при вагітності. Вона зупинилися:

 — Заку, мені важко. Зажди хвильку.

 Він обернувся, зміряв поглядом і спохмурнів. В скельцях окулярів віддзеркалилась густа темна хмара. Лукія обернула голову за його поглядом. На якусь мить здалося, що з каламутної гущі проступає постать, і не одна. 

 — Не дивись туди, Лу! — зашипів Захар крізь зуби. Він скочив за її спину, кинув рюкзак під ноги, вихопив револьвер і присів.

 Лукія заплющила очі. Тендітні дотики подружок-фей залоскотали обличчя, пройшлися спиною, торкнулися ніг:

 — Йди до нас! Погуляємо з хлопцями. Дивись, скільки красунчиків зібралося!

Лукія задерла голову і глянула догори. Над деревами кружляли сила-силенна різних створінь, що лише на перший погляд нагадували людей. Оголені тіла вкривав тьмавий слиз, вибудовуючи над живими формами додаткові руки, ноги, хвости, вуха, крила. Вони зникали і знову проявлялися, лякаючи різноманіттям і щільністю, бо все це перепліталося між собою, агонізувало в зухвалих сороміцьких позах. Лукія знову заплющила очі, повторюючи вголос:

 — Ні! Не я! Не я! Ні!

 — Тільки ти! Хто, як не ти? — солодко співали феї. — Ну ж бо, йди до нас! Подаруєш нам Королевича!

 Вона заткнула вуха пальцями, ховаючи обличчя в долонях. Голоси наростали. Вони проникали крізь щілинки між шкірою пальців і вушною раковиною, вгвинчувалися через пори, пульсували судинами, вливалися у мозок. Волали:

 — Ти така сама! Ти мусиш! Ти наша!

А внизу на землі хтось шарпав за лікті і намагався докричатись через весь цей гвалт:

 — Лу! Отямся! Чуєш?! Ти моя! Моя!

 Морок огорнув її свідомість.

 ***

 За якихось кілька секунд з того часу, як насунула хмара, Лукія лежала біля його ніг безпомічною пелюсткою, яку вирвали з бутону, приречена на повільну смерть, змушена коритися долі, без права на спротив. Тільки не це! Він її витягне на світло, поверне до життя, тільки треба відбитися від тих гнилісний гадюк.

 Захар знав, що боротись з навалою істот зі слизу неможливо звичайними методами. Жодна куля не спричинить ані найменшого ураження чи навіть помітної шкоди для їхніх тіл. Він заховав револьвер і розстібнув рюкзак. Має бути щось на протидію від цієї погані. У відсіку, де містився складений намет, окрім кріплень та мотузок, спочивала, жодного разу не використана, захисна сітка від комашні. Які ж комарі в безупинний дощ? Але, здається, Захар нарешті знайшов для неї застосування. Він розтер у долонях порошок дерева німу, подрібнивши крупинки до стану тальку. Скільки він себе пам'ятав, мама лікувала тим порошком усі рани. Вона нашіптувала незрозумілі слова і, на диво, це діяло, а можливо просто хотілось вірити, що допомагає. Ті пакетики німу й досі лежали майже у всіх кишенях одягу. Він забув про цілющі властивості і носив їх з собою на пам’ять про маму та її любов. Мамині перестороги спрацьовували у найбільшу небезпеку. Як би Захар не намагався все пояснити раціональним мисленням і практичним досвідом, деякі речі відбувалися за межами логіки і вимагали простої довіри. То ж він засипав весь порошок, який знайшов, у пакунок з сіткою і добряче струсив, розподіляючи в кожний куточок. Опустив повіки. Застиг на мить. Слова мантри виринули з пам'яті: 

 — ОМ ШРІ ДУРГАЯ НАМАХ ОМ ДУРГАМ ДЕВІ САРАНАМАХАМ ПРАПАДЬЯ!

 Чоловік стрімким рухом висмикнув сітку і огорнув нею себе та Лукію. Порошок завис у просторі, не розчинившись у рідині, ігноруючи всі правила хімії та гравітації. Захар зиркнув на розлючені пики почвар і ще раз протрубив на всю міць свого горла слова захисту:

 — … САРАНАМАХАМ ПРАПАДЬЯ!

 Зі свого кубельця виповзла кішка. Вона чхала, блювала брудною слиною та хижо позирала червоними зіницями. Захар обережно закотив край сітки, аби звірючка не змогла пролізти назовні. Все ж таки Лукія пестила свою улюбленицю, яка б та не була нестерпною за характером. Кішка кинулася на його руку і вчепилася зубами за оголене зап’ястя. Кров ринула назовні вогняними потоками, розмальовуючи котяче тільце химерними знаками. Захар марно намагався стягнути оскаженіле створіння. Воно трималося мертвою хваткою і силилося втиснутися в рану головою, як то зазвичай роблять кліщі. На пальцях залишились піщинки порошку німу. Вони приємно кололи шкіру. А голос матері наказував: «Ти бачиш, куди запхати. То швидше!» Захар тицьнув у чутливе місце кішки, те що оголене і не прикрите — зморщену серединку дупи. Звірина вирвалася з руки і заволала, звиваючись в конвульсіях. Він підняв сітку з землі і пхнув кішку ногою геть. Вона дзигою крутнулась на місці, впала у мокре листя і, зволоживши хутро, знову стрибнула у бік Захара. Проте сітка міцно тримала оборону. Кішка ніби наштовхувалася на вогняну перешкоду, жалібно нявчала і відстрибувала назад.

 Мацаки почвар розчаровано захиталися і неохоче почали втягуватись у хмару. Простір світлішав та яснів. З кожною миттю темна імла згорталася і зменшувалася, поки не перетворилася на м’яч розміром з дрібне яблуко, що випарувався за одне кліпання очима.

 Рана несамовито пекла, кров і далі струменіла додолу, в очах мерехтіли зірочки. Захар потягнувся за мотузкою, аби стягнути руку вище укусу. Сили вистачило лише на те, щоб нахилитися до рюкзака. Він впав, очікуючи на прилив енергії після короткого відпочинку, але того не настало. Перед очима попливли кадри з його мрій: Лукія обіймає його, всім тілом притискається і ніжно цілує, дарує подих і забирає назад, потім знову вдихає у його легені і забирає назад, поки не розчиняється у ньому назавжди. 

 ***

 Продовгуваті лопаті вентилятора тихо місили повітря під стелею. Десь зовні чувся безтурботний голос, що переповідав заїзджений жарт. Йому навзаєм відповідав жіночий сміх. Лукія давно не бачила таких снів. У її руці стриміла голка, прикріплена двома пластирями навхрест. На стояку в пляшці хилиталася рідина. З пляшки та рідина стікала медичною системою і прямувала через голку до вени. Лукія примружилася. Певно, здалося. Колір субстанції виблискував неоновими кольорами. Так, справді, сон… дивний.

 Рипнули двері.

 — Перепрошую? О, ви прийшли до тями! — в отворі з'явилося приємне обличчя високої білявки.

 Лукія посміхнулася у відповідь.

 — Тішуся за вас. Ми всі переживали, коли знайшли вас на межі, — білявка підійшла до ліжка і нахилилася. — Мене звати Магда. Я ваша опікунка, поки ви не оговтаєтесь від зараження.

 —Лукія...

 — Ви щось пам'ятаєте з того, як дісталися до межі?

 — Я не впевнена, чи то був сон…

 — Розумію. Ну, не буду вас дарма займати. Відпочивайте.

 — Стійте! — Лукія намагалася відокремити реальність від марення. — Скажіть, ви знайшли мене одну? Більше нікого не було поруч?

 — Боюсь, новина буде болісною для вас, — Магда опустила погляд і розправила складки на білосніжних простирадлах лікарняного ліжка.

 — Невизначеність ще гірша.

 — Він загинув. Зазнав втрату крові несумісну з життям.

 Лукія зітхнула:

 — Кішка?

 — Що? Яка кішка? 

 — Я несла з собою кішку. У переносці була.

 — Ні, нічого такого. Навіть сліду не…

 Лукія піднялася на лікті. Їй хотілося роздивитися в очах білявки неправду:

 — Я хочу назад свої речі!

 — Ви серйозно? Заражені предмети не можуть бути у вільному доступі. Згодом, коли пройде термін дезінфекції, тоді вам повернуть і документи і коштовні речі, які ви мали з собою. Є ще питання?

 — Ні, — Лукія стисла вуста, що піймали зрадливу сльозу, — Не тепер.

 Опікунка крутнулася на підборах, висунула шухляду з приліжкової тумбочки. Серед упаковок вона знайшла потрібну пляшечку, витягла вміст у шприц і вколола до основної субстанції, що тихо плила системою у кров Лукії.

 — Це седативне, — пояснила з натягнутою посмішкою. — Вам потрібно уникати стресу.

 Вона відступила до вікна і застигла у непорушній позі, немов її вимкнули з розетки без подальшої потреби.

 Лукія зімкнула повіки, мружачись із усіх сил. Це лише чергове марення. Жахіття, що приходить після нічних процедур на лисій галявині. Якби те, що повідомила ця лялькова медсестра, було хоч на половину правдою, то вона б втратила будь-який сенс для продовження боротьби. Навіщо жити, коли нема для кого і для чого? Нікому не потрібне існування божевільної жінки…

 ***

 Магда споглядала гори у порослі молодої трави і чекала, коли подіє снодійне на нову пацієнтку: «Складний випадок. Можна було б і не продовжувати її мук. Тіло, спотворене мутаціями, навряд чи потішить жінку, коли та зможе себе побачити і усвідомити ким стала. Антигрибкова сироватка на якийсь час пригальмує процеси гниття, але не зцілить її повністю. Ще й томограф показав рідкісне відхилення у черевній порожнині. Лукія, як виявилось, була на короткому терміні вагітності, причому без наявності матки та придатків. Замість того плід утримувався щільною слизовою оболонкою. Її замкнули тут, в окремому ізоляторі для виявлення природи зародку. Тому прислали і її, Магду, в якості опікунки та спостерігачки. Бозна, що вийде з того черева? Яке буде те дитя Мряки? Наука бажає мати чергову дивину для досліджень. А на саму матір їм начхати. Це правда.»

 Вона обернулася. Лукія лежала горілиць, розкинувши руки і ноги. Очі вирячилися скляним та назавжди байдужим поглядом у стелю. Голка висіла окремо від руки і щедро омивала підлогу цілющою субстанцією.