Рідина

Я живу між найнижчою нотою джазу та п’ятим колом пекла.

Втім, достеменно мені невідомо, ні що таке джаз, ні що таке пекло. Просто ці слова регулярно лунають із динаміків телевізора, коли м’ясистий диктор із лисиною до лоба розповідає про чергові сутички поліціянтів і безхатьків. Ще він часто повторює такі слова: валюта, проституція і масло — вони постійні гості вечірніх новин. У диктора гарний голос. Я не вмію говорити й не певен, чи знаю, що таке голос.

Але що мені достоту відомо — це те, які на смак грудки вологого пилу з підлоги. І на це існує безліч причин — причин для пилу бути вологим. Через пролиту горілку, через бризки смердючого миючого засобу, що не відмиває жодної плями, лише втирає їх глибше і глибше, аж доки весь дім не стане суцільним хлорованим брудом. Через маленькі крапельки крові, що просочилися крізь пластир. Собачу сечу. Сперму. Сльози. У цьому домі — у цьому мотлоху з обрізків життя, які так і не дотяглися до справжніх мрій — у цьому домі все створене з рідини. Стіни, по яким Мати возить спітнілими руками. Стеля, замурзана слідами від відкоркованих напоїв Доньки. Підлога, вкрита шаром Батьківської слини і блювоти. Не певен, чи дійсно знаю, що таке рідина, але переконаний, що я з’явився саме з неї — із суміші всього, що накопичувалося в цьому домі роками.

Батько

Він обожнює грати в хованки. Іноді ховається сам — повзає між ліжком і шафою, притискається до стін, намагається затаїтися і розчинитися серед візерунчастих шпалер. Робить усе, аби не дати демонам знайти його. Так, цей будинок перенаселений демонами й іншими звірюгами, що никаються в дзеркалах і сімейних альбомах, притиснуті товщиною незліченних сторінок. Він бачить їх, коли рідина з кухні знаходить розколину в його тілі і прослизає всередину шлунку. Обпікає стінки горла, робить язик м’яким і незграбним.

Рідина, яку Мати ховає в шухлядах, потрапляє в кров і навіть мозок. Заливається в очниці, і саме тому Батько бачить усе, чим його лякали в дитинстві. Саме тому він відсахується від своєї ж тіні. Чує голос покійних родичів, які нескінченно повторюють одне й те саме: стій рівно, не колупайся в носі, пиши охайно, не торкайся свого тіла, не смій лягати спати без молитви, годі дивитися на дорослих дівчат, вчися.

Хрестик відстукує жвавий ритм по скляній пляшці, коли Батько нерівно дихає в кутку кімнати. Так він грається в хованки — раз чи двічі на тиждень. Озирається навсібіч і рахує, скільки разів двоїться в очах чи скільки тіней ворушиться навкруги. Та доки він стискає хрестик, нічого не відбудеться, правда ж? Доки він стискає хрестик, доки ходить раз на місяць у сповідальню, після якої ниють коліна, він може робити що завгодно. Он, його друг дитинства п’ятий рік полірує ліжко за ґратами. Той справді поганий, бо переломив тендітну шию дружини. Але Батько не такий, і він це знає.

Я так і не зрозумів, що таке релігія, хоча іноді і прислухаюся до Батькового шепоту, коли його пустоту всередині заповнює рідина. Він доводить сам собі, що це — востаннє, що наступного ковтка не трапиться. Раніше мені здавалося, що слово «брехня» спрямовується лише на інших, але Батько бреше сам собі, і це не дає мені спокою. Мені не дає спокою все, що не має сенсу.

Він обожнює грати в хованки. Іноді ховається сам, іноді ховаються інші. Дивно, як одна й та сама рідина в різній кількості може змінювати людину. Чув, це називається метаморфозами, але мені не до снаги розбиратися з такими складними словами самотужки. Спочатку Батько тремтить і холоне. На лобі виступають блискучі краплі, а вибілена Матір’ю сорочка вкривається жовтуватими плямами. Батько мочиться, і кімнату, у якій він ховається від демонів, заповнює гострий запах. Чим більше надлишків виходить із його тіла, чим щільніше сорочка промокає від поту, а штани — від сечі, тим відчутніше рідина в шлунку впливає на нього. Виштовхує заразом спогади про родичів, про їх настанови й жахастики, сповнені барвистих описів покарань. Якщо все, що стримує людину — це хрестик у руці і страх пекла, то чи варта вона життя без примар за спиною?

Коли той жах випарюється з його тіла, а на заміну приходить злість і огида на все, що його оточує, от тоді він і починає шукати інших. Вештається домом, насправді таким маленькими, що заблукати в ньому просто смішно. Але він усе одно примудряється. Торкається стін і шухляд, аби лишити свій дотик на кожній поверхні. Тепер він не помічає, наскільки сам схожий на демонів, яких так боїться.

«Раз долонька, два долонька», — Батько по черзі рахує відбитки дитячих рук, що вкривають отвір без дверей біля кухні. Відмітки зросту написані кривим почерком, за який власні родичі висікли б. Дуже давно, коли його ще не звільнили з найпершої роботи, а рідина не почала сповнювати думки й тіло, відкладаючись осадом всередині м’яз, — він знав, який зріст мала Донька. Та зараз він заледве міг згадати її обличчя.

Ті часи лишились у минулому, задовго до мене. Їх вдалося застати лише зі спогадів Матері. Коли я почав утворюватися в цьому домі, коли моє існування тільки зароджувалося в кривеньких стінах, усе вже було інакшим. Батько загубив роботу. Це називається несправедливістю — слово, яке лунає в цьому домі кожен день. У сусідів була більша зарплатня, кращий внутрішній двір, розумніші діти й новіший ремонт — усе це було несправедливістю, про яку Батько любив згадувати. Й дружина, в якій він бачив суцільний недолік, теж опинялася в цьому всеосяжному списку.

Я з’явився — ні, ще не до кінця, але вже почав формуватися в думках мешканців цього дому, — коли Батько вперше заповнив всю свою пустоту рідиною до країв і відчув, як може бути добре. Не просто добре, а чудово, коли ніяка темрява не лякає. Коли все, що здавалося таким страшним, раптом розмивається і перестає мати чіткі риси.

А потім, згодом, він побачив мене. Уперше дійсно побачив у стиснутому просторі коридору, коли в його тілі, здавалося б, не повинно було лишатися місця жаху. Він побачив мене і зрозумів, що чим би не намагався заповнити себе, заплющити очі, затиснути долонями вуха — від цього йому не сховатися. Тоді, дивлячись, як він знов повзе підлогою, як його руки роз’їжджаються по вологому кахелю, а сам він вписується носом у холодну поверхню і ковтає солону кров, — тоді я зрозумів, чому з’явився в цьому домі.

Здається, люди називають це сенсом. Я ще не до кінця розумію оточуючий світ, але майже впевнений, навіщо опинився тут. Щоби наповнити собою кожний вільний куток цього дому. Щоби прийти до мешканців уві снах крізь нашкірні пори й щілини між зубами. Я зібрався з пилу і плісняви, захованої під лінолеумом, який ніхто не перекладав уже років до двадцять. Я з’явився, і через це всі в домі змінилися — через мій запах, мої дотики, через саме моє існування в будинку, яке вони не могли не відчувати й ігнорувати. Подих у коротенькі волоски на шиї — надто теплий і вологий, щоби бути протягом. Контакт зі шкірою голих ступень, коли хтось із них стоїть під душем, засліплений водою і милом. Сироти навколо ліктів, які я рясно відсипаю їм пригоршнями.

Мені завжди здавалося, що саме Мати прагнула моєї появи — вона втомилася від самотності, коли Батько зникав сутками на незрозумілих підробітках. Втім, це могла бути й Донька, яка мріяла про те, що увагу Батька стане займати хтось інший. Мріяла, що він буде прокидатися вночі від остраху й озиратися, коли ввечері йде до туалету. Мріяла, щоб він забув про її існування.

Нещодавно, навіть попри регулярну присутність рідини в тілі, Батько розшукав свій старенький костюм і пожовані собакою туфлі. Роздрукував плакати і розвісив вулицею, щоби збирати підписи в такої ж босоти, як і він сам. «Босотою» називає його Мати, коли лишається наодинці з пустим будинком і зі мною. Батько підстриг газон нерівним візерунком і не виходить на вулицю без галстука. Усе розказує одне й те саме по колу: «Життя стане кращим». Наче в ньому щось заклинило.

Усе, що за їхніми словами робить життя кращим, — це обрізки, схожі на шматки туалетного паперу. Мешканці дома розмовляють про ці крихкі папірці, наче ті мають здатність будувати й руйнувати країни. Навіть якби я точно знав, що таке країна, ніколи б не зрозумів, чому гроші аж настільки особливі — їх можна знищити, забувши витягти з карману перед пранням штанів. У чому цінність речей, яких торкались знов і знов сотні людей, витирали об них свої жирні пальці з надгризаними нігтями? У чому цінність речей, які псуються від звичайного плювка?

Коли моя форма тільки почала утворюватися в цьому домі, то я вважав себе таким самим чудовиськом, як і Батько. Але згодом зрозумів дещо важливе: я не маю перерв чи вихідних. Я той, хто я є — грибок на стінах і викривлене від огиди обличчя. Але ж Батько був різним. Кожен тиждень, кожен день, та іноді й кожні кілька годин він міг змінюватися так, як я не навчився за все життя.

Одного дня крізь вікно на східній стіні можна було роздивитися, як у зарослих кущах затаїлася ящірка. Вона довго терлася спиною об колючі гілки і зчісувала із себе шкіру. Ото було видовище… Батько був таким самим. Надягав дивні сорочки, затягував на шиї зашморг у формі галстука, але його посмішка тріщала по боках. Крізь надломи і вуха проривалося справжнє «я». І коли він повертався після чергового невдалого дня, де ота сама «нова перспективна робота» тільки глибше занурювала його у вирій боргів, з яких люди не вибираються живими, — от тоді він теж, як та ящірка, гойдався і терся об кути дома.

Я чув шерхіт шкіри, яка злізала з нього ввечері. Як з-під неї проривався гнилий аромат, як оголювалися ікла, як горіли очі. У ті моменти в ньому вже було стільки рідини, що демони для нього попросту не існували. Він блукав домом, обчісувався об стіни і грався в хованки з Матір’ю і Донькою, а я грався в хованки з ним. Це було весело, хоч я і не певен, чи дійсно знаю, що таке веселощі. Але вираз на його обличчі, коли він озирався через плече і вдивлявся в темряву, ніби на короткі секунди забував про відсутність страху, — цей вираз здавався мені веселим. Але за мить, коли паніка відступала, його погляд знов ставав нечітким. Ліниво блукав вище чи нижче мене, а іноді й зовсім скрізь. Батько намацував рукою стіну, щоби притримати себе, і задкував до спальні повз кухню.

Раз долонька, два долонька — Матері не щастило, її він знаходив першою. Тоді шкіри на його тілі зовсім не лишалося. Не було навіть одежі. Він заповняв чуже дихання присмаком і ароматом рідини. Втирався залишками поту в чужий піт, ковзав з огидним хлюпанням, як шматок сала на брудній пательні.

Скільки б я не намагався зрозуміти суті цього акту, він лишається для мене поза межами сприйняття. Люди торкаються одне одного, іноді навіть за сумісним бажанням, і кричать, мов навіжені. Та щось у цих звуках зовсім різне. Батьків схожий на вий, а от скиглення Матері нагадує розчавленого автівкою собаку. Іноді, коли Батько голосно балакає з кимось телефоном і згадує ті кілька хвилин обтирання один об одного, він сміється. І я майже вірю, що це щось гарне. Приємне. Має форму блаженної усмішки, як під час смачної вечері чи теплого душа. Але наступної ночі вони знов кричать. Мати плаче. І я не розумію, що ж у цьому може бути приємного.

Напевно, Батько став таким через мене. Напевно, раніше він був пречудовішою людиною у світі, бо ж Мати вийшла за нього заміж.

Як увімкнений на ніч газ зменшує кисень у повітрі, так і я заповнюю собою будь-який вільний подих і кут. На ранок можна й не прокинутися. Для дому і його трьох мешканців ця ніч завдовжки в кілька років. Рідина, з якої я зіткався, просочує повітря. Робить його вологим і важким. З кожним подихом слиз накопичується, липне до стінок їхніх легень. Вони починають хворіти і відхаркувати рідину, а та повертається знов і знов — ще більше, ще густіше, ще паскудніше.

Спочатку всі вважають, що це «чорна смуга», та згодом якось зупиняються посеред дня в кімнаті, настільки обгризеній та позбавленій обличчя, будь-чого особистого та життєздатного, що дивуються очевидним змінам. Давно ця волога пляма розповзлася шпалерами? Давно ця пліснява почала засмоктувати в себе будь-яку сухість — куди не руш цим домом, якої поверхні не торкнись, а все буде просякнуто отим самим. Навіть світлі волосинки на руках Матері чи Доньки — і на тих уже збираються блискучі краплі. З кожним роком іржа все більше вкриває труби, проривається крізь скрипучу підлогу — підлогу, якою неможливо рухатися непоміченим. Але мені вдається. Бо я не знаю, що таке голос і звук: мої вуха — то щілини в стінах, мій голос — то рипіння меблів вночі і вдень. Гавкіт пса зранку та його надривне дихання вночі.

Можна поклеїти нові шпалери, замінити гнилу підлогу, уже настільки м’яку, що крізь неї рано чи пізно хтось-таки провалиться. Але чи допоможе це? Вони ніколи не дізнаються, бо Батько витрачає гроші на рекламну кампанію. Він надягає краватку зранку та прикидається іншою людиною. Він такий бездоганний, коли виходить із дома й зустрічає новий день із перекошеною посмішкою, що я майже вірю в це. І навіть Мати в це вірить. І Донька. Кожен їхній ранок починається з наївної віри. Кожен вечір скінчається хованками, мовчазною вечерею чи будь-чим іншим, зовсім протилежним до віри. Битим склом, кулаками, схлипуванням — одним словом, приємними звуками. Не певен, що я чую їх, але хіба вони можуть бути не приємними?

Ночами, ближче до ранку, коли Батькові раптом стає некомфортно й холодно без шкіри, до якої вже звик, він мовчки витріщається в стелю. Чи в розкидані й зім’яті плакати, що мусять зробити з нього важливу людину в місцевому самоврядуванні. Я все ще не розумію таких складних слів, але здогадуюся, що він щиро вірить у цю можливість. А коли йому не вистачає цієї віри, змушує Мати й Доньку робити все, щоби повернути почуття власної значущості.

Ночами, ближче до ранку, він намагається заснути ретельніше. Коли рідина вже не штормує всередині, а заспокоюється до стану штилю. Коли Батько майже перестає здригатися від тіней чи шурхоту ковдри з боку Матері. У ці моменти він не боїться темряви чи спогадів, та все ж таки щось у цьому домі його лякає. Заїдаючий телевізор, який рипить і стогне тільки вночі. Протяг, що здіймає сироти навіть у задушливу спеку. І собака. Його собака, що приходить чи не кожної ночі, сідає в двох метрах і вирячує очі. Він глухий на одне вухо.

Батько все ж занурюється в сон із твердим переконанням: нема в погляді його собаки — напевно, єдиного, кого він по-справжньому любить у цьому домі, — такої нетваринної ненависті. Якщо би той гарчав, скалився, та хоча б хвіст підтискав, але ж ні. Собака сідає і дивиться. І дивиться. І дивиться. І Батько засинає спиною до виходу з кімнати, щоб той погляд не зводив його з розуму, а прокидається знов обличчям до краю. Рот вологий від хропіння, і паща собаки, що тепер у кількох міліметрах, розкривається біля носа і злизує цівку слини, що тягнеться і блищить у світлі телевізора.

Батько крізь сон відмахується від нудотного запаху. Собака повертається до вилизування сім’янників.

Мати

Вона обожнює гратися в ляльки. З тими ідеальними пластиковими усмішками, які хрустять і блищать при кожному русі тіла. Її життя ніколи не було ані ляльковим, ані ідеальним. Можливо, саме тому Мати вряди-годи запрошує додому своїх найкращих подруг — щоб на один вечір надягти гарненьку суконьку із затертими рукавами, нафарбуватися перед дзеркалом і фантазувати, фантазувати, фантазувати…

О, так, колись Мати була великою фантазеркою і працювала в газеті. Не знаю, що таке газета, але з її слів вона багато писала про різних людей: правду й неправду. Іноді відверту брехню. Хоча її, звичайно ж, частіше за все, бо за ту брехню доплачують як у надурочні години. Може, саме тому Мати й застрягла в цьому домі — надто вже любила неправду і часом, мабуть, забувала, що та лише її вигадка. Вигадка про ідеальне весілля, ідеального чоловіка й домівку. Вигадка про охайний дворик, червону автівку і відпустку на березі, залитому сонцем і ароматом багатства.

Зазвичай Мати має кілька годин між роботою в простенькій конторі, — де вона розносить каву клієнтам і розфасовує папери за сотнями напрямків, — та між пізніми сутінками, коли разом зі скраданням тіней додому повертається і Батько. Її пальці натерті від постійних доторків до документів, тонкі мозолі роблять руки схожими, скоріше, на приладдя для роботи, аніж на частину тіла. Кожного разу, як вона йде додому вуличками, що знавали кращих часів, Мати обіцяє собі, що завтра неодмінно поговорить із Батьком. З керівником. З ним. Завтра знайде в собі сили змінити хоч щось. Та вдома її чекає миршавий букет втомлених півоній, які вона люто ненавидить. І все, що Мати робить до приходу Батька, тільки бездумно клацає пультом, перемикаючись між каналами. Бо він дарить квіти, хіба цього замало, щоби бути вдячною?

Коли ненажерливе бажання змінити все і збігти досягає нестримного свербежу, тоді вона й запрошує подруг. Коли розпач вичерпується і лишає після себе лише суху лють, Мати лякається її більше за інше: більше за дивного собаку, що скавчить ночами, більше за хованки з Батьком, більше за дім, стіни якого гниють уже котрий рік поспіль. Усі відмахуються, але ж вона бачить. Он, шпалери оновили кілька місяців назад, а вони вже вкрилися темними плямами. Цей дім хворий, і Мати думає, що він заразив усе те, у що вона раніше вірила. А якщо вогкість дістане до її голови, то справді-таки зрушить щось небезпечне: змусить звільнитися з роботи, поїхати від Батька — одним словом, змінити життя.

Та коли приходять подруги, страхи відступають. Ховаються глибоко під плінтус і шиплять, бо Мати вимиває всі-всі куточки тим самим огидним миючим засобом. Він, може, і не допомагає з очищенням, але надає крихту впевненості.

Вони заварюють чай, бо надто вишукані для будь-якої іншої рідини, сідають півколом і по черзі розповідають про свої ідеальні життя. І так, страх відступає, бо та жінка, яку вона бачить кожного разу в дзеркалі замість себе, не дає їй відкрити рота.

Ну ж бо, кращого життя все рівно не знайти, хіба не так? У неї був дім і чоловік. Ба навіть робота. Іноді після зміни судома зводила її вилиці від безперервної посмішки. Може, чоловік і не найкращій у світі, але ж і не гірший, вірно? Вона просто не знає, що таке насправді «погано», от і видумує собі бозна-що. Фантазерка ж.

Приблизно так каже собі Мати.

Тому це і відбувається: вона щільно зачиняє всі інші двері, заставляє квартиру квітами, щоб вони сховали сморід хворого дому. Від її прибирання в очах у собаки стоять сльози. Мати надягає випраний сотню разів фартушок і змахує чубчик із лоба, вдавано усміхаючись:

— Ой-йой, знов не встигла завершити з готуванням. Ви ж знаєте, як встаю біля плити, зовсім забуваю про час.

Мати ненавидить готувати. Але любить надягати фартух перед подругами й уявляти себе домогосподаркою. Вона дістає гарну порцелянову маслянку з холодильника, непомітно пнувши його ногою, щоб той врешті-решт запрацював. Смажить пухкі оладки і змазує магазинним сиропом, який перед цим переливає в банку з-під домашнього варення.

А ще — як же без цього? — програвач, який вона позичає в сусідки. Мати любить серіали минулого віку з гарною музикою, яку зовсім не розуміє, і з гарними жінками, яких насправді не існує. Вона впевнена, що її подруги теж несправжні. Вони так само надягають свої суконьки і фарбуються раз на кілька місяців, щоб зустрітися і розповісти про ідеального чоловіка й ідеальних дітей, кожен із яких вміє грати на скрипці і знає п’ять мов. Жодна з них не розкаже, як лупить цю дитину кожен божий день. Але всі вони — усі вони підтримують цю чудову картину: кивають головою, як пустотливі ляльки, посміхаються білосніжними зубами й розповідають про новий рецепт гарбузового пирога, про яхту, яку планує купити чоловік, і про вдалий депозит.

Усі вони сидять поруч і замість оладків частують одна одну брехнею, наче це найсмачніший делікатес. І з кожним разом самі вірять усе більше й більше. Мати перестає пам’ятати імен своїх подруг, бо всі вони такі однаково ідеальні, такі напарфумовані, що й самі, напевно, коли виходять із гостей, плутаються між собою. Чи точно я — це я, а не подруга зліва? Чи певна, що повернуся саме до свого чоловіка й до своїх дітей? А навіть якщо й ні, чи помітить сім’я різницю, або ж я настільки укутана своєю брехнею і брехнею інших, що ми давно ділимо її на всіх?

А потім, коли вони розходяться, і Мати лишається майже наодинці з домом, той знову здається їй надто живим. Наче за раптової тиші, він намагається заповнити собою весь пустий простір. Дім набухає і давить на неї. Шепоче: «Ось він я, ти не сама». Нутрощі проступають крізь стіни помітніше, кров бурлить сосудами гучніше — крани ледве не розриваються від цього потоку. Штори, що звисають на брудних віконницях, колихаються в такт дихання величезного живого створіння. Мати обіцяє собі помити ці кляті вікна вже п’ятий рік поспіль.

У такі вечори, коли дім заколисує її своєю присутністю, вона засинає без дурних снів. І спить, і спить, аж доки Батько не повернеться з бажаннями пограти в хованки.

Іноді серед тижня вона залишається зовсім одна. Подруг запросити ще зарано, Донька лишається ночувати в подруги — чи де там вештається це мале стерво, — а Батько працює нічну зміну, ту саму, після якої він відсипається по два дні й обіцяє, що скоро все стане краще. Краще, краще, краще. Це одне з тих слів, які Батько обожнює говорити вголос, а Мати обожнює чути. Магічна приказка, яка вмить розсіює будь-які сумніви.

У такі ночі іноді дзвонить домашній телефон, і Мати підходить не відразу. Подумки відраховує секунди, щоб узяти виклик в останню мить.

Він приходить і йде в один і той самий час, бо розклад Батька вже достеменно йому відомий. Мати — вродлива жінка. Принаймні колись такою була. І той Він любить повторювати це, коли заходить серед ночі. На поясі блищить металевий значок. Мати впускає його лише для того, щоб наступного разу, коли Він застане Батька за черговою «роботою» — тією, що мала нібито змінити життя «на краще», — він його відпустив. Справа тільки в цьому.

З Батьком їй боляче, хоч вона й ніколи не визнає цього вголос. А із чим чоловіком — з ним ніяк. Мати дивиться в дзеркало, коли він пихтить над нею чи позаду неї, коли спускається нижче чи повзе вище. Він старається набагато більше, ніж Батько, але я бачу це її «ніяк», бо роздивляюсь дзеркало з коридора. Й іноді вона, здається, навіть бачить мене у відповідь. Серед іншого проблискує страх і огида — паніка, яка так сильно кривить її обличчя, що вона зіщулюється, і той чоловік розчаровано злазить із неї.

Вона каже собі: «Це тільки заради Батька». Чоловікові зі значком Мати каже теж саме: що насправді вона «не така, як ті жінки, що шукають прихистку в чужих обіймах».

Я знаю, що він їй відповідає. Кожного разу. Притискається носом у скроню, цілує так, як Батько ніколи не цілував, і каже: «Я міг би зробити так, щоб він щезнув». Не буквально, звичайно. Буквально — то як робить Батько. Розв’язує проблеми поважних, але брехливих людей. Він робить це криво й неохайно, тому чоловік зі значком постійно натрапляє на нього на вулицях. Натрапляє і відпускає, бо так його просить Мати.

Тоді чоловік каже: «Хочеш, я піду й не повернуся?»

І він обіцяє це. Каже, що не торкнеться Батька й пальцем, якщо вона не попросить. Каже, що йому не потрібна за це плата. Але Мати відмовляється, тому він приходить знов і знов.

Це тільки заради Батька. Вона бреше і бреше, і вже сама не знає, що й заради кого робить. Мати просто є. Існує в прохолодній темряві кімнати, поки чужий чоловік пнеться над нею і шепоче ті слова, які раніше викликали б у неї найщиріше щастя. Торкається її так, що раніше вона б продала все своє життя заради цієї ніжності. Та тепер вона може тільки дивитись у дзеркало навпроти. Бачити подих дома з коридора, де я спостерігаю за нею. Плакати, бо вона не знає, як жити це життя.

Це тільки заради Батька. Вона бреше собі, Батьку, Доньці й чоловікові зі значком. Вона боїться змінювати хоч щось, навіть розпорядок дня. Вона боїться вимити вікна, бо світло з двору може раптом просочитися всередину і викрити всю її брехню, у яку вона оздоблює власний будинок. Якою обплітає кожний куточок у сподіванні, що ця брехня перетвориться на дійсність.

Чоловік зі значком цілує її наостанок і взуває свої робітничі чоботи зі стертим носом. Гниль дома ще не добралася до нього, хоча вже спробувала заповзти під одяг і вкрити собою устілки.

Сьогодні Мати — лялька, яка робить усе заради Батька. Бо так правильно. Бо так звично. Бо ця звична небезпека здається її безпечнішою за будь-які зміни.

Сьогодні Мати — лялька, яка проводжає коханця із задньої двері, бо Батько повернувся раніше, щоби пограти в хованки.

А завтра Мати — лялька, до якої приходять подруги. Завтра її щоки сховані під пудрою, а руки — під мукою і рукавичками для готування, щоби ідеальні подруги не помітили наслідки гри в хованки Батька. Бо тоді Мати стане трошечки не такою ідеальною, як інші. І як вона зможе із цим жити?

Тому вона налаштовує посмішку перед дзеркалом і знов на мить бачить мене у відображенні. Вилиці зводить судомою, і це якраз те, що треба. Вона повертається до кімнати, де всі сидять і куштують оладки під магазинним варенням. Зі згодою киває у відповідь, коли вони вкотре обговорюють те саме: тупу сучасну музику, яка погано впливає на їхніх дитинчат, і подорожчання масла.

Донька

На відміну від Батьків, в жодні ігри Донька грати не любить. І це дивно, бо ж раніше вона частенько усміхалася мені і виманювала з м’якої, теплої пітьми. Настільки звичної, що будь-яка спроба вилізти з неї здавалася непотрібною і безглуздою.

Спочатку вона теж, як і інші, трохи боялася. Але однаково заколисувала мене й себе піснями й дивацькими історіями, сама вимикала світло, дозволяла темряві пригорнути. Наповнити спокоєм і безпекою, яких їй ніяк не вдавалося роздобути. Принаймні не в цьому домі.

Але все це теж лишилось у минулому — коли Донька була молодшою і ще чіплялася за ті речі, у які всі дорослі припиняють вірити після першого «чогось». Першого пива, першої дівчини, що кинула тебе через нудьгу, чи першої зарплати, яка виявилася набагато меншою, бо сенс слова «податки» вкоріняється в голові тільки після власноруч зароблених грошей.

Трапилося так, що про перше «щось» Донька дізналася зарано. Про те, як відмикати чужі шафки в середній школі, використовуючи шпильку. Про те, як багато можна здобути, лише усміхнувшись хлопцю. Про те, що бути жінкою — те ще лайно, але всі це знають, і тому іноді дають поблажки. І чим паскуднішим буде повсякдення, тим лагідніше до тебе будуть ставитися оточуючі.

Донька вважала, що програла лотерею життя. І саме тому, згодом, її мандрівки до мене в темряву припинилися. Пісні, якими вона заколисувала сама себе на ніч, ставали все тихішими, аж доки повністю не перекочували в її плеєр. Усе, у що вона вірила, раптом витіснилося тим, у що вона вірити не хотіла, але мусила — бо стикалася з цим щодня. З поганими людьми на вулиці і з поганими людьми в себе вдома. З порваними колготками. З несмачною жувальною гумкою, нестачею грошей на таку саму помаду, як у однокласниці, і слиною дурного хлопця зі спортивного гуртка, який вважав, що встромити їй язика аж до самого горла — це найперспективніший спосіб завоювання.

Через кілька років після моєї появи в цьому домі, Донька зовсім перестала мене помічати. Вона забула. Припинила вглядатися в коридор, припинила прислухатися до скрипу половиць, до шурхоту, що ховався у кутах і вперто не вилазив на світло. Вона перестала боятися того, що ховалося всередині стін, бо зрозуміла для себе дещо інше: справжні чудовиська не жили під її ліжком. Вони займали горішні поверхи новобудов і дивилися на місто крізь панорамні вікна. Справжні чудовиська не ховалися на кладовищах, не пили кров і не таїлися в павутинні підвалів. Вони вчилися з нею, ставили їй оцінки чи проводжали додому. Вона перестала боятися, на відміну від Матері чи Батька, бо навчилася не помічати. Адже те, із чим Донька зустрічалася за межами цього будинку, виявилося страшнішим за будь-який витвір уяви.

Іноді ті самі чудовиська, яких вона вже навчилася не боятися, нишком зазирають до цього дому. Відбувається це зазвичай, коли Мати вибігає до магазину, а Батько, як завжди, шукає чергові найлегші шляхи покращення життя.

Першим з’являється високий хлопець із дзвенячими сережками у вухах і носі. Він придавлює Доньку коліном до майже дитячого ліжка, яке вона заправляє ніжним блакитним простирадлом, і стискає її пласкі груди. Я бачу, як вона відверталася від того хлопця і дивиться куди завгодно, аби не на нього. Погляд завжди блукає: Донька рахує статуетки на полицях, плакати на шпалерах, відпалі шматки штукатурки. Ця кімната менш прогіркла, бо стіни вкриті тим самим блакитним кольором, і всі спроби гнилі пробратися всередину затуляються меблями чи ховаються під наліпками з єдинорогами.

Донька вже ні у що не вірить, але хоче пам’ятати, що колись це було не так.

Кільця побрязкують при кожному русі. Хлопець стискає її долоню і рухає нею так швидко, що в повній тиші це нагадує плескіт води. Скавчання собаки. Чавкання. Будь-що інше, що здається менш огидним. Донька не хоче тут бути, та ким вона стане, якщо відмовиться? Жодна з її однокласниць не відмовляється від посмішки сина місцевого адвоката і всього, що йде слідом за цією посмішкою. Хіба ні?

Іноді вона відчуває, що я є в кімнаті — у шафі, занурений у пил її дитячої одежі, чи під ліжком. І кожного разу Донька не хоче злізати з матрацу, бо варто їй ступити ногами на підлогу, як я зможу її торкнутися. Але й цього вона не боїться. Принаймні це здається їй не таким бридким, як смердюча й липка рідина на долоні, яку вона квапиться змити до умивальника. Заради цього Донька хоробро стає на підлогу і шльопає босоніж у коридор. Відтирає руки до почервоніння, аж доки хлопець не вилазить із її вікна на вулицю, бо додому повертається Мати.

Після цього чудовиська з’являється інший. І ще один, і ще, і ще. Вони приходять у різні дні й у різний час. Хтось залазить через вікно й заграє бровами з Донькою. Хтось мовчить. Хтось глухо стогне в подушку. Одному з них вісімнадцять, іншому — сорок три. Чудовиська бувають різні, але Донька дізналася, що іноді вони непогано платять. З деякими можна водити дружбу. Деяким усміхатися. Інших навіть пускати до ліжка, бо після них лишається стосик м’яких купюр, вологих після спітнілих долонь.

Раніше я думав, що зіткався зі стін цього дому, щоб змінити тих, хто живе всередині. Щоб отруїти їх і викривити. Але згодом, з кожним роком, що я просочував собою цю домівку, я зрозумів дещо інше. І сталося це, коли Донька перестала мене помічати й почала приводити інших чудовиськ у цей дім.

Я зрозумів, що зовсім не такий, як вони.

Я

Чотири кухонні перемикачі схожі на регулятори шуму: чим сильніше їх відкрутити, тим тихіше стане в домі. Через присохлий жир вони обертаються з надривом і неприємним тертям, але мені однаково подобається з ними гратися. Доводиться зачинити вікна, щоб інші теж змогли відчути, як гарно насправді дихається у вогкості дому.

Собака надривно бреше в глупу ніч. Я валяюся з ним на кострубатому газоні аж до самого ранку — до того моменту, коли сусіди сідають у свої блискучі автівки і їдуть по справах. Телефон вдома розривається, але чоловіки з металевими значками приїжджають не відразу — коли в сусідній школі вже починається останній урок.

Люди, що виносять Батька, Матір і Доньку, нічого про них не знають. Але їхні обличчя вимазані в несправжній скорботі. Раніше я думав, що зіткався зі стін цього дому, щоб змінити тих, хто живе всередині. Зіпсувати і викривити. Я думав, що вони ставали чудовиськами, бо в домі з’явився я. Але згодом усе ж таки зрозумів дещо інше.

Один із поліціянтів уважно дивиться на мене. Він не чудовисько — так мені здається. Але попри його «нечудовиськість» добре розуміє всі ризики дотику з цим місцем і зі мною. Боїться підхопити заразу, бо її частинка стоїть прямо перед ним.

Батько, Матір і Донька були переконані, що їх змінив будинок. Вони вірили, що несуть у світ щось гарне, а погане завжди приходить ззовні. Та купа немитої посуди й замурзані відбитки на стінах не з’явилися самі собою. Дім, бруд чи я сам — ніщо із цього не мало сили їх змінити. Ось, що я насправді зрозумів.

Чоловік, що не схожий на чудовисько, дивиться на мене — і бачить. Та в його очах я — не гниль, що поросла стінами, не пліснява в тарілці. Навіть не рідина, що сповнювала цей дім до країв. Я — хлопчик, якому просто не пощастило народитися в цих людей. Втім, достеменно мені невідомо, що таке «щастити». А от напевно я знаю інше: вичищати бруд із дому я навчився відмінно. Приблизно так, як робила це матінка, от тільки вона віддраювала підлогу і шкрябала кути, бо не розуміла, що саме розносило ту заразу.

А я зрозумів.