Звір

Дихання вилітає парою в нічне повітря. Багнюка в’язка і слизька. Лапи неприємно ковзають. Треба бігти далі. Мокра трава пахне свіжістю і залишає краплі води на тілі. Нестерпний голод заповнює розум. Чую рух. Солодкий запах зайця. Я знайду тебе. Швидке серцебиття поміж листви. Він помітив мене. Стрибок. Маленьке тепле тільце тріпотить між іклами. Хрускіт. Більше не ворушиться. Густа гаряча кров стікає по горлу. Насолода. Шматки м’яса падають у безодню. Місяць віддзеркалюється в його мертвих очах. Це життя. Голод не відступає. Є ідея.

Свіже лісне повітря наповнюється смородом. Огида. Вогкий мох змінився на теплий асфальт. Біль. Кляте каміння. Щось приближається. Треба сховатись. Із темряви винирнули жовті фари і пронеслися повз. Сморід. Бігти далі. Паркан. Стрибок. Більше не перешкода. Підстрижена трава блищить у місячному сяйві. Приємний запах. Вікно відкрите. Маленька кімната. Смердить потом і злістю. Ненависть. Він спить. Відчуваю щось п’янке і привабливе. Мирне сопіння скоро затихне. Гладка, засмагла шия так і вабить. Голод заливає очі багряним. Зуби впиваються у теплу солодку плоть. Він навіть не встиг прокинутися. Як смачно. Кров гарячим струменем б’є прямо до рота. Ще. Ще. Не хочу зупинятися. Повітря наповнюється важким металевим ароматом. Стон насолоди виривається із губ.

Рух. Хтось йде сюди. Треба тікати.

Дзвоник пронизливо лунав коридорами школи. В класі стояв гомін дітей, шурхіт паперу та їдкий запах дешевого одеколону старшокласників. Маленькі пилинки крейди повільно літали у промінні ранкового сонця, падаючого на чорну матову поверхню дошки. Двері відчинилися і всі умить замовкли, немов хтось натиснув кнопку на пульті. Висока жінка середнього віку з ретельно зачесаним волоссям повільно пройшла до свого стола. Школярі синхронно встали, щоб привітатися з вчителем. Та жестом показала їм сісти і стиснула нафарбовані губи, збираючи думки до купи.

— В школі сьогодні оголосили траур. Учень одинадцятого класу загинув цієї ночі. Подробиці не розголошуються. — промовила вчителька з сумним обличчям.

Учні одразу почали повертатись одне до одного. Шепіт ставав все голосніше. Напруга повисла в душному повітрі і була майже відчутна. Всі хотіли знати, що трапилося та з тривогою обговорювали новини.

— Хто це був? — голосно запитала струнка білявка з милим обличчям за другою партою.

Каріна була улюбленицею вчителів та найпопулярнішою дівчиною в школі. Тому завжди дозволяла собі трохи більше, ніж можна іншим.

— Максим з «Б» класу. Я розумію який це для вас шок і це правда тяжка подія, але нічого більше сказати не можу. Після цього уроку замість занять директор збирає усіх в актовій залі.

— То це може «чудило» його прикінчила? Вони з Максимом ворогували, — вигукнув Андрій.

Хлопець жбурнув зіжмаканим папером у однокласницю з короткою зачіскою, що самотньо сиділа коло вікна і попав прямісінько у голову. Та ледь помітно зіщулилася та злобно зиркнула на хлопця.

— Якби я так могла, то почала б із тебе, — огризнулася дівчина.

В середині неї щось здригнулося. Ненависть. Настю дратували тупі однокласники, їх вічні глузування, підколи та образливі прізвиська. В неї не було друзів у школі, хто міг би заступитися, але вона давно вже не засмучувалася з приводу цього.

— Всі чули ці погрози? Запам’ятайте! — зареготав Андрій.

— Досить. Дочекайтеся кінця уроку, а потім вирішуйте свої питання! — наказала вчителька і роздала учням завдання.

В актовому залі зібралася вся школа. Сперте повітря пронизала печаль та хімічний запах сухариків, якими шаруділи молодші класи. Діти та дорослі стурбовано розмовляли, їх монотонний гул нагадував бджіл у вулику. На сцену вийшла директор в чорній сукні та зі скорботним виразом на обличчі та почала свою промову.

— Сьогодні школу потрясла тяжка новина. Учень одинадцятого «Б» класу Максим Горицвіт цієї ночі попрощався з життям. Його знайшли в ліжку з тяжкими пораненнями. Слідство триває та ми віримо у справедливість. Це дуже велика втрата, як для усіх нас, так і для сім’ї Максима. Ті хто хоче висловити свої співчуття підійдіть потім до мене чи класних керівників. — її руки помітно тремтіли. Вона стиснула папери, що тримала, і, тяжко видихнув, продовжила. — Завжди важко, коли смерть приходить до молодих. Максим був веселим товариським хлопцем. Ми вірили, що його чекає велике майбутнє. Він був успішним спортсменом і не раз приносив школі медалі на змаганнях...

Директор почала вихваляти хлопця, час від часу витираючи хустиною сльози під окулярами.

Настя стояла схрестив руки на грудях, притулившись до холодної, пофарбованої у зелений, стіни. Вона вдивлялася в великий портрет у широкій рамі з чорною стрічкою у кутку. Смуглявий хлопець на фото зухвало усміхався. Дівчина не могла повірити в його смерть. Ще кілька днів тому, Настя бачила його у їдальні. В той день він поставив їй підніжку і вона впала разом з тацею на очах у всього курсу. Тарілки з обідом побилися, а один із осколків впився їй у руку до крові.

Настя провела пальцями по ще не затягнутій рані.

Максим був одним з тих хто отруював їй життя. Він ніколи не гидував зачепити її в коридорі або штовхнути в роздягальні. Пару раз він кинув жуйку їй у волосся. В наслідок цього дівчина була вимушена ходити з дурною короткою зачіскою, яка так дратувала та стала новим приводом для глузування.

Настя його ненавиділа. Але тепер вона тут, а навпроти лише його портрет. Всередині заворушилося дивне відчуття, яке дівчина ніяк не могла усвідомити. Під смутком за молоде життя, що обірвалося, вона відчувала полегшення і...провину? Настя намагалася прислухатися до себе, але не могла зосередитися на думках. Надривистий голос директора майже переходив на ридання.

Дівчина тихо вислизнула за двері. Якщо сьогодні занять не буде, то вона не бачила сенсу досі стирчати у школі.

Її кроки луною розліталися по старому паркету пустих коридорів, коли вона побачила Каріну. Дівчина стояла опершись на підвіконня, однією рукою занурившись у чорне кучеряве волосся Андрія. Хлопець міцно тримав її за талію та щось шепотів на вухо, від чого щоки Каріни заливав густий рум’янець.

Однокласниця побачила Настю і посмішка на її обличчі перетворилася на гримасу огиди.

— Фу, чудило, що ти тут вештаєшся? А ну геть звідси! — махнула рукою Каріна.

Андрій зробив загрозливий випад у бік Насті і дівчина прискорила крок, щоб скоріше покинути будівлю школи. Позаду почувся глузливе реготання, а потім вологе хлипання поцілунків.

Коли вона прийшла додому, одразу в очі кинулися порожні пляшки, що валялися на веранді. Настя розуміла — нічого хорошого від цього можна не чекати. Вона піднялася по запльованим, засміченими цигарками та попелом сходах і зайшла до будинку. На кухні напівпритомні сиділи мати з вітчимом. Їх червоні обличчя набрякли від випивки та не виражали жодних ознак свідомості. Стояв кислий запах перегару настільки міцний, що майже відчувався на дотик. Вкрита коричневими плямами скатертина була залита чим то липким, а з їжі на ній знаходилися хіба що тільки дохлі таргани. Що ж, не вперше. Настя вже звикла до постійного голоду, що супроводжував її останні пару років.

Дівчина кинула презирливий погляд на тіні, що залишилися від людей на кухні і поспішила до своєї кімнати, поки цей мерзенний запах не просочив одяг. Кожний її крок супроводжувався огидним чваканням брудної підлоги.

Вона взялася за холодну ручку і з надією подивилась на сусідні двері з обшарпаною фарбою. Зачинені, як завжди. Настя вже напам’ять знала усі ці тріщинки, немов річки на старій мапі. Після смерті батька брат замкнувся у собі. А з появою вітчима в їх будинку, він і зовсім перестав з кимось спілкуватися. Спогади про щасливу сім’ю защемили серце. Настя відчула, що не втримає сльози і скоріше зайшла до кімнати. Це було єдине місце, де вона дозволяла собі плакати.

Кинув сумку на крісло, Настя сіла на старе пружинне ліжко. Сітка зі скрипом прогнулася під нею. Дівчина залилася сльозами, які душили з середини. Погляд впав на старе дзеркало, що стояло навпроти. Його поверхня покрилася чорними плямами, які з’являються від часу, а мутне скло втратило свої властивості, незважаючи на старанне прибирання дівчини. Але все одно вона змогла побачити своє мокре і червоне від плачу обличчя. Настя з криком кинула подушкою у відображення. Ненависть. Вона зневажала себе за свою слабкість. За те, що не може дати відсіч, що живе в цій клятій хаті, що вимушена ходити до школи з придуркуватими однокласниками. Як же вона ненавиділа це життя.

Настя дістала підручники та почала готуватися до занять. Вона ідеально вчила всі предмети, хоч деякі викладачі й занижували оцінки через нелюбов до неї і погану репутацію її сім’ї . В дівчини була мета — поступити на бюджет і поїхати з цього дому, з цього міста, назавжди. І більше ніколи це все не згадувати. Окрім брата. Його вона любила, хоч і не знала, що він збирається робити зі своїм життям. Єдине, що Настя розуміла: в цьому світі кожен сам за себе.

Дівчина вдивлялася в сторінки підручника і вперше не могла зосередитися. Її думки літали навколо Максима. Його портрет із чорною стрічкою і дивне відчуття провини. Здавалося, щось прослизає повз неї, заплутуючи свідомість, як клубок ниток в кишені. З цим дивним відчуттям вона вирішила піти спати, в надії, що завтра стане краще.

Голод. Запах сирого листя. Щось є. Земля м’яка і тепла. Спіймалась. Миша. Ковтаю живцем. Маленька. Безодня пуста. Треба щось більше. Знаю де є.

Пилюка перебиває запахи. Ненависть. Голод. Вікно на другому поверсі. Кватирка відкрита. Цього вистачить. Цегла шорстка і тепла. В кімнаті важкий сморід одеколону. Чорні кучері лежать на подушці. Попався. Ікла виривають молоду плоть. Смачно. Постіль стає чорною. Даремна втрата.

Настя йшла до школи повністю поринув у думки. Сьогодні вона бачила дивний сон. Настільки реальний, що він не відпускав її навіть після пробудження. Вона досі відчувала металевий присмак у роті. Таких кривавих жахів Настя ще не бачила.

Коли дівчина підходила до школи, із роздумів її вивів різкий болючий поштовх.

— Це ти, мерзото, зробила? Краще б ти здохла, погань мала, — Каріна прижала її до стіни.

Однокласниця дивилась на неї сповнена ненависті. Однією рукою вона тримала дівчину за горло, а іншою замахнулася. Настя замружилася. Її врятував голос вчительки, яка проходила повз:

— Зараз дзвоник буде. Мерщій, поки не запізнилися.

Каріна окинула презирливим поглядом дівчину і плюнула в сантиметрі від неї, ледь не потрапив на старі кеди, що вже з рік, як були замалі:

— Ще побачимося, чудило. Не розслабляйся.

Настя звикла до поганого відношення з боку однокласників, але все одно кожен раз підкошувались коліна. Вона перебирала здогадки, чим сьогодні незадоволена «королева школи» коли опинилася у холі. З великого портрета з чорною стрічкою на неї дивився Максим. А поруч стояв ще один — Андрія.

Настя відчула, наче її облили крижаною водою і застигла на місці. Вона не могла повірити своїм очам. Невже Андрій помер? Дівчина одразу згадала той сон. Чорні кучері на подушці...

Ні. Це просто збіг. Вона поспішила до найближчої вбиральні. Не помічаючи нічого перед собою дівчина із кимось зіткнулася. Настя підняла погляд і побачила двох поліцейських у формі, що виходили з кабінету завуча. Ті уважно подивилися на неї. Один з них хотів щось сказати, але Настя випередила його:

— Вибачте...— голос тремтів і її крок змінився на біг.

Опинившись у кімнаті для дівчат вона відкрила воду. Прохолодні краплі на обличчі повертали відчуття реальності. Смерть хлопців, дивні сни, тепер поліція в школі...Забагато подій для пари днів. Позаду почувся різкий скрип дверей та множинні поспішні кроки. Настя не встигла озирнутися, як чиїсь руки схватили її з двох боків. Це були подружки Каріни.

— Ось ми і зустрілися, чудило, — в очах дівчини горіла ненависть.

Однокласниця зі всієї сили вдарила Настю у живіт. Вона хотіла б скрутитись від болю, та дівчата міцно тримали її за плечі. Другий удар не примусив себе чекати. Всередині все залило вогнем. Настя лише зціпила зуби, намагаючись не видати ні звуку. Мовчання завжди працювало. Як в школі, так і вдома. Коли п’яний вітчим впадав у приступ люті, то тільки це її і рятувало. Йому становилося нудно, що вона ніяк не реагує і він просто залишав її кімнату.

— Ти потвора. Це ти його вбила! Я знаю все через тебе! — Каріна вдарила дівчину ще раз, і ще.

Під підбадьорливі вигуки однокласниць на Настю обрушувався шквал ударів, поки вона не впала на підлогу, не в змозі більше тримати рівновагу. Дівчата ще пару раз штовхнули її ногами та пішли геть, залишивши там лежати. Холодний кахель смердів хлоркою і сечею, але приємно заспокоював біль, що заполонив усе тіло. Вона не могла плакати. Тільки не тут.

Настя покинула школу, не бажаючи там залишатися хоч ще хвилину. Додому вона теж йти не могла. Якщо батьки помітять, що вона повернулася раніше чим звичайно, то не обійдеться без сильної прочуханки. Дівчина бездумно тинялася по місту. Ноги самі принесли її до будинку Андрія. Біля під’їзду стояли поліцейські машини. Сусіди сиділи на лавочках і жваво обговорювали події минулої ночі. Настя подивилася на другий поверх і погляд сам ковзнув на відчинену кватирку. Вона ніколи там не була, але чомусь знала, що то кімната Андрія. Дівчина простягнула руку до стіни — цегла шорстка і тепла. Дивне відчуття чогось знайомого заворушилося всередині, як миша проковтнута живцем.

Із під’їзду вийшли поліцейські у формі. Зіваки одразу стовпилися біля них.

Страх і провина почали заполоняти свідомість. Насті здавалося, ніби вона знала, що відбулося, хоч і була у цьому невпевнена. Дівчина поспішила піти подалі звідси. Тепер усі думки були тільки про Андрія і той дивний сон.

Повернувшись додому вона одразу поспішила у свою кімнату. Зняв футболку дівчина побачила сьогоднішні синці, поверх тих, що ще не зійшли. Ненависть. Обличчя однокласниць моментально випливли перед очима. Якби вона могла керувати смертю, то краще б забрала Каріну.

Настя мотнула головою, проганяючи дивні думки. Це просто збіг. Дівчина залізла під важку ватну ковдру. Сон не йшов. Чи це просто вона боялася заснути? Настя насупила брови, дивлячись у сіру облуплену стелю. Чи можливо це контролювати, якщо воно усе відбувається в голові? Ні, маячня. Це все не насправді. Дівчина і не помітила, як очі самі заплющились.

Свіже нічне повітря. Треба вгамувати голод. Вулиця безлюдна й тиха. Темно. Паркану немає. Будинок зачинений. Мені туди. Безодня чекає свою жертву. Ось вікно. Щось чую всередині. Рух. Ритмічне скрипіння пружин і вологе хлюпання, що прискорюється. Огида. Я почекаю. Вікно відкрилось. Кущі добре закривають. Чоловіча постать повільно вилізла назовні. Вогонь. Сморід цигарок. Мерзотно. Він пішов. Вікно відкрите. Стрибок.

— Колику, то ти? — тихий шепіт голої білявки почувся з ліжка.

Ненависть. Стрибок. Тонка шия притиснута до подушки. Її обличчя перелякане. З відкритого рота виходить тихий шелест останнього подиху. Краса. Очі заскляніли. Оголене тіло смерділо чужим потом. Огида. Смерть. Ще гаряча. Голод. Ніжне і м’яке м’ясо. Смакота.

— Ні!!! — Настя прокинулася охоплена жахом.

Постіль була вологою і неприємно липла до тіла. Мокре волосся зкуйовдилося на лобі та лізло в очі. Серце калатало, немов ось-ось вискочить з грудей, а дихання переривалося. Дівчина скинула ковдру і підійшла до вікна, щоб впустити трохи повітря. Сіре світанкове небо тільки починало світлішати.

— Цього не може бути! — заспокоювала себе Настя, прокручуючи в голові події зі сну.

Тіло тремтіло зсередини, а якесь тваринне відчуття жаху захоплювало її, як павук у свою пастку. Дівчина швидкоруч одяглася і вискочила з хати. Їй необхідно було знати правду.

Настя бігла порожніми вулицями, лише інколи зустрічала сонних перехожих, які зовсім не звертали уваги на бліду розпатлану дівчину. Ось і провулок Каріни. Момент істини. Настя повернула і зупинилася. Біля будинку однокласниці стояли швидка та поліцейська машини. Якісь люди снували у дворі, хтось заспокоював ридаючу мати Каріни, хтось розмовляв зі слідчими. Дівчина підійшла трохи ближче, щоб краще побачити, що відбувається.

З будинку вийшли два фельдшери, які несли ноші. Тіло було накрито простирадлом в темних багряних плямах. З під нього звисала обгризена до кісток рука. Шматки м’яса та шкіри виглядали як добряче потріпане лахміття.

Настя зойкнула і позадкувала, врізавшись в припаркований автомобіль, який розрізав ранок різким звуком сигналізації.

— Що ти тут робиш? — направився до неї поліцейський.

Дівчина впізнала його. Він був тоді у школі. Та біля дому Андрія. Її очі розширилися, а ноги підкосилися. А якщо він теж її впізнав?

Настя розвернулася та побігла щосили. Щебінь під ногами підступно грюкав і вона весь час спотикалася.

— Гей! Ти куди? — кричав їй услід поліцейський.

Вона бігла, поки легені не почали палати, а в боку зрадницьки колоти, немов злий гном встромляв заточку. Дівчина обернулася переконатися, що немає погоні. Тільки після цього Настя змогла зупинитися.

Вона оперлася руками об коліна і тяжко дихала. В голові паморочилося від страшної картини перед очима. Більш усього її вразили білі кістки. БІЛІ ЛЮДСЬКІ КІСТКИ! Хто міг таке зробити?!

Настя згадала свій сон. Це неможливо! Хоча після побаченого вона вже не розуміла, що реально, а що ні. Дівчина опустилася на прохолодну траву, вкриту росою. Легкі штани вмить промокли. Вона провела рукою, зібравши прозорі краплі, облизнула її.

Ні. Щось не те.

Вночі вона відчувала хижу присутність. Але не зараз. Настя дивилася на ранкове небо і розуміла, що сьогодні не піде до школи. Мабуть, і завтра теж. Золотої медалі їй не бачити.

Вона ненавиділа Каріну, але навіть то стерво не заслуговувала такої смерті. І Андрій. Та Максим. А може вона обманювала себе?

Настя замружила очі та намагалась згадати, свій перший сон. Темрява, голод і ліс. Здається, вона розуміла, що треба робити. Дівчина повільно встала та впевнено пішла до хащів на краю міста.

Повітря було насичене терпким ароматом прілого листя, та хвої. Мох м’яко пружинив під ногами, заглушаючи кроки. Високі дерева перепліталися своїми довгими гілками, утворюючи відчуття замкнутого простору. В лісі було незвично тихо.

Настя раніше ходила сюди з батьками та братом. Вони рибалили на річці, що тут недалеко, потім збирали гриби та варили юшку. Її спогади були наповнені пташиними піснями, ніжними промінчиками сонця та теплим вітерцем, який мелодійно шумів у листі.

Зараз це було зовсім інше місце. Дівчина пройшла у глиб лісу. Груди стиснула тверда хватка страху, а щупальця паніки повільно заповзали у думки. Вона сама не вірила, що зважилась на це.

Настя не знала, що буде робити коли зустріне звіра. Чи залишить він її живою? Дівчина бачила, на що він спроможний. Але вона була впевнена, що між ними є дивний зв’язок і з цим потрібно негайно розібратися, поки ще хтось не загинув.

Пошуки не завершилися успіхом. Здавалося весь ліс раптово вимер і в ньому не лишилося ні живої душі. Окрім неї...

Настя замислилася. Чи може таке бути, що то все вона? Її пригнічена агресія раптово знайшла вихід? Це неможливо! Або...

Дівчина згадала усі образи, увесь той біль, що з’їдає її зсередини. Вона намагалася сконцентрувати його і випустити. Але замість звіра вийшов тільки наповнений стражданнями крик.

Це безглуздя. Як вона могла повірити, що це все насправді?

Коли сонце сіло за горизонт, вона повернулася додому. Настя зачинила вхідні двері, замок зрадницьки клацнув. На порозі її чекав вітчим. Різкий мерзотний запах і невпевнена хода говорили, що сьогодні він знову пив. Погляд чоловіка зупинився на падчерці і на його обличчі розповзлась хижа посмішка.

Настя прижалася до дверей, розуміючи, що вона не встигне втекти.

— Де ти шлялася вночі, лярво ти таке?! — він вдарив дівчину по щоці з такою силою, що та впала на брудну липку підлогу.

Вітчим одним натренованим рухом витягнув зі штанів широкий ремінь та почав гамселити ним усюди, куди влучав. Настя прикривала руками голову та, міцно зціпив зуби, терпіла болісні удари по спині і ногам. Згодом чоловіку набридла така забавка. Він взяв пляшку та добряче відпив із неї. Усміхнувшись, задоволений собою, він пішов.

Настя тихо проповзла до своєї кімнати. Ліжко скрипнуло. Вона занурилася обличчям у подушку і сдавленно заплакала. Дівчина провела рукою по пожовтілих шпалерах, по стіні, за якою жив її брат. Вона мріяла про його теплі обійми, в яких, можливо, буде не так самотньо. Такі, як у дитинстві, коли вночі брату снилися жахіття і він прибігав до неї під ковдру. Його маленьке тіло тремтіло, а волосся приємно пахло шампунем і любов’ю. Їй було шкода брата, але як же подобалося засипати з ним. Після смерті батька це припинилося. Але вона досі не знала, чи ті жахіття пройшли.

Прохолодне повітря приємно лоскочить. Треба бігти. Ненависть. Нестримний голод. Будинок смердить. Двері відчинені. Мерзотна липка підлога. Рух. Таргани. Огида.

Маленька кімната. Старе ліжко. Розпатлане волосся на подушці. Прядка впала на обличчя. Треба прибрати. Любов.

— Ні за що не переймайся, — пролунав у тиші низький утробний голос.

Місяць світить крізь старі залатані фіранки. Погляд впав на дзеркало біля ліжка. Гострі ікла. Кігті. Червоні, залиті кров’ю, очі.

Настя впізнала ці очі і неспокійно заворушилась уві сні, не в змозі прокинутися, і ,затамував подих, спостерігала за братом.

— Чшшш...— притулилась до губ кігтиста лапа і ніжно погладила дівчину по голові.

Голод. Ненависть. Смердючий коридор. Ось ти де, погань.