Голос

Сергій виліз зі старої душної маршрутки, ледве не вдарившись головою. Грюкнув дверима, він зловив на собі незадоволений погляд водія. Той щось викрикнув про «вдома будеш так стукати» і помчав по трасі, підняв придорожню пилюку у повітря. Сергій закашлявся. Перед ним стояла стара бетонна зупинка пофарбована в жовто-блакитні кольори та добряче затягнута павутинням. В кутку ворушилося щось темне: чи то миша, чи великий жук. Не маючи бажання дізнаватися що там, чоловік пішов по ґрунтовій дорозі, яка вела до села.

Зазвичай Сергій приїжджав сюди на машині, але сьогодні обставини склалися вкрай недоречно. Майстер, який мав поставити насос на воду, сказав, що може тільки завтра вранці або весною. Він ніяк не хотів йти на поступки. Навіть коли дізнався, що машина чоловіка зараз в автосервісі, а їхати з міста дуже незручно — маршрутка ходила лише два рази на день.

Окинув оком місцевість, Сергій вдихнув на всі груди. Свіже повітря швидко насищало його киснем, від чого трохи запаморочилось у голові. В місті такого нема. Прохолодний землистий аромат з поля обгортав його у свої обійми. Сонце вже направлялося за небосхил, фарбуючи небо в золоті та помаранчеві кольори. Високі соняшники опустили свої голови, немов готуючись до сну. Чоловік дивився на всю цю красу, відчуваючи ніжний трепіт десь усередині.

Саме заради цього він купив дачу так далеко від міста. Сергій мріяв, як буде ходити з сином на риболовлю до ставка недалеко, як закриватиме на зиму овочеві закрутки зі свого городу, як готуватиме варення та різні настоянки з ягід у садку. Тепер це єдине, що в нього лишилося.

До села було йти три кілометри. Не близько, але й небагато. Колись в юнацтві Сергій і не стільки міг пройти. Але з появою машини, він наче розучився ходити. Тож зараз саме час згадати, як це було.

Він йшов по невеликій дорозі. Утрамбований машинами і сільськогосподарською технікою сухий ґрунт піднімався пилюкою при кожному кроці і тонким шаром осідав на штанах. З двох боків безкінечно тягнулися жовто-гарячі поля соняшника. На мить Сергій згадав усі ці фото з інтернету з гарними дівчатами і посміхнувся. Якби він тут був з кимось, то може й собі таке зробив.

Тиша навколо була бездоганною. Не такою, яка заглушає думки з відчуттям вати у вухах. А тою, що заспокоює і веде тебе у гармонію з природою. Тільки-но Сергій почав погружатися у свої роздуми, майже медитувати, як із цього стану його вивів дивний звук. Не то крик, не то писк. Чоловік зупинився, щоб прислухатися, але це більше не повторилося.

«Мабуть заєць» пожав плечима Сергій. Нещодавно він десь вичитав цікавий факт: казки про лелек які приносять дітей з’явилися через те, що зайці, на яких ті полюють, кричать як немовля, якщо їх здійняти у повітря. Про всяк випадок він подивився вгору. До його розчарування ні птахів, ні зайців він там не побачив.

Час, нібито, перестав існувати. Сергій обернувся назад. Вдалині сіріла тонка смужка траси. Попереду ще не було навіть силуетів села. Він тяжко видохнув та поплентався далі з думками, що в наступний раз краще переплатить, але замовить таксі.

Звук повторився знову. На цей раз Сергій був впевнений, що то людина: якась дівчина або дитина. Він озирнувся не в змозі зрозуміти з якої сторони йшов крик.

— Гей, все гаразд?— вигукнув Сергій.

— Допоможіть! — доносилось з поля.

На цей раз він визначив, звідки лунав голос. Чоловік підійшов до краю з правої сторони, щосили намагаючись розгледіти когось у соняшниках. Він хотів вже бігти туди, але раптом згадав слова свого сусіда.

Коли Сергій тільки купив ділянку, до нього завітав знайомитись старий, в якого будинок був через паркан. І якось він повідав, що наполегливо радить не ходити полем ввечері, бо це небезпечно і можна ніколи не повернутися. Тоді це здалося вигадкою та забобонами, але черв’яки сумніву заворушилися усередині слизькою грудкою.

— На поміч! — пролунав жалібний схлип.

Сергій насупився. Що це з ним? Він ледь не залишив людину в біді через якісь байки старого діда.

— Я йду! Де ви? — кинувся чоловік у соняшники.

Земля виявилася м’яка і пухка. Вона кусками липла до черевиків, залишаючи глибокі сліди після кожного його кроку. Тверде листя неприємно плескало по обличчю і своїм шелестом заглушало усі звуки навколо.

— Агов! — викрикнув Сергій.

— Я тут!

Чоловік побіг на голос. Він нічого не бачив крім товстих зелених стебелів соняшників та листя, яке здавалося усюди. Великі голівки квітів затуляли собою багряне світло заходу сонця, погружаючи поле у тінь.

— Допоможіть! — почулося знов.

— Де ви? Відгукніться!

Сергій біг настільки швидко, наскільки взагалі здатен чоловік зі шкідливими звичками у його віці. Футболка намокла на спині та під пахвами і неприємно липла до шкіри.

Відповіддю послужив плач. Надривистий і голосний, настільки емоційний, що не було сумнівів — сталося щось страшне. По спині пробігли мурашки, піднімаючи волосся на тілі, ніби його вдарили струмом. В серці защемило, а у боці закололо від напруги. Сергій намагався не зважати на це увагу і поскоріше дістатися до людини в халепі. Йому здавалося, що скільки б він не біг все одно не наближався до джерела плачу.

Чоловік зупинився щоб перевести дихання. Він уперся руками в напівзігнуті коліна і жадібно хапав прохолодне вечірнє повітря. Серце вистрибувало з грудей і ніяк не хотіло вгамуватися. Аж раптом — плач стих.

— Що трапилося? — хрипло спитав Сергій.

Вдалині почувся сповнений жаху крик.

Чоловік облизнув пересохлі губи і сплюнув на землю харкотиння. Двадцять років паління не пройшли безслідно. Він направився туди, звідки розносився звук. Уява малювала різні картини: як дівчина зламала ногу і кістка стирчить навиворіт або на когось напав дикий звір. Він подумав про кабанів, які, начебто, водилися у цій місцевості. Можливо, один такий забрів сюди в пошуках їжі або зі страху і натрапив на якусь туристку, що просто хотіла зробити гарні фото. На що здатна ця тварина він не раз чув і до горла підійшла гіркота.

Під ногами щось захрустіло, наче сніг в морозний день. Сергій подивився вниз — уся земля була всипана мілкими осколками скла. Вони ламалися під ногами, невдоволено потріскуючи.

— Звідки це тут? — здивувався чоловік.

Він йшов обережно, ступаючи навшпиньки. Йому дуже не хотілося, щоб якась скляшка встромилася йому у ногу. Попереду він побачив, що скло забарвилося в червоний. Невже кров? Якщо незнайомка тут поранилась, то вона не могла далеко піти.

— Агов? — позвав він дівчину.

Але ніхто не відповів. Тільки шелест рослин і скрегіт скла порушували вечірню тишу. Сергій насилу вдивлявся в темряву між стеблами в надії побачити поранену. На одному із листків щось блиснуло. Чоловік нахилився поближче і в ніс ударив металевий сморід. Сергій скривився.

Вже декілька років він не міг переносити вигляд крові та її запах. Після тієї страшної аварії її було так багато, що вона, буквально, була усюди. Думки раз за разом повертали його у ту ніч, але він впевнено їх проганяв.

— Мене хтось чує? — запитав Сергій в тишу.

Слабкий стогін роздався попереду. Чоловік поспішив у ту сторону. Можливо зараз людина стікає кров’ю. Він одразу почав шукати в пам’яті правила накладання джгута, види кровотеч та усі знання, що в нього були, по невідкладній медицині, які він здобув ще коли вчився в університеті.

Стогін став гучніше. І повторився. А потім ще, ще і ще. Сергій закляк. Ці звуки здалися якимись неправильним. Ніби вони означали не біль, а щось інше. Стогони стали інтенсивнішими, додалося чиєсь важке дихання. Тепер він був впевнений — туди йому точно не треба. Хто, як не він знав, що не хочеться бути зненацька застуканим.

Він стояв збентежений, як вкопаний, не розуміючи, що робити. Думки плуталися, а жах змішувався з соромом. Як збоку долинув дитячий голос, який вивів його із трансу:

— Благаю...я не хочу помирати.

«Дитина? Тут одна?» — злякався Сергій. Адреналін миттєво випорснувся в кров. Він не міг дозволити загинути хлопчику. Тільки не знову.

— Я поруч! Зараз буду! — крикнув він на бігу.

Соняшники ставали все нижче і чоловік нарешті зміг щось бачити навколо себе. Сонце вже повністю сіло за обрій, а темне небо потихеньку хмарилося. Рослини стали лиш по груди і попереду він побачив якийсь рух.

— Стій! — крикнув чоловік, наближаючись.

Фігура зупинилася та обернулася. В слабкому світлі сутінків він побачив жіночий силует. Сергій наче вріс у землю. Навіть в повній темряві він би впізнав її. Коротке світле волосся до плечей, горда постава і зухвалий погляд. А ще сукня. Невже це та сама сукня? Він був впевнений, що вона її спалила, або, як мінімум, викинула після тієї ночі.

— Олено? Що ти тут робиш?

Сергій не очікував побачити колишню дружину. Тим паче тут, серед поля. Після розлучення вона переїхала, заблокувала його усюди і єдине місце де він відчував її присутність — могила сина. Там завжди було чисто, охайно та стояли свіжі квіти. Він так і не зміг визначити час, коли вона туди приходила. Може вона бачила його здалеку і навмисно уникала?

— За що? —ледь поворушила вона губами, але її шепіт луною розлетівся по полю.

Здавалося, що це питання відбивалося від рослин, примножувалося і ставало гучніше. «За що?» шепотіло поле.

Олена плавно розвернулася і повільно пішла у тінь між високими квітами. Кожен її крок тихо шелестів листям і розчинявся в ночі.

— Я не хотів! Стій! Тут хлопчику потрібна допомога!

Вона обернулась. На її блідому обличчі блистіли сльози.

— Вже не потрібна...— її голос затремтів і вибухнув риданням.

Сергій помчав за нею. Він хотів її заспокоїти, обійняти. Після суду вони так ні разу й не розмовляли. Йому хотілося вибачитися, якось виправдатися. Варто було зайти в соняшники з головою, як усі звуки різко зникли.

— Олено? — крикнув він. — Олено, ти мене чуєш? Годі мене уникати! Ми мусимо все обговорити.

У відповідь нічого не послідкувало. Лише листя тихо шепотіло йому на вухо «За що?».

— Ти думаєш тільки тобі погано? Він був і моїм сином! Олено?! — не витримав Сергій.

Останні роки він витратив на щотижневі походи до психолога, на спробу почати життя заново та змиритись із втратою. Зараз все це вмить обнулилося. Він не хотів розлучення і досі кохав дружину. Сергій не очікував, що вона його пробачить за скоєне. Він знав, що жодні слова і квіти не виправлять минулого. Зрада є зрада, якою б не була. Але тільки вона відчувала його біль і знала, як це важко. Вони б могли бути разом у цьому горі, але дружина вибрала інший шлях.

— Олено! — покликав він знову.

Її нема. Серце тяжко перекачувало кров і гуділо у вухах. Руки тряслися, а долоні спітніли.

«Досить. Треба повертатися додому. Зранку ще з майстром спілкуватися, а він не з самих приємних людей.» — вирішив Сергій. Він обтер липкі руки о пильні штани і дістав телефон. Чорний екран ніяк не хотів реагувати на натиснення.

— От, дідько! — вилаявся чоловік та нервово сплюнув.

У маршрутці було нереально нудно. Однаковий пейзаж за вікном сильно клонив у сон і щоб якось витримати цю поїздку він грав на телефоні. Складати кубики у ряд допомагало, але натомість розряджався акумулятор.

Він провів рукою по обличчю, щоб прийти до тями. Треба йти назад. Можна подивитися там, де невеликі соняшники, як вийти з поля. Він йшов і йшов, але нічого не змінювалося. У грудях заворушилась тривога. В голову лізли байки, як блуд задурював людей і ті, буквально, пів ночі блукали у трьох соснах. На обличчі з’явилася посмішка і він хмикнув. Невже він докотився до такого, що вже вірить у казки?

На голову щось впало. А потім ще раз. І знову. Сергій подивився угору. Небо вже повністю затягнулося хмарами і зривалось дощем.

— Тільки цього не вистачало, — буркнув чоловік.

Він прискорив крок, а потім побіг. Важкі краплі розбивались о листя і піднімали голосний дробовий шум. Повітря наповнювалося терпким запахом вогкої землі і свіжої зелені.

Ноги грузли у багнюці, так сильно, неначе це не поле, а болото. Сергій насилу перебирав ногами, але провалювався ще сильніше. Він відчував, як земля затягувала його. А потім наверху щось громихнуло і блискавка освітила усе навколо.

Між стеблами хтось був. Сергій не міг зрозуміти, це було справді або звичайна гра світла. Йому стало не пособі. Серце закалатало швидше, на чолі виступив холодний піт. Коли спалахнуло вдруге — там нікого не було.

— Олено? То ти? Допоможи мені! — вигукнув він, але голос тонув у дощі.

Ноги настільки погрузли, що йти було просто неможливо. На мить стало світло і він знову щось побачив. Тінь пробігла між соняшниками, залишивши стебла хитатися.

— Гей! Я тут! На поміч!

Збоку долинув жіночій сміх, який ледь розрізнявся серед іншого шуму.

— Хто тут?

На відміну від дівчини, що десь там, Сергію було зовсім не весело.

— Красуня...— луною розносився знайомий голос. — Не переймайся...Ніхто не дізнається...

Він не міг в це повірити. В різких поривах вітру він впізнавав свої слова. Перед очима виплив той вечір з колегою. Корпоратив, пустий кабінет і їх гаряче дихання. Він виправдовував себе, що просто багато випив і це все сталося випадково та з ким не траплялося. Та він знав, що це не так. Сергій розумів свої дії та які можуть бути наслідки. Та все-таки наважився. Звісно ж, Олена дізналась.

— Що тут відбувається? Це якийсь жарт? — кров закипала від злості.

Навколо лише шелестіло поле. Він різко висунув з землі ногу. А потім іншу. Почулося вологе чвакання. Чоловік поспішив з того місця, аби більше не застрягти.

Дощ вщухав і він зміг розрізнити ще один звук. Явно штучний — монотонний і переривчастий. Він лунав зовсім поряд. Чим ближче Сергій підходив, тим голосніше той ставав.

Ритмічне «пік-пік-пік». Наче якийсь прилад. Схоже на...

«Він не вийде з коми»

«Мозок постраждав»

«Масивний крововилив»

Голоси шепотіли, створюючи болісну какофонію звуків.

«За що?» — знову і знову тихо питала колишня дружина.

Сергій закрив вуха руками і замружився.

— Досить! Припиніть це! — кричав він.

Але раптом все затихло, немов поле затамувало подих.

— Татку? — дитячий голос змусив його здригнутися.

— Ярославку? Не може бути! — ледь вимовив Сергій і почав озиратися в пошуках свого сина.

— Татусю, мені страшно...— почувся схлип.

— Я тут, синочок, — немов заворожений, чоловік йшов на голос.

— Тату, я не хотів помирати! — роздався вереск прямісінько біля плеча.

Сергій повернувся і ледь не знепритомнів. Вміст шлунку підступив до горла. Навпроти ріс великий соняшник. З під жовтих пелюсток на нього дивилося спотворене обличчя мертвого сина. Бліда синюшна шкіра була нібито натягнена на квітку і неприродньо блистіла під краплями дощу. Блакитні очі, затягнуті білою плівкою, так вирячились, що ось-ось вискочать із орбіт.

— Чому ти так поступив, татку? За що?! — крикнув соняшник.

«За що?» — підхопили інші рослини з дитячими обличчями.

Чоловік озирнувся. На кожному стеблі, на нього витріщалась потвора, віддалено схожа на покійного Ярослава. Вони тягнули до нього свої мокрі листя, крививши маленькі ротики в неприродньому оскалі.

— Ти не мій син! — зажахався Сергій.

Він біг полем. Огидні рослини хапали його за одежу, волосся. Намагалися втримати.

«Татку» — доносилось з кожного боку.

«Це не може бути правдою! Не може!» — відбивався від них чоловік, намагаючись усвідомити, що відбувається.

Вдалині проблиснуло світло. Чи то просто здалося? Промінь рухався разом із таким знайомим звуком мотору.

«Машина! Дорога поруч!» — зрадів Сергій.

Він щосили біг до проїжджаючого повз автомобіля, в надії встигнути. Ноги ковзали у вологій землі, а мокрі соняшники боляче плескали його по обличчю.

«Ще трохи!» — підбадьорював себе чоловік.

Останній ривок. І він опинився прямо перед машиною. Круглі жовті фари сліпили. Авто їхало занадто швидко і Сергій зрозумів, що воно не зупиниться. Він замружив очі і наче весь стиснувся в очікуванні зіткнення. Рев мотору різко стих. Але Сергій залишився жив.

Він повільно розплющив очі. Час нібито завмер. Замість автівки — крихітні кристалики битого скла застигли у повітрі навколо нього. Вони переблискували між собою, як маленькі зірки. Їх тихе дзинчання нагадувало мелодію святкових дзвоників. Сергій простягнув руку. Дзвін став голосніше і поступово перетворювався на музику.

На улюбленій радіостанції грав легкий рок. Пахло шкіряним салоном і сумішшю ефірних олій, що висіла на лобовому склі. На задньому сидінні мирно спав Ярослав. Його плечі повільно ворушились під час дихання, а неслухняна прядка золотавого волосся впала йому на обличчя. Олена сиділа у білій льняній сукні, яка так їй пасувала. Вона уважно робила замовлення у нього на телефоні, кумедно нахмурив брови. Ремонт на кухні майже завершився, тож залишилось обрати усілякі важливі дрібниці.

Почувся звук повідомлення.

— Що там? — спокійно спитав Сергій.

Обличчя Олени зблідло і майже стало кольору її сукні. Іскра в очах згасла. Одними губами вона вимовила:

— За що? — з чола пробігла крапля крові, залишаючи за собою багряну доріжку. А потім зникла, як нічого не було.

— Що трапилося? — не розумів чоловік.

Інтуїція підказувала щось недобре. Він вирвав свій телефон із ослаблих рук дружини. На екрані світилося відкрите повідомлення від його колеги:

«Сергійчику, нам так добре було в минулий раз. Не хочеш повторити? Приїжджай зараз.» А знизу її фото дуже пікантного характеру.

— За що? — ледь чутно спитала Олена. Садна, які з’явилися на її шкірі наливалися кров’ю і розпухали. Він моргнув і вони різко змінилися на гладке обличчя.

Злість, сором, огида до себе враз вибухнули в ньому. Він сподівався, що це залишиться таємницею.

«Як так можна?!» — не розумів чоловік колегу, яка вмить зіпсувала його життя.

Він почав шукати виправдання. Говорив, що то помилка. Що то адресовано не йому...Але дружина цьому не вірила. Сергій казав, що кохає тільки її. Що оступився та йому шкода...Але Олена закрила вуха руками.

Як же його розлютило те, що вона не хотіла слухати. Настільки, що він не помітив, як вилетів на зустрічну смугу. Все трапилося за секунду. Світ декілька разів перевернувся і завмер догори дригом.

В очах блимали кольорові плями. Скло було усюди. Воно дзинчало і переблискувало між собою у світлі фар. Сергій відстебнув ремінь безпеки та повільно виліз із машини. Його нудило, голова йшла обертом.

Олена теж заворушилась. Почувся дзвін та її тяжке дихання.

— Ярославе! — заволала вона.

Чоловік обернувся. Дружина ледь стояла опершись на перевернутий автомобіль. У волоссі блистіли уламки дзеркала, обличчя вкрили порізи, а біла сукня покрилася червоними плямами. Вона з тваринним жахом дивилася кудись на дорогу та через силу шкандибала з вивернутою ногою у ту сторону.

Сергій побачив те, що більше ніколи не зможе забути. На трасі, всипаний багряними осколками лежав його син. Його тіло неприродньо вигнулося. Він тяжко і швидко дихав. Кров була усюди: на одязі, на асфальті, на склі. Мерзотний запах металу і бензину заполоняв собою усе.

У чоловіка всередині все похололо. Попри нудоту і біль, він швидко опинився біля хлопчика. Сергій поклав його маленьку голову на коліна і той розплющив очі. Чорні зіниці розширились, відкрив в них безодню, поглинаючу ніч.

— Тато...— він хапав повітря, захлинаючись кров’ю, — Я не хочу помирати...

Мокре волосся злипалося, забарвлюючись в червоний. Обличчя хлопчика побіліло та покрилося росинками поту. Його крихітне тіло тремтіло. Сергій гладив дитину по плечам і намагався його обійняти, щоб хоч якось зігріти.

— Ти не помреш, синку. Все буде добре.

Ярослав повільно заплющив очі. В цей раз Сергій знав, що то назавжди. Гарячі сльози котилися по його обличчю, припікаючи відкриті рани. Здавалося, хтось живцем вирвав його серце і розтоптав. Він стискав маленьке тіло хлопчика і здригався від плачу.

— Ні! Тільки не знову! — кричав він.

Син у його руках ставав все легшим. І через декілька секунд він перестав його відчувати. Чоловік розплющив очі і побачив, як сидить серед багнюки, тримаючи зломлений сухий соняшник у обіймах.

Сергій просто йшов. Йому вже було байдуже за своє життя та майбутнє. Він ледве переставляв ногами, спотикаючись о грудки землі. Хотілося тільки одного — щоб це кляте поле нарешті його зжерло та подавилося цим болем.

Невідомо скільки часу минуло — його більше не існувало. Чоловік вийшов на залиту сонцем галявину, оточену квітучим бузком. П’янкий аромат проникав у легені та кружляв у голові. Та Сергій більше не радів ні сонцю, ні квітам. Серед кованих огорож і хрестів, що покосились, він плавно рухався, немов плив, нічого не помічаючи. Уся його увага була прикута до однієї точки.

У тіні бузкового куща виблискував темними переливами гранітний пам’ятник. Світловолосий хлопчисько з беззубою усмішкою грайливо дивився з фотографії. Знизу дві дати з шістьма роками різниці. У маленькій прозорій вазі стояв свіжий букет білої гвоздики. А поряд маленький залізний літачок.

Сергій взяв у руки улюблену іграшку сина і повільно покрутив її поміж пальців. Обережно стиснув у руці він прижав літачок до серця.

— Вибач, Ярославку. Я не хотів... Я так люблю тебе...— шепотів чоловік над могилою сина.

Прохолодний вітер обдмухав його, розкуйовджуючи волосся. Сергій відчув чиюсь присутність. Може то була Олена, чи ще хтось. Це вже не мало ніякої різниці. Відчай отруював душу, змушуючи її плавно вгасати. Поряд почулися чиїсь тихі, майже невагомі кроки. Тепла долоня опустилась на його плече. Сергій більше не мав сил для спротиву. Хай що буде, то буде.

Рука обережно потрясла його. А потім сильніше і сильніше. Чоловік розплющив очі. Спітнілий літній старий з розстібнутою сорочкою і маленькими кольоровими ґудзиками на ній щосили тормошив його намагаючись розбудити.

— Гей, мужик. Твоя зупинка, — хрипло мовив дід.

— Дякую, — напівсонно відізвався Сергій та поспішив покинути салон.

Він обережно виліз із душної маршрутки, намагаючись не вдаритись головою. Водій щось буркнув типу «Нарешті, спляча красуня» і невдоволено зиркнув на пасажира. Сергій м’яко закрив двері. Автобус швидко помчав по трасі підняв за собою придорожню пилюку. Перед ним стояла стара бетонна зупинка пофарбована в жовто-блакитні кольори та добряче затягнута павутинням. В кутку ворушилося щось темне. Не бажаючи дізнатися що там, чоловік повернувся до ґрунтової дороги, яка вела до села. Він дістав телефон та викликав таксі. За кожним його рухом уважно стежив соняшник з дитячим обличчям.