Капелан

ЧАСТИНА I: СПАДЩИНА ПРОВИНИ

Сповідь і Прокляття

Це був той самий окоп, що завжди приходив до Стефана, — сира, глиниста рана в землі, наповнена іржавим, густим смородом. Ніч іще не відступила повністю, але над побитими брустверами вже жевріла лимонно-сіра смуга, що надавала всьому навколо нездорового, хворобливого відтінку. Повітря було важке, насичене смородом горілого пороху, сірки та нестерпно їдким, кислим духом переляканої людини. Але гірше за все був інший, складний сморід, що просочував окоп: він складався із запаху горілого м'яса, схожого на шашлик, який змішувався з огидним, болотяним гноєм та сирою, металевою свіжістю крові, що просякала глину.

Стефан стояв на колінах, його форма промокла наскрізь, і гострий край розбитої цеглини впивався у стегно. Він не відчував цього болю, бо вся його свідомість була поглинута іншим, незрівнянно більшим жахом, що тиснув на барабанні перетинки, наче вибух далекобійної гармати.

Перед ним лежав солдат, зовсім юний, чиє обличчя було застиглою маскою нерозуміння, ніби він до останнього не вірив, що світ може бути настільки несправедливим. Солдат ще дихав, його хрипи були гучним, нерівним ритмом цього проклятого місця, але його тіло являло собою мішанину неможливого і кривавого. Лівої ноги не було — лише жорсткий, обірваний м’яз, який стирчав із роздробленої кістки, схожої на білий, жирний уламок, що блищав у світлі світанку. Кожна волокна кричала про нестерпну, первісну муку. Але найгірше було з животом: він розійшовся, як неякісно зшитий мішок, і частина нутрощів, наче синій, задимлений виноград, вивалилася на брудне, глинисте дно, змішуючись із гноєм і багнюкою.

Стефан дивився на цю виставку життя, що вмирало, і його губи, посинілі від холоду чи страху, механічно ворушилися.

— Отче наш, що єси на небесах... — він шепотів, його голос був порожнім, як відстріляна гільза, що котиться по окопному настилу. Він чув слова, але не відчував сенсу; вони були лише звуковою вібрацією, ритуалом, що мав відволікти його самого від очевидної істини: ця людина вже не врятується, і Бога тут немає. Молитва була брехнею, яку він продавав вмираючим за їхню останню надію, і цією брехнею він рятував лише себе.

Солдат, чиї очі були напівприкриті, раптом із нелюдською силою стиснув ліву руку Стефана. Це був не дотик вмираючого, а залізний хват, який проникав крізь м’язи до кісток, наче пастка, що замкнулася.

— Ти... — прохрипів солдат, і його рот наповнився темною кровавою піною. Його обличчя почало повільно спотворюватися, витягуватися, а очі ставали глибокими, чорними ямами, повними невимовної, метафізичної ненависті. — Ти не віриш. Я знаю! Твоя брехня — вона тут! Вона тут!

Пальці стиснулися так, що Стефан відчув хрускіт власної шкіри. Він спробував вирватися, але його рука, здавалося, приросла до мертвої плоті, яка раптом стала надприродно важкою. Солдат, ніби набравшись сили з-під землі, потягнув його вниз, у багно.

— Залишишся зі мною! Залишишся зі мною у Пеклі, що ти мені продав!

Земля під колінами Стефана розверзлася. Він відчув не вогняний жар, як описують у старих книгах, а крижаний, липкий холод, який тягнув його у невимовну, чорну безодню, де не було звуку, а лише вічна, безглузда тиша. Це був холод зневіри, холод відсутності Бога. Його останній крик був беззвучним, поглинутий глиною та прокляттям, що тягло його у вічну порожнечу...

Пробудження та Бруд

Стефан рвучко, з сухою судомою у м’язах, вирвався з ліжка.

Тіло вдарилося об матрац, і він нарешті зрозумів: це був сон.

Крик, якого не було, залишив у горлі відчуття сухого, як пісок, жаху, а тіло було мокре, не від поту, а від чогось липкого та гіркого. Блювота. Він не був в окопі. Він був у своїй квартирі, і його мозок негайно зареєстрував контраст, від якого стало ще гірше. Він ледь розплющив очі і побачив, що його обличчя частково занурене у власну нічну блювоту, що застигла на брудній, вологій подушці, пахнучи кислим вином та гнилою їжею. Відраза була настільки інтенсивною, що на мить перебила всі інші почуття.

Він врешті прийшов до тями, від ще одного кошмару. Пахло прілим алкоголем, затхлим одягом та відчаєм. Купи брудного, зім’ятого одягу височіли, як глиняні бруствери окопу, а на килимі, застеленому старими, жовтими газетами, лежали порожні, пом’яті бляшанки. Навіть світло, що ледь проникало крізь зашторене вікно, здавалося брудним і втомленим. Кожна річ, кожен кут тут був німим свідком.

Потрібен був душ, потрібна була вода, щоб змити цей фізичний і духовний бруд, але насамперед — туалет. Це був первісний, тваринний потяг, який на мить заглушив метафізичний жах.

Він скинув з себе липкий, просочений потом і блювотою одяг і, хитаючись, ступив на підлогу, намагаючись не дивитися на хаос, який сам створив. На нозі він відчув не просто холод, а різкий, пекучий біль, який змусив його зігнутися.

— Б...ь, — прошепотів він, і це слово, вимовлене ним, колишнім капеланом, було набагато щирішим і вагомішим, ніж усі його молитви за останні роки. Воно було його справжнім кредо.

Кривавий Ритуал

Він подивився вниз. Уламок розбитої пляшки, що лежав серед сміття, наче підступний осколок, розітнув м’яку, внутрішню частину його стопи. Звук був огидно тихим: крихкий хрускіт скла, що проникає у плоть. Кров не просто текла — вона хлистала, пульсуючи у такт його запамороченому серцю, і швидко розтікалася сірою багнюкою, змішуючись із пилом та алкогольними плямами.

Стефан затремтів, але це був не страх болю. Це був панічний, первісний страх стекти кров’ю. Тут, у цій смердючій квартирі, не було нікого, хто міг би допомогти. Він усвідомив загрозу: якщо втратить свідомість, він помре тут, на самоті, захлинаючись власним відчаєм.

Він упав на коліна, і в цей момент його опанував дивний, механічний спокій, який він знав лише на полі бою, коли мозок миттєво відключав паніку й емоції, залишаючи лише алгоритм виживання.

«Джгут. Треба джгут. Не вмерти, не тут, не так...» — ця думка була жорсткою, як наказ командира.

Стефан не міг дістатися до шафи чи аптечки, якщо вони й існували. Йому потрібен був важіль. Він доповз до балконних дверей, залишаючи за собою на сірій багнюці підлоги яскраво-червоний, мокрий слід. Він відчайдушно розштовхував пляшки, які брязкотіли, наче дрібні осколки, і залишки цвілої їжі, об'їдки, що вже почали гнити, видаючи солодкуватий, нудотний сморід. Він ламав нігті об брудну, пожовклу раму, поки нарешті відчайдушно не відчинив двері балкона. Холодний, ранковий вітер освіжив його, але він шукав не полегшення.

Він, долаючи нудоту, швидко відірвав смугу чистої тканини від старого, ще цілого рушника, який знайшов на спинці стільця. Руки його, що тремтіли хвилину тому від алкоголю і жаху, стали точними і швидкими. Він не думав про біль у стопі; він бачив лише кровотечу, яку треба зупинити. Нарешті його пальці намацали металевий прут — ідеальний важіль.

Пропустивши тканину навколо гомілки, він зав’язав вузол, вставив прут і почав закручувати, доки тканина не врізалася у м’язи, а пульсація крові майже не припинилася. Це був болісний, дикий тиск, але він приніс і відчуття задоволення: я вижив.

Він сам собі став і лікарем, і солдатом. Капелан, який мав сповідати, зник, залишивши лише бездушний, вишколений механізм. І саме це усвідомлення — що інстинкт рятувати плоть сильніший за бажання врятувати душу — було справжнім, неминучим джерелом його мук.

Каталізатор

Стефан підвівся, важко дихаючи. Його поранена нога, обв'язана і стягнута, тепер виглядала чужою, ніби ще один, хоч і врятований, але уламок. Свідомість почала повертатися, і разом із нею — Пам'ять. Вона нахлинула, як приплив холодної води, не питаючи дозволу, вимиваючи залишки сну і залишаючи гіркий осад. Якщо він зараз залишиться тут, у цьому смердючому затишку, його свідомість почне розкручувати спіраль провини. З’являться голоси, тіні, і він не зможе відрізнити, де закінчується контузія і починається Пекло. Пам'ять була його тюремником.

Він поспішно одягнувся, натягуючи на себе старий, пом'ятий одяг, який приховував і його тіло, і його сан. У шафі було дві речі: залишки сухого вина і старі, потерті черевики. Вино було занадто мало для того, щоб відключитися, а тверезість була смертельною. Він подивився на свій годинник: ледь сьома ранку.

Стефан знав лише один спосіб: Алкоголь. Не як розслаблення, а як хімічну відмичку до безпам’ятства. Йому потрібно було досягти того стану, коли кошмари стають такими гучними та реальними, що він більше не відчуває провини, а лише чистий, ірраціональний страх. Це був парадоксальний порятунок: обміняти внутрішню муку на зовнішній жах.

Він кульгав до дверей, його кроки були нерівними і тяжкими. Навіть на світанку, коли вулиці порожні, йому потрібно було знайти місце, де можна було б дешево і швидко напитися. Місце, де його ніхто не знає і де він може злитися з анонімним брудом. Бар. Це було єдине, що могло на деякий час зупинити його від самосуду. Він мав вийти звідси, доки його квартира не стала справжньою, запечатаною труною.

ЧАСТИНА II: ВОРОТА ПЕКЛА

Бар

Стефан знайшов потрібне місце за кілька кварталів. Це був яскравий, майже безликий заклад, що світився неоном, немов рання зоря, що з’явилася лише для того, щоб світити його падінню. Бар був сучасним — блискучі хромовані поверхні, кольорові світлодіодні стрічки, що бігли під стелею, і гучна, безглузда музика, яка намагалася заглушити тишу світанку. За стійкою стояв нудьгуючий бармен у чорній футболці, виглядаючи таким же незацікавленим у житті, як і сам Стефан.

Стефан опустився на високий табурет, що скрипнув під його вагою, намагаючись не опиратися на хвору ногу. Пульсуючий біль під туго затягнутим джгутом був єдиним, що тримало його в реальності, нагадуючи про необхідність діяти швидко і жорстко.

— Горілки. Що є, — хрипко наказав він, не питаючи ціни. Його голос був сухим, наче з нього вичавили всі емоції.

Перша склянка провалилася в нього, як камінь у чорну воду. Стефан відчув пекуче тепло, що поповзло по його порожньому шлунку, а потім — звичне, оманливе відчуття сили, що на мить притлумило внутрішній скрегіт совісті. З другою склянкою світ навколо почав вигинатися, як розпечене скло. Гучна музика раптом стала здаватися віддаленим, ритмічним скреготом, що долинав із глибокого, темного тунелю. Світлодіодні стрічки забарвили все в неприродно зелені, сині та червоні відтінки, які нагадували освітлення в польовому наметі хірурга.

Він підняв очі і подивився на відвідувачів. За столиком біля вікна сиділа пара: молода дівчина сміялася, а її хлопець пив каву. Вони були втіленням цивільного, безпечного життя, яке Стефан втратив, або ніколи не мав. Але коли Стефан підніс до губ третю склянку, кольорові вогні бару раптом почали працювати як хірургічні прожектори, висвітлюючи його візії з безжальною точністю.

Він помітив, як усмішка дівчини стала занадто широкою, перетворившись на потворну гримасу. М’язи її обличчя почали зміщуватися, ніби під шкірою не було кістки, а лише рідкий, гнилий вміст. На її шиї, де щойно виднівся легкий ланцюжок, тепер проступив тонкий, темний, горизонтальний шрам, наче хтось недбало зашив її голову до тіла, ішов невидимий шов. Хлопець, схилений над кавою, підняв голову. Половина його обличчя була нормальна, а друга — вкрита огидним, випаленим малюнком, який міг залишити лише фосфорний боєприпас, що в'ївся у шкіру, немов татуювання смерті. Його око було білою, порожньою кулею.

Стефана пробив холодний піт. Це були вони. Не ті самі обличчя, але такі ж — обличчя людей, понівечених і приречених. Його мертві солдати, його звинувачувачі тепер пили каву в ранковому барі, і їхня присутність була гучнішою за музику.

Він відчув, як до його колін підкотив страх — первісний, тваринний, що стискає нутрощі. Він не міг поворухнутися. Навколо нього почали з’являтися нові риси: у чоловіка, що сидів біля стійки, з-під коміра сорочки проступала бліда, набрякла шкіра, що виглядала, наче розкладена плоть, а у районі грудей виднівся слід, наче там був втоплений сталевий осколок, який змістив ребра. Бармен, простягаючи руку за пляшкою, на мить показав тильну сторону долоні, де пальці були неприродно довгі та тонкі, майже кістяні, а між ними виднілася чорна, суха земля.

Стефан зрозумів: йому не можна кричати, не можна тікати. Це його випробування, його ритуал занурення. Якщо він зараз виявить паніку, його просто відвезуть до божевільні, а цього він боявся найбільше. Божевільня була б мирною втечею, кінцем мук. Йому ж потрібне Пекло — повне, реальне, відчутне. Тільки переживши його, він міг мати шанс.

Він намагався контролювати тремтіння рук, взяв склянку і зробив великий ковток, наче причащався цією отрутою. Його м'язи напружилися до межі. Він мав продертися крізь цей натовп примар, зберігаючи зовнішній спокій, доки не впаде. Він мав продовжувати пити, поки все не зникне або не стане занадто реальним, щоб мати сенс.

Спроба Спокути

Стефан вивалився з бару, відчуваючи, як земля хитається під його ногами, наче палуба під час шторму. Його п’яний мозок намагався відчайдушно боротися з контузією. Світло дня різало очі. Він шкандибав вулицею, і його погляд ковзав по перехожих, шукаючи під їхніми нормальними обличчями ознаки розкладу та травми. Біль у нозі пульсував, віддаючи гострими спалахами, але він був бажаним: це був чистий, фізичний біль, який не вимагав само прощення.

Раптом він почув сирену — гучний, пронизливий крик, що розірвав ранкову тишу, наче постріл у скроню. Це була швидка допомога, яка мчала на шаленій швидкості. Вона різко загальмувала за рогом, біля входу до міської лікарні. Там уже зібрався невеликий натовп, і повітря наповнилося запахом дизелю, гальмівної рідини та… металу.

Стефан завмер. Хоча він був далеко, він відчув цей запах: свіжа кров, змішана з іржею і мокрим асфальтом. Це був запах їхнього фронту, запах кінця.

Двоє санітарів, їхні обличчя були напруженими, витягли ноші. На них лежала жертва страшної автомобільної аварії. Стефан бачив не просто силует, а спотворений, майже невпізнаний витвір заліза та плоті. Тіло жертви було недбало завалене розірваним одягом і брезентом, але крізь проріхи було видно жах. Права рука була зламана в трьох місцях, причому гостра, біла кістка визирала назовні крізь роздерту шкіру, обіцяючи інфекцію. Права гомілка була вивернута під неможливим кутом, кінцівка дивилася назад, а стопа, здавалося, причепилася до коліна лише тонкими сухожиллями. Грудна клітка була розтрощена, що видно було по нерівному, поверхневому диханню, і ця область була просочена багряною, густою кров'ю, що хлюпала при кожному поштовху. Обличчя було залито кров’ю та моторною оливою, а одна сторона була повністю розплющена, ніби її вдарили важким молотом. Звичайний перехожий побачив би жах ДТП, але для Стефана це був він. Це був не просто побратим. Це був юнак з окопу, повернутий йому долею для повторного суду.

Стефан бачив його обличчя крізь кров і бруд, і воно було тим самим, що з’явилося йому уві сні: застигла маска нерозуміння. Тільки цього разу його губи не рухалися, але Стефан чітко чув внутрішній голос, що роз’їдав його свідомість: «Сповідай мене. Ти повинен це зробити. Справді. Цього разу».

Стефан відчув, як його ноги самі почали рухатися. Він кульгав, майже біг, його травмована нога ледь тримала вагу, а алкоголь прискорював божевільний, відчайдушний темп. Він мусив сповідати цю людину, щиро, не механічно, як уві сні, а вкладаючи всю свою розбиту душу. Це був його останній шанс зламати цикл і, можливо, врятувати не душу жертви, а свою власну, прокляту душу.

Він продерся крізь натовп, який розступався перед ним, дивлячись на його брудний одяг, бородатий, виснажений вигляд та божевільний блиск в очах. Люди жахалися не лише сцени аварії, а й вигляду Стефана. Він був живим уособленням бруду і хаосу, що ввірвався в їхній чистий світ.

— Отче наш... — прошепотів Стефан, наближаючись до ноші. Його голос був надломленим, але вперше за довгий час — живим, наповненим неконтрольованим, первісним відчаєм. Він побіг за ношами, які швидко везли углиб приймального відділення. — ...що єси на небесах... Я з тобою... Прости його. Прости його!

Він шкандибав за швидкою ходою санітарів, наче тінь, що не має права на світло, і шепотів молитву, намагаючись вкласти в неї всю зневіру і всю надію, що в ньому ще залишилася. Його дихання було уривчастим, а п’яний мозок створював єдиний імператив: досягти цієї жертви, доки вона не померла, і отримати прощення через неї.

ЧАСТИНА III: ОСУД

Обличчя Пекла

Стефан влетів до стерильного, сліпучо-білого приймального відділення. Контраст із брудом квартири та неоном бару був настільки різким, що його очі ледь не плакали від фізичного болю. Тут пахло хлорним розчином, спиртом і чистою, але такою ж холодною, як його відчай, сталевою байдужістю. Звуки були приглушені, кроки м'які, а флуоресцентні лампи світили жорстоким, немигаючим білим світлом, що викривало кожен недолік і кожну пляму.

Він біг за ношами, його п'яне тіло хиталося, але одержимість вела його. Біля дверей у реанімацію, куди зникав його юнак-двійник, його різко зупинила рука.

— Стійте! — пролунав різкий, чистий жіночий голос, що прозвучав у цій тиші, як постріл. — Ви його родич? Далі не можна.

Стефан підняв голову. Перед ним стояла медсестра: молода, одягнена в бездоганно білий халат, що хрустів від чистоти. Її обличчя було втомленим, але суворим, професійним. Її слова були простою, цивільною перепоною, стіною, яку його бруд і хаос не могли здолати. Але в очах Стефана, п'яних і травмованих, реальність знову здригнулася і розсипалася на уламки.

Він дивився на неї, і її обличчя почало змінюватися з повільною, моторошною впевненістю. М’яка шкіра напнулася, стала пергаментно-блідою, як у старого трупа. Очі — розширилися до неможливих, чорних ям, які поглинали не лише світло, а й будь-яке людське співчуття. Вони віддзеркалювали лише його власну вину. З її куточків губ потекли тонкі, як чорнило, струмки, що нагадували про виразки. Білий халат перетворився на лахміття, під яким Стефан побачив висохлі, почорнілі ребра, наче її плоть зжерло століття. Вона була не медсестрою. Вона була Апокаліпсисом, що стоїть на варті його спасіння, бюрократичним ангелом смерті.

— Ро-дич... — прохрипів Стефан, його горло пересохло від жаху. — Я його… пастир. Я мушу… сповідати.

— Вибачте, — голос примари-медсестри став металевим і холодним, а її усмішка викривилася в хижий, нелюдський оскал, що відкривав ряди почорнілих зубів. — Вам тут не місце. Ви не здатні на милосердя. Ваша милість фальшива.

Вона простягнула руку, і Стефан відчув холод, як від трупа, що обпік його плече, проникаючи до самих кісток. Цей холод був абсолютним, холодом кінця, кінця всіх обітниць. Він задкував, вражений не лише жахом, але й абсолютним осудом, який випромінювала ця істота. У ній не було ненависті, лише холодне, математичне звинувачення, що було точнішим, ніж будь-яка сповідь.

— Звісно, не здатен, — прошепотів він, відступаючи, доки його спина не вперлася в гладку, крижану стіну, яка здавалася єдиною твердою точкою в його світі, що руйнувався.

Найбільша Зрада

В цей момент, поки перша візія поволі танула і обличчя примари знову набувало рис втомленої, але реальної жінки, наближалася інша, реальна медсестра. Вже літня, в окулярах, з обличчям, виснаженим змінами та нічними чергуваннями. Вона не звернула уваги на дивну поведінку Стефана, а її погляд, наче сканер, одразу ж зафіксувався на його пораненій нозі.

— Боже, чоловіче! — її голос був настільки гучним і різким, що прорвав пелену алкоголю та травми. — Ви що тут робите? У вас же пов’язка з’їхала, крові скільки! Ви заразите ногу! Ви що хочете, щоб вам її ампутували?

Слово «ампутували» пролунало, як грім, і спрацювало, як спусковий гачок у скроні. Воно було ключем, що відкрив найглибший і найжахливіший погріб його пам'яті. Стерильність лікарні, металевий запах крові, страх за власну кінцівку — все це перенесло Стефана туди, де він ніколи не хотів бути.

Він знову опинився в польовому лазареті, в глибокому, як могила, окопі. Навколо неона не було, лише тьмяне, миготливе світло гасової лампи, що відкидало тремтячі, гротескні тіні. Лікар, чиє обличчя було покрите потом і грязюкою, тримав у руках кривавий, тупий інструмент, схожий на м'ясницьку пилку. Солдат, його обличчя — те саме, що уві сні — був притиснутий до дерев’яного столу. Наркозу не було, лише пляшка брудної горілки, яку відставили вбік.

Лікар наказав, його голос був втомленим і рішучим:

— Капелане, моліться! Голосніше! Відволічіть його! Це наш єдиний шанс.

Стефан упав на коліна біля столу. Він почав голосно, надривно кричати молитву, вкладаючи в неї фальшиву, відчайдушну віру, що мала обдурити солдата, і, головне, обдурити його самого:

— Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться Ім’я Твоє...

Солдат, його тіло тремтіло від болю, а м’язи виривалися від зав’язаних ременів. Його крик перейшов у жахливий, хрипкий регіт, повний болю та зневіри, який став блюзнірством:

— Отче наш, б...дь твою, Царство Твоє прийде! Навіщо ти брешеш?! Прийди і забери... його...

Лікар рубав. Тупий, вологий звук пилки, що гризла кістку, став останнім акордом віри Стефана. Він бачив, як відрізана кінцівка падає на брудну підлогу, і як вона залишається там, як кинута лялька. Але в той момент він відчув не співчуття до болю солдата, а глибоке, непристойне, майже сексуальне полегшення. Полегшення, що це не його плоть, не його нога, не його Пекло. Це була його найбільша зрада, його найбільший гріх: він використав Боже Слово, щоб замаскувати власну тваринну радість від виживання. І Бог про це знав.

Епілог: Вибір

Стефан різко повернувся до реальності, його легені палав від крику, якого він не видав. Лікарняне світло знову стало жорстоко-білим, але тепер усі обличчя навколо нього були викривлені, розмиті. Персонал, пацієнти, охоронці — це були його звинувачувачі, мертві солдати, з розірваними ранами і обпаленою шкірою. Вони оточили його півколом, їхній погляд був єдиним, колективним, безмовним осудом. Вони мовчали, але їхні чорні, порожні очі вимагали лише одного: спокути, а може, і чогось іншого.

Реальна медсестра наполягала, її голос тепер здавався далеким, як дзижчання мухи десь далеко в коридорі:

— Я вас питаю, ви хочете, щоб ногу ампутували? Вам потрібна допомога! Ви стікаєте кров'ю!

Стефан опустив погляд на свій стягнутий, брудний джгут, що врятував його тіло, але прокляв його душу. Він подивився на мертвих, що оточували його, і на жертву аварії, яку відвезли в невідомість.

Він зрозумів істину, страшнішу за будь-яке Пекло. Його Пекло було не в тому, що він зневірився, а в тому, що він не зміг пробачити собі за цю зневіру та полегшення. Мертві вимагали від нього не віри в Бога, а милості до власної, зламаної душі, яку він сам собі відмовив. Вони не хотіли його мук — вони хотіли його звільнення, бо лише його звільнення могло звільнити їхній осуд.

Стефан стояв між двома світами: світом божевілля (де він міг би кричати і втекти від відповідальності, здатися лікарям) і світом прийняття. Якщо він прийме, що він — зламана людина, яка вижила, і пробачить собі той момент польового полегшення, його Пекло може зникнути. Але чи здатен він на таку милість? Чи має він право на таку духовну розкіш?

Він знову відчув залізний хват на своїй руці — хват солдата, що тягнув його у багно. Але цього разу він не тягнув униз. Він чекав, застиглий у напрузі, як вирок. Цей хват був його останньою, фізичною точкою дотику до минулого.

Стефан заплющив очі, вдихаючи смердючий запах алкоголю і чистий, пронизливий запах медичного спирту. Він мав дати відповідь.

Залишилося лише питання. А відповідь... відповідь він мав дати сам, і це рішення коштуватиме йому або розуму, або душі.