Ямпільський Мамій
Розділ 1. Ніжинська рутинність
Розділ 2. Лист із села
Розділ 3. Старі звички і нові люди
Розділ 4. Перші зближення
Розділ 5. Переяслівка у 15 столітті
Розділ 6. Побачення
Розділ 7. Таємниця циганської родини
Розділ 8. Після прокляття
Розділ 1. Ніжинська рутинність
Пивний бар у Ніжині завжди виглядав однаково — приглушене світло, дерев’яні столи, легкий запах смаженого м’яса і шум телевізора десь у кутку. За одним із таких столиків сиділи двоє — Олексій і його колега Стас, розливаючи собі по кухлю пива. На вулиці дрібно мрячило, і це тільки підсилювало відчуття безкінечного одноманіття навколо.
— Хіба тобі не набридло проживати кожного дня одне й те саме? — нарешті порушив тишу Стас, мрійливо крутячи палець по ободку кухля. — Робота, дім, оце все… Як білка в колесі.
Олексій усміхнувся, але усмішка вийшла радше замисленою, ніж веселою.
— Та не знаю, — сказав він, задумавшись. — А які є варіанти? Де взяти пригоди в нашому житті? Вони лиш у фільмах чи книгах… ну, ще в іграх.
Він уявив, як сьогодні ввечері знову сяде за відеоігри. Тепле світло монітора, кава, навушники — його маленький затишний світ.
— Мабуть, ти правий, — погодився Стас, зітхнувши. — У реальному житті немає місця пригодам. Усе якось... стерильно.
Олексій тільки кивнув, відчуваючи, як у середині нього стискається легка туга — за чимось іншим, чого сам не міг назвати.
Опинившись вдома близько восьмої вечора, хлопець зняв робочий одяг і в зручному домашньому спортивному костюмі всівся грати в ігри. Поки ігрова приставка вмикалась, Олексій прикрив очі, щоб дати їм відпочити, а через секунду перед очима вже виринули спогади дитинства. Хіба про таке життя він мріяв, коли був малий?! Маленький Олекса думав, що коли виросте, то поїде жити в місто. Що ж це справдилось, тепер він в Ніжині, місто, яке знаходилось всього в двадцяти кілометрах від рідного села Переяслівка, звідки він родом. Але щодо всього іншого, то… Чомусь у дитинстві ми віримо, що нас очікує неймовірне майбутнє, сповнене пригод і вже точно не думаємо про те, що наше життя буде нудне і буденне, що ми будемо робити не те, що хочемо, а те що мусимо. Навіть здавалося б така незначна мрія, як мати пса чи кота й та виявилась недосяжною, адже тварини – це відповідальність і час. Олексій не був готовий взяти відповідальність за когось ще, окрім себе. А час? Увесь час він витрачав на гонитву за успіхом, грошима, кар’єрою. Хотів бути кращим у всьому, спочатку кращим у навчанні в університеті, тепер в роботі. Життя хлопця не було медом, він жив з дідом в селі, ні про які гроші, солодощі і міські пригоди не було й мови. Тому в деякій мірі він надолужував те, чого не вистачало маленькому Олексі: грав у відео ігри, ходив в кіно, бари, на побачення, але нічого серйозного. Серйозно хлопець ставився лише до своєї кар’єри, тому стосунки з дівчатами були доволі короткими. Його однолітки вже мали тривалі стосунки, робити пропозиції, одружувались, а деякі вже навіть мали дітей. Олексія це не зачіпало, але підколи друзів та питання діда «коли вже познайомиш з нареченою» не були улюбленою темою хлопця.
Одного разу, кілька місяців тому, Стас розповідав Олексію цікаву історію. Вони сиділи в цьому ж барі, і Стас, як завжди, не змовкав. Розповідав, як його брат, який працював у Києві, втратив роботу через якусь бюрократичну помилку, і вирішив змінити своє життя — переїхав до Одеси, почав займатися виноробством. "Знаєш, Олекса, я йому тоді сказав: ти що, з глузду з'їхав? Як можна покинути все і почати з нуля? Але він мене не послухав. І знаєш що? Тепер у нього своя виноробня, він завжди мені розповідає, як уся Одеса його знає." Олексій посміхнувся, але згадав цей випадок, коли вже знову наодинці з собою намагався знайти свій шлях.
А ось інша історія, яку розповідав його друг Максим, який працював у місцевому автосалоні. Якось він вирішив провести вихідні на дачі, вирощуючи помідори й огірки. Відпочинок на свіжому повітрі, без електроніки — це була його спроба «втекти» від роботи і «освітити» своє життя в новому світлі. Спочатку він сміявся з того, як важко йому далась ця робота на землі, але з часом виявилось, що йому навіть сподобалось. Він знову знайшов внутрішній спокій, чого йому так не вистачало в місті.
Ці історії постійно крутилися в голові Олексія, хоча вони здавалися такими далекі й нездійсненними для нього. Він навіть подумав про те, що, може, йому також треба щось змінити, просто піти, спробувати почати нове життя, хоча б на кілька днів. Але відразу згадав про всі свої обов'язки — робота, гроші, перспектива, яку він вибудовував роками.
Розділ 2. Лист із села
Наступного ранку все йшло за звичним сценарієм – Ніжин прокидався після ночі, сонце трохи розбавило цей сірий день. Білий офісний будинок зустрів Олексія холодом та звуком працюючих кондиціонерів. Колеги метушилися коридорами, тримаючи в руках каву та документи.
— Олексій, Вам лист! — окликнула офіс-менеджер Надія, махаючи конвертом.
Олексій підняв брови: в часи електронної пошти це виглядало як щось з минулого століття.
— Дякую, Надіє, — відповів він, трохи здивовано беручи конверт.
По дорозі до кабінету він раз у раз поглядав на грубуватий папір, помічаючи знайомий почерк. Усередині щось тремтіло, передчуття, що щось негаразд. Зазвичай листи з села були простими, навіть злегка наївними, але цього разу він відчував, що є щось більше, ніж звичайна розмова з дідусем.
Коли зачинив за собою двері й опинився наодинці, швидко розірвав конверт. Лист був із села Переяслівка. Його дідусь… Олексій одразу зрозумів це. Він ще пам’ятав запах вишневих садів, стару хату, де проводив літо, і ранкові тумани над городами.
Він розгорнув аркуш:
"Дорогий Олекса, давно не бачились, в тебе мабуть багато роботи і не дуже є час, але от пишу тобі, поліз жеш я обрізати гілки на наших фруктових деревах. Ну, знаєш ото вишні, сливи, абрикоси… Ота абрикоса, що з кісточки виросла величезна, аж не віриться, що не саджанець. А вишеньки ж наші ті коло паркану вже вимахали — кислуваті, але ж СВОЇ. Сливки файні усі — і сині, і жовті — тааа, що там казати, спробуєш, як вродить. Шовковиця вже геть стара, вона ж бо й за мене старша, нє? Так от, поліз на драбину і впав, ще й ногу зламав. А лікарка каже — догляд треба мені, та насправді треба. Бо сам розумієш, треба ж то все зібрати та й господарство ж моє без догляду пропаде, а я поки негодний ходити. То цейво… чекаю в гості. З любов’ю, дід Василь"
Олексій дочитав і, на мить задумавшись, відчув, як щось у ньому перевертається. Село… дідусь… запах свіжої землі й весняного цвіту. Дитячі спогади виринули з пам’яті як тепла хвиля. Всі ті спільно проведені години на подвір’ї, як вони разом збирали картоплю або готували варення з яблук. Він пам’ятав, як дідусь смажив йому на обід картоплю з цибулею та шкварками, а ввечері пив молоко аби «добре спалось і нічого не снилось».
— Ох, діду, добре, що до суті дійшов, — Олекса видихнув і потер чоло, відкинувшись на спинку офісного крісла. — Гаразд, подзвоню йому.
Він набрав знайомий номер, і, як завжди, почув довгі гудки у відповідь. Потім — тиша. Дід, певно, знову поклав той телефон десь у хліві чи серед гілок у саду. Знову це…
— Та за що! — буркнув собі під ніс, але більше з посмішкою, ніж із роздратуванням. — Гаразд, беру на роботі відпустку і їду.
Серцем відчував — треба. Не лише через господарство, а й тому що хотілось знов відчути ті емоції, що були раніше, той смак життя в дитинстві. З віком життя смакує, як щось звичне, а раніше кожна подія – цукерка з невідомою начинкою.
Під час обіду того дня Олексій згадував інші моменти з дитинства. Як разом з іншими дітьми бігали по саду, ганяючи футбольний м'яч, а вечорами сиділи біля вогнища, слухаючи старі казки дідуся. Як дідусь постійно сміявся, коли діти спробували зібрати ягоди і мало не зірвали цілу гілку вишні.
"Цікавий твій дід, — казав нещодавно колега з роботи, коли Олексій розповідав про село. — Напевно, все життя прожив заради того, щоб виростити це своє господарство і піклуватися про землю."
І справді. Дід Василь, хоч і був уже старий, продовжував працювати на землі, обробляти городи і доглядати за садом, який був для нього чимось особливим. Кожне деревце, кожен кущ — це його спадок. Олексій часто думав, чи зможе він коли-небудь бути таким, як його дід. Не тільки добрим господарем, але й людиною, яка піклується про свою землю, свою родину, не шукаючи себе в блискучих здобутках великих міст.
Тому його рішення поїхати в село стало майже природнім. Він вже давно не відчував такого тісного зв’язку з природою, і навіть попри всі складнощі й негаразди, вирішив поїхати додому — хоча б на кілька днів. У нього була відпустка, а з роботою завжди можна буде впоратись потім.
Нарешті ввечері хлопець додзвонився до діда:
— Я завтра приїду, - сказав Олексій в мобільний, - радий, що ти хоч телефон знайшов, а то довелося б робити сюрприз.
— Такі сюрпризи роби частіше, - було чути навіть через телефон, що дід зрадів приїзду онука, - картоплі насмажу, салат накришу, буду тебе частувати. А мо й наречену привезеш.
— Діду, не починай, - настрій Олексія поплив униз, - завтра й поговоримо, бувай.
Про останню фразу хлопець намагався не думати, вже звик до цього дідового питання, а от думки про смажену картоплю зі шкварками і салатик зі свіжих домашніх овочів в голові засіли, а в животі забурчало.
Олекса замовив доставку, це звичайно, не домашня їжа, але голод потрібно було втамувати. Поки чекав кур’єра, пішов на балкон, дивився на місто, пив прохолодну воду і знову згадував своє життя в селі.
Одного разу, коли Олекса був ще малим хлопчиськом, він разом із друзями вирішив дослідити старий ставок на околиці села. Дід розповідав йому, що колись у тому ставку втопився бик, і тепер у воді мешкає загадкова істота, що затягує необачних дітей на дно. Але Олекса, звісно, не вірив у ці байки.
Хлопці прийшли до ставка з вудками, вирішили половити рибу. Сонце пекло, вода виглядала темною і нерухомою, лише час від часу по ній пробігали хвилі від легкого вітерця. Олекса закинув вудку і раптом відчув сильний ривок. Він зрадів – мабуть, попалася велика риба! Потягнув вудку, але снасть різко пішла під воду. Ще ривок – і хлопець не втримався, шубовснув у ставок.
Вода була прохолодна, а під ногами – м’яке торф’яне дно. Олекса спробував вибратися, але щось немов тягло його назад. Переляканий, він почав махати руками, і друзі кинулися на допомогу. Врешті-решт його витягли. Лежачи на березі, мокрий і задиханий, хлопець побачив, що з води виплив… старий мішок.
Відтоді Олекса більше не сперечався з дідом про легенду, але і не розповідав, як без дозволу ходив до ставка.
Хлопець посміхався, стоячи на своєму балконі і в голові одразу сплив інший спогад.
Восени в селі було найбільше клопотів: треба було збирати врожай, готувати запаси на зиму. Але для Олекси найцікавішим було полювання… на яблука.
У сусідньому дворі ріс старий яблуневий сад. Дід господаря цього саду не любив, коли хтось лазив по його деревах, навіть якщо яблука вже падали на землю. Проте Олекса з друзями вирішили, що «перестиглі яблука шкода залишати гнити».
Хлопці придумали хитрий план: один з них мав постукати у вікно діда і відвернути його увагу, поки інші швиденько зберуть яблука. Олекса сховався за парканом, чекаючи сигналу. Але раптом почув за спиною важке дихання. Він обернувся – і побачив пса діда, величезного волохатого Рекса.
Пес не гавкав, але уважно дивився на хлопця. Олекса зам’явся, а потім витягнув з кишені шматочок хліба з салом, який прихопив з дому. Рекс понюхав, махнув хвостом і взяв «хабар». Через хвилину пес уже лежав біля хлопця, жуючи ласощі, а Олекса швиденько зібрав кілька яблук і втік до друзів.
Наступного разу, коли вони знову вирушили по яблука, Рекс сам підійшов до хлопця, ніби чекаючи на частування. Так він став їхнім «спільником». Але, зрештою, дід усе зрозумів і якось, побачивши Олексу, лише хитро усміхнувся:
— То як там Рекс, не голодний?
З того дня хлопці більше не крали яблука – дід сам пригощав їх найкращими. Але з тієї осені в селі досі пам’ятають історію про найхитрішого хлопця та пса, якого можна було підкупити салом.
Дзвінок у домофон вибив молодого чоловіка з теплих спогадів дитинства.
Розділ 3. Старі звички і нові люди
Коли авто зупинилося біля знайомого будинку в Переяслівці, Олекса на мить просто сидів за кермом і дивився на подвір’я, де пройшло його дитинство. Старий паркан, за яким росли густі кущі малини й бузку, давно вже вкрився мохом. Дорога під колесами — щебінь залитий смолою, цей тип асфальту вже мабуть ніде не знайдеш, хіба в такий глушині.
Будинки в селі, хоч і змінилися з роками, все одно тримали в собі дух давнини. Дерев'яні лиштви, голуби з колоском — символ, який тут став майже забутим, а колись кожна хата пишалася ним. Зараз багатьох сусідів уже не було, а хтось жив у місті, лишаючи старі домівки порожніми й холодними.
Колись столяри тут були ледь не першими людьми в селі. Їхні руки тримали дерево так, ніби воно ще живе. Тепер же майстер, якщо й працював, то переважно робив хрести на цвинтар, та й то дедалі рідше — камінь витіснив дерево навіть зі святих місць.
Проте дідова хата стояла, як і раніше, гордо й міцно. Справжній дерев’яний дім із різьбленими наличниками, старими віконницями й запахом смоли, що не вивітрився навіть із роками.
Олекса вийшов із машини, притих на мить, вдихаючи повітря, насичене запахом весняного перегною, вогкості землі та десь далеко диму з сусідської грубки. Тепло дитячих спогадів охопило його, хоч сам він і намагався залишатися холоднокровним.
— Привіт, діду, як ти? Я набирав тебе зранку, — нарешті озвався, переступаючи поріг.
— Та я не знаю, де той бісів телефон! — буркнув старий, махнувши рукою. — Раніше хоч на прив’язі були, а тепер таке мале десь собі загубиться, та й шукай, як дурний.
Дід сидів на старенькому дивані, на нозі гіпс, а поряд — милиці, що нагадували про неприємності.
Олекса не міг не усміхнутись. Дід Василь завжди був упертим, ще з тих часів, коли ганяв його по саду з ременем за розбиту банку меду.
— Діду, ну ти даєш, — присів поруч. — Що лікарі кажуть? Довго в гіпсі сидіти?
— Та якось воно буде, — відмахнувся старий. — Лікарка казала — півтора місяця, може й два. Але я вже тебе знаю, ти ж довше місяця не залишишся.
Олекса зніяковіло опустив очі.
— Більше не можу, діду, роботи багато…
— То й добре, — примружився Василь. — Поїж, відпочинь з дороги. А завтра маю для тебе роботу. Тут усе встигнеш згадати, як ти в мене малим був — тільки стережися, щоб драбини не ламались, як у мене!
Обидва розсміялися, і в той момент Олекса відчув: він повернувся додому.
Після обіцяного домашнього обід на свіжому повітрі у дворі, Олексій видихнув і пройшов у кімнату. Стара кімната зустріла його спокоєм і тишею. В повітрі пахло домом, тим самим, як у дитинстві — суміш пилу, сухого вапна, трохи свіжого молока й яблуневого листя. Йому здалося, що запах навіть має колір — такий теплий, кремово-зелений.
Він зняв куртку й повільно оглянувся. Стіл із білою скатертиною, старий сервант, де за склом стояв кришталь — усе було на місці. Усе таке, як пам’ятав ще школярем. Навіть на стіні висів пожовклий календар із позаминулого року, бо дід не поспішав його міняти.
Старий телевізор потріскував і показував якусь рекламу мийного засобу. Олекса раптом згадав, як колись тут вони з дідом разом дивилися «Пропала грамота» чи просто дурні телевізійні передачі, жартуючи й запиваючи пиріжки теплим чаєм з молоком.
________________________________________
Коли він заснув, сон одразу втягнув його в себе.
Ліс був густим, немов первісним. Під ногами пружинив мох, а хвойний аромат заповнював легені. Попереду серед дерев виринали величезні сірі вовки. Вони йшли поруч мовчки, лише ледь похитуючи головами. Їхні очі світилися жовтим, наче світилися зсередини.
Олекса несподівано відчув, що знає цих звірів. Не як хижаків, а як... провідників? А може він і сам вовк?
________________________________________
— Хлопче, вставай! — почув він голос діда й розплющив очі. — Діду... — пробурмотів, озираючись і повертаючись до реальності. За вікном вечоріло.
— Не можна спати на заході сонця, — буркнув дід. — Голова буде боліти.
Олекса знову усміхнувся — як давно не чув такого. Але в душі залишився легкий тривожний осад від того сну.
Вийшовши надвір, він відчув, що вечір пахне ще сильніше, ніж день — запашним сіном, димом і квітами. Пес біля хліва підвів голову, зустрів його добрим поглядом. Олексій погладив пса за вухом і неквапом вийшов за хвіртку.
Дорогою він чув, як за деревами у лісі вже шумлять нічні птахи. Село мало свою магію — нічну, тиху, але дуже живу.
Дійшовши до хутора, Олекса спинився. На старій землі, де вже й бур'яни затягли стежку, стояла лише одна доглянута хата. Світло у вікні, а на подвір’ї, під старим горіхом, стояла дівчина.
Її силует у вечірньому промінні виглядав ніби частина картини. Її обличчя було частково заховане під темним волоссям, яке розвіювалося легким вітром.
Він стояв, завмерши. Серце калатало голосно, наче після довгого бігу.
"Ні, це не просто гостя... невже живе тут," — майнула думка.
Дівчина подивилася в його бік і... на мить посміхнулася.
Він відчув, як серце раптом забилося швидше, але стримував себе, щоб не видати здивування. Її погляд був проникливим, та водночас таким, що розплавляв усю його впевненість. Він стояв мовчки, не знаючи, що сказати, але його усмішка видавала спробу подолати внутрішнє хвилювання.
— Привіт, — нарешті промовив Олексій, намагаючись зберегти спокій. — Просто... я проходив і випадково… прийшов…
Вона відступила на крок, все ще зберігаючи той загадковий вираз обличчя.
— Ну, привіт незнайомцю, обережніше з такими випадковими поглядами, — сказала вона, і в її голосі знову з’явився легкий відтінок жарту. — когось шукаєш?
Олексій мимоволі засміявся, хоча відчував себе все ще трохи незграбно.
— Так, тобто ні, просто гуляю.
Дівчина підняла брови, злегка сміючись. В її очах було багато цікавості й водночас трішки підозри. Вона зробила крок вперед, спираючись на двері, і обвела його поглядом.
— Місцеві сюди не приходять просто подивитись на мене, отже, приїхав в гості і ходиш на дівчат заглядаєш.
Олексій зрозумів, що йому доведеться знайти якесь пояснення, яке не здаватиметься банальним.
— Я... насправді колись був місцевим, — відповів він, спробувавши виглядати впевнено, хоч усередині все бурлило. — До речі, я Олексій, а не незнайомець.
Дівчина задумалася на мить, потім ледь похитала головою.
— Гаразд, Олексій, я – Каміла, приємно було познайомитись, - вона посміхнулась на прощання і пішла до будинку.
Олексій продовжував стояти і дивитися їй вслід, а тоді закричав:
— Каміло! Пішли завтра на побачення? – здається він сам здивувався своїм словам.
— Гаразд, - дівчина виглядала здивованою лише хвильку, - зайди за мною о 9, підемо в клуб на танці, - і зайшла до хати.
Олексій відчув, як серце знову прискорилося, але тепер вже від більш приємних емоцій. Хлопець відчув, як змінюється атмосфера. Це вже не було звичайне випадкове знайомство, це стало чимось більшим, чимось захоплюючим і небезпечним водночас. І він був готовий ступити в невідомість, пірнувши у цей вир та його таємниці.
Олексій ще кілька разів прошепотів її ім'я. Він стояв біля хвіртки, відчуваючи, як холодний вітер торкається його обличчя, і думав, чи може це бути таким простим? Всі ці роки він вибудовував собі стратегію життя: навчання, кар'єра, плани на майбутнє...і колись кохання, але вже точно не з першого погляду.
Щоб заспокоїтись і провітрити голову, Олексій пішов повільно додому, розмірковуючи, чому це він покликав першу зустрічну дівчину на побачення.
«Може, це і є той момент, коли можна дозволити собі трохи відступити від планів?» — думав Олексій, крокуючи додому.
Тим часом, у його голові вже прокручувався сценарій завтрашнього дня. Танці в клубі. Зазвичай він не був фанатом нічних клубів, любив більше усамітнення і спокій, але для Камілли, напевно, було варто спробувати щось нове. Він посміхнувся, уявивши собі це побачення і ті миті, які могли б зробити все ще цікавішим.
Розділ 4. Перші зближення
Наступного дня Олекса був дуже енергійний, виконував усі справи і навіть приготував їсти, не міг дочекатися вечора. Дідо був радий такій енергії хлопця і не підозрював про причини, допоки хлопець не зник, а тоді повернувся з величезним букетом польових квітів.
— Йой, хлопче, що це? Мені чи шо? - засміявся дідо.
— Не твоя справа, діду, маю плани на вечір, - загадково посміхнувся Олексій. Дід хмикнув і полишив намагання питати далі, бо знав, що більше давити, то менше шансів отримати відповідь, сам таким був.
— Ввечері Олексій вдягнувся в кращий одяг, що в нього тут був, він не брав з собою багато одягу, не планував, що піде на побачення в селі. Тому вбрався у джинси, футболку поло і кросівки. Добре, що прихопив з собою маленький пробник свого улюбленого парфуму Діор, додав його трохи на бороду і задоволений собою пішов на хутір.
— Ммм… польові квіти, оригінально, - посміхнулась хитро Камілла.
— Так, вибач, такі тобі мабуть щодня дарують чи сама збираєш, - Олексій зрозумів, що слід було вигадати щось дійсно оригінальніше.
— Та ні, це ж ти збирав для мене, мені подобається, - вже добріше посміхнулась дівчина і поставила букет у балію коло колодязя у дворі, - йдемо?
До клубу було йти хвилин 20, чоловік вже й забув, як колись підлітком ходив у цей сільський клуб. Влітку тут бувало багато людей, приїздили діти та онуки в село. Сьогодні теж було багато людей, музика лунала гучно, молодь компаніями стояла коло клубу, вдавали, що не дивляться на парочку, але очима проводжали, а тоді перешіптувались. Всередині було темно, але різнокольорові лампи світло-музики вмикались під музику і створювали дивну атмосферу. Каміла одразу потягла хлопця на танцпол, Олексій не дуже вмів танцювати, але намагався підтримати її і тупцював поруч, не міг дочекатися повільного танцю, танцювати вдвох він вмів краще, а головне можна було нарешті щось сказати один одному і був би привід обійняти її.
— Нарешті! - прокричав він їй на вухо під час повільного танцю.
— Хочеш піти звідси?
— Не зараз, спочатку дотанцюємо, - він притис її гаряче тіло до свого, вона була не проти.
Коли вони вийшли з клубу подихати, Каміла раптом завмерла, дивлячись у темряву.
— Що сталося? - спитав Олексій. Вона мовчала, а потім ледь чутно прошепотіла:
— Там хтось є… Олексій подивився у темряву, але нічого не побачив. Дівчина тремтіла, але коли він обернувся до неї, її обличчя було спокійним, ніби нічого не сталося. "Привиділось", — подумав він, але не міг позбутися відчуття, що Каміла щось знає і не говорить йому.
“Циганка!” хтось крикнув з п’яної юрби, Каміла знітилась, Олексій це помітив і вирішив не лишати це так, почав йти до натовпу.
— Олексію, не треба, мене то не ображає, - дівчина почала відтягувати його, - я ж і справді циганка, облиш їх!
— Так, хлопче, облиш… її… вона ж відьма, - нетвереза молодь загиготіла і почала робити пародію на відьму.
Олексій підійшов до цього хлопця, щоб поговорити, але не встиг відкрити рота, як отримав удар в перенісся твердим черепом незнайомця. Хлопець встав і хотів було повернутися до бійки, але Каміла підхопила його під руку і потягла додому.
— Дурень, який же дурень, дурень, - повторювала вона увесь час поки вони йшли. Олексій мовчав.
— Дякую, що не залишила мене, - сказав він нарешті вдома у Каміла трохи глухим голосом через вату у носі, - і що лікуєш мене дякую.
— Навіщо ти поліз до них, ну?! Тааак, оце вже побачення… - протягнула дівчина, але її злість до Олексія вже вщухла.
— Хотів захистити честь моєї дами, - посміхнувся хлопець, - а також шукав приводу прийти до тебе в гості.
Каміла теж розсміялась:
— То ти вже визначься чи ти про мою честь турбуєшся чи про про те, як її спаплюжити.
— Я не спаплюжу, я хлопець чесний – одружусь, - Олексій жартував, але глибоко всередині і сам вірив своїм словам.
— Гаразд, лишайся сьогодні, але лише ночувати, не вигадуй собі зайвого, - Каміла показала йому язика і зачиналась у спальні, лишивши хлопця на дивані у великій кімнаті.
Зранку Олекса прокинувся від аромату кави:
— Отже, твій ніс працює, - посміхнулась дівчина, побачивши його на кухні.
— І тобі доброго ранку, красуне. Це все твоє лікування, - він ще трохи говорив в ніс.
Після спільного сніданку, Олексію не хотілося нікуди йти, але треба було повертатись до діда.
— Ну, нарешті, повернувся мій блудний онук! – дід Василь зустрів онука у дворі.
— Вибач, діду, я не став тобі дзвонити вчора, бо вже було пізно. Але ось я тут, готовий до твоїх задач.
— Та я бачу, що очі блищать і енергія так і пре, - пробубнів дідо, - гаразд, йди перевдягнись і приходь.
Так минали дні молодого хлопця в селі: вдень допомагав діду, ввечері біг з хати в гості до Каміли. Дід Василь не ліз до онука з питаннями, розумів, що він молодий, хоче розваг, а не сидіти разом з дідом вечорами.
Так минув майже місяць і хлопця почали відвідувати думки щодо майбутнього.
Одного ранку вони з Камілою ще лежали в обіймах у ліжку:
— Знаєш, скоро в мене закінчується відпустка, треба повертатись до міста…
— Тобто ти мене використав і поїдеш?! – карі очі зробились великими і зляканими.
— Та не вигадуй, нікуди ти від мене не дінешся, - Олексій поцілував дівчину і притис її до себе, - я хочу, щоб ти поїхала зі мною в Ніжин, навіщо такій красуні скніти на хуторі села.
— Мені треба подумати, я мушу поговорити з бабусею, вона ж тут лишиться зовсім сама.
— Ми будемо приїздити на вихідні, привозити їй гостинці, допомагати по господарству, не переживай ти так за на неї, подумай про нас.
— Я подумаю, - повторила дівчина, - але якщо не поїду, то лишиш мене тут і поїдеш собі?
— Нізащо, якщо треба буде, знайду спосіб працювати віддалено, але від тебе не поїду. Знаєш що?! Запрошую тебе на побачення сьогодні пополудні.
— Знову до клубу?! Щось більше не хочеться.
— Та ні, вдягнись у щось зручне, я зайду по тебе о четвертій, а поки мушу йти на «панщину» до діда, - віджартувався Олексій і без великого бажання, але почав збиратися до діда.
Як зазвичай Олексій енергійно працював вдома, накосив, нагодував тварин і схопив ключі від машини:
— Діду, я в місто зганяю, тобі щось привезти?
— Та йой, навіщо, в мене все є, ну, але коли тобі треба, то треба.
З села до Ніжина було їхати близько години, то ж хлопець поспішав встигнути до зустрічі з коханою.
О четвертій вечора, як і обіцяв зайшов по Камілу на хутір. Вона вдягла блакитну сукню у квітки, таку легеньку, як хмаринку:
— Яка ж ти в мене красива! – захоплено промовив до неї.
Олекса повів дівчину на галявину коло річки. Там він приготував усе для пікніку: на картатому коцику лежав букет троянд, а в кошику лежали фрукти і бутилка вина.
— Справжнє побачення для справжньої красуні, - хлопець допоміг дівчині сісти, налив келих вина і… дістав з кишені маленьку червону коробочку, - Каміло, я зрозумів, що немає сенсу чекати і щось вигадувати, я і так знаю, що відчуваю і чого хочу. Я хочу провести з тобою своє життя, ти вийдеш за мене?
— Так, - дівчина промовила це зі сльозами, не могла повірити, що це відбувається насправді адже все життя бабуся її вчила, що світ ворожий, що треба триматися подалі від чоловіків, але ось він, той, хто кому можна довіряти.
Олекса одяг каблучку з білого золота з невеликим діамантом їй на безіменний палець і поцілував.
Так минув ще тиждень, хлопець їздив у Ніжин не лише по букет і каблучку, але й домовився про ще один тиждень відпустки. Але треба було вирішувати, що робити далі:
— Пам’ятаєш ти мала подумати чи поїдемо в Ніжин чи будемо жити в селі? – нагадав Олексій.
— Так, я думала і … а знаєш що?! Тепер я тебе запрошую на побачення, вдягни щось зручне і зустрінемось завтра на тому ж місці коло води, - Каміла загадково підморгнула хлопцю.
Розділ 5. Переяслівка 15 століття
Річка Остер. Козаки переправлялись через річку на човнах. Коли йшли в похід, мусили десь ночувати. Орендували кімнати в колибах або в людей. Козак Стрілець пішов до шинку, але там йому набридло одразу як хильнув чарку і пообідав, тому пішов гуляти селом. Пішов полем посидіти коло ставка, але не дійшов, почув спів. Дівчина гарно співала, сиділа насамоті коло ставка в затінку дерев. “Мавка чи що” - подумав Стрілець - “така гарна”. Підійшов і підсів коло красуні, вона замовкла і почала дивитись хлопцю в очі. Він знітився, вирішив розпочати розмову:
— Добрий день, пані, дуже гарно співаєте, - дівчина посміхнулась, але зовсім трохи, - та вам мабуть таке постійно кажуть, а ще мабуть кажуть, що Ви дуже красива.
— Не кажуть, - відповіла нарешті дівчина, - хіба не бачиш, що я циганка? Не маю білосніжної шкіри і рум’яних щічок.
— Краса вона не у кольорі шкіри чи щічок, вона ось тут, - він показав собі на груди, а потім їй, - до речі, я Сашко, Сашко Стрілець чи Стрілко просто, - він посміхнувся до неї ніжно як міг і вона посміхнулась у відповідь, демонструючи білосніжні зуби.
— Я Кармела, означає красива як виноград, - розсміялась дівчина.
— І правда красива, виноград не зрівняється з твоєю красою, - “це циганська магія чи що?! Ніколи раніше не відчував такого до дівчина, ну є гарні дівчата та й є, а тут серце тріпоче, час зупинився та й подих теж наче зупинився” - Кармела?
— Так?
— Здається я вірю в кохання з першого погляду. Або ж ти мене зачарувала.
— Не вигадуй, ти ж тут тимчасово, задуриш мені голову і поїдеш.
— Не поїду, хочеш дезертую і лишусь з тобою?
— Не вигадуй, тебе стратять за дезертирство.
— Тоді повернусь, обіцяю повернусь до тебе, - очі хлопця сяяли, він хотів, щоб вона вірила йому.
— Гаразд, поклянись. На крові. Але не зараз, подумай до завтра, якщо не передумаєш приходь на це місце опівдні.
Кармела різко підхопилась і побігла, а Сашко дивився їй услід. “Не передумаю”, подумав собі.
Наступного дня пополудні Сашко прийшов до ставка аби побачити Кармелу, а потім наступного і наступного. Так і проминули два тижні щоденних зустрічей.
— Я не буду просити тебе не їхати, але пообіцяй, що повернешся, - Кармела лежала на плечі хлопця.
— Повернусь, - пообіцяв він, хоч ніякої впевності звичайно не мав і вона це знала.
— Підемо до бабуні моєї, познайомишся, - Кармела підхопилась.
— Прямо зараз?! - хлопцю не хотілося йти нікуди, адже це був їх останній день разом перед довгою розлукою, але не хотів засмучувати дівчину, хотів показати, що наміри його серйозні.
— Добридень бабусю, - Сашко побачив стару циганку, що сиділа коло хати з люлькою в руках.
— Бабусю, це Сашко, мій наречений.
Стара циганка хмикнула:
— Так ось де ти пропадала два тижні, нареченого собі шукала.
— Не сердься бабусю, треба твоя допомога, Сашко йде в похід і коли він повернеться ми поберемось. Ти ж можеш зробити так, щоб він повернувся до мене, правда?!
Жінка знову хмикнула, зміряла оком Сашка:
— Щось придумаю, опівночі підемо до лісу, будь готовий.
— Будемо бабусю, - зраділа Кармела.
— Не ти, ти вдома лишишся, - бабуся підняла руку, - і не сперечайся онучко!
Дівчина ледь кивнула головою.
Опівночі ліс був занурений у глибоку темряву, лише місяць освітлював стежки, огортаючи їх сріблястим світлом. Сашко йшов поруч зі старою циганкою, його ноги майже не торкалися землі, але серце його билося швидше, як у мисливця, що наближається до своєї жертви. Вони йшли мовчки, лише вітер шелестів віттям дерев, як стародавнє співання.
Стара циганка раптово зупинилась, вказавши на пеньок від старого дуба на галявині.
— Ось тут, — промовила вона хриплим голосом. — Тепер ти повинен робити, що я кажу. Поріж свою руку і пусти кров.
Сашко, зчудований та збентежений, здивовано подивився на неї. Він не знав, що саме від нього хоче ця загадкова жінка. Але безвідмовно підняв ніж, що йому вона ще кілька хвилин тому передала, і порізав долоню, відчувши, як тепла кров струменіла на землю.
Циганка кивнула, зловісно посміхаючись. Вона забрала ніж у хлопця й встромила його в пень. Її очі блиснули жорстоким світлом, коли вона вимовила магічні слова, наче заклинання, що підсилювалося її волею.
— Ти ніколи не помреш, — сказала вона, її голос був холодним і мертвим, — ти будеш сильний, непереможний.
Вона глухо засміялась, а Сашко відчув, як у ньому змінилося щось незрозуміле — це була не просто сила. Це була нова сутність, нова реальність. Його тіло переповнилося енергією, а в очах з'явилося зловісне світло. І вже не хлопець, а величезний вовк стояв перед циганкою. Він дивився на неї з глибокою, безжальною силою, що тепер була його. Циганка задоволено кивнула головою, як майстер, що здійснив останній штрих.
— Бачиш? Я не збрехала. Тепер ти не помреш в поході. Тепер ти взагалі не помреш, поки я того не схочу, — сказала вона, подивившись на нього зі змішаними почуттями гордості та владної жорстокості.
Вовк, відчуваючи нову силу в собі, не міг стримати власного вигуку. Його розум був ще хлопцем, але його тіло і душа вже належали іншій істоті.
— Кармела вже має в животі те, що мені потрібно, — додала стара циганка, і її слова стали остаточним вироком. Вона розвернулась і пішла геть, залишаючи вовка на самоті, як тиху тінь у нічному лісі.
Сашко, вже без будь-якої людської сутності, відчував, що саме він став частиною того, чого так боявся. Нічого не залишилось від його колишнього життя — тепер він був вовком, підконтрольним тій, хто дала йому це нове існування. Відьма зникла в темряві лісу, залишивши його перед вибором, який він не міг зробити, навіть якби хотів.
Розділ 6. Побачення.
Каміла зайшла до хати своєї бабусі:
— Добридень, бабуню, як Ви?
— Ти диви хто прийшов?! – невдоволено вигукнула бабця замість привітання, - я думала ти за своїми гульками з хлопцями вже й забула про свою родину!
— Бабусю, що Ви таке кажете?! Ви ж мене виростили, я про Вас не забуваю. Але, - Камілі було важко говорити з суворою бабцею, - час мені вже й свою родину мати.
Очі старої циганки спихнули злістю:
— З ним?! З отим?! Та він же тебе кине за першої можливості і поїде собі в місто. Пограється з тобою і лишить з байстрюком. Я ж тебе вчила не довіряти людям, я ж тебе вчила довіряти лише мені, - жінка почала задихатися і схопилась за серце.
— Бабуню! – Каміла злякалась і підбігла до бабці, - не турбуйтеся Ви так, Олексій не такий, як інші. Все буде добре, ми будемо навідувати Вас кожні вихідні.
— Гаразд, поговоримо про це пізніше, давай вип’ємо трав’яного чаю аби заспокоїтись, - стара циганка взяла невеликий чайник і розлила в чашки, - пий, пий, дитинко, - сама ж жінка не зробила жодного ковтка.
Олексій прийшов на їх місце в очікуванні побачення, йому здавалось, що Каміла має повідомити йому щось хороше. Її не було на місці, він подумав, що прийшов зарано, але коцик вже був розстелений, а на ньому лежала записка:
«Коханий, зустрінемось опівночі на околиці лісу.
Твоя К.»
«Хм…опівночі?! Моя маленька дивачка» - подумав Олексій і пішов до діда, ще було вдосталь часу аби допомогти діду і піти вночі на дивне побачення.
На околиці лісу він прийшов трохи раніше, дівчини ще не було, але він почув як вона його гукає з лісу. «От дивачка» - подумав хлопець, але пішов на її голос. Так він дійшов до галявини, де був дивний пінь з ножами. Поруч лежав ніж і ще одна записка: «Візьми цей клинок і пролий свою кров на пень. Це буде доказом нашого кохання». Ця записка вже менше сподобалась хлопцю:
— Каміло, досить гратися, виходь! – прокричав він у темряву.
— Вийду, як побачу, що готовий заради мене пролити кров, - почув він голос дівчини з темряви.
— Ох, гаразд, - Олексій взяв ножа і порізав долонь, декілька крапель впало на пень, - Я все зробив, «моя королево», виходь, - жартував він, але замість звуку свого голосу почув вий. Коли подивився на свої руки, то побачив, що це величезні лапи, вкриті шубою.
— От же, які закохані чоловіки дурні, - стара циганка вийшла з темряви лісу, - тепер ти мій слуга. А! І до речі, Каміла хотіла тобі сказати, що вагітна і хоче жити з тобою в місті, - відьма неприємно захихотіла, а величезний вовк хотів було кинутись на неї, але не зміг, вона лиш поглядом зупинила його і він зрозумів, що тепер він у її владі і більше ніколи не побачить своє минуле людське життя.
Розділ 7. Таємниця циганської родини.
Каміла міцно спала вдома у бабусі:
— Ох, котра година?! Я заснула? Дивно… Ой, мені ж треба до Олексія! Здається… - дівчина дивно почувалася, ніби пила алкоголь і тепер події минулого дня були як в тумані.
— О, прокинулась, сонько, - бабуся зайшла до кімнати, - йди до себе, там я накрила вже стіл і чаю заварила.
— Бабусю, де Олексій?
— Я звідки знаю, поїхав мабуть до міста, награвся з тобою, - буркнула стара циганка.
Каміла хотіла заперечити, але не мала сил сперечатися, тому пішла до себе. В її будинку був накритий стіл – свіжий хліб, масло і чайник на столі. Вона з’їла бутерброд з чаєм і сон навалився на неї знову.
— От ти і знову тут, - красиво молода циганка сумно посміхнулась Камілі.
— Знову де?
— Знову уві сні, хоч тут вона не має влади. Я Карміла, твоя пращурка, пішли покажу тобі минуле.
Жінки пішли поволі і побачили галявину коло води, де сиділи двоє:
— Це ж ти! – здивувалась Каміла і показала пальцем на дівчину коло води.
— Так, дивись уважно.
Сашко порізав долонь тим же ножем, що й Карміла:
— Я готовий поклястися тобі на крові, що кохаю і хочу бути з тобою.
— І я клянуся тобі, що кохаю і хочу бути з тобою.
Молоді люди склали свої долоні в крові і поцілувались. Потім сміялися і перев’язали один одному порізи.
— Це було наше друге побачення, - сумно сказала Карміла, - саме через цю клятву я досі ні жива, ні мертва, саме через це я прийшла до тебе в сон, - Каміло, в твоїй владі зупинити це прокляття, що нависло над нашим родом.
— В моїй?! Але як?
— Сила кохання і любові, хіба не знаєш, - пращурка сумно посміхнулась, - так, банально, але це все, що потрібно. Якщо ти справді його кохаєш, якщо любиш своє дитя і себе, ти зможеш перемогти стару відьму.
Каміла прокинулась і відчула силу, відчула, що мусить йти до лісу. Але вже не пам’ятала навіщо. Силувалась згадати та спогади вислизали і тоді вона вирішила піти до пана Василя, діда Олекси, він мусив знати, де його онук.
— Доброго дня, пане Василь, - дівчина прочинила хвіртку і побачила спину діда, - я Каміла, ми якось все не мали нагоди нормально познайомитись.
— Доброго, циганко, не хочу я ніякого знайомства, дзвонив мені онук, розповів, що ти його зачарувала, добре, що втік до міста, там чари вже не діють.
— Що…, - у Каміли забракло слів, вона не могла повірити своїм вухам. Але робити було нічого, вона повернулась додому.
Вдома був накритий стіл і заварений чай, давно вже бабуся так про неї не піклувалась, зазвичай давала багато завдань на день – прибирання, прання, зібрати якісь трави…
— Трави…, - в голові в дівчини ніби щось прояснилось, але вона знову не могла зрозуміти, що саме.
— Вже вдома? – стара зайшла в дім тихо, Каміла й не почула, - давай поїж і випий чаю.
— Бабусю, я…, - Каміла розплакалась, їй було боляче через почуте від пана Василя.
— Знаю, знаю, я ж тобі казала, що нікому не можна вірити, а ти довірилась чоловіку, - стара циганка налила чаю і подала чашку дівчині, - випий, тобі полегшає.
Після чашки чаю Каміла провалилась у сон, а стара відьма водила їй руками над головою і щось пришіптувала.
Каміла вже мала великий живіт, і хоча її пам'ять була затуманена, вона не могла не відчувати те магічне тяжіння, яке зв'язувало її з цією дитинкою. Всі її думки були про те, якою вона буде. Бабуся постійно говорила про те, що це буде донечка, і вже давно думала над ім'ям для неї. Каміла сприймала це як невідворотну істину, навіть якщо й сама була певна, що її родина була переповнена таємницями, від яких важко було втекти. "Корнелія? Мартіна? А може Анна?" – міркувала вона, намагаючись знайти відповідне ім'я для своєї дитини. Чомусь це ім'я "Анна" виникло в її голові, хоча воно й не було типово циганським. Вона навіть не знала, чому воно так приваблює її. Можливо, воно з'явилося з снів, яких вона мала чимало під час вагітності.
Цієї ночі, коли темрява розливалася по кімнаті, Каміла сама заварила собі чай і лягла спати, з надією, що хоч сьогодні зможе згадати хоча б частину того, що бачила в своїх снах. Вона поклала поруч папір і ручку, щоб одразу записати те, що побачить вночі, адже сновидіння, як завжди, були надзвичайно реальними, але наступного ранку зникали з її пам'яті.
У сні вона знову побачила Кармелу, свою пращурку, що являлася їй вже не вперше. Вона була такою ж красивою, як і в попередніх снах — темноокою циганкою з гарними чорними волоссям і сильним, але ласкавим поглядом.
— Привіт, Каміло, ти така гарна, але така ж нещасна, як і всі в нашому роду, — почувся м’який голос пращурки, яка, здається, завжди була поруч, навіть якщо Каміла не пам’ятала про це наяву.
— Кармело! Чому я згадую все, що ти розповідаєш і показуєш уві сні, але зранку не можу нічого згадати? — запитала Каміла, відчуваючи якусь безпомічність перед цими розмитими спогадами.
— Вона сильна, — відповіла Кармела, її голос ставав серйозним, — Вона володіє нами всіма. Та все ж надія є. Йди до лісу, як прокинешся, ні, біжи! Я витратила усі сили, щоб приходити до тебе в сон та я не можу перетнути межу з реальністю.
Вона взяла Камілу за руку і повела її в сон, який був таким же реальним, як і все навколо.
Раптом сон розвіявся, і Каміла прокинулась, вся спітніла від хвилювання. Вона схопила ручку і записала на листочок кілька слів: "кров… хто Вона?" Але майже не встигла завершити запис, як її ноги вже несла в ліс, до галявини. Вона йшла, намагаючись утримати залишки снів в голові. Коли Каміла дісталася галявини, то побачила величезний пень, в який були встромлені ножі — такі ж самі, як вона бачила в хаті своєї бабусі. Вона зупинилась, підходячи ближче.
— Невже?! — подумала вона. — Невже це зробила моя бабуся? І що вона зробила з ним?!
— Я б на твоєму місці нічого тут не чіпала, — почувся голос позаду, і Каміла відчула, як волосся на потилиці стало на дибки. Це була циганка, її бабуся, але не та, яку вона знала.
— Бабусю? — запитала вона, страх в очах. — Це ти?
— Нууу, майже, я давно вже бабуся для вашого роду, — сміялася циганка. — Оскільки термін у тебе вже хороший, я заберу твою дитину. А ти мені більше не потрібна.
Каміла відчула, як серце завмерло. Її тримало з якоюсь магічною силою, немов вона не могла рухатись.
— Що ти таке кажеш?! Хто ти? — її голос був приглушений від страху.
— Ну, в деякому сенсі, ми з тобою трохи рідня. Твоя прапрапра… хм, непевна скільки вжити “пра” — ну, хай буде пращурка, захотіла Сили. Не якісь там гадання на картах і долонях, а справжньої. І тоді вона прийшла до мене, в ліс, і… ось ми тут.
— Ти Хазяйка Лісу? Я бачила сни про Хазяйку Лісу. Вона мала б бути замкнена!
— Але я не замкнена завдяки твоїй пращурці, — циганка сміялася дивним, зловісним сміхом і дістала ніж з рукава.
— А ще тобі прислужують вовки! - Каміла кричала від усієї сили, намагаючись відволікти відьму і втікти, вона хотіла врятувати свою дитину.
Тим часом вовки вийшли з хащів – великі, сірі з незвичними очима.
— Далеко не втечеш, я виріжу з тебе своє наступне дитя сили!
Відьма була страшна, але Каміла не мала часу на вагання. Вона почала тікати та дерева стали її перепоною, гілки міцно обвивали її ноги. Відьма занесла ніж, готова завдати смертельного удару. Вовки обступили їх колом. Здавалося, що це кінець, але маленький промінь надії жеврів в думках у Каміли, бо увесь туман пішов з голови, вона пригадала усі свої сни, пригадала свою пращурку Кармілу, що також несла прокляття їх роду.
— Ні! – Каміла закричала щосили.
Відьма здивувалась і цієї долі секунди вистачило аби вона втратила контроль над лісом. Величезний вовк накинувся на стару відьму, інші вовки збігалися з усіх боків, а дерева більше не тримали дівчину. Із цього моменту Каміла зрозуміла: з відьмою покінчено. Ліс звільнився.
Вона поглянула на величезного вовка, що стояв перед нею. Це був він. Це був Олекса.
— Олекса, — прошепотіла Каміла. — Це ти, правда?
Вовк дивився на неї сумно, і Каміла раптом зрозуміла, що у ньому ще залишалась людська душа. Вона розпачливо вигукнула:
— Я врятую тебе! Здається, я знаю, що робити, - вона порізала свою руку ножем відьми і пролила кров на пень. Потім почала витягувати ножі, що були у ньому. Коли вона завершила і підняла очі, навколо неї вже стояли не вовки, а козаки. Чоловіки дякували за свою свободу і почали перетворюватися на тіні, розчиняючись у повітрі. Олекса підійшов до неї, обійняв її, але її тіло стало слабким, і Каміла відчула, що її серце не може більше битися:
— Я вмираю, — прошепотіла вона, і її затряслося від слабкості.
Олекса тримав її в своїх обіймах, відчуваючи, що нічого не може зробити, щоб врятувати її, як вона врятувала його.
Розділ 8. Після прокляття.
У лікарні були величезні вікна, через які яскраве сонце заливало палату теплим світлом. Промінь сягав до ліжка, де лежала молода жінка - Каміла, злегка заворушилася і відкрила очі. Сонце, що пронизувало простір, було не лише символом цього чудового дня, а й символом приходу нового життя. У цей день народилася Лумініца — перша дитина в старому циганському роді, що позбулася прокляття, яке нависало над її предками довгі століття.
— Ти прокинулась? — голос Олексія звучав тихо, але його ніжність була очевидною.
Він погладив її по голові, щоб заспокоїти. Каміла повернула до нього голову, її погляд був ще затуманений після наркозу. Вона намагалася згадати, що сталося, але мозок, здається, не поспішав відновлюватися.
— Де це я? — запитала вона, сплутано поглядаючи навколо.
— Наркоз не відійшов? Ти у пологовому будинку, в Ніжині, — Олексій посміхнувся, коли побачив її нерішучість. Він взяв її руку і стискав, щоб вона відчула його присутність.
Їх розмову перервав стукіт у двері. Вони повернули голови до входу і побачили пана Василя — діда Олекси:
— Вітаю з народженням донечки, моєї першої правнучки! — голос пана Василя звучав із теплою радістю, але з підсвідомою тривогою. Він тримав у руках великий букет квітів, що контрастували із суворістю його обличчя. Старий чоловік винувато опустив погляд, а потім підняв очі й поглянув на Камілу. — Вибач, що наговорив дурниць. Ти тепер моя онука теж. Вибачиш старого дурня, га?
Каміла кивнула, злегка сміючись з доброго, але незграбного характеру старого чоловіка.
— Вибачу, адже через Вас усе це й почалося, — її слова мали в собі іронічний підтекст, але при цьому в голосі звучала вдячність. — Без вашого перелому я б ніколи не зустріла свого нареченого і батька моєї дитини.
Вона поглянула на Олексія, що стояв поруч з ліжком, тримаючи на руках їхню новонароджену донечку. Її очі наповнились щастям, і на устах з’явилася м’яка усмішка. Їй було важко повірити, що все так змінилося. Її життя, яке колись здавалось звичайним і спокійним, тепер стало переплетенням магії, долі і старовинних традицій. Якби не цей перелом, який став початком їхньої історії, вона б, мабуть, ніколи не дізналася про свою справжню родину і не відчула б цей потужний зв'язок із минулим.
Олексій з ніжністю дивився на Камілу, його серце переповнювало відчуття невимовної радості. Зараз, тримаючи їхню маленьку Лумініцу на руках, він відчував, як історія їхнього роду набирає нової сили. Він мав надію, що його донька не тільки позбудеться прокляття, але й відкриє новий розділ в їхній родинній легенді, що розпочалася з любові і примирення.
У той момент, коли старий пан Василь зайшов у палату, а двері за ним тихо зачинилися, в серці кожного із них відчувалося те особливе тепло, що приходить лише тоді, коли знову зібрані всі частини родинного ланцюга, і кожен з них, незважаючи на минуле, знаходить своє місце в цій історії.
— Лумініца... — прошепотіла Каміла, дивлячись на свою дочку. — Ти будеш першою, хто позбудеться цього прокляття, ти принесеш світло і надію в нашу родину.
Довідник.
Перея́слівка — село в Україні, у Ніжинському районі Чернігівської області. Входить до складу Ніжинської міської громади. Населення становить 480 осіб. Засноване 1600. За легендою назва села походить від того, що козаки переправлялись через річку Остер на яслах.
ім’я Камілла має значення «бездоганне походження» і «служитель у храмі».
Лумініца – походження румунське, означає “світлина”.
Кармела – єврейське походження, означає “вродлива як виноград”.
Хазяйка лісу – вигаданий персонаж, що немає імені і живиться дівчатами.
