Затюканий Монстр
Частина 1
Вчора закінчилася школа. Я здала ДПА та ЗНО на відмінно. Разом із своєю єдиною подругою Тетянкою будемо вступати на психологію.
Сьогодні я не поспішала вставати з ліжка, прокинулася пізно й дозволила собі поніжитися. Я вже не школярка — абітурієнтка. І, як кажуть старші: «Від сесії до сесії студенти живуть весело!» Хі… Ця приказка змушує посміхнутися.
Я відкрила вікно настіж — у дворі, серед уже соковитого листя дерева, що росло просто під нашими вікнами, ледачо щебетали шпаки-пересмішники. Пахло жаром і пилюкою.
Наділа навушники. Музика ледве просочувалася, щось легке, фонове, як фонтан наприкінці алеї. Звуки вулиці — дитячий сміх, мотор мопеда — десь тьмяно долинали до кімнати.
Я задумалася, що цього літа все зміниться: я вже доросла, давно самостійна, вчитимусь у університеті, отримуватиму стипендію…
Позаду почулося тихе сопіння.
— Настю, закрий вікно, — сказала бабуся, заходячи до кімнати. — Протяг нашкодить, знову кашель почнеться.
І кашлянула.
— Знов у своїх навушниках! — бурчала бабуся. — Оглухнеш!
Дрібні човгаючі кроки наближалися, а разом із ними запах старого тіла і серцевих крапель.
— Я сказала — закрий! — голос став твердим.
Я зробила гучніше. Музика залила голову, як захист. Через мить у вікні відбилося рух — коли бабусі треба, вона дуже спритна: її фігура — суха, сутула, у строкатому халаті і туго зав’язаній хустці на маківці — підійшла і рішуче захлопнула раму.
— Кхе… кхе… отак. А то всю ніч кашляти буду. Кхе-кхе.
Повітря стало густим, важким, і ніби потемніло. Бабуся поправила штору, дивлячись кудись повз мене:
— Пилюка всюди… Книги у тебе як попало стоять. Треба навести порядок.
— Я приберу, — спохопилася я.
— Ти — потім, а я — зараз.
І вона почала переставляти книги на полиці, ретельно витираючи їх носовою хустинкою, з якою не розлучалася. Хустинка у неї тактична — і висякатись, і витерти щось, і рот після обіду, і не рідко старечу сльозу.
Я стежила, як зникає мій звичний порядок: альбоми з малюнками переїхали вниз, збірники оповідань — нагору, а посередині вона вправно вставила якийсь старий молитовник.
— Ось так краще, — сказала вона. — Не можна було відразу?
Її погляд ковзнув кімнатою, та ні за що не зачепився.
— Так, йди вмийся та снідати. Я вже накрила.
Коли вона вийшла, залишивши по собі шлейф «ароматів», я опустилася на стілець.
Кімната виглядала, як і раніше. Тільки повітря стало іншим — ніби ним уже хтось подихав до мене.
Я ще трохи посиділа, дивлячись у вікно. Хотілося повернути все, як було — поставити книги на місця, відкрити вікно, впустити літо. Але кроки в коридорі звучали все ближче.
Я зітхнула: «Нехай буде, як хоче. Нехай наводить свій порядок. Дай їй Бог здоров’я».
На кухні пахло їжею. Але не тією, що викликає апетит — чимось важким, солодкувато-жирним, трохи підгорілим.
Бабуся замерла біля плити з тарілкою та ложкою в руках. Перед нею на вогні стояла емальована каструля у квіточку з чорними відколами по краях. Усередині щось агресивно бурлило.
— Тобі корисно, — подала вона сніданок. — Зелена гречка. Я ще вчора замочила. І пупчики додала — щоб не було порожньо.
Я втупилася в тарілку. Каша виглядала так, ніби її вже хтось пережував. Тут і там сумно визирали відразливі шлуночки.
— Я ж хотіла вівсянку, — обережно сказала я.
— Вівсянку вона хотіла, — передражнила бабуся. — Вівсянка — пуста каша. А ось це — справжня їжа. Поїв — і весь день не хочеться.
Я колупнула ложкою. Липка маса тяжко відривалася від тарілки.
Перед очима сплив мій улюблений сніданок — круасан із шоколадом і чашка свіжозвареної кави. Просте й легке щастя.
Я спробувала з кінчика ложки. Смак дивний — ніби старий льох зі спеціями.
— Ну що, смачно? — спитала бабуся. Її очі блищали, як у дитини, що чекає похвали.
— Смачно, — кивнула я. Проще було збрехати.
— Ось. Це не твої йогурти й сосиски. Там одна отрута.
Вона говорила, а я жувала, не здатна проковтнути, відчуваючи, як липка каша прилипала до неба.
Бабуся уважно спостерігала за мною, а я все жувала й тицяла ложкою гірку каші.
— Ой, лаврушка, — схопилася вона. — Дай, я витягну.
Вона сунула в мою тарілку свою ложку, вправно підчепила лавровий листок і витягла його пальцями. Злизала налиплу на нього кашу.
— Трохи пересолила, — сказала, не виправдовуючись. — Але нічого, живіт боліти не буде. Їж, їж. Не викидати ж добро.
Мене врятував телефон. Дзвонила Таня.
— Вічно ці твої подружки спокою не дають, — бурчала бабуся. — Ні поїсти, ні відпочити.
— Дякую, бабусю, — вскочила я. — Дуже смачно. Я побіжу.
— Так. Щоб знову не на цілий день, — строго сказала вона. — На обід обов’язково приходи.
Частина 2
День промайнув непомітно. Зустрілись із Танею в торговельному центрі. Почали з кіно: сьогодні ранковий сеанс майже задарма.
Потім — кафе. Посиділи, побалакали, посміялися. Після пішли шопитися. Ну як шопитися: грошей нема, а приміряти ж ніхто не забороняє. Таня такий сарафан знайшла — захитаєшся! Фоток наробили — інста гуділа.
Повернулася я близько дев’ятої, щоб бабуся не хвилювалася. Двері були замкнені зсередини. Я тільки-но встромила ключ, як почула глухе клацання замка — наче бабуся стояла просто за дверима й чекала.
— Явилася, не забарилася! — бурчала вона, пильно на мене дивлячись. — Через тебе я недоспана. Чатую тут.
— Бабусю, я в душ і трохи почитаю, — сказала я.
— Що? Нічого не тямлю. Кого полічити?
— Я в душ, — повторила голосніше. — І трохи почитаю.
— Чого репетуєш? — обурилася вона, йдучи до себе. — Роби собі, що хочеш. Тільки не пізно. Нема чого світло палити, дорогий ниньки. Тефтелі в холодильнику. Розігрій сама…
Навушники розрядились, і я лежала, гортаючи ТікТок на мінімальній гучності. Чула, як бабуся ходила до туалету, перевіряла замки, навіщось відчиняла двері й прислухалася до під’їзду. А потім я заснула.
Прокинулась не від звуку — від відчуття. Так, ніби хтось дивився мені у спину. Спершу подумала, що це сон. Але відчуття не відпускало: я майже фізично відчувала чиюсь присутність.
І дихання. Тихе, з короткими паузами.
Повернувшись, я побачила силует у темряві. Тінь стояла посеред кімнати й, нахилившись до мене, ніби прислухалася.
Серце вдарило в груди.
Вона стояла нерухомо, але до носа долинув знайомий запах.
Бабуся.
У голові клацнув вимикач: сон зник, лишилася ясність — холодна, пронизлива.
— Ти дихаєш? — тихо спитала вона. Голос був напружений.
Я не відповіла. Її дихання перейшло в сопіння, й в темряві здавалося чуждим, липким. Вона не рухалася — просто стояла й дивилася, ніби перевіряла, чи не зникло щось важливе.
— Мені здалося, що ти не дихаєш, - промовила вона.
Голос став спокійнішим. Та цей нічний візит, раптовий і зловісний, ніби від дементора, я не могла збагнути.
Мені здалося, що ноги мої занурили у лід.
— Дихаю, бабусю, — видушила я. — Дай поспати.
Вийшла. Двері тихо зачинилися.
Тиша, що залишилася після неї, стала густою, задушливою — немов у повітрі накопичився електричний розряд і почав гудіти.
Лежала ще довго, прислухаючись до власного дихання, перевіряючи, чи воно взагалі є. Не знаю, скільки минуло часу. Здавалося, варто заплющити очі — і знову почую бабусине дихання, шурхіт її кроків, запах ліків. Думка про те, що хтось може просто стояти над моєю постіллю й слухати, сплю я чи дихаю, засіла в голові, як скалка.
Зранку, розбита, з червоними очима, я першою справою подивилася, як поставити засувку на двері. Вона колись була, але бабуся зняла.
— Бабусю, — звернулася я, заходячи на кухню. — А як поставити засувку на мої…
Я не встигла договорити. Бабуся стояла біля раковини й під краном мила тефтелі — обережно, як фрукти, і складала їх у іншу каструлю.
Я заціпеніла.
Вона повернула голову, але нічого не сказала — лише кивнула, наче це найзвичайніша справа.
Тепер мені стало по-справжньому моторошно.
Частина 3
— Навіщо ти їх миєш? — нарешті запитала я.
Бабуся обернулася.
— Зовсім нічого не чую, — відповіла вона.
Я підійшла й закрила кран.
— Що ти робиш?
— Як що? Мию, — здивовано відповіла вона. — Витягла з холодильника. Брудні. Помию — і будеш їсти.
Я зрозуміла, що так нічого не доб’юся.
— Давай, я сама, — сказала і м’яко відсунула її від мийки.
Зі столу тяжко капала вода, глухо стукаючи по лінолеуму.
— Піди, приляж, — сказала я, висипаючи тефтелі в сміттєве відро.
— Навіщо ти їх викидаєш? — обурилася бабуся. — Нормальні ще. Можна їсти.
— Бабусю, вони зіпсувалися.
— Вам, молодим, лише б викинути. Нічого не цінуєте. Дорого все нині. Не вмієте бережно ставитись, — вона дивилася на відро з докором.
— Що їсти будеш? — раптом запитала вона.
— Я не хочу.
— Чого? — не зрозуміла вона. — Зовсім нічого не чую. Особливо на ліве вухо.
Я закінчила мити посуд, вимкнула воду і повторила:
— Бабусю, чуєш? Я не голодна.
— Подивись на себе. Мориш себе голодом. Повністю виснажена. Мішки під очима.
Я обережно обійшла її і, нарешті зібравшись, попрямувала до коридору. Там, у шухляді трюмо, лежала стара викрутка та засувка. Петля на дверях ще зберіглася, лишалося прикрутити назад.
Тільки я почала приміряти металеву деталь до дверей, як позаду почувся голос:
— Що це ти робиш?
Я здригнулася.
Бабуся стояла позаду.
— Та от… хочу засувку поставити.
— Навіщо це?
— Щоб… — я запнулась. — Ну, щоб спокійніше було.
— Кому спокійніше? — обурилася вона. — А якщо тобі стане погано, що я робитиму? Ні. Відкручуй назад. Ішь, чого надумала?!
Вона підійшла ближче. Надто близько. Я відчула її густий запах і вперше мені стало від нього не по собі.
— Нічого не треба прикручувати. Все у нас і так добре. Все на своїх місцях.
Вона простягла руку повільно, без зусиль, і забрала викрутку. Поклала в кишеню халату і, бурчачи, попрямувала до себе:
— Надивляться своїх інтернетів. Сидять, блимають екранами до ночі, потім їм чорт-те що мерещиться…
Я стояла, опустивши руки, дивлячись на двері. Слухала, як вона грюкочить шафами, перекладає щось, перебирає. Потім кроки.
Повернулася.
— У нас ніхто не був? — запитала вона підозріло.
Я лише здивовано дивилася на неї. До нас давно ніхто не ходить. Тетянці вона не довіряє, і заборонила мені водити її сюди. Вона сама живе відлюдницею — ні друзів, ні знайомих.
— Хтось у моїх шафах лазив. Шукав щось. Всі речі не на своїх місцях, — продовжила вона задумливо. — Хтось у нас був…
— Коли, бабусю? — спитала я. — У нас давно ніхто не був.
— У когось є ключі від квартири. Я точно знаю. Хтось сюди зачастив.
Я зітхнула, не знаючи, що ще сказати.
— А твої ключі де? — раптом запитала вона.
Я дістала їх із наплічника:
— Ось.
— Дай сюди.
Вона вихопила ключі і підійшла до дверей. Довго крутила замки, відкривала, зачиняла. Зсередини, ззовні.
— Ти нікому їх не давала? — запитала, повернувшись.
— Ні. А кому я можу їх дати?
— Так, ключі забираю. Будеш сидіти вдома. Нічого шастати.
— Ну, бабусю…
— І не треба мені тут «бабусю». Сказала — вдома, і баста.
Вона розвернулася і почовгала до себе.
Я за нею:
— Бабусю, ну літо ж… канікули. Я гуляти хочу. Скоро університет почнеться — буду вдома сидіти, вчитись.
— Я що, не зрозуміло сказала? — вона розвернулася й поглянула на мене з викликом.
Я опустила очі, голову, руки, душу.
Все!
Це була катастрофа. Хотілося ридати.
Я повернулася і пішла до себе. Упала на ліжко, обернулася до стіни й колупала нігтем шов на шпалерах.
Через тишу незачиненої кімнати я чула, як бабуся знову перевіряє замки. Десь грюкнули дверцята ліфта, бабуся завмерла, прислухаючись до кроків у під’їзді.
Мені було нестерпно це чути, і водночас — важливо. Я вже забула про нічну пригоду, про тефтелі. Все це було так неважливо.
Схлипуючи написала Тетянці:
«Ти не повіриш, що вона творить. Забрала ключі і не випускає гуляти!!!(((»
«Кринж» — прийшла відповідь від подруги.
Ми здзвонилися, і я тільки-но почала жалітися, як раптом відчинилися двері. Бабуся увійшла, брязкаючи ключами в кишені, і спокійно спитала:
— А який сьогодні день, Настю?
— Я передзвоню, — швидко перервала я розмову.
— Що? Зовсім нічого не чую. Особливо на ліве вухо.
— Сьогодні середа, бабусю, — відповіла я, вдивляючись у її очі.
Я шукала там іскру безумства. Але її погляд був вологий і лагідний. Надто лагідний.
Вона поглянула на ліжко, насупилася, окинула кутки кімнати.
— Ліжко заправ, — раптом строго сказала. — І приберись. Безлад розвела. А ще — дівчина. Ти ж майбутня господиня. Мати. Як дітей будеш виховувати? У такому бардаку?
Вона не поспішаючи підійшла до шафи.
— Подивись: що це таке?
Відкрила дверцята — і звідти випала футболка.
— Лежить як попало. Пом’ято все. Тобі дітей народжувати, а в шафі прибрати не можеш. Що за молодь пішла?! Лише в телефонах сидять. А що тут носки роблять? У комод їх!
Вона почала акуратно складати кожну річ окремо. Повільно, з якимось садистським терпінням.
— У твої роки я вже на фермі працювала. Чотирнадцять корів. Спробуй від кожної віднести молоко відрами. Потім ще прибрати за ними. Сіна натаскати. Ех…
Запихавшись, присіла на стілець, перевірила ключі, дістала хустку.
— Чого розліглася? Збери все! І щоб акуратно. Майки окремо. Джинси окремо. Кофти ось, — тикала вузлуватим пальцем.
Я вскочила і почала поправляти постіль, звично вже не слухаючи її. Цю й інші історії я чую регулярно. Буквально через день. Зараз про коня буде…
— Пам’ятаю, — продовжувала бабуся. — Мені років чотирнадцять було. Поле треба було орати. А кінь то старенький вже. Ледве йде. І все норовить зупинитися. Я його прутиком підганяю, а він візьми та впади! Околів. Та й так шкода було його.
«А мене тобі не шкода?» — питала я про себе.
— Стою над ним, плачу. Що робити? І покликати нікого. І робота не зроблена. Потім мужики прибігли, забрали. Не знаю, закопали чи ні. Але думаю, скоріше — з’їли. Часи були тяжкі, голодні… Е-хе-хех.
Глухо брякнули ключі. Вона зірвалася й жваво попрямувала до дверей перевіряти замки.
Я зібрала речі, зачинила двері й знову зателефонувала подрузі.
Голос Тані звучав немов із іншого життя — легкого, сонячного. Вона сипала жарти — я сміялася, але повітря ще тримало запах бабусі. Десь грюкнули двері, і я здригнулася. Хотілося, щоб Таня не замовкала. Щоб хоч хтось говорив зі мною, аби не думати про бабусю.
Частина 4
Мені здається, бабуся почала полювання на мене. Вже давно. Лише я зайшла до туалету, не встигла присісти, як почула кроки біля дверей:
— Довго ти там?
Я покашляла.
Бабуся пішла на кухню, уже в який раз перевірила холодильник, морозилку, пройшлася по шафках.
Повернулася:
— Ти що, кишку проковтнула?
І постукала. Три рази. Як суддя, що зачитав вирок.
Я швидко виправилася й вийшла.
— Що ти там так довго робиш? — бурчала бабуся, стоячи біля дверей.
— Це ж туалет, бабусю, — сказала я трохи голосніше, ніж зазвичай, щоб не повторювати.
— Чого кричиш? Я все чую. І нічого годинами в туалеті сидіти.
Вона було пішла до себе, але зупинилася.
— Чайник гарячий. Сир у холодильнику. Поїж.
На кухні завжди ідеальна чистота. Бабуся особисто стежить, по сто разів на день прибирає, витирає, приводить до ладу. На робочій поверхні повинні стояти лише горщик із сіллю, графин із кип’яченою водою, її чашка й маленька сільничка. На обідньому столі, чітко по центру, — серветки в дурнуватій вазочці.
І не дай Боже лишити зайве — сховає, не знайдеш.
Я відкрила шафку, де зберігаються чай, кава й цукор. Цукру нема. Я зраділа. Зараз піду в магазин.
— Бабусю, — побігла я до неї. — У нас цукор скінчився.
Вона лежала, накрившись ковдрою.
— А? Що? — глянула на мене. — Зовсім нічого не чую. Особливо на ліве вухо.
— У нас цукор скінчився, — сказала я голосніше. — Треба йти в магазин.
— Чого кричиш? Як скінчився? Є цукор.
Вона вправно піднялася і попрямувала на кухню. Я тінню за нею.
— Був же, — задумливо сказала вона, дивлячись на порожню полицю. — Я ж кажу, хтось до нас зачастив.
— Ну не за цукром же, бабусю.
— Знаю їх. Лише б чужого взяти, — бормотала, перевіряючи всі шафки. — Хто у моїх шафках рився?
Вона заглянула в холодильник. Потім у морозилку:
— Ось же він, — вигукнула. — Кажу ж, є у нас цукор. І нічого тобі по магазинах бігати. Гроші витрачати. Ти ще ні копійки не заробила.
Бабуся демонстративно поставила судочок із цукром на стіл.
— Їж, пий, а мене не турбуй. Мені сьогодні погано. Голова крутиться.
Я поставила чайник, налила заварку, дістала ложку і вже хотіла зачерпнути цукор…
Ложка, зазвичай сяюча, тепер була вся в смальці, дивилася на мене жирним, облизаним оком.
Бррр…
Я вимкнула чайник і повернулася в кімнату.
Невдовзі почало тягти живіт. Тупо, знайомо.
Здається, я ніколи не буду готова до цих днів.
Пішла за таблеткою. Чомусь відкрила холодильник, але запах їжі змусив відсахнутися. Суп, каша — все, до чого торкалася рука бабусі, тепер було чужим і противним. Я випила воду з-під крану й пішла у ванну.
Вода шуміла рівно і заспокоювала. Я сіла на край ванни і встромилася в білу плитку.
Хотілося втекти. Далеко, далеко. Де немає тих човгаючих кроків, шурхоту біля дверей, сопіння і скрипучого голосу.
Взяла рушник, поклала поруч, відкрила косметичку. Пачка прокладок — остання.
Ніби й радіти — привід вийти, хоч у аптеку, але сил не було. Хотілося просто сидіти й не думати.
Замкнула на засувку, зняла халат і залізла у ванну. Тепло огорнуло тіло і на мить здалося, що живіт і дім вщухли.
Стук. Три чіткі удари.
— Що?
— Це я, — голос рівний, втомлений. — Що ти там робиш?
— Миюся.
— А чого так довго? Вода не безкоштовна. Електрики намоталося скільки. Відчини, ганчірку візьму.
— Бабусю, зачекай. Сама винесу.
— Мені зараз треба. Відчини, кажу.
Я вилізла з ванни, обернувшись рушником, і відсунула засувку. Тут же розчахнулися двері.
Я стояла на килимку, притискаючи рушник до грудей.
— Дивлюся, кров у тебе, — сказала вона тихо.
Я поглянула вниз: зрадницька крапля повзла по нозі.
— Не зітхай. Це ж не страшно. Хоча… раніше вважали — нечиста. І правильно. Жінка в цей час, як відкрита рана, усе зло до неї липне. Тому й біситься, і плаче.
Мене іздригнуло й кинуло в жар.
— Бабусю, можна я залишусь сама?
— У нас на хуторі баба Люба була, дівчат вчила — у цей час треба мовчати. Інакше, каже, чорт за язика схопить.
Вона перехрестилася.
— А ти все у свої хімікати штучні збираєш. Ось і хворієте тепер всі. Мати твоя теж така була. Все ховала. Все соромно. І загинула рано.
Мене почало знобити, повернулася тяжкість.
— Припини, — сказала тихо. — Будь ласка.
— Що, не подобається? Правда ж гірка. Сама подивись — тремтиш вся. Думаєш, це від болю? Ні, моя люба. Це від гріха, — вона підняла гачкуватий вказівний палець угору.
— Замовчи! — вигукнула я.
— Та чого ти соромишся? Все одно плоть. Воняє залізом, — вона вдихнула носом. — Треба все це сполоснути оцтом.
— Вийди звідси! — крикнула я, стискуючи рушник як щит.
Вона не поколихнулася. Лише пильно дивилася на мене своїми вицвілими водянистими очима.
— Кричи, кричи, — сказала спокійно. — Може, легше стане.
І усміхнулася. Не жалісно, не злобно, а з задоволенням, ніби домоглася чогось свого — дрібного, але для неї важливого.
— Дичка, — додала. — Вся в матір. Та теж кричала, коли я їй казала.
Я безсиллям опустилася на край ванни.
Вона повільно розвернулася й, виходячи, кинула:
— Помий усе потім.
Сьогодні я вперше крикнула на неї — і вперше відчула, що це марно. Що це нічого не змінить. Легше не стало. Лише всередині щось обірвалося, ніби я кричала у криницю, а ехо впало кудись униз. Там і залишилося.
А я залишилася порожньою й винною, ніби зробила щось непоправне.
І в ту ж секунду відчула: крик проріс у мені, як насіння, кинуте в кров. З нього виросте щось погане. Щось схоже на неї.
Частина 5
Після ванни ноги самі привели мене на кухню. Нічого не хотілося, лише проковтнула таблетку і запила водою.
А потім довго не могла заснути.
Все лежала на боці і колупала поглядом отвори від цвяшків на дверях, де колись була засувка.
Прокинулася від того, що бабуся шумно розсунула штори. Яскраве світло вдарило в очі, сонна, я відвернулася до стіни, але одразу ж підскочила.
Бабуся. Знову вона. Навіщо вона?..
— Пора вставати, — сказала вона спокійно. — Сніданок вже на столі.
— Я не хочу, — буркнула я.
— Все одно йди. Хоч чаю вип’єш, — як завжди, вона була невблаганна.
Та й, не дочекавшись відповіді, вийшла.
Я сіла на ліжко, намагаючись прогнати сонливість, але разом із нею розвіялася й пам’ять — не пам’ятала, як учора лягла, як заснула.
На кухні стояв солодкувато-приторний, кислий запах. Я дістала чашку, ложку. Помила їх.
— Не отруїшся, — буркотливо зауважила бабуся. — Не бійся.
Я здивовано глянула на неї.
— Миєш — не отруїшся, кажу. Сідай, є суп, гречка з «пупчиками». Доїдати треба.
— Бабусю, я лише чаю, — відповіла я, підпалюючи газ.
— Навіщо газ вмикаєш? Гарячий він. Щойно кипів.
Я зітхнула, але промовчала. Мені було не до неї. Почав нити живіт, і справді закрутилася голова.
Вона підійшла до вікна, поправила горщик із кактусом.
На підвіконні лежали ключі — ті самі, із брелочком. Мої.
— Можна? — потягнулася я.
— Навіщо?
— Мені в аптеку. Дай, будь ласка.
Вона стиснула ключі в руці й засунула в кишеню.
— Що в тій аптеці? Все потрібне у нас є.
— У мене таблетки закінчилися… і прокладки.
— Нічого хімією себе травити. Я тобі ганчірки наріжу, бавовняні, натуральні, а від болю відвар приготую.
— Але це мої ключі, — злякалася я цих ганчірок й відварів.
— А дім чиїй? — її скрипучий голос набрав сили. — Мій. Ось і ключі мої.
Ми стояли один проти одного. Вона нижча, але впевнена, як скеля.
Я ж ніяк не могла зібрати сили.
У її очах, олов’яних і ліпких, блищало щось — вперте, дитяче.
Я зрозуміла: не вмовлю. І не відберу.
— Так, їж. А я піду, полежу. Погано мені сьогодні. І зовсім оглухла…
Я проводила її поглядом, чула, як вона стукає дверцятами шаф, щось перекладає, дзвеніли ключі — видимо, ховає. Не встигла я сісти з чашкою чаю, як вона повернулася.
— Холера, — пробуркотіла і відкрила холодильник, щось там переставила, морозилку перевірила, потім зазирнула у ящик із каструлями. І весь час билася по кишені, перевіряючи, чи ключі на місці. Ті глухо відзивалися, чим заспокоювали її тривожну натуру.
Так і не зробивши ані ковтка, я встала й пішла до себе.
Тетянка не відповідала, поговорити ні з ким.
Я закрила штори, увімкнула серіал і непомітно заснула.
— Спиш? — бабуся стояла в дверях.
— Так, бабусю, — відповіла я і глянула на таймер — пройшло дванадцять хвилин серії.
Боже, як болить живіт.
— Я чого? — топталася вона на вході. — Ти чай не допила. Принести? Я варення відкрила…
— Не треба, — простогнала я. — Залиш мене в спокої.
— Добре, добре. Відпочивай, — повернулася і пішла, залишивши двері відкритими.
Повітря в кімнаті наповнилося запахами кухні й бабусі. Тьмяне світло з-за штор полосою лягло на підлогу, прямо до ліжка.
Я лежала, не в силі навіть дотягнутися до ковдри. Хотілося вимкнути цю божевільну м’ясорубку, що перекручувала мої внутрішності, і просто провалитися — у темряву, у сон, хоч куди, лише б не чути цих кроків і важкого сопіння.
Але двері!
Відкриті.
Цей величезний проріз затягував свідомість, як чорна діра. Від нього віє свинцевим холодом прямо в потилицю, і я відчувала, як всередині все стискається — від безсилля, від сорому, від цієї нав’язливої, збоченої турботи, схожої вже на садизм.
І раптом мене кинуло в жар.
— Рррр! — вирвалося з горла. Я вскочила і з силою захлопнула двері.
Тут же бабуся:
— Що сталося? — обличчя стурбоване. — Хтось стукав?
Я не відповіла. Відвернулася до стіни і піджала коліна, наче могла згорнутися так, щоб зникнути.
— Чуєш? — не втихала вона. — Впала чи хто приходив?
Не дочекавшись відповіді, вона знову не закрила двері й пішла клацати замками в передпокої.
Це якесь катування.
Я щойно вклала останні сили, щоб захлопнути двері, і вже не відчувала ніг. Голова розколювалася, серце бухало в грудях. Кожен рух давався через біль і втому, наче я пробиралася крізь в’язку смолу.
А тут знову… відчинені двері. Дзвін ключів, клацання замків різали залишки моєї, так потрібної зараз, тиші.
Я завмерла, притиснувши подушку до живота, і всі думки розтанули, залишивши лише одне — повну безпомічність. Я не могла ні втекти, ні сховатися. Це було схоже на удушення, на нескінченне витончене випробування, біг у лабіринті, з якого немає виходу. А мої останні сили танули у черзі безглуздих зусиль.
— Я більше не можу… — видушила я крізь зуби.
Але ці двері.
Вони розкриті навстіж, голі…
Все, що мені зараз необхідно — тиша, усамітнення, хоча б мить спокою, тонка грань між світом і моїм простором. Але й це відібрано.
Нестерпно…
…Прокинулася від гуркоту на кухні.
Екран телефону мерехтів: закінчувалася третя серія фільму. Я обережно повернулася — біль наче відпустив, залишивши лише тупе відлуння всередині.
Встала і пішла на кухню.
Там мене накрило клубком диму. Різкий запах підгорілої цибулі щипав очі, сковорода шкварчала на плиті, розбризкуючи каплі олії. Я кинулася вимикати газ і відкривати вікно, але спіткнулася об щось м’яке. Опустила погляд — і дух перехопило.
На підлозі лежала бабуся.
Непорушна, у клубах диму, ніби розчиняючись у ньому, вона лежала і, не моргаючи, дивилася на мене порожніми очима.
— Бабусю?..
— Що дивишся? — огризнулася скрипучим голосом. — Допоможи. Не можу встати.
— Так, так… звісно.
Я нахилилася, взяла за протягнуту руку — суху, майже прозору — і відразу зрозуміла: бабуся важка, як мокра колода. Худенька зовні, але всередині наче залита свинцем. Я тягнула за одну руку, потім за обидві, упиралася ногами в лінолеум, доки вона нарешті, охаючи й причитаючи, ледь-ледь піднялася. Обтрусилася, дістала свій платок, шумно вишморкалася і пошкутильгала, шаркаючи й спираючись на стіну, до себе. Я дивилася їй услід, готова в будь-який момент підхопити — здавалося, вона ось-ось впаде.
Але ні. Дійде. Доповзе. Утримається, не на ногах, а на впертості. Вона завжди так.
Я вимкнула газ. Відкрила вікно — густий дим не поспішав йти, ніби йому теж байдуже: протяг, провітрювання, мої прохання. Підняла табуретки. Зібрала розсипані серветки. Змахнула зі столу залишки лушпиння цибулі — вони липли до пальців, як настирлива думка.
Присіла на табурет.
Очі пекло, живіт опустився, розболілася голова.
Погляд не ковзав по кухні, він чіплявся за кожну дрібницю: ось брудний рушник, тут клубок пилюки, там павутинка звисає зі стелі й ледь колихається. Все це вимагало уваги. Все — окремих зусиль.
І чим довше я дивилася, тим сильніше наповзало відчуття блукання в безкінечному лабіринті.
Немита підлога, жирні плями тут і там, каструлі на плиті, запахи яких в’їлися в стіни. Все, не як завжди.
Здавалося, я в хиткій трясовині: кожна дія — довгий, нікому не потрібний обов’язок. Кожен вдих — крок униз.
Як ні в чому не бувало, повернулася бабуся.
— Фу! — розганяла платочком дим. — Що це ти тут готуєш? У кухню не зайти. Приберися. Сидиш лише. Хоч вікно догадалася відкрити. Фу! Всю кухню завоняла.
І, нервово сопячи, взялася наводити порядок.
«Вона що, вже все забула?!» — дивилася я на неї і не могла зрозуміти: не пам’ятає? Прикидається? Чи просто не вважає за потрібне помічати, що сталося кілька хвилин тому?
— Холера… Що дивишся? — кинула вона. — Посуд помий.
Взялася за бік, скривилася.
— Навіщо мені руку витягнула? Тепер болить.
Я, було, відкрила рот, але промовчала.
Ні слів, ні думок.
Пусто.
Тільки туге, дзвеняче, безсильне «вихід…?» всередині.
Прийшло повідомлення від Тетянки: вона з батьками на дачі, мабуть надовго, купили трьох чарівних курчат…
Я витріщилась на екран.
Дача, сонце, трава, усміхнені люди, курчатка — нормальне, людське життя, але чуже, в яке мені немає доступу.
А тут — дим, важке повітря, гіркота цибулі на губах, стук шафок, бабусине сопіння, нескінченні, як сірий осад на дні дня.
Треба відповісти. Написати щось звичайне, живе, радісне.
Але цей прогірклий дим не вивітрився не лише з кухні, а й із моєї голови.
— Класно, — написала я і одразу пошкодувала. Сухо. Безжиттєво. Але змінювати вже не було сил.
Відклала телефон і прикрила очі. Здавалося, якщо зараз провалюся в сон — стане спокійніше.
— Вічно вона у своєму телефоні! — відізвалася бабуся. — Досить сидіти. Або допомагай, або йди, не заважай.
Я кивнула і вийшла.
Частина 6
Весь день я лежала і скролила телефон, це трохи відволікало від болю і відсувало думки. Світ здавався далі, тихіше, безпечніше.
Бабуся з’являлася регулярно, за розкладом.
Зазирнула, цікавилася, як я, і стояла наді мною, бурмочучи своє плутане, безкінечне «ні про що». У навушниках було легше: її слова розпадалися на шурхіт, на фон.
Кожного разу вона раптом схаменіться і вийде, наче згадала щось важливе. Але я ледве встигала свайпнути пару разів — і вона знову була поруч. То приносила акуратно складену білизну. То ганчірочки, ретельно нарізані й укладені стопочкою. То кликала на чай. То пирхала, незадоволено оглядаючи кімнату.То розкладала білизну в шафу.
Одного разу я почула її сердите сопіння. Я навіть відсунула навушник:
— Що, бабусю?
— Ти товкнула мене, тепер ребра болять, — голос грізний, ображений і роздратований. — Може, зламала. До лікаря треба. А це гроші.
Я навіть не встигла толком налякатися — вона вже розвернулася і вийшла, залишивши за собою запах старості і гніву.
До вечора стопочок уже було три. Вони росли на столі, як гриби, як мітки її присутності, від яких не сховатися.
Я змусила себе піти щось проглинути.
— Бабусю, що є поїсти?
— А? — обернулася вона. — Зовсім нічого не чую. Особливо на ліве вухо.
— Хочу їсти, — сказала я голосніше.
— Чого кричиш? — огризнулася вона. — Чую. Зараз. Ось, для початку випий це.
І сунула мені кружку з густим темним відваром. Пряний, терпкий, землистий запах змішувався зі свіжістю м’яти та чебрецю.
— Пий. Боліти не буде.
Я вагалася. Всередині все стиснулося. Мене трусило. Не від відвару. А від того, що будь-яка моя слабкість тут же помічається.
Ну насправді… не отруїть же вона мене.
І випила.
Бабуся поставила на стіл тарілку з варениками. Точніше, з тим, що колись ними було. Згустки картопляного пюре висипалися із розбухлого тіста, що розповзається, та плавали в жирному бульйоні з коричневими очицями пересмаженої цибулі.
Згадалося, як ми разом сиділи і дружно ліпили їх, бабуся розповідала веселі історії з життя, усміхалася. Сміялася і я. Наліпили так багато, що довелося звільняти морозильник. Ми тоді ще знайшли шматочок сала, який давно шукали. Загорнутий у кульочок, він примерз до пакету з пельменями.
Тоді все було так легко і просто.
Не знаю, чи від спогадів, чи від відвару, але мені справді стало легше.
Солодкий запах трав змінився на жжену сірку.
Цей запах, це вариво, сама кухня давили на плечі, стискали груди, нагадуючи про душачу реальність.
Їсти перестало хотітися.
— Чого не їси? Смачні, — бабуся весь цей час спостерігала за мною. — Трохи пересолила, але нічого — живіт боліти не буде.
— Я не хочу, бабусю, — відповіла я в’яло. — А до чаю є що?
— Так, спочатку вареники, а потім чай, — її тон не передбачав заперечень. — Ти ж нічого не їла. Зовсім худенька стала. Скоро світитися будеш. Насипала — їж.
Я взяла ложку — чиста. Подивилася на жирні кружечки, що плавали на поверхні бульйону, і мене ледь не вирвало.
— Кажу ж — гріх виростає, спокою не дає, — у її руці з’явився ніж. Зробивши крок до мене, вона додала:
— Ну нічого, ми з цим справимося. Я знаю, що робити…
Я не дослухала і вибігла з кухні.
Коридор був темний, тихий і нескінченно довгий. Мене підганяли звуки бабусі з кухні. Звичні, розмірені: то зсунула каструлю, то стукнула дверцятами шафи, холодильник відкриє, пошурхотить чимось, зачинить. Здавалося, вони переслідують мене, а я ніколи не доберуся до своєї кімнати.
Коли закрила двері за собою — все стихло. Лягла, прислухаючись до звуків дому, але чула тільки стук серця. Декілька хвилин — одну, дві, десять — я просто лежала, дивлячись у стелю, пофарбовану тінями вечірніх сутінків, все ще відчуваючи на собі бабусин погляд, той самий, з ножом у руці і спокійною обіцянкою: «Я знаю, що робити».
Серце заспокоїлося, і в тиші кімнати вперше за цілий день з’явилася думка, як порятунок:
«Спати. Сон усе зніме».
Тільки тоді я змогла встати і підготуватися до сну. Підійшла до дверей, підслухала — немає бабусі, тихо. Пройшла у ванну, вмилася, не дивлячись у дзеркало. Швидко повернулася. Натягнула сорочку і сховалася під ковдру.
Вечір розчинявся в темряві, і з кожною секундою ставав м’якшим, теплішим, наче обіцяв укрити мене від усього-всього.
Лише уві сні не було її кроків, не було її сопіння, лише уві сні я не здригалася від її появи.
Лише уві сні…
— Так, двері я закрила, — у світлі отвору стояла бабуся і говорила звітом, як щось важливе. — Кухню провітрила. Прибралася. Ну все.
Кілька секунд я, оглушена, борючись із почуттям розбитості, дивилася на її силует.
Стареча постояла трохи, вслідкуючи.
— Ти вже спати лягла? Ну, доброї ночі.
І пішла, залишивши після себе свій нестерпний запах і шалений стук мого серця.
Двері тихо прикрилися.
Господи, коли ж усе це скінчиться?
Я стиснулася і обняла подушку, наче вона могла мене захистити.
Час йшов беззвучно, і я майже розчинилася у втомі. Здавалося, що світ навколо стискається до розмірів кімнати, і всередині залишається лише моє серце, дихання і тупий біль.
Сон накривав повільно, глибоко, рятував, як укриття. Там не було болю, не було кухні, не було ножа, смаженої цибулі.
Не було старечи.
Тільки милосердний спокій — такий рідкісний для мене.
Я спала і ніби чула десь далеко, на краю сну, чиєсь сопіння. Але не надала значення — це ж ілюзія.
Легке доторкання. Майже нереальне. Ніби хтось торкнувся поверхні води, і бриж дійшла до мене.
Тюк…
Я це відчуваю.
Це не сон!
Щось тонке, крихке, що утримувало мене в безтурботності, миттєво лопнуло. Мій спокій тріснув, як лід на озері під ногами, і я впала в реальність.
У ту саму, від якої ніде не сховатися.
У ту, з якої немає виходу.
Відкрила очі і заціпеніла.
Спочатку не зрозуміла, що бачу. Страх ще не встиг зібрати мене воєдино. Але поступово, наче хтось додав газ у тьмяний ліхтар — обриси проявилися. Скрізь сонне сп’яніння я розгледіла, як над моєю постіллю маячила зігнута фігура, не поспішаючи протягуючи руку.
Занадто близько. Неприпустимо близько.
Стареча.
Її дихання на моїй щоці. Її тінь на моєму ліжку.
Кістлявий палець знову ткнув мене в стегно. Повільно. Холодно. Холоднокровно.
І тільки тоді страх різонув мене по нервах.
— Ти чого? — спитала я чужим голосом. Він тремтів, ніби в горло насипали піску.
Стареча нависла наді мною.
Так близько, що я бачила блиск її очей — дивний, неприродний, позбавлений життя. Насторожений, із підозрою, і жадібний.
У цьому погляді була якась потреба. Щось, чого не мало бути по відношенню до дитини.
Вона дивилася так, наче я — завдання. Тягар. Справа, яку треба довести до кінця.
Але до якого кінця?
— Жива? — спитала вона напружено.
І в цей момент щось у мені зрушило.
Я відчула: ось вона — межа.
Стареча ненормальна.
Вона втратила розум. У ній немає нічого розумного, людського, по-людськи. Це її тривога, не тому що любить, не тому що піклується, а щоб перевірити: існую я ще, чи ні.
Це тицяння пальцем вже не зникне. Воно залишиться всередині, як шрам.
І нічого з цим не зробиш.
І це «нічого» — найстрашніше.
— Жива, — відповіла я, віддихавшись. — Все в порядку… поки тебе не було.
В горлі палило. Я вскочила з ліжка і кинулася на кухню. Не знала: зробити ковток води чи просто подалі від старечи.
«Засувка» — це слово дзвеніло в голові до болю. Напившись, я рішуче пішла в коридор, але в ящику виявилося порожньо — ні засувки, ні викрутки.
— Що ти там шукаєш посеред ночі? — стареча знову стояла поруч. Боже! Завжди поруч! — Людям спати не даєш.
— Засувку.
— Навіщо вона тобі? Я ж казала — не буде ніякої засувки.
— А навіщо ти мене розбудила? А?
— Я думала, ти не дихаєш.
— З чого це я перестану дихати?! — я майже кричала. — Сама боїшся померти, а мене скоро заженеш. Маму довела. Тепер мене хочеш?!
— Ти, пигалиця… — зашипіла вона, розправивши плечі. — Соплі утри. Розплачешся зараз. Бач, розгорлалася.
Вона підійшла впритул.
— Я бабка твоя. І нічого на мене кричати.
Рука її непомітно піднялася — ляпас!
Я чітко відчула її сухі пальці на своїй щоці.
— Марш до себе!
Я притиснула підборіддя до грудей, схопилася за палаюче обличчя й кинулася в кімнату. Упала на ліжко, уткнулася в подушку і завила — тихо, спершу в себе, потім голосніше, сильніше, навзрид.
Коли сльози вичерпалися, а дихання трохи вирівнялося, я зрозуміла: ця ніч ще не найстрашніша.
Страшніше всього те, що завтра все почнеться знову.
Частина 7
Ранок розпочався, як зазвичай, — різким розкриттям штор. Скрегіт кілець по карнизу пройшов по жилах. Спалахом повернулися події ночі.
— Сніданок на столі, — невдоволено гаркнула стареча, виходячи з кімнати.
Я піднялася повільно, ніби остерігаючись зробити щось неправильно. Голова гуділа від недосипу. Живіт стиснувся, готуючись до найважчого дня.
Ванна пахла дустом. Я обережно вмилася. У відображенні на мене дивилося набрякле обличчя, а на щоці — рожевий слід її кістлявих пальців.
На кухні мовчки зазирнула в холодильник: кефір, молоко, пряники, хліб і сир — бабця була в магазині. Хотілося подивитися на неї, але не наважилася. Так само мовчки ковтнула пару ложок чогось і під пильним поглядом випила відвар.
Після сніданку вона зайнялася своїми справами, а я, вхопивши слушну хвилину тиші, зачинилася в кімнаті. Переконалася, що за дверима нікого, і тремтячими пальцями набрала Тетянку.
«Лише б встигнути… мені треба розповісти… хоч комусь».
— Настя? Привіт, подруго. Ну що там? Де була, що бачила? — Тетянка, як завжди, була на позитиві. На фоні пищали курчата.
— Таня, тут таке… — видала я, голос тремтів. — Просто вона, ба… стареча… вона поводиться якось дивно. Я не знаю, як сказати…
Двері безшумно відчинилися.
Бабуся увійшла так беззвучно, ніби не хотіла порушувати тишу кімнати. Сіла на стілець. Руки складені на колінах. Пальці судорожно стискали хустку. Просто сіла і дивилася. Непорушно. Без виразу.
Внутрішньо похолодало.
— Настя, альо…, альоша, прийом, — жартувала Тетянка, нічого не підозрюючи. — Альо. Чуєш мене?
Стареча трохи нахилила голову й поправила хустку.
Щоб краще чути? Чи мені здалося?
— Я… потім передзвоню, — видихнула я.
— ОК, — відповіла Тетянка й відключилася.
Я дивилася на екран. Тиша. Тяжка й густа, як дим. Хотілося закашлятися, лише б її порушити.
— Наговорилася? — суворо спитала стареча. — Вічно в своєму телефоні. Скільки можна тріщати?! Краще б справою займалася.
— Ти щось хотіла? — я намагалася говорити спокійно.
— У мене гроші зникли, — заявила вона. — У нас нікого не було? Усю ніч шум стояв.
— Шуміли лише ми з тобою, — відповіла я. — І ніхто у нас не був.
— Я знаю. Хтось був. Всі речі переставлені. І грошей немає.
Мене вже втомила ця розмова.
— Ну, подивися десь ще. Може, сама переховала.
— Хто? Я? — вона скривилася, як середа на п’ятницю і вказала на себе. — Навіщо мені це? Що я, зовсім?
— Ну не я ж їх взяла. Ти ж заборонила мені заходити до тебе.
— Хто знає… Ти теж можеш…
— Вибач, я не хочу продовжувати цю розмову, — випалила я і пішла у ванну.
— Ні… тут не сховаєшся, — сказала я своєму відображенню, розглядаючи слід на щоці.
Затаїлася в туалеті.
— Довго ти там? — бабця тут же постукала кісточками в двері. — І не їсть нічого, і в туалеті сидить по півдня. Солітера завела, чи що?
— Глисти! — тихо відповіла я й вийшла.
— Я у тебе там прибрала, — сказала вона спокійно, дивно рівним голосом. — Іди подивися, як має бути.
Я кивнула — покірно, як навчена, і пройшла в кімнату.
І так я вже не впізнавала нашу квартиру. Наче хтось взяв і трохи повернув реальність, так, що все начебто було, але стало неправильним. Здавалося б — все, як завжди, але погляд постійно спотикався об дрібниці. Точніше, об їхню відсутність. Речі, ті самі, що потрібні щодня, кудись зникли. А натомість — або зіяли серед пилу геометрії фігур, або було щось інше, теж старе, але зовсім непотрібне, важке: вазочки, статуетки, нефритові кулі…
Щітка переїхала на іншу полицю, але зубна паста… довелося відкрити всі шафи, поки не знайшла її серед пляшок засобів для чищення. Аптечка перекочувала до круп. Свою чашку я виявила в холодильнику, із недопитим розведеним чаєм. Там же цукор і хліб. Чаю взагалі не знайшла. На своєму місці стояла лише незмінна вазочка з нарізаним туалетним папером у якості серветок, акуратно, як у шоурумі.
У коридорі замість килимка — старий вицвілий рушник, який вона постійно змочувала. Взуття переставлене. Якісь бурки, чужі капці.
Де мої кросівки?
У кожній люстрі горіла лише одна тьмяна лампочка.
Коли вона все встигла?
Але що творилося в моїй кімнаті…
Я схопилася за голову.
Зробивши крок, я різко зупинилася, ніби отримала удар під ребра.
Ні.
Цього не може бути.
Я навіть не відразу зрозуміла, що саме не так — просто відчула…
— Що вона накоїла? — прошепотіла я.
Повільно, як уві сні, обійшла кімнату.
Маленький острівець тепла й затишку: речі, підібрані мною, кольори, що подобалися, дрібниці — хранителі пам’яті. Все було не просто так, все створювалося роками: щось купила сама, щось подарували, щось обміняла, по крупинках — як притулок.
Єдине місце в цьому божевільному домі, де ще хоч якось дихало життя, — зникло.
Стерто й переписано чужою рукою.
Покривало на ліжку змінено на старий запилений плед. Подушка — інша, величезна, пахне нафталіном.
Нічнушка… де моя нічнушка? — акуратно складена на стільці… у коридорі, як після випадкової ночівлі.
Стіл очищений до порожнечі. Ручки, зошити, книги, навіть шпилька, яку я завжди залишала біля лампи — все зникло. Все переставлено. Сховано. Виправлено.
І ретельно протерто.
Відкрила шафу: одяг перемішаний із книгами. А ось і кросівки. Нижня білизна лежить поверх батників. Зошити — під стопкою рушників. Майки — у шухляді для шкарпеток, а шкарпетки — у кошику для брудної білизни. Щоденник, який я ховала між джинсами, — зник.
— О, Боже!
І на найпомітнішому місці, як еталон порядку, як перформанс — акуратно складені стопки нарізаних ганчірок.
На підвіконні кактус і літрова банка з водою… і срібна ложка в ній, ручкою вниз.
Навіщо?
На паркеті сліди вологої ганчірки, в’ялі, короткі, ніби вона повзала туди-сюди, поки мене не було.
Кімната дихала старечою. Старість увібралася в кути, у ліжко, в одяг, в повітря. У саму думку про дім.
Кулаки стиснулися так, що нігті вп’ялися в шкіру.
Що це?! Прибирання? Порядок? Вторгнення?
Простір затягався петлею…
І затягувала цю петлю присутність старечи. Вона стояла в дверях, задоволено потираючи руки й дивилася з якимсь натхненням.
— Навіщо? — змогла вимовити я, намагаючись, щоб голос не тремтів.
— Що? Нічого не чую. Подивись, як я прибрала. Тепер чисто, дихати можна.
— Але це моя кімната. Мій порядок. Моя чистота.
— Не кричи, — огризнулася вона. — Не хвора — чую. Зробила, як слід.
Сказала це тихо. Саме спокійно і тихо. І слова її звучали страшніше будь-якого крику. Погляд її став жорстким, обличчя напружилося. Вона прищурилася, ніби оцінюючи відстань до мене. Засунула руки в кишені й дзенькотіла там ключами.
— Але ти не можеш…
— Можу, — перебила вона мене й зробила крок уперед.
І щось у цьому кроці було… загрозливе. Від хижака. Занадто повільно. Занадто легко для її віку.
— Ти життя не бачила, — прошипіла вона й гучно видихнула, так, що я відчула кислий запах з її рота. — Я все життя сама. І не спилась. І хату зберегла. І ти будеш слухатися.
— Ні! — крикнула я. — Не буду!
Тиша витягнулася між нами, як прут.
Вона різко замахнулася — і я відскочила назад, ноги вперлися, і я впала на ліжко, піднімаючи хмару пилу.
Стареча усміхнулася, ледь помітно, кутком губ. Але я помітила — ця усмішка була задоволена.
— Правильно — бійся.
Я сиділа, вчепившись пальцями в колючий плед — відступати було нікуди.
— Я просто хочу, щоб ти не чіпала мої речі, — голос зривався. Хотілося плакати.
Вона нахилила голову вперед, ніби розглядала мене.
— А я хочу, щоб ти пам’ятала, де живеш, — промовила вона колючим голосом. — І хто тут господиня.
Слово «господиня» впало між нами камінням.
У цей момент я зрозуміла: якщо вона захоче — зможе вдарити, штовхнути, схопити. І ніхто не зупинить. Нікому не скажеш.
Пальці оніміли, тіло стало ватяним. Закрутилася голова.
Стареча повільно, дуже повільно розвернулася, демонструючи, що суперечка закінчена, бо так вирішила вона, і, не оглядаючись, вийшла.
Частина 8
Скільки я плакала — не знаю.
Прийшла до тями від того, що все тіло свербіло від зім’ятого пледа, який і так пахнув застояним, а промоклий ще більше смердів мертвою овечиною. Живіт безумно скручувало. Добралася до ванни. Там усе заставлено: тазики, відра і пляшки, наповнені водою. Вмилася, подивилася на своє відображення і пошкодувала — знову стиснуло груди, і потекли сльози.
Насамперед треба було позбутися чумного пледа. Хоч би через вікно… Потім подушка — цей розсадник клопів і молі.
Повільно, по трохи, крізь біль, запаморочення і тривогу я повертала своїй кімнаті колишній вигляд. Чогось не знайшла. Багато чого було чужим, непритаманним мені.
Склала купкою на стільці в кутку, як інфіковане, і хотіла вже лягти, як погляд впав на бабусин молитовник. На секунду навіть біль відпустила: порвати і викинути. Так — розірвати на клапті й викинути. Краще, звісно, при ній — щоб розсипалося по кухні, щоб бачила, як на підлозі розкидані клаптики її забобонів.
Але поперхнулася…
Одразу повернулася тягуча тяжкість у животі. Я змогла лише шпурнути його на ту купу й впасти на ліжко.
Кімната повільно кружляла, мене трясло від ознобу, дуже хотілося в туалет, але вже не було сил.
Потрібно було задерти штори — світло занадто яскраве, надто болісне.
Дверна ручка тихо опустилася. Я здригнулася.
Стареча стояла у утворі.
— Сусідка померла… з третьої парадної, — сказала вона, потираючи руки.
— Людей небагато, — продовжила, то чи схвильовано, то чи з лукавою насолодою. — Син, вже дорослий, лисий, у світлій футболці. Пам’ятаю, пацаном був — шкідливий такий, завжди щось витворяв. Пліткували — наркоманив, курив там щось чи ще що.
Вона задумалася, доторкнулася рукою до кишені з ключами. Глухо дзвякнули — порядок.
— А їй шістдесят три чи сімдесят… — продовжила бадьоро. — Не пам’ятаю. Зовсім пам’ять відшило. Ніколи не знала, що таке буде. Все життя працювала…
Різкий, нестерпний напад, що віддавав у спину, кинув мене у напівзабуття.
— …Царство Небесне, — почула я й глянула на неї.
Вона повернулася до книжкового стелажа, приготувалася перехреститися й очима шукала молитовник. Обличчя набуло стурбованого вигляду, плечі напружилися. Очі металися з полиці на полицю, пройшли по кімнаті і зупинилися на мені.
— Куди поділа требник?
Я не могла і не хотіла відповідати. Але вона зробила крок, надто гнучко, надто легко — як тінь. Скрутило не лише поясницю, а й груди.
— Там, — вказала я рукою на стілець у кутку.
Вона ринулася туди, до купи речей. Крехчучи підняла і, витираючи на ходу хусткою, вийшла.
Я видихнула і включила серіал.
— Якщо тобі не треба, — не встигло закінчитися інтро, як вона вже стояла поруч. — Я заберу. А чого відмовляєшся? Плед добрий — вовняний, теплий. І подушка нова. Може лишити?
Я похитала головою.
— Не хочеш — як хочеш, — відповіла вона з образою і розчаруванням.
Зібрала все в оберемок й понесла.
Боже, коли все це закінчиться?
Стареча регулярно заходила, щоб щось запитати. Або сказати, наче звіт, що замки перевірено — зачинені. Приносила відвар — я слухняно пила. І щоразу залишала двері моєї кімнати відкритими. Я вже змирилася. Хотілося лише одного — щоб ця клята біль зникла. Можливо, було б і легше, якби я не чула її човгання й важкого сопіння в коридорі, звуків із кухні. Їхня ритмічність постійно збивалася, змінювалася шурхотінням, іноді нестерпно довгим, або ж взагалі дзвоном ложки, що розмішувала цукор. Це було болісно і вдаряло прямо в найболючіше місце, але я нічого не могла вдіяти.
До вечора поступово відпустило. Треба було прийняти ванну.
Не в силах підняти, просто виливала воду з тазиків.
— Навіщо виливаєш? — почула гучне сопіння бабки за спиною. — Я спеціально набрала. Воду можуть відключити.
— Я помитися хочу, — видихнула я.
— Помитися вона хоче. А за воду хто платитиме?!
Я спробувала зачинити двері. Вона вперлася рукою.
— Не зачиняй мені двері перед носом! — погляд її змінився. Жорсткий, суворий прямо в очі.
— Дай мені помитися, — сказала я тихо, дивлячись на поріг.
Вона постояла трохи й відступила.
— Мийся. Я з тобою потім поговорю.
Вода гучно набиралася у ванну. Пар, безтурботно піднімаючись угору, і зростаюча гора густої піни, теплої і м’якої, обіцяли хвилину спокою.
Вода обняла мене приємним жаром. Гарячою, ніжною долонею вона пестила мене від щиколоток до колін, по спині, потім живіт, плечі… Піна піднялася до підборіддя і шепотіла своє, тихе, заспокійливе. Пахло квітами й кашеміром. Я прикрила очі. Я поверталася…
Стало тихо, по-справжньому тихо. І в цю тишу вже ніхто не міг проникнути.
Я дозволила собі розчинитися. Хай ненадовго. Хай на хвилину. Хай хоч на цю одну.
Халат був брудний. Обернувшись рушником, я вискочила з ванни.
— Чого це ти гола бігаєш по хаті? — зіткнулася я зі старечою. — Надіти нічого?
Прослизнувши до кімнати, я швидко передяглася.
— Іди поїж, — вона вже стояла на порозі. — Я супчик приготувала. Легкий, овочевий.
Я згадала облизану ложку і мало не знудила.
— Дякую, не хочу.
— Їсти треба. Сил набиратися, — почала вона, не збираючись йти. — Мені у твої роки не було чого їсти. Пам’ятаю, бабка приносила пиріжки, з кропивою, такі смачні. А нас у сім’ї було шестеро…
— Хліб є? — перебила я її, щоб не слухати нескінченні спогади.
— Що? Зовсім нічого не чую. Особливо на ліве вухо.
— Хліб є?
— Хліб? Є. І не ори. Не глуха!
У руці її опинилися ключі. Вона тримала їх як зброю, спрямувавши на мене. Я не могла відірвати очей від білих кісточок її скоцюрблених пальців, судорожно стискаючих зв’язку, і механічно відступила.
— Іди їсти… і мовчи, — гаркнула вона і повернулася боком.
Я прошмигнула повз, оглядаючись — вона пильно стежила за мною своїми блідо-холодними очима і, здавалося, усміхалася.
Суп був гарячий, прісний, недосолений, але я ковтала його поспіхом — лише б швидше.
Взявши тарілку, вона поставила переді мною кружку з відваром.
— Пий! І до кінця. Хватить валятися на ліжку. Роботи повно.
— Я не хочу.
— Пий, сказала! — вдарила рукою по столу. Посуд підстрибнув.
— Вередує вона тут, — свистячим голосом. — Я тобі покажу, як кричати на бабку. Я не для того тебе ростила, щоб ти, ото, так до мене. У мої роки!
Вона знову гучно й сильно пихтіла. Здавалося, вона зараз задихнеться. Або я, від запаху часнику з її рота.
Я відвернулася і заплющила очі.
Почула, як відчинилася шухляда, дзвякнули виделки.
Вона нависла наді мною з ножом у руці.
— Я тебе швидко навчу, — схопила мене за косу. — Відріжу зараз твої локони, будеш знати, як поводитися. Бач ось!
— Не треба! — схопилася я за голову. — Будь ласка, не треба!
Вона нахилила мене до самого столу:
— Пий, сказала.
Тремтячими руками я потягнулася до кружки — хватка ослабла.
Крізь ридання, захлинаючись, пускаючи слину в відвар, я давилася.
— Отак, — сказала вона спокійно і відпустила волосся. — Марш до себе! І не в телефоні сиди, а до інституту готуйся!
Частина 9
Тінь на стіні від єдиної лампочки — коли вона встигла їх викрутити? — нагадувала ґрати. Дві смуги вздовж, дві — поперек…
Бігти.
Втекти з цього безумства…
Зараз.
Негайно.
Поки не пізно.
Поки є сили.
Але як?
Як?
Ключі у старечи. Тремтить над ними, як Кащей над голкою.
Дочекатися, поки засне, і забрати?..
Дурниця. Спить надто чутливо. Завжди.
Десь у трубах загуркотіла вода — звичайний побутовий звук, а я здригнулася, ніби окликнули.
Пам’ятаю… Господи, навіщо це згадувати зараз?.. Коли ще маленька зайшла до неї — просто так, з цікавості, — вона стояла перед дзеркалом, гола. Побачила мене і кричала так… так, ніби я скоїла щось непоправне.
Як вона тоді мене сварила… як обзивала…
Я думала: це не бабуся.
Це хтось чужий, злий і жорстокий у її тілі.
Потім я ходила повз її кімнату лише навшпиньки.
І бігом.
Вона суворо заборонила мені тоді заходити до неї.
Відтоді я не заходила.
Були кілька разів: підходила, торкалася ручки, але серце — у п’яти, і я тікала до себе.
І зараз — туди? Шукати в темряві?
Смішно.
Я ж там осліпну від страху.
Комар. На стіні сидів комар. Просочився через сітку. Обережно зняла тапочок і прибила. Дзвін розлетівся по кімнаті. Навіщо? Зараз прибіжить… Швидко сковирнула нігтем коричневий трупик.
Що робити?..
Як же бути?..
Може, вранці? Коли вона піде до магазину?
Можна спробувати…
Спробувати знайти свої ключі.
Але де?
Де вона їх ховає?
Під подушкою? У кишені халата?
Вона ж постійно перевіряє — чи на місці. Торкається, дзвенить, переконується…
Шанс мізерний…
Та ні. Вона їх забирає з собою… Точно.
Мислі скакали, як її ганчірка по підлозі — туди-сюди, розмазуючи пил.
Сусіди зверху щось рухали, я машинально подивилася вгору. Стеля, ще недавно білосніжна, тепер жовто-копчена, низька.
Рішення прийшло несподівано.
Не рішення — клацання, спалах у голові.
Я завмерла.
Не буде старечи — не буде всього цього!
Не буде її сопіння, бурмотіння, шаркання, запаху з рота, поглядів і безперервної уваги.
Не буде нічних візитів, жирних пальців у моєму волоссі.
Не буде ножа.
Не буде…
Думка сама підняла мене. Я навіть не зрозуміла, як встала і крокувала кімнатою.
Терпляче чекала, поки вона піде до себе…
Нарешті двері її кімнати зачинилися, і відразу стало тихо.
Яка ж спокійна буває тиша у ці моменти…
Серце калатало в грудях, видаючи мій задум.
Я постояла трохи, прислухаючись: вікно хлопнуло, кроки, скрипнуло ліжко — уліглася.
У вухах дзвеніло.
Руки тремтіли, але ноги самі вели мене на кухню.
Лінолеум здавався скрипучим, гучно хрустів, як сніг. Кожен крок відгукувався у тілі, ніби я йшла не по підлозі, а по нутрощах.
Відчинила шухляду. Дістала ніж.
Найбільший.
Лезо тонко задзвеніло, ніби видихнуло.
Тяжкий. Холодний.
Зручно ліг у слабку руку. Ніби чекав.
Поклала на стіл.
Стояла і дивилася.
Довго.
Нагорі щось упало — відгукнулося в серці.
Ще розбудять…
Може, отрутою для тарганів?
Ні.
Занадто довго. Часу нема. Сил нема.
Я не витримаю.
Я скоро закінчусь.
У горлі пересохло.
Гладке, оманливо чисте лезо блищало в тьмяному світлі, відбиваючи сіру стелю.
Я дивилася і не могла відвернутися.
Воно тихо дихало. Звало.
Манило.
Як живе.
Як порятунок.
Як вихід.
— Зроби це, — шепотіло.
— Зроби — і все закінчиться.
— Зроби — і стане легко.
Я стояла, опустивши голову.
Ноги ватяні.
Опиралася на стіл. Нігті врізалися в дерево.
Треба…
Треба лише зважитися.
Один рух.
Тільки один.
Але варто було лише простягнути руку — у грудях піднімалося щось важке, щільне.
Не страх… Ні.
Якесь дивне, крижане оціпеніння, ніби тіло обмотали замороженим скотчем.
— Зараз або ніколи, — прошепотіла я.
І одразу слабкість у ногах.
Плечі просіли, дихання рване, коліна тремтять.
А ніж здавався чужим і холодним.
— Зараз або ніколи, — вмовляла себе я.
Я дивилася на матову ручку, щербате лезо.
Тільки вчора вона його точила.
Я чула протяжний, пронизливий скрегіт, від якого нили зуби.
Цей відголос пройшов холодком по хребту.
Я відступила від столу.
Занадто близько…
Треба подумати ще раз.
Не поспішати.
Але часу нема.
Глупо.
Треба дочекатися моменту.
А ось він — цей момент: стареча спить, ніж переді мною…
Повернулася до вікна.
На підвіконні старий кактус у глиняному горщику. Голки довгі, пучками. Хижі.
— Навіщо я це розглядаю? Що мені кактус?
— Зараз або ніколи, — сказала я собі. — Зберися. Зроби — і все.
Але варто було уявити: відчиняю двері… підходжу…
І ноги підкошувалися…
Чому вона не виходить?
Чому завжди так?
Я прислухалася — було надзвичайно тихо.
Підійшла до її дверей — навіть дихання не чути.
Постояла…
Повернулася.
Ніж чекав.
Терпляче.
Він знав: рішення прийнято.
Не вистачало лише одного вдиху, одного руху.
— Так! Інакше ніяк, — сказала я і взяла ніж.
Тепла рукоятка додала впевненості.
Повільно підійшла до бабусиної двері.
Прислухалася — тихо.
Оперлася спиною об стіну і мляво сповзла вниз.
— Тут.
— Буду чекати тут.
Видимо, я заснула.
Не пам’ятаю. Просто провал, глибокий, задушливий, без снів.
Здригнулася від металевого дзвону — ніж впав на підлогу.
Світанок.
Бліде ранкове світло пробивалося в вікна, як слабка надія, але ліниво, непрохано.
Прислухалася…
Тихо.
Тільки далекі звуки дому, що прокидається.
Скоро вона встане…
Сходила до туалету.
Почекала...
Вмилася.
Почекала знову…
Ніж весь час був зі мною.
Поставила чайник.
Може, свисток.
Може, він її розбудить.
Вийде назовні — і тоді…
Стояла біля її дверей, слухала пронизливий свист з кухні і чекала.
Руки спітніли.
Серце калатало — неакуратно, безладно.
Тільки б не вийшла…
Зараз вийде…
Ще трохи…
Ось зараз…
Не виходь!..
Як же противно він свистить.
Свисток вилетів і з грохотом упав на плиту.
Ну це… це точно її розбудить.
Я чекала…
Чекала…
Чекала…
Нічого.
Двері не відчинилися.
Я вимкнула газ, взяла телефон.
Сиділа під дверима: телефон у руці, ніж поруч, на підлозі. Як вірний супутник.
Чекала.
Завурчав живіт. Гучно.
Раніше здавалося, що навіть цей утробний звук провокує її прибігти.
А зараз ні.
З-під дверей віяло лише холодом.
Я сиділа, обнявши коліна.
Слухала цю тишу.
Я вже нічого не хотіла.
Ні рішучості, ні виходу.
Тільки б вона вийшла зі своєї бісової кімнати.
Тільки б з’явилася — звичайна, сопуча, гнівна, як завжди.
Хай бурчить, хай обурюється, б’є рукою по столу і поїть своїм відваром — лише б вийшла.
Я пішла на кухню.
Навмисне гучно стукала посудом, смажила яєчню.
Потім довго не вимикала кран.
Шум заповнював квартиру, але від цього ставало ще більш порожнє.
Стареча так і не вийшла.
— Захворіла? — сказала я вголос. Голос здався чужим.
— Напевно, — відповіла сама собі.
— Треба піти, провідати. Може, води принести…
Слова завислі в повітрі, як чужі.
«Чий це голос?» — оглянулася я. Але все ж відповіла:
— Не буду поспішати.
Наповнила всі тазики й відра. Вода гучно вдаряла в пластик, надто гучно, оглушливо. Намагалася навмисно грюкати ними у ванні.
Хлопнула дверима. Ще раз.
Потім ходила по квартирі.
Зауважила, що розмовляю сама з собою — так, коли слова йдуть попереду думок.
— Їй погано. Піди, подивися.
— Не піду. Я не можу.
— А якщо вона там задихається? Або з серцем щось?
— А що я можу зробити?
— Викличеш швидку, дурна.
Зупинилася біля дверей, на короткому імпульсі — ніби хтось штовхнув зсередини — простягнула руку і взялася за ручку.
Холодна.
Обпекла.
Я відсунула руку.
— Ні. Я не можу.
Тиша тяглася сирою павутиною.
Незвичайна.
Неправильна.
— Але якщо вона там помирає?
Це питання вдарило у скроні. Вивело зі ступору.
Якщо вона помирає… Якщо вже померла…
Як можна це пропустити. Як потім жити?..
Треба ввійти.
Допомогти.
Допомогти?
У чому саме допомогти?..
На секунду я завмерла і, здалося, усміхнулася. Не зовні — всередині. Ніби хтось у мені усміхнувся замість мене.
Рішуче взялася за ручку. Натиснула. Двері легко піддалися — надто легко, ніби чекали.
Я розчинила їх.
В ніс вдарив важкий, задушливий запах.
Штори щільно зачинені. Морок.
Вона лежала на величезному ліжку, на спині, ближче до краю. Прикрита ковдрою, руки поверх, вздовж тіла.
Повільно, не дихаючи, я підійшла, прислухаючись до тиші.
Обличчя… не те, що я пам’ятала. Ніби за ніч постаріла ще на двадцять років. Шкіра сіро-жовта, тонка, натягнута. Вузькі губи зімкнені, але рот напіввідкритий, ніби хотіла щось сказати. Шия витягнута, тонка, майже пташина. Ліва сторона обличчя і шиї багровіла — тінь чи синяк, в який не хочеться вдивлятися.
Її руки… завжди жили своїм життям — хапали, жестикулювали, перевіряли ключі в кишені, шарили по шафах. Зараз лежали рівно, спокійно, як не її. В правій міцно стиснута зв’язка ключів.
Я стояла, дивилася і не могла зрозуміти — що відбувається всередині мене. Мало бути страшно. Аби жаль. Аби… хоч щось.
Але всередині була така тиша, що нагадувала пустоту.
— Ось і все, — прошепотіла я.
Дивитися було важко, але не дивитися ще важче.
Чого я чекаю?
Що вона зітхне? Відчинить очі і заричить?
Або не зітхне?
Мислі з’являлися повільно, як на старенькому комп’ютері.
Я згадала, як вона кричала на мене тоді, біля дзеркала. Як схопила мене за косу. Як вдарила по обличчю. Як звинуватила у крадіжці…
І все це було уривками чийогось життя. Іншого. Не мого. Ніби прочитано десь, колись.
— Вона померла, — сказала я і почула не свій голос. Він прозвучав рівно, як оголосив погоду.
Дивно — я багато разів чула про запах смерті, холод, але нічого подібного не відчувала.
У її нерухомості було щось… визволяюче і щось дуже неправильне.
Як бажання, яке не можна визнати і тим більше озвучити.
Я намагалася зрозуміти: що всередині мене сильніше?
Страх? Вина? Полегшення?
Або… нічого?
І це «нічого» вивело мене зі ступору.
Я підійшла до вікна і відкрила штори. Яскраве світло тепло обгорнуло мене, так, що я на мить затрималася.
Потім, стараючись не торкатися її, забрала ключі.
Пішла відчинила двері у парадну.
Повернулася і накрила дзеркало скатертиною зі столу.
Епілог
— Ну де той клятий Михалич? — бурчав водій швидкої. — Вічно запізнюється. Не люблю його зміну.
— Та не сердься, Петровичу, — озвалася молодша фельдшерка, миловидна дівчина з невинним поглядом, поправляючи сумку. — Он він уже йде.
— Що там? — спитав Михалич, літній чоловік, фельдшер швидкої допомоги, вмощуючись і грюкнувши дверима.
— Ти, Михалич, удома так холодильник закриватимеш, — гаркнув водій. — Скільки разів казав: не грюкай дверима.
— То що там? — повторив Михалич, утомлено глянувши на фельдшерку.
— Смерть жінки. Вісімдесят три роки. Телефонувала онука. Скоріш за все — без криміналу. Вік. Тут недалеко.
Двері до квартири були відчинені. Симпатична дівчина років сімнадцяти, з розкішним волоссям, чорноброва, з порожнім поглядом. Лікарі спершу не надали цьому значення — все ж таки смерть у домі.
Вона провела їх у спальню, де лежало тіло.
Звичний запах старечого житла.
— Смерть настала орієнтовно п’ятнадцять — вісімнадцять годин тому, — констатував Михалич після огляду. — Попередньо — інсульт.
Треба було заповнити формуляри, але дівчина вийшла.
Знайшли її на кухні.
Вона, бурмочучи щось собі під ніс, перекладала посуд у шафках…
