Світло холоне в Темряві

Жертва отямилась від монотонного скрипу — гойдалка чи двері на іржавих петлях. Щокою проходив струмінь болю від сирої землі. Все тіло змерзле, наче кров у жилах перетворилася на крижаний гравій. Хотілось пити. І раптово цей запах застояної води, підвалу та заліза. Він мерзенно в'їдався в ніздрі.

Вона поволі розплющила очі. Повіки набрякли, залишаючи лише тонку шпарину. Дівчина доторкнулась до обличчя. Пальці обпекло різким болем. Крізь вузьку смужку світла вона побачила чорні туфлі на білих колготках. А потім і її. Скрип. Скрип.

Маленька дівчинка висіла на зашморгу. Крізь її золотаво-брудне волосся дивились скляні очі у підлогу. Аня? У пам'яті спалахнули обривки відчинених дверцят машини та її усмішки сестри. Аню! Хотіла викрикнути, але горло не видало жодного звуку. Воно пекло.

Вона торкнулася шиї. Шкіра була потріскана й шорстка на дотик. Миттєвий біль струменем пройшовся її тілом, наче намагався розплавити їй мозок. Дівчина підвелась на лікті, але хребет спалахнув вогнем. Повільно, хилитаючись, змогла встати. Вона розставила руки, щоб не впасти. Гаряча хвиля пробіглась кожною клітиною. Серце гупало так, ніби хотіло вирватись з грудей.

Спокійно. Кліпни раз. Кліпни два. Простір поплив перед очима, але їй вдалось роздивитись, що вона у якомусь смердючому підвалі. Підлога земляниста, стіни з грубого каменю та вогкого бетону. Вікон тут не було. Єдине світло лилося від тьмяної лампочки без плафона, що, як павук на павутині, звисала зі стелі. Вона кидала моторошні тіні. У дальньому кутку чорніли дерев'яні двері.

Знову глянувши на маленьку дівчинку, світ зупинився.

Скрип зник. Біль розчинився. Перед нею була лишень вона. Аня. Її маленькі білі ручки звисали, наче зламані крила мертвої пташки. Дівчина обійняла її холодні ноги. Сльози полились з очей.

Відірвавши погляд від Ані, дівчина побачила хлопців та дівчат, кинутих на купі. Вони лежали у калюжах крові просто так, на землі. Світ довкола крутнувся, але їй вдалось втримати фокус на темній, заплямованій кров'ю стіні. У затіненому кутку нерухомо лежало тіло підлітка. Його широко розплющені очі давно втратили свій блиск. Кучеряве, темне волосся забруднене грудками землі. Руки та ноги туго зв’язані мотузкою. Біла сорочка не змогла прикрити розрізану черевну порожнину, з якої витекли нутрощі. Нудотний спазм підійшов до самого горла і вона виблювала білу, пінясту, тягучу речовину. Горло запекло, наче його наново різали по живій плоті. Раптом почулось брязкання ключів та човгання чобіт. Десь незрозумілі відгомони чоловічого голосу.

Дівчина глянула на темні двері, крізь які лилось жовте світло. Її немов струмом вдарило і вона стала озиратись довкола, шукаючи куди тікати. Сховатись.

— Я розумію, — запевнив когось чоловічий голос, — Не хвилюйся. Її воля вже звершується. Та буде ЇЇ Святість! Зачекай, скажи мені, ти не бачив…

Вона вже не чула чоловіка. Куди тікати? Очима чіплялась за будь-що. Золотава чаша, що схожа на ритуальний кубок, наповнена багровою рідиною. Вологі стіни. Шафа! Вона покульгала, затиснула рот, щоб не закричати від болю в спині. Відчинила двері. Там висіли довгі мантії. З коридору долинуло скрипіння колеса та бахкання металу. Дівчина миттю шугнула в шафу і зачинила дверцята, затамувавши подих.

Клацнув замок і відчинились підвальні двері. Одяг торкався її шкіри на спині, шкребучи рани. Вона закусила язик, щоб не подати бодай звуку. Через тонку шпарину побачила дебелого чоловіка, одягненого у чорну мантію, що напнулась на його товстому животі. Дівчина його впізнала! Сусід Мартін! Як же так? Вона мимоволі згадала, як добрий вусань дав їй цукерки біля церкви. А зараз що? Він убивця? Чоловік підійшов до мертвих тіл…щось помітив на підлозі. Блювотиння.

— Знову когось вивернуло! Мерзотні паскуди! — вилаявся він та розтер чоботом слід. — Дідько!

Потім глянув прямо на шафу. Важкими кроками чоловік наближався. Дівчина присіла і відповзла. В ніс вдарив кислий запах брудного одягу. Мантії залоскотали її обличчя. Вона затулила ніс рукою і обхопила іншою коліна, ніби намагалась зменшитись чи кудись провалитись. Він тебе знайде! А тоді вб'є! Зі скрипом відчинились дверцята. Чоловік нахилився і взяв брудну ганчірку, витерши чобіт. На мить він завмер з нею в руках.

— Що за запах?

Чоловік наморщив ніс. Дівчина заплющила очі. Можливо це просто сон і вона скоро прокинеться? Вона закусила губу і відчула смак крові. Не схоже на сон. Чоловік став принюхуватись, а потім зняв мантію з вішака і притулив до носа.

— Ну і чого вона так смердить? Наступного, хто забуде випрати після справи

— задушу у власній мантії. — пирхнув він.

Потім кинув назад ганчірку та мантію, гепнувши дверцятами, і пішов до тіл. Він глянув на Аню, що висіла на зашморгу. Витягнув із кобури мисливський ніж, одним рухом перерізав мотузку. Тіло безвольно впало йому на руки. Здоровань закинув її собі на плече, наче мішок, і вийшов у коридор. Там щось важке глухо гримнуло об метал.

Він повернувся ще раз. Підхопив друге тіло й так само виніс. У коридорі вже скрипіло колесо, і звук повільно віддалявся.

Вибирайся, поки його немає!

Дівчина вийшла з шафи й вдихнула на повні груди. Але варто було ступити на підлогу, як холод одразу вчепився в кістки холодними пальцями. Ніби сама смерть дихнула їй просто в потилицю. Сирим подихом могили. На мить, повітря стало густішим і їй нічим було дихати. Потім її затрусило так, що зуби зацокотіли. Я тут змерзну. Вона повернула голову й глянула на шафу. Вдягни мантію! Відчинила дверцята і потяглась до чорної тканини. Руки трусились, поки вона застібала ґудзики. Яке гидотне. Як же воно смердить. Груба тканина зачепила рану на горлі і вона ледь не скрикнула. Ноги майже не відчували землі. Вони ніби були у холодній воді. Похитуючись підійшла до дверей. Завмерла, прислухаючись до звуків. Звук колеса віддалявся. А потім й зник. Почувся стук дверей і знову колесо заскрипіло, аж поки не стихло. Дівчина наважилась потягнути ручку на себе і визирнула. Довкола нікого. Стіна коридору пливла, не маючи чіткої картинки. В яку сторону йти? Рушай вліво, бодай кудись.

Тримаючись за стіну, вона ступала холодною землею. Біль у ногах вщухав. Коридор закруглявся. Дрібні камінчики штрикали задубілу шкіру. Зверху, попід стелею тягнувся провід, що з'єднував брудні лампочки. Ноги ніби ступали під водою. Наче вона десь не тут. Десь далеко. А це все просто сон. Страшний сон. Де я? Що сталося? Як ми сюди потрапили? Серце калатало так сильно, що здавалось от-от лусне. Позаду почулось брязкання металу. Дівчині аж подих перехопило і вона пришвидшила крок. Але куди бігти? Здавалось, звуки наздоганяли її. Позаду відчинились скрипучі двері. Помітять. Знайдуть. Вб'ють. Двері наліво. Дівчина натиснула ручку. Марно, замкнено. Потім пішла вперед. Лишень десь сховатись. Боже, прошу допоможи, благаю!

Двері праворуч. Спробувала потягнути ручку. Не піддались. Почулось шаркання з коридору, яке наближалось в її сторону. Дівчина ледь не бігла. Попереду замайоріли ще одні двері. Вона кинулась вперед, але хребет пронизав новий спалах. Вона ледь не впала на коліна, але вже дісталась дверей. Натиснула важку ручку і ті з натиском відчинились. Кроки човгання стали гучнішими. Дівчина пролізла у вузький отвір. З-під тонкої шпарини світла у дверях вона побачила швабри та віники притулені до стіни. Човгання наближалось. Затулила рот рукою. Здавалось, що навіть стукіт її серця могли почути. Кроки минули двері та розчинились. Куди йти? Що робити?

Вона опустилась на землю. Обхопила коліна руками. На якусь мить дівчину накрило полегшення. У цій чорній мряці спалахи спогадів, наче з пошкодженої плівки, десь виринали на поверхню. Вона згадала яблуню, що росла біля рідного дому. Там Аня бігала в рожевих шортиках та білій футболці. Мама вийшла на ганок і погукала:

— Зоя, ходи їсти!

Дівчина підняла голову. Мене звати Зоя!

— Мартіне, ти всіх забрав? — почувся жіночий голос з коридору.

— Майже.

— Давай, закінчуй. Потім гукнеш тих трьох довбнів! Нехай готують ритуальне полум'я!

— Добре.

Що вони збираються робити? Зоя, вибирайся звідси! Тільки не поспішай, прошу тебе.

Зоя затамувала подих, прислухаючись до звуків. Запищало колесо в коридорі, поступово стишуючись. Звук ліворуч. Йди праворуч.

Дівчина ледь відчинила шпарину у дверях і визирнула. Здавалось, що навіть вологі стіни спостерігали за нею. Ще якусь мить вона прислухалась і обережно вийшла у коридор. Зоя здригнулась від холоду. Накинула каптур і пішла праворуч. Вона торкалась пальцями стін, підтримуючи себе. Позаду щось брязкнуло, і Зоя здригнулась, але не зупинилась. Очі вихоплювали кожний сантиметр коридору, шукаючи хоч якогось виходу. Задубілими ногами вона ступала на маленькі гострі камінчики. Попереду у напівтіні з'явились двері. Дівчина наблизилась до них. Притулила вухо, прислухаючись, чи хтось там є. Зі шпарини внизу лилось блякло-сіре світло. Вона опустилась до самої землі, заглянувши всередину. Але там лишень розгледіла ніжки стола та краї книжкових шаф. Можливо, там є вікно!

Дівчина з натугою натиснула всім тілом на двері й ті піддались. Всередині нікого не було. Солодкий запах книг та паперів вдарив їй в ніс і вона ледь стрималась, щоб не чхнути. Зоя оглянула кімнату. Посередині стояв дубовий стіл. На ньому древній фоліант, схожий на Біблію. Викарбуваний золотавий знак тригранної зірки, вписаної в коло, відсвічував. Позаду столу лилося бліде сяйво з вікна, що височіло майже під стелею. Книжкові полиці прилягали до стін. Зоя стала на стілець і виглянула крізь запилюжене скло. Чоловік у мантії складав дрова у вогнище. У центрі стояв перевернутий хрест. Зоя на мить заплющила очі і глибоко видихнула.

Всюди оточував ліс. Втекти туди і... Хтось кашлянув з коридору і Зоя смикнулась. Наближались кроки. Ховайся! Вона металась поглядом від однієї шафки до іншої, але куди? Тінь з дверної щілини витягнулась по землі. Зоя відсунула стілець і чкурнула під стіл. Вона міцно обійняла ноги. Важкі кроки підійшли до столу. Дівчина тремтіла від страху. Руки стали мокрими та липкими. Над столом почувся якийсь шурхіт, брязкання ключів і хтось вийшов з кімнати, клацнувши замком. Зоя наважилась вдихнути повітря.

Тремтячи, вона вилізла з-за столу. Чорного фоліанту не було на місці. Зоя кинулась до дверей, але вони були зачинені. Ти попала! Як тепер вийти звідси?

Хотілось плакати. Хотілось кричати. Хотілось до мами. Хотілось, щоб цей жах нарешті закінчився. Та не можна було. Якщо ти й надумала йти крізь вікно, то знайди бодай якусь зброю. Дівчина озирнулась, шукаючи хоч щось, щоб могло їй допомогти. Відчинила одну шафку. Там окрім книг нічого не було. Відчинила іншу. Те ж саме. Повернулась до столу і висунула шухляду. Вона витягла кілька аркушів. До одного з них було пришпилене фото. Дівчина у білій кофтинці й джинсах дивилась просто в об'єктив, злегка усміхаючись, чорне волосся спадало на плечі.

Зоя сіпнулась.

— Це ж… я?

Спогад спалахнув: шкільне подвір’я, сонце в очі, Мартін і однокласниця в черзі на знімок. Те саме фото, яке вона тоді так ненавиділа.

Зоя прочитала короткі рядки:

Зоя Мілеславська. Відмінниця у школі. Чотирнадцять років. Спілкується з трьома подругами. Світлана, Віра й Марія. Зоя не курить, не вживала заборонених речовин. Чиста кров для пробудження Воскресіння.

Прекрасно. От що буває з хорошими дівчатками. Зоя взяла інший файл.

Аня Мілеславська. Сім років. Сестра Зої. Зірка завершення ритуалу Воскресіння пророчиці Чаруни. Чиста кров.

Зоя глянула на фотографію маленької дівчинки. Аня примружилась від сонця, що било в очі. Знімок зроблено цього року у парку. Дитина сидить у рожевій сукенці й прикриває обличчя долонями. Усі казали, що сестри — повні протилежності: Зоя — темноволоса, Аня — світловолоса. Дівчина зірвала приклеєне фото з файлу і засунула під рукав. Заберу її з собою. А тепер — головне вижити.

Так і не знайшовши нічого корисного, вона повернулась до вікна й стала на стілець. За склом уже височіла копиця дров. Але тепер темні, тягучі краплі крові спадали з хреста. Ніби то просто густа фарба. Саме сіре, важке небо нависло над лісом довкола, наче щось страшне наближалось. І лишень тонкий червоний промінь сонця пробивався крізь цей товстий щит до землі. Зої перехопило дихання. Вона ніби опинилась під водою.

Семеро людей у мантіях сиділи навпроти, навколішки. А перед ними стояла жінка. Її руді, хвилясті пасма визирали з чорного каптура. Вона розгорнула чорний фоліант і стала читати, наче оголошувала медовим голосом:

— Ми зібралися тут, бо нас роками годували брехнею. Вони нав’язали нам Свого Бога й назвали Його єдиним. Змусили забути про Чаруну — ту, що приходила першою, що торкалася людського болю й зцілювала, а не судила. А їхній Бог? Він мовчить. Він завжди мовчав. Та Чаруна відповідає. Завжди. Я чула Її. І ви чули. Сьогодні ми повернемо Її ім’я. Бо той, хто піде проти Неї

— піде проти самої істини. Для їхнього Бога вони — раби. А ми для Чаруни

— Діти. — На мить вона окинула усіх присутніх оком, переводячи дихання. Зоя не могла відірватись від її чаруючого голосу, що ніби приклеїв дівчину до стільця і змушував слухати далі:

— Я теж колись молилася їхньому Богу. Дивилася в небо і чекала любові. А отримала лише мовчання і біль.

Вона провела пальцем по лезу ножа, зміїної форми. Потім вказала на перевернутий хрест.

Погляньте на цей символ. Він не для наруги. Він перевернутий, бо ми відвертаємося від брехливого неба і дивимося вглиб. У землю. Туди, де чекає Вона.

Її голос ледь затремтів:

— Їхній Бог вимагає страждань. А Чаруна просить лише чистоти. Кров цих дітей — це не вбивство. Це ключ, що відмикає браму. Ми не знищуємо їх, ми робимо їх частиною вічності. Ми віддаємо їх Темряві, щоб вони ніколи не знали, що таке світло, яке пече. Тож слухайте... слухайте святі рядки:

— І прокинеться та, що спала в землі, І обійме світ у своєму мовчанні.

Тринадцятеро стоять перед Відродженням, бо коло не замикається без числа завершення.

— Прийди, Чиста Темряво, першонароджена з порожнечі!

Ти, що була до світла, і що світло поглинаєш. Ти — початок, і Ти — кінець усіх речей.

Ти—наша забута мати

П’ятеро в мантіях схилили голови до землі. Тіні їхніх каптурів сповзли долівкою, зливаючись у єдину пляму.

— Хай буде ім’я її назване знову. І печать зірветься.

І попіл підніметься вгору, бо в Темряві — очищення,

у Світлі, якому поклоняються всі — гріх…

Цей голос настільки заворожив Зою, що та труснула головою, ніби скидаючи з себе марево. Годі слухати! Маєш шанс! Поки вони всі тут! Не поспішай. Будь ласка. Більше думай.

Тіло обдало окропом. Вона натиснула на маленьку ручку й потягнула скрипуче вікно на себе. Стара фарба вколола шкіру. Дівчина завмерла на мить, не відводячи погляду від вбивць. Але схоже її ніхто не почув. Потім вона висунулась і глянула по сторонах. Нікого. Не спускаючи погляду з людей, Зоя закинула одну руку за вікно й сперлася об зовнішній карниз, тоді — другу. Впершись ногами в стіну, вона видерлась на підвіконня й, ставши на карачки, виповзла крізь вікно. Натягнувши каптур, ще мить постояла, прислухаючись, чи не помітив хтось. Зоя пішла вздовж дерев’яної стіни з облупленою фарбою, та пригнувшись, вийшла на велику галявину, яку встеляла зелена, мокра трава. Дихання уривалось, але хотілось жити. Зоя видихнула і пішла вперед, намагаючись не привертати зайвої уваги. Знизу побачила місто, але потрібно було пройти ліс. Зоя озирнулась, чи ніхто не йде за нею, і побачила, що над нею височіла стара дерев'яна церква, відкидаючи довгу тінь. Про це місце вона не один раз чула, що там водяться одні п'яниці та наркомани. І мама постійно їй говорила не наближатись сюди. Вона була слухняною.

Зоя пірнула у саму гущавину лісового мороку. Дерева ніби самі розступились перед нею, а нависаючі гілки закривали сіре небо. Земля під ногами не колола, ніби дівчина перестала біль відчувати. Лишень холод різав тіло, як тонкий метал. Вона трусилась, склавши руки, намагаючись зігрітись. Тонка тканина мантії не могла вберегти її від холоду.

— Вона жива. Жива?

Зоя почула дитячі голоси й озирнулася. Хлопчики й дівчатка ніби кликали її: то зліва, то справа. Вона все частіше крутила головою, але ніде — нікого. Голоси шепотілися між собою.

— Біжи, дівчинко, біжи.

Це в твоїй голові, йди далі. Не озирайся. До міста.

— Пощастило. Скажи їм, допоможи нам. Зоя, біжи, біжи…

Дівчина затулила руками вуха, намагаючись заглушити голоси, але вони стали ще настирливіші.

— Дівчинко, люба, ти жива! Ти жива! Біжи далі, далі. Ми допоможемо тобі. Скажи їм, скажи…

Зоя спіткнулась і впала на коліна. Під долонями вона відчула в'язке тепло. Її засмоктувало, наче в трясовину. Вона кинулась борсатись, але чорні щупальця, вирвавшись із землі, тягли її на дно. Схопили за руки, ноги. Дівчина спробувала звільнитись, та провалювалася лише глибше. Спочатку пальці втонули, потім лікоть. Щось тягло її вниз, наче звір. Вона відчайдушно смикнулась, але багно всмоктувало глибше, цупко стискаючи її шкіру, як холодні губи. Раптом під ногами щось тріснуло. Ґрунт провалився. Вона зойкнула і її ніби проковтнула сама земля.

Зоя на мить втратила відчуття життя, рівноваги, але все ще стояла в тому лісі. Тільки декорації інші. Червона блискавка розсікла темне небо, ніби рана, що відкриває інший світ. Дівчина побачила перед собою землю — темно-брунатного кольору. Немов розбухлий мох чи болото з фаршу. Повітря було просякнуте залізом та чимось гидким.

— Якщо ти не встигнеш… — прошепотів дитячий голос. — Глянь на них.

З-під землі, просто перед її обличчям, одна за одною виринали постаті. Бліді дівчата й хлопці, мов потопельники, із порожніми очима, з розчепіреними пальцями, що тягнулися до світла.

— Ці вбиті діти не останні. Будуть інші жертви, якщо вбивць не зупинити, — прошепотів голос, тепер майже у вусі. — І це буде твоя вина.

Зоя закрила очі руками. Раптово все стихло. Вона повільно опустила долоні і все розвіялось, як ранковий туман. Повітря знову стало холодним, земля — твердою. Вона зірвалася на ноги й побігла. Хотіла тільки одного — далі звідси, поки не стало гірше. Вітер розвівав її волосся, а позаду все ще шепотіло:

— Не оглядайся… — зліва.

— Зоя, стій… — справа.

— Раз, два, три… знайдеш нас у траві… — вже позаду.

Дівчина намагалась їх заглушити, та вони повторювали одне й те ж.

— Поспішай, біжи, Зоє, біжи…

Біль ніби покинув її тіло. Вона забула про рану на спині. На горлі. Тільки холод був з нею. Ніг не відчувала. Попереду розвиднілось. Світло вдарило їй в обличчя, Зоя зупинилась і озирнулась довкола. Вона стояла на асфальті, а попереду охайні будиночки рівним рядом. Мамо, я йду!

Дівчина ступала на холодний асфальт. Повз пробіг кудлатий пес. Зоя на мить заціпеніла, та той і носом не повів у її бік. Пощастило. Вона минула ще два будиночки та на дошці оголошень з'явилась кольорова фотографія. Зоя підійшла й здерла аркуш.

Увага, розшук!

Розшукується Зоя Мілеславська. Зріст 1,70 м, вік: 14 років.

Зникла зі шкільного подвір’я разом із сестрою Анею; востаннє бачили під час великої перерви.

Це ж я. Вона придивилася до знімка: волосся чорного кольору, дівчина з очима темного шоколаду, в білій сукенці, такій самій, як під мантією. Трохи далі, на стовпі, — ще одне дитяче оголошення. Там кучерявий, усміхнений підліток. Зоя впізнала його. Серед купи мертвих дітей. Вона прикусила щоку і стрімголов кинулася до відділку поліції. Зоя мчала боса, у мантії, але натовп не озирався на неї. Хтось говорив телефоном, хтось сміявся, і ніхто не помічав, як повз них пролітала дівчина, легка, мов хмаринка, що навіть й тіні не кидає. За хвилину велика двоповерхова цегляна будівля кинула тінь на Зою. Поруч вітер колихав жовті маргаритки, що росли в ряд. Поліціянт в чорній уніформі відчинив двері.

— Допоможіть! — викрикнула Зоя до нього. — Почекайте.

Але він пішов до припаркованої машини, вниз з опущеною головою. Ну й до дідька тебе! І потягнула важкі двері відділку.

В коридорі стояв гул голосів і човгання підошви по лінолеуму. Заклопотані поліціянти ходили туди-сюди: один ніс теку з документами, інший говорив у рацію, десь бухнув принтер і дзеленькнув телефон. На стінах — дошка зі зниклими дітьми, під нею — мокрі сліди від черевиків і складені парасолі. Повітря пахло кавою й пилом від паперу.

Якісь всі занадто заклопотані. Зоя обережно ступила босоніж на лінолеум і пішла до рецепції. За скляною перегородкою сиділа чергова поліціянтка, кулькова ручка шурхотіла на бланку. На грудях блищав жетон, поряд парував паперовий стаканчик. Над віконцем миготів маленький монітор із камери. Зоя стала ближче, торкнулася пальцями холодного краю стійки й ковтнула слину. Вона нахилилась до віконця.

— Допоможіть, я поранена! — Крикнула до байдужої жінки за склом, — я знаю про зникнення дітей. Ви мене чуєте, агов? — Зоя махнула рукою, ніби хотіла розвіяти дим.

Кулькова ручка черкнула по бланку; жінка перекинула аркуш і взяла наступний. Зоя постукала пальцями по склу — поліціянтка навіть не звела очей.

— Я до вас звертаюся!

Раптом з-під долоні поповзло тепло — лагідне, мов від грілки. Зоя стисла зуби. Не змогла поворухнутися. Ноги, ніби приклеїлись до лінолеуму, пальці прилипли до скла, а в грудях затамувала подих.

Війнув запах кави.

— Привіт, Олю, є щось нове сьогодні? — чоловік у формі притис до долоні гарячий картонний стаканчик; пара клубочилася над кришечкою.

— Вибач, Вікторе, та жодних новин, — чергова підвела погляд. На мить її очі зійшлися з Зоїними — і пройшли крізь, мов через відблиск у склі.

Чоловік тяжко видихнув, відпив ковток.

— Гаразд… якщо щось, то…

— Я знаю, що робити, — урвала його рукою поліціянтка. — Йди.

Як тільки він відступив, Зою затрусило так, ніби кинули у сніг. Мене що? Ніхто не бачить? Не чує?

Поліціянтка провела очима чоловіка до кабінету. Зоя показала їй середній палець. Прямо перед її носом. Але жінка повернулась до своїх паперів, черкнувши щось чорною ручкою.

О боже, ні…але як…що…Я просто сплю…Так, слід прокинутись. Мамо, розбуди мене! Вона з усієї сили вдарила себе по щоці, сподіваючись відчути біль, але його не було.

— Я не хочу... — зашепотіла вона, сповзаючи спиною по стійці вниз, обхопивши голову руками. — Я не можу померти. Мамо, будь ласка, забери мене додому...

Дзеленькнув дзвіночок — відчинилися двері. До холу увійшла вродлива жінка. Аромат квіткових парфумів торкнувся Зоїного носа. Синя спідниця хвилею коливалась до колін, чобітки цокотіли підлогою. А набряклі небесні очі Зоя ніколи б не забула. Вона рефлекторно відступила, не зводячи погляду зі своєї мами.

— Добрий день, — поправила сумочку на плечі жінка і стала перед стійкою.

— Мамо? Ма, я тут! Глянь на мене! Зоя підбігла і махнула руками перед обличчям жінки, але вона не чула і не бачила.

— Вибачте, пані, але новин немає. Мама Зої тяжко видихнула.

— Можна мені піти до слідчого? Поліціянтка підняла очі на жінку.

— Пані, він вам скаже те ж саме. Ми докладаємо усіх зусиль, щоб знайти дітей…

Розпач проїв Зоїне нутро, від чого вона скривилась. Вона померла. Більше ніколи не відчує тепла своєї мами. Це кінець усьому…Порожнеча стискала зсередини, немов тугий корсет. Простір висмоктав рештки звуків. Але чому вона тут, а не в раю чи де там в усіх книгах пишуть?

— Ну, і чого ти ось тут розсілась і надумала нюні пускати? — почувся хлопчачий голос поруч.

Дівчина піднялась і побачила підлітка, що нависав над нею. Він склав руки на грудях і зухвало посміхнувся.

— Ти мене бачиш? — підвелась до нього Зоя. Вона побачила на лобі чималий синець. Порвана сорочка в клітинку була застібнута криво, а на чорних штанах виднівся слід протектора.

— Дозволь представитися. Я — Андрій, — він театрально вклонився. — А ти, я так розумію, новенька?

— Новенька? — не зрозуміла Зоя. — Ти знаєш, що відбувається?

— Значить, таки новенька, — Андрій притулив палець до підборіддя, задумливо постукуючи. Крізь нього пройшов поліціянт, а той навіть оком не повів. — Бачиш? Думаю, ти й сама здогадуєшся.

Зоя не зводила величезних очей з Андрія.

— Я теж спочатку панікував і не розумів що й до чого. Крізь людей ти можеш ходити, бачиш? Здається, ми застрягли, а вони навіть не знають, що ми тут є.

— Я не розумію. Поясни нормально.

— Твоє тіло ще живе. Як і моє. Я в комі вже місяць — аварія, — усміхнувся він і махнув рукою, наче відганяв надокучливу муху. — А з тобою що? Чому на тобі ця дивна мантія?

— Я… — хотіла пояснити дівчина, як почула шепіт голосів. Вона стала оглядатись, шукаючи хто це міг бути.

— Вона ще тепла…шафа…їй холодно… — голоси лунали то справа, то зліва.

— Скажи йому: біжи…але недовго…

— Ти чуєш їх? — Зоя різко обернулася, очі бігали по холу.

— Те, що ти чуєш, — душі померлих, — спокійно сказав Андрій. — Вони говорять лише до тих, до кого хочуть. Я їх не чую.

— Ми — ті, чий час скінчився, — прошелестіло з темного кутка. — А в тебе ще є… Зоє, біжи, інакше буде пізно!

Зоя простягла руку і доторкнулася до маминої маківки. Пальці пройшли крізь чорне волосся, мов крізь теплу воду, але жодна волосинка не ворухнулася.

— Хочу тебе ще обійняти, — прошепотіла.

— Ходімо, Зоя. Тут нема чого стовбичити, — Андрій м’яко торкнув її за лікоть. — Треба якось допомогти тобі. Вона не встигла відповісти — Андрій схопив за руку й потягнув до коридору. На дверях табличка: “Слідчий Орнієнко В.О.” Вони пройшли крізь полотнище, ніби крізь тонкий дим. Зоя рефлекторно розвернулася, взялася за ручку й смикнула. Двері відчинились, а потім вона з гуркотом їх штовхнула. Віктор сидів за комп’ютером, клацаючи мишкою; екран блимав.

— Ти що, не чуєш, як я бахнула дверима?! — зірвалася Зоя й грюкнула ще раз. Віктор навіть не здригнувся.

— Так це не працює, — зітхнув Андрій. — Двері відчиняються й зачиняються тільки для нас. Для нього вони весь час зачинені. Можеш хоч малювати на столі, хоч кидатися речами — у фізичному світі все лишиться там, де було. Але якщо докласти енергії, то можна зрушити річ. Просто це їсть забагато сил. Навіть можна зникнути, вклавши в рух усе. Тому не витрачай марно.

— Гадство, — видихнула Зоя і стала за спиною слідчого. Стіл був всіяним паперами та документами. Один край залишився неторкнутим для мишки та кави.

— На що дивимося? — нетерпляче запитав Андрій.

— Тихо! — підняла палець вгору у відповідь.

Віктор дивився справи дітей. Збільшив фото. Зоя побачила маленьку Аню.

— Ох, сестричко, ти мертва, а я ні те, ні те…Як я тобі, Вікторе, маю щось сказати?

Потім чоловік відкрив інший файл. Руду жінку Зоя одразу впізнала:

МІЛА ВІСЕНСЬКА, 29 років.

Освіта: богословський факультет (не завершено).

Характеристика: замкнена, харизматична, схильна до містичного мислення. Конфлікт із родиною через релігійні переконання.

З дитинства проявляла підвищений інтерес до релігійних рухів.

Проводила таємні вечори “вчення Чаруни”, використовувала самостійно переписані тексти.

Спостерігались трансові стани, нічні зібрання, проповіді про “повернення Чаруни”.

Останнє відоме місце перебування підозрюваної:

14.10.2024, приблизно 22:40 — зафіксована камерою відеоспостереження поблизу покинутого будинку на вул. Литовській, 12, який вона раніше використовувала для зібрань групи “вчення Чаруни”. Останній раз її бачили у компанії двох невстановлених осіб (орієнтовний вік 25–35 років).

Після цього часу:

— за місцем проживання не з’являлась;

— телефон відключений;

— соціальні контакти перервані;

— місцезнаходження невідоме.

Статус: розшукується для допиту у справі № 13.

— От хто ти… — сказала Зоя сама до себе. Що мало статися з людиною, що вона почала вбивати? У кого ти вірила?

Дівчина тяжко видихнула і озирнулась довкола. Теки, справи, карта міста. Що могло б підказати цьому слідчому? Думай, Зоя, думай! Дошка! Між фото підозрюваних висіла фотографія. На сірій стіні закинутої будівлі червоним написано: 13 світил згасають — і Вона воскресає. Нижче карта міста, всіяна позначками. Майже всі поблизу шкіл, дитячих майданчиків, садочків. Поруч фото символу: тригранна зірка, над нею рукою підписано: “Символ Чаруни. Три сторони. Троє світів: світ живих, світ мертвих та світ”поміж”.

— Світ “поміж ” схожий на той, в якому ми з тобою зараз? — озвалась Зоя до Андрія, що стояв поруч, розглядаючи карту. Він злегка кивнув і нічого не відповів.

Ще один клаптик паперу: розмитий кадр із камери спостереження. Люди в чорних мантіях, півколом. По центру — щось, схоже на жертовник. Хтось приписав зверху: “Чистота крізь жертву? Повернення Чистої Темряви”? . Чиста темрява — “пробудження” віщунки Чаруни. Сектанти-фанатики.

Також на кнопках висіли фотографії підозрюваних. Прибиральник школи з кислим обличчям дивився на камеру. Майже лиса голова відблискувала крізь рідке і сиве волосся. Вигляд мав старої зморщеної картоплі. Ти завжди викликав огиду. Зоя окинула оком ще трьох невідомих чоловіків і одну жінку з рудим, хвилястим волоссям, що спадало на плечі. Гаразд, що далі? Зоя повернулась до комп'ютера. Віктор занурив пальці у чорне волосся, крізь яке проглядалися сиві пасма. Зробив ковток кави і знову в Google Maps. Слідчий зробив якусь позначку в блокноті і затиснув кнопку на мишці, тягнучи картку вліво.

— Не туди, Вікторе! Ліс! Дай сюди!

— Рухати речі дуже ризиковано, — застеріг Андрій. — Холодом ти можеш дихати скільки завгодно, це наша природа. А от, щоб торкнутися матерії, треба віддати частину себе. Ти станеш меншою. А то й взагалі зникнеш. Та Зоя його не слухала,а намагалася діяти хоч якось.

Вона схопила руку слідчого, відчувши, як її пальці занурились у його тепло. Спробувала порухати, але нічого не вийшло.

— Не працює! Ще раз!

— Це забере багато сил, не треба!

— Сама впораюсь!

Зоя згадала фільм, в якому відьма Марфа застосовувала силу повітря, ніби зсередини серця витягала ту легку прозорість. Дівчина стисла зуби. Вона уявила, як прозорий туман її пальців кам'яніє. Як кожна краплина її волі стікається в пучки, роблячи їх вагомими. Це пекло. Ніби вона пхалась у розпечену піч. Вона взяла його руку, віддаючи всю свою енергію у цей простий рух. Мишка поїхала...

— Сюди кажу!

Зоя впала на коліна. З грудей вирвався беззвучний схлип. Світ довкола закружляв і їй здалось, що вона от-от зникне.

— Що за чортівня? — здивувався він.

— Дивись, Вікторе, куди показую! — витягнула вона з себе.

— А я говорив! Застерігав! Ти можеш зникнути просто тут і зараз!— Андрій гупнувся на стілець навпроти Віктора.

— Вікторе, — протягнула вона, підіймаючись на ноги, — дивись на той ліс.

Слідчий пальцями торкнувся мишки, а потім різко відсмикнув, ніби перевірив чи не шандарахне вона його струмом.

— І знову я маю за свої гроші купувати. — Чоловік витягнув з шухляди ще одну мишку. Під'єднав у системний блок.

Клацнув, перевіряючи чи працює, і червона точка прямо з'явилась на сірому квадратику. Віктор надів окуляри. Скельця віддзеркалили синій монітор.

— Ну, бачиш що показую? — Зоя ткнула пальцем в екран. — Дивись, не тупи. Точка!

Дівчині урвався терпець. Все тіло закипіло вогнем злості. Невже можна бути таким сліпим? Її очі опустились на шию чоловіка. Там на тонкому ланцюжку звисав золотий хрестик, відкидаючи відблиск сонця. Її пальці пройшли крізь метал. Дідько! Вона спробувала знову, уявляючи, як він рветься. Марно. Зоя стисла зуби. Ще раз, сфокусуйся! Дівчина вклала весь відчай і потягнула за ланцюжок.

— Це церква! — Зоя рвонула ланцюжок. Слабка ланка роз'єдналась і хрестик упав на стіл. Віктор злякавшись, встав! А Зою відкинуло назад, наче вибуховою хвилею. Світ перед очима посірів і пішов брижами. Вона глянула на свої руки — кінчики пальців, якими вона торкалася металу, стали майже невидимими, розвіюючись, як дим.

— Ти чого такий тупий? — прохрипіла вона, ледь ворушачи язиком. Сил стояти не було.

Його грудна клітина то опускалася, то підіймалася. На лобі виступили краплини поту.

— Я тобі кажу церква і ця точка.

Зоя не стримувала злості. Невже дорослі люди можуть бути такими недолугими? Вона б точно вже здогадалась. Андрій зацікавлено спостерігав.

— Так, схоже, я перепрацювався, — Віктор швидко згріб папери докупи, на мить завмер, ще раз глянув на монітор. — Піду по каву. Так неможливо працювати. Треба зібратися.

— Ну ти й тупий, Вікторе… — Зоя зиркнула йому вслід до дверей. — Як ще тобі сказати? Що робити?

— Можна спробувати вселитися в його тіло, — кинув Андрій, — але ти зникнеш. Або… написати в його блокноті. Ризиковано, але інколи спрацьовує.

— Щось вигадаю… — відмахнулась вона.

Зоя пробігла очима по записах: кілька імен, “свідки”, “допити” — нічого цікавого. Двері скрипнули. Віктор повернувся з кавою. Сів. Кинув погляд на металевий хрестик біля клавіатури, тоді — на монітор: на карті все ще горіла червона точка.

— Добре, — пробурмотів, масажуючи перенісся. — Я перевтомився, але давай логічно. Що це за точка? Чи ми це місце перевіряли? Він помацки взяв нову мишку. Зоя затримала подих.

— Давай, Вікторе Тупий… натискай…

Курсор потягнувся до мітки, клац і збільшив масштаб. На екрані дрібно: “Руїни”.

— Руїни чого? — він клацнув правою, шукаючи “Показати фотографії”.

Зоя, бачачи, що він на правильному сліді, простягнула руку й торкнулася хрестика. Вклала в дотик увесь свій крижаний холод.Віктор саме тягнувся по ковток. Пальці зачепили хрестик — він смикнув рукою.

— Дідько! Який же він холодний…

Кава легенько хлюпнула в кришечці. На моніторі завантажилися мініатюри: обвуглені балки, зарості, обвалена дзвіниця. Віктор витер пальці об штанину, звівся ближче до екрана.

— Руїни церкви? — промовив півголосом. — Перевірити негайно.

— Ось! — прошипіла Зоя. — Ось-ось-ось!

— Працює, — тихо сказав Андрій, кивнувши на хрестик. — Маркер холодом. Далі — підштовхнемо.

Він злякано подивився на хрестик, потім на екран, де завантажувались перші фото. На моніторі з'явився напівзруйнований купол церкви.

Віктор завмер. Церква. І крижаний хрестик.

— Свята Марія... — прочитав він вголос. — Гаразд. Гаразд. Треба перевірити.

Віктор став набирати в пошуку бази даних згадки про це місце. Зоя тяжко видихнула, відчувши полегшення.

— Ходімо, більше нам нічого тут робити, — сказала Зоя, пройшовши крізь двері.

Вона повернула голову і на стільці, попри стіну побачила свою маму в залі очікування. Дівчина підійшла до неї і глянула зверху.

— Ти лише чекай мене, мамо. Вір в мене. — Зоя доторкнулась її блідого обличчя і сіла поруч. — Я побуду з тобою.

— Тож, розкажи мені, як сталось, що ти застрягла. — Андрій сів поруч.

— Занадто все жахливо, — видихнула вона і провела рукою по обличчю, — Я прокинулась серед купи трупів.

— Все місто розшукує дітей…Але виходить, ти єдина, хто ще живий. Ти знаєш, де твоє тіло?

— Воно може бути будь-де. У лісі, в тій церкві. Не знаю, — знизала плечима вона.

— А коли ти відчула холод?

— Та я як тільки прокинулась вже відчула, наскільки морозно…хоча я дещо пригадала, — зблиснула вона очима на Андрія, — коли я вийшла з шафи, внизу церкви. Я тоді якраз і мантію одягла, щоб зігрітись.

— Ось воно! — вигукнув Андрій! — твоє тіло виходить, в шафі так і залишилось.

Раптом двері кабінету слідчого гучно відчинились. Зоя здригнулась і підвелась. Віктор Орнієнко вийшов швидким кроком, на ходу застібаючи куртку. За ним поспішали ще кілька поліціянтів, перевіряючи зброю.

— Олю! — гукнув він черговій. — Машини готові? Усіх сповістили? Рухаємось на " Руїни церкви". Тихо, без сирен.

Зоїна мама схопилась на ноги:

— Ви щось знайшли? Скажіть мені, прошу!

— Пані, я вас прошу не заважати! — процідив Віктор, навіть не зупиняючись, і попрямував до виходу.

Зоя глянула на маму:

— Як грубо, Вікторе... — Вона обернулась до Андрія, що вже стояв поруч. — Ходімо. Буде цікаво.

Вони вийшли надвір і сіли в поліційні машини. Дівчина сіла позаду, як пасажирка. Андрій — поруч. Машина загула і рушила вперед.

— Без мене, Вікторе, ти б не впорався. Я буду стежити за тобою. Раптом, ти щось знову натупиш.

Зоя повернула голову до Андрія.

— Ти так багато знаєш, Андрію, — тихо запитала вона. — Чому ти сам не спробував зв'язатися з кимось раніше?

Андрій гірко всміхнувся.

— Спочатку я думав, що встигну. Мені було весело — літати крізь стіни, підглядати за вчителями, лякати котів. Я насолоджувався тим, що мене ніхто не бачить. А коли захотів повернутися... я зрозумів, що вже надто пізно.

Він глянув на Зою серйозними, дорослими очима.

— Холод затягує, Зоє. Ти перестаєш хотіти тепла. Я запізнився. Я вже більше там, ніж тут. А ти ще гориш.

На мить між ними зависла тужлива тиша.

— Як думаєш, чому люди коять такі страшні речі? — Запитала Зоя глянувши на Андрія.

— Вони в щось вірять.

— Як цікаво. Віра мала б давати крила. Про неї так гарно всі говорять, але ніхто не каже, що вона може бути такою згубною.

Андрій замислився. Він теж колись вірив, що рано чи пізно покине цей світ. Зникне холод. Відчує смак солодкої їжі. Але ні. Його віра згасла з марними спробами віднайти шлях назад.

Зоя глянула в заднє дзеркало. Сіра шкіра майже зливалась із тьмяною атмосферою. Різана рана довкола шиї, немов кривава посмішка звіра. Зоя відвела очі. Позаду котились автівки. А чи встигнуть вони її врятувати? Її тіло гасло, як свічка. Наче її кольори вигоряли на сонці. Дівчина витягла з рукава фотографію сестри. Пальцем провела по її світлому волоссю. Сум тис їй груди. Ти така ще маленька…Потім визирнула у вікно. Там перехожі йшли у своїх справах. Сонце яскраво світило. Але вона не відчувала його тепла. Лишень холод, що розсікав її тіло.

За кілька хвилин автівки зупинились біля лісу. Зоя вийшла з машини, не відчиняючи дверей. Поліціянти оточували периметр. Раптово її тіло обважніло, наливаючись залізом. Вона сперлась ліктем на дерево, переводячи дихання. Світ почав тьмяніти, ніби крізь нього проступила чорна вода. Андрій підбіг до неї.

— Зоє! Ти зникаєш! Ти стаєш прозорою!

— Я... я втомилася... — ледь вимовила вона, опускаючись на коліна. — Так холодно... я хочу спати…

— Ні! Не смій! — він схопив її за плече, але Зої бракло сил. — Ти мусиш. Ти мусиш сама їм показати! Вставай! Я не знаю де та шафа! — Він потягнув її за собою, і вона неохоче попленталась за ним, ледь відриваючи ноги від землі.

Вогняне світло миготіло серед дерев і запах диму стелився звідусіль. Зоя змогла розгледіти, що горить хрест, який готували до спалення ще зранку. Потім чулись глухі крики і поодинокі, сухі постріли. Поліція штурмувала головний вхід до церкви, звідки лунала стрілянина. Зоя та Андрій підійшли ближче і побачили, що двоє сектантів лежали на землі. Спотворені, закривавлені. Одному відірвало півобличчя, інший лежав із відкритими очима, з яких уже витекло життя. Просто поруч лежала мертва жінка у мантії з рудими кучерями. В руках вона тримала ніж. Чорне лезо було тонке та звивисте, наче змія. І скількох же ж ти вбила цим ножем? Її білу шию прикрашало татуювання з перевернутим хрестом.

Кров текла з мертвих тіл, чорна, густа, змішувалась із землею. Біля Зої та Андрія раптово пролетіли бліді грудочки диму. Вони не світилися — вони тхнули сирістю, гниллю, і в них не було життя. Лиш темрява. Ці клубки затримались над мертвими, закрутилися над головами тіл, мовби п’ючи щось невидиме, а потім поволі потяглись угору, у темне полотно неба. Зоя нарешті отямилась:

— Ходімо в церкву! — захрипіла Зоя, відірвавши погляд. — Шафа в підвалі!

Вони забігли всередину. Віктор Орнієнко якраз вибігав з ритуального приміщення, де була шафа.

— Вікторе! Сюди! — Зоя махнула руками, але він, звісно, пробіг крізь неї і вже відчинив інші двері.

— Він не бачить! — відчайдушно вигукнув Андрій.

Зоя згасала просто на очах. Її заповнила порожня прозорість, що мерехтіла наче пожована плівка. Андрій не чекаючи ні секунди вдихнув повітря на повні груди і доклав усіх зусиль. ГУП!

Важкі дерев’яні двері з силою вдарилися об одвірок.

— Тут хтось є! — викрикнув Віктор, вибігаючи з кімнати. На його голос прибігли два озброєних поліціянти.

— Приготуйтесь, — кинув він. Його очі не відривались від відчинених дверей.

Андрій забіг усередину. У напівтемряві він одразу помітив шафу. Зібравши останні сили, рвонув двері і ті зі скрипом розчахнулись. Втома навалилася миттєво, й хлопець опустився на коліна.

І тоді він побачив її. Зоя лежала всередині, скручена, як маленька дитина, з заплющеними очима. Без мантії. В білій, брудній сукні.

— Сюди! В шафі! Дівчинка жива! Пульс є! Медиків! — крикнув Віктор, зазирнувши всередину.

Андрій не міг звести з неї очей. І раптом — рух. Поруч із ним уже стояла Зоя. Не та, що лежала у шафі. Інша.

— Дякую… — прошепотіла вона.

Андрій застиг. Його обличчя було сумішшю жаху і захвату.

— Ти змогла, Зоє...

Зоя підняла до нього очі.

— Ми ще побачимось? — голос був майже нечутний.

— Неодмінно, — сказав він і обійняв її.

Вона зникла. Розчинилась, як пісок, що вислизає крізь пальці. Андрій залишився на колінах, біля шафи. В повітрі ще тремтів її голос. Хлопець вийшов на вулицю, дивлячись на мерехтливі зорі на чорному полотні.

— Стійте, стріляти буду! — закричав поряд поліціянт. Андрій повернув голову і побачив двох сектантів в мантіях, що тримали свічки в руках. Вітер розніс запах бензину. Двоє чоловіків миттю спалахнули.

***

Крізь густу темряву, де нічого немає, Зоя чула піп, піп, піп. Вона опинилась у мороці, але куди йти? Зоя крикнула, та голос просто розчинився десь. Страх забрався під саму шкіру і дістався її нутрощів. Невже тепер буду тут ув’язнена назавжди у цьому холоді? А так хотілось сонця, тепла. Хтось доторкнувся її руки, Зоя стрепенулась, але нікого не побачила. І все ж таки. Звідки цей нав'язливий писклявий звук? Зоя прислухалась і мимоволі пішла на звук. Він все ставав чіткішим, а тепло на правій руці ніжно розтікалось. А потім зникло все. Ні звуку, ні тепла. І раптово біле світло, від якого їй хотілось сховатись, поглинуло її і над нею нависла біла стеля. Запах лікарні в’ївся у ніс. Звук надокучливого апарату бив їй в вухо. Зоя слабко повернула голову і побачила маму, яка сиділа на стільці, тримаючи її праву руку. Вона не одразу помітила, що донька розплющила очі. На її обличчі промайнуло здивування, яке миттєво змінилося на переляк. Вона швидко підвелась і покликала лікаря та медсестру.

— Ох, моя люба, — мама притулилась до доньки. Дівчина відчула солодкий запах її квіткових парфумів. — Все буде гаразд…

***

Жовте каштанове листя серпантином падало на землю. Сонце яскраво світило, сповіщаючи про прихід бабиного літа. Тепле повітря пахло солодким димом, пилом та яблуками. На кладовищі з’явилося тринадцять нових надгробків, довкола яких від вітру погойдувалися букети квітів. Ось так віра може бути згубною. Бо не всяка віра веде до світла. Деяка — лише вогнем очищує шлях у чисту темряву.

Місцева преса ще довго обговорювала трагедію, що сталася з вини семи послідовників культу віщунки Чаруни. Жоден із них так і не постав перед судом: П'ятеро загинули під час затримання, чинячи опір, а двоє вчинили акт самоспалення. Сектантів поховали на старому кладовищі. Батьки не хотіли, щоб їхні діти спочивали поруч із вбивцями. Зоя стискала букет ромашок в руках. Вишитий чокер добре прикривав поріз. Вона ще хрипло говорила. Дівчина не зводила очей з білої плити:

Аня Мілеславська.

25.07.2018 – 20.10.2024. “Маленька зіронька, що так швидко згасла…”.

На фотографії посміхалась все та ж світла дівчинка. Зоя тихо поклала квіти. Мама ледь стиснула її плече.

— Вона завжди буде з нами, — тихо промовила вона, шмигнувши носом.

Біла плиска сіла на плиту. Вона почистила свій носик, глянула на Зою, і полетіла у вись неба. Зоя якийсь час спостерігала за зникаючою маленькою плямкою, а потім її погляд зупинився на жінці у чорному пальто, що стояла неподалік, тримаючи айстри.

— Мамо, я зараз прийду, ти тут ще побудь.

— Куди? — не зрозуміла вона.

— Стій тут, зараз буду.

Зоя ще погано опиралась на ліву ногу, а шкіру на спині ще стягувало від порізу зміїного ножа, тому вона не поспішаючи підійшла до жінки. Та забирала жовте листя на надгробку. Зоя прочитала в голові слова:

АНДРІЙ КОВАЛЬ

18.09. 2008 — 21.10. 2024.Світло — це те, що лишається, коли темрява йде”

— Співчуваю вам, — тихо промовила вона. — він був хорошим другом. Жінка підвелась і глянула на Зою.

— Мій Андрій, — вона перевела погляд на дерева довкола кладовища, щоб приховати біль, — він був доброю дитиною. Завжди хотів допомагати, йшов попереду. Старався бути другом для усіх. Хоч і вчителі сварили його за оцінки, та для мене це не мало значення, головне, яка ти людина всередині. Чи несеш ти світло в серці чи темряву. Ось таким був мій хлопчик.

— Ви гарно його виховали. Але, на жаль, погані події трапляються з хорошими людьми.

Зоя згадала газетну статтю про Андрія, що потрапив в аварію через п'яного водія. Все місто сподівалось, що хлопець вийде з коми, але на жаль, за місяць Андрій згас. А чоловіка, який його збив, ув'язнили. І що з того? За п'ять років він вийде з в'язниці та буде жити. А Андрій ні. Хоча може й ні. Люди живуть і після смерті, просто поруч біля нас. Варто лишень озирнутись, придивитись.

Якусь мить вони мовчки вдивлялись в фотографію Андрія на білій плитці. Все ніби зависло, і не існувало нічого, крім шелесту листя та звуку птахів. Нізвідки до них підійшов чорний пес і сів біля могили. Зоя перевела на нього погляд. Собака підійшов ближче, опускаючи голову. Дівчина простягнула руку і занурила пальці в його шерсть.

— Гарний собака, — прошепотіла вона. Зсередини розлилось ніжне тепло.

— Це блудний пес, всі його кликали Кучер. Андрій його обожнював, — тихо сказала жінка, з подивом дивлячись на тварину. — Він зник того ж дня, коли сталася аварія. Ми думали, він просто знайшов родину або що…

Пес підійшов до жінки і ткнувся їй мокрим носом у долоню. Вона схлипнула і обняла його.

Зоя дивилася на них, і її погляд знову впав на напис на плиті: "Світло — це те, що лишається, коли темрява йде".

Вона посміхнулася крізь сльози. Схоже, темрява справді пішла. А світло щойно повернулося, виляючи хвостом.