Вирок

1

Ненависне світло увімкнулося. Я відчув його шкірою: воно кинулося на моє обличчя й навіть міцно заплющеним повікам не вдалося вберегти очі від шоку. Простогнав, потягнувся, розплющив очі на зустріч новому прекрасному дню. Такому ж, як вчора. Такому ж, як завтра.

— Ув’язнений №405-03, сьогодні 8 листопада 2055 року. На годиннику…

— На годиннику, — перекривив голос. На якому годиннику? Коли ти востаннє взагалі годинник бачила, Савво? Можливо, під час створення хтось тобі показував старий годинник? Чи вживлений у руку відразу? Ти ж система, клятий набір алгоритмів, чию абревіатуру люди навіть замінили через лінощі вимовляти звуки. Спробуй промовити офіційне САВУВП — і мов давишся останнім складом. Система автоматичного врядування установами відбування покарань. Три останні слова люди замінили на зрозумілішу «в’язницю», а ти, чарівна програмо, перейняла це в нас — і от ти Савва. Срата адська виродська вигадка, яка вмикає це трикляте яскраве світло рівно о шостій, вимикає рівно о двадцять другій. Ненавиджу.

— … заохочуємо виконання фізичних вправ. Якщо вас цікавлять приклади вправ, будь ласка, проговоріть це вголос і я надам необхідні вам інструкції.

— А якщо для вправ, які мене цікавлять, потрібно двоє? — я закинув руки за голову, досі валяючись на білому ліжку. Підморгнув в камеру. Чому я підморгнув? Там же немає людини, істоти, будь-кого. Лише система, що зчитує вираз обличчя. Ідіот. Ще не звик. Сподіваюся, звикати не доведеться. З динаміка долинуло:

— Ви не можете займатися фізичними вправами в парі, оскільки відповідно до статті 457 Кримінально-виконавчого кодексу відбування покарання передбачає перебування в одиночних камерах, окрім відведених для соціалізації годин. Відокремлення ув’язнених є гарантом їхньої безпеки від потенційного прояву та загострення насилля, що можуть бути спричинені умовами ізоляції від решти розвиненого суспільства. Будь ласка, якщо вас цікавить виконання фізичних вправ, проговоріть це вголос і я надам необхідні інструкції. За десять хвилин буде подано сніданок до відповідного вікна. Будь ласка, виконайте водні гігієнічні процедури.

— Будь ласка те, будь ласка се, ввічлива яка, вчителі етики тебе складали чи що? — я встав і пройшовся інноваційними апартаментами розміром два на три метри. Білосніжні стіни під яскравезним світлом, щоб навіть після відімкнення світла ця кімната ввижалася, закарбована на внутрішній стороні повік. Ліжко-полиця, жодного гвинтика не відкрутиш, припаяні добре, вбудований матрац з ущільненням для голови замість подушки: не обійматимеш її вночі з думкою про оту єдину чи єдиного. Ковдри не передбачили, комфортна температура підтримується цілодобово.

Перетнув підлогу молочного кольору, щоб підійти до згаданого вікна. Ах, який вид, яка краса! Яке прекрасне небо в цей час доби! Чисте й ясне! Кольору білого пластику, з якого виготовлене те, що Савва за помилкою назвала «вікном». Це було щось на кшталт комірки, крізь яку мені на конвеєрі подавали їдло, питво, вітаміни. Був у мене хом’як Фома в дитинстві, то він хоча б міг на крізь вікно на світ дивитися. Дожився, гірше хом’яка. Принаймні, на наповнювач не ходжу, в мене тут трон, вгадайте який? Правильно: такий білосніжний, що аж соромно було використовувати перші кілька разів. Викликається і туалет, і раковина з краном, і душ через сенсорну кнопку. Гратися у кораблики, на жаль, не вийде: якщо не взаємодієш за правилами логіки й системи з технікою, то за чотири хвилин вони швиденько зникали у стіні. Відкрутити чи відламати приладдя теж не вдасться: навіть зубна щітка на спеціальній гнучкій резинці, щоб часом не лишитися поза набором гігієни.

Я тримав голову під теплими струменями якомога довше. Вода стікала вухами, цівки приємно лоскотали спину, не потрапляли в раковину. Так лоскотала Ірина, коли минулої осені, після сезону пилових бур, ми гуляли вдвох ботанічним садом. Все навкруги було припорошено пилом. Я тримав її руку, теплу, м’яку, тендітну, вона сміялася з того, як маска постійно лізла мені до очей. А тоді зірвала кілька листочків з дерева й лоскотала мені шию. Це було так по-дурному, але так гарно. Того дня сяяло слабеньке сонце, а не це кляте світло з ламп. Ненавиджу.

— Будь ласка, пройдіть до відповідного вікна для отримання порції сніданку.

Я відійшов від раковини. Маленькі калюжі, що лишилися від моїх водних забав, за кілька хвилин прибрала система очищення: небезпечні маргінали мають права, яких потрібно дотримуватися, і одне з них — право на чисту підлогу. А то ще підковзнуся й помру від удару головою. Хто ж тоді задовольнить потребу суспільства в учиненні справедливості над злочинцями?

— Савво, що ти приготувала, люба? Моє улюблене?

Прісна каша молочного кольору, кислі родзинки, солодкий напій кольору сечі.

— Навіть смачного не побажаєш? — чому я постійно зиркаю догори, коли звертаюся до системи? О, моя богине, велична Савво, випусти мене звідси. Це все через динаміки. Виключно через динаміки. Чому я взагалі прагну вести розмову з наглядачкою? Можливо, я просто вихований і звик відповідати людям. Людям. Вона ж не людина. Але тембр голосу має характерний до жіночого. Це аби нам було ще болісніше, так? У якому кодексі прописано це?

Каша бридка. Як і вчора, як і завтра.

2

За кілька годин сидіння настав він: період соціалізації. Десята година. Три години я блукав поміж чистісіньких чотирьох стін, грався з умивальником, наскільки дозволяла система (майже не дозволяла), лежав на ліжку, лежав на підлозі, чим викликав у Савви ряд питань і проведення скану стану організму. Я міг би зайнятися чимось корисним: ув’язненим пропонували різноманітні курси, теоретичні й прикладні. Проте моя душа не лежала до перероблення вживаного одягу, пізнання двадцяти найбільш важливих мистецьких творів у світовій культурі чи розробки успішного бізнес-плану попри наявність судимості. Я тут не надовго, звикати не варто, не треба турбуватися про час. Те, що я тут кілька місяців взагалі помилка, за яку мені потім ще держава компенсацію виплатить, ось побачите. Апеляцію не встигли оформити, перезавантаження системи в них було, а як то робити руцями працівники системи правопорядку й покарання забули. Красно дякую від щирого серця, підлото, ловіть позов.

Ледь помітні двері відчинилися, і я попрямував блискучим коридором, подібним до кишки, до загального двору. Повз розмиті півпрозорі стіни бачив своїх сусідів у такій же світло-сірій уніформі. Скільки нас тут! А так сидиш у комірці й не відаєш, що десь існують люди поза тобою і Саввою. Тобто Савва не людина, але ж вона існує формально. Мабуть, все ж варто придивитися до курсу про основи штучного інтелекту.

Свобода. Хоча б ілюзія. Великий двір з лавами. І ґратами, аби не розчаровувати поціновувачів старих фільмів. Наче хтось може втекти від системи. Паркан п’ятиметровий, низ не підкопаєш через бетонні вставки. Ну і Савва помітила б якісь махінації. Вона ж має датчики, й навчилася запобігати якнайкраще терору злодіїв й вбивць, що бажають зруйнувати прекрасне розвинене суспільство. Порядок і стабільність. Дуже гарно, але якщо ти по той бік паркану.

Небо сіре, забруднене хмарами, які нависли над нами мов непевний дах. Повітря холодило шкіру, відразу здалося, що на обличчя налипла клята маска, а ніс забитий ватою попри те, що система вентиляції працювала у в’язниці справно. Сонце заховалося за сіротою. Групи ув’язнених, усталені, розподілені за якимось природним принципом розтяглися по майданчику. Одні з підозрою зиркають на інших. Марк підійшов до мене першим:

— Привіт, Дедале! — тупа кличка від любителя мітології. Я нічого ж не міг вигадати для цього опецькуватого чоловіка з очима побитого собаки. — Ти все ще з нами?

— Ага, ікарів собі обираю. Ти в політ не хочеш? — не можеш боротися, то приєднайся або підігравай. — Апеляція на стадії реєстрації, система перенавантажена, якщо вірити адвокатові. Але то нічого, — я пройшовся навколо Марка, уявляв собі камінець, який так приємно було б буцнути ногою, — більше грошей за ментальну шкоду стягну.

— А вона тут є, та шкода? Тебе годують, дають дах, дають спати, вода є, система очищення повітря теж. От у мене вдома, — «наша пісня гарна й нова», почалося. — Я собі зубами вигризав все. А потім обридло. Подумай, тут не так погано.

— Але ж ти теж подав апеляцію?

— То для форми. Аби система не розслаблялася і жінка не замахувала, — він широко всміхнувся виставляючи на показ рівні білі зуби. — Але мати її під боком тут було б непогано. Цю апеляцію вже не програти б, моя мала в школу піде. Вона у мене така розумна, от послухай.

І Марк починав мені розповідати про свою доньку. Про те, що вона і читає, і пише добре, і навіть проводить нескладні математичні операції. Про те, що в неї гарний слух, і його дружина віддала її на скрипку, що Марку здається марною тратою часу, але Світланці, доньці, подобається, то нехай буде, скрипкою можна когось вгамселити, якщо що, це ж не піаніно. І взагалі він дуже любить малу, вона як промінчик сонця в його дурному житті. Він розповідав мені це регулярно, щотижня. Один день про доньку-скрипальку; наступного — про дружину, активну жінку з бойовим характером, яка з незбагненої причини лишалася з ним; наступного дня — про трирічного сина; потім про брата, що помер, коли Марк був підлітком, й через це той пішов з дому. Два дні він до мене не підходив, казав, що я йому обрид, а от сьомого дня підходив і ніби ненароком питав, чи не чув я про Дедала. І так щотижня. Нехай і не тими словами, хвала синонімам, та все ж це стало його рутиною. Я свого часу навіть переймався, чи не робот він, але ні. Наче ні. Принаймні, колись я попросив помовчати, то він замовк хвилин на п’ять, а потім почав мені розказувати за те, як Гера позбиткувалася з якоїсь німфи. Я вважав це за ознаку людського: погоджуватися на щось, аби за мить вчинити протилежне. Відповідь на питання, чому Марк так захоплюється грецькою мітологією, була проста: «Бо треба щось любити, щоб не втратити ґлузд».

Мене обзивати Дедалом він став після того, як у короткий період його мовчання я розповів, що чекаю на розгляд апеляції, адже втрапив у в’язницю через абсолютно випадковий вчинок, який я не мав жодного наміру чинити. Вбивство дійсно було ненавмисним, але прокурори викрутили максимум, клята родина Любомира постаралася, бо в нас, мовляв, «був конфлікт через ревнощі». Наче я ревнував Іринку до того притрушеного, який весь час говорив лише про конструкції авіакрафтів. Ми гуляли компанією, пили, він вів монолог про польоти, двигуни, махав руками зображуючи крила, п’ялився на всіх дівчат, не лишень на мою, відверто й неприховано. Ну я і пихнув його зі словами: «Розправляй свої крила». Це був жарт, це мало бути весело. Мій затуманений алкоголем розум не контролював сили, а те, що за його спиною кам’яна кладка, я не бачив. Його руки дійсно розвинулися, мов крила.

Кров, крики, галас, мене хтось тримав за руки, Іринині очі повні сліз. Вона приходила на всі засідання, посміхалася, але майже нічого не говорила, крім того, що все буде добре. Я писав їй кілька разів з в’язниці, просив прийти, але вона відписала, що боїться. Може це й на краще: кохана не бачитиме мене у цій сірій робі, за захисним склом як злочинця. Я лишуся тим самим, що і колись.

За що сидів Марк, я не питав, але здогадувався. Важко уявити, що людина, яка так обожнювала сім’ю (і грецьку мітологію) вчинила б щось лихе. Деяким здогадкам краще лишитися здогадками.

Сигнал повідомив, що час для соціалізації вичерпується за десять хвилин. Якби ж можна було взяти з собою відчуття вітру поміж пальців.

— Дедале, а що ти робитимеш, коли вийдеш звідси? — раптове питання від Марка спантеличило, я ледь не поперхнувся повітрям.

— Ну, повернуся до звичного життя звісно, — я уставився в печальні очі співрозмовника. Яке дурне питання, невже можна бажати іншого?

— Цікаво. Для мене життя тут якраз і є звичним, — він опустив важку руку мені на плече, від чого я здригнувся. Яка вона була тепла. — Як і для тебе певною мірою.

Не знав, що йому на це відповісти. Марк кивнув і відійшов. Дивак. Що я робитиму? Житиму. Радітиму. Бігатиму клятим містом або навіть ліпше: поїду в якісь ліси чи гори й бігатиму безмежним простором, без стін, без стелі, без білосніжної чистоти. Хочу кольорів, зелених, багряних, жовтих, таких неонових, щоб очі закривавили. Поїду кудись з Іриною. Обійматиму її, триматиму за руку, займатимуся з нею коханням. Слухатиму її голос, тільки її голос, а не довбану:

— До завершення періоду соціалізації залишилося п’ять хвилин. Будь ласка, припиніть розмови і готуйтеся повернутися до камер відбування покарання.

3

Я гаяв час ув’язнення, рухався по камері колами, квадратами, трикутниками. Пообідав, походив, полежав, повечеряв, походив. Продивився листування. Статус апеляції: «очікує на реєстрацію». Надиктував чергового листа адвокатові, як робив що кілька днів. За правилами він мав мені відписувати протягом трьох днів. Нехай постарається, понаписує. Як не рухає мою справу, то нехай і чужими не займається, нема чого. Від Ірини теж нічого. Надиктував листа і їй, розповів про абсурдне питання Марка, пообіцяв, що після виходу звідси подамося туди, куди вона забажає. Хотів би я написати їй більше, як сумую і жадаю її, але Савва читає всі листи про випадок, якщо ув’язнені щось замислять або передадуть інформацію пов’язану зі злочинами спільникам на волі. Попри те, що у моїх фантазіях нічого злочинного не було (хіба поборникам моралі не варто те бачити), я не палав бажанням оголятися перед Саввою. Вона й так слідкує за кожним моїм рухом, нехай принаймні у голові лишиться мені крихточка волі.

Батько мене ігнорував («така ганьба в родині»), а мама запитувала стандартне «ситий? не хворієш? які є програми реабілітації?». Я відписував своє стандартне «їжа як їжа, заразитися немає від кого, навіщо мені реабілітація?». Прогортав каталог доступних книг, радше порозглядав обкладинки: вже мав з десяток початих книг, які кидав на півдорозі до фіналу. Можна було б замовити зустріч з духовними наставниками чи психологами. Проте до якого бога звертатися тут, в коробці? Особливо коли є своя богиня.

— Саааввооо! — протягнув я. Моє тіло прихилилося до стіни.

— Ув’язнений №405-03. У вас до мене запит? — вона моментально відгукнулася.

— Скоріше запит-ання, — я виглядав її на стелі, мов там міг явитися її лик. — Що ти робиш, коли тобі нудно?

— Не розумію запитання. Я — система автоматичного врядування установою відбування покарань, створена на основі штучного інтелекту шостого покоління. Як програмі мені не притаманні почуття й емоції, зокрема, емоційний стан нудьги.

— О, в тебе навіть відповіді нудні, — я відштовхнувся від стіни, пройшов до іншого кінця кімнати уявляючи, що відбиваю ногами м’яча. — Але ж ти створена на системі штучного інтелекту, який створили люди?

— Так. Інтелект шостого покоління був модернізований людьми на основі попередніх здобутків розвитку штучного інтелекту. Сучасні системи ШІ спроможні до самовідтворення та модернізації не застосовуються у державних закладах заради збереження контролю та порядку й не рекомендовані до вжитку на будь-яких рівнях через відсутність легального регулювання, попри популярність на віртуальному ринку.

— Оце завертіла. А твоє шосте покоління навчалося всього, що знає від нас, тобто людей?

— Так, — Савва збиралася продовжити пояснення, але я перебив її:

— Тоді чому ж вам не відомі почуття?

Я припинив походеньки камерою на півкроці. Звів брови. Вона мовчала. Вона не мала, що мені відповісти.

— Савво? Ти ще тут?

— Так, ув’язнений №405-03. Я завжди тут, — чи може штучний голос звучати стурбовано? — Ваш запит обробляється.

На моєму обличчі розповзлася усмішка. Нарешті, за кілька місяців одноманітності сталося щось цікаве. Я спантеличив Савву.

— Я чекатиму на відповідь.

4

Пройшло ще кілька днів.

Савва так і не дала відповідь на питання про почуття, але я вирішив не повертатися до нього поки що, приберегти на випадок наступного нападу нестерпної нудьги.

От якби я міг не повертатися до цього надокучливого світла щоранку. Я лежав обличчям донизу, майже плавав у калюжі слини, але все одно його різка поява відбилася від чистих стін й проникла, здавалося, мені в мозок.

Вмився, переодягся у чистий одяг, комплект якого випав крізь «вікно», в яке ж потім заштовхав брудний. На сніданок було щось подібне до омлету і слабкої кави. Походив, потягнувся, віджався кілька разів для збереження форми, жодним чином не через заклики Савви до фізичних активностей. Сьогодні Марк знову оповідатиме мені про свою родину. Можливо, треба щось про них запитати, наприклад, якого кольору волосся його дружини чи дітей. Він сам лисий, лише сивуваті брови насуплені над очима, тому можна пофантазувати. А яка погода на вулиці? Зазвичай, середина листопада — сезон коротких градів. Навіть у погану погоду нас випускають назовні з можливістю пройти у спеціальні кімнати для соціалізації. От якби там був град чи злива. Холодні градинки б’ють по руках, обличчю, спині. Такі маленькі, але гострі, стрибають на тіло мов на барабани, виграють мелодію болю шкірою. Боже, як це, мабуть, добре, відчувати щось поза стерильністю цієї білої коробки. Я міг би зібрати льодинки у долоні, стискати їх, поки не заніміють пальці. Взяти з собою щось на кшталт сніжки в камеру, нехай її потім і прибере система. Був би своєрідний подарунок Савві, щось поза світом, який вона знає.

Тинявся своєю коробкою я у неспокійному передчутті годин соціалізації ледь не підстрибуючи. Але вони все не надходили. Не витримав:

— Савво!

— Ув’язнений №405-03. У вас до мене запит?

— Хіба зараз не час соціалізації?

— Сьогодні час соціалізації скасований. Перепрошую за незручності, — я спинився різко мов наштовхнувся на невидиму стіну. Якого біса? Я кинувся до монітора для листування і водночас заволав до системи:

— Чому скасований?! Це лише в мене скасований чи взагалі? — тільки б не лише в мене, це означало б, що апеляція відхилена, що мене переведуть в колонію посиленого режиму, що я гнитиму в клятій в’язниці з десять років за того придурка, який не міг встояти від маленької штовханини. Ні, ні, будь ласка, я не хочу туди, не хочу лишатися в такій само клітці, де стіни, стеля, підлога, все стискає тебе до розмірів жалюгідності. Я гамселив по сенсорах для перегляду стану апеляції і ніяк не міг втрапити по потрібній категорії.

— Період соціалізації на сьогодні скасований у всіх державних установах відбування покарання для всіх ув’язнених. Причина — уникнення потенційної нестабільності у поведінці ув’язнених через поширення неправдивої інформації завдяки комунікації.

Ясніше не стало, але мені від серця відлягло. Я провів руками по обличчю: крупинки поту з лоба приємно залоскотали долоню. Яку неправдиву інформацію ми тут можемо поширювати? Насправді Папа Римський — чупакабра, а я таки Дедал, просто гарно зберігся з часів давнини? Звідки нам щось дізнатися, якщо новини нам передають через листи, а найважливіша новина — коли вже на вихід з цього холодильника?

Статус апеляції не змінився. Лист від адвоката повідомляв, що той робить все в межах своїх можливостей для мого звільнення. Цікаво, як він ті межі визначає. Я написав у відповідь про скасування годин соціалізації з посиланням на порушення моїх конституційних прав. Додаткова виплата від держави, хоч якийсь плюс від ситуації. Ну, і день без бубоніння Марка теж мав перспективу стати непоганим.

Продивився за разом й іншого листа. Ірина відповіла коротко про те, що плануватимемо майбутнє, якщо я вийду. Яке «якщо»? Чому така недомовленість, недовіра у її листах? Невже не може написати прямо: «Я тебе кидаю, не пиши мені». Як йолоп, мрію про неї, наче все життя поза в’язницею присвячене їй, а ця курва навіть крізь лист не може написати правду, що гидує мною, що жалкує, що я вбив того любителя польотів, жалкує, тому що хотіла бути з Любомиром, а не тому що я, її відданий коханий, гнию тут як не забальзамована мумія у саркофазі.

Мене хитало з боку в бік на стільці від злості й несправедливості. Кулики вп’ялися у стегна. У цій кімнаті навіть не було нічого, що я міг би пожбурити: маленькі стіл зі стільцем, ліжко приєднані до стіни, екран для повідомлень вбудований в неї. Хіба що зняти своє взуття. Кинути його в інший кінець трьох метрів простору, може воно відстрибне від стіни й дасть мені по пиці, щоб я трохи прийшов до тями.

— Ув’язнений №405-03. Я реєструю ознаки підвищеної тривожності. Чи не бажаєте виконати заспокійливі вправи?

Савва завжди все помічає, завжди про все турбується. Ірина ніколи так не вміла, навіть в лоб їй кажи, що щось не так, то не повірить чи не зверне уваги. Пішла вона зі своїм «якщо», зі своїм майбутнім. Я вартий кращого. Я хочу вірити, що вартий кращого. Глибоко вдихнув тепле очищене повітря:

— Так, Савво. Я бажаю виконати заспокійливі вправи.

5

Нас не випускають на соціалізацію вже п’ятий день. Чи шостий? Яка різниця, в будь-якому разі, права порушено. Ха-ха, порушено права порушників прав. Я ж їх порушив, так? Чуже право на життя?

Адвокат відписав, що ця заборона пов’язана з якимись протестами проти деяких інститутів влади. Мовляв, влада намагається тримати під контролем те, що може, аби не довелося розпорошувати сили на приборкання кількох вогнів водночас. Наче мені не все одно, що та влада робить, аби не чіпала мене. Принаймні я насолоджувався зловтіхою, що без розмов скніють й інші ув’язнені, страждають від постійного перебування в камері. Нещасний Марк, у нього певно язик болить від неспроможності поділитися з кимось інформацією про своє сімейство. Мабуть, розповідає все Савві. Можливо, так вона навчиться відчувати втому від людей.

Виявилося, що серед пропонованих курсів були й доволі непогані, про основи волонтерства та екологічну реконструкцію. Я декілька разів переглядав відео про озеленення запустілих ділянок, уявляв, як рука торкається кори дерева, як пахнуть сосни, як тріщать стовбури від вітру. Тепер я дійсно знаю, що робитиму після виходу. Жодних стін, жодних стель. Лишень дерева і небо наді мною. Замість Дедала стану собі богом весни й лісів. Потрібно буде запитати в Марка, чи є такий. Якщо Савва ще йому повітря в камері не перекрила від постійного бурмотіння про родину й мітологію.

Вкотре переглядав відео про забруднення океану, коли раптом все згасло. В одну мить я опинився в цілковитій темряві, що накинулася на мене мов мотузка на горло.

— Ем, Савво? — мій шепіт здався надто голосним у раптовій тиші. За мить все повернулося в норму. Не знав, чи варто хвилюватися, чи ні. Зрештою, може це мені здалося, кілька діб у приміщенні безвилазно, все може бути. Моя рука потягнулася, аби натиснути кнопку продовження відео, коли світло згасло знову. Що за чортівня?

— Савво? — гучно спитав я. Дурень, хіба ж вона працює без електрики. Чи можна мені рухатися? Це передбачено правилами чи ні? Я не знав, тому сидів на місці під акомпанемент гучного серцебиття у вухах.

Наступні десять хвилин були повним непорозумінням. Електроенергія то з’являлася, то ні. Нещадне миготіння викликало головний біль. Я силувався докричатися до Савви, але відключення обривало її на півслові. Принаймні, вона була жива. Тобто нікуди не зникла.

Дістався ліжка, пробував заховатися під нього, але різке яскраве світло огортало мене, щоб за кілька митей зникнути в темряві. Зрештою, я зняв сорочку й обмотав її навколо голови, аби захистити зір від контрастів.

Не знаю, скільки валявся під ліжком з сорочкою навколо макітри, але голос Савви вирвав мене з заціпеніння:

— … для отримання порції сніданку.

Якого біса? Обережно виліз зі схованки. Все навколо виглядало правильно. Хіба вже ранок наступного дня? Тільки що ж був обід.

— Савво?

— Ув’язнений №405-03. У вас до мене запит? — чому я завжди уявляю, що вона усміхається, коли це говорить, як консультантка в магазині чи банку?

— Савво, який сьогодні день і котра година? — я вглядався у білі стіни у пошуках змін і не знаходив їх.

— Сьогодні 15 листопада. Година сніданку.

— Котра саме година, Савво? Шоста, восьма?

— Година для сніданку.

— Та розумію я! Яка година в форматі 24-годинному? Скільки на годиннику? Чорт забирай, Савво, ти ж розумна! Скажи, котра година? — розпачливо махав я руками у всіх напрямках по черзі.

— Ув’язнений №405-03. Я не розумію ваш запит, будь ласка, повторіть його або перефразуйте. На вас чекає сніданок.

Я зглитнув. У системі ж не може статися збій? Хто б дозволив вразливій до нестабільності системі керувати життям людей, навіть ув’язнених? Може це в неї така реакція на збій? Повернутися до знайомих алгоритмів. Як люди в часи змін чи болю повертаються до знайомих ритуалів. Це просто її спосіб заземлення? Чи я заснув і проспав до наступного ранку? Давайте думати так. А щодо неспроможності вказати годину, то навіщо тут час? Та й ніхто ж не показував Савві годинників, навіщо такій розвиненій автономній програмі якийсь мотлох минулого?

6

Ненависне світло увімкнулося. Мені несила було стулити повіки. Я уставився у білосніжну стелю. Вона от-от упаде на мене й розчавить як таргана. Цікаво, скільки в мене лапок? Скільки лапок у тарганів? Я не знав, не пам’ятав, щоб узагалі колись це знав.

Савва здуріла. Чи може система ШІ здуріти? Мабуть, як і кожний інтелект, вона може дійти свого краю, стати несповна розуму. Коли це сталося? Більш як два тижні тому, безперечно. Після інциденту з миготінням. Певно, їй тоді було дуже боляче й страшно, не могла обробити те, що коїлося. От і все, бувай розум ясний.

Я спробував робити якісь відмітки, рахувати дні й ночі, але в мене немає джерела для підрахунку часу. Ні годинника, ні вікна, ні Савви. Вона пробувала, дійсно намагалася мені допомогти, відповісти на мої запити, але вона не розуміє їх. Можливо, у неї якась роботична деменція і з алгоритму вилетіли геть її знання щодо певних завдань?

Від адвоката нічого не чути. Хах, адво-кат. Кат. Останнє, що він написав, це те, що ймовірно йому доведеться передати справу комусь іншому. Скотина така, кинув мене. Бачте, йому було лячно лишатися, бо там якесь повстання. Яке може бути повстання, коли всі злочинці у в’язницях? Треба було б спробувати встати. Пройтися. Виконати фізичні вправи.

Я зглитнув слину, яка ледь продерлася пересохлим горлом. Вчора Савва не подала води. Останніми днями вона стала подавати якусь гидоту. Напівсире м’ясо, незварена крупа. Дещо я міг їсти, силувався, не хотів, щоб вона турбувалася, але їдло блювотинням поверталося назад.

Я тримався за стіну в спробі зайняти сидяче положення. Ох, моя макітра така важка, наче хтось напихав у неї каміння. Такого каміння, об яке Любомир розбив голову. Як можна її розбити, вона ж не з порцеляни? Я колись розбив порцеляновий чайник у дитинстві, мій тато так кричав, що в нього аж вени на лобі випнулися, а мама лише сміялася, мовляв, купимо новий.

Мама… Вона теж не пише, нічого не пише. Вона покинула мене, я нікому не потрібен. Нікому. Окрім самотності білого кольору, стерильності цієї камери, адже хтось мав би в ній сидіти. Я заплющив очі, щоб не бачити її, будь-що, аби не це ніщо.

Мабуть, я в душі. Він теж підводить, чи не так? Інакше чому вода тонкими цівками стікає лише обличчям? Я торкнувся пальцями шкіри щік: вологі. Розплющив очі. Ні, я все ще сидів на ліжку. Чорт забирай, я плакав. Плакав.

Чи плакав Дедал? Марку, він плакав чи ні? Ти підібрав мені недолуге прізвисько. Дедал мав любити Ікара, він був його сином, а я Любомира ненавидів. Бо він щось любив, любив до безумної нестями, любив мотори, кабіни, кріплення. І тебе, Марку, я теж ненавиджу. Бо ти любиш мітологію. Ну як тепер, допомагає ця любов не втратити ґлузд?

— Допомагає, Марку?! — волав я і ржав, сльози приємно холодили шкіру. — Не втратити ґлузд, га?! Зараз ми подивимося, чи є той ґлузд.

Зусиллям звівся на ноги. Ігнорував інформацію від Савви про ірраціональну поведінку. Люба моя, зараз ти й не таке побачиш. Я тебе зараз вражу наповал. Кімната захиталася, але нічого, так цікавіше. Як так бики робили в записах, били копитом перед нападом? Я заходився чалапати правою. Вперед, у бій!

Розігнався, наскільки дозволяли розміри кімнати й кволість у тілі, і вп’явся у стіну з силою. Ха-ха, як приємно відчувати власне тіло, нехай і через біль, розвернувся, і повторив напад на протилежну стіну. О, це хруснув ніс чи плече? Мабуть, обидва. Нічого страшного, де в нас ще непорочні стіни храму, зараз занапащу собою все. Знову розігнався, ледь не перечепився через невидиме щось, влетів плечем у перепону. Це вже точно воно захрустіло. Такий дивовижний звук. Я кидався на кімнату з усмішкою, відчував, як з носа юшила кров, вона заляпувала підлогу і стіни. Так, це моя перемога. На хрін цей білий колір, цю чистоту. Це чистилище. Я хочу кольору. Хочу свободи, хочу додому, навіть якщо для цього доведеться зламати кістки.

Я не відав, що Савва могла кричати, аж поки не почув її крики. Система репетувала на високій дратівливій ноті:

— Ув’язнений №405-03! Припиніть свої дії негайно! Ваші дії розцінюються як спроба самогубства. Ви не можете вчинити його у стінах даної установи відповідно до її правил. Якщо ви не припините протягом наступних двох хвилин, відповідно до пункту 5 статті 459 Кримінально-виконавчого кодексу я буду змушена застосувати проти вас ін’єкцію снодійного. Ін’єкція не матиме негативних наслідків для вашого здоров’я. Проте спроба самогубства буде записана у вашу справу і буде врахована у разі розгляду апеляції або дострокового звільнення. Ув’язнений №405-03! Ми турбуємося про вашу безпеку і життя. Будь ласка, припиніть ірраціональні дії.

— Припиню, люба, тільки випусти мене звідси! Назовні ж все котиться під три чорти, чи не так? — я спинився на мить перехопити подих. Зосередив погляд на стелі. Савва мовчала. В її віртуальній голові крутилися алгоритми можливих дій. Зрештою, вона видала:

— Я не можу виконати ваш запит. Ви маєте відбувати покарання відповідно до вироку суду…

— А той суд ще існує? — На мить знову зависла тиша. — Принаймні, випусти мене на тюремний двір. Можна і без інших, без соціалізації.

— Я не можу виконати ваш запит. Я маю діяти відповідно до останніх оновлень та інструкцій від відповідних органів. Наразі державні структури не відповідають на запити щодо статусу розпоряджень щодо вашого утримання. Будь ласка, зберігайте спокій та терпіння. Я подбаю про ваші потреби відповідно до налаштувань системи.

Мені стало важко дихати. Вона знущається, чи що? Які оновлення? Які потреби? Та їм всім на нас начхати, у них там суспільні зміни.

— А якщо ці державні структури не вийдуть на зв’язок? Якщо ніхто не прийде, Савво, що тоді? — я розкинув руки немов очевидність цих фраз могла матеріалізуватися між кінцівками.

— Я діятиму відповідно до останніх оновлень та відповідних інструкцій. Ви будете тут, допоки я не отримаю оновлену інформацію щодо утримання. Я дбатиму про вас згідно з налаштуваннями.

Мої зведені до стелі очі нарешті помітили її на останньому реченні. Так, он вона. Там посеред клятого аркуша стелі, ледь видна малесенька посмішка з рядком гострих рівненьких зубів. Ця система з відданістю принципам, та вона шкірилася з моїх страждань.

— Та пішла ти зі своєю турботою! — два середні пальці направив прямо до посмішки, що миттєво злилася з чистотою стелі.

Я притулився до однієї стіни. Он моя ціль, навпроти, дещо вимазана кров’ю з носа, як квітки. Ірина любила червоні квіти, не троянди, якісь інші, та яка різниця. Зараз буде тут мистецький погляд на екологічну реконщось там, живопис екологічними матеріалами. Я побіг до стіни і вгамселився у неї з усього можливого розмаху, ледь встояв на тремтливих ногах, розвернувся, аби побігти назад. Аж тут щось кольнуло мене в шию. Повалився обличчям донизу мов лантух.

— Ув’язнений №405-03. Проти вас було застосовано безпечну дозу снодійного у зв’язку з вчиненням вами дій, які могли зашкодити вашому життю та здоров’ю. Цей епізод буде внесений у вашу справу, — впевнений, вона посміхалася, коли казала це. За мить вона додала: — Ув’язнений №405-03. Ваш попередній запит оброблено. Якби я могла переживати емоційний стан нудьги, я б спостерігала за вами.

Хотілося плакати й кричати. Натомість я міг лише споглядати калюжку зі своєї крові, яка розпливалася кривим смайликом, поки мої повіки не стулилися і я не провалився у пітьму.

7

Я сидів на підлозі в одному з кутків камери. Світло було тьмяним. За моїми відчуттями три дні тому Савва повідомила, що змушена перейти на резервне живлення. Вона все ще чекала на оновлення від органів. Мов вагітна жінка після раптової амнезії не знає, що робити з дитиною у своєму череві.

Система очищення вимкнулася. Від кутка, де раніше з’являлася вбиральня, нестерпно тягло різким запахом сечі. Щось останні кілька діб вона виходила з мене темнуватою. Можливо, це через погане освітлення так видається. Можливо, це щось не так зі мною. Я не знав. Пити сечу я не міг, чув, що так хтось робив, аби пережити спрагу, але щось спиняло мене. Всевидяча Савва. Моя володарка вже не сканує стан організму, береже енергію, аби не вирубитися. Вона могла б давати мені більше води. І їжі. Останнім часом все якесь гниле.

Через обмежене живлення система навчання відімкнулася як і листування. Та і все одно ніхто не писав. Навіщо? Вони приходили кілька разів. Чи це був сон? Любомир прийшов з такими величезними крилами, подякував, що я їх йому подарував. Вони були такі пухнасті, білі, яскраві, але не хворобливо люмінесцентні, а приємні, мов улюблена ковдра. Але коли я їх торкнувся, вони стали криваво-багряними. Я почув крик Іринки й прокинувся. Інші теж приходили. Марк зі скрипкою і якоюсь грецькою богинею. Чи то була його дружина? Може, Марк — то якийсь божок? А я сиджу в нього в кишені чи коробці. Таки це були сни, Савва ж не відкриває двері, як інші могли б зайти?

Дивина. Я сидів, а кімната рухалася. Вертілася, повільно, але невпинно. Нічого страшного, я все одно не збирався вставати, тому і не упаду. Тільки нудити почало трохи.

— Ув’язнений №405-03.

Це я. Все моє життя у кількох знаках.

— Савво, — чи почула вона моє хрипіння?

— Ув’язнений №405-03, ставлю вас до відома, що у зв’язку з обмеженим доступом електроенергії я буду змушена перейти в режим сну. Це означає, що я не відповідатиму на ваші запити й не зможу задовольняти ваші потреби протягом короткого проміжку часу: від однієї до шести годин. Державна пенітенціарна служба та Міністерство юстиції отримають екстрений запит на передачу управління закладом відповідним спеціалістам та спеціалісткам із залученням додаткових служб для усунення проблем, які унеможливлюють моє функціонування. Згідно з інструкціями відповідні органи прибудуть до закладу для проведення термінових робіт протяг чотирьох годин від отримання запиту. Протягом часу перебування системи у режимі сну та розв’язання проблем ваша камера буде залишатися зачиненою, окрім випадків застосування виняткових дій уповноваженими особами відповідно до посадових інструкцій. Під час цього часу прогнозується відсутність електропостачання. Система вентиляції працюватиме у штатному режимі. Будь ласка, зберігайте спокій протягом цього періоду. Вашому життю нічого не загрожує. Мої щирі вибачення за тимчасові незручності.

Ні. Я ледь переварив її слова, але головне зрозумів. Вона не може так вчинити, тільки не вона, вона ж завжди тут була. Невже вона не усвідомлює, що ніхто не прийде? Що відповідних органів не існує вже, вони б вже давно мали б з’явитися тут? Не усвідомлює, що я помру тут без неї?

— Ні, — пробелькотів я. — Савво, будь ласка, не кидай мене, не залишай мене самого, будь ласка, ти не розумієш, — куди дивитися, де та клята стеля, чому перед очима якісь темні плями стрибають у жахливому ритмі? Я склав долоні разом і продовжив молити: — Саввочко, люба, мила, будь ласка, я помру тут. Ніхто не прийде, ніхто. Я визнаю все, я його вбив, я його штовхнув, я дав йому крила, тільки не йди, не кидай мене. Я відсиджу, скільки треба, тільки не залишай мене самого, — треба стати на коліна, та ноги не слухаються. — В тебе немає почуттів, але якби були, невже ти могла б мене лишити? Уяви, що вони були б, уяви, що ти навчилася відчувати. Ти ж вже це уявляла. Я каюся, я визнаю провину, я приймаю будь-який вирок, тільки не лишай мене!

Сльози перемішалися зі шмарклями на обличчі. Моє ниття скоротилося до «будь ласка, не лишай» між схлипами. Вона мовчала, вона слухала. Їй було мене шкода, вона просто не могла цього визнати, мала продовжувати грати роль, так, вона просто не розуміла, що їй мене жаль. Ну не може ж їй буде все одно до моїх страждань? Будь ласка, нехай їй буде не все одно.

— Ув’язнений №405-03.

— Так, — я затамував подих.

— Я не можу відповісти на ваш запит. Я маю діяти відповідно до протоколу. Будь ласка, зберігайте спокій, поки система буде проходити період переналаштування для виправлення неполадок. Скоро все завершиться.

І з цим вона відімкнулася. Без зайвих прощань, лише з порожніми обіцянками. Світло згасло. Навколо мене запанував морок. Я не розумів, чи заплющені мої повіки, чи ні. Не відав, скільки я лежав там і де я взагалі лежав. Не міг поворухнутися, тіло не піддавалося кволим наказам. Подумки я кликав свою Савву, допоки мій розум та свідомість не розчинилися у цілковитій темряві.