Сувора Секретарка
Хлопчик судомно ковтнув повітря й знову занурився під воду. Там, на далекому океанському дні, наче бився велетенський магніт: жадібно хапав його за ноги, повільно тягнув у безодню. Океан не квапився. Знав, що отримає своє неминуче, втекти від нього не вдасться. Тут лише він. Усюди. Його велетенське вогке тіло простягалося на тисячі кілометрів, щоб одноосібно володарювати. Царювати. Розтягати тенета, ловлячи в них невдатних мореплавців. Він — колосальний павук, а хлопчик, який б'ється на пінястих водах — лише крихітна комаха, що потрапила в стару, як світ, пастку.
Люди... Скільки їх вже спочило на його древньому мудрому дні? Скільки ще спочине? Він прийме всіх! Всім пустить сіль по венах замість крові. Нехай людська плоть годує його дітей, а кістки встеляють собою днище. Він — великий поглинач. Вбирач та пожирач. Його водява пащека ненаситна, а холодні обійми смертельні. Ось на дно вже опускаються ті, що здалися першими. Линуть у драглисті шати з широко розчахнутими очима. Їхні синюшні роти розкриті, заповнені сіллю; білі руки розкинуті в сторони. Вони обіймають його, осідають на дно, вертаючись у споконвічну колиску.
Лише один хлопчик опирається, борсається, вперто молотить по воді руками. Знову й знову хапає ротом життєдайне повітря, хоча магніт на дні невмолимо тягне та всотує. Це не його світ, не його стихія, він неминуче програє. Його барабанні перетинки скоро луснуть од надмірного тиску, очі застелить океанська каламуть, тіло поволі огорнеться водним саваном.
— Допоможіть... будь ласка! Рятуйте!
Дурень. До кого він кричить? До тих, що вже майже торкнулися ступнями мулистого дна? Чиї назавжди онімілі роти скоро об'їдять риби? Звісно, він би міг допомогти йому... підштовхнути шмат деревини, цурпалок щогли чи палуби — щось, за що можна ухопитися та перевести подих. Але нащо? Він його законна здобич. Тепер цей хлопчик його!
Вдих. Іще один. Схлип. Знову занурення й панічні рухи заслаблими кінцівками. Якби ж вони перетворилися на риб'ячі плавці... Останні сили виливаються океан, домішуються до його вод. От вони змикаються над головою, і знесилене тіло опускається все нижче. Піняста поверхня колихається та вкривається брижами, заспокоюється, задоволена зробленою роботою.
***
Свідомість згасала поступово. Ніби згорталась, звужувалась до мерехтливого кола, в центрі якого хлопчик ще бачив світло далекого сонця, що крізь товщу воду нагадувало велику зеленаву кулю. Він потягнувся до нього рукою, але з іншого боку океан потягнув його ще глибше — до дна. Вже нічого не відчувалось: ані пожежі в легенях, ані стугоніння крові у скронях, ошаліла бурхливість океану поступилась цілковитій тиші. Вона передувала кінцю, останньому... ні, не вдиху — мокрому схлипу заводненими вустами. Щоби остаточно захлинутися, проковтнути залишки свого недовгого життя.
Свідомість майже згасла. Її останні конвульсивні сплески, як легке жевріння колись буйного вогнища, хапалися за... За що? Не було опори, не було спасіння — лише глибокі водяні нетрі. А потім в агонізуючому мозку спалахнуло:
«Ти хочеш урятуватися?»
Це питання ширяло навколо. Хлопчик не міг чути його в товщі води, але воно просочувалось крізь пори на шкірі. Крізь всі органи чуття, оголені пред неминучим кінцем.
«Тааак!» — усе в ньому перетворилося на кричуще «тааак». Він став згустком цього слова, його уособленням. Майже померлий мозок кричав «так», кожна клітина, найдрібніша частинка сутності благали про порятунок.
«Що ти зробиш для цього?»
«Все!»
Безвольним тілом прокотилась електрична хвиля: від кінчиків волосся до кінчиків пальців. Зрушила вгору, виштовхнула з обуреного Океану, щоби потік повітря увірвався в легені, заповнені водою, викликавши конвульсії та задуху.
«Плата буде високою».
«Мені байдуже. Аби тільки жити».
Свідомість воскресла.
***
Тонка смужка сліпучого світла стала новим початком. Вона продиралась крізь набряклі повіки, лоскотала зліплені солями вії. Хлопчик лежав горілиць, не відчуваючи власного тіла, не тямлячи самого себе. Довгі хвилини наростали, скупчувались, складались в години. Години безтямного витріщання в синяве небо, по якому, наче масло по пательні, плинув сонячний диск.
— Води... Води, будь ласка... — пересохлі, облущені губи рухалися, але голос не повертався. Спазмоване горло сипіло, майже мовчало.
Хлопчик лежав. Дозволив порожнечі в мозку бриніти, дзвеніти пронизливим у своїй чистоті високим звуком. Води ніхто не піднесе. Ніхто не скаже йому й слова в цьому загубленому світі. Він думав, що урятувався, натомість — лише продовжив страждання.
А потім прийшов біль. Пронизав тіло раптово та влучно, хлопчик вигнувся дугою, хрипкий стогін вирвався зі самих грудей, бо закляклі голосові зв'язки й досі лишались неспроможними до крику. Він відчував себе наново народженим, щойно створеною недоладною істотою, котра ще не опанувала власне тіло. Кожен суглоб викручувало, наче незримий глиноміс досі м'яв багатостраждальну плоть-глину, надаючи їй остаточної форми. Об черепну коробку бились хвилі гострого, як бритва, болю, викликаючи спалахи пред очима. Та найбільше пекло у грудях: опалені солоною водою легені тремтіли й булькотіли, палали, наче в них потрапило розпечене вугілля.
Хлопчик почувався загнаною в пастку твариною. Лежав на темному камінні, зіщулившись, допоки біль не стишився, перетворився на пульсівний відгомін справжніх страждань. Крізь тріпотливі повіки помітив, що світло навколо тьмяніє, а яскравість дня поступається бляклості вечора. Спочатку злякався, за мить — зрадів: значить можливість мислити вертається. Він вертається. Воскресає, знову постає, щоби Жити! Спробував підвестися, зрозумів, що ноги перестали бути твердою опорою, кілька хвилин стояв, спершися на руки та коліна. Підвів голову та виблював. Потім ще кілька разів. З нього виливалась гірко-солона вода з присмаком жовчі. Знову впав, боляче вдарившись обличчям об чорне гостре каміння. Насилу поповз уперед, туди, де виднілося темне нагромадження — природний грот чи печера. Звернувся в щільний клубок, вистукуючи чечітку зубами.
Заснув, відчуваючи, як спрага поволі висушує зморене змарніле тіло. Якщо завтра він не знайде прісної води — помре за кілька днів.
***
Сонце вже вдруге підіймалося з-за обрію, кидаючи золотаві промені на чорнильне каміння, де, тремтячи, сидів хлопчик. Весь світ — безмежний океанічний простір — дивився на нього байдужими синьо-сірими очима. Острів являв собою нагромадження чорного вулканічного каміння. Все. Ані рослин, ані тварин — нічого, стерильно-безплідний клапоть суходолу. Жодного проблиску життя, яке б допомогло підтримати його власне, поки жевріюче у зломленому тілі.
Він продовжував сидіти, гіпнотично вдивляючись у майже нерухомий обрій, на диво спокійний, наче вчорашнього буревію й не було. Відчував себе загубленим, втраченим, крихітною пульсівною жилкою посеред чорно-синього світу. Водив поглядом знову й знову, чекав чогось, вишукував, вичікував, поки спрага ширилась тілом, як виразка. Вона билася в мозку, текла венами, виточувалась крізь пори на шкірі.
Пити. Пити. Я хочу пити.
Спробував підвестися, подолати пелену запаморочення та дістатися крайки води. Хирляві ноги підкошувались, немов ніколи не ходили. Груди здригалися, ніби повітря розривало легені навпіл. Він торкнувся пальцями води, набрав трохи в долоні, підніс до губ, вкритих струпами й кірками. Запах солі залоскотав ніздрі, вуста самі потягнулися до рідини, не розуміючи, що вона отруйна. Закашлявся, знову впав, спазми охопили шлунок, вивертали його, намагалися очистити від чогось, чого там вже не було. Лежав і плакав, дивився на спотворений світ, що розмазувався перед набряклими очима двоколірними плямами. Встиг помітити поміж каміння щось інше, не чорне. Підповз, шмигаючи носом. Шматок корабля. Того, що мав доставити його до батька, натомість став плавучою домовиною. Схопився, серце забилося швидше, погляд почав нишпорити берегом, вишукуючи інші сліди нещодавнього буревію. Має знайтися щось, здатне подовжити його існування на цьому чорному клапті суходолу бодай на кілька днів. А раптом допомога? А що як його шукатимуть? Паросток надії проклюнувся в тріпотливому серці, розкрив кволі листки.
Сахнувся. Жахнувся. Знову впав на гостре каміння, побачивши поодаль себе труп. Він впізнав його. Старий Сантьяґо — кок, добряк, що завжди мав щось смачненьке для нього: льодяник чи навіть шматок шоколаду. Тепер у нього не було нічого, крім порожнечі страхітливо вирячених очей. Тіло його вже розпухло на сонці. Надулось, як моторошна кулька, ґудзики на сорочці напнулись, готові відірватися під натиском роздутого черева — от-от і воно лусне, випустивши просолені океанською водою тельбухи.
Хлопчик склався навпіл, його живіт конвульсивно скрутило, блювати було нічим, але дуже хотілося. Плакати теж. Десь на задвірках свідомості майнула думка, що Сантьяґо треба поховати. Але де? Чи є ґрунт під цим кольким камінням, готовий прийняти в себе мертве тіло, впокоїти його?
Почав розгрібати камінці, шипасті, нерівні краї розсікали шкіру, кров повільно точилась тонкими, блідими руками, вкривала їх червоним візерунком. Велика крапля зібралась на зап'ястку й лунко, повільно гупнулась на чорну поверхню. Наступної миті невеличкий острів здригнувся, задвигтів. Той голос, що проник у хлопчикову свідомість під товщу води за мить од смерті, повернувся. Тихий та гучний водночас. Гострий, як каміння під ногами та лагідний, як хвилі, що шепотіли на березі.
Візьми тіло, воно мій дар та їжа. Трохи крові в ньому ще є, ти нап'єшся. На перший час вистачить. Потім чекай дощу.
Хлопчик дивився на одутлувате тіло ще кілька довгих митей. Відтак, узяв. Як і велів йому голос.
***
— Старий губернатор не знаходить собі місця... На кораблі був його єдиний син. Нащадок! Він убитий горем, а справи в гавані завмерли, немов потонуло не одне судно, а ціла флотилія.
— Оце справи... А що, як малий вижив? Таке хоч і зрідка, але трапляється.
— Та де там... Буревій тоді бушував, якого давно не було, води аж скипіли! Його б врятувало хіба що диво. Та й опісля кілька кораблів рушали на пошуки, повернулись лишень зі шматками потрощеної деревини та кількома роздутими покійниками, яких океан встиг вихаркнути на поверхню. Але губернатор не вгамовується, відряджає ще й наш бриг. Завтра на світанку рушаймо, як тільки запаси поповнимо. Хоча це мені, страх як, не до душі.
— Не до душі, кажеш... Але ж нагорода, певно, буде губернаторська?
— Що мені та нагорода, коли... Води там злі! Хіба не чув, що на сході від Урбали хтозна-коли був проклятий острів Каї-Ману? Жили там дикуни, та дикі вони були не від примітивності своєї, а од чорноти, що жила в серцях... Потворні люди, що їх вивергнуло саме пекло! Вони їли собі подібних! Кілька експедицій рушали до них, аби налагодити контакт, показати блага цивілізованого світу, та все намарно... З'їли майже всіх, повернувся лише старий кульгавий Томпсон, що дивом утік... А може вони просто погидували калікою... Бідолага посивів, споглядаючи бісівські ритуали, а потім власноруч відрізав собі язика. Мабуть, щоб не розпатякати зайвого, хто зна, що у божевільного на умі. Та перед тим, як оніміти навік, все повторював якусь маячню про кістки. Мовляв, нелюди моляться кістяному монстрові, що його збудували з людських решток! Дрижаки беруть од такого... Та, видно, сам Всевишній не витримав тієї скверни на Божій землі, бо вибухнув вулкан, який височів на острові, й поглинула лава те паскудство — і бридких дикунів, і їхній проклятущий острів з кістяним божком. Лишилася тільки жменя лискучого каменя, як чорна могила посеред океяну.
***
Він блював кров'ю та жовчю. Блював, дивлячись на тіло кока перед собою. Просто в його каламутні, застиглі очі. Він зміг узяти його плоть, а от закрити ті страхітливо-докірливі вічі, опустити набряклі, синюшні повіки не зумів. Та минуло ще кілька днів, і від старого Сантьяґо майже нічого не лишилось. Зрештою, він зробив добру посмертну справу. Добряком жив, таким і лишився після смерті.
Голос відтепер не зникав. Чувся звідусіль: шепотів та підказував, як радник та дороговказ. Каміння більше не дошкуляло, не кололо боки, не впиналося в нього шпичаками та піками. Стало найм'якішою периною, обіймами. Майже материнськими. Сонце не палило, а зігрівало. Острів прийняв хлопчика. Врятував.
Я забув своє ім'я.
Придумай.
Володар Чорного острова?
Патосно та беззмістовно.
Врятований?
Надто просто.
Загублений?
Вже ближче. Але чи справді ти загубився? Можливо, віднайшов? Повернувся додому?
Так, я вдома. Я повернувся. Я Хазяїн.
А потім нарешті пішов дощ. Хлопчик збирав його в кам'яні заглиблення, що перед цим продовбав у великих, податливих кругляках. Так велів йому голос. Він усе знав наперед. Навіть те, що до берега приб'є ще кількох мерців. Вони, звісно, не були такі смачні, як Сантьяґо, бо океан вже чимало попсував їх, але теж згодилися.
М'ясо — тобі. Кістки — мені. Ти є те, що ти їси. Ти поглинаєш не просто плоть: всі думки, первородний страх, що сконцентрувався в тілах перед кончиною. Це зробить тебе сильним, справжнім Хазяїном. А потім ти станеш жерцем. Побудуєш мій храм і першим прийдеш до нього. Відродиш мене й отримаєш безсмертя в дар.
Мені страшно...
Як ослухаєшся — вернешся в океан. Але на цей раз буде довше та болісніше. Та він все одно забере твої рештки. Злиже їх з темного каміння, немов велика кішка, що підбирає краплі крові своїх жертв. Візьми кістки та будуй храм.
І він взяв. Добре висушив на сонці, відполірував камінням до блиску та почав будувати. Великий храм нового Бога.
***
Одинокий хлопчик на смолянистому камінні. Мовчки вдивляється в синь, його очі нерухомі, повільно рухаються тільки щелепи, пережовуючи черговий шматок заскорублого м'яса. Він дивиться на океан, але замість його лазурі бачить білість людських кісток, уявляє, як обережно викладає колом тазові кістки — опору храму, як стегнові та ребра вишикуються ідеальними ярусами. І, звісно, черепи. Найбільший стане куполом, вінчатиме його макабричне творіння, інші — нехай дивляться пустими очицями по периметру, усміхаються голими зубами цьому химерному світові. Це не складно, колись у нього був конструктор із дерев'яних блоків — батьків дарунок, з нього виходили відмінні вежі. З кісток вийде взірцевий храм. Це ідеальний матеріал, голос має рацію. Він знає все на світі. Й поділиться знанням із ним, хлопчиком.
Тобі треба більше кісток. А ще твій апетит більшатиме від дня до дня. Скоро буде шторм, я відчуваю. Океан не може без буревіїв, тривалий спокій обтяжує його, тому він знову й знову прагне хаосу. Як і ви, люди. Це добре, бо ти отримаєш те, що треба й закінчиш храм, коли друга повня осяє небо.
***
— Гей, капітане, погода псується, — сивочолий штурман вхопився волохатими руками за трос та вказав на схід — туди, де збиралося фіолетово-сіре кубло хмар. Воно стягувалось в одну точку, немов його туди щось манило.
— Бачу без тебе, — капітан приклав трубку до ока, пригледівся, потер порепаними пальцями бородате підборіддя.
— Мені здається краще повернути, аби не скінчити, як та бригантина... «Люсія». І без того, зрозуміло, що хлопчисько давно став кормом для риб, та впокоїть Господь його душу... Все життя попереду було.
— Ти знаєш, скільки губернатор пообіцяв за сина? Той, хто знайде бодай щось, стане не менш багатим од нього.
Штурман харкнув на палубу.
— Скажу так: мені багатства ні до чого, якщо я опинюся в компанії морського диявола.
— Пройдемо ще трохи вперед, не ухиляючись від курсу, мене цікавить острів. Маленький чорний острів, що лишився від колись великого Каї-Ману.
Блідість проступила крізь засмаглу зморшкувату шкіру. Старий штурман похитнувся, схопився за палубу.
— Нехай береже нас Господь...
***
Хлопчик гарячкувато спостерігав, як біснується океан. Відчував, як острів під ним двигтить йому в унісон, ніби вони — акомпаніатор та соліст. Він сидів у своїй крихітній печері, обіймаючи кістки, щоб їх не змило водою, жадібно всотував силу буревію. Тепер він не його жертва, цього разу він співучасник подій. Здавалося, що його голод підсилює вітер, змушує той рвати сильніше, обрушуючи безжальні шквали на нещасних, що опинилися в тамтешніх водах.
Скоро буде бенкет! Вдосталь м'яса та свіжої крові, бо дощова вода давно протухла на сонці.
Він не знав, чи то йому ввижалося, чи на обрії дійсно майорів корабель, шматований штормом. Темний абрис, який хитало з боку в бік, він то поринав в океанічні пучини, то знову якимсь дивом з них виринав. Вигулькував, як стара велетенська рибина з порепаною шкірою.
Корабель боровся, як і хлопчик колись. Але боротися з океаном безглуздо, він завжди візьме своє. Стільки, скільки забажає. Бо володар. Він випустив життя зі своїх надр мільярди років тому, але з однією негласною умовою — коли схоче, візьме його назад. Відбере не тому, що жорстокий, а тому, що сильний. Це його природа.
***
Вода була всюди. Тільки-но хвиля вдаряла у лівий борт, кренячи судно, з іншого боку прилітала інша — ще більш смертоносна. Бриг нагадував велику картоплину, яку вихором крутило в казані киплячого бульйону.
Першою здалася передня щогла. Видавши скрипучий тріск, приглушений поривами вітру, вона гупнулась у воду, прихопивши із собою двох матросів, що намагалися втримати її за ванти. На палубі продовжувала працювати налякана всмерть команда: зміцнювала такелаж, натягуючи канати, дивом утримувала вцілілу грот-щоглу.
Капітан, прив'язаний тросами до палуби, тримався за штурвал, дивлячись кудись перед собою — просто у фіолетово-чорне марево хмар, які, здавалося, спустилися не з неба, а піднялися зі самої безодні.
— Ще трохи і ми підійдемо до острова, зможемо перечекати буревій там, урятуватися! — вітер шматував його слова, уносив їх із собою.
— Стерно не слухатиметься! Ми не зможемо пришвартуватися, сядемо на мілину! Нас відносить, шторм надто сильний! — штурман кричав, склавши долоні рупором. Одна з хвиль, що перекотилася через борт, вдарила його, збиваючи з ніг.
— Ще трохи... Ще зовсім трохи... — капітан нагадував безумця на службі в самого Океану. Безумця, що привів команду просто до вічно голодного мокрого рота.
— Ми всі загинемо... — слова штурмана, що тримався за палубу, не чув ніхто. Але всі й без того знали це. Вони молились. Бо це єдине, на що здатна зневірена людина. Навіть, поминаючи все життя чорта, опинившись пред очима смерті, вона згадає про небожителя. Аж раптом він таки існує.
***
Хлопчику здавалося, що він тримає в руках невидимий канат, яким притягує заблукале судно до свого чорного дому. Поволі. Потроху. Він дивувався, як корабель взагалі ще тримається. Той немов чіплявся за білу піняву, приймав удари хвиль, щоразу відновлюючи крихку рівновагу. А потім небо осяяла розгалужена гілляка блискавиці, немов розрізаючи хмари. Вони глотились ще деякий час, а потім почали розходитися, повільно розчиняючи майже чорну синь до матового срібла.
Пред невеликим островом виросла громада корабля, що тягнувся до шматка суходолу, як вуста спраглого до склянки з водою.
Там так багато м'яса для тебе! І стільки кісток для мене! Ти ж розумієш, що жертви необхідні, коли ми кажемо про диво істинної віри. Ти віриш в мене?
Вірю.
Тоді зможеш взяти їх, навіть якщо океан не впорається. В тобі вже достатньо сили. Ти зможеш.
Я зможу.
***
Темне небо ще висіло низько, але вже не несло загрози. Як і океан, лють якого цього разу виявилась несмертельною. Штурман, усе ще не вірячи в те, що вони вцілили, спостерігав, як корабель стає на якір неподалік чорного острова. Капітан задоволено скалився, дивлячись в підзорну трубу.
— Він там! Я мав рацію! Малий пройдисвіт урятувався!
Штурман, сам не знаючи чому, відчув поколювання в кінцівках, хребтом наче пустили тепле молоко, й воно липкою хвилею сповзло вниз, до куприка. Ноги підкосились. Він теж подивився у підзорну трубу. Наступної миті виблював за борт.
— Малий збожеволів, хіба не бачиш? Чорнява отруїла його душу, а дикунський божок — тіло. Розмови про прокляття Каї-Ману не порожні розказні... Ми маємо сказати його батькові, що нікого не знайшли... А хлопця пристрелити, не підходячи близько.
Штурман не наважувався ще раз прикласти трубу до ока, щоби розгледіти хлопчика краще. Одного погляду вистачило. Малий стояв на березі в брудних, затертих підштанках, над якими здувалось велетенське, розпухле черево. Воно здавалось чимдуж огиднішим на тлі тонких рук та ніг. Старий не знав, що налякало його більше: розпухлий, як ненажерливий кліщ, живіт; широчезна усмішка загострених зубів чи купка білих, як молоко, людських кісток поряд.
— Гадаєш, я дарма провів корабель штормом? І тепер відмовлюсь від обіцяного губернатором? Ні, хлопчисько поїде з нами, а ми станемо героями. Але головне — багатіями! Спускайте шлюпку на воду, — крикнув капітан команді, — забираємо малого й вертаємося на Урбалу!
Бувалий моряк, старий штурман Джо, тремтів у шлюпці, що наближалась до смолянистого берега. Хлопчик продовжував стовбичити на ньому з усмішкою-вищиром голодного пса на облущеному від сонця обличчі. Він мовчав. Не радів порятунку, не махав руками, не плакав од щастя, не кликав до себе.
— Він уже втрачений для світу, бідолага... Збожеволів, продав душу чорноті, — бурмотів Джо, стискаючи в руці власноруч вирізьблений хрестик.
— Не верзи дурниць, вдома малий швидко отямиться, а гроші його батька допоможуть зробити це якнайшвидше.
— Ти бачив кістки? Він їв їх... інших! Тих, з ким ділив до цього корабель.
— Це бачили лише ми. І нехай воно між нами і лишиться. Зрештою, він не перший, малому треба було якось виживати.
Штурман похитав головою. Таке не проходить дарма, воно лишає по собі слід. Глибокий, як шрам від шаблі.
— Гей, Маркусе, ми прийшли врятувати тебе! Скоро ти вернешся додому, до батька, скоро все буде добре! — дебелі чоботи капітана зашурхотіли об гостре каміння. Наступної миті хлопчик, все так само натужно усміхаючись, рвонув уперед. З чималим запізненням штурман зрозумів, що саме було не так з його посмішкою. Зуби... Не тільки хлопцеві, ще чиїсь. Він вирвав щелепу з котрогось із черепів й приладнав собі до рота. Багатозубе ненаситне чудовисько. Кістяний жрець проклятого острова...
— Назад! — штурман спробував відштовхнути капітана, але голодний до плоті вже вгризся в шию голодного до грошей.
Багряна кров бризнула на чорне каміння.
Епілог
— Губернаторе Маркусе, не сприйміть за нахабство, але до мене неодноразово доходили дивні пересуди... Мовляв, у дитинстві ви ледь вижили в буревії. І не просто вижили, а деякий час провели на самоті! На якомусь страшному острові. Зізнаюсь, повірити в таке складно, але природна допитливість не дає мені спокою: чи справді це було? Чи справді ви пережили те, про що пошепки товкмачать після кількох бокалів елю? Про це було б цікаво дізнатися не лише мені, а й читачам нашої газети, що видається далеко за межами колонії, у самому Лондоні. То чи дійсно це було, губернаторе?
Молодий губернатор Маркус встав та пройшовся кімнатою. Його густе каштанове волосся ловило відблиски від комина, сильні руки схрестилися на спині у замок.
— Я маю глибоке переконання, що все сказане людьми є істиною. Лише з різною концентрацією правди. В дитинстві я дійсно пережив шторм, єдиний з усієї команди. І справді провів деякий час на безлюдному крихітному острові.
— Це дивовижно... У мене перехоплює подих від такого! Чи згодились би ви дати інтерв'ю нашій газеті, розказати про свої карколомні пригоди та дивовижний порятунок?
— Це було дуже давно, — м'яко усміхнувся губернатор.
— Упевнений, таке не забувається! Подібні події несуть глибоке потрясіння й лишають чималий слід.
— Що ж, ви маєте рацію, — світло-карі очі молодого губернатора Урбали уважно подивилися на співрозмовника. — Я можу розказати вам про те, що сталося багато років тому. І не тільки розказати. Показати.
— Показати? Це було б честю для мене...
— Авжеж буде.
***
Кореспондент Брюс Генкслі дивився перед собою закляклими очима. Його зв'язане тіло дрібно тремтіло, з привідкритого рота капала слина. Губернатор Маркус привів його вглиб джунглевих нетрів, що оточували Урбалу майже з усіх сторін. Тут, посеред зелені, височіла велетенських розмірів кістяна вежа. Сотні білих кісток шикувалися рівними спіралеподібними рядами, від яких ряхтіло в очах. Десятки чорних очниць дивилися мертвими поглядами у саму душу.
— Багато років тому він урятував мене з океанічної пучини. — Губернатор вказав на вежу, він точив великий ніж об кресало. — І я маю платити за це. Все подароване мені життя мушу сплачувати нескінченний рахунок. Кожен день вартує пари кісток. Не так багато насправді. Ти знаєш хто це? Забутий Бог. Мій Бог. Той, що дарував віру у Диво. Каї-Ману скоро відродиться тут, на Урбалі. Завдяки тобі й всім тим, хто також захотів дізнатися мою історію.
Маркус провів нагостреним лезом по передпліччю Брюса і той заридав дужче.
— Я не буду тебе мучити, все станеться швидко. Бо мені не потрібні твої страждання, лише плоть. А йому — кістки.
