Мерехвиця. Ковть. І нема.

I

1890 рік. Чи близько до того. Йде собі хлопак Карпатським лісом, стежка вузенька між соснами в’ється, тягне все глибше в колючії хащі. Багнюка на кожному кроці капканом спиняє колоші. А сосни величні, високі та хмурі закрили все небо, що сонця не видко. Йде понуро, бо втік він від батька, що бив його вдень та вночі і життя не було, іде та і плаче. Куди? Сам не знає. Лиш бачить він хвою, що щільно замкнулась довкола.

Звуть його Яків чи так його звали. Тягне клуночок, де хліба шматок. Три дні у дорозі. Ніжки втомились та ніде присісти та хліба вкусити. Аж раптом він бачить: церквиця блищить, яскраво між сосон у око впадає. То він стрепенувся і кроку задав, все швидше і швидше, майже стрибав.

На сільську доріжку він вийшов жвавенько. Та бачить він хатку і ще одну хатку. Хатин не багато з кожного боку, чи десять чи двадцять і більше нікого. Старенькі, пошарпані були, ніби ніколи не бачили люду. Паркани повислі, бур’яном порослі, віконця дрібні завішані льоном. Низенькі дахи то сірі, то бурі створили навколо похмуру картину.

Та Яків пригледів на стежці щось темне. Фігура. Людина чи щось такого. Стояла вона не порушно та міцно. Й дивилась на хлопа. Від чого хлопак не злякавсь, а все швидше пішов прям на неї. То жінка чи баба, стара вона була. У темному одязі з критою головою, монашка напевно. Не встиг він щось путнє промовить, як баба відкрила беззубого рота на стала кряхтіти. Кривилась, плювалась вона та хрипіла, уставившись стрімко у очі мов риба. Беззуба ротяка розширилась так, що можна було побачить нутро тої баби. Пронизливий стогін роздався із горла і сморід відчувся від старої плоті. А очі втупились у хлопа та раптом.

– Дзінь, дзілінь…– Роздалися дзвони. Тихенько та ніжно, мов кішка мурчала. – Дзінь, дзінь…

Повз Якова стали проходити люди, що тихо виходили з хат. Легенько ступали на землю ногами та йшли по дорозі до церкви, що була прямо. Мовчали і шли, все більше і більше людей. Ніхто не звернув на Якова погляд. Та баба-монашка скажена закрила пащеку і теж собі стрімко пішло на дзвінок. І йшли вони йшли і Яків пішов до церкви із людом. А що було там? Старенька трухлява та світла церквиця. Розписана гарно, напевно давно, бо сипляться стіни на лави і пил розсікає проміння та все ж… Було мирно знаходитись там. Маленька труна по центру стояла, дівча років шість у ній ніжно спало. Худенька, бліда із вогким волоссям та стрічку у пальчиках міцно стискала.

Зайшли всі до церкви. Присіли. Вдихнули божественний пил. Тихенько.

Маленька бабуся, Марія, здається, вийшла до центру. Зачісана добре і гарна сукенька, руками розвела у смуті. Тим часом монашка теж присіла оплакувать миле дитя.

– Ой лишенько, горе знову спіткало. – Звернулась Марія до люду. – Забрали нечисті нашу ясную зірку, дівча наше миле, що квітло і пахло і стало так тяжко на серці. Оринку, Онуфрія доньку, і це вже утретє забрали дитину диявольські сили за зиму холодну і березень мряклий. Усі наші діти замість теплої люльки сплять у труні не маючи навіть шости.

Та враз здригнулася церква і скрипнули двері, убога зайшла. В лахмітті, брудна. Жінка стара. Вагітна була і впала на землю, каталась і билась, бісиця напевно вселилась. Щось бурмотала. Прощення просила чи проклинала, ніхто не розчув, бо палко кричали.

– Це вона! Дияволиця!

– Вбивця!

– Сама сатана!

І випнули з церкви її чоботами, кидали, штовхали та сильно плювали.

Яків дивився. Монашка хрестилась, не така і страшна.

II

Не було, де Якову спати, пішов до Марії, стучатись до хати. Марія, з добрим серденьком прийняла хлопа. Миленька бабуся хлібчик свіженький на стіл поклала, трохи каші та м’яска, горілки налляла до вінця, щоб краще спалося, сказала вона. Її чоловік тим часом в майстерні пропав, не людний він був, їв, спав та працював. Любив хильнути, як часто буває від скуки чи муки та все ж не гуляв.

Присіла Марія впритул біля хлопа, гірко схлипнула та стала шепотіти про жінку-бісицю всю правду сказала, як губить дітей від злості своєї, як своїх немовлят видирає з утроби, що д’явол надув у її плоть, як топить усіх янголочків сусідів, що скоро всі вимруть і зникне село. Так плакала гірко Марія до хлопа та раптом роздався на вулиці стогін тугий, так голосно жінка кричала, що подих у грудях застряг у всіх у селі.

– Чшшшш – як кобра піднесла Марія пальця до рота. – Знов ця бісиця своє дитя убива. – Христиться почала старенька та впала до долу пред образом святого. – Не ходь по ночі, бо лярва піймає. – Озвалась тихенько Марія до хлопа. Устала із полу, поділ отряхла, закрила всі вікна і двері щільненько. – Окутає чарами та й пропадеш. – Вела все розмову стара.

Хоч Яків був не лякливий хлопак та слухав ту бабу дуже уважно. Бо стогони тільки ставали сильніші, немов богу душу хто віддає, або і не богу. Отак, міцно зімкнувши вночі свої очі, хлопчина лежав аби на світанку під першим сонцем рушити далі в свій шлях.

III

Курчак заспівав. Встав він раненько, проміньчик пір’ям піймав та як загорлав. Сонечко ясне вийшло на обрій, ніжно погладило сирую землю. Місцевий собака Гришко позіхнув та потягнувся. Село прокидалось. Тихенько та ніжно з пелюсток ромашок спадала роса. Яків на сіні виспався добре, хоч крики були усю цілу ніч та бабина водка добряче накрила та пилася, як вода.

Не гаючи часу, взяв свій клунок та вийшов із хати. Та тільки ступив на поріг, відчув він дивний запах. Солодкий і гіркий пройняв він дві ніздрі, упав у легені важким тягарем. Пройшов у живіт і різко скрутив. Так душно і гидко Якову стало, що ледве далі ступив. Зігнувся, прокашляв ледь не вирвав, нутро його лізло, кріз рота та очі та раптом протерши їх рукавом, побачив він «двері до аду». Кожен паркан та кожен будинок у слизі у гнилі. Кишки гірляндами все обвива, тварин чи людей, це питання. Кроваві річушки чорнобордові смердючі, густі п’є родюча земля.

Завив Гришко протяжно, що люд почав виходить із кожної хатини та голосно кричати.

– О боже, лишенько!

– Яка страшна халепа!

– Моя коза, мій хряк, розірвана пащека!

– Усі моя курчата, як іграшки висять.

– А ти моя теличка, кормилиця моя, диявол наругався і більш тебе нема.

Узопалі кричали та бились головою о землю та о двері допоки не підняли вили догора.

– Оце все ця бісиця!

– Точно це вона!

– Вночі вона кричала, вбивала немовля, що вже давно носила, та мало їй мреця. Пішла худобу нищить нашу, щоб гіркота настала. – Марія закричала.

Забрязкали лопати, граблі та сокири, піднявся люд на страту. Пішли вони до жінки бісової хати. Усю дорогу ревно кричали та лякали, що більш нема терпіння, що треба їй вмирати. Та тільки підійшли до хиткої хибари, що ледь тримала стіни, де дах висів потріслий та забиті вікна. Стали люди смирно.

А Яків все дивився, у натовпі стояв, монашка теж молилась, не така страшна.

Не стало людям духу, коли вона зійшла. І стала на порозі бісиця та стара. Чи може не стара вона таки була. Закудлане волосся чорне як смола. Руки вперла в боки, спідниця розвивалась оголюючи литки та нові чоботи, ніби сатана. Червоні чобітки, що дуже гарно сіли, блискучі та гнучкі, всі затамували подих.

Як гримнула бісиця із черевом сухим прокльонами до люду. Що з’їсть живцем усіх, що кістки поскладає і буде танцювати і радісно плювати. Що нутрощі всім вирве, на руку намотає, що зуби у мішочок із шкіри поскладає. Що хати спалить всім дотла сьогодні, що буде з їх дітей робити сукні модні.

Зробили крок назад, а потім ще один. І руки затремтіли. Покидали всі грабі. Бігли хто куди, злякалися нещасні, трусливі селюки. Закрили всі віконця і двері на замок. Марія теж побігла. До хати забіжала і сильно засміялась. Потерла вона ручки. Поставила чайок. Закуталась в хустину й дивилась у вікно.

Тихенько там сиділа, щасливая людина, поки ніхто не бачить.

А Яків усе стояв навпроти тої хати. Як раптом…бачить очі…янтарні як зміїні, зиркають з-за тину. Маленькі мов у дитини. Побігли, засміялись тоненьким голоском і зникли дуже швидко наче це був сон. Ніби то дівча, а може показалось. Та хто б пустив дитя до бісової хати? Нічого тут не ясно. Обдумував хлопак й від страху стис кулак.

– Хоч би не пропасти, не село, а мрак! Піду я далі в шлях.

Пішов він по стежині, що вела із села, та бачить він річушку, що прудко протіка. Річушка глибоченька, бурлить, джужчить камінням. Холодна мов домівка покійників була. Нема кінця і краю. Ніде нема містка. І сосни навкруги туманять мізки хитро та плутають сліди. Отак, блукав по лісі. Тихо. Як у домовині. Допоки не помітив, що сонце вже зайшло. Злякався, стрепенувся та ніби у погоні побіг він до Марії. Зостався знов на нічку, бо страхом обпекло. Так сіли край печі і знов вели розмову. А з вікна тягло ніччю, тихою, липкою.

IV

– Не ходь ти до лісу. – Завила Марія. – Нема там проходу. – Та й водку налляла. Гарна горілка розм’якла старуху, засіла вона у кріслі та й стала куняти. Тим часом глухенький та влучний звук пройняв увесь будинок, таємний стук.

– Тук-тук, тук-тук…

Прислухався Яків до стелі, до стіни, побачив він світло, що вийшло із сіней. Пішов він тихенько, заглянув за кут, а там…прям на нього піднявся чобіт. Василь, то був, чоловік Марії. Сидів у майстерні, чи щось біля того та бив залізяччям. Цікаво для чого?

– Присядь біля мене, не бійся, хлопаче. Працюю я тут, як ясно бачиш. Чобітки роблю і панам, і панянкам, і дівчам, і хлопам..

Та й справді навколо все в шкірі, підошвах та нитках. Поки всі від страху стрибають, сидить собі смирно, та й ділом займаєсь.

– Давно я не бачив новенького люду. Звідки ти сам, та як ся тримаєш? – провадив Василь молотком відбива. Яків без роду без хати, повів плечем, нічого не мовив, та гірко зітхнув.

Василь все провадив.

– Ех, важко і злісно мені на душі від всього в селі. Як був молодим вісімнадцять годочків так батька бісив гулянням до ночі. Зі мною як завжди Івонка була, Марія, Онуфрій, Милена, що зараз монашка. Так щиро співали ми біля костра та плигали до ріки.

Хильнув трохи водки. Та й далі дава.

– З Івонкою ми мали весілля та горе спіткало, дитя поховали. На цьому й настала біда. З Марієй зійшовся на ціле життя. Івонка здуріла. Ти бачив її. Не легка удача: чудить жахливі дива. Відтяла язик Милені-монашці, що мучиться досі, зовсім німа. Коли щось вона хоче сказати, тільки клекоче, як гуска, і всі тікають від страху.

Хильнув ще ковток. Замовк.

Тим часом хлопак оглянув кімнатку. Червоний шматочок тканини у око припав. Торкнувся. Тепла та ніжна. І тут промайнула згадка: червоні, блискучі... ті самі! Чобітки на бісиці, що руку відсмикнув, наче обпікся.

Пішов вже до дверей, як раптом урвалось.

– Кохав я її, Івонку, і досі кохаю. – Василь Маріїн додав.

Пусто та гірко Якову стало за долю невдалу. Упав біля печі, закрив оченята, до рання до сонця чекати.

V

Спалося добре, м’якенько та тепло. Тихая ніч, а за ним тихий ранок. Потягся, розтягся хлопак на сіні та й швидко збирався. Гришко – Гав гав гав. Пташки – цвірінь. Сонце яскраво у небі блищить.

Так гарно і мило, що забув вже Яків на мить про всі ті жахи та дива. Пішов він до лісу, хоч Марія не рада, шукати стежинку як раптом. Смішок-голосок, тоненький.

– Хі-хік – Пройняло крізь спину, крізь плоть, до кісток. І знов. – Хі-хік.

За соснами біга дівча, так швидко та плавно, що за дива?

Дівча. Маленьке, худеньке, років шести, від дуба до дуба, від сосни до сосни. Стриба та сміється. Протер Яків очі. Чи марево це? Та тільки забачила мавка, так стрімко очима пройняла хлопа. Жовтими очима уп’ялась та й засміялась. Побігла у нетрі все глибше у ліс та й зникла, ніби тут не була.

Пішов Яків далі. Важкими ногами. Зайшов далеченько, не видко села, лише одні хвої кругом стоять, почув якийсь шорох і знову дівча. Побігло дівчисько до річки стрімкої, присіло на берег й махає рукою. Сховавсь хлоп подалі та й наглядає. Підходить до дівчинки темная постать, кудлате волосся та руки тонкі. Лице обгортає дитяче як життя одбирає. Замкнув Яків очі від страху та болю та раптом. Дівча навкруги пострибало. Обняло ту постать міцно руками із зойками – Мамо.

Сіли вони рівно в обіймах біля річки, завився голосок протяжний мов поминальна стрічка.

– Дитинко моя мила, тільки тебе і вберегла.

– Як гірко мені гірко.

Співала так тоненько, що в грудях заболіло у Якова допоки не побачив червоні чобітки. Стояли вони поряд, лискучі і чудні, ніби їх узяли у самого сатани. Серце у хлопа загупало від страху-здивування та гілку зачепив піднявши звук гучний. Почав він утікати, у лісі навкруги, та ніде вберегтися, одні лиш зарості. Так бігав він кругами, між соснами й дубами. Упав він на коліна, підняв догори руки у знемозі, до бога до святих як бачить босі ноги, що стали перед ним. Безмовно, рукою крижаною вказала жінка в хащі, де стояв надгробок. Великий та старий, він дуба підпира.

"Се місце, де вітер дише й кості сплять, сюди хто впаде — не встане вже всп’ять."

Побачив це Яків та як навтіки, підошви летіли у різні боки. Бігав без ліку, темніло в очах, руки тремтіли допоки не впав. Безсилий, в калюжі закочував очі. В судомах крутився та бився о землю, аж поки тьма не впала, як ковдра. Отямився Яків в грязюці бридкій, оглянув він оком. Тихенько устав та бачить той самий надгробок, як ніби нікуди і не тікав.

Сонце сідало. Останні промінчики ніжно плекали лице хлопака, надгробок та землю, що тихо лежала. Оглянув могилу, нишком обійшов, та чує шуршіння ніби кісток. За дуб виглядає, що сторожом ніби межує світа. Бачить річушка, та сама холодна та раптом. Місток.

Задумався хлопак. Ота страшна бісиця, а може й не бісиця. А може просто жінка та люблячяя мати. З дитиною гуляла. Кохана Василя. Того він і шиє гарненькі чобітки, і зовсім вони не від сатани. Вказала йому шлях через скажену річку, щоб більше він тут не губився.

Задумався хлопак. За що така не доля? Чому кроваві ріки всотує земля? Хотів вже перейти місточок та забутись. Та не зміг ступити.

– Не чистая тут справа! За що така ненависть до жінки у селі? І хто тоді розвісив вчора потрохи?

Отак він розвернувся, хоч страшно на душі. Тремтячою ходою вернувся до села.

VI

Тихенько, мов привид з потойбіччя, йде сільською стежкою, бліде обличчя, руки сині, одежина в багні. Та бач іде Марія і щось собі несе. Серпанок, щось важке. Заходить на городи, вузькими манівцями, зміючкою пливе. Одну маківку в хустці між житом пишним видко, іде все не вертає пішов і Яків слідом.

Злотаває колосся колише бабу й хлопа, проміння відбива останнє. Допоки темрява глуха не привела їх на болота. Однією ногою пропав та іншою пропав. Густа земля затягує холопа. А бабка та прудка, стриба собі стриба між пастками земними, не вперше тут вона. Та враз зігнулась вдвічі, кряхте і щось булькоче. Насапала трави й запазуху хова.

А Яків все дивився. У темряві сховавсь. Лиш місяць молодий болотами блукав. Зірвав й собі травицю. Багряна, шовковиста духмяна наче мед, хотів уже вкусить ся. Та завмер. Туманну Мерехвицю сховав він у рукав, й поплентався за бабкой, куди й сам не знав.

Йшли вони, блукали допоки на стежину сільську не звернули. Іде собі бабулька у хустці, янголочок, а серце підпирає збір гірких квіточок. Зайшла вона до хати, задумався хлопак, що тепер робити?

– Не чистая тут справа! – Все собі булькоче. – Дивная ця бабця! Й заглянув до віконця. Миленькая старушка тим часом обрива листочки з Мерехвиці й щось собі співа.

– Травиця Мерехвиця – подруга моя,

– Хто тебе скуштує – піде у забуття

– Очистиш чрево ти від дурного немовля

– Травиця Мерехвиця – подруга моя!

– Наллю я до криниці Івонки тої стерви

– Та як нап’єсь водиці не буде їй життя.

– За любого Василя піду я до кінця,

– Не бути їм у щасті, не буде їм тепла.

– Дитину від Василя виплюне у шосте

– Буде їм коханцям тільки одне горе.

– Щоб більше чобітки їй не дарував,

– А був на серці один лиш тихий жаль.

Здригнувся Яків сильно від пісеньки Марії. І вже хотів тікати.

Та враз глухенький стук.

– Тук-тук

У двері хтось ломився, безбожно по ночі, кряхтів і шурудівся. Злякалася Марія. Хто ноги оббиває так пізно об поріжжя? Прислухалась. Сховала всю травицю й пішла собі дивиться.

– А тху ти! Милено, налякала! – Монашка на порозі.

– Заходь стара німая, чого стоїш, колода, мов в рота риб набрала!

Сміється та глузує, так весело Марії, тим часом обережно показує травиці.

– Сьогодні назбирала, свіженька та рясна. Травиця мерехвиця вбієнная моя. – І знов давай сміятись і плескати живіт. Монашка все дивилась на бабку з під чола.

– Травичку заварю і потім, як завжди ти кинеш у колодязь, Івонки тої стерви, щоб мучалась вона, а то підешь за нею – нагримала стара. – А як відмовиш знову, то окрім язика, ще вирву твої очі, й повішу на стовбах.

Здригнувся ще сильніше хлопак біля віконця, невже ота Марія і є та сатана? Івонку ізживає, дітей її вбиває, Милені язика сама і відтяла, щоб слухалась її та і не тріпалась. Так боляче і страшно, судомило хлопчину. Але все є не ясно, хто вішав потроха? Отак він здивувавсь, що ледь з вікна не впав.

Зачула це Марія та взнала хлопака.

– Не гоже тут ходити по нічці темній, вогкій, а як що трапиться, тут різнії дива. – Бурчала та варила далі зілля, що гупала земля.

Завив Гришко протяжно. На ясний місяць божий. Присів хлопак під хатой, скрутивши свої ніжки. Уже пора б і спати, та де куди подітись. Отак уснув Яків опершись на бісовії стіни.

VII

Потягся, не розтягся, посунув руки вбік, та вмить. Намацав мотузку. Щільна, вогка, туга, що тіло обвива і стримує життя. Тихенько потихенько розплющив оченята в тумані голова. Болить голівка Якова та кружиться земля. Сидить десь у землянці, одна лиш темрява. Оглянувся нікого. Сирість диха смертю, щури пищать: зубасті, шерстяні пихають під сорочку свої смердючі туші. То вкусить, то шкрябе, задригався хлопак та не може зсунутись з місця він ніяк.

Аж скрипнули дверцята, та світло проступа, тоненькою зміючкою землянку обліта. Пройшов мороз по шкірі в хлопа. Примружився, напрягся. Заходить якась постать, вся в чорному була. Тримає каганець, що пеклом світить рясно, підносить до обличчя, маленького хлопа. В промінні сатани розгледів ледве бабку, що шкіриться й причмокує свої старі вуста.

– Ну як ти мій, солодкий, як спалося тобі? Не гоже біля хати спати по ночі. А як застудишь тільце? Он який блідий! Прийшлось тебе занести й настійкой пригостити. Настійка тая добра, свіженька Мерхвиця, пару крапель в рота і знову як новий.

Хотів хлопак кричати на бабку ту стару та тільки прирснув слину із кров’ю до землі. Відчув він люту біль у грудях у щелепі, судомило легені. Не зміг сказать і слова лиш сильно белькотав, як гуска зі ставка. Відчув він дикий страх, немає язика. Ще більше засудомив і сильно застогнав скалічений хлопчак.

Старуха засміялась чорними зубами, що криси повтікали, сховались по кутам. Присіла на стілець навпроти Якова та лагідно до нього завела.

– Не сіпайся, дитино, буде тільки гірше. Як звиклася Мелена, то і ти звикнеш, тоді і буде ліпше. Не гоже підслухати, у сьом твоя вина. Авось будеш балакать про мої дива.

Нашіптуючи в свічку, Марія все вела.

– Як були молодими, щасливі і красиві… принаймні ця Івонка, бісова була. Василь так уплітався, що гидко на душі. Зіграли те весілля та як пішло дитя, налляла Мерехвиці і все, було й нема. – Гигикала стара. – Та як старалась я, не зміг забуть Івонку і знов пішло дитя. І так вже років двадцять підмішую я зілля коханцям ненаситним, щоб смерть лише була. Василь мене боїться, та ходить потаємно, чоботьки відшиває, такий він кавалєр. Тху ти йому на могилу, скоро доведе, що крові сам нап’ється!

Дітей сусідів я втопила, щоб настрахати люд. Нехай Івонку вішають, а я дивитись буду.

Все інше, то вистава. Свинячі потрохи розвішала по ночі, щоб більш ніхто не зміг спокійно стулить очі. Поки Івонка тут.

А Яків все дивився. На біса у плоті. Нарешті відчув ноги та встати враз хотів. Та баба не проста, сокиру ухопила та перед ним маха. Гигикає, сміється, прицілює в чоло.

– Ану усядсья, хлопче, як цього не було! Не знаю, що робити. Чи може відпустити? Не вирішила ще. Бовкать ти не будешь та сумніви ще є. Ніхто не будь шукати самітного хлопа, чудова це нагода розвісить потроха. Чи може пожаліти? На волю відпустити?

Та поки вона мовила схопивсь хлопак на ноги і рвучко до дверей, заплутались в мотузці, маленькії ступні, від цього сильно гепнув долілиць до землі.

Тихенько потихенько бабуся підійшла, та тріснула сокирою у спину Якова. Застрягла вона міцно. Не стала витягати. Кровавя річушка дихання забрала. У хлопа молодого. Що ліг собі поспати, закрив навіки віки. Отак собі до рання до сонечка лежав. Допоки.

VIII

Курчак раненько заспівав, Гришко як завжди гав гав гав. Кишки хлоп’ячі по селу вітер розвива. Солодкий ранок вже настав.