Перепечений Огірок
Готель. Сьогодні
Осінній дощ почався ще вдосвіта й не збирався вщухати. Небо нависло низько, і здавалось, що сірий туман тримає містечко в долоні, стискає його повільно, але невідворотно. Над міським парком стояла густа мжичка, крізь яку не видно було ні пагорбів, ні дороги до річки. З вікон готелю проглядали лише розмиті плями світла — ліхтарі, що блимали крізь дощ, і темні, нерухомі дерева.
Будівля виглядає старшою, ніж є. Кажуть, їй понад сто років. Колись тут був млин. Потім — меблева фабрика. Тепер — готель. Фасад підрихтований під «старовину»: камінь, що кришиться при дотику, декоративні балки, важкі двері з новими петлями. У холі стоїть лицар — пластиковий, з облупленим забралом і списом без вістря. Світло люстри тьмяно блимає в його очах, наче щось там і справді ворушиться.
Після першого дня форуму кілька учасників не захотіли розходитися. Вечір був довгий, промови закінчилися, всі втомилися від офіційності, бенкет скінчився, але говорити ще хотілося. Вони познайомилися лише сьогодні — на панелях і в коридорах, обмінялися візитками, ще не познімали бейджі й говорили одне до одного на «ви».
Вони зібралися у «люксі» на третьому поверсі — кімнаті з каміном і двома вікнами, що виходили на парк.
На столі — горілка і вино, сир, ковбаса, трохи печива. У кутку — телевізор. Звук приглушено. На екрані новини: обличчя ведучої, підписи про чергові події, але ніхто не читав. Мовчання між людьми звучало гучніше за будь-які слова.
Спершу — чемна службова розмова: конференції, дороги, плани на зиму. Обережні жарти, легка пауза перед іменами, щоб не переплутати. Потім — зізнання про втому від безкінечних перемикань між важливим і порожнім. Хтось сміявся з ввічливості, хтось просто кивав. А тоді — майже непомітно — розмова перейшла на сни.
— Інколи, — сказала Юля, блогерка, — мені сниться, що я стою перед дверима, яких не можу відчинити. І за ними хтось є. Але я не бачу, хто.
Семен, ветеран і документаліст, що сидів навпроти, посміхнувся втомлено:
— Це нормально. Мозок просто шукає вихід.
— А мені здається, — втрутилась Вікторія, редакторка, — що сни — це як пробої в реальності. Короткі, але справжні.
Вони сміялися тихо, з іронією, як люди, що не хочуть визнавати власний страх. Здавалося, що всі трохи збентежені, але ніхто не подає виду.
Дмитро сидів осторонь. Він не пив і не втручався. Його обличчя, освітлене настільною лампою, виглядало виснаженим — ніби після тривалого переїзду або ночі без сну. Коли він піднімав погляд, у його очах було щось уважне, але відсторонене, як у людини, що бачить крізь туман.
Якуб Недзвецький, власник польської турагенції, веселий і говіркий, намагався підтримати настрій, сипав анекдотами ламаною українською. Кожен жарт здавався надто гучним у цій приглушеній кімнаті.
Свічка на столі майже догоріла. Полум’я коливалося, кидаючи тіні на стіни — тіні, що рухаються повільніше за світло. З коридору долинув звук: десь грюкнули двері, і відлуння поволі затихло. Потім знову тільки дощ, важкий, одноманітний.
Вікторія вдихнула, зиркнула на решту:
— Хто ще розповість щось дивне?
— Тільки не про політику, — швидко додала Юля. — Сьогодні вже досить.
Коротка тиша. Повітря ніби стало густішим.
Дмитро повільно підняв голову.
— Я можу, — сказав він. Голос був спокійний, але в ньому щось глухо дзвеніло. — Але це така історія, що не хочеться згадувати.
Він поглянув на келих, не п’ючи.
— Там буде кілька особистих речей. І... кілька сцен, не для кожного. — Легка, ніби вибачальна посмішка. — Сподіваюся, ми вже всі дорослі. І нас важко чимось здивувати.
Семен розтягнув губи в невпевненій усмішці. Якуб кивнув, запрошуючи жестом. Вікторія міцніше взяла келих обома руками, а Юля взяла пульт від телевізора і вимкнула звук.
— Це трапилось зі мною десяток років тому, — почав Дмитро, — я був у прес-турі. Ми їздили містами, дивилися якісь об’єкти для розвитку туризму. Нічого особливого.
Але одного дня заїхали до урочища Червоне. Колишній дитячий табір — «Ромашка». Поруч старий цвинтар, далі — руїни палацу. Ми приїхали туди під вечір. Було тихо, ніби звук туди просто не доходив. І… там дещо сталося.
— Біля водоспаду? — уточнила Юля. — Я була там влітку. Гарно.
— Гарно, — кивнув Дмитро. — Але вночі це не мало значення.
Він подивився у вікно, де дощ розмивав відблиски ліхтарів.
— Я розповім. Тільки потім... не треба обговорювати. Я не хочу до цього повертатися. Добре?
Вікторія кивнула. Свічка згасла, дим повільно здійнявся вгору. Лампа під стелею світила тьмяно, наче крізь воду.
— Почалося все у потязі, — мовив він. — Я їхав на захід. Дивився у вікно, де відбивалося моє обличчя, і думав, що хочу втекти — від усього. У кишені був хрестик.
Він поправив комір і вивів ланцюжок. На кінці — порожнє кільце.
Метал зловив світло й одразу відпустив.
— Колись носив тут хрестик, — сказав. — Як сувенір.
Дмитро говорив спокійно, наче в напівсні. Його слова впліталися в шум дощу, у повітря, що ставало все густішим. Чути було, як десь у вентиляції свистить вітер.
Так почалася його історія.
Київ. Червоне. Десять років тому
У Києві стояла втомлена весна — бліда, запорошена. Щоранку я вмикав ноутбук і дивився на порожній документ: курсор кліпав, ніби знущається. «Горизонт.UA» перетворився на конвеєр — пресрелізи, обережні цитати, жодного живого слова.
На підвіконні стояла відкрита пляшка коньяку — звичка з минулої зими, коли здавалося, що від кількох ковтків тепліше і легше заснути. Я обіцяв собі вилити, але кожного ранку знаходив причину залишити “на вечір”.
Аліна щоразу кривилася від запаху, казала, що від нього в кімнаті смердить, як у вокзальному буфеті. Я сміявся, але тоді вже відчував — не смішно.
Аліна з’явилась у дверях редакції з валізою — коротке «прощавай» без жодного жесту. Вона стояла рівно, ніби боялася нахилитися — щоб не вдихнути те, що стояло в повітрі.
Коли я вийшов її провести, вона дістала з кишені ланцюжок із маленьким хрестиком. Потемнілий, із подряпинами — наче пережив кілька чужих життів.
— Від бабусі, — сказала. — Вона завжди носила його, коли хтось ішов далеко. Каже, захищає від води.
Я хотів віджартуватись, але язик пересох. Вона вже застібала ланцюжок мені на шиї.
— Не загуби. І не кидай у шухляду, — додала тихо, — бо інакше він не працює.
Вона посміхнулась так, як люди усміхаються, коли хочуть запам’ятати обличчя. Потім просто пішла.
Коли двері зачинились, я довго стояв, дивлячись на її порожній стілець. На столі блиснула кришка від пляшки, і я машинально накрив її долонею.
Через місяць із Португалії прийшов короткий лист: човен перевернувся під час шторму. Її тіло знайшли на березі.
Відтоді хрестик завжди був поруч.
Після її загибелі сон розсипався. Психіатр дав дрібні пігулки — «на ніч, не більше двох». Вони вимикали думки, але не повертали відчуття ранку. Я носив одну у внутрішній кишені — на всяк випадок. На тумбі лежали пігулки й хрестик: одна річ, щоб притишити тіло, інша — щоб тримати пам’ять під рукою. Коли торкався металу, він здавався теплішим, ніж мав би бути.
А потім з’явився звук. Тихий, настирливий: два короткі удари, пауза. Наче нігтем по склу, десь поруч, але без джерела. Я прокидався, перевіряв телефон, дивився на хрестик — лежить, темний. Інколи здавалося, що він важчий і б’є у такт моєму серцю. Я ковтав пігулку, гасив світло й чекав, поки ніч вимкне мене. Звук зазвичай замовкав. Але не надовго.
Запрошення на прес-тур до Тернопілля прийняв миттєво. Раніше відмовлявся. Тепер — клацнуло. Хотілося їхати будь-куди: тільки не кухня з холодним світлом ноутбука і не київські вулиці, де всі поспішають і нікуди не доходять
Я зібрав речі повільно, без думки про час. Кидав у рюкзак найнеобхідніше — блокнот, камеру, зарядку, зубну щітку. Хрестик поклав у кишеню куртки, як завжди.
На вокзалі було шумно, як завжди: гул гучномовців, запах кави, металевий гуркіт валіз. Потяг рушив рівно, без ривка. Я сів біля вікна й дивився, як місто розчиняється в дощі — спершу склади, потім сірі дахи, мозаїки на старих зупинках, калюжі, в яких тремтіло бліде небо.
Мені здалося, що потяг рухається не вперед, а всередину чогось — у тишу, у зону без облич і назв. Я не думав. Лише слухав ритм коліс. Він мав дивну правильність, наче міряв мені пульс.
Десь між станціями я зловив себе на відчутті, що мені вперше за довгий час не хочеться нічого пояснювати. Сенс і справді в дорозі — у цьому проміжку між «було» і «буде». Поки не думаєш, хто ти і куди їдеш.
Я витягнув хрестик з кишені. Метал був теплим, хоча в купе було прохолодно. Я стискав його в долоні, поки не відчув легке поколювання — чи то від металу, чи то від власного пульсу. Потім поклав назад. У склі вагонного вікна моє відбиття кліпало не в той ритм.
Провідниця проходила коридором, глухо постукуючи каблуками. За вікном промайнули поля, темні плями лісів, порожні станції з облізлими назвами. Усе здавалося зупиненим, ніби країна ще не прокинулася після довгої хвороби.
Я притулився до скла, слухаючи, як вітер шурхотить у щілинах. І вперше за багато місяців відчув щось схоже на спокій. Той короткий, крихкий спокій, який з’являється перед тим, як щось зрушиться — хочеш ти того чи ні.
Мікроавтобус рушив після обіду, коли небо вже тьмяніло. Світло стало м’яким і безбарвним — день завис посередині. Дорога вилась між пагорбами: рівні поля, темна земля, хати з побіленими парканами й надто темними вікнами. У повітрі — волога й метал, далека гроза.
Гід рівно читала в мікрофон. Ніхто не слухав. Блогери втупились у вікна, оператори куняли, журналісти гортали телефони — зв’язок танув. Семен щось занотовував. Я дивився, як минають облуплені паркани, зупинки з вицвілими соняшниками, колодязі без відер.
Звернули на ґрунтову. Мережа зникла остаточно — і чомусь полегшало. Десь загавкав собака: раз, другий — і стих.
Дорога петляла вниз у долину. Річки не видно; лише глухий гуркіт, то ближчий, то дальший. Повітря важке: мох, глина, волога. Вітер ніс дрібні краплі. Світ розпливався, наче крізь тонке скло.
Коли ми зупинилися, всі розсипались по галявині, як насіння: блогери вже позували, оператори знімали «б-рол», хтось відкрив термос і наливав каву. Я відійшов убік, нагору, на кам’яну терасу. Там було тихо, і вода чулась ближче, наче дихала.
Вода падала у вузьку чашу з каменю, біла піна билася об стіни, і від неї піднімався вологий пил. На одному з валунів побачив дівчину. Вона сиділа босоніж, підібгавши ноги, дивилася на воду.Темне волосся було заплетене в просту косу; кілька пасм прилипли до щоки. Куртка кольору хвої, темні джинси, на коліні — пляма глини.
Вона здавалася спокійною, але не байдужою. Босі ступні на вологому камені, пальці час від часу торкалися води — наче перевіряла її на дотик, не на температуру. Відкинула пасмо зап’ястям, залишивши на шкірі темний слід.
Я не хотів її лякати, але вона сама обернулася — повільно, ніби вже знала, що я тут. Погляд затримався на мені на півудару довше, ніж треба.
— Там за водою порожнеча, — сказала Зоряна. Голос тихий, рівний, із низькою нотою, від якої хотілося нахилитися ближче.
— У сенсі? — спитав я.
— Печера. — Вона кивнула на темний провал за потоком. — Колись вода йшла просто річкою. Потім її перевели сюди: млини, гребля, нове русло. Водоспад зробили. Млинів нема, а він залишився.
Вона трохи повернула голову. За водою й справді темнів рівний отвір. Краплі били по каменю в один ритм.
— А там, — додала, — стоїть Ян Непомуцький. Бачите? — Кивок на статую біля бузини. — Щоб вода не забирала людей.
Вона говорила не як гід і не як та, що переказує легенду, — радше як свідок. У голосі була тиша і певність. І ще — легке залицяння без рухів: пауза між словами, коли вона дивилася прямо.
Я кивнув, протер об’єктив, зробив кілька кадрів. Вона не відверталася. Її погляд тримав рівно, без настирливості — як згода бути в одному кадрі. На рукаві куртки — смужка смоли, на шиї — ледь помітний слід від шнурка, що зник під тканиною.
— Ви місцева? — спитав я.
— Так. З Червоного. — Усміхнулася майже непомітно. — Вчу дітей у школі. Першачків.
— Важко?
— Залежить від дітей. — Кутик вуст сіпнувся. — І від тиші.
Вона поглянула коротко, ніби щось вирішуючи.
— А ви дивний, — сказала, не змінюючи тону. — Ніби слухаєте воду, як мову.
Ми замовкли. Крапля скотилася їй по щиколотці й зникла в кросівці. Я відвернувся на мить, щоб не п’яніти від дрібниць.
— Гарне місце, — сказав я.
— Гарне, — повторила. Подивилась довше, ніж слід. Не загадка — рішення. Наче зважувала мене на дотик поглядом.
Вона підвелася. Пройшла близько, торкнулася плечем мого рукава — ніби випадково. Запах мокрої хвої й мокрої вовни.
— Після дев’ятої не ходіть до лісу, — сказала тихо, майже біля вуха, перекриваючи шум води. — Там стукає.
Слова прозвучали буденно, але повітря охололо, як від тіні. Я вже хотів спитати «що саме», та вона зав’язала шнурок, кивнула — не прощаючись, просто визнаючи мене — і пішла.
— Як вас звати? — крикнув я вслід.
— Зоряна, — озвалася, озирнувшись на секунду. Зустріла погляд і легенько усміхнулась.
— Дмитро, — відповів я.
— Знаю, — кинула тихо й зникла між деревами.
Зелена вітровка блиснула і щезла. Я лишився на камені, дивився на воду. Під шумом водоспаду чувся інший ритм — не зовсім звук, радше пульс. Ледь вловимий, живий. Якби вода мала серце, воно билося б саме так. І десь поруч друге — моє — намагалося наздогнати.
Я клацнув ще кілька разів: камінь, піну, гілку біля берега. На останньому — порожній камінь, і в нижньому куті тонкий клапоть зеленого, ніби край її куртки ще тримає кадр. Поруч у тіні води темнів рівний круг — радше отвір, ніж тінь. Я збільшив, екран зблиснув від мжички, і темрява зрушила ледь помітно. Я прибрав телефон.
Вітер повернув. Запах загострився: глина, вода, залізо. Я зійшов униз — біля буса сміялися, сперечалися про кадри. Я мовчав про дівчину.
Сівши до мікроавтобуса, перегорнув знімки. Зелений край — на місці. І той рівний круг — теж. А ще — те, чого не пам’ятаю: в кущах бузини стоїть постать у камуфляжі, нерухома. Двері грюкнули, мотор взяв тон. Я ще мить дивився у вікно — вода мерехтіла, зелений спалах тремтів і щез за поворотом.
Перші хати з’явилися раптово. Низькі, похилі, з дахами, що провисли до землі. У деяких вікна були закриті фанерою, у деяких — просто чорні порожні прямокутники. Далі під тьмяним небом стояли руїни костелу: голі стіни без даху, вікна, схожі на очі, які давно нічого не бачать. За ними — напівзруйнований палац із обваленим крилом. Біля палацу виднівся табір «Ромашка»: кілька пофарбованих у блакитний колір корпусів. На воротах — рудий замок і табличка «Об’єкт охороняється».
Гід усе ще говорила, але двигун глушив її голос.
Мікроавтобус зупинився біля в’їзду. Водій вийшов першим, розім’яв плечі, закурив. Решта пасажирів почали поволі розбирати речі: камери, парасолі, рюкзаки. Повітря було густе, трохи солодкувате — запах гнилих яблук і мокрої трави. Десь унизу текла річка, і шум води зливався з подихом вітру.
Біля воріт стояв чоловік у сірій куртці, худий, з вузькими плечима. Один бік тулуба ніби трохи провисав — так ходять люди, які колись зламали ребро й не долікували. Очі великі, опуклі, з червоними прожилками, ніс кривий, як після старої бійки.
— Це Славко, сторож, — сказала гід. — Він проведе вас.
Славко кивнув, витер руки об штани — пальці довгі, нігті потемнілі, наче від землі. Підняв засув. Ворота відчинились із довгим, хворим скреготом, ніби їм боліло рухатись.
Ми зайшли на територію. Табір виглядав майже пристойно — доріжки підметені, корпуси цілі, тільки фарба подекуди зійшла плямами, а віконниці посіріли від дощу. На стіні їдальні збереглося намальоване сонце — усміхнене, трохи стерте, з тріщинами по щоках, ніби від старості.
— Колись тут костел стояв, — сказав Славко, показавши кивком у бік пагорба. — Згорів. Людей тоді було багато, не всіх встигли вивести.
Він зупинився, наче пожалкував, що заговорив, і швидко додав:
— Та то старе. Каміння лишилось, а решта — байки.
Він повів групу далі, показуючи корпуси:
— Зараз не сезон. Узимку сюди рідко хто приїжджає, тому трохи занедбано. Навесні все підлатають, пофарбують, діти приїдуть — буде як новий.
Вітер пройшов між корпусами, гойдаючи порожні гойдалки. Вони тихо скрипнули, наче погоджуючись.
— А ще кажуть, після того пожежі щось у лісі стукає, — озвалася гід, щоб розрядити тишу. — Старі місця. Ехо, вітер, усяке здається.
Славко не відповів. Його погляд ковзнув повз мене — коротко, але точно. Я відчув, як у спині стискається холодний м’яз, ніби хтось доторкнувся крізь тканину.
Коли всі розійшлися оглядати територію, я залишився біля сторожа.
— А де тут можна заночувати? — спитав я. — Щоб тихо.
— У таборі можете, — сказав він після короткої паузи. — Але якщо шукаєте спокою — є в селі родина Лабунських. У них кімната вільна.
— Готельні умови? — спробував я пожартувати.
Він не усміхнувся.
— Хата стара, але тепло. Жінка з донькою та хлопчиком.
Батько... колись ходив у ліс, шукав, хто там стукає. Не повернувся.
А потім, кажуть, приходив знову.
Славко зиркнув у бік лісу, говорив уже тихіше:
— Якщо вночі хтось покличе на ім’я — не озивайся. Тут імена люблять.
— І ще, — додав Славко, відвертаючись, — Вночі почуєте, ніби хтось стукає, не виходьте.
Тут звук дивний. Може, з річки. А може, й не з річки.
Я кивнув.
— Зрозумів. Покажете дорогу?
— Покажу. Там недалеко, за цвинтарем.
Він показав рукою на пагорб. За ним тягнувся тісний ліс, у якому вже згущався туман. Між деревами проглядала сіра стіна з каменю — старий мур, що колись, мабуть, обгороджував костел.
Небо остаточно потемніло. Повітря ніби стало щільнішим, і кожен рух віддавався ледь помітним луною. Я ще раз озирнувся: руїни, ліс, вогкий вітер. Усе виглядало непорушним, але не мертвим — радше так, наче щось живе просто спить під поверхнею.
Я взяв рюкзак і рушив за Славком до села. Його постать зникала попереду в тумані; він ішов повільно, трохи перекошено — кульгав на ліву ногу. Кожен крок відбивався коротким шурхотом по вологій землі.
Здавалося, навколо стає тихо — настільки, що чутно, як у кишені легенько дзвенить хрестик.
Хата стояла на узвишші, трохи осторонь від дороги. Позаду — старий цвинтар із похиленими хрестами, зарослими травою. Там було темно навіть удень: дерева зімкнулися над плитами, не пропускаючи світла. Коли я підіймався схилом, повітря ставало густішим, наче між гілками стояла невидима завіса.
Славко зупинився біля роздоріжжя, показав мені стежку.
— Вони живуть біля криниці, зліва від яблуні. Побачите дим — то їхня піч топиться.
Потім додав, уже відводячи погляд:
— Далі я не ходжу. Там... глина слизька, можна посковзнутись.
Сказав це рівно, без емоцій. Але коли повернувся назад, кульгав сильніше, ніж раніше.
Вечір хилився до ночі, коли я дійшов. Над дахом справді тягнувся тонкий дим. Я постукав.
Двері відчинила жінка років шістдесяти. У хустці, з руками, пересушеними роботою. За спиною виднівся вогонь — піч світилася м’яким, теплим світлом.
— Ви від Славка? — спитала вона. — Проходьте, у нас місце є.
У хаті пахло димом, яблуками й чебрецем. На столі — глиняні миски, хліб, молоко. У кутку стояв старий телевізор, темний, вимкнений. На стіні під склом — фотографія чоловіка у піджаку з медаллю.
— Це мій чоловік, — сказала вона, помітивши мій погляд. — Колись пішов і не повернувся.
Вона вимовила це спокійно, ніби про когось, хто просто загубив дорогу. Потім додала тихіше:
— Але інколи приходить. Опівночі. Стає під вікном. Двічі постукає — і пауза. Я не відчиняю.
З сусідньої кімнати вийшов хлопчик, років вісім. Босий, у футболці з машинками. Подивився на мене й відразу сховався за спину бабусі.
— Це Левко, онук, — пояснила вона. — Дикий трохи, але добрий.
Я посміхнувся, щоб розрядити тишу. У дверях з’явилася Зоряна.
На зап'ясті — тонка чорна гумка від коси; за вухом — ледь видимий синій мазок, ніби від ручки, що протікає в дорозі. У руках — тарілка з печеними яблуками. Одне надщерблене, посипане цукром; від кориці тягнуло теплом. Світло від печі падало на її обличчя, і від цього шкіра здавалася теплішою, ніж повітря.
Вона посміхнулась коротко, не до мене, — скоріше, у своїй думці. І від тієї усмішки в хаті стало трохи тісніше.
— От і ви, — сказала. — Я знала, що прийдете.
Ми сіли вечеряти. Її рухи були навчено-економні, як у класі: ножем рівно розділила яблуко на чотири, кісточки відклала в окрему миску. На полиці біля печі лежала стопка зошитів у косу лінійку, перетягнута блакитною стрічкою; зверху — «1-Б» простим олівцем. Поруч — коротка зламана лінійка і баночка з гудзиками. На цвяшку під годинником висів ключ на синьому шнурку — мабуть, від класу.
Їли повільно, я розповідав про дорогу, про погоду. З вікна трохи тягнуло, і полум’я свічки коливалося, кидаючи тіні по стінах. Здавалося, хата тихо дихає.
— Завтра дітям диктант, — сказала вона між справою, без інтонації, як звичний план. — Про осінь. Без ком. Лише крапки.
І постукала ложкою по краю чашки — двічі, з паузою. Мимохідь. Як знак «тихо» для першачків.
Після вечері мати з Левком пішли спати. У хаті стало тихіше, навіть годинник почав цокати м’якше.
Зоряна прибрала зі столу, поставила чайник, налила мені ще трохи чаю. Тримала чашку лівою рукою, правою відсовувала крихти в купку, щоб не розсипались.
— Мама все чекає на батька, — сказала вона, не дивлячись на мене. — Каже, іноді повертається.
Вона поправила на спинці стільця дитячий светрик — синій, із нашитою вручну літерою «Л».
— І справді… він приходить. Не завжди бачимо, але чуємо. Двічі постукає. Як завжди.
Вона замовкла, потім додала:
— Тільки відтоді кожного разу когось забирає. Спочатку брата, потім його жінку. Наступного ранку біля криниці ми знайшли мокрий слід і кілок, вбитий навскіс.
Вона трохи знизила голос:
— Мама заборонили його впускати. Кажуть, то вже не він.
Сказала це спокійно, але від її голосу стало холодно, ніби в хаті відчинили ще одні двері. Потім підвелась, дістала з полиці постіль, кинула мені ковдру.
— Лягайте біля печі. Там тепліше.
Перед тим загасила свічку щипчиками — рух точний, без зайвого звуку, як оцінка в журналі: поставила і пішла.
Коли вона пішла у свою кімнату, я сів за стіл і відкрив ноутбук. Екран освітив темну кімнату — жовтий стіл, тінь від глечика, кут хати.
Хотів дописати короткий матеріал про туризм у «післявоєнному регіоні» — звичайна замітка, кілька абзаців. Але слова не складалися. Курсор миготів у порожньому вікні, ніби хтось дихав поруч, у тому самому ритмі.
Зрештою я закрив файл. Екран згас, і знову стало темно.
У кімнаті стояла тиша, тільки за вікном шелестіли краплі по підвіконню. Я подумав про те, що вона сказала — після дев’ятої не ходіть до лісу. Поглянув на годинник. Було 21:07.
І раптом мені здалося, що у водостоку під вікном хтось справді стукає. Ледь-ледь, але ритмічно.
Вогонь світився крізь заслінку грубки, на стіні повільно рухалося помаранчеве світло. Я ліг, дивився на нього, поки очі не почали злипатися.
Тоді встав, підійшов до печі, підкинув поліно. Вогонь спалахнув тихо, червонувато. Тепло відчувалося шкірою, як подих.
У ту ж мить за спиною — легкий шерех.
Озирнувся — у дверях стояла Зоряна. Мовчала. Світло від вогню ковзало по її обличчю, робило очі темнішими, ніж раніше.
Вона підійшла зовсім близько й притиснулась до мене. Її тіло було холодним і водночас важким, мов у сні.
Я обійняв її — машинально, щоб зігріти.
Вона не відсторонилася. Лише підвела обличчя.
Поцілунок тягнувся довго — гарячий, пристрасний, без поспіху. Здавалося, ми обидва згадували те, що вже колись було нашим, і не могли відірватися.
Зоряна випустила мене з обійм і почала повільно опускатися переді мною навколішки — в цю мить світ, здавалось, завмер. Я заплющив очі.
Тиша не мала меж: навіть годинник перестав цокати.
І саме в цій тиші я відчув — хтось дивиться. Не зсередини, а ззовні.
Розплющив очі. Вікно навпроти. Темрява. І — обличчя.
Чоловіче. З водяним блиском на шкірі, з порожніми очима, в яких щось ворушилось.
Вода стікала по склу, і обличчя ніби рухалось, повільно, як у глибині річки.
Зоряна різко видихнула, майже зойкнула — коротко, як від болю. Відступила, схопившись за край стола.
Спочатку я не міг поворухнутися. Потім схопився і вибіг на двір. Дощ зразу забив у лице. Обійшов двір, пройшов до яблуні.
І побачив його.
Стояв чоловік. У камуфляжі, без шапки, з опущеними руками. Голова трохи нахилена. Вода стікала по щоках, і здавалося — це він плаче.
Собака біля дровітні загарчав, потім тихо заскімлив.
— Хто ви? — крикнув я. — Чого вам треба?
Він не відповів. Лише повільно підняв руку у мій бік — у ній щось блиснуло.
Не одразу стало зрозуміло, що це зброя.
Гуркіт пострілу був короткий, глухий, немов з-під землі.
Собака зойкнув, звалився на бік, ще раз судомно смикнув лапою.
Дощ за секунду вилизав шерсть до блиску. Повітря з нього вийшло хрипом і зникло.
Мене звело в животі — різко, як від холодної води. Рот наповнився металевим присмаком, ніби прикусив батарейку.
Коліна самі підломилися, долонею вперся в мокру кору. Хотілося зігнутися до землі.
Я ковтнув — гірко. Сором і нудота підступили разом. Пальці знайшли ланцюжок на шиї, але я не підняв очей.
Запах пороху змішався з гнилими яблуками. Вуха на мить заклало, світ став тупо глухим.
Потім — тиша.
Глянув на чоловіка. Той стояв, не рухаючись. Очі світилися тьмяно, наче крізь товщу води.
Він повів стволом від моїх грудей до темного вікна — повільно, ніби креслив у повітрі межу. Зупинився на рамі. Вільною рукою торкнувся грудей — там, де мало б бути серце, — і відштовхнув цей дотик геть, у мій бік. Потім підніс палець до губ: тиша.
Повітря стало важким, як перед грозою. Здавалося, навіть дощ завис між нами.
Кліпнув — і його не стало.
Лише запах пороху й мокрого листя. І тиша — густа, пульсуюча, як серце в горлі.
Я стояв кілька секунд, не розуміючи, куди він зник. Потім повернувся до хати.
У вікнах — темрява, спокійна, як вода. Зоряна спала, повернувшись обличчям до стіни. Дихала рівно, ніби нічого не сталося.
У хаті знову стало тихо. І тепло. Тільки тепер це тепло було дивне — надто рівне. Як у місці, де вогонь горить сам по собі, без людини.
Прокинувся рано. Сіре світло стояло рівно, ніби його налили у вікна. Було тихо.
У сусідній кімнаті ліжко застелене гладко, піч холодна, заслінка прочинена на палець. На столі — склянка з водою й одна зім’ята ромашка. Хотілося сказати «вибачте», але не було кому.
Я озирнувся: стіни чисті, речі на місцях. Нічого, що пояснило б ніч. Лише відчуття, ніби хтось щойно вийшов і тихо прикрив двері. Тиша рухалася, як вода у відрі.
Двері були прочинені. Вийшов у двір: яблуня капає, темна криниця, розтрісканий паркан. Там, де вночі лежав собака, — порожньо; тільки прим’ята трава, ніби ніч стерли.
За садом цвинтар. Підійшов: між плитами темніє свіжа земля. Під сосною — неглибока яма; на дні кілок, вбитий навскіс, сирий, із зазубриною. Постояв. Думки — обережні, як кроки на льоду. Нічого не сфотографував. Не міг.
Дорога вела вниз між вологих кущів і сірих парканів. Село здавалось спокійним, але так, ніби кожна хата слухала. Я йшов, обережно ставлячи ноги на слизький глей, і думав, що цей ранок мені не належить.
Руки автоматично перевірили кишені: телефон, записник, ланцюжок з хрестиком.
Вранці все виглядало буденно. Табір прокидався повільно, з позіханнями й глухими звуками заліза. Десь грюкали двері, гід голосно рахувала учасників, водій прогрівав мотор і час від часу піддавав газу — коротко, різко. Повітря стало свіжим після нічного дощу. Калюжі тремтіли, в них відбивалося сіре небо, і я мимоволі уявляв, що це маленькі вікна у щось бездонне.
Люди зібралися гуртом — курили, сміялися, ділилися вчорашніми історіями. Хтось знімав сторіз із руїнами на задньому плані. Водій жартував.
Я стояв біля мікроавтобуса з рюкзаком, ніби не міг вирішити: сісти вже чи ще трохи почекати. Було відчуття, що я щось забув.
Гід стояла біля дверей, усміхалася втомленою, але ввічливою усмішкою. Я кивнув: я тут, і сів біля вікна.
Телефон ожив, мережа з’явилася, немов ніде й не зникала. Повідомлень не було. Я відкрив галерею. Переглянув вчорашні кадри: біла вода, каміння, зелені плями моху, розмиті обличчя на галявині, полум’я в ямі для багаття — нечітке, ніби намальоване дитячою рукою. Далі — кут їдальні зі стертою усмішкою сонця на стіні. Пальці рухались самі, ритмічно. І раптом — знімок, якого я не пам’ятав.
Зоряна стоїть біля водоспаду. Трохи осторонь, обличчя повернуте від камери. Волосся прибите дрібним дощем, куртка кольору хвої темніша, ніж учора. Погляд спрямований не в об’єктив. За нею — тінь. Чоловіча фігура в камуфляжі, ледве помітна на тлі піни. Не силует із повітря — виразна, з плечем, нахиленим уперед, з лінією підборіддя. Рука опущена. Порожнеча там, де мали б бути очі.
Збільшив зображення. Екран поблискував від денного світла, і тінь ніби злегка зрушила. Я знав, що так не буває. Зменшив назад. Спробував згадати момент — коли я робив цей кадр? Я стояв тоді вище, на терасі, і дивився на воду. Вона вже пішла. Я пам’ятаю зелений спалах куртки в гілках. Порожній камінь. Ритм під водою. І все одно — фото було. Наче його зробив хтось інший, станувши за моєю спиною.
Мікроавтобус сіпнувся і пішов рівно. Руїни костелу попливли за вікном, як загоєні шрами. Я фіксував дрібниці: темніша латка трави; осика, що тремтить сильніше; розбита пляшка біля брами костелу — в горлечку застрягла жовта оса.
Хтось позіхнув. Хтось тихо пожартував.
Семен нахилився до мене:
— Ти як?
— Нормально. Дивний ранок.
Він кивнув, поклав мені на долоню м’ятну цукерку. Я тримав її в обгортці — холодний папір липнув до пальців.
Придивився у чорний екран телефону: втомлене обличчя, віддалене, за спиною — порожня смуга проходу. Хотілося вірити саме цьому спокійному відбиттю. Я вимкнув телефон і сховав у кишеню.
На повороті випливли ворота табору: провислий ланцюг, табличка «Об’єкт охороняється» — блиснула й зникла. В дзеркалі під стелею, у водія над головою, на мить застигла темна фігура: камуфляж, опущені руки, голова трохи набік. Колесо влучило в яму, дзеркало здригнулося — порожньо.
Дорога розсунулася, шум став м’якшим. Я відкинув голову й прикрив очі — і все одно бачив: яблуню, колодязь, порожню кімнату з ромашкою у склянці. І яму з кілком, забитим навскіс, ніби хтось намагався пришпилити звук, що ліз зі землі.
Поля мінялися під вікном на жовті вказівники й телеграфні стовпи. Дизель дихав рівно. Я вчепився пальцями в лямку рюкзака, як у поручень. Здалося, вона ледь пульсує — в такт колесам, у такт чомусь живому, що тримається обабіч дороги й не озирається.
Світ робив вигляд, що триває: голоси попереду говорили про графіки й гранти. Керований, слухняний день котився далі — між пагорбами, повз ліс і руїни. А під цією рівною поверхнею щось продовжувало відбивати, ледь-ледь, ритмічно. Терплячий стукіт знизу, у свій час.
Червоне. Цього літа
Минулого липня тягнувся мотоциклом трасою на Чернівці. Літо стояло у повітрі, як тепла стіна: асфальт дихав жаром, обрій миготів, наче подряпане скло. Я їхав майже машинально — тримав рівну смугу, слухав, як гуде двигун, як вітер шарпає куртку на плечах, як у шоломі відлунює власне дихання. Мені подобалася ця однотонність: без думок, без зупинок, тільки дорога, що повторюється.
На роздоріжжі побачив стару металеву табличку: «Червоне — 4 км». Букви вицвіли, деякі стерлися до іржі, але назву я впізнав відразу. Рука сама відпустила газ. Я проїхав кілька метрів, загальмував і зупинився на узбіччі. Двигун ще кілька секунд тремтів, віддаючи тепло в ноги, потім стих. Переді мною — поворот між пагорбів, дорога, що губиться в тіні. Я сидів, дивився й думав, чи варто звертати. У голові промайнуло: на хвилинку. Просто глянути, що сталося з табором. Може, хотів переконатись, що місце справжнє. А може, просто знову відчути той самий ритм під шкірою.
Повернув і повільно поїхав униз серпантином — довгим, кривим, що вів просто в урочище. На верхніх петлях було видно все: ліворуч чорнів бездахий костел, поряд розповзався руїнами палац, а на галявині між ними темніли корпуси табору.
Ґрунтова дорога була розбита, де-не-де заросла бур’яном. Здавалося, за ці десять років тут усе змінилося — або, навпаки, застигло, тільки потемніло на колір і звук. Дерева підступили до узбіч, віти звисали низько, гупали по шолому й змушували пригинатися. У канавах стояла мутна вода з запахом іржі. Повітря було гаряче й вологе, липке, як дим.
«Ромашка» стояла на місці. Корпуси табору вросли в траву, вікна — чорні, забиті зсередини. Ворота — навстіж. Замка не було. На стовпчику висіла стара табличка «Об’єкт охороняється», фарба на ній зійшла плямами, літери щербаті.
Двір заріс щавлем і лопухом, між корпусами бігали тіні від хмар. Все видавалося порожнім, але не мертвим — радше втягнутим у себе.
На ґанку сидів чоловік у вицвілій сорочці з підкоченими рукавами. У зубах — цигарка. Він розбирав якесь залізяччя, витягував дріт, стукав молотком по іржі. Коли почув звук мотоцикла, підняв голову, але не здивувався.
— Добрий день, — сказав я, знявши шолом. — Це табір «Ромашка»?
— А що ж іще, — відповів він без особливого інтересу. — А вам кого?
— Колись тут була родина… Лабунські. Я ночував у них. Може, залишились?
Він коротко засміявся, без злості, як людина, якій давно усе відомо.
— Та хто його зна. Мати вмерла. Син у Польщу подався. Дочка, кажуть, у Чернівці виїхала. А може, й ні. Хату не чіпали. Стоїть собі, як стояла.
Потім трохи помовчав, стукуючи по залізу, і додав:
— Та й все село кудись поділося. Наче є — а нікого нема. Я й сам далі табору не ходжу. Вночі тим паче. Бо тут костел, свячена земля. Нехай собі буде.
Він кинув недопалок у калюжу, подивився на мене й додав, так само рівно:
— Люди кажуть, після дощу звідти чути, ніби хтось дихає.
Сказав це, як говорять про погоду. Потім знову нахилився до заліза, ніби розмову закінчено.
Я подякував, одягнув шолом, повів мотоцикл далі.
Дорога до хати була майже невидима, заросла кропивою, але я пам’ятав повороти. М’язи згадували швидше за думки.
Колись тут пахло димом і яблуками.
Тепер — вогкістю, гниллю й такою тишею, що навіть комахи гули приглушено.
Проїхав повз цвинтар. Хрести схилилися ще нижче, камінь потемнів, трава виросла по пояс. Не зупинявся. Лише подивився на вузьку стежку між плитами й на темну пляму тіні, що лежала поперек проходу, немов чиясь рука.
Хата Лабунських стояла перекошена: просілий дах, зсунений шифер, у вікнах — чорні прямокутники без шибок. Двері навстіж, і вітер проходив крізь них, як крізь порожню коробку.
Заглушив двигун — тиша зімкнулася одразу. Десь з боку лісу глухо котилось, наче гроза прилягла спати. У вухах ще бриніли сухі клацання металу, що остигає. Свіжий холод штовхнув у пальці, і я зняв рукавиці: хотілося відчути дерево, камінь. Я не збирався заходити. Ноги самі рушили.
Двір мовчав: колодязь із кривугою ручкою, у заіржавілому відрі — дощові зірки; тріснута лавка під яблунею; на мотузці — одна прищіпка, нерухома, як муха в бурштині.
Провів рукою по стовбуру яблуні — кора мокра, слизька, як чужий пульс. Штовхнув двері плечем: вони піддалися легко, ніби їх щойно відчинили зсередини.
Усередині пахло пилом, старими травами й попелом — повільний запах, як пам’ять. На столі — дитячі малюнки, розмоклі контури. Біля краю стояла моя кружка — біла з синім обідком; на дні засохла темна смуга. Доторкнувся ручки: тепла, хоч у хаті холодно. Це мені не сподобалося.
Присів на край лави, зняв рюкзак. Дерево підо мною рипнуло коротко, немов дало знак, що пам’ятає вагу. Сидів довго, слухаючи, як хата потріскує від вітру. Тріск ішов то з печі, то з балки, то з далекого кутка, де темрява була густіша. Кожен звук повертався від стін і ставав тихішим, як вода, що заходить у пісок. Я не рухався, щоб їх не лякати.
Потім розстібнув блискавку рюкзака й дістав маленьку пляшечку з пігулками. Потряс — у дні вдарилася одна-єдина. Остання.
— Остання. Щоб спати, — сказав я вголос, ніби комусь пояснював.
Поклав пігулку на язик. Гіркота спершу ледь помітна, потім крейдова. Відкрутив кришку фляги — запах коньяку вдарив теплом, різким, густим, як подих полум’я. Ковток обпік язик, пройшов униз і розтікся по тілу, ніби розчиняючи кістки. На мить здалося, що повітря теж потепліло.
Я посидів нерухомо, слухаючи, як піч уже не тріскає, а дихає. Десять вдихів — коротких, збитих. Ще п’ять — довші. Плечі під власною вагою опустилися на півпальця.
Пігулка розтанула на язиці, і я відчув, як дихання важчає. Здавалося, повітря слухає. І тоді, не думаючи, я вимовив:
— Зоряно...
Просто ім’я. Як подих.
І в ту ж мить повітря ніби здригнулося — наче хтось нарешті почув.
Предмети по краях зору почали м’яко відступати. Край стола, глек, гвіздок у стіні — ніби на кожному з них з’явилася тонка плівка світла. Коли рухав рукою, між бажанням і рухом виникала пауза, як відлуння.
Думки розсипалися на уламки: маршрут мікроавтобуса, зелена куртка біля води, слово, якого не міг згадати. В голові піднялася тепла хвиля — не гаряча, саме тепла — і повільно опала, забираючи із собою зайве. Так повторилося ще раз, ще.
Серце билося рідше, більшими ударами. Годинник (я його не бачив) ішов не рівно: два клацання ближче, третє десь збоку. У кутку піднявся пил і зібрався у вузьку спіраль — я не був певен, чи це рух, чи погляд.
Я провів пальцями по ланцюжку з хрестиком. Здавалося, контури кімнати тримають дистанцію: на півкроку далі від мене. Дихання стало глибшим, тваринним, без зусилля. Я опустив повіки на мить — і відчув, як хвиля піднімається знову, легша, але ширша, відкидає думки, наче тріски від берега.
Коли підняв очі, у дверях стояла Зоряна.
Вона була та сама, тільки блідіша. Волосся — розплетене, темне, вологе на кінчиках, наче вона щойно пройшла крізь туман. Очі — темні, глибокі, ніби в них потонула тінь. На ній не було зеленої вітровки — лише стара сукня, проста, домашня, така, в якій не чекають гостей і не лякаються їх. Вона стояла тихо, як стоять люди, що вже давно тут.
— Ти кликав мене, — сказала вона.
Голос прозвучав тихо, рівно, без подиву. Просто констатація того, що сталося.
— Хотів побачити, чи все гаразд, — відповів я. Голос у мене вийшов нижчим, ніж зазвичай, наче дощ просочився в зв’язки.
Зоряна ледь помітно усміхнулася.
— А хіба буває “гаразд”? — спитала без зла, як про погоду.
Вона ступила ближче. Рухи — плавні, уповільнені, наче вода вчить тіло ходити. Простягнула руку, торкнулася мене — холодно, але п’янко, від чого шкіра стискається, а серце зсувається вгору, ніби хоче глянути.
— Я чекала, — прошепотіла. — Кожен день.
Вона сіла мені на коліна, лицем до мене, посунулась ближче, обхопила шию. Я не відсторонився. Її поцілунок був короткий, як різкий вдих після занурення. Запах волосся — дим, крижана вода, трохи яблука. На мить усе стало таким, як мало би бути: теплий подих біля вуха, легке тертя тканини, крихітне тремтіння в горлі.
Але теплота швидко змінювалася. Шкіра холоднішала, мов камінь у тіні. Відтінок обличчя тягнувся в попіл. Очі повільно скляніли, наче зсередини сідав іній. Я бачив це, хоч не хотів дивитись.
— Зоряно… — прошепотів я.
Вона не відповіла. Рухалась мовчки. Руки ковзали мені за спину — не щоб заспокоїти, а щоб утримати, ніби я вже почав падати і не туди. Повітря в хаті змінилося: проступив важкий запах землі — сирої, щойно розритої, ще теплої угорі. З підлоги піднявся пил, закружляв між нами дрібними комахами, сідав на шкіру, на губи, на вії. Я ковтнув його — сухий, теплий.
— Якщо це вітер, — сказав я хрипко, — то чому він знає ритм?
— Бо тут вітрові теж показали, — відповіла Зоряна тихо. — Ми всі вчимося в того, що довше за нас.
Тоді щось у мені стиснулося — не в грудях, нижче, в самому центрі. Я інстинктивно схопився за хрестик на шиї. Метал був теплий, немов живий. Я підніс його між нами — не як зброю, а як знак. Хотів, щоб він сказав за мене те, чого я не вмів.
Зоряна зупинилася. Обличчя її наче просіло всередину; по скронях пішли тонкі тріщини, як по висохлій глині. Волосся злегка зсунулося пасмами, кілька прядок залишилися в її пальцях. Шкіра втратила колір, потьмяніла, місцями взялася сіруватим пилом.
Вона сіпнулася губами; замість слова вирвалося коротке, ламке шипіння, ніби перегоріла лампа ще пробує світити. Встала, відступила на крок, потім ще. Плечі опали, наче вона несла щось важке й раптом відпустила.
— Не треба… — прошепотіла вона, але голос був уже інший — глухий, немов із-під землі, де кожне слово змішується з піском.
За вікном щось ворухнулося. Я обернувся. Серед темряви стояли дві постаті. Високий чоловік у камуфляжі, голова нахилена, поруч — хлопчик, худий, у футболці з машинками. Вони не рухалися. Лише дивилися. Очі — темні й блискучі, як мокре насіння. Я не знав, чи вони тут, чи їх намалював дощ на склі.
Зоряна повільно озирнулася до них і завмерла. Я побачив, як у неї на шиї ледь здригнулася жилка — один раз і більше не повторилася.
Піднявся з лави, стискаючи хрестик, і не знав, кого боюсь більше — її, що дихає земною вогкістю, чи тих, що за вікном, де очі не блимають. Я зробив крок назад і спіткнувся. Краєм стегна відчув холод лави, трохи липкий від часу.
Пил у повітрі густішав, наче хтось неквапом розмішував його широкою ложкою. Дихати стало важче. Я вдихнув і відчув у горлі смак глини. З печі, давно холодної, раптом потягло давнім попелом, ніби хтось ворухнув у ньому кочергою.
— Зоряно, зачекай хвилинку, — сказав я, тримаючи голос рівним. — Я швидко. До мотоцикла. Повернусь одразу.
Вона не підійшла ближче. Лише ледь нахилила голову, не відводячи погляду. І в цю мить з її поглядом сталося щось незвичне: зіниця попливла вбік, ніби під тонкою плівкою води; око на секунду «зсунулося». Вона спокійно торкнулася повіки двома пальцями — легке притискання — і все стало на місце, як ґудзик у петлю. На подушечках пальців лишився вологий, попелястий слід.
— Повернись, — сказала рівно.
На мене раптово накотився сморід — важкий, тягучий: солодка тлінь, іржавий присмак крові, різка, принизлива нота лайна. Запах зайшов у ніс і під язик, ноги стали ватяними. Здавалося, тягне не з надвору, а з-під підлоги, з тріщин у стінах, із самої печі.
Вискочив із хати й навіть не пам’ятаю, як відчинив двері. Мені здалося, що вони самі відчинилися назустріч — легенько, мов на протягу. Повітря було густе, важке від дощу, але це було повітря. Дощ сипав не зверху, а збоку, рвав шкіру дрібними голками, бив по щоках, по руках, в очі. Дихати було важко — ніби вода зайшла в легені і лишилась там. Сад захлинувся темнотою, яблуня гнулася, струсивши на мене холодну завісу листя. Запах сирої землі й іржі.
Мотоцикл стояв під яблунею, напівприкритий плащем, колесами в калюжі. Я вже тягнувся до нього — і побачив. Між стовбурами щось рухається. Повільно. Трохи розгойдуючись, як у воді. Спершу — лише плями темнішої темряви. Потім — плечі, мокрі тканини, бліді обличчя, стерті до блиску дощем. Вони не йшли — підповзали тишею, терпляче. З усіх боків. Доріжка до мотоцикла звужувалась, наче сама дихала.
Ключ був у кишені — рука сама намацала метал. Я боявся почути, як брязне. Стартер — короткий кашель — і двигун, похрипівши, взяв рівний ритм, увійшов під шолом, як друге серце. Звук відбився від стовбурів і повернувся стороннім. Постаті зупинились на мить, хитнулись, ніби слухали. Одна витягла руку — чи то гілка, чи пальці.
Я рвонув. Заднє колесо ковзнуло по глині, бризки полетіли назад. Плащ зірвало вбік, щось торкнулося литки — холодне, водяне — або мені здалося.
У розчинених дверях стояла Зоряна — волосся липне, сукня темніє від води, наче рамка тримає її в темряві.
— Не втечеш, — її голос розрізав грім. — Де б ти не сховався, я наздожену. Ти все одно будеш моїм.
Блискавка висікла двір і цвинтар; на мить я побачив їх усіх, наче на старій фотографії, з очима — чорними від тіней. Потім — чорна пауза. Я дав газу. Дорога звивалася й дихала під колесами; фари рвали воду, але світла бракувало. Я їхав і чув свій подих — уривчастий — і ще багато інших, рівніших, повільніших, збоку й позаду. Іноді вони збивалися з мого ритму, іноді — підлаштовувались. Як супровід. Як кроки. Як чиїсь легені в моїх.
Голос не стишався: спершу далекий, далі — зовсім біля вуха. Не слова — інтонації: кличе, дорікає, наздоганяє. Під рукавицею ланцюжок на шиї відстукував такт: два удари — пауза.
Ліворуч, вище дороги, у світлі фар напереріз мені кинулась жінка в хустці — босоніж, з мокрим подолом. Праворуч, паралельно дорозі, наздоганаяв мене чоловік у камуфляжі. Ще вище — молодий з жінкою, рухалися в унісон. Між ними — дрібніший силует: Левко. Вони не поспішали, але випереджали, йшли поперек серпантину, ніби вода перерізала русло. І крізь рев двигуна тягнувся глухий хорал — без слів, із знайомими паузами.
Раптово — холод: дотик до потилиці; тонкі мокрі руки обвили мене ззаду. Я обернувся майже на ходу. Крізь мокре скло шолома — бліде обличчя Зоряни, очі без кольору. Я штовхнув її ліктем, мотоцикл хитнувся і вона зникла — без звуку, ніби її прийняла дорога.
Серпантин вивернув ліворуч; силуети знову вийшли з-поміж дерев — уже попереду, вище мене, перекриваючи мій шлях навскоси. Хорал наблизився. Я вдарив по гальмах — марно; шини пішли ковзом. Фари хльоснули світлом і вихопили обличчя — Зоряни, зовсім близько. Вона стояла посеред дороги широко розкинувши руки.
Метал. Удар. Тиша вирубала світло.
Занурення в чорну воду, де не вистачає кисню, але не болить. Останнє відчуття — запах землі й мокрої трави, такий сильний, що в ньому хочеться спати.
…Тиша. Сіре рівне світло. Я лежав на узбіччі у вологій траві. Наді мною плив низький туман; кожен подих здавався надто гучним. Поруч — уламки: розбитий ліхтар, зігнуте дзеркало, обірваний ремінець шолома. Біль у плечі — тупий, терплячий.
Сів, спершись на лікоть. Дорога тяглася кривою лінією до пагорба й гасла — ніби далі йдуть лише ті, хто знає пароль. Телефон — чорний, холодний, без відповіді.
Пальці намацали на шиї ланцюжок. Порожньо. Кільце розігнуте; на шкірі — зелена смуга.
Провів долонею по траві — мокрі стебла, твань, камінець. Більше нічого.
У роті — метал. Нудота підступила коротко й відпустила.
— Мабуть, просто впав. І все, — хрипко, з подряпиною на кожному звуці.
Підвівся повільно. Дощ стих. На мить здалося, що хтось стоїть за спиною — я різко озирнувся: порожньо, тільки туман і трава.
Небо — однакове з усіх боків, без напрямку. І тоді здалеку, ніби з-за пагорба, почувся звук: два коротких удара. Пауза. Два — пауза.
Я скрутив ланцюжок кільцем і поклав у кишеню. Пішов дорогою. Сліди шин танули через кілька метрів, наче мій шлях не хотів залишатися тут надовго.
Якщо хтось ішов поряд — я лишив йому місце в тиші.
Готель. Сьогодні
У номері стояла півтемрява. Свічка давно догоріла, залишивши на столі чорне кільце з воску, що злиплося з плямою вина. Запах диму, фруктової кислоти й людської втоми — важкий, ніби кімната довго не дихала. Порожні келихи, перекошені серветки, ножик із сирними крихтами, на підвіконні — пляшка, що хилиться на бік і час від часу тихо стукає склом об раму. Телевізор миготів без звуку. На ліжку поверх покривала спав Якуб — у джинсах, у сорочці, з бейджем на грудях; рука звисала, дихання свистіло ледь чутно.
Дмитро замовк раптово, на півслові, ніби сам на себе натрапив. Деякий час усі мовчали, кожен тримався за свою позу, за келих, за телефон. Вони чекали, що він додасть ще одну фразу, хоч би коротку. Він знизав плечима й тихо сказав, наче вибачаючись:
— От і все.
Семен, який сидів навпроти, нахилився ближче, підпер підборіддя кулаком.
— Це правда?
Дмитро мало помітно усміхнувся, так, що вийшло неясно — то усмішка, то судома.
— Не знаю. Може, я просто випив забагато.
— А може, передознувся, — озвався Семен. — І спіймав галюни.
Сміх прокотився по столу, короткий, обережний. Він нічого не розвіяв, лише на мить зробив напругу теплішою, домашнішою. Хтось переставив тарілку, хтось налив собі ще трохи води. З коридору долинуло тупе відлуння кроків, і відразу стихло.
Вікторія допила вино до дна й поставила келих біля свого телефона. Екран світився повідомленнями, але вона не глянула. Простягнула руку і легко торкнулася Дмитрових пальців.
— У тебе холодні руки, — сказала.
— Може, кондиціонер, — відповів він і не відвів долоні.
Під столом їхні ноги торкнулися одне одного. Він не відсунувся. Вікторія теж. Вона опустила долоню й поклала її йому на коліно — спокійно, без поспіху. Потім повела трохи вище по штанині, так само рівно, наче перевірила, чи він тут. Від цієї випадкової рівноваги повітря в кімнаті раптом стало щільнішим.
Якуб перевернувся, вирвалося коротке хропіння, як видих.
— Ходімо до мене… — Дмитро знизив голос.
— Тільки без страшних історій, — відповіла вона, ледь усміхаючись.
— Гаразд. Мовчки.
Вони підвелися майже одночасно. Семен підняв келих, не доливаючи, і сказав, не дивлячись ні на кого конкретно:
— За тих, хто повертається.
Тост провис у повітрі й сам собою опустився на стіл, як світло, що не знайшло опори. Двері зачинилися за ними м’яко, без клацання. У номері знову стало тихо. Лише десь у стіні глухо гуділи труби, і на підвіконні двічі стукнула пляшка.
Фіранки поворухнув легкий протяг. Вітер притиснув їх до рами, потім відпустив. Знизу, з-під вікна, у світлі вуличного ліхтаря на мить проступила постать — жінка босоніж, у старій хустці, з руками вздовж тіла. Вона стояла нерухомо й, здавалося, усміхалась не до вікна, а в глиб кімнати.
Дмитро відчинив двері номера, пропускаючи Вікторію вперед. Увійшов і тихо зачинив за собою, повісивши на ручку табличку: «Прохання не турбувати».
У дзеркалі біля ліжка відбилась вузька смуга кімнати. Було видно спину Вікторії — сукня вже з’їхала з плечей, вона розстібала бюстгальтер. Дзеркало показувало тільки її. Кут різав простір так, що там, де мав би стояти Дмитро, лишалася рівна сіра порожнеча.
Мабуть, він просто не потрапив у ракурс, лишився поза краєм скла. А може, його там уже не було.
Внизу, на дворі, ліхтар зійшов на півтону, і там, де щойно стояла жінка в хустці, залишився лише мокрий блиск асфальту. Наче її ніколи не було. Або — наче вона ще стоїть, але у смузі, куди світло не доходить.
Ніч зімкнула коло. Кімната стала легшою, сирішою. У напівтемряві не шурхотів папір, не дзвенів скляний край, не відгукувався ліфт. Тиша нічого не вимагала. Вона чекала — рівно, терпляче.
