Шпиляста Затока

Я маю тверде переконання: лише ідіоти обожнюють запах моря. Екстазують біля пінистих хвиль, вдихаючи різкий, насичений солями, запах. Чи знають вони, що насправді море тхне дохлим, розкладеним планктоном? Це проста фізика. Чи то хімія... Ніколи не знався на науках, бо з дитинства батрачив на риболовецьких баркасах. Той, такий любий, навіть романтизований вами аромат — це запах смерті, настільки мікроскопічної, що ви її навіть не помічаєте. І від того захоплюєтесь, вдихаючи на повні груди, радіючи безмірно. Можливо, для когось, далеко в космосі (адже має існувати життя на інших планетах, авжеж) останній, найяскравіший, спалах нашої сонячної системи теж виявиться чимсь захопливим. Космічним феєрверком — диво, яким гарним! Бо і ми лише планктон для когось. Дрібнота.

Та, либонь, я ненавиджу запах моря навіть не через його приналежність до смерті. А тому, що просотаний ним наскрізь. Мої руки тхнуть сіллю та рибою, скільки б я їх не мив. Впевнений — навіть якщо здеру з них шкіру, все одно смердітиму. Я народився з ним — цим смородом. Він наповнював мене ще в материнській утробі. Планктон плавав у моїх навколоплідних водах, здихав там, а я ковтав його. Жер і смердів. Він частина мене, і від того я ненавиджу його ще сильніше. Бо коли ти розумієш, що частина тебе щось ненависне... Це ніби дивитися на руку, вкриту жахливими виразками, усвідомлюючи — вона продовження тебе, і водночас щось настільки чужорідне та гидке, що виникає лише одне бажання — відсікти її. Ампутувати. Коли краще дивитися на обрубок плоті, ніж на неї, хвору та осоружну.

А мені здавався таким весь мій світ — хворим та осоружним. Особливо відколи я втратив їх.

***

Вони з'явилися у містечку зненацька. Тихцем. Без гучних об'яв чи хоча б невеличкої статті в місцевій газеті, яка щотижня видавала нікому не цікаву інформацію про вилов риби. Всі жили цим виловом. Кожен тут, у Шпилястій Затоці, неодмінно був рибалкою, дружиною або дитиною рибалки, працював матросом на судні чи ремонтував його — так чи інакше мав стосунок до риболовної справи. Не було у Затоці жодної людини, яка б не знала, скільки риби виловили цього тижня. Можливо, і не хотіла б знати, та вибору не мала. Але замизкана газетка продовжувала видавати цю інформацію з чималою гордістю, властивою всім невеликим виданням. Натомість про таку подію, як приїзд групи вчених, змовчала. Чи просто не знала.

Гадаю, саме я побачив їх одним із перших. Чотирьох людей, що прогулювались берегом, торкалися води, вказували кудись за горизонт — певно милувалися краєвидом, міські жителі. Я в цей час теж любив приходити на берег, дивився, як мій баркас «Грім», спускають на воду, готуючи до нічного виходу в море. Хоча, чого мій... Я продав судно невдовзі після смерті батька. Не схотів мати нічого спільного з баркасом, який... Зрештою, яка різниця. Продав, здихався, скинув з плечей і його, і всю цю родинну справу, що тхнула рибою. Та продовжував бути наркоманом, який сам зав'язав, але не може відмовитися від того, щоб подивитися, як хтось вводить собі дозу. Наче сподівався, що й мені перепаде бодай крихітна доза кайфу. Не перепадала. Навпаки. Ламало ще сильніше. Але я продовжував приходити на берег та дивитися, як поцяткований сіллю ніс «Грому» омивається водами пінястого моря.

Серед них була лише одна жінка. Середніх років, з рудуватим волоссям, зібраним на потилиці у формі мушлі. Господи, мені й тут ввижалися мушлі... Зіпсований морем, заражений ним та навіки просотаний солоною водою. Жінка привітно усміхнулась, на її щоках заграли ямочки, що одразу зробили її ніби молодшою, майже юною.

— Вітаю! Ви місцевий, — вона не питала, стверджувала. — Ми вчені, що прибули досліджувати морський розлом поблизу затоки, — жінка навмання вказала рукою ліворуч, але западина насправді була з іншого боку. Чужинка для моря. Навряд воно схоче відкрити перед нею свої карти. — Мене звати Кармілла Дубчек, і я геологиня. Якщо дозволите, кілька питань?

Я підняв плаский камінчик, рвучко кинув, щоб той проскакав «жабкою». Улюблена забава дитинства.

— Дозволяю. Григорій Прибій, — я простягнув руку для привітання, — ставте свої питання.

Кармілла знову продемонструвала ямочки на щоках. Її колеги при цьому не звертали на нас жодної уваги. Вони, розосередившись берегом, вказували кудись за обрій, підбирали камінчики та потрощені мушлі.

— У вас навіть прізвище морське, буває ж таке!

Буває. Море оточує мене з усіх боків. Буквально.

— Але вернімося до питання. Скажіть, будь ласка, Григорію, чи не здалося вам, що останнім часом... — Кармілла опустила погляд, я відволікся на судно: «Грім» якраз віддав швартови та з характерним скрипучим звуком рушив у свій казна-який за рахунком рейс, — кількість потопельників у районі збільшилась?

Я якомога байдуже стенув плечима.

— Коли люди живуть коло моря, вони, як не дивно, часто топляться. Коли працюють на висоті — зчаста розплющуються об асфальт. Водії — трощать машини й себе в них, лікарі заражаються невиліковними хворобами. Нічого не звичного. Наш стиль життя зрештою вирішує, якою смертю ми помремо. Якщо не пощастить дожити до старості.

Кармілла погоджуючись кивнула.

— Цікаве спостереження. А скільки людей мешкає у Шпилястій Затоці? Вам відомо?

Я поморщився, подумки підраховуючи. Звідси виїжджали, і доволі часто, навіть тікали, я б сказав. Але чимало людей трималися за шпилі, котрі здіймалися з тамтешнього дна, міцно, із завзятістю молодого рибалки, що чекає, коли в його неводі опиниться найбільша риба. Дехто навіть приїжджав. Наївні романтики, що вважали життя у моря прогулянкою. Безтурботним курортом. Якщо мати вдосталь грошей, дійсно може так здатися. Але гроші зазвичай дуже швидко закінчуються. Стікають крізь пальці, як той береговий пісок.

— Точно не скажу, але дві з половиною тисячі набереться, — зрештою відповів.

— А в курортний сезон? Чи багато тут приїжджих?

— Ні, у нас не дуже. Шпиляста Затока не дарма має таку назву, тут глибоко, дно вкрите грубим камінням, а по західному краю її дійсно оперізують гострі, як піки, шпичаки. Треба бути добрим моряком, щоб ладно правити судном та не напоротися на жоден із них. Тому своїх лоцманів ми дуже цінуємо. Зате риби у нас багато, вона заходить в затоку, бо тут затишок для неї, а серед гостроверхих скель повно їжі. Шпиляста Затока — не курортне селище, рибальське. Море тут не привітне та холодне, проте щедре для рибаків, якщо правильно поводитися, чим ми радо користуємося.

— Правильно це як? У вас існують якісь ритуали? Я чула, що рибалки — забобонний народ.

Я не мав наміру розповідати їй про наші забобони та традиції.

— Це саме те питання, що цікавить вчену?

Кармілла всміхнулась.

— Ні, вибачте. Але ви так захопливо розповідаєте про море, рибалок, що я не втрималась. Ви теж один з них?

— Був донедавна. Це важка та виснажлива праця.

— Гаразд. Останнє питання: чи знаєте ви скільки людей потонуло за останні пів року?

Я примружився. Я дуже добре знав цю цифру і зараз вагався, чи відкривати її. Але ця жінка все одно про все дізнається, дані є в офіційній статистиці, рапортах.

— Знаю. Двадцять вісім.

Кармілла присвиснула.

— Чимало для невеличкого міста. І за доволі короткий проміжок часу. Ще й в сезон, коли купатися не надто... зручно. — Вона підвела голову та подивилась у крицеве низьке небо. Таке майже завжди трималося над Затокою впродовж ранньої весни.

— Ви справді геологиня? — не втримався я.

— Так, справді. Але в нашій команді є... й інші спеціалісти. І я розумію, що скоро почнуться пересуди, хто ми й нащо тут. Тому не хочу ходити околяса чи вигадувати нісенітниці, скажу правду одразу: ми отримали дані про магнітну активність в регіоні. А також про пожвавлення сейсмологічних показників в розломі за шпилями. Такі магнітні коливання здатні впливати на свідомість людей.

— І змушувати їх стрибати у воду? — я згадав батька, і моїм тілом пройшлися дрижаки.

— Ми спробуємо розібратися з цим.

***

Я вважав своїм справжнім другом лише одну людину. Еміра Кая, майже такого самого відлюдника, як і я. Він жив на невеличкій метеорологічній станції, що, мов відщепенець, горнулася до східного берега міста. Зі сторони могло здатися, що будівля вже не належить Шпилястій Затоці, що вона взагалі нікому й нічому не належить, окрім скелі, до якої тулилась, мов стара мідія. Щоб дістатися до неї, треба було пройти берегом близько двох кілометрів, перелізти через навалу темного каміння, і лише тоді ступити на крихітний пірс, піднявшись старими, вкритими сольовими смугами, сходами. Емір казав, що його метеорологічне обладнання надчутливе, а тому перебування поряд людей небажано. Хоча я був певен: це він набагато чутливіший до присутності людей, аніж його обладнання. Мені подобався усамітнений барліг Еміра, і навіть не дратувало безперервне «бзззз», що видавали невідомі мені датчики та монітори.

— Привіт, Еміре! — двері протяжно скрипнули, чіпляючись за долівку, наче не хотіли пускати мене. — Приймеш старого друга?

Емір сидів за робочим столом у величезних навушниках, на секунду його обличчям промайнуло збентеження — гостей в нього майже не бувало.

— О, Григу! Авжеж, заходь, — на засмаглому обличчі майнула білозуба усмішка.

Я дістав пакет запашного чаю, каву Емір принципово не пив, поклав на стіл пачку печива.

— Пригостиш?

— Авжеж! Тільки не ображайся, чай в мене свій — особисто підіймався на Бабуган-яйла, щоб назбирати трав. Аромат — навіть море перебиває!

Я усміхнувся, це навряд. Море заповзло в найменші закутки наших домівок, пробралось усюди, куди тільки могло дістатися.

— Ти знаєш, що у нас в Затоці гості? Команда вчених. — я вирішив одразу перейти до суті.

Емір потер густу чорну бороду, що клубочилась до самої шиї.

— Таки приїхали.

— Це ти їх викликав?

— Я не викликав. Лише передав дані про сейсмічну активність за останні вісім місяців.

— Я думав, ти лише за погодою слідкуєш.

— Не тільки, — Емір дістав прості емальовані горнята, поставив чайник на маленьку електричну пічку. — В розломі встановлено датчик сейсмічної активності, його дані я теж фіксую. Іноді передаю далі. Нагору.

— На дні розлому? — уточнив я.

— Ні, друже, — Емір підозріло зиркнув на мене з-під кущистих брів. Я ніколи особливо не цікавився його справами. — На дні ніхто не був. Опускалися максимум на 200-250 метрів, там і встановили датчик. Сірководень, якщо пам'ятаєш. Наше море не для глибоководних занурень.

Я кивнув.

— І що з тією сейсмічною активністю?

— Посилилась. Фіксуються слабкі підземні поштовхи, коливання магнітного поля. Але це не відчутно для нас, людей. Принаймні поки що.

— Чим це може загрожувати?

— Сподіваюсь нічим. В природі постійно відбуваються зміни й про більшість з них ми навіть не здогадуємось. А як ні... було б добре, щоб ті розумники вчені розібрались із цим. Ти ж їх уже бачив?

— Так, але розмовляв лише з жінкою. Вона геологиня.

— Думаю, вони навідаються сюди найближчим часом.

— Мабуть.

Емір розлив чай по кухлях, і навколо дійсно стало п'янко від аромату трав. Я привалився до спинки стільця та прикрив очі. Щоки горіли після переходу вітряним берегом.

— Гей, Григу... — Емір підсунув мені чашку, — сам ти як? Трохи легшає?

Я змусив себе привідкрити очі.

— Так, звісно. Ти ж знаєш цю приказку про час. Який і лікує, і загоює. Тож все йде за планом.

Перший квапливий ковток боляче обпік горло, але я зробив його навмисно. Емір із розумінням кивнув, ховаючи усміх в густій бороді.

— Розумію, про що ти. Про розлом у душі, що не меншає з часом, глибина його лишається такою ж. Просто стає страшніше зазирати в нього, шукаючи кляте дно. Воно чорніє, заростає водоростями, й зрештою ти просто засипаєш його камінням. Але ж розлом не зникає від того. Нікуди не дівається.

Я ще сьорбнув чаю. Батько загинув пів року тому. І, можливо, я б міг із цим змиритися. Прийняти. Якби зрозумів, чому він це вчинив. Якби принаймні знайшли його тіло. Але вода далеко не завжди вертає своїх небіжчиків, особливо, коли ті самовільно віддались їй. Пірнули в морську безодню за власним бажанням.

— Ти більше так нічого і не дізнався?

— Нічого. Нема в кого питати. Єдиний свідок, я гадаю, вже втомився переповідати мені цю історію.

Ян, старий лоцман, який працював з нами на баркасі, скільки я пам'ятав, стверджував, що коли вони стали на якір, батько спершу тинявся палубою, мов п'яний. Потім рвучко побіг до носа судна. І було в тому ривку щось надприродно швидке, наче коліна його, що до цього працювали, як шарніри старої ляльки, раптово зцілились. Він стрімголов злетів на захисні леєри, розкинув руки в сторони, немов хотів когось обійняти.

— Гей, капітане, ви в нормі? Що це ви задумали... — Ян зробив крок до батька, передчуваючи неладне, але той був надто швидкий. Старий моряк стверджував, що капітан ніби враз помолодшав — звідки б ще взяв стільки спритності. Він вперся колінами в залізні стійки леєр та кинув косий погляд на Яна.

Загорлав, що було сил:

— Шпилі, шпилі йдуть на милі. А ми верхи сидимо, рибу все чекаємо! Але в надрах тих живе... дещо непізнаване...

А потім вигнувся дугою, пальці його рук затріпотіли, як пір'я на пташиних крилах. Він високо підстрибнув, майже злетів, ніби ним вистрелила невидима пружина. Хвацько склав руки перед собою та пірнув у море, як дельфін. Все це зайняло долі секунд: приголомшливий стрибок досвідченого пірнальника, на який мій немолодий батько вже давно був не здатен. Ян, що дивився на все це з розкритим ротом, нарешті підійшов до носа баркаса та взявся за поруччя. Подивився у світле пінисте коло на темній воді, що відзначало місце, котре прийняло пірнальника.

— Гей, капітане! Це не смішно...

Старий все чекав, коли ж батько вирине, але морська поверхня, що оманливо вкривалась брижами, не мала наміру випускати когось зі своєї товщі. Через нестерпно довгі кілька хвилин, схвильований до межі Ян покликав єдиного, хто ще перебував з ними на судні — молодого юнгу Сашка.

— Ану мерщій, пірнай у воду!

— Так... тойво... холодна ж! Осінь на дворі!

— Пірнай кажу! Капітан наш... стрибнув тудой!

Сашко скинув з себе вітрівку та миттю пірнув. Але, звісно, нікого не знайшов. Він занурювався знову й знову, допоки його губи не посиніли. Лише тоді старий Ян дозволив хлопцю нарешті вернутися на палубу та відігрітися як слід в каюті.

— Це ж що за чортівня така вкоїлася... Що мені тепер Григорію казати... Дарма, він не вийшов в море разом з нами! Але хто ж знав, хто знав...

Він охрестив себе та воду, зняв старий кашкет та приклав його до зсохлих грудей.

— Що ж ви накоїли, капітане... Що наробили!

Ян переповідав мені цю історію незліченну кількість разів. І жодного разу я не зміг спіймати його на брехні. Власне, старий не брехав ніколи до цього, і я не мав жодної причини не вірити йому. Так само я не мав підстав вважати, що мій батько — єдина людина, яку я, як мені думалось, знаю незгірш за берег у Шпилястій Затоці, міг таке вчинити. Мабуть, перед цим у його душі відбулась буря, вона змила старий береговий пісок, перемішала черепашки та камінці, роблячи його іншим, новим до невпізнання. Але я того не помітив. Щось сталося з ним, змінилось. І він не схотів поділитися. Уніс із собою в морську пучину.

Я швидко допив залишки чаю та підвівся.

— Дякую, друже. І за чай, і за компанію.

Емір затримав на мені погляд.

— А Лея? Про неї теж нічого не відомо?

— Ти вирішив наступити на всі мої хворі мозолі? — я спробував вичавити усмішку, та упевнений — вийшла натужна гримаса.

— Вибач...

— Нічого. Лея ніби розчинилася. І вона... і Дара.

Емір дружньо плеснув мене по плечу.

— Не розумію, чого вони всі враз вирішили мене покинути. Певно, я дуже кепська людина.

— Не верзи дурниць! Сам поїхати не думав, може полегшає, як не бачитимеш цього всього?

— Думав. Але я, як той дворовий пес, що прив'язаний до вулиці, скільки б його не намагалися приручити. Тільки я прив'язаний до Шпилястої Затоки. Щось тримає мене тут.

— Як і всіх нас, друже. Як і всіх нас.

***

Він почав являтися мені у снах через місяць після загибелі. Чи зникнення? Я й досі не міг назвати його мерцем. Бо не бачив тіла. А повірити в те, чого не уздріли очі, завжди так складно. Навіть, коли мозок усе розуміє.

Спершу я бачив, як батько намагається прорватися крізь товщу води, але та раптом стала тугою, натягнутою наче плівка. Вона випиналась та лисніла, просвічувала, я бачив його руки, що рвали морські плеври, але нічого не виходило. І допомогти не міг. Скований химерією сну, я не мав снаги кинутися до нього, так само рвати незбагненну поволоку, що раптом скувала море, мов наліт. Мене ніби перетворили на камінь, що не зрушить з місця. Лише дивиться. І відчуває вологе тепло сліз на щоках.

— Батьку... батьку...

Не знаю, скільки разів я, знерухомлений та бездієвий, мов паралізований старий, дивився на марні спроби свого батька. Море тримало його в пружинястих обіймах, не даючи прорватися на волю. Аж потім, якоїсь ночі, коли я, спітнілий метався по подушках, вкотре споглядаючи батькові тортури, він таки впорався. Наче та дивна боротьба, що точилася під хвилями, і свідками якої я став, дійшла апогею. Гнояк набряк і луснув: море, що так довго тримало батька, нарешті відпустило його. Плівка стоншилась, посвітліла, луснула, як старий пакет. Знайома рука вирвалась та, дрижачи, встромилась увись. Наче показувала: я змогла, впоралась. Я ж знову просто стояв. Лишаючись нерухомим спостерігачем у власному сні.

Наступні дні я тинявся берегом, як привид. Як втомлена чайка, що шукає рибу, викинуту на пісок, замість того, щоб ширяти над морем. І я також шукав. Смертельно боячись знайти. Я розсудив так: якщо батько зміг прорвати морську запону, значить... Значить, маю знайти його тіло. Море, вдосталь награвшись, нарешті верне його. Точніше ті мізерні рештки, що від нього лишилось.

Минуло пів року.

Тіла давно немає.

Батько став кормом для риб.

Тих, яких ми ловимо і потім їмо.

І ти, либонь, вже зжер власного батька!

Я похитнувся, присів навпочіпки. Морські камінчики всіх кольорів сірого мерехтіли перед очима. Здавалося, що вони живі, кубляться, як зграйка мурашок. Я схопився за рот, стримуючи блювотний позив, і зробив це дуже вчасно, бо почув за спиною хрускіт тих самих прибережних камінців.

— Григорію? З вами все добре?

Я впізнав цей голос. Кармілла.

— Так, дякую. Все нормально. — я змусив себе проковтнути гірку грудку, що підіймалася зі шлунка. — Прогулюєтесь узбережжям?

— Ні, я по ділу. Річ у тім, що ми орендували «Грім». — мене ніби блискавкою пронизало, коли вона згадала назву мого/чужого судна. — Але його новий власник... він сказав, що ми можемо попросити вас стати провідником до місця розлому. Хочемо встановити власний сейсмічний датчик, а новий капітан не бажає мати з нами справ, — Кармілла трохи винувато стенула плечима.

— Але гроші за оренду взяв, — тихо промовив я.

— Ну як, згода? — Вона простягнула руку для рукостискання. — Тут багато хто каже, що краще за вас в морі мало хто орієнтується.

— А ви з багатьма встигли поговорити? — я підвівся, щоб піти. Кармілла не розуміюче глипала на мене. — Вибачте, але я мав інші плани на найближчі дні. Гадаю, путнього провідника ви й так знайдете. На «Громі» працює лоцман Ян — знає свою справу незгірш за мене.

Я ліниво поплентався берегом, відчуваючи, як погляд Кармілли пропалює на моїй спині діру глибиною не меншою, ніж славнозвісний розлом.

***

Він нарешті вийшов на поверхню. Вивільнений, наново народжений, сліпуче-білий у світлі повного місяця. Стояв по щиколотку у воді, розкинувши руки в сторони, мовляв: «ну от він я, вітай батька!».

Але ж його руки... його натруджені, втомлені руки, що за життя були темні, як дубова кора і майже такі самі шорсткі, тепер стали ледь не білими. Вода вибілила десятилітню засмагу, сіль розмочила грубу шкіру. Зробила руки, які я так любив, схожими на плавці доісторичної рибини. Я пам'ятав, скільки сили в них було, як цупко вони хапали, тримали, наче хижий птах. Не тому, що батько хотів зробити боляче. Просто його руки не вміли інакше. Вони стали такими, бо він, як і я, знав лише важку працю на морі. А море доволі швидко робить усе грубим. Солоним, обвітреним, жорстким.

І тепер до мене тягнулися не ті коричнево-грубі руки, що я любив, а білі плавці. Гидкі на вигляд. Слизькі. Потворні.

— Григу... синку!

Я намагався розтулити рота, але губи здавалися зшитими шовковими нитками. Знову — лише нерухомий спостерігач, намертво вкарбований у берег.

— Йди з ними. Ти ж хочеш цього? «Грім» чекає на тебе. Він пробачить, як і я, — батько усміхнувся, і його посинілим підборіддям заструменіла мутна вода, з рота випав шмат бурої водорості. Я помітив, що ноги його вкриті наростами мідій, а волосся рухається, наче то не волосся зовсім — кубло прудких вугрів.

— Батьку, — нарешті спромігся видати я, — ти такий... інакший.

Батько зайшовся булькітливим кашлем.

— Авжеж інакший! Я ж народився наново! Ти бачив сам, спостерігав за моїм народженням на власні очі, — я згадав плівку-плевру, що тримала батька. Утроба. Навколоплідний міхур.

— Батьку... ти помер... не народився.. Помер! — мені здавалося, що я волаю на все горло, хоча я ледь чув сам себе.

— А хіба це не одне й те саме, синку? Га? Помер... народився... Зате тепер в мене є наречена! Тут стільки їх, Григу... стільки! — мертві білясті очі вибалушились, норовлячи вистрибнути з орбіт.

— Наречені? — я хотів, щоб химерний сон якнайскоріш скінчився.

— Так, наречені. Їх жінки пробудили, подивись сам, Григу, прийди вночі на берег і побачиш. Вони сильніше зв'язані з темрявою, хоч і носять у собі стільки світла. Жінки інакші... Тому й змогли збурити розлом. Але почала Лея. І інших напоумила.

Почувши ім'я Леї, я рвонув уперед, не зважаючи на те, що й досі відчував себе прикутим до берега. Наступної миті розчахнув очі. Жодного моря, батька... Лише світла стеля з кривою тріщиною навскіс.

***

Незліченну кількість разів я прибирав її світлину зі свого столу. Потім усе одно вертав. Поки одного разу, одурманений кількома пляшками дешевого пійла, не розтрощив фоторамку об стіну. Тепер в шухляді столу зберігалося лише поцятковане фото, обрамлене скалками колись гарної порцелянової рамки. З нього на мене дивилося усміхнене обличчя Леї. Одразу під фото зберігалися офіційні відповіді від поліції та листування з її «батьками».

Лея з'явилася у нашому місті чотири роки тому. Вона була з тих, хто вірить в морську романтику... чи вдає, що вірить. Натхнена молода художниця, вона орендувала стару рибацьку халупу на самому березі, увішавши її картинами.

— Я розфарбую всю Шпилясту Затоку! В кожнім домі тут, у цьому місті, буде моя картина! Ти віриш мені, Григу?

Звісно, я вірив. Хіба її синьо-зелені очі могли брехати?

Я був старший за Лею на десять років, але здавався сторічним старцем поряд з нею — осердям молодої живильної снаги. З нею я молодів, літав, ширяв попід хмарами, перебував у невагомості. Ніколи до цього я не вірив, що одна людина здатна так сильно змінити іншу. Ми побралися просто на березі моря, однієї безмісячної, чорної, як смола, ночі. Лише хвилі чули наші обітниці, лише мушлі під ногами були свідками. Лише наші бліді обличчя проглядали в цілковитій темряві. А потім чорнильна вода прийняла наші гарячі, спраглі одне до одного, тіла.

— Розкажи мені про себе. Звідки ти... Хто?

Лише заливистий сміх був мені відповіддю.

— Подивись краще на мої картини, вони розкажуть більше.

Ще через рік народилася Дара. Спершу я боявся навіть торкнутися її, не міг повірити, що можу мати стосунок до чогось настільки прекрасного. До неземного створіння зі світлими локонами, як у матері та темними, надто дорослими очима — моїми власними. Коротку мить свого життя я був найщасливішим у Шпилястій Затоці. Ні, у цілім світі. У Всесвіті...

А потім Лея зникла. Я просто не знайшов її та крихітку Дару вдома, коли повернувся з триденного полювання на катранів. Лише записка на столі: «Вибач, мені затісно тут... Шпиляста Затока не для мене. І не для Дари».

Затісно?

Не для тебе?

Я пиячив кілька днів. Потім почав шукати. Слід привів мене до «батьків» Леї, про яких вона якось мимохіть обмовилась. Але вони виявились вихователями Леї, далекими родичами, що взяли її за дочку після загибелі біологічних батьків.

— Ми давно нічого не чули про Лею. Вона пішла з дому в шістнадцять... Скільки ми не намагалися її напоумити... Повернутися в сім'ю... Усе даремно. Вона, як перекотиполе, ніколи не затримується на місці. Мабуть, це наслідок пережитої в дитинстві травми. Адже бідна дівчинка перебувала в заблокованій машині з вже мертвими батьками кілька годин, поки дочекалась допомоги! Не ображайтесь на неї... Вона ж не зробила вам нічого поганого?

Ні, що ви, звісно ж ні, вирване з грудей серце, авжеж, не можна вважати чимсь поганим. Цілковита буденність.

Я був готовий відмовитися від Леї, але не від Дари. Вона мала лишитися зі мною. Не просто, як моя дочка і єдине цінне, що я сотворив у цьому житті. Як живе свідчення того, що навіть така людина, як я, може відчувати щастя... Але я не міг їх знайти. Вони розчинилися в морській воді, розвіялись по вітру, мов попіл, злетіли в небо двома птахами, що загубилися у височині. А потім я втратив ще й батька.

«Їх жінки пробудили... Вони збурили розлом...» — відтоді, як почув цю фразу уві сні, вона бриніла в моїй голові майже без упину. Перші пару днів я намагався не зважати на її пронизливе звучання в глибинах підсвідомості. Потім здався — почав чатувати на березі, запасаючись гірко-міцною кавою та теплим пледом.

Я чекав на березі невідомо чого вже тиждень, слухав лише шепіт хвиль та спостерігав, як відблиск місяця мандрує морською поверхнею. Відчував себе повним бовдуром. Зрештою, чому я тут? Бо так мені сказав померлий батько, уві сні? Але на сьому ніч вони нарешті з'явилися.

Процесія з п'яти жінок у довгих світлих балахонах, що ступала тихо, обережно, ніби пливла над поверхнею. У мене мороз пройшовся шкірою. Я не міг їх впізнати, бо широкі каптури не просто ховали обличчя — спадали на плечі. Вони йшли до води, і я не одразу помітив, що одну з них притримують попід руки, наче їй важко ступати. Вона хвора? Стара? Це якийсь ритуал зцілення?

Але все стало зрозуміло, коли «хвора» дісталася крайка води та скинула з себе балахон. Нага під ним. Бліда. Вагітна. І не просто вагітна — породілля.

Вона охопила роздутий живіт та скинула голову вгору, тамуючи крик. Мені здалося, що я чую, як скрегочуть її зуби. А потім бухнулась у темну воду, мов лантух. Я ледь не скрикнув замість неї. Несвідомо закутався у куртку щільніше. Середина квітня... Ще холодні ночі, в яких вчувався подих недавньої зими... Вода прогрілася максимум до десяти. І те удень. Але вагітна жінка впала в неї, мов у теплу ванну із піною.

Я вчепився в камінь, за яким ховався, та сильніше визирнув з-за нього. Не знаю, чи химерія того, що відбувалося зараз у морі, так вплинула на мене, чи я божеволів повільно та методично протягом останнього часу, але почув скреготливий голос батька над вухом.

— Дивись... Дивись! Це воно.

І я дивився. Відчуваючи, як нутро горить, вчуваючи заборону. Чуючи, як серце тріпотить в грудині, мов обурений птах. Дивився у всі очі. На інших жінок, що оточили породіллю у воді. Вони співали невідомих мені пісень та пестили її волосся. На білі коліна, розведені в сторони, що випиналися з чорної води. На закинуту вгору голову та розчахнуті божевільні очі, в яких віддзеркалювався місяць. На бліді повні груди, що лежали на брижистій поверхні, як два кавалки тіста.

Я слухав її приглушене гарчання — глибоко здавлений, розчавлений ще у самій грудині, стогін. Жінка, що от-от мала стати матір'ю, здавалася великою білою мухою, що б'ється в тенетах чорного щільного павутиння.

Незграбна біла муха, вагітна жирними яйцями.

Розчепірена та майже безтямна.

Та, що розривається навпіл.

Я не міг відвести від неї погляд, навіть кліпнути, здається, боявся. У моєму мозку, що зараз плавав у безодні черепної коробки недоладним драглистим згустком, билась лише одна думка — дитина! Вона не потоне? Не замерзне у крижаній воді? Нащо вони це роблять? Я можу втрутитися. Я повинен це зробити... Викликати лікаря... Потрібен лікар, а не купка божевільних з піснями замість реальної допомоги!

Але я не міг нічого вдіяти й, мабуть, навіть не збирався. Бо став продовженням каменя, за яким ховався. Мусив додивитися химерний ритуал до кінця. Таким, яким він задумувався. У всьому своєму божевіллі. Бо так сказав мені померлий батько...

Не знаю, скільки часу жінка провела у воді, здригаючись від судом. Певно, в неї давно сталося переохолодження, але якоїсь миті, вона таки не витримала — крик, мов вереск розлюченої чайки, вирвався з її горла. Вона затрусилась, як желе, вигнулась, інші підійшли ближче та підтримували їй голову. Судомно смикнулись ноги, що вже встигли вкритися синюшними плямами, і жінка затихла. Чи не знепритомніла?

Господи... де дитя? Воно потонуло? Це ж не риба... Вийміть його з води!

Жінка, що була найближче, кинулась нишпорити між ніг втомленої породіллі. Надто довго... Злочинно повільно. Я закусив кулак. Відвернувся. Не хотів бачити, кого вона вийме з води. Та чи вийме хоч когось...

— З води у води́! Кров змиває, тіло очищає. Всотай її, візьми... і буде благо... Найсильніший той, хто народжений у рідній воді. Чия пуповинна кров змішалася із піною морською! Явись!

Я стрепенувся та визирнув з-за каменя. Жінка тримала на руках обвите пуповиною немовля. Синє, мовчазне. Лише через кілька нестерпно довгих секунд воно закричало, і мороз вкрив мою шкіру. Якби німі риби раптово отримали голос, він міг бути саме таким — скреготливим, клекотливим, немов спіненним...

***

У Шпилястій Затоці була лише одна амбулаторія, люди тут здебільшого не хворіли, або не зважали на свої недуги.

«Море вилікує», — часто чув я звідусіль. Мабуть, тому і померла мати, коли мені було тринадцять. Море її чомусь не вилікувало, а лікарі не встигли.

Зараз я тарабанив рукою по стійці реєстрації, чекаючи відповіді від неспішної реєстраторки — пані Людмили, що мешкала зі мною на одній вулиці.

— Григорію, мені не почулося, ти хочеш знати, чи не народжував хтось найближчим часом?

— Так, саме це. Між нами, будь ласка, — я простягнув Людмилі коробку цукерок.

— Але народжувати завжди їздили у місто, у нас тут тільки фельдшер, ти ж знаєш. Тому інформацію нам передають пізніше. Це щось термінове?

Людмила подивилася на мене крізь товсті скельця окулярів і мене взяли сумніви, що наша розмова лишиться конфіденційною.

— Трохи термінове... — я намагався ретельно підбирати слова. — Можливо, у вас є дані про вагітних на останніх місяцях?

— На сносях була Ліда Джан. Сама бачила її нещодавно зі здоровенним пузом.

Мене ніби струмом пронизало. Точно, Ліда! Дружина мого однокласника Айдера. Це вона вчора була у воді... Господи, та біла муха — це вона... Я побачив те, що не мав. Це якесь їхнє, жіноче таїнство, і я не мав права оскверняти його.

— Григорію, ти в нормі? — допитливі очі позирали на мене з-за окулярів.

— Так... Так що Ліда, вона народила?

— Я не знаю, у мене поки немає інформації про це. Але я тобі таке скажу... дивина останнім часом коїться: дівки, всі, як одна, вирішують народжувати вдома. Мовляв, бабусі та прабабусі наші так робили, і були здоровіші. Але то тимчасово, поки біди не станеться, точно тобі кажу! Гринь... я розповідаю все це лише тому, що добре знаю тебе. Хоч інформація і не секретна, але все ж... — ще один багатозначний погляд крізь скельця.

— Вдома кажете... Точно вдома?

— Ну, я свічку не тримала, — жінка розвела руки в сторони.

— Тоді останнє питання: скільки дітей народилося в Шпилястій Затоці за останні пів року?

Реєстраторка зашурхотіла папірцями.

— О, цього року у нас чимало народжується! Не те, що кілька років тому, коли за рік в Затоці з'явилося лише п'ять немовлят. Тут лише за пів року цілих двадцять вісім малюків!

Я мав вибір: знайти привід, щоб навідатися до Айдера та «випадково» привітати його з поповненням у родині, або... Піти до Кармілли та погодитися вести «Грім» до розлому. Я обрав друге. Рішення далося мені ще легше, коли я дізнався, що в команді буде Емір.

Кармілла позирала на мене трохи підозріло, але цілком задоволено.

— Дякую, що все ж погодились супроводжувати нас. Чи можна спитати, чому змінили свою думку?

— Переспав з нею пару ночей, ото й усе. Іноді на ранок хочеться зробити щось геть інакше. Не так, як намірявся звечора.

Знайомий до цього лише з Карміллою, того ранку я познайомився з усіма іншими членами їхньої команди. Першим мені потис руку кремезний чолов'яга з широкою, як лопата, бородою.

— Денис Грін. Можна просто Ден, океанолог.

Другий був повною протилежністю Гріна — худий та довготелесий, з масним, прилиплим до чола чубом. Він простяг вузьку, майже жіночу долоню, неприємно вологу на дотик.

— Олександр, — відрекомендувався він злегка затинаючись. — В команді значусь, як сейсмолог. У нас із Карміллою чимало спільних справ. — сухоребрий подивився на неї лагідно, як на матір, але жінка швидко відвела погляд.

Останній не поспішав представлятися. Він першим зійшов на палубу та вдивлявся в тонку лінію бірюзового горизонту з неабиякою уважністю. Жував соломинку, перекидаючи її з одного кутика рота в інший. Тер широке підборіддя з кількаденною щетиною. Я красномовно кашлянув у кулак, чоловік повільно повернув голову і наче здивувався моїй присутності.

— Ви капітан? — зрештою спитав.

— Колишній, — не очікував, що від цієї відповіді стане кисло в роті. — Сьогодні я просто ваш провідник. Григорій Прибій, — зрештою відрекомендувався першим.

— Станіслав, — він відповів на рукостискання, але більшого не додав. Я не став розпитувати, а пішов перевірити, чи все готове до відплиття.

Почувався при цьому дивно та чужо: наче це він, мій «Грім», але чому снасті лежать не там, де б мали, що за незнайомий запах витає над палубою? Мені здавалося, що я повернувся до колишньої дружини, після того, як вона мала іншого чоловіка. Ті ж, знайомі мені до дрібниць, вигини фігури, але чужість, яку вона надбала, злягаючись з іншим, робила її тіло дивно-стороннім, не таким жаданим.

Але ж це не «Грім» покинув мене, все сталося навпаки — я здихався його, як найбільш красномовного свідка колишнього життя. І зараз перебував на його борту водночас й соромлячись за зраду, й упиваючись ще одній легальній можливості пройтися шершавою старою палубою. Послухати, як та протяжно скрипить під потертими черевиками.

Коли все було готово, і я не без задоволення гаркнув «віддати швартови», старий Ян з якимсь благоговінням взявся за штурвал. Подивився на мене, як старий батько на блудного сина, що врешті отямившись, вернувся додому.

— А все думаю, Григорію... Все чекаю... Уявляю, як твій батько виринає з води у тому самому місці, де море прийняло його. Виринає, привітно махає рукою, каже, що просто пожартував. Кепсько, звісно, пожартував, та з ким не бува. — старий стис і без того тонкі губи. — Ти мав стати за капітана на «Громі». Не позбуватися судна... Воно, либонь, все відчуває. Не слухається, як раніше. Та й вилови не ті. Навіть бичок йде дрібний, як криль.

— Нічого, налагодиться. Я не шкодую за це, Яне. Ще трохи побуду тут, а як нічого не дізнаюся, поїду. Як не можеш знайти мертвого — варто шукати живих.

— То є правда, синку. Шукай! Допоки надія є... Знав би ти, як шкода мені, що все воно так обернулося...

Я поплескав лоцмана по плечу.

— Нічого, Яне, в житті ще й не таке буває.

Я не одразу помітив, що з нами ув’язався ще один хлопчина з колишньої команди. Сашко, вправний і прудкий юнга, що не знав страху й плавав як риба. В нім не вчувалося тієї інтимності до моря, що траплялася серед бувалих моряків. Сашко міг запросто так харкнути за борт, чим викликав побожний острах у старших. Сьогодні він світився від щастя, бо батько подарував йому новенький морський спінінг.

— Гей, капітане, — хлопець нервово облизав губи, — я заважати не буду. Лише хочу спробувати, — він вказав на дебелу вудку. — А ви ж якраз пливете туди… ну на глибину! Ви свою справу робіть, а я свою, будь ласка! Улов ваш буде, обіцяю!

— Не треба мені твого улову. І не капітан я більше. Тільки диви, зупинятися спеціально не будемо, баркасом командують сьогодні… он — вчені. Вважай, що «Грім» тимчасово став дослідницьким судном.

Сашко нашвидкуруч відсалютував й побіг, тримаючи спінінг, як коштовність. Я нарешті перевів погляд уперед, на горизонт, що насувався, мов грозова хмара. Кармілла трималась неподалік, про щось перемовляючись з Еміром. Інші задумливо розглядали карти та креслення. Лише загадковий Станіслав продовжував щось виглядати в морській далині.

— Гей, покажи нашим гостям шпилі. Нехай помилуються. — я махнув старому лоцману і він задоволено кивнув, торкнувся мозолистими руками затертого до блиску штурвала.

— А це безпечно? — Кармілла перехилилась через край, розглядаючи брижі на морській поверхні.

— Якщо бути обережним — цілком. А ми завжди обережні, нам баркаси берегти треба. Ось там, ліворуч од берега починається дуга зі шпилів, майже ідеально рівна — її проходити найлегше. Далі трохи складніше, бо шпичаки розкидані днищем хаотично. Але ми встигли їх добряче вивчити.

Емір поряд кинув на мене примружений погляд.

— Якби все було так просто.

— Що ви маєте на увазі? — втрутилась Кармілла.

— Якщо виходити в море за гожої погоди, то все дійсно так, як каже мій друг. Якщо ж ризикнути та рушити в ніч, чи опинитися у небезпечній зоні під час шторму... Лишається сподіватися тільки на диво. Бо подейкують, що тоді шпилі виростають там, де їх бути не мало. Хтось каже, що то шторм перемішує все на морському дні, тасує, як карти в колоді. Але моя мати вірила, що у берегів Шпилястої Затоки спить велетенська скорпена. Прадавня, настільки стара, що шпичаки її отруйних плавців, вкриті солями, давно скам'яніли. Нам щастить, бо спить вона летаргічно міцно, але іноді таки ворушиться, коли боки їй лоскочуть морські хвилі. Та колись неодмінно станеться Великий Шторм, що пробудить істоту. Тоді скорпена вийде на поверхню, розчавить кам'яним черевом Шпилясту Затоку і зжере її мешканців, щоб знову заснути. Цього разу вже на суходолі, перетворившись на гірську гряду.

— Яка красива та страшна легенда!

— В кожній легенді є частина правди. Так казала моя мати.

— А розлом? Що ваша мати казала про нього?

— Це стравохід древньої рибини. І сягає він невідомих глибин. Можливо, йде геть до центру землі. Туди, мов у вир, стягує потопельників.

Емір кинув на мене винуватий погляд.

— І ви вірите в це?

Емір усміхнувся.

— Я просто люблю красиві історії. А моя мати розповідала їх дуже вправно — хорошою була казкаркою. — чоловік опустив очі й відвернувся. Він мав рацію щодо казкарства своєї матері, але з часом вона почала розповідати надто багато всього... Зараз доживає свій вік в притулку для душевнохворих за кілька кілометрів від Затоки.

— Дивіться, перший зі шпилів, — я нарешті вказав лівобіч — туди, де під товщею води вже можна було розгледіти коричневу цятку на бірюзовому тлі.

Всі припали до лівого борта, зробили дашки з долонь над очима, приглядаючись. Деякі зі шпилів буквально торкались поверхні, визирали з неї. Поцятковані морем та часом кам'яні голки, що пнуться в небо. Хочуть виринути, вдихнути. Але шансів у них немає. Навіть, якщо якась із хвиль на мить оголить коричневий скелястий кінчик, це станеться на мізерно малу мить. Навіть для квапливого вдиху замало.

— А ми не вріжемось в них? — Олександр так сильно перехилився через фальшборт, що я злякався, якби він не звалився.

— Не вріжемось. Не вперше тут проходимо. Хоч і не так часто підходимо близько. Від шпилів краще триматися якнайдалі. Як від повій в прибережних борделях.

Здоровань Грін відреагував на мій жарт громовим сміхом, Кармілла уточнила:

— А розлом? До нього ще далеко?

— Ні, одразу за грядою найвищих шпилів починається глибоководна зона. Скоро будемо на місці.

— У нас є три датчики. Але встановлювати будемо поки один. Два запасні, якщо раптом щось піде не так. — Вона пошукала поглядом Еміра. — Еміре, ваш датчик так і мовчить?

— Так, — Емір потер перенісся, — вже три дні цілковита тиша. Але я не здивований, йому стільки років… до нас прогрес та оновлення не надто поспішають.

— Якщо знайдемо в розломі щось цікаве, встигнете втомитися від них.

— Що цікавого може там бути? — втрутився я.

— Чимало. Точна глибина розлому невідома?

— Ні, — відповів Емір, — жоден з апаратів не досягнув дна. А після позначки приблизно в п'ятсот метрів розлом критично звужується, перетворюється буквально на тріщину. Тим паче сірководень… це сковує нам руки, адже не кожен апарат витримає занурення в мертву зону. Іноді мені здається, що той розлом — якийсь чортів тунель смерті.

— А як же стравохід велетенської скорпени? — не втрималась Кармілла.

— Або це, — спокійно погодився Емір.

Шпилі ще деінде визирали з води, мовчки проводжаючи «Грім», але швидко перестали бути цікавим видовищем — ми почали підготовку до занурення датчика. Олександр вводив початкові дані, кілька разів калібрував апарат, наново звіряв всі показники. Він помітно нервував. Денис займався тросом, що мав опустити датчик в розлом. Лише Станіслав продовжував тинятися палубою ніби абсолютно безцільно.

— Послухай, Кармілло, — я скористався моментом, коли поряд нікого не було, — а цей ваш Станіслав, він що робить? Головний чи як? — хоча я був певен, що головна таки Кармілла.

— Майже вгадали. Просто у нього поки немає роботи. Він… не тільки вчений. Ще парапсихолог.

Я остовпів. Парапсихолог серед команди вчених?

— Але… яка в нього місія?

— Власне, це він усіх нас зібрав та ініціював дослідження. Стас має потрібні зв'язки, гроші, він дуже розумний, а ще цікавиться тим… що важко піддається логічному поясненню. Як от: чому тонуть люди в місці, де активізується мало вивчений тектонічний розлом. А ще він не вірить у збіги.

— Але це дійсно збіг! — я не помітив, як підвищив голос.

Кармілла подивилася мені просто у вічі.

— Дійсно? І з вашим батьком також?

Я лише безпорадно відкрив рота, але на відповідь не спромігся.

— Пробачте, що зачіпаю за живе… але це в місті не таємниця.

— Ви вже чимало довідалися і про місто, і про його мешканців.

— Так. Як і про те, що всі потопельники — чоловіки. Теж співпадіння?

— Я…я не знаю, пробачте, треба перевірити навігацію. Ви ж не хочете, щоб ми випадково стали не над розломом, а деінде.

Я швидко рушив палубою, на даючи Карміллі змоги наздогнати мене. Але вона і не намагалася. Насправді мені не треба було звірятися з приладами, я знав, де знаходиться розлом на підсвідомому рівні, особливо після того, як занурився туди. Ми майже всі так робили. Молоді та відчайдушні рибалки вважали своїм обов'язком торкнутися його старих, вкритих водоростями та солями «стін». А ще прихопити щось із собою — хоча б відірвати криву мушлю на знак того, що не слабак, що тобі стало снаги зазирнути в темне око Шпилястої Затоки.

Поки я згадував моторошне занурення у найглибшу частину місцевого моря, баркас сильно похитнуло. Затим почувся протяжний крик Сашка. Я метнувся туди, де хлопчина вправлявся з новим спінінгом. Щось вигнуло його дугою та тягнуло вниз. Жили на шиї на руках юнги напнулись, очі гарячкувато вибалушилися.

Серед нас, моряків, ходить легенда, що кожного рибалку неодмінно чекає найбільша риба, його персональний подарунок від моря. Вона зростає лише для того, щоб одного разу опинитися у твоїх мозолистих засмаглих руках. Ти неодмінно її впізнаєш, бо можна ловити чималу рибу, але справді велика трапляється зазвичай лише раз у житті. Зустріч із нею — то як посвята. Рибина не хоче тієї зустрічі, бо розуміє, чим вона для неї скінчиться. Ти ж — прагнеш усіма фібрами душі. Отак ви й живете: по обидва боки морського плеса. Дивитися одне на одного крізь мерехтливу водну гладинь, допоки один вдихає легенями, а інша — зябрами. А потім вона приймає свою долю, бо противитися твоїм манливим зазіханням стає не до снаги. Не встигає отямитися — і її слизьке тіло вже тримають сильні моряцькі руки. Вони не відпустять своєї здобичі за жодних обставин!

І зараз Сашко, без сумнівів, тримав саме її. Він нагадував морського чорта: безумний погляд не зводився з того місця, де в пінястому колі билася здоровенна риба. На шум і ґвалт збіглися всі, навіть вчені із цікавістю спостерігали за боротьбою, що одвічно точиться між рибалками та їхньою здобиччю. Ті, хто знав та вмів — допомагали удачливому юнзі. Зрештою, за кілька тягуче-довгих хвилин на стару палубу «Грому» хлюпнувся двометровий катран. Я остовпів, бо моя власна «найбільша» риба була майже вдвічі меншим осетром. І то я радів їй, як сліпець, що зненацька прозрів.

— Щоб я скис! — на палубу протисся Ян, він зняв капелюха та притис його до грудей — Хлопче, чи тебе поцілувала сама Фортуна?

Сашко, важко відсапуючись, потягнувся до рибини, що звивалась та панічно відкривала великий круглий рот.

— Маєш заплатити, — серйозним тоном додав Ян. — Сьогодні море було щедрим з тобою, то й ти не скупись. Ти звичаї знаєш.

Емір погоджуючись кивнув, вчені ще більш зацікавилися.

— Знаю, авжеж, знаю, — Сашко захихотів і якось дивно вишкірився. Він гладив лискучі боки катрана і мені стало моторошно від інтимності цього доторку.

— То не тягни, — не вгавав Ян, — ми тут не для цього зібралися. Порскни трохи крові, і море вдовольниться. Ви станете квити, тямиш?

Хлопець погоджуючись кивнув та підвівся. Дістав з піхов на поясі рибацький ніж з довгим тонким лезом. Повільно, ніби спеціально відтягуючи момент, провів ним по долоні, ділячи її глибокою червоною борозною навпіл.

Я відчув, як Кармілла за моєю спиною тихо охнула. Інші, включаючи мене, напружились. Щось дике та неприборкане в очах Сашка лякало. Я не відводив погляду від стиснутого кулака, яким вже зміїлися бордові криваві патьоки. Юнга витримав паузу, дочекався, коли на зап'ястку збереться велика крапля крові. Він підійшов до лівого борта, переступивши через катрана, що бився в передсмертних конвульсіях. На мить заніс скривавлений кулак над поверхнею моря, а потім швидко прибрав його.

— Ні... ні, — промовив я самими губами, поки якийсь оскаженілий Сашко, не той юнга, якого я знав багато років, припав губами до рани та шумно, як зголоднілий упир, всотав власну ж кров. Затим гучно харкнув кривавою слиною в море. Підхопив катрана та поволік його до трюму.

Ян похитнувся та щось промимрив під ніс. Емір вилаявся кримськотатарською.

— Гей, у нас все готово до занурення, — подав голос Денис, щоб розрядити обстановку.

— Ага, — моя розгубленість заважала реагувати швидко. — Тож почнімо, не варто чекати довше. До темряви треба вернутися в затоку.

Перед моїми очима миготіли скривавлені губи Сашка та величезний катран. Ми тужимо, коли людина опиняється в підводних шатах, чи так само з тієї сторони моря тужать риби?

***

Глибоководний датчик сейсмічної активності, блимаючи зеленими індикаторами, незграбно плюхнувся у воду.

— Є, пішло, — на чолі Дениса виступили великі краплини поту. Олександр стис кулаки. Навіть Станіслав став поряд з усіма, але спостерігав мовчки, відсторонено.

Занурення на перші десятки відбулося швидко. Ми прикипіли до екранів у каюті управління, що сповіщали:

50 метрів... 80... 100... 120.

Температурні показники поповзли вниз, але зв'язок із датчиком тримався стабільний.

Майже 200 метрів. Глибина занурення попереднього, вже неробочого датчика Еміра.

На екран, що слугував «очима» вчених, наповзло білясто-зеленувате марево.

Кілька разів датчик гупнувся об стінки розлому, і мені здалося, що я чую, як скрегоче метал об породу.

230 метрів. Початок мертвої зони. Глибини, де в інших морях ще буяє життя, а в нашому панує стерильна морська пустка.

270 метрів... 300.

Екран чорніє, датчик завмирає на місці, ніби впирається у щось тверде. Відгалуження скелі?

Олександр чортихається, вводить якісь нові дані на панелі. Краплі поту на чолі Дениса стають більшими. Рука Кармілли стискає долоню Станіслава, її нігті лишають місяцеподібні борозни на його шкірі, але він не зважає.

Після короткого ривка датчик знову рухається вниз, назустріч чорноті розлому, що здається дихає самою темрявою.

— Зараз спробую увімкнути резервне освітлення. Можливо, вдасться розгледіти більше, — кидає Олександр.

320 метрів... 350.

Замиготіло хворобливо-зеленаве світло, спрямоване униз. Туди, де розливалася мутна щільна пляма, наче підводна грозова хмара.

— Так не мало би бути, — Емір вдивляється в екран, силуючись щось там розгледіти. Я ж бачу лише тьмаву каламуть. Мені починає боліти голова. Різко, пронизливо, мов просто зараз хтось за моєю спиною методично забиває цвях у потилицю.

— Це сірководень. Але... надто багато, якесь скупчення, — Станіслав нарешті втрутився. — Прикріплюй датчик, не треба нижче. Прикріплюй та відпливаємо звідси. Магнітне поле нестабільне, — він вказує на магнітометр, що миготить червоним.

Наступної миті корабель завмирає. Все завмирає — повітря, прилади, море за вікном каюти управління розгладжується, як атлас під праскою. Ця мить тиші триває кілька секунд, щоб обірватися різким поштовхом знизу, наче чийсь велетенський хвіст намагався підкинути баркас у повітря.

— Хто за штурвалом? Давай команду! — кричить на мене Станіслав, поки я, приголомшений болем в потилиці, глипаю навсібіч. — Відпливаємо! Швидко!

Останнє, що показує датчик перед тим, як потонути в непроглядній хмарі сірководню — щільний кавалок чогось білястого. Ніби шмат вати підіймається з розлому, чи скоріш напівпрозора доісторична істота, що знудилася томитися в темряві глибин, і тепер з шаленою швидкістю мчить до поверхні.

Я нарешті кричу Яну, але він, намертво вчепившись в штурвал, не рухається. Лише беззвучно промовляє щось побілілими губами. Розвертаюся, щоб рушити до нього, але мене підкидає. Всіх підкидає, поки корабель здригається, як машина, що з'їхала у кювет. Я відновлюю рівновагу та насилу виходжу з каюти управління. Кармілла та, здається, Олександр виходять за мною. Ми всі мов по команді розвертаємо голови та дивимось на морську гладінь, де напинається драглистий пухир. Він росте вгору, лисніє, як гнійник — от-от і лусне.

— Чого чекаєте, відходимо! — волає Станіслав, але ми, одурманені випарами сірководню, рухаємось, як мухи пізньої осені.

Другий вибух виявився значно сильнішим за перший. Сірководний «гнійник» репнув, як стиглий плід, відправляючи в повітря тонни води та отруйного газу.

«Грім» сильно накренило на правий бік, Кармілла ковзнула палубою, мов гіркою, я встиг схопити її за руку, рятуючи від сильного удару об фальшборт. Олександр, який чомусь захотів якомога краще роздивитися "гнійник", підійшов майже до краю палуби. За мить його, дивно вигнувши дугою, підкинуло вгору, мов м'яку іграшку. Він зник у воді ще до того, як ми збагнули, що відбулося.

— Людина за бортом! — мій крик потонув в загальному галасі. Я ковзав поглядом по поверхні, але невдатного сейсмолога ніде не було.

Емір потягнув мене назад в каюту управління, затуляючи обличчя рукавом.

— Намагайся не дихати. Треба відходити, швидше!

Я вивільнився з його цупких рук та попрямував до Яна. Старий, тримаючись рукою за скривавлену голову, безпорадно відкривав рота, як зовсім нещодавно спійманий Сашком катран. Я підійняв його під пахви та потягнув до каюти.

— Це він... Сашко накликав гнів моря! Він винен!

— Забери його, — крикнув Еміру, поки всі намагалися замкнутися в каюті управління. Мимоволі кинув побіжний погляд на море — знову тихе, спокійне. Ніби кілька хвилин тому не випустило зі своїх надр саму смерть. Я швидко відірвав рукав від картатої сорочки та зробив щось на кшталт пов'язки. Палубу несамовито хитало піді мною, в голові тепер оселився не один цвях — незліченна кількість. Але я взявся за штурвал — якщо не відпливемо негайно ж, загинемо усі.

***

Я не знаю, скільки днів пролежав вдома, марячи та пітніючи. Кілька разів до мене приходив Емір, навідувався фельдшер. Він хотів відвезти мене в місто, але я відмовився.

Здається, полегшало лише на п'ятий день: туман в голові почав розсіюватися, а ті цвяхи, що бриніли там металевим болем потроху зникали. Тоді знову прийшов Емір, приніс гарячий курячий бульйон.

— Які новини? — спитав я його.

Він довго мовчав.

— Кармілла вже поїхала з міста. Точніше, втекла. Тіло Олександра прибило до берега через два дні, певно чужинці нашому морю не потрібні. — сумно гмикнув Емір. — А Станіслав подав звіт нагору. Там сказано про евакуацію зі Шпилястої Затоки.

— Евакуацію? Але ж до берега хмара сірководню не дійшла?

— Трохи дійшло... Він каже, що наш розлом — природний резервуар з отрутою. Геологічна пастка. Газ повільно виточувався вже якийсь час, тому люди й кидалися у воду. Затьмарення свідомості.

«Щось збурило його, щось збудило...»

— Але ж до цього все було добре... Такого ніколи не траплялося...

— Траплялося. Давно. Мені мати розповідала, а їй ще її бабуся. Але тоді сказали, що то... скорпена пробудилася.

Я вхопив друга за рукав.

— Я хочу зустрітися з твоєю матір'ю! Що ще вона казала? Можливо, про жінок?..

Емір витріщився на мене.

— Але... ти ж знаєш, де вона перебуває. І в якому стані.

— Так, але все одно хочу, будь ласка.

Чоловік розгублено опустив погляд.

— Навіть не знаю.

— Еміре, послухай... Я нікому не розповідав, але тепер... Мені снився батько. Часто, страшно. Він казав дивні речі, про збурений розлом...

— Це сейсмологічна активність... А ти надихався сірководнем...

— І про жінок, що його пробудили... — перебив я Еміра, — і я дійсно бачив! Бачив, як вночі жінка народжувала у морі, уявляєш? В крижаній воді! Бачив на власні очі!

— Григу... ти отримав найбільшу дозу отруйного газу. Чому відмовився від лікарні?

— Я в нормі! — гаркнув сильніше, ніж хотілося. — А ще батько казав про Лею... Що, як всі ці легенди про скорпену та шпилі правда? І Лея звідкілясь знала про це? Будь ласка, дай мені поговорити зі своєю матір'ю...

Емір дивився на мене довго, уважно.

— Добре. За кілька днів, мені треба все владнати.

Він вже став, щоб піти, коли зупинився в порозі.

— І ще одне... Сашко втопився. Шубовснув у воду з пірса. Принаймні так кажуть очевидці. Перед цим ніби танцював на ньому та наспівував щось про шпилі...

«Шпилі, шпилі йдуть на милі...»

Я впав назад на подушки. Витріщився у скісну тріщину на стелі.

— А чи раптом не став батьком наш однокласник Айдер?

Емір подивився на мене зі здивуванням.

— Так, кілька днів тому, можливо, навіть тиждень чи трохи більше. А ти звідки знаєш?

— Та так... бачив його дружину Ліду на сносях.

Значить вже 29 на 29...

***

Я дуже давно не бачив стару Зенгу. На щастя будинок для душевнохворих, де вона перебувала безмаль десять років, знаходився в сусідньому селищі Морське, тож Емір часто навідував мати. Зенга усміхалася зсохлими губами, гладила синові руки, невідривно дивилася на нього темними, як ніч, очима.

— Ти пройшов, щоб мене забрати, синку? Затока чекає... Я чую, як вона кличе з-за гір. Іноді риби виходять на берег, щоб сказати, як я забарилася...

Емір повернувся до мене.

— Лікар сказав, що вона намагалася втекти з лікарні. Її знайшли на березі, по пояс у воді... Страшно представити, що було б, якби вони спізнились. Послухай, я не певен, що ти почуєш від матері те, що хочеш. Я взагалі не розумію, що саме ти хочеш від неї почути.

— Просто історії, які вона завжди любила розповідати. Дозволь мені спробувати.

— Гаразд, — здався Емір, — мамо, ти пам'ятаєш мого друга Грига? Сина старого Захарія?

На мене підвелися чорні уважні очі.

— Ні, синку. Я пам'ятаю Захарія... але його сина... хіба в нього був син?

Емір із досадою подивився на мене.

— Вибач, друже...

Я швидко присів біля старої.

— Ви добре пам'ятаєте Шпилясту Затоку? Хотіли б туди повернутися?

Емір зробив крок до мене, але я благально подивився на нього, зупиняючи рукою.

— Так, пам'ятаю... І хочу! Але боюсь.

— Чому боїтесь?

— Вона кличе мене, розумієш? Але я все одно боюсь. Бо смердить. А ще скорпена. Вона майже пробудилась. Разом з нареченими.

Мене пройняв холодний піт, Емір поряд зі мною закляк.

— Які наречені є в Затоці?

Зенга стенула плечима.

— Ті, що багато століть тому пішли до шпичастої рибини. В глибини. Не з власної волі, аякже! Незаймані молоді дівчата спустились у морські шати, щоб улови були великі, а хижа істота спала міцно. Але то давно було, давно... коли ще вірили. — стара раптом запхинькала, як мала дитина. А потім рвучко вчепилася в мою руку. Стисла, мов лещатами.

— Так то ж твоя кров пробудила! Так-так, твоя...

— Моя? Ні, це неможливо, я... я не робив цього.

— Ти ні. Але твоя къан (*кров — кримськотатарська) не лише у твоїх жилах. Вона пробудила. А потім прийшли жінки, ті, що несуть життя. З води у води́! Вони відчули поклик чи побачили знак...

Я здригнувся. Згадав химерне народження на березі. А потім її, мою Дару. Мою маленьку милу доньку... Моя кров у ній. Вона — моє продовження. Мій сенс.

— Моя не моя кров... — повторив навіщось.

— Так, твоя не твоя. Древній ритуал знову відбувся, а шпилі розхитались! — вгору здійнявся покручений палець. — І скорпена прокинулась, і наречені згадали, що не мають суджених, почали кликати їх, шукати. Бо не можна проливати жіночу кров. Не можна...

Не можна...

Не можна...

Зенга закотила очі, затремтіла, тонкі губи оголили почорнілі зуби, крізь які просочувалось нескінченне «не можна».

Емір схопив мене за руку.

— Досить, припини, прошу!

— Вибач...

Він вибіг з палати, кличучи медсестру, я ж, розгублено дивлячись на божевільну татарку, що знала та розуміла більше за всіх нас, позадкував до виходу. Вибач, Еміре...

***

Того вечора штормило. Море буяло. Рвало, нагадуючи оскаженілого пса, що зірвався з припони. І від того смерділо ще більш звичайного. Я дивився на його поцятковану пінистими острівцями поверхню, і думав. Що ж насправді приховує товща води? Геологічну аномалію чи хтонічну скорпену? Голодну, зі стравоходом до самого центру планети, спраглу до невинних дівочих душ, що радо приносили їй в жертву темні люди. Це місце прокляте споконвіку. Від того моменту, як це сталося вперше і до тієї миті, як...

Мені перехопило подих. Картинка, яку я не хотів бачити, виникала пред очима проти моєї волі.

Лея, що веде маленьку Дару до води. Напевно розповідає їй щось цікаве і дитина, звісно ж, ступає за матір'ю. Вони дістаються крайка води, Лея усміхається неповторною усмішкою та поправляє білясте пасмо на доньчиній голові. Їй трохи шкода, але перекотиполю не потрібна дитина. Вона заважитиме, може питати про батька. Можливо, навіть схоче до нього повернутися... Це зайве. Непотрібне.

А Леї тут затісно.

Вона наситилась Затокою.

Вона поїде кудись далі, можливо, цього разу в гори, де малюватиме гірські пейзажі та знайде наївного стадника.

Нащо їй свідчення того, що сталося в Шпилястій Затоці. Воно має лишитися тут. Її таємницею.

Вона змінить ім'я та вчергове загубиться. Не вперше.

Лея знімає тонку сукню та роздягає Дару. Вони заходять у воду, плавають, ніжаться, Дара, наївне мале янголя, сміється та пірнає. Допоки материна рука не притискає її голову до дна. Сильно, невблаганно. Битися та борсатися марно. Лея завжди робить те, що задумала. І дитя Шпилястої Затоки лишається навічно в ній. Задоволена скорпена та наречені вже зустрічають її там... там, де до неї ніколи не дістануся я.

Сльози стікають моїми щоками. Такі ж солоні, як і кляте море. Хіба є сенс мені, людській руїні, триматися за подобу життя, коли вони там. Моя мила Дара, батько... Я дивлюся на буремне море, на хвилі, що накочують спрадавна і будуть накочувати й далі, на вкритий водоростями берег. І ніби тільки-но нікого там не було, аж враз — тонка дівоча постать. Я впізнав би її з тисяч. Тендітні ручки, німб з білявого хвилястого волосся, величезні допитливі очі. Але цього разу вони інші. Темні, достоту, як в старої Зенги, глибокі як розлом і такі ж самі незвідані.

— Ходімо зі мною. Будеш мені за нареченого! — Дара усміхається і коліна мені підкошує. — Бо у всіх вже є, лише я одна...

— Нареченого? Доню, Даро... я ж батько твій! Батько!! Ти донька моя... — пробую ступити вперед, простягаючи руки.

— Донька? Ні, не донька я більше жодному. Наречена! Море мені сукню весільну сплело, — вона поводить рукою і тільки зараз я помічаю мішуру з водоростей на ній, — фатою голову уквітчало, — волоссям струменить біла піна, дзеленькотять ребристі мушлі.

Я роблю ще один крок назустріч. Ціпенію. Лея почала... Вона принесла Дару в жертву, як колись. А жінки... Вони продовжили. Кожна крапля їхньої крові — то пробуджена наречена, що кличе судженого. Потопельника.

Здригаюсь. Плачу та сміюсь. Чиста темрява — густа, глейка, тваниста — розливається у моїй душі. Я потонув набагато раніше тієї миті, як темні води зімкнуться над моєю головою. Можливо, тоді, коли Лея втекла. Чи коли вона лише з'явилася у моєму житті. Просто мій передсмертний видих видався надто довгим — тривалістю у кілька років. Але ніщо не вічно.

Я ступаю ще. Дара простягає до мене руки і її сміх перебиває стенання вітру навколо.

— Будеш за нареченого, будеш...

Ще один крок. І вода лоскоче мої ноги.

— Шпилі, шпилі... йдуть на милі... А ми верхи сидимо...

Я лишаюсь вірним своєму переконанню: лише ідіоти обожнюють запах моря. Бо як запустиш його в себе, як дозволиш заповнити легені до останньої альвеоли... Ти втрачений. А він володарює.

Шпилі... шпилі...