Веселий Вусань
***
Цієї ночі він знову дзвонив.
— Мамо, я пішла.
В слухавці, як завжди, мертва тиша, однак Марія знала, що там мовчить його голос.
— Зіна попросила підмінити, а ще та п’ятихвилинка — коротше, буду пізно.
Він ніколи не говорить — тільки слухає. Слухає, як вона плаче, як криком просить дати почути, а у відповідь лише тиша, в якій страшно потонути.
— Там м'ясний рулет в холодильнику — візьмеш, але обов’язково розігрій.
Іноді Марії здається, що йому подобається слухати її плач. Впивати на відстані гіркі сльози. Кусати крики, які не втомлюються благати.
— Не забудь випити таблетки. Ключ під вазоном в коридорі — знай про всяк випадок, але... краще нікуди не ходи. Добре?
Вона лише двічі чула його голос — той сухий шепіт, схожий на шелест листя в нічній темряві — зокрема тоді, коли сказав, що донька в нього. Жива.
— Мамо, ти слухаєш?
Марія слухає тільки тишу, в якій безмовно кричить замотаний скотчем рот та регоче його німа посмішка, але змушує себе відповісти:
— Слухаю, доню.
Іра дивиться, ніби на вередливого цуцика, який від ревнощів роздер половину дитячих іграшок.
— Мамо, я так не витримаю.
Витримає, вона знає. Вже витримала. Подумки поховала сестру, хоч та ще не померла.
— До тебе більше ніхто не дзвонить?
— Ні, що ти.
— А якщо чесно?
ІНОДІ ВОНА ПРОКИДАЄТЬСЯ СЕРЕД НОЧІ З КРИКОМ. ЗНАЄШ, ЧОМУ? БО КОШМАР НЕ ЗМІГ СХОВАТИ ВІД ПРЕКРАСНОЇ РЕАЛЬНОСТІ
— Доню, — Марія змушує себе подивитись в очі Іри, — все добре, кажу тобі.
А тоді видає максимально щасливу посмішку, ніби комедіантка, якій серед виступу повідомили, що помер її чоловік.
Коротку мить Іра не знаходить, що сказати — просто дивиться поглядом, що ладен притиснути до стіни.
— Ти ще щось хотіла? — випереджає її Марія.
— Ні, не хотіла.
Донька відвертається, бере сумочку, звичним рухом поправляє гривку та крокує до виходу. Цього разу Марія перемагає.
— Я подзвоню після обіду, — озивається Іра вже з коридору. — Тримай телефон біля себе.
— Добре. Буду чекати.
***
Два місяці тому вона знаходилась в спекотному відділку поліції, де пахло кавою та солодкими парфумами. Поліціянт з втомленим лицем сказав:
— Дивіться, цей номер більше не дійсний, але... ми перевіримо, так.
Тієї ночі Марія майже не спала, адже він вперше подзвонив. Ті п’ять слів досі гудять в голові отруйними бджолами: «Вона в мене, чуєш? Жива».
— Пані?
Поліціянт дивився, ніби на дитину, яка несподівано заявила, що під її ліжком живе бабай.
— Я вас чую.
Лиш під ранок Марія задрімала — їй снився пролісок, в якому дерева гуділи та намагалися вхопити покрученими гілляками, — а коли прокинулась, було о пів на десяту. Тіло вкривав холодний піт. Іра пішла на роботу, а їй так хотілося розказати.
Часу не було. Марія зодягнулась і ледь не бігом помчала до відділку.
— Розумієте, якийсь період це було в місцевих новинах, тому... — поліціянт пошкрябав кінчик носа. — Хтось міг дізнатися ваш номер і просто розіграти.
— Розіграти?
— Є всілякі люди, — він зробив багатозначну паузу. — Хтось міг поглумитись. Розумію, це неприємно...
Неприємно?
— Але повірте — такі випадки не поодинокі.
Іноді їй здається, що весь світ осліп, і лише вона може бачити. Або навпаки.
— Але ми все-таки перевіримо, не хвилюйтеся, — додав поліціянт перед тим, як знову зануритись в екран монітора. — Коли що, обов'язково...
— Мамо?!
Раптом нізвідки з’явилася Іра: розпашіле лице, волосся налазить на очі, які стріляють розлюченими блискавицями. Іноді Марія сумнівається, хто кому матір.
— Мамо, ти що тут робиш? Що сталося? — донька перевела подих. — Мені подзвонила тьотя Надя — сказала, бачила, як ти йшла...
Все зрозуміло.
— Шановна, тихіше, будь ласка.
— Мамо, що сталося?
І Марія все розповіла.
***
Після того, як Іра йде на роботу, вона не поспішає покидати квартири. Просто сидить з невидимим для себе виразом обличчя й розфокусованим поглядом споглядає інтер’єр дому, який одного дня став надто пустим.
Раптом дзвонить телефон, і Марія здригається. Кілька секунд просто сидить, впиваючись очима на задню поверхню мобілки, доки в голові рояться жахливі думки.
КОЛИ ВОНА СТОГНЕ, Я ДУМАЮ ПРО НЕМОВЛЯ, ЯКЕ ЗАДИХАЄТЬСЯ ВІД ПАЛЬЦІВ, ЩО НІЖНО СТИСКАЮТЬ ЙОГО ШИЮ
«Зараз не ніч, це не він», — заспокоює себе Марія й бере слухавку.
Іра.
— Мамо? — голос в доньки задиханий, ніби та щойно здолала виснажливий крос. — Я тут дещо забула, тому вертаюся — ти вдома?
— Так.
— Добре, зараз забіжу — відчини двері.
Іра надовго не затримується і свою неозвучену згубу знаходить в спальні менше ніж за хвилину.
— Все, я побігла.
Лице в доньки розпашіле, подих збитий — видно, справді поспішала, аби втнути цю сцену. Марія ж знає, для чого це, тому не йшла. Донька перевіряє. Донька посадила матір на дуже короткий повідець.
— До вечора.
— До вечора.
І двері зачиняються.
Марія п’є трішки більшу дозу пігулок аніж прописав психотерапевт і вичікує десять хвилин, щоб нарешті вийти з квартири. Так, вона на повідці, але ж не зривається — просто трохи розширює простір, аби стало легше дихати.
Вдруге він подзвонив за два тижні. Розмова тривала не довше хвилини, зате він пояснив, як Марія повинна діяти далі.
«Конверт в поштовому ящику, — шепотів голос крізь кілометри напруженої пустоти. — Тепер так буде після кожного дзвінка. Тільки не роби дурниць. Якщо пробевкаєш, я зроблю так, що їй буде дуже боляче».
Цієї ночі він дзвонив, а значить, є послання. Марія спускається на три прольоти й підходить до старої поштової скриньки, пофарбованої в мертво-блакитний колір. Нишком озирається, пересвідчуючись, що ніхто не підглядає.
Четверта комірка ліворуч. Марія відчиняє — із затиснутого кутка тіней показується жовтий край знайомого конверта.
Серце калатає, аж тяжко дихати. Знову озирається, але нікого, звісно, нема. Чомусь їй завжди здається, що в цей момент всі жителі під’їзду притуляються до стін й непомітно прочиняють двері, мов щури, яким кортить глянути, хто ж повзає їхніми темними мурами, порушуючи святу тишу.
Марія ховає конверт за пазуху й швидко повертається.
***
Стільки часу минуло відтоді, як Катя вийшла в ніч і не повернулася — місяці три, навіть більше. Марія не рахує точної кількості днів, зате чітко пам’ятає дату. Іноді здається, що все трапилось лише вчора, і тоді важка хвиля усвідомлення накриває з головою, видавлюючи безсилі сльози.
Їй часто сниться той вечір: Іри ще нема, вона готує, аж раптом:
— Ма, я йду гуляти.
Марія питає: «Куди? З ким?» — та замість слів лине пустий видих.
— Буду, як завжди. Па-па!
Вона хоче вибігти в коридор, міцно обійняти доньку і крикнути, щоб та не йшла, бо за дверима чигає щось жахливе, однак не може зрушити з місця.
ТВОЯ ДІВЧИНКА БІЛЬШЕ НЕ ДІВЧИНКА, ТИ ЗНАЛА ЦЕ?
— Після того, як донька не повернулася, ви помітили зникнення якихось речей?
Так. Документи, записник, деякі дорогоцінності. Катя не брала з собою ніякого одягу, але забрала всі свої незначні заощадження. Навіть зодягнулась, ніби на коротку прогулянку.
— Маріє, які у вас були стосунки?
Їй хотілось відповісти, що все було добре, що їхнє життя було сірим, зате щасливим, але зрадливі сльози унеможливили всіляку брехню.
В Каті був хлопець, однак донька про це мало розказувала. Маріє випитувалась в Іри — все-таки старша сестра, — але та знала не більше. Катя не хотіла ділитись, казала, що в них тільки дружні стосунки, тому якийсь час Марія справді вірила, проте одного вечора донька пішла в душ, залишивши смартфона. Марія знала пароль. Спочатку подумала, що так не правильно, але ж це її донька, а підлітки зараз зовсім не думають, що коять.
Відчуваючи ганебний острах, Марія взяла смартфон. Не хотіла чогось шукати — просто переконатися, що все добре, але не втрималась зиркнути на листування.
Марія пам’ятає розмиті кадри, адже з очей невпинно лили сльози, які вона не встигала витирати. Тільки плач був вже не від приниження, а від злості.
Маленькі бліді груди з випнутими сосками. Розтулені голі ноги, зверху кущик мідного волосся над клітором. Далі відео, на якому Катя пестить себе пальцями й стогне.
Марії здавалося, що вся кров зібралась в голові киплячою масою, що от-от вибухне.
— У вас був конфлікт?
Це ще м’яко сказано.
— Маріє?
Вона її вдарила. Дочекалася, коли донька прийде, а тоді піднялась і дала ляпаса.
На секунду в очах Каті відбилося тупе здивування, а тоді дівчина поточилась назад. Рука ненавмисно зачепила вазу з декоративними квітами. Скляний звук биття відізвався у нутрі холодним відлунням, але гнів був надто сліпим, аби усвідомити, що коїться.
— Ти оцим займаєшся, так?! Пересилаєш йому оці фотографії? Ти, шмарката лярва!
На крик прибігла Іра — великі очі гарячково зиркали довкола, не знаючи, за що вчепитись. Скручений букет неживих квітів на підлозі. Кров на губах Каті. Сльози на очах в обидвох.
— Що було потім?
Примирливі вигуки Іри, зірвані крики Каті, яка голосила, що ненавидить, що піде з дому, бо після смерті батька мама зовсім збожеволіла і з нею неможливо жити. Марія пам’ятає, що казала, аби донька забиралася. Саме так. Його звати Андрій, йому двадцять, він має авто й звабливу зачіску, а значить, подбає про цю особу, яку язик не повертається назвати донькою.
Зрештою, все якось вляглося, Катя нікуди не пішла. Тоді. Чотири дні вони майже не розмовляли, лапаючи на собі докірливий погляд Іри, яка безрезультатно намагалась їх примирити, а тоді настав вечір — Катя сказала, що йде гуляти, і Марія не змогла відмовити. Думала, що так буде краще. Гадала, варто почекати кілька днів, і вони сядуть для розмови — як справжні донька з матір’ю, — щоб вирішити, що робити далі. Як все виправити.
Марія хотіла вийти, аби махнути доньці на прощання, а натомість побачила, як за тією зачиняються двері. Востаннє.
***
Кімната була синьою й тихою, наче морське дно. Марія сидить, читаючи його листа — цього разу незвичайно великого. По щоках котяться беззвучні сльози. Поруч лежить конверт, в якому ховається тонкий жмутик білявого волосся. Це сталось вперше. Щоб не закричати, Марія до крові покусала пальці, і кілька крапель потрапило на зірвані пасма. Або ні. Може, кров там була й раніше.
Листи. Принаймні, він це так називав. Слова, складені з вирізаних газетних букв — по дитячому незграбні, зате рвуть серце на шматки. Кожного разу він писав невеликі абзаци, в яких змальовував свої диявольські думки: що робить з нею, як та стогне, як йому хочеться завдати більшого болю.
А ЗНАЄШ — ЇЙ ТАКИ СПОДОБАЛОСЬ. ТАК БУВАЄ. Я НАВМИСНЕ ШУКАВ ТАКУ, ЯКІЙ СПОДОБАЄТЬСЯ. ЯКА НЕ СХОЧЕ ТІКАТИ
Він казав, що коли Марія не буде читати, то Каті стане дуже боляче. Всі листи — ці краплини болю, які жахливе створіння перенесло на папір й передало, аби змусити страждати, — вона ховала в теці зі старими документами, якими Іра ніколи не цікавилася. Це було добре, бо Марія обіцяла, що не буде займатись дурницями. Буде мовчати.
За кілька днів дзвінок повторювався знову. Марія кляла в слухавку, плакала, молила дати доньці спокій, а він мовчав, як завжди, і зрідка здавалося, що в тій далекій пустоті вона вирізняє тихий посміх, за яким слідує короткий, але такий впізнаваний писк.
Марія дочитує, але нічого не розуміє. Перечитує ще раз. Не вірить власним очам. У вухах стоїть фантомний сміх, якого ніяк не витрясти.
Дзвонить телефон. Марія бере мобілку, помічаючи, що це він, і серце ніби падає в п’яти.
«Ще ж не ніч, він не може...»
Переборюючи шокове оніміння, Марія приймає виклик.
— Ти все прочитала?
Знову цей шепіт, який вона так хотіла забути. В шлунку ніби розростаються холодні мацаки, і Марія вичавлює:
— Так.
— Молодець. Завтра о дванадцятій. Якщо передумаєш — я її вб’ю.
В слухавці чується шурхіт, наче щось запаковане пересовують з місця на місце, а тоді Марія несподівано вловлює писк.
Катя.
З грудей лине просякнутий мукою стогін, який неможливо пересилити.
— Ти добре почула?
Марія не встигає відповісти, адже стогін переростає в ридання. Зі слухавки знову чується тоненький писк, цього разу гучніший, ніби до тіла Каті прикладають розпечений стрижень.
— Ти почула?
— Тааак! — викрикує Марія. — Щоб ти здох, чуєш? Здохни, сволото, здохни!
Але замість відповіді зі слухавки линуть глузливі гудки.
***
Срібляста шпилька для волосся в формі метелика, яку Марія подарувала доньці на восьмиріччя — це все, що правоохоронці змогли знайти в тому підліску. Це останнє, що вона бачить щоночі перед тим, як прокинутись в холодному поту й закричати.
Зрештою, пошуки нічого не дали. Здавалося, Іра повірила у втечу сестри. Через смерть батька, через їхню німоту в тяжкі хвилини, через нерозуміння та час, який не могли їй подарувати. Марія знала — це її провина. Кожного разу, коли дивилась на двері. Кожного разу, коли знаходила черговий уламок вази, яку розбила своїми ж почуттями.
МИ ПОДРУЖИЛИСЯ І КАТЯ МЕНІ ВСЕ РОЗКАЗАЛА. ВОНА НЕНАВИДИТЬ ТЕБЕ, ТИ ЗНАЛА? НІ? ТО ТЕПЕР МУЧСЯ ВІД ЗНАТТЯ
Марія почала ходити підліском, слухаючи німоту старих дерев, які бачили, як крали доньку, але нахабно мовчали. Спочатку день через день, потім кожного вечора по кілька годин, аж доки горе не осліпило так, що Марія заблукала, і знайшли її аж під ранок — до тих пір Іра встигла підняти на ноги половину міста. Далі було покарання — сльози, які звинувачували, що мама не любить, крик, який волав, що попри таку біду вона хоче остаточно все загубити. Стільки слів, а Марія не знайшла жодного, яке слугувало б виправданням. Просто думала, що одного вечора, гуляючи тим підліском, могла почути тоненький сміх. Тоді Катя вийшла б з кущів — брудна, замучена — і сказала: «Мамо, ти не повіриш — зі мною таке сталося!»
Зрештою, Марію посадили на короткий повідець з таблеток, відвідувань психотерапевта, суворого режиму й ключа, який лежав на видному місці, але яким не було дозволено відмикати. Тільки іноді вона розширювала простір, щоб було легше дихати.
А тепер настав час зірватися з ланцюга.
***
Чоловік з телевізора шалено розмахував ножем перед біловолосою дівчиною, яка затиснулась в кут й неправдоподібно верещала. Чомусь Марія подумала про м’ясника на ринку, в якого вони позавчора придбали вирізку.
Наближаються невгамовні кроки — донька завжди бігає по дому, наче коняка.
— Мамо, що ти дивишся?
Вона мовчить.
Іра бере пульт, і замість дешевої постановки кривавого вбивства на екрані вибухає чорна пустота.
— Іро...
— Мамо, я ж просила!
Несподівано Марія виявляє, що їй нічого сказати. Цього разу перевага на боці доньки.
— Для чого ти це включила?
Донька простягає, мовби звинувачення, пусту коробку від диска, на якій зображено моторошний постер фільму.
ЯК ТОБІ СПИТЬСЯ НОЧАМИ БЕЗ ДОНЬКИ? Я ВИКОЛОВ КАТІ ОЧІ, ЩОБ СОН НАРЕШТІ СТАВ ЇЇ РЕАЛЬНІСТЮ
— Іро?
До горла несподівано підступає терпкий клубок.
— Що?
Іра продовжує тиснути, доки матір в усьому не зізнається.
— Мамо?
Марія не може пояснити, для чого ввімкнула цей фільм. Просто несподівано захотілось побачити, як когось вбивають, навіть якщо це трапилось не насправді.
Пальці мимоволі стискають у кишені жмуток білявого пасма.
— Мамо, ти оглухла? Чому ти завжди отак?
— Іро, це просто фільм, — відповідає Марія, і її голос звучить сухо, мов пуста склянка. — Неважливо, про що він. Все добре.
Якийсь час Іра проникливо вдивляється, але за ці місяці Марія надто добре засвоїла, що значить терпіння.
— Ти таблетки пила? — запитує Іра, коли здається.
— Звичайно.
— Добре, — відповідає Іра і гасить нічник. — Добраніч.
— Добраніч, — відповідає Марія, слухаючи, як затихають в темряві кроки доньки.
***
А тоді настає день, який розбиває їхній світ на друзки. Іра пригадує дзвінок поліції, як потім відпрошувалась з роботи, слабкість в тілі, а тоді п'ятнадцять хвилин зникають, і вона там. Біля крамниці, де вони сотні разів купували продукти, згуртувалась юрба, якій сьогодні, мабуть, не вистачало чужих страждань.
Серце калатає так, ніби надумало вирватись й покотитися світ за очі. В чиїйсь колясці плаче немовля. Кілька автівок поліції загороджують підступи до крамниці, але люди все одно лізуть, лізуть.
— Пропустіть, дайте пройти...
Сонце пече так, мовби вирішило звести всіх з розуму. Праворуч двоє поліціянтів відсторонено підтримують худу жінку, яка сидить на бордюрі й несамовито плаче.
Хтось підбігає, запитує ім’я, Іра відповідає, і її просять іти, бо це важливо, часу обмаль. Зупиняються біля входу до крамниці. Рудоволоса дівчина, у якої на жилеті жовтіє напис «поліція діалогу» переступає поріг. Зі спекотного нутра крамниці лунає вереск, від якого в Іри болісно стискається серце — вона ще ніколи не чула, щоб мамин голос був таким.
— Маріє, — рудоволоса примирливо підносить руки, показуючи долоні. — Тут прийшла ваша донька.
— Донька? — в голосі матері проступають обнадійливі нотки.
— Так, Іра. Вона тут, я можу її покликати. Тільки спокійно, добре?
Іра заходить і бачить, що вони стоять поруч холодильників з напоями: світловолосий хлопчик років дванадцяти, а позаду матір. Лівою рукою та обіймає парубка, а правою притискає до тремтячого кадика коротке лезо ножа. На дитячій шиї багровіє неглибокий поріз, з якого тече кров, заливаючи верх жовтої футболки.
— Мамо, що це значить? — крізь схлипи запитує Іра. — Як я все проґавила?
На мить їй здається, що мама хоче щось сказати, але тільки на мить, бо лице Марії змінюється, і жінка проводить ножем по дитячій шиї.
На долю секунди свіжа рана знекровлено усміхається, а тоді пускає кров — ще рясніше за попередню.
— Маріє, що ви робите?!
— Не підходити! Ще один крок і я його заріжу!
До горла підступає нудота, а в приміщенні ніби зменшують яскравість. Хлопчик зривається на короткий писк, а тоді вмовкає, витріщаючись на підлогу, ніби там лежить його труп.
— Ну що, отака я мама, правда?! — кричить Марія, і з кожним словом з її рота бризкають краплини слини.
— Мамо, перестань.
— Ти не знаєш, що таке ночами не спати, чекаючи дзвінка. Як слухати його глузливе мовчання, читати листи, уявляючи, що він робить з Катрусею.
Жаский монолог обривається — Марія дивиться на доньку, не кліпаючи.
— Ти думала, я божевільна?
— Мамо...
— Доню, він мене примусив.
— Що?
— Так, — киває Марія, її очі блищать двома пустими крижинками. — Шантажував. Сказав, що вб’є її, але мені ніхто не вірить.
— Хто, мамо?
— Чш, він обіцяв. Сказав, що коли все зроблю, то відпустить. Катруся буде з нами.
— Мамо, відпусти його, цей хлопчик не винен.
— А Катруся винна? Чим вона завинила, що він її забрав?!
Ірі стає важко дихати — здається, ніби легені перестали приймати повітря.
— Назад! — Марія смикає заціпеніле хлопчаче тіло й притискає лезо так сильно, що те майже тоне в шкірі. — Забирайтеся!
Раптом в наповненій криком спекоті лунає дзвінок, і довкола вмить повисає тиша.
Марія завмирає. На кілька секунд обличчя жінки стає розгубленим, а тоді рукою, що донедавна обвивала шию хлопчика, вона повільно тягнеться до кишені й виймає мобілку.
Іра бачить, як розширюються очі матері, коли та дивиться на екран — здається, ніби в приміщенні сам час припинив плин.
— Мамо? — шепче Іра так тихо, наче боїться, що все може раптом завалитись.
Марія зупиняє погляд на доньці, а тоді:
— Алло?
Іра бачить, як в мами змінюється лице: спочатку проступає вираз тупого нерозуміння, на очах з’являються сльози, і Марія кричить:
— Ні!!!
Ніж перестає торкатись скривавленої шиї, хлопчик виривається й щодуху біжить до виходу.
— Будь ти проклятий!
Марія жбурляє телефон на підлогу й падає на коліна, зводячи лице до затуленого стелею неба. Щось штовхає Іру в плече, ледь не збиваючи з ніг — повз пробігає рудоволоса, інші поліціянти, поки матір розвертає лезо й вганяє собі в груди.
***
Іра сидить в стінах лікарняного коридору. Поруч двері в палату, куди не можна заходити — мама досі не прокинулась від наркозу.
Біля входу чатують поліціянти. Мамин телефон забрали — напевно, перевіряють усі дзвінки. Почекають, коли Марія прокинеться, і будуть допитувати. Довго. Може, навіть цілу ніч.
Якось матір дорікнула, що Іра подумки поховала Катю, хоч та могла бути живою. Що ж, насправді Іра ніколи не припиняла думати про сестру. Вона думає про ту й зараз.
За день до тієї жахливої сварки Катя зізналася, що вагітна. Іра досі пам’ятає, як обіймала сестру, і раптом зрозуміла, що вони ще ніколи не були настільки близькими. Катя не знала, що робити, тому прийшла, бо так боялась сказати матері.
Іра теж боялась. Перше, що спало на думку — сестра повинна зробити аборт. Без варіантів. Але згодом емоції вщухли й вона усвідомила, що краще почекати. Спочатку потрібно все розказати — матір могла не погодитись на такий крок. А коли трапилась сварка, Іра зрозуміла, що Каті потрібно деякий час пожити окремо. Після смерті батька Марія стала дивною, бувало, гнів переповнював матір настільки, що Іра її не впізнавала.
За кілька днів вони усе спланували. В Іри була подруга, якій у спадок залишився від батьків сільський дім, де ніхто не жив. Будинок на закрайку, і саме село неподалік — якихось два кілометри від міста. Катя пожила б там деякий час, поки матір перебіситься й прийме доньку. Вона попросила сестру взяти гроші, документи, але ніякого одягу, щоб мама нічого не запідозрила. Домовились, що Катя піде ввечері, а тоді вони зідзвоняться.
Вона ще пам’ятає, як питала, чи не викликати таксі, однак сестра відповіла, що пройдеться, адже це недалеко. Тим більше вона так любить гуляти.
Але Катя не передзвонила. Катя була не в мережі. Катя зникла назавжди.
Розмовляючи телефоном, повз неї проходить медсестра. На секунду окидає Іру позирком, в якому крізь відстороненість проступає холодна відраза. Тут на неї всі дивляться так, наче вона крадійка, зрадниця батьківщини, безжалісна вбивця. Отак глянуть, а тоді ховають погляди, проте осад зостається. Невимовлені слова ростять в душі провину, яка ладна задушити.
Минаючи, медсестра каже в слухавку:
— Ага, вона так виросла.
Однак Ірі чується інше: «Ти її такою виростила», — і хочеться кричати. Зараз в палаті лежить людина, яку вона завжди кликала мамою, проте для інших та не людина, а монстр, якому вона дозволила з’явитись на світ.
В кишені вібрує телефон. Взявши мобілку, Іра бачить мультимедійне повідомлення, надіслане від незнайомого номера. Недовго вагаючись, відкриває.
Перше, що впадає в око — купка білявого волосся, освітленого спалахом камери. Футболка, що колись була білою, тепер роздерта, крізь неї проступає вкрита синцями плоть. Залите кров’ю волосся, а на лиці пара пустих очей кольору каламутної води.
Ірі здається, ніби стілець раптом зник, і вона летить в прірву, якій немає кінця. Хочеться когось окликнути, але не може, важко навіть вдихнути.
В холодних долонях вібрує телефон, тільки цього разу не замовкає. Іра бачить, що це дзвінок від невідомого номера, який надіслав повідомлення, і розуміє — це він. Якусь мить вглядається в незнайомий набір цифр, а тоді затамовує подих і приймає виклик.
