Похнюплений Кріт
Осінь цього року не кликала до теплого каміну. Вона змушувала жити з телефоном у руці, в очікуванні чергових сповіщень про ракети чи дрони, що могли летіти у твоє місто будь-якої миті. Холод підкрадався повільно, з терпким звучанням. Здавалося, невидимі сили десь угорі випускали морозяні кораблі в чорне зоряне море — і вони брали курс саме сюди.
Скоро мав випасти сніг, але перед ним небо вперто плакало. Дощ вдарявся об лобове скло дрібними, настирливими пальцями, немов хтось по той бік скляної стіни намагався попередити про небезпеку. Краплі шепотіли, наче благали.. Їхні тихі удари перетворювали машину на маленьку капсулу самотності, де кожен звук здавався зайвим.
Максим повертався з роботи, ведучи авто темними вулицями, що раптово осліпли — щойно відключили світло. Тьмяні хребти фар зустрічних машин різали темряву, але сліпили сильніше, ніж допомагали.
— Виключи дальнє, виродку… — пробурмотів він, втягуючи дим і випускаючи його важким подихом.
Привідчинене вікно викидало клубки диму на вулицю. Вони виривалися так, ніби це були душі, втомлені триматися всередині. Кожна тінь, що пропливала поруч, здавалася неспокійним спогадом, що шукав собі вихід у ніч.
Максим погасив недопалок у попільничці. Червоні іскри злетіли вгору, наче маленькі злі думки, що вирвалися на свободу, — і згасли за секунду. Він стиснув лівою рукою холодне шкіряне кермо, відчуваючи його шорсткість пальцями, немов тримався за щось останнє, що ще можна контролювати.
Дощовики різали перед собою ніч, мигали перед очима, намагаючись вирвати з темряви бодай якусь правду. Все здавалося напівживим: вулиці, світло, він сам.
Телефон у кишені завібрував — дрібні, настирливі дотики пройшлися по його нозі, ніби хтось торкнувся через тканину.
Максим дістав телефон; екран вибухнув блакитним відблиском, немов кинув йому в обличчя чужі новини. Він знизив яскравість і натиснув «Прийняти».
— Що там? — кинув коротко, включаючи гучний зв’язок і кладучи телефон на сусіднє сидіння.
— Максе, ми готуємо книгу до друку. Хотів запропонувати інший пітч… — голос у динаміку був хрипкий, обережний, наче боявся наступного слова.
— Я тебе наймав домовлятися про друк, — Максим уперся поглядом у дорогу. — Нічого редагувати не потрібно.
— Та просто вислухай, — голос раптом сипнув гучніше. — «Усі ми люди. Навіть якщо перестаємо ними бути».
Максим закотив очі й відкашлявся. Дим подряпав горло, але сміх усе одно вирвався, колючий, короткий.
— Сань… це повна хрінь.
— О Боже, ти як завжди, — на тому кінці важко видихнули. — Гаразд, залишаємо як є. Це твоя книга — твої правила.
— Молодець, — сказав Макс і скинув виклик, навіть не намагаючись попрощатися.
Авто підкотило до дев’ятиповерхівки й затихло. Максим заглушив двигун — той рикнув останній раз, мов роздратований звір, і змовк у мокрій темряві.
Він відчинив дверцята й ступив на вулицю. Дощ одразу вдарив по обличчю — гостро, безжально, так ніби хотів пошматувати шкіру дрібними ножами. Вітер завивав між деревами, підхоплюючи з собою щось недобре, як чутку, що не мала би дійти до людських вух.
І тоді пролунало те, що вже стало частиною повсякденності, але від цього не боліло менше.
Сирена.
Гул почав розгортатися небом, розливаючись мокрими вулицями, наче густий холодний туман. Він заповнював простір, ліз у щілини, у вуха, під шкіру. Диктор із динаміків повторив знайомим, майже втомленим голосом:
“Повітряна тривога. Пройдіть в найблище укриття.”
Макс підняв голову, ніби намагався побачити сам звук. Примружився від крапель, що билися йому в повіки, і повільно рушив до під’їзду.
Здавалося, світ трохи нахилився, віддаючи холодом у груди.
Він ішов уперед, а сирена все заводилася й заводилася… ніби нагадувала, що навіть повернення додому тут давно перестало бути безпечним.
Макс підійшов до під’їзду. Двері, розгойдані вітром, опиралися, не бажали піддаватися, наче хтось тримав їх із середини. Він смикнув сильніше — метал скрипнув так, ніби зітхнув, і прочинився.
У ту ж секунду перед ним проскочив хлопчик — наляканий сиреною, дрібний, мов тінь, що шукає собі сховок. Він буквально прослизнув між Максом і дверима, не сказавши ні слова.
— Чортові діти… вічно кудись мчать, — буркнув Макс, струшуючи з куртки дощові краплі.
Він поглянув вгору, на вікна, та помітив, що ввімкнули світло.
Усередині бетон зустрів його глухим скреготом. Він ніколи раніше цього не чув, але сьогодні чути було майже все — навіть те, що мовчить. Холодні стіни густо стояли навколо, давили ближче, стискали повітря, ніби хотіли нагадати про свою недобру пам’ять.
Біля ліфта стояв той самий хлопчик — Роман, і сусідка Оля. Дитина тремтіла — чи то від холоду, чи від страху, що шарпав за його маленькі плечі, наче вітер за вікном.
Ліфт сповзав униз повільно, невпевнено, немов не бажав підвозити нікого в час тривоги. Десь угорі метал скрипів, зупинявся, знову рушав. У повітрі висів запах іржі та мокрого бетону — густий, нерухомий, мов невідома істота, яка дихає, але не має обличчя.
Оля поправила довге волосся і поглянула на Максима.
— Що, важкий день? — її голос був м’яким, майже ввічливим.
— А тобі яка різниця? — холодно кинув він, навіть не глянувши на неї.
Вона закотила очі, видихнула неохоче і повернулася до хлопчика.
— Ромчику, все гаразд. Не бійся.
Хлопець підняв очі. На мить його обличчя розцвіло усмішкою — тонкою, ніжною, мов райдуга, що пробивається крізь туман. Але в тому був тільки фасад. Усередині цієї усмішки не палало жодне світло.
Ліфт нарешті зупинився.
Двері розчинилися — і люди з верхніх поверхів, збуджені сиреною, ринули вниз, мов струмки води, що шукають шлях у темряву.
Максим зайшов у ліфт першим і став позаду. Оля з Ромою опинилися перед ним — вона обійняла хлопчика за плечі, намагаючись зігріти, але той тремтів усе дужче. Промокла куртка шурхотіла під її руками, мов зіжмаканий целофан.
Макс натиснув кнопку «7». Двері зімкнулися з металевим зітханням, і ліфт почав повільно тягнути їх угору.
Він дивився на хлопця. Той, маленький, притиснутий до сусідки, дрібно здригався, наче його торкалася сама сирена.
І раптом Макс, ніби щось у ньому смикнулося, дав хлопцеві легенького підзатильника.
— Будь мужиком. Перестань труситися.
Оля різко обернулася. Її очі спалахнули холодною люттю.
— Це ж дитина, довбаний ти псих!
Макс лише криво посміхнувся, напівіронічно, напівбайдуже, і відвів погляд вгору, ніби стеля була цікавішою за будь-який конфлікт.
У цей момент ліфт здригнувся.
Лампи замерехтіли, їх світло стало нервовим, рваним. Метал стін трохи поскрипів — так, що хотілося вхопитися за щось живе.
Макс інстинктивно схопився за поручень і стискав його так, що побіліли пальці. Оля кинула на нього погляд із ледь помітною посмішкою:
— Що, страшно? Тремтиш як цуцик.
Мовчання зависло між ними. За хвилину двері відчинилися.
Рома першим вибіг ліворуч — до квартири 65. Мати вже чекала на нього у відчинених дверях, схопила в обійми й затягла всередину. Сусіди мимоволі провели це очима — ніби дивилися, як чиєсь маленьке життя повертається у свій тихий кокон безпеки.
Оля вийшла слідом і повернула праворуч. Туди ж рушив і Макс. Вона зупинилася біля квартири 69 та почала ритися в сумці, шукаючи ключі. Макс став біля своїх дверей — номер 68.
На мить їх погляди перетнулися. Оля сердито підняла очі, знайшла ключ, встромила його у замок… і, не поворухнувши губами, показала йому середній палець.
Максим лише видихнув, ніби вже звик до такого.
Тиша заповзла в коридор.Та не на довго.
Лампи над головою сичали голосніше, ніж зазвичай, і ледь тремтіли, наче мигали про небезпеку, котра не любить поспіху.
Коридор став вузьким, холодним, наче заточений. І Макс залишився в ньому сам.
Квартира зустріла Макса холодом і тишею. Він плеснув у долоні двічі — світло спалахнуло, вирізавши з темряви вимучені стіни та тінь від куртки, що ще хвилину тому хлюпала дощем.
Максим скинув мокру куртку й повісив на гачок. Ключі брязнули об трюмо, ніби зітхнули. Він роззувся, важко ступив на холодну підлогу й пішов на кухню.
На столі чекав ноутбук, чорний, тонкий, мов плоский прямокутник із таємницями всередині. Макс увімкнув його, світло монітора ожило, як око, що відкрилося в темряві. З холодильника він дістав пляшку пива, відкоркував — метал клацнув, ніби щось розблокувалося в повітрі — і сів за стіл.
Пошта: запрошення на промо, презентація нової книги, повідомлення від видавців. Усе пливло перед очима без смаку.
Він підсунув попільничку ближче, дістав сигарету. Дим здійнявся, м’який, білий, тремтливий — мов привид, який не вирішив, лишатися йому тут чи зникати. Перед блідим монітором цей дим виглядав, ніби туман на цвинтарі.
Макс швидко пролистав пошту, сперся на спинку стільця — дерево тихо хрустнуло під ним — і видихнув у стелю великий клубок. Той розтікся по кухні, повільний і безглуздий, як думки, які вже нічого не змінять.
Він поклав сигарети й запальничку до кишені джинсів, допив пиво й кинув порожню пляшку в смітник.
В кухні стало тихіше, але не легше.
У спальні Максим скинув одяг, ліг на ліжко й увімкнув телефон. Світло екрана обмалювало темряву повільними мазками. Новини котилися, одна гірша за іншу:
«Ракети на захід».
«Курс західний».
«Пройдіть в укриття».
Але Макс гортав далі. Він був уже за межею звикання. Макс відклав телефон і заплющив очі.
І саме тоді — звук гітари. За сусідньою стіною.
Різкий, чистий, емоційний, майже живий. Наче хтось роздирав струни своїми нервами, а не пальцями.
Макс розплющив очі, підвівся. У голосі мелодії було щось занадто тепле для цієї ночі — і тому вдвічі більш дратівливе.
Він підійшов до стіни й постукав тричі. Гітара не стишилася. Навпаки — ніби відповіла викликом. Тоді він гепнув сильніше й прокричав:
— Скрути звук, музикантка хрінова!
У відповідь — лише ще виразніші акорди.
Макс зірвався. Одягнув штани, футболку, вліз у кімнатні тапочки. Узяв телефон. Коридор зустрів його загостреним відлунням кроків.
Він підійшов до квартири 69 і почав гатити по дверях кулаком.
— Відкривай, блін! Хватить грати!
Його крик віддавався в стінах, наче грім, що нарешті пробився у цей бетонний колодязь.
Із квартири 65 виглянув Рома. У щілині дверей — тільки половина обличчя, переляканого, але зацікавленого.
Макс кинув на нього погляд:
— Ти чого шастаєш? Заходь додому, бігом!
Але дитяча цікавість була сильніша за будь-який наказ. Рома лише трохи втягнув голову назад, але продовжував поглядати.
У цей момент музика за дверима Олі стихла. Почулися тихі кроки. Ключ провернувся двічі. Двері прочинилися.
Оля стояла в проході із посмішкою — тонкою, майже хижою, ніби вона точно знала, чого добивається.
— Тобі що, робити нічого? — Максим загорівся. — Хочеш, щоб я тобі квартиру спалив?!
Оля не відповіла. Лише підняла палець і спокійно вказала на двері — натяк настільки прямий, що міг би порізати повітря.
Макс сплюнув убік:
— Якщо я ще щось почую — виб’ю ці двері нахрін і викину тебе з вікна разом з твоєю грьобаною гітарою!
Він ледве не захекався від крику. Потім різко відвернув погляд і рушив до своїх дверей.
Троє стояли в коридорі й дивилися одне на одного.
Троє диких тварин у бетонному ящику.
Троє нервів, що натягнуті до хрускоту.
Мить.
Тиша.
І тоді — свист.
Короткий, ріжучий.
Спалах.
Повітря перетнуло щось, чого не мало б бути тут.
За свистом одразу прийшов звук вибуху — різкий, глухий, такий сильний, що коридор хитнувся, ніби хтось ударив по ньому кулаком з іншого боку реальності.
Макс рефлекторно пригнувся, втиснувшись плечима в двері своєї квартири. За вікном щось спалахнуло — спершу блідо, потім раптово яскраво. Вогонь на вулиці підскочив угору, мов величезна жива істота, що прокинулася вночі й вийшла подивитися на людей.
Світло в коридорі погасло. Лампи вмерли, навіть не встигнувши блиснути востаннє.
Полум’я за вікном здіймалося все вище — не схоже на той тихий димний привид з кухні; це було щось справжнє, жорстоке, живе.
Макс увімкнув ліхтарик на телефоні. Слабке світло тремтіло, як маленьке серце, і він стиснув ручку дверей, наче хотів утриматися за неї в обваленому світі.
Погляд ковзнув убік — ненавмисно, інстинктивно. І він побачив очі сусідів. Одні з’являлися з квартир, другі вибігали напіводягнені, треті хапалися за дітей. У всіх поглядах було одне і те саме: людський страх, який ледве дихає.
Секунда.
Ще один свист.
Хлопок — вже не за стіною, а прямо над головою.
Макс почув, як бетон тріскає — не ламається, а розлітається, немов хтось рве його зсередини.
Упав перший шмат. Потім другий.
Повітря наповнилося крихтами й пилом, мов фрагментами чогось живого, що осипається вниз під власною вагою.
Темрява зімкнулася.
Удар — глухий, жорсткий, непробачаючий.
Зір погас миттєво, наче хтось висмикнув штекер з розетки його свідомості.
Очі замкнулися самі. І світ зник.
Ніч перша. “Бетон”
Макс пролежав без тями близько години.
Одна з плит — велика, довга, мов сама ніч — притиснула його ліву руку та ногу. Навколо все вибухало, хрипіло, сипалося. Гарячий метал сичав від жару, ніби зливали розплавлену лють. Газ свистів у різні боки, створюючи божевільний хаос звуків. А вода з порваних труб текла по шматованому бетону, мов холодні сльози цього мертвого дому.
Він ще не міг розплющити очі — темрява була липкою, важкою.
Але серце билося.
Спершу тихо.
Потім голосніше.
Ще голосніше.
Так сильно, що саме воно й розбудило його — ударом адреналіну по всьому тілу.
Дихання вирвалося рвано, нерівно, наче осінній листок тримтить на останньому подиху вітру.
Він ковтав повітря жадібно, але пил і дрібні часточки бетону опускалися на нього повільно, ніби невидимі душі, що сплітали над ним свою траурну симфонію.
Макс протер вільною рукою очі. Погляд ледь тримався, шукаючи в темряві будь-який орієнтир.
Ліхтарик телефону лежав унизу, затиснений іншою плитою, проте ще світив — маленьке диво в цій руїні. Промінь бив угору, освітлюючи те, чого не повинно було існувати.
Там, над ним, плити від різних поверхів зійшлися, мов дикі істоти, зчепившись між собою. Деякі були розбиті на уламки, гострі, як ножі. Інші вціліли й тримали частину коридору на останньому, задихаючому подиху.
Арматура стирчала звідусіль — зігнута, іржава, палаюча. Вона дивилася на нього, мов очі чогось живого, що благає про порятунок… але сама ж могла вбити.
Секундна тиша, яка настала після вибухів, була настільки неприродною, що здавалося — вона теж втомилася жити.
— Сука… нога… — вирвався у Максима зціпленими зубами шепіт, що більше нагадував рик.
Голос був ледь чутним, але він став для нього єдиною ниткою до реальності. Там, де біль хоч і нищить, але не дає зникнути.
Макс перевів погляд уперед — і серце впало ще нижче. Під уламками, притиснутий, мов іграшка в кулаці, лежав Рома.
— Рома… Ромчику… — він намагався крикнути, але плита, що давила на нього, стискала не лише тіло, а й сам голос. — Вставай, малий… чуєш? Давай…
Хлопчик закашлявся.
Звук був хрипкий, сирий, немов шмат бетону дряпав його зсередини. Кожен кашель — як удар ножем.
Макс простягнув до нього вільну руку:
— Гей… малий… ну… давай… ти зможеш, чуєш? Тримайся за мене…
Рома, наче тримаючи невидимі руки, що тягнули його назад, повільно виповз з-під уламків. Над ним — склепіння з плит, складених так хаотично, що на це страшно було дивитися: маленький бетонний будиночок, який міг скластися будь-якої секунди.
Навколо піднімалися інші звуки.
Зойки.
Плач.
Крики.
Стогін.
Здавалося, весь будинок задихався десятками поранених душ, що просили про спасіння, але ніхто не міг гарантувати його.
І серед них Максим почув голос, який знав. Тремтливий. Зранений.
— Допоможіть… благаю!.. — долинуло з темного боку коридору, звідки ще трималася частина перекриття.
Макс повернув голову — у скупому світлі ліхтарика він побачив Олю. Лише голову, що визирала між плитами. Очі великі, перелякані, але живі.
— Не рухайся! — крикнув він, зібравши залишки повітря. — Над тобою велика плита! Якщо вона поїде — тебе розчавить!
Оля застигла, сперлася об бетон обережніше, ніж людина торкається до власного серця.
Троє.
Звірі, які ще годину тому гризлися поглядами в коридорі.
Троє людей, що тепер поділяли одну клітку.
Одну пастку, яка закрилась остаточно.
Макс розумів:
тепер вони або виживуть разом…
…або помруть поодинці.
Хлопчик підвівся на коліна, підняв голову — і сльози покотилися рікою, широкою, безсоромною, неминучою. Так ніби вони мали стати частиною цього великого океану болю, що розлився по заваленому коридору.
— Ти не поранений? — запитав Макс, більше шепотом, ніж голосом.
Рома похитав головою в два боки. Крихти бетону посипалися з його волосся, зі спини, з плечей — кожна з них падала важко, ніби шматки страху, які він струшував із себе по краплині.
Але хлопчик не здригнувся від холоду. Навіть плач не мав звуку, наче застиглий у часі.
Його очі бігали в різні боки, шукаючи порятунку, якого тут не існувало. Але слова не виходили. Наче хтось замкнув їх у ньому на невидимий ключ.
Навколо голоси та крики ставали рідшими.
Хтось робив останній подих — і тиша забирала його собі.
Хтось затихав під завалами, мов споруда ковтала їх у власний бетонний шлунок.
Все звучало так, ніби будинок помирав разом із ними, повільно, важко, гулко.
— Оль… ти як? — Макс нахилив голову в той бік, де між уламками виднілися її очі.
— Страшно… — заледве відповіла вона. Голос зривався, ламався, наче крізь нього проходив мороз.
— Щось болить?
— Душа болить… страшенно… — прошепотіла вона так, наче боялася торкнутися власного страху словами.
Макс зібрав силу і спробував вирвати другу руку з-під плити. Без шансів. Здавалося, бетон тримав його не як матеріал, а як істота — міцно, вперто, майже обіймав, не збираючись відпускати. Плита тиснула, як холодна, байдужа мати, що тримає своє "дитя" за ребра.
Макс зціпив зуби.
— Все… гаразд… — промовив він, вдихаючи пил. — Тримайтесь… зберігайте спокій. Нас врятують.
Його власний голос тремтів, але він намагався зробити його твердим, як камінь. Для них. Для себе. Для того хлопця, що стояв поруч, і для жінки, яка застрягла в темряві.
Рома й Оля дивилися на нього тривожними, тремтячими очима… Очима, які він ніколи раніше не помічав. Глибокими. Щирими. Справжніми. Тими, що раптом знімають усю пиху, весь гнів і злість, і оголюють людину до самого серця.
— Ми тут… помремо? — тихо запитала Оля. Її голос прозвучав занадто рівно, без здригання, ніби хтось вимовив слова за неї.
Рома поглянув на неї. Сльози котилися по його обличчю, змішувалися з пилом — і все ж падали якось дивно, прямими лініями, ніби не торкалися шкіри.
Макс ковтнув повітря, різке й майже дзвінке.
— Ні-ні… Нас врятують. Я вам обіцяю, чуєте? Не здавайтеся. — Він намагався звучати твердо, хоч голос ламався.
Час спливав повільно… так повільно, ніби тік по оголених трубах, що плакали рідким залізним звуком.
Голоси навколо затихали ще дужче — не просто тихли, а зникали. Немов кожна тиша забирала із собою чийсь останній видих.
А тоді крізь цю мертву порожнечу прорізався звук сирен із вулиці.
— Чуєте?.. — видихнув Макс і на мить справді повірив у це. — Ось! Рятувальники! Вони вже тут!
Телефон, що видавав останнє тремке світло під плитою, несподівано задзвенів.
Дзвінок.
Чистий, живий звук — чужий у цьому напівмертвому бетонному череві.
— Ром… — Макс кивнув на нього. — Спробуй дістати телефон.
Хлопчик підійшов до блимаючого смартфона. Схилився. Обхопив його маленькими пальцями. Та бетон ніби утримував телефон сильніше, ніж сам хлопець — не давав вирвати. Рома ривком потягнув — і світло лише тріпнулося, але не зрушило.
Він підняв очі на Макса. Порожній погляд — рівний, без найменшої вологи. Як у людини, що не дихає.
Макс примружився, відвів погляд:
— Гаразд… не трогай. Нахрін той телефон. Обійдеться.
Полум’я десь унизу потріскувало, а стіни живою тканиною передавали вібрації вибухів, що відгукувалися десь далеко, але відчувалися близько. Біль у нозі та руці палав, рвав і стискав — але він не міг стогнати. Не тут. Не перед ними.
Він стиснув зуби аж до металевого присмаку крові і зосередився на звуках довкола.
Згори падали уламки. Дрібні, ледь чутні, але з кожною секундою — важчі, глухіші. Вони сипалися на подвір’я, втискаючи пожовтілу траву в землю так, ніби копали їй невидимі могили.
Їх тут було багато.
Занадто багато.
Макс це знав — хоч і намагався не думати про очевидне.
Про те, що загиблих не стає менше.
Про те, що тиша вже давно говорить голосніше за людей.
Очі почали знову злипатися. Не як у втомленої людини — а як у того, хто повільно тоне в глибокій, затягуючій темряві.
Макс намагався втримати свідомість, поворухнути пальцями, вдихнути глибше, але тіло перестало слухатися. Біль у нозі, у руці, у ребрах пульсував, намагаючись втримати його тут — у бетоні, у пилюці, у реальності.
Та свідомість поволі ковзала, відпускала, вислизала з пальців, як вода.
І тоді настала тиша.
Не зовнішня — у голові. Чиста, глуха, чорна тиша, яка не мала початку й кінця. Тиша, що заглушувала всі спогади й звуки сирен, всі голоси поруч, навіть удари власного серця.
Тиша, яка не лікувала —
а боліла.
Вона давила на груди, стискала горло, викручувала нутрощі. Тиша, яка звучала голосніше, ніж вибух. Гучніше, ніж крик. Гостріше, ніж бетон, який його тримає.
Він падав у неї повільно. Падав так, наче летів крізь власну порожнечу.
І коли вона поглинула його повністю — світ перестав існувати.
День другий. “Душа”
Макс прокинувся від тонкого променя, який пробивався через дірки в зруйнованій споруді. Світло падало на його обличчя різко, немов якась невидима рука намагалася витягнути його з темряви.
Очі відкривалися повільно. Тіло вже ніби звикло до болю — сприймало його, як постійний фон, як холодну ковдру. Але до страху звикнути не можна .Він сидів глибоко під ребрами, гострий і мокрий, як крижана вода.
Першим, що він побачив, були Рома й Оля.
Хлопець сидів біля голови сусідки — мовчазні, нерухомі, дивилися на нього без кліпання. Наче чекали, коли він прокинеться.
— Чорт… відключився, — пробурмотів Макс, торкаючись чола.
Ранок не приніс полегшення. Не був теплим чи хоча б знайомим. Він був стогнучим, тривожним, просякнутим пилом і туманною безвихіддю.
— Із вами все гаразд? — він знову глянув на сусідів.
Рома повільно кивнув. Занадто повільно, наче цей рух йшов через густу олію.
Губи Макса злипалися — пересохлі від пилу й диму. На язику — присмак попелу. Він відчував його навіть у горлі, навіть у шлунку.
Поряд валявся розбитий плафон від світильника. А трохи далі — труба, з якої ритмічно капала вода:
крапля…
ще крапля…
метроном виживання.
— Ром, подай мені… ось ту штуку, — Макс вказав на уламок світильника.
Хлопчик потягнувся. Взяв його. Але в пальцях він лежав якось дивно — ніби торкався не пластику, а світла. Уламок вислизнув, перекотився сам собою і торкнувся Максової ноги.
— Дякую, — прохрипів Макс, посміхаючись майже по-людськи.
Він підставив уламок під краплі.
Повільно, дуже повільно вода почала збиратися на дні — прозора, тремтлива, наче святий грааль у маленькому пеклі.
Коли набралося хоч трохи, він зробив кілька ковтків. Вода потрапляла в горло разом із піском, пилом, залишками диму — але це не мало значення. Головне — вона була.
— Тримай… — Макс передав плафон хлопцю. — Попий і передай Олі.
Рома простягнув руку. Але перш ніж торкнутися води, Оля сказала рівним голосом:
— Дякую. Я не хочу пити.
Рука хлопця опустилася так само повільно, як і піднялася.
І саме тоді, вгорі, над головами, щось затріщало. Плити. Арматура. Метал.
Глухе гуркотіння передавалося вниз, ніби будівля намагалася зрушити з місця. Це були рятувальники — розгрібали завали, намагаючись дістатися тих, хто вижив.
Макс підняв голову. У грудях промайнув перший відчутний удар надії.
Оля підвела на нього погляд — тихий, теплий, не зовсім звідси — і прошепотіла:
— Я сьогодні… мала йти на побачення.
Макс здригнувся, наче ці слова повернули його у щось нормальне, далеке від пилу та бетону.
— Ще підеш, — сказав він так впевнено, що на секунду повірив у власну брехню. — Не переживай.
Оля засміялася. Ніжно. Дуже ніжно. Так, ніби пекло навколо їх не торкалося. Губи не тремтіли — просто рухалися, промовляли, немов згадували себе.
— Ми познайомилися на репетиції. Він такий… чудовий. Ніжний. Співає класно. Шкода, що нічого не вийшло. Знаєш… інколи так буває.
Макс тяжко вдихнув. Повітря дерло горло так, ніби всередині стояв дим, а не кисень.
— Не думай про це, чуєш? — він говорив швидше, ніж думав. — У тебе будуть ще сотні побачень. Ти тільки… не опускай руки. Не смій. Тримайся.
Оля подивилася на нього так, ніби бачила Макса вперше. Не як злющого сусіда, що постійно бурчить і біситься від будь-якого звуку, а як людину, в якій щось живе — те, що він давно ховав під шарами злості.
У складних ситуаціях, на межі життя і смерті, завжди розкривається те, що в людині найбільш справжнє. Нутро, яке вона ховала. Світле чи темне — залежить лише від того, хто його носить в собі.
— А в тебе є друга половинка? — раптом запитала Оля.
Макс навіть почервонів — не від сорому, від несподіванки. Погляд ковзнув убік, наче ховався.
— Колись… — він проковтнув слова. — Коли вчився в університеті. У мене була дівчина. Все було добре. Навіть дуже. Але…
Його погляд провалився в темряву між уламками. Кудись далеко за межі ранку.
— Зрада, — видихнув він нарешті. — Вона мене просто… розбила. Зробила мене… таким, як я є. Замкнула доброту. За сімома замками.
Оля слухала його так, ніби це було найважливіше з усього, що він коли-небудь говорив. Ніби вона хотіла почути саме це. Або… ніби він сам нарешті дозволив собі сказати це вголос.
— Я написав про це книгу, — Макс ледь посміхнувся. — Скоро має вийти. “Людина серед людей”. Обіцяю подарувати примірник.
— Ловлю на слові, — тихо мовила вона.
Пауза.
Тремтлива.
Майже невловима.
— Якщо встигнеш…
Останні два слова впали в тишу дуже повільно.
Над ними знову затріщали плити. Далеко, зверху. Рятувальники рухалися все ближче.
А Оля все дивилася на Макса. Слухала. Тихо. Надто тихо.
Макс подивився на хлопця. Погляд уже не був тим холодним, різким, колючим — у ньому нарешті з’явилося щось людське, тепле, майже батьківське.
— Ром… пробач, — слова виходили важко, але справжньо. — За те, що вдарив. За все. Розумієш… я… я не такий.
Хлопець посміхнувся. Ледь-ледь. Повільно кліпнув очима й показав рукою, що все гаразд. Жест був спокійним, чистим, майже ніжним. Так показують діти, які забувають образи швидше, ніж дорослі встигають їх зрозуміти.
Макс видихнув і затремтів плечима.
— Знаєте… — продовжив він, не відриваючи погляду, — я часто уявляв, що відчувають люди, коли ракета прилітає в будинок.
Але це… — він ковтнув повітря, — …це неможливо уявити. Якщо не пройти через це.
Погляд опустився вниз. У темінь, де бетон придавив його ногу так, що вона вже не відчувалася частиною тіла.
Біль повернувся різко. Як удар ножем під ребра.Тіло сіпнулося, наче хтось шарпнув за невидиму нитку.
Свідомість почала хитатися. Наче в коридорі хтось крутив вимикач реальності.
Макс хапнув повітря — але легень наче не стало. Біль гойдав його зі сторони в сторону, тягнув у темряву, у важку, холодну памороку.
Звуки навколо почали згасати… приглушуватися… падати в тишу, одна нота за одною.
Сирени. Голос Олі. Дихання Роми. Стук металу згори. Усе відходило, зникало, змивалося, наче хтось опускав важку завісу.
Світло, що досі трималося на уламку плафона, почало тьмяніти. Воно зменшувалося, тануло, ковзало зі стін, як вода.
Темрява накривала його повільно, але впевнено. Вона не нападала — вона просто заходила, як господар, який повернувся додому.
І Макс відчув, як свідомість провалюється вдруге. Без бою.Без крику.
Тільки серце ще раз глухо стукнуло…
і все.
Ніч друга. “Тіло”
Дрібні уламки сипалися на Макса в обличчя — колючі, холодні, ніби земля, якою засипають могили. Він здригнувся від холоду, що прийшов з ніччю. Холод був іншим, не зовнішнім — він просочувався в ребра, у груди, у кістки.
Ліхтарик на телефоні ще тримався, тремтів маленьким світлом на краю свого життя. Акумулятор пищав тонко й надривно, попереджаючи: скоро він теж покине світ живих.
Макс повернув голову. Рома сидів біля плити, яка накрила Олю, і вдивлявся в стелю, що осипалася все нижче. Так дивляться діти, коли чують щось у шафі. Або коли давно перестали чути щось будь-де.
Згори долинали звуки техніки — важкі, металеві, обережні. Рятувальники працювали. Але ще не тут.
— Гей… як ви? — озвався Макс хрипким голосом.
— Щось ти часто відключаєшся, — тихо відповіла Оля.
Макс посміхнувся. Край губ піднявся ледь-ледь — більше за інерцією, ніж від радості.
— Слабкий організм худорлявого письменника… — прошепотів він. — Що ж поробиш.
У ту ж мить телефон пискнув востаннє — довго, як останній подих.
І ліхтарик погас.
Темрява моментально накрила коридор. Ніби хтось розлив її відрами, густу, холодну, що шипіла власними звуками.
— Оль?.. Ром?.. — бурмотів Макс. — Ви тут?
Тиша відповіла йому. Тиша щільна, мокра, така, що від неї стискає горло. Тиша, в якій не чути навіть власного серця.
Макс намацав правою рукою кишеню джинсів. На дотик знайшов запальничку.
Витягнув.
Чиркнув.
Іскорка згасла.
Спробував ще.
Порожнеча.
Запальничка була мокра.
Він кілька разів перевернув її в долонях, дмухаючи теплом рота, намагаючись розігнати вологу.
Чирк.
Вогонь спалахнув — малий, тремкий, але живий. І на мить освітив коридор.
Оля дивилася на нього так, ніби сльози покинули її назавжди й зависли в повітрі. Рома — так само тихо, так само дивно — вдивлявся кудись угору, куди тягнувся світ.
І саме тоді зверху, крізь бетон, метал і пил, пролунало:
— Є хто живий?!
Голос розірвав тишу, мов ножем.
Макс і Оля в один голос закричали:
— Ми тут! Є живі!! Тут!!
Ехо відбилося від зламаних стін і впало назад.
Рома підвівся. Дуже плавно. Наче без ваги. Підійшов ближче до прорізу, де між плитами пробивався ліхтар рятувальників.
— Чуємо голос чоловіка внизу! — пролунав голос нагорі. — Обережно! Піднімайте плити!
Метал знову загримів. Пил посипався. Світло ліхтаря блиснуло на уламках і на обличчі.
І на секунду Макс повірив: вони врятуються.
— Якщо можете, прикрийте очі рукою, — голос рятувальника долинув через пил, метал і бетон.
— Ріжемо плиту, чіпляємо до тросів!
Макс затулив очі долонею. Звук пилки був таким близьким, що здавалося — вона розріже й його самого.
Він хотів і плакати, і сміятися, і кричати водночас. Все одразу. Всю людську палітру емоцій, яку може викликати страх, полегшення і біль.
Плита зрушила. Піднялася. Холодний подих ночі вдарив йому в груди.
Макс відкрив очі. Світ миготів уламками світла від ліхтарів. Руки рятувальників обережно прив’язали його до люльки, що повільно опускала його вниз.
— Там… там ще хлопчик і дівчина! Заберіть їх першими! — закричав він, поки люлька йшла до землі.
— Розберемося, — коротко відповів рятувальник. — Опускай. Повільно!
Люлька зупинилася біля землі. Макса передали медикам.
Його посадили на носилки біля швидкої. Медсестра швидко, холодними руками, накладала джгут на ногу.
— Хлопчик… років дев’ять-десять… і дівчина… чорне волосся… Ви їх вже дістали? — голос Макса тремтів, ламався.
Медсестра поглянула на нього. Очі її були спустошені — ні страху, ні злості, лише безпорадність.
— Пробачте… Я не… розумію, про кого ви…
Макс обернувся. Шукав поглядом. Шукав хоч якісь знайомі силуети.
І тоді побачив їх.
Біля дерев лежало кілька чорних мішків. Не порожніх. Наповнених втраченими життями.
І серед них… два обличчя.
Оля.
Рома.
Пошматовані.
Обгорілі.
Безмовні.
Макс зірвався з місця. Падаючи, накульгуючи, роздираючи коліна об землю, він повз до них. Пальці дряпали землю так, ніби він намагався зупинити сам світ.
Сльози текли без зупину. Крапали на суху, обвуглену траву, що перетворювалася під ними на чорні плями.
Він підповз до мішків і розірвався криком:
— Сука!!! Ні!!! Ні!!!
Сльози падали на їхні застиглі обличчя, вбиралися у чорну тканину, стікали в темряву, яка ніколи не відповість.
Медсестра кинулася до нього, схопила за плече.
— Вам не можна сюди, відійдіть, будь ласка…
— ВІДІЙДИ НАХРІН!!! — Макс закричав так, що в нього хрипнули легені, а голос зірвався в кров. — ЯКОГО БІСА???! ЧОМУ ВОНИ??!
Медсестра опустила очі.
— Мені шкода… Їх дістали кілька годин тому.
Схоже… вони померли одразу після вибуху.
— НІ!!! — Макс стискав землю так, ніби міг задушити саму реальність. — Це неправда!!! Це не може бути!!!
Пальці впивалися в ґрунт.
У темряву.
У порожнечу.
У Бога, в якого він не вірив.
Він хотів схопити Його за горло і запитати:
“Чому вони? Забрав би краще мене!!!”
Він так і лишився лежати біля тіл. У пилюці, що пахла ніччю. Серед вітру, що стирав усі голоси.
Біля двох душ, які тримали його в реальності, коли він мав померти.
Біля двох людей, які своїм мовчанням дали йому сили дожити до світанку.
Чи болить?
Безмежно.
Чи “усі ми люди”?
Ні.
Є нелюди, які запускають ракети заради задоволення, его, грошей.
Їхнє прокляття переслідуватиме їхні покоління. Гниль з’їсть серце, мозок, душу — якщо вони її мають.
Але все ж… є люди. Справжні. Ті, кого ми не помічаємо. Ті, хто поруч. Ті, хто тримають нас, коли світ валиться нам на голову. Не сім’я — але рідні. Не знайомі — але найважливіші.
Ті, хто залишаються навіть після того, як йдуть.
Присвячується жертвам Тернопільської трагедії.
19.11.2025.
