Почуття гумору та інших істот

I

Вода почала прибувати швидко. Вони відірвалися від групи всього на десяток метрів, коли посипалися перші камені і все заволокло пилом. Сухе річище наповнилося гулом води, що наближалася, мотузки затремтіли, і двоє хлопців ледве встигли відстебнути карабіни, як зверху обвалилися перші каскади. Вони кинулися вбік, до темної плями, яка на їхнє щастя виявилася входом до неглибокої печери. Було незрозуміло, скільки людей встигло сховатися в цій печері до них, але як тільки ці двоє пірнули в темряву, потоки води й землі закрили небо.

— Рухайся швидше, вперед, всередину!

— Ми помремо! Ми точно помремо!

— Не ори, лізь вперед!

Печера йшла трохи вниз, вони перекотилися через кілька сходинок і від страху поповзли вгору по стінах, рятуючись від шумлявих потоків, але вода не з'являлася. Хвилину вирівнювали дихання, шурхотіли дрібним камінням, дзвеніли карабінами, вдивлялися в темряву.

— Як так? Невже керівник групи не перевірив прогноз погоди? — сказав один із них.

— Буває. Десь далеко пішов дощ, несподівано. Таке трапляється. Заспокойся. Ти вперше, чи що?

— Та. Ось, вирішив зайнятися чимось новим, познайомитися з людьми, перевірити себе на міцність.

— Перевірив. Як тебе звати?

— Льоха.

— Я Діма.

Вони навмання простягли руки, одразу знайшли один одного і скріпили знайомство рукостисканням. Несподівано одному з них стало трошки легше, то він спитав:

— Цікаво, що з рештою, з групою?

— Важко сказати, вони були нижче, я давно не був у цьому руслі, здається, там є куди відступити. У цю пору року тут багато туристів.

— А ти досвідчений?

— Можна так сказати, так.

Вони помовчали. Льоха важко дихав, його страх заповнював увесь простір.

— І що далі?

— Я не знаю. Подивимося.

Від цих слів Льоха задихав ще частіше. За межами печери щось бухнуло, камені навколо них здригнулися, і простір заповнився піском та бризками води. Льоха заверещав.

— Я знав, я знав, що так усе і закінчиться! Я знав! Я помру тут сам, мене засипле, я буду довго задихатися і вмирати з засипаним піском ротом! В очі й вуха набиватиметься пил і бруд і повільно, повільно душитиме мене, і кажани будуть мене їсти, і павуки, і змії! Або ще гірше! Мене придавить, і доведеться відрізати собі руку чи ногу!

Діма схопив хлопця, що волав, за ногу, притягнув до себе і обхопив за плечі, його руки вхопилися за голу шию Льохи. Навколо посвітлішало, шум води, каміння й бруду, що падали, ніби стих. Льоха зміг розгледіти стіни печери, світло-коричневі, гладенькі, ні мишей, ні павуків, ні змій не було видно. Це була затишна, світла печера, в якій було б навіть приємно опинитися, якби не обставини. Тільки важке дихання самого Льохи порушувало спокій і затишок. Голос Діми доходив, наче здалеку:

— Дивись, усе добре, все чудово, тут безпечно. Ми перечекаємо і вийдемо. Навіть якщо це буде завтра, ми не помремо тут, нас ніхто не з'їсть. Дихай.

Льоха дихав спокійніше, і чим повільнішим ставало його дихання, чим тихішою його істерика, тим звичнішою була печера. Діма зняв свої руки з шиї Льохи і легенько вдарив його по щоці. Льоха моргнув. Світло загасло.

— Ну ось, так краще. Тепер посидимо й почекаємо. Розкажи мені про себе.

— Мені нема чого особливо розповідати. Навчання, робота.

— Що зі здоров'ям, з головою? Усе норм?

— А чого тебе це цікавить? – Льосі було соромно.

Крізь шум води, з глибини печери почулися голоси й звуки кроків. Льоха завмер, прислухався. Діма теж напружився і, можна було подумати, видихнув із полегшенням. Голоси долинали крізь відлуння, їх було двоє.

— Та не можу я з тобою більше жити! У тебе в голові таргани!

— Які?

— Ну ось вода, наприклад, ти йдеш митися, набираєш ванну, миєш ванну, стіни, вікно і дзеркало, себе, потім миєш підлогу, переш у воді, що залишилася, всі свої речі, а потім…

— Ось він, борщик, так?

— Та! Ти стрьомний!

З темряви печери з'явилися двоє чоловіків. Було важко розгледіти, у що вони були одягнені, але здавалося, що на одному з них плащ. «Вдягнулись по погоді», — подумав Льоха, зрадів і прокричав крізь шум води. Голос його ламався і зривався на хрип від хвилювання й недавніх істерик.

— Привіт! Ви теж застрягли? — він закашлявся.

Чоловіки зупинилися, ніби не очікували, що їх перервуть, і після недовгої паузи один із них, той, що більш говорливий, відповів:

— Та, чувак, застрягли.

— Ви з якою групою йшли? У печері є інший вихід? Дімка, дивись, там є інший вихід!

Льоха було підвівся, але послизнувся на дрібному камінні, і Діма схопив його за зап'ястя, садовлячи знову.

— Може, і є, але дивись, Льошо, дивись, вода стихає!

Діма присунувся ближче й повернув голову Льохи до входу. Печера озарилася м'яким світлом, ніби й справді, стіна води відходила, і крізь неї можна було знову побачити пекуче сонце. Льоха розчинився в спостереженні за виходом і не помітив, як ті двоє зникли так само як і з'явилися. Через годину він уже був під синім небом.

Льоха довго не міг заспокоїтися, адреналін захлеснув його з головою, він не знаходив собі місця, слухав розповіді інших членів групи і не вгамовувався, поки не розповів історію свого порятунку разів п'ять, не менше. Діма тримався осторонь і в розмовах майже не брав участі. Льосі це здалося снобізмом, він не хотів визнавати, що якби не його випадковий супутник, може, й не було б цього чудового порятунку. Це дратувало. У групі ніхто не загинув і не покалічився, мотузки залишилися цілими, і їх навіть вдалося знайти. Влаштували привал, вийшли на зв'язок зі службами охорони природи, дізналися точний прогноз на найближчі дві години і після недовгої перерви закінчили спуск. На двох останніх сегментах, Льоха намагався опинитися поруч із Дімою, щоб знову спускатися разом, але Діма ніби уникав його: один раз затримався довше необхідного на точці старту, другий раз нахабно вигадав відмазку, мовляв, кросівки намокли, треба швидше, протиснувся в перших рядах і зник у глибині річища, тільки його й бачили. Але Льоха не відставав, такий нахабний ігнор тільки підстьобнув його цікавість, і він вирішив будь-що-будь розвідати про Діму більше, щоб потім знайти його і влізти-таки йому в душу.

II

Вперше Альона побачила його в автобусі. Її увагу привернула копиця волосся, тонкого, невагомого, що стирчало навколо голови як німб, як зачіска афро, але зі світло-русявого, найтоншого волосся. «Янгол», – подумала Альона спочатку, другою думкою було: «Як же за цим волоссям важко доглядати? Судячи з вигляду, зоряні феї спускаються щоранку з небес і укладають йому цю зачіску». Через волосся Альона не помітила ані чохла з гітарою, ані того очевидного факту, що хлопець той був з дуринкою, або навіть зі сказом.

Альона жила в гуртожитку. На її біду, хоча, хіба могло бути інакше, в цьому гуртожитку селили тільки музикантів, художників і всіх тих, кого управління у справах студентів не могло визначити як «корисних». Альона вчилася на факультеті кіно і була єдиним представником непотрібного суспільства з цієї касти. Всі інші її однокурсники жили або з батьками, або в найнятих спеціально для них окремих квартирах. Одна з її однокурсниць якось навіть поїхала разом з Альоною в автобусі, щоб, як вона висловилася, «побути ближче до народу». Того вечора Альона купила буханець простого хліба і радісно везла його додому, мріючи лише про одне, щоб її сусідка по кімнаті не з'їла залишки масла і останній шматок сиру. Однокурсниця побачила хліб і зжерла майже половину, відщипуючи по ходу просування і приказуючи: «Як давно я не їла цей простий батон! Це чудово! Моя бабуся дуже любила ось цей простий хліб! Здається все зникне, а цей ось батон залишиться! » Але батон не залишився. Альона вийшла на своїй зупинці з половиною обгризеного хліба, якого мало вистачити на тиждень, забувши на сидінні жовту парасольку, промокла до нитки вже на півдорозі до дому і, врешті-решт, захворіла. Сусідка по кімнаті вирішила допомогти, взяла останні гроші Альони і пішла купити їй найкращого малинового варення, але принесла вишневе, бо воно смачніше. Одна маленька баночка вишневого варення зникла в роті сусідки і хлопця з неймовірним волоссям наступного ж дня. Альона лежала під ковдрою ледь жива. Коля, так його звали, поїдав варення і акомпанував собі на гітарі.

— З кожною ложкою цього варення я прямо відчуваю, як мені стає краще! – говорив Коля і брав новий акорд. Його волосся виглядало набагато гірше, ніж попереднього разу, мабуть, феї поклали на Колю болт.

Напевно, тут уже варто відкрити таємницю і повідомити, що то чи навколо Альони, то чи навколо її сусідки по кімнаті, то чи сама кімната була винна, але як у чорну воронку в це місце збиралися найжахливіші лузери з усіх, а саме, невдалі самогубці. Хто тільки не проходив через кімнату, але як у ситі з дірками у формі прогнилої шибениці, залишалися тільки найбільш кінчені.

Був, наприклад, Такаші, диригент з Японії. Він говорив кількома мовами, не мав ні тіні акценту, міг продекламувати Байрона, але не міг заподіяти собі смерть.

— Ти ніколи не зможеш зрозуміти, як це диригувати оркестром у дев'ять років, вигравати конкурс за конкурсом, вчитися у найкращих, у всіх столицях Європи, а зараз, коли мені вісімнадцять, я просто ще один з багатьох!

Був Коля Номер Два, якого сусідка Альони підчепила по дорозі з моря, в одній з попуток, він шукав сенс життя. Він не жив у гуртожитку, і щоб взагалі не обтяжувати себе мирськими проблемами, найнявся охоронцем у три місця і проводив увесь час на роботі, зміна за зміною. Фармацевтичний склад, який то й діло грабували з перестрілками, які кожного разу закінчувалися невдачею для Колі номер Два, бо він служив в армії, добре стріляв і так само добре ховався. Стоянка оштрафованих автомобілів та єврейське кладовище. У кожному з місць годували і добре платили. На кладовищі показували жахи ночами, про які Коля номер Два не дуже хотів розповідати, а коли щось йшло не за планом він ночував у спальному мішку на природі і спілкувався з шакалами та їжаками. Коли було особливо холодно він спав у кімнаті Альони на підлозі. Тоді вона чекала, коли він засне, переступала через тіло і виносила в пральню його речі. Добре, що ця послуга була їй доступна, всі машини брали замість монет кісточку від ліфчика, якою треба було пошарудіти в щілині монетоприймача і накрутити лічильник до потрібної суми. Порошком же були заліплені всі машинки, як скам'янілостями. Треба було всього то поскребти.

Був Емет. Його винесло до їхніх берегів з курсів Каббали, які проводилися щодня в підвалі гуртожитку. Емет ходив у добротному костюмі, то й діло приносив абсолютно невживану їжу на кшталт прострочених устриць і багато квітів, відрами. Коли йому ставало зовсім нудно і самотньо він накидався на перехожих з ножем і сідав у в'язницю на пів року.

Ну і, звичайно ж Коля Номер Один, бас-гітарист, який раз на тиждень пробував нові способи відходу зі світу, але завжди губився по дорозі і спливав у кімнаті Альони.

Її сусідка розмовляла з усіма тихим голосом, підбадьорювала і закликала не впадати в відчай. Альоні навпаки, все це осточортіло і вона втратила будь-яку чутливість. Вона звикла до них, як до тарганів, які грубами сипалися зі стін старої кімнати і шурхотіли целофановими пакетами смітника.

— Ось, — зі вселенською печаллю заявив Коля Номер Один, – вчора я перелазив через паркан і подряпав руку, рана якраз розпорола вену вздовж, тобто з гітарою все.

Він показав сусідці брудну, закривавлену ганчірку, якою було пов'язано одне із зап'ясть. Від Колі дуже сильно смерділо. Незрозуміло що це було, його нечистий одяг чи...

— Дай подивлюся, — Альона підчепила злиплий від гною і крові шматок старого рушника, сморід посилився, Альона доторкнулася до чола Колі. – Чудово! Температура вже є. Йди до себе, зачинися, лягай у ліжко, думаю годин через дві почнеться сепсис, і ти нарешті помреш. Удачі!

Коля потихеньку зник, а наступного дня з'явився в випраному одязі, зі свіжою пов'язкою на руці і заявив:

— Відвезіть мене, будь ласка, в клініку. Я домовився, мене там чекають, лікар психіатр. Але сам я не можу. Ось телефон і адреса.

III

— У мене незвичайне прохання, — гаряча кружка обпікала руки, Льоша не знав з чого почати.

— Почни з чогось.

— Я хотів би, щоб ти переночувала зі мною сьогодні.

— Чого?! — очі дівчини поповзли на лоб.

— Я знаю, знаю, що ми вже давно не разом, але, будь ласка, мені більше нікого попросити, — Льоша озирнувся, наблизився до центру столу, від чого його супутниця тільки відсахнулася і Льоші все одно довелося говорити голосно. — Зі мною відбуваються дивні речі.

Він знову озирнувся.

— За тобою стежать?

— І це теж. Але, це не найстрашніше. Ти не могла б просто виконати моє прохання? Я не здатний придумати адекватного приводу тебе умовити.

— Сказати правду іноді допомагає.

— Добре, я скажу правду, тільки будь ласка, постався до того, що я розповім серйозно, обіцяєш?

Мовчання.

— Гаразд, це почалося недавно. Я гублюся у власній квартирі.

— Що?

— Це повторюється вже кілька днів, все почалося вночі і я подумав, що це був поганий сон. Я встав, щоб перевірити чи зачинені двері, вийшов з кімнати, відчинив двері і опинився знову в спальні, я повернувся, щоб знову вийти і вийшов у кухню. Кожен дверний отвір виводив мене куди завгодно, але не до вхідних дверей. В якийсь момент я відчаявся і коли знову потрапив у спальню ліг у постіль і заснув.

— А вранці?

— Вранці мене розбудив дзвінок і я пішов відчиняти. За дверима хтось лаявся і сперечався і я йшов на голос.

— І?

— Відчинив двері. Помилилися адресою, електрики прийшли ремонтувати щось до сусіда вище. Я так злякався, що дотягнувся до куртки і кросівок у передпокої і вийшов на вулицю як був.

— У трусах і кросівках?

— Так. Через годину я повернувся.

— І що?

— І загубився там знову.

— Але зараз ти тут?

— Так, мене знову виручив дзвінок у двері.

— Хто цього разу?

— Служба доставки. Людина була одна, він лаявся з кимось телефоном не замовкаючи. Як тільки я відчинив двері, він зрозумів, що помилився і пішов. Але я впевнений, що це була та сама людина що й вранці.

— А потім?

— Потім я боявся повертатися. Я спав у машині. Але й у машині відбуваються дивні речі. Куди б я не їхав я нікуди не можу потрапити. Я намотую кола по місту і завжди опиняюся в незнайомих мені районах. Навіть якщо я вже впізнаю свою вулицю, за першим же поворотом я опиняюся в незнайомому мені місці.

— І як ти доїхав?

— Взяв пасажирів. Вони всю дорогу розповідали анекдоти. Виявилося, що вони живуть у сусідньому під'їзді і я опинився вдома. Звідти я просто зателефонував тобі і ось. Я боюся ночувати вдома один.

— Може, я дам тобі номер знайомого психіатра?

У кав'ярні щось грюкнуло і почулася лайка. Офіціант упустив тацю з брудним посудом. Льоша і його подруга обернулися на звук. Всі відвідувачі зупинили свої розмови на частку секунди, але два голоси продовжували буркотіти.

— Я ж просив тебе, не совати свого носа в його справи!

— Але звідки мені було знати!

Льоша завмер, роздивляючись через голови тих, хто продовжував говорити.

— Оля, ти їх бачиш?

— Кого?

Льоша повернув голову своєї подруги в бік голосів, які почали губитися в нестримному шумі кав'ярні.

— Двох, там за дальнім столиком.

— Так, бачу, а що?

— Здається це вони, мої попутники і електрики теж.

— Ой, та годі тобі, вони цілком звичайні. Тобі здається.

— Оля, ти можеш, будь ласка, переночувати сьогодні зі мною?

Оля задумалася.

— Добре, але з однією умовою, наступного дня ти зателефонуєш моєму знайомому психіатру або поїдеш до нього в клініку.

Льоша потис її руку. Вона визволилася, покопалася в сумочці, витягла записну книжку і почала писати адресу і номер телефону на паперовій серветці.

IV

Їхати вирішили автостопом, іншого шляху не було. Грошей ледве вистачало, щоб оплатити гуртожиток, а Колі Номер Один в голову не спадало подбати про оплату дороги. Вранці він влаштував невелику істерику і його ледь чи не умовляти довелося зрушити з місця. Їх не підвозив майже ніхто, а якщо водій був терпимим, то Колі все не подобалося і він катапультувався з машини в буквальному сенсі слова. Потім знайшов десь апельсин і сказав, що той доведе їх до цілі. Сідати в попутки він відмовлявся і Альона усвідомила, що йде дорогою услід за Колею і його апельсином, який пересувався суто пінками його ніг.

V

— Мені треба в туалет.

— Ні, тобі не треба.

— Мені дуже треба, повір, — Оля встала з ліжка, на якому вона і Льоша лежали одягнені. Льоша підхопився услід за нею. З острахом визирнув зі спальні. Оля рішуче пішла в бік вбиральні. У дверях між ними виникла метушня і бійка. Льоша не давав зачинити двері, Оля наполягала. Він благав, вона лаялася. Він просив залишити маленьку щілину, вона сміялася і називала його божевільним. Врешті-решт двері в туалет зачинилися. А Оля з нього вже не вийшла. Світло в квартирі миттєво згасло. Це було щось новеньке, нерви Льоші не витримали, він завив і заметався. Кинувся в туалет, потрапив у кухню, перекинув посуд, крізь грюкіт почув обривки діалогу:

— Короче іпал я їх куди подальше ці фортунки, сто років без них жил, і ще стільки ж проживу!

— Слакваре вей!

Пішов на звук, відчинив чергові двері і зрозумів що стоїть однією ногою у вікні. Поки чіплявся за підвіконня і хапав ротом повітря, встиг помітити на сусідському балконі людину, що курить, той помахав йому недопалком, вимальовуючи в повітрі химерні фігури і мовив:

— Треба виконати всього три команди!

Впавши на підлогу і розбивши носа, Льоша повторював заповідь про три команди. Спальню того вечора він не знайшов, бо не наважувався більше відчиняти двері. Вранці його розбудив дзвінок. На порозі стояв вчорашній сусід, він огризнувся комусь невидимому знизу і вручив Льоші серветку з адресою психіатричної клініки.

— Це тобі від Олі залишилося.

— Вона померла? — спитав Льоша тремтячим голосом.

— Чого це, ні, вийшла вранці, сказала, що ти всю ніч від неї ховався, передавала привіт і ще пару фраз видалених цензурою.

Льоша одягнувся при відчинених дверях і остаточно вирішив, що якщо за добу не знайде клініки, то обов'язково повіситься.

VI

Він побачив їх одразу, як тільки виїхав з міста. Зупинився.

— Вас підвезти?

Альона подивилася на Колю Номер Один, схопила апельсин і закинула його в машину. Коля слухняно пішов за ним.

— Дякую, — сказала пристібаючись на задньому сидінні поряд з Колею, — ви не могли б заблокувати двері?

— Без проблем, — відповів Льоша, — А вам куди?

Альона не поспішала відповідати.

— Ви тільки не хвилюйтеся, але мені треба відвезти його в психіатричну клініку. Ось адреса.

— Ви не повірите, — відповів Льоша і натиснув на педаль газу.

VII

Діма відчував їх здалеку. Як вогняну кулю, що наближалася. Він зупинився на краю дороги, заглушив двигун, поставив трикутник, що попереджає про перешкоду, і присів на багажник в очікуванні.

— Я сьогодні вирішив накласти на себе руки, — повідомив Льоша Альоні зрозумівши, що йому особливо нічого втрачати.

— Яка несподіванка, — пробурчала Альона, — довезіть нас до клініки і ви вільні у своєму виборі.

— Дивна реакція, зовсім нічого мені сказати?

— Давно це з вами? — Альона погодилась бути ввічливою на подяку.

— Та ні, недавно, я пішов у похід і там потрапив під схід води, дивом вижив, але відтоді все моє життя пішло шкереберть, а все через цього дивного… Діма!

Льоша дав по гальмах, ледь не втіливши в реальність свої бажання. Машина злетіла на узбіччя, підняла хмари пилу і гравію. З цієї хмари, через кілька миттєвостей матеріалізувався Діма. Він відчинив двері пасажирського сидіння, сів, пристебнувся і діловито сказав:

— Поїхали. На найближчій автобусній зупинці пригальмуєш.

Зупинка намалювалася через п'ять хвилин, які пройшли в повній мовчанці. Льоша слухняно зупинив автівку.

— Дозвольте, — Діма повернувся до Альони, взяв з її рук апельсин, відчинив двері і кинув його на дорогу. Коля номер Один з вереском вискочив з машини.

— Погнали, — скомандував Діма і машина різко зірвалася з місця.

— Що ви зробили! Він суїцидальний! Мені його треба було…

— Залиш, — Діма подивився на неї через дзеркало. — Він ніколи вже цього не зробить. З ним буде все в повному порядку, повір. А ось ми у величезній небезпеці. Льошо, заблокуй двері.

— Як це не зробить? Я не розумію? Звідки тобі знати?

Діма наче чекав на це питання, він розгорнувся до неї.

— Ти, головне, не кричи, — сказав він і доторкнувся до її руки.

З боку Льоші все виглядало буденно. Хлопець тримав за руку дівчину. А вона ошелешено озиралася, на її обличчі був зображений жах. Діма відняв від неї руку і вона знову почала озиратися.

— Що це?

— Те, що ти в них забрала, гадаю.

VIII

Льоша не витримав і попросив зробити зупинку.

— По-перше, мені треба зрозуміти, ні, мені треба побачити, що ти їй показав, у мене голова обертом іде! По-друге, я хочу знати що відбувається в цілому!

— На це піде багато часу, а нам треба рухатися.

— Я не спроможний рухатися! — Льоша хіба що не кричав, Діма жестами просив його залишатися в нижньому регістрі.

Вони зупинилися неподалік від заправки, під соснами. Морда машини була задерта вгору на насипу навколо дерев'яного столика для пікніків. Альона сходила на заправку і принесла всім каву.

— Ви орете, вас чутно здалеку, — вона поставила паперові стаканчики на стіл, віддала здачу Дімі.

— Я ж тебе просив! — Діма благав, розсипаючи монети, — Добре, я розповім що знаю і ми поїдемо. І треба буде змінити машину, гадаю.

— Я не знаю що вам треба міняти, а я поїду додому, не знаю, правда як. Дякую за каву, якщо що я ще й шоколадку купила, я голодна.

— Ти не можеш поїхати додому, — Діма став серйозним. — Точніше, можеш, звісно, але вони тебе вже знайшли, так що часу у тебе в обріз.

— В обріз для чого? — Альона була незворушною.

— Чому вона така спокійна? — Льоша заламував руки.

— Так в обріз для чого? — Альона наполягала.

Діма здався.

— Я не можу пояснити звідки в нас це і чому, але ми не зовсім звичайні люди і за нами ведеться полювання.

Льоша сплеснув руками і забігав навколо столика.

— О, ну звісно, звісно! Незвичайні люди! Що, що в нас незвичайного? Я був цілком звичайним поки не зустрів тебе, чортова ти людино!

— Я не знаю як це працює! Нема книжки, нема мануала, нема курсів чи шкіл! Я живу з цим давно, ти ось і тижня не можеш продертися! Вона...

— Альона, дуже приємно.

— Альона з цим скільки? — Діма повернувся до неї.

— Вибачте, з чим?

— Я ж показав тобі.

— Та я їх не бачила поки ти не показав, я й зараз не бачу!

— Ось, ось, покажи і мені, що ти там їй показав!

— Я не думаю що ти витримаєш, її світ страшний.

— Та поясни вже що можеш! — Льоша не міг витримати напруги. — Я вже й так хочу втекти від вас до чорта!

Він рвонувся було в ліс, але Діма схопив його за рукав куртки.

— А ось цього я б не радив! — і він подивився на Льошу так, що той миттєво обм'як.

IX

Вони їхали вже годину. Ніч спускалася на ліс. Небо темніло, фари вихоплювали ділянки дороги. Зустрічних машин не було.

— Тобто якби я втік, то…

— Швидше за все зміг би втекти від нас настільки далеко, що знайти тебе було б зовсім важко. Але ти потрібен нам усім. Вже вибач.

Рука Діми лежала на зап'ясті Льоші.

— Тобто моя суперсила — знаходити вихід?

— У машині запах злиднів, тобі не здається?

— А хулі тут.

Льоша побіжно глянув у дзеркало заднього виду. Дві людини, один з них у плащі сиділи поряд з Альоною, притиснувши її до вікна.

— Вибачте, хто з вас хто? – спитала дівчина.

— Семен, — представився перший, покрупніше, і вказавши на сусіда, поменше, в плащі, додав, — А це Федір.

— Так вони мої типу ангели-охоронці? — спитав Льоша.

— Обмеженість мислення і фантазії ознака суспільства, що розкладається, — сказав Семен.

— Або, якщо простіше, неможливо весь час діяти за універсалізованими правилами, реальність складніша. — відповів Федір.

— Але що ти скажеш про неї? — Семен тицьнув пальцем в Альону, — Категоричний імператив Канта зіграв їй хорошу службу!

— Ти знову за своє? — обурився Федір, — Загальне правило перетворює доброту на примус, вона ж діяла, швидше з обставин, а не слідуючи максимі.

Альона дотягнулася до руки Діми і скинула її з Льоші. Семен і Федір зникли, світло фар висвітило їхні дві незграбні фігури на узбіччі, вони продовжували люто сперечатися і йти в протилежному напрямку.

— Але ж вони, вони ж залишилися зі мною? — Льоша занепокоївся.

— Так, не переживай, вони майже завжди з тобою. — Діма знову доторкнувся до руки Льоші.

— Мене мало цікавить як це зрозуміти, мене цікавить що це за на хрін…

Семен і Федір сиділи на задньому сидінні як ні в чому не бувало тримаючи в руках жовту парасольку. Діма відняв руку і вони знову зникли. Парасолька лишилась.

— Моя парасолька, — сказала Альона і запитала. — А чому я бачу Семена і Федіра, а Льоша не бачить моїх дивачків?

— Я не можу пояснити, — Діма розвів руками. — Може тому, що твої страшні й небезпечні тварюки.

— Так вона збирає з людей те, що доводить їх до самогубства?

— Типу того. Але якби всі самогубці до неї тяглися, вона б не прожила й дня. Гадаю, це діє на якійсь короткій відстані.

— А я можу очистити кошик? Кудись їх скинути? Чи приречена таскати за собою? І чому вони мене не доводять? А я можу їх нацькувати на когось? А твій дотик діє тільки на відкритих ділянках шкіри?

— Впевнений у Федора знайдеться що відповісти на цей потік питань, — сказав Льоша і доторкнувся до Діми.

— Ви такі теми серйозні обговорюєте, — сповістив Семен.

— А як нам бути, яким похуй, про це ви подумали? — додав Федір і обидва зникли.

— Цього разу вони зникли за власною волею, зауваж, — сказав Діма. — І так, здається, тільки на відкриті ділянки шкіри.

— Як же ти сексом займаєшся?

— Провожу досконале дослідження.

Всі розсміялися. А Діма серйозно продовжив:

— А ви як думали? Ні, ну я серйозно! Це ж дуже серйозна річ! Не ржіть!

X

Вони заночували в лісі. Сиділи біля багаття. Грілися і розмовляли.

— Я купив квиток до Нью-Йорка через три дні рейс, — сказав Діма. — Але, здається, мені вже не світить нікуди полетіти.

— Чому?

— Тому що в аеропорту вони мене знайдуть. Хоча мені дуже треба в Америку, там щось назріває і мене прямо тягне туди.

— Так ти відчуваєш біду?

— Типу того. Якщо мені спадає на думку щось робити або кудись їхати, якщо накочує таке почуття, очікування, чи що, то треба йому підкоритися. Я вже навчений.

— Тобто там, у поході, ти був не просто так?

— Так. Гадаю так. Моя присутність скасовує катастрофи, аварії. Але ми, ми в двох, врятувалися завдяки тобі, це я вже пізніше зрозумів. — Діма подивився на Льошу. — Твоє вміння — відкривати ходи, по типу навігатора. Ідеш туди куди тобі найбільше хочеться або треба.

— Так чому ж я губився у власній квартирі? Я ледь з вікна не випав!

— Може бути тому, що відчаявся? Коли вийшов у вікно, не думав типу «щоб це все вже закінчилося»? — спитала Альона.

— Може бути. Але губитися я став раптово. І в місті теж. Хреновий з мене навігатор.

— В мене є два припущення, — відповів Діма, — або ти був наляканий, для тебе це було вперше, ти плутав себе своїм же страхом, або тебе знайшли раніше. Вони вміють нас знаходити. Ми стаємо сильнішими та помітнішими, коли разом, це я точно знаю. Так, моє наближення якось розбудило тебе, але якщо ти поміркуєш, то зрозумієш, що завжди мав цю особисту рису. Ніколи не губився, завжди потрапляв в потрібне місце, в потрібний час. Щось таке, може вважав себе щасливчиком. Якось я зустрів людину, випадково доторкнувся до неї походу, мені здається, він вмів бачити слабкості, щось на зразок детектора брехні. Він тоді дуже здивувався наскільки його здібності стали яскравіші поряд зі мною. Він був старший за мене і жив з цим все життя, вважав це інтуїцією. Ми спілкувалися, але потім він зник. Гадаю, вони його забрали та так вийшли вже на мене. Це було десь пів року тому.

— А навіщо ми їм та кому їм? — спитала Альона.

— Я не знаю кому, але сама подумай, ми цінний ресурс. Нами можна користуватися, торгувати нашим часом. До тебе, наприклад, можна приводити людей лікуватися від суїцидальних схильностей, душевних хвороб. Можна вивчати. Я відчуваю що, у них є такі ж як ми і вони ними користуються. Наприклад, цілком може бути, що Льошу тримали в квартирі навмисне, може у когось з них є здатність, протилежна Льошиній. Він плутає. А може, хтось його чекав зовні, хтось небезпечний і Льоша спеціально плутав себе щоб не вийти?

— В кожному разі, визволяли мене Семен та Федір.

— Так, вони як зовнішні спостерігачі. Ти бачив, в них є своя власна воля. Вивели тебе коли це було безпечно, або коли тобі це справді було необхідно. Коли я побачив їх обох тоді у печері, я зрадів, бо вони дуже гарні, не відчуваю від них ніякої небезпеки. Але чому вони з тобою ходять, я не знаю. Сподобався ти їм, чи ще щось. В мене немає пояснень, тільки відчуття: за мною ведеться полювання, я в небезпеці. А я потрібен, я реально потрібен, я не хочу хвалитися, але без мене в світі стане гірше.

— А може, так і треба? Вони повинні загинути, а ти втручаєшся і за тобою полює сама Смерть?

Всі здригнулися, озирнулися навколо. Темрява лісу накочувала на них, обступала і мовчання стало напружувати.

— Скажіть хтось, хоч щось, мені страшно, — сказала Альона.

— Дивлюся я на життя і все більше відчуваю: якими ж щасливими, безнапасними та наївними ми скоро будемо вважати сьогоднішні дні! — сказав раптом матеріалізований у неї за спиною Федір. Він сидів навпочіпки, майже так само, як вона. Альона відсахнулася і ледь не впала в багаття.

— Щооо?

— Біжіть! — прокричав Семен, пробігаючи через галявину, стрибнув через багаття підіймаючи стовп іскор і освітлюючи все навкруги яскравим світлом.

З темряви, з різних боків до них рухалися люди. Чи були це люди, важко сказати, та й часу особливо роздивлятися ні в кого не було. Фігури не бігли, але швидко наближались, зовсім безшумно і як тільки Семен висвітив їх вони стали ще енергійніші.

Діма, Льоша і Альона заметалися на галявині, кинулися до машини. Кільце переслідувачів стискалося навколо них. Хлопнули одні за одними двері, Семен і Федір вже сиділи всередині.

— Рушай. Рушай!

— Не допоможе, Брате.

Льоша навіть встиг завести двигун, коли люди наблизилися до машини, десять або дванадцять фігур у темному одязі, що нагадував спортивну форму. Щось зловісне було в цій формі, зручне й небезпечне. Обличчя людей були невзворушними, зосередженими. Льоша перемкнув передачу і почав давати назад, як раптом, з глибини лісу, з темряви, з'явилася ще одна фігура, вона наближалася гігантськими стрибками, перестрибуючи на кілька метрів поспіль. Людина нічим особливо не відрізнялася від інших тільки рухами нагадувала тварину. Завершальним стрибком він приземлився на капот машини і подивився на пасажирів, які застигли від страху.

— Бай-бай, — сказав чоловік та світло згасло.

XI

Коли Льоша отямився, то побачив найбанальніше з усього про що міг тільки подумати. Звичайнісіньку тюремну камеру. Або не звичайнісіньку, у в'язниці він не сидів тому мав про це віддалене поняття, взяте з фільмів. Це була маленька кімната, сірі бетонні стіни, полиця замість ліжка та дірка для туалету в кутку. У дверях — віконце на рівні простягнутих рук і більше нічого. Льоша побився в зачинені двері, покричав, покликав на допомогу, прокляв. Ніхто не відгукнувся у відповідь. Він сів на холодну кам'яну полицю і став чекати. Заснув, змерз і прокинувся. Скільки минуло часу він не міг сказати, але в якийсь момент віконце відчинилося і його попросили вийти. За дверима виявився такий же сірий, як і в фільмах, коридор, багато дверей, частина з яких була не зачинена, а камери за ними були порожніми і не обжитими. Двоє людей у чорній типу спортивній формі без будь-яких розпізнавальних знаків, сухо попросили йти вперед і супроводжували до ліфта. Дивним виявилося те, що в ліфт його посадили наодинці, за ним ніхто не пішов і коли автоматичні двері зачинилися, Льоша опинився зовсім один. Кабіна повільно рухалася, Льоша не міг визначити вгору чи вниз, як не старався. Здавалося, що вгору.

— Семене, Федоре? — покликав він у надії, але ніхто не відгукнувся. Він би багато чого віддав, щоб почути якусь чергову філософську маячню, не пов'язану з реальністю, але навколо була тиша. Коли ліфт зупинився і двері відчинилися, Льоша виявив перед собою темне приміщення, невідомих розмірів. Ліфт не рухався, двері не зачинялися. Льоша довго сумнівався, але зробив перший крок. Звісно, як тільки він вийшов, ліфт блимнув лампочками і двері зачинилися. Ніякого звуку не пролунало і опинившись у темряві, Льоша одразу ж розгорнувся до нього обличчям і внутрішньо попросив його відчинитися знову. «Якщо я навігатор і вмію відчиняти будь-які двері, я маю знайти вихід, відчинися, відчинися, відчинися...» — благав він всередині себе, але ліфт не підкорявся.

Втомившись умовляти себе і світобудову, Льоша обмацав стіну біля ліфта в надії знайти кнопки керування — без результату. Зітхнувши, він розгорнувся і зробив кілька невпевнених кроків углиб приміщення. Навколо була темрява і тиша. Він було подумав, що почав розрізняти світло, згадав про наручний годинник, обмацав зап'ястя, але годинника не виявив. Тоді він згадав, що годинник йому подарувала мама, перед закінченням школи. Він згадав, що реально був по життю щасливчиком. У нього завжди все складалося добре. Він не надавав цьому значення, не було в його житті вже настільки видатних збігів або чудесних знамень. Він не був лідером за природою, не вважав себе харизматичним або особливо талановитим. Він вчився на програміста, бо це була нова, популярна спеціальність, він вступив до найкращого навчального закладу, знайшов хорошу роботу вже через два роки після початку навчання, його любили і хвалили, у нього були якісь друзі. Все дуже середньо. Ні захопливих пригод, ні пристрасних романів. Що він любив? Що ненавидів? У нього не було часу або бажання аналізувати своє життя. «Чому?» — задався він питанням у цій кромішній темряві. «Може тому, що все просто добре складалося і не треба було докладати ніяких зусиль?» — відповів він сам собі. Все що йому діставалося, все що він обирав було добре і гладко і відмінно збігалося з його потребами в будь-який момент життя. Він був впевнений, що це добра інтуїція. «Прямо як той чувак. Детектор брехні. Та й Діма, теж напевно списував все на інтуїцію»— подумав Льоша про себе і зробив ще кілька невпевнених кроків. Йому здалося, що хтось пройшов повз, шкіру обвіяло легким вітром. Льоша зупинився.

— Мені не вистачає музичного супроводу! Напружена музика була б зараз до речі — крикнув він у порожнечу. Приміщення відгукнулося луною, але дивною, незвичною, ніби простір не був зовсім порожнім.

«Тоді я піду як дельфін, або кажан»— подумав Льоша і знову крикнув, прислухався до відгуку і повернувся в той бік, звідки його було менше. За хвилину він уперся в стіну. «Ну що ж, я хороший дельфін» — подумав Льоша, — «Якщо я володію такою вже крутою інтуїцією, зараз знайду і двері».

— З твоєю інтуїцією тільки відгадувати в якій руці кавун, — почулося десь поруч.

— Господи поможи, Федоре? — видихнув Льоша з полегшенням.

— А що якщо ні? — спитав голос.

Льоша завмер, але пішов на звук, виставивши вперед руку.

— А ти думав, якщо ось зараз всю цю сцену освітити, що б намалювалося? — почулося ззаду.

— Ідеальний приклад суперпозиції в вакуумі.

— Або в ямі! — крикнули ззаду.

Льоша зупинився.

— Годі вам! Будь ласка! — благав він. — Мене не можна лякати, якщо мене лякати я вийду у вікно або точно в яму.

— Мене завжди цікавило питання: бог завжди знаходиться в суперпозиції трьох станів чи при спостереженні вироджується в один з них? — спитали з темряви.

— При спостереженні Бог або палаючий кущ, або говорючий голуб, — зауважили з протилежного боку і обличчя того, хто говорив освітилося червоною плямою сигарети. Це був Семен. Федір з'явився услід за ним.

— Як я радий вас бачити! — Льоша ледь не кинувся до них обійматися. — Що мені робити?

— Просто йди, — відповів Семен. — Повір у себе і йди.

І Льоша пішов.

— А якщо він таки впаде? — спитав тихо Федір.

— Нема жодного сумніву, він впаде, — відповів Семен. — Але він впаде в потрібне йому місце, я маю віру.

XII

Падав Льоша недовго, розбитися не встиг. Коли він провалився в яму, то спочатку подумав: «Це кінець», а потім змінив ідею на іншу та це подіяло.

— Приголомшливо! — вигукнув літній чоловік, розглядаючи Льошу, якого винесло у відчинені двері наче його вистрілили з гармати. Він влетів у кімнату, збив зі стільця Діму і врізався в письмовий стіл. У відчинені двері вбігли охоронці. Літній чоловік жестом попросив їх піти.

Діма допоміг Льоші підвестися. Великий письмовий стіл був покритий списаними аркушами. Кабінет був просторим, але простим, добре освітленим і Льоша довго приходив до тями осліпнувши від сонячного світла.

— Що ж, я бачу все йде за планом, — повідомив літній чоловік, сідаючи у крісло.

— А який план? — спитав Льоша, перевіряючи своє тіло на пошкодження.

— Тримати вас тут до самої вашої смерті. Звісно, — відповів йому чоловік. — Я не буду тягнути кота за хвіст і вводити вас в оману. Вас ніколи не відпустять. Навіть якщо ви будете співпрацювати, станете членами нашої організації, ви назавжди будете частиною чогось більшого, співробітниками або рабами, або піддослідними — це вже як вам заманеться.

— Що ж, принаймні, чесно, — відповів Льоша, жалкуючи що не обрав першу ж ідею з швидким фіналом, але звернувшись до Діми повідомив, — Він тут по ходу найголовніший.

— Звідки мені знати!

— Я знаю, я захотів потрапити до головного.

— Це мені лестить, — відповів чоловік. — Можете так мене далі і називати, представлятися я все одно не маю наміру.

— Не буду я вас так називати, — пирхнув Діма, — Не захочете представитися буду називати вас Старий або Вася.

— Володимир — теж підходяще ім’я! — додав Льоша.

— Називати вас Володею?

Старий вдарив по столу.

— Годі! Ти, — він вказав на Льошу. — Сидиш тут і пишеш на папері свою детальну біографію і, все, що з тобою сталося за останній час, скільки там, меньш як тиждень? В кінці дата і підпис. А ти, — він вказав на Діму, — ідеш зі мною.

XIII

Вони вийшли в коридор і в супроводі охоронців довго спускалися на ліфті. Коли вони нарешті зупинилися, старик повернувся до Діми і промовив:

— Я не знаю чи зможеш ти допомогти, але, гадаю, гірше не буде.

Можна здогадатися, що гірше якраз стало.

Двері ліфта розкрилися і Старий провів Діму в приміщення, яке нагадувало лікарняну палату. На ліжку, підключений до десятка апаратів, у тому числі до апарату штучної вентиляції легень, лежала людина, точніше, тіло, яке було вже мало схоже на людське. Скоцюрблений, зсохлий майже труп.

— Ви мене вирішили старим називати, а хто тоді цей? Мені то ще й шістдесяти нема, а йому скоро сто дев'ять виповниться!

Діма обійшов тіло, що лежало на ліжку.

— Його звати Ахіллес, він грек, у нас він уже понад п'ятдесят років і йому ми зобов'язані майже всім, що у нас є. Ти будеш жити з ним, може бути, завдяки тобі він протягне ще десяток інший.

— Я не думаю, що я можу оживляти трупи!

— Він не труп! Але… та що тут розмовляти — доторкнися до нього. — і Старий вказав на оголені, сухі руки Ахіллеса.

— Щось мені не дуже хочеться, — Діма відсунувся подалі.

— Діма, не захочеш сам, я попрошу і це зроблять силою.

Перше, що побачив Діма, був сам Ахіллес. Той лежав на своєму ліжку, сухий і зморщений, але апаратура була відсутня, а очі були щільно закриті. Діма зрозумів, що в реальності очі Ахіллеса були заклеєні чимось на зразок пластиру, через пергаментний відтінок шкіри він не одразу це помітив, але тут очі були просто щільно закриті, що й не дивно, це тіло вже було напівмертвим. Діма зважився оглянутися і це дорого йому коштувало, він скрикнув.

Кімната була перевернута, Діма вчепився в постіль та в руку напівмертвого діда. По-перше, вона не була схожа на колишню кімнату зовсім. Здавалося, що лікарняна палата розширилася до нескінченних розмірів. Стіни йшли вдалину, втрачаючи земні пропорції, підлога і стеля зникли. Під ногами у Діми був не те пісок, не те дрібний черепашник та йому здавалось, що він зараз впаде в велике, нескінченне, темно-синє, як перевернуте догори небо, яке було під, а не над ним. Але головне — це люди. Люди були скрізь. Вони ходили по небу як по землі, спокійні, оголені та, вдавалось, сліпі. Вони стикались один з одним, змінювали напрямок, де інколи падали з неба на землю чи навпаки, підводились та продовжували рух. Величезний простір тіл, що ворушаться, безмовних, беззвучних. Тільки тертя шкіри і ляпаси тулубів об пісок та дивна порожнеча навколо старика і Діми, наче вони перебували на спеціально зарезервованому для них острівці порожнього простору.

Діма часто бачив речі, що не стосуються реальності, але ніколи ще не потрапляв в інший світ. Всі відвідувачі, на зразок Семена і Федора були частиною звичного земного ландшафту, навіть якщо вони переповнювали приміщення, в якому проявлялися, як це було, наприклад у машині, коли він доторкнувся до Альони, вони обмежувались реальністю: заповнили машину, обліпили її зверху, стояли на узбіччях дороги. Альону оточувало майже два десятки створінь і це, здається, був максимум, який бачив Діма за все своє життя. Коли він перебував поряд з нею, то навіть якщо не торкався, бачив їх, відчував присутність, але ніколи не потрапляв в відокремлений світ. Тут було щось, схоже на інший вимір.

Діма відняв руку від Ахіллеса і знову опинився в лікарняній палаті або тюремній камері?

— Що це?

— Я не знаю, ніхто не знає. Люди, яких ти бачив мертві, це щось на зразок чистилища. Або пекла. Ахіллес був релігійним фанатиком і нам було важко його спіймати. Він сидів у монастирі і вже збирався перебратися на Афон, коли його таки виловили.

— Але навіщо?

— Як навіщо? Ти зовсім тупий?

— Але ж ви не знаєте що з цим робити?

— Чому? Знаємо!

— І що ж?

— Це шлях до вічного життя. До інших світів. Ми вивчаємо його. Ми вбивали людей поряд з ним та бачили, як ті миттєво або з легкою затримкою потрапляли туди, на цей берег.

— Вбивали?

— Так. Вбивали. Що тебе так хвилює? Люди вмирають.

Старик розповідав це з невзворушністю психопата.

— Вбивали вбивць і злочинців, ґвалтівників і інших грішників, з точки зору всіх прийнятих релігій, але також вбивали і хороших людей, на перший погляд. Всі опинялися там. Нікому нема віри.

— Тільки не кажи, що і дітей теж, я не витримаю цього.

Старик промовчав, а потім додав:

— До дітей не доходило, ні, але спостерігали за хворими, які самі відходили. Менше з тим, ти будеш жити з ним. З ним не повинно статися нічого поганого. Я маю зрозуміти, як працює цей світ, як витягувати людей звідти назад, якщо це можливо, а я думаю, це цілком можливо. Вважаю твій Льоша нам теж допоможе.

— Я не хочу, — просто сказав Діма.

— Я не даю тобі вибору. Можу пообіцяти, що якщо будеш співпрацювати, то отримаєш більше свободи, як це сталося зі мною колись.

Діма потягся до Старика, але той поспіхом прибрав руки за спину.

— Якщо задумаєш накинутися на мене, то спатимеш не в м'якому ліжку, а на цвяхах, прикований до стінки, зрозумів?

Помовчавши, Старик продовжив:

— Його очі мають залишатися заклеєними скотчем. Це не обговорюється.

— Та він, здається не в свідомості взагалі, він відкрити їх навіть не може! — вигукнув Діма. — Навіщо так знущатися з людини?

— Ми не знаємо чи може він відкрити очі, і не знаємо… ну та ладно тобі цього теж не треба знати. Просто сиди тут, поширюй свою ауру щастя та безпеки, або як ти це називаєш?

— Ніяк я це не називаю!

— Та вже ми довго тебе вираховували, але ось, варто тобі зв'язатися з цими двома невдахами як раз — і попався!

Старик так клацнув зубами, що Діма відстрибнув, захитався і впав на ліжко Ахіллеса притиснувшись до нього руками.

В мить ока він опинився знову в перевернутому світі мертвих тіл, звуків шарудіння шкіри об шкіру. Не встиг він отямитись, як відчув, що його теж міцно тримають за руку. Діма підвівся над тілом Ахіллеса, той ворушив губами, прислухавшись він зрозумів, що говорить старий грецькою.

— Я не розумію!

— Дай мені відкрити очі! Дай мені відкрити очі і все закінчиться, Макаре, обіцяю! — старик звивався на своєму ліжку і повторював цю фразу на кількох відомих йому мовах.

Діма відчував, як його відтягують силою, відривають від рук Ахіллеса, тягнуть за голову, рвуть на частини. Світ мерців схлюпнувся, як небувало, Діму тягли в дальній кінець кімнати, а потім, він уже був пристебнутий наручниками до короткого ланцюга в іншому кінці палати. Навколо ревла сигналізація, по палаті бігали охоронці, а над Дімою висів той самий чоловік, що з'явився в лісі, він посміхнувся і наказав:

— Спи!

XIV

— Прокинься! Прокинься! Діма! Та я дотягтися до тебе навіть не можу!

Діма відкрив очі і ледь не закричав. З відкритої медичної шафки, на нього дивився Льоша, він шипів і тягся до нього єдиною рукою, напружувався і ніяк не міг дотягтися. Він шльопав по підлозі рукою і шафка почала ледь зсуватися, підкочуючись до Діми, з неї посипалися ліки, щось гепнулось і розбилося, по кімнаті розлилася сморід, від цього Діма прокинувся остаточно.

— Зійди, Сатано!

— Прокинувся! Хвала Всевишньому!

— Нехай сила прибуде з нами!

— Амінь.

Вони втупилися один в одного. Розсміялися.

— Ми стали схожі на Семена та Федіра, ні?

— Схоже на те, почуття гумору та інших істот – наше все.

Відсміявшись вони почали вивчати ситуацію. Льоша застряг у тумбочці щільно, як обрізане фокусником тіло.

— Як тобі це вдалося?

— Подобається? – Льоша зробив ще один стрибок рукою та підтягнувся ближче.

— Вражає!

— Така справа! Вони мене забули в тому кабінеті і ось я сиджу, нудьгую, а потім думаю, якщо я можу відчиняти двері куди завгодно, то яка різниця які двері?

— Сам додумався?

— Сам! Але ти як? Розповідай, що дізнався? Де ми і як вибратися?

Діма кивнув на ліжко Ахіллеса.

— Тут у них якийсь Вій. Звуть Ахіллес, грек, йому сто дев'ять років. Він щось на зразок провідника в світ мертвих людей. Я такого ще не бачив. Якщо доторкнутися до нього, то потрапляєш у світ ходячих мерців. Вони вивчають його вже півстоліття!

— Півстоліття?!

— Так!

— Я стільки не протягну! Вони точно будуть використовувати мене, дивись що я можу!

І Льоша підкотився ще ближче до Діми.

— А пролізти не виходить?

— Ні, плечі широкі.

— А якщо я потягну? — Діма вчепився в Льошу. — Голова пройшла, має пройти і решта!

— Це з котами так, а з людьми головне плечі. — Льоша поборсався та затих.

— Коротше, цей Ахіллес просить, щоб йому відкрили очі. Зараз вони заклеєні скотчем, але якщо він їх відкриє, щось погане станеться.

— Що?

— Ніхто не знає. Вважаю, навіть старий цей психований не знає. Вони вбивали людей, Льошо. Все серйозно. Вбивали людей і лазили по тому світу в їхніх пошуках. Вони хочуть оживляти людей. А я тут щоб нічого дурного не сталося, з Ахіллесом цим.

— Але ж не буде ж він жити вічно?

— Але поки він живе, брате.

Вони замовкли.

— Там в тому кабінеті нема ключа від наручників?

— Я пошукаю, але це було б занадто просто, ні?

— А що Альона?

Льоша повеселішав.

— Це саме цікаве! Вона домовилась зі своїми істотами! Я ж тут для цього! Ти, головне, не лякайся дуже коли це почнеться, гаразд?

— Почнеться що? – встиг спитати Діма, як все це почалось.

XV

Альону зачинили в такій же камері, як і Льошу. Вона багато думала і надумала, що якщо їй нададуть можливість співпрацювати, вона погодиться, а потім зніме про це кіно, або напише книгу. За ті години, що Альона провела в камері, вона склала як мінімум п'ять цілком прагматичних планів чудового життя в будь-якій чи то мафіозній, чи то державній організації, яка збирає під своїм дахом такі аномалії, як вона сама. Вона чекала, щоб за нею прийшли, зробили пропозицію, але ніхто не приходив. Вона кликала Семена і Федора, але й ті ігнорували її. Тоді вона занудьгувала остаточно і почала роздумувати над своєю власною історією. Альона лягла на кам'яну полицю і старалася робити дві речі одночасно: не думати про холод, який пронизував її тіло і згадувати, коли і як проявлялася її здатність. Вона почала з того, що заплющила очі і пробувала відновлювати ті картинки, які їй показав Діма тоді, в машині, а потім ще один раз у лісі.

Її оточували дивні створіння, схожі на казкових гібридів. У машині вмістилися не багато хто, наприклад поряд з нею сиділа жінка з дуже сумним виглядом, у костюмі початку століття, який прекрасно доповнювався слідом від мотузки що зламала їй шию, голова від цього висіла трохи вперед і вбік і жінка то й діло підіймала її руками. Був хлопчик з пробитою груддю, з якої росли якісь гілки, ніби він посадив собі в серце вишневу кісточку. На стелі машини виявилося багато павуків та інших комах, що налякало, напевно найбільше, поки один з найбільших павуків не зробив їй жест лапками, що означав «тихше, не ори» і підморгнув чотирма очима з восьми. На узбіччях дороги стояли, йшли або навіть летіли ще з десяток привидів різного вигляду: ченці в рясах, відьми на мітлах, якісь чоботи без тіла, хвостаті птахи із зубастими дзьобами. Були просто висячі в темряві між деревами обличчя. На вікно машини лягла велика сіра рука з довгими пальцями, тіло явно лежало на даху і не бажало з'являтися.

У лісі видіння стояли навколо неї, але, здавалося, займалися своїми справами, а деякі просто відпочивали.

— Господи, ви ж, напевно, застрягли тут разом зі мною! — Альона звернулася в порожнечу камери. Вона уявила собі всіх або майже всіх тут, розсівшихся навколо, висячих та спершихся на стіни, навіть спробувала підморгнути павукові, уявляючи його десь на стелі. — Чому?

У неї не було відповіді і припущень теж не було.

— Якщо я накажу вам: ідіть! Це допоможе?

У відсіч — тиша.

Альона встала, походила по камері, уявляючи, як істоти шарахаються від її різких рухів, поступаються їй місцем або, навпаки, як вона зачіпає їх руками і вони, безтілесні просто розчиняються, як туман. Вона закрила обличчя і закричала від безсилля, кинулася до стіни і раптом, краєм ока помітила чиюсь присутність. Спочатку їй здалося, що одна зі стін камери стала дзеркальною, адже навпроти неї стояла така ж як вона Альона. Це було саме дзеркало, Альона підійшла ближче до свого відображення, роздивилася обличчя, поторкала волосся, зробила руками пас, другий — відображення повторювало все за нею, але щось заважало, ніби рухи повторювалися з ледь помітним запізненням, або Альона у відображенні виглядала більш суворою. Тоді Альона посміхнулася, щоб не налякати себе вже дуже сильно і пішла на зближення. Вона підходила все ближче і ближче до «дзеркала», коли залишився всього один крок, її погляд упав на дальній кут, в якому був отвір для туалету. По-перше, «відображення» довгу секунду шукало куди ж йому подивитися, щоб скопіювати такий погляд, а по-друге, в кутку не було відображення туалету. Альона завмерла в пів метрі від свого двійника вже було простягнувши до нього руку. «Відображення» теж завмерло, а потім першим простягло до Альони долоню і доторкнулося до її пальців, так як це сталося б у справжньому дзеркальному відображенні, тільки в цьому випадку, «двійник» випередив господаря.

Дотик не був ні холодним, ні зловісним, воно не перетворило Альону на камінь або в жабу, але та все ж таки скрикнула і відскочила. Відображення продовжило стояти. Альона вивчала його. Це була точна копія її самої.

— Ти можеш говорити? — спитала.

Двійниця зробила дивний жест, який можна було б розшифрувати, як: «Можу, але не знаю точно і може бути не хочу. Таке.» Потім вона прислухалась до того, що відбувається за стіною і кивнувши в бік коридору показала жестами «Сюди йдуть» при цьому одна долоня виконувала роль підлоги, а друга, склавши з пальців маленькі ніжки йшла по цій підлозі, а потім показала: «двоє».

— І що нам робити?

Тут вже відбувся цілий спектакль: вказала на свою спину, мовляв, стань за мною, а потім схрестила руки на грудях і закотила очі як мрець.

— Стати за тобою і померти?

Заперечно хитає головою. Робить страшні очі і завмирає на місці.

— Не рухатися і страшно дивитися.

Двійниця просто завмерла і зробила відсутній вираз обличчя.

— Просто не рухатися?

Кивок. Так.

— А що ти будеш робити?

І тоді друга «Альона» посміхнулася, а потім ширше, ще ширше і ще ширше. Її посмішка ставала все більш і більш неприродною, ніби верхня половина голови відкривалася над нижньою, як кришка скриньки, а в прорізі показалися три ряди гострих як бритва зубів, що нагадували гібрид пащі акули і Чеширського кота.

— Ось це так! — вигукнула Альона. Але часу на захоплення не було, двері почали відчинятися, дівчина стрибнула за спину свого двійника і завмерла.

У камеру зайшли двоє чоловіків, вони були одягнені у все ті ж чорні тренувальні костюми без будь-яких знаків, вони схопили двійника Альони за плечі і штовхнули до виходу.

— Пішли!

Двійника здивувало грубе звернення, Альону налякало, вона була в очікуванні, що ж зараз станеться. Двійник, обернувся до неї, показав очима «мовляв, ти бачила, які грубіяни» таким природним, дівочим жестом, ніби вони були не в підземеллі, а на уроці в середній школі та обговорювали вчителя зануду чи хлопця з сусідньої парти. Потім двійниця дала Альоні знак — іди за мною.

Охоронці не помічали Альону зовсім і так вони вчотирьох, нога в ногу, вийшли з камери в коридор. Там, один з охоронців знову пнув дівчину в спину грубо підганяючи і тоді сталося щось дуже швидке: двійник ткнув головою одного, потім другого, при цьому він не розкривав свого страшного рота, не кричав і не кусався, єдине що відрізняло його від реального людського тіла, це легкий слід, який він залишав за собою, коли швидко рухався, ніби все, що відбувалося було знято на плівку з довгою витримкою. При дотику з тілами охоронців «відображення» трохи входило в них, наче розчиняючись, проникаючи в їхні тілесні оболонки. Не минуло і трьох секунд, як обидва тіла чоловіків обм'якли і рухнули на підлогу. Альона залишилася стояти в коридорі, зовсім вільна. Вона підійшла до тіл і схилилася над одним з них.

— Що ти з ними зробила, зробив... — вона обірвалася. Поки вона нахилялася над одним з охоронців, щоб перевірити чи живий він, поки вона підіймала голову, її двійниця на очах перетворювалась на чорний спортивний костюм, який формував голову, рот, очі і навіть волосся. Останнім з'явився ніс, ніби його видавили зсередини.

— Круто! — Альона була в захваті. — Куди зараз?

«Охоронець» знизав плечима.

— Тоді пішли шукати своїх!

XVI

За дверима лікарняної палати щось впало, потім ще щось. Було схоже що падають тіла на підлогу. Такий падіж тривав з хвилину і його звуки наближалися, ще було чутно, що по підлозі тягнуть щось важке, ривками, які могли відповідати крокам. Крок — волочіння, крок — волочіння. То хтось триногий йшов коридором наближаючись до Діми і Льоші, що стирчав з тумби. Потім у двері щось вдарилося. Тиша. Метушня, тиха розмова і ще метушня і услід за цим звук електричного замка. Удар об підлогу, ніби ще одне тіло впало, шипіння:

— Та за що ти його так?

Мовчання у відповідь, і ось, двері в палату повільно відчиняються і в неї входить Старий. Він мовчить, за ногу він тягне тіло, голова якого загорнута в простирадло або хустку. Одягнені і старик, і тіло однаково. Діма дивився на все що відбувається ошелешено, а Льоша отримував багато задоволення!

— Ось так вона і мене знайшла!

— Хто вона?

З-за спини «Старого» вийшла Альона. Сам старий почав втрачати обриси, наблизився до Діми і подивився на нього як з відображення, його ж обличчям.

— Не треба! — Альона доторкнулася до Діминого двійника, той обернувся. — Ти можеш прийняти форму зручну тобі і не страшну нам?

Людське тіло кивнуло, стало рачки, смикнулося і ось, з рук і ніг стали формуватися чорні мохнаті лапи, спина покрилася шерстю, невдовзі й голова струснула з себе людське. Це був величезний чорний пес з довгою шовковистою шерстю і неприродно синіми очима. Діма і Альона зітхнули з полегшенням.

— Говорити ти все так само відмовляєшся, — сумно вивела Альона.

— Гав, — зробив ласку пес.

Льоша заворушився і поліз у тумбочку.

— Що ж, двері відчинені, я скоро буду з вами. — і він зник у глибині шафки.

Альона підійшла до лежачого на підлозі старого, пошукала в кишенях, знайшла ключі і пішла визволяти Діму.

— Дякую, — Діма потис їй руку. — Я не очікував.

— Я теж, — відповіла Альона, і озирнулася. Діма звільнився від наручників і ланцюга, але Альона продовжувала тримати його за руку.

— Зачекай! Дивись! Що це?

— Ахіллес, — відповів Діма, але тут же замовк.

Над тілом Ахіллеса стояли всі Альонині привиди, вони торкали, лизали і порпались на його маленькому напівмертвому тілі.

— Хто це? — спитала Альона, — і чому вони так ним зацікавлені?

— Я не знаю, легше показати.

Він і Альона завмерли перед лежачим Ахіллесом, все ще продовжуючи триматися за руки. Підійти до нього, здавалося не було ніякої можливості через натовп. У двері увійшов Льоша, він тримав у руках купу аркушів списаного паперу.

— Ось, прихопив з собою твої записки! А на що це ви дивитеся?

— Всі Альонині звірята стоять зараз над тілом Ахіллеса, — відповів Діма і простяг руку до Льоші, але той відсунувся.

— Щось я не думаю що я хочу на це милуватися. Вони його їдять?

— Ні, вони в нього заглядають.

— Тоді, може зазирнемо в нього теж? — запропонував Льоша, як і раніше притискаючи до себе папірці.

— А що з цим? — Діма вказав на Старого, який лежав на підлозі. Чорний пес встав. — Ок, ти постережеш, дякую.

Тоді він обернувся до Альони і Льоші і спитав:

— Ви готові?

Всі згідно кивнули.

— Тоді покладіть на нього руки і…

— Не верещите, — хором відповіли Альона і Льоша.

XVII

Світ блимнув і змінився. Всі троє стояли над ліжком Ахіллеса, але цього разу вони не були самі. Крім мертвих тіл, які ходили с обох боків на землі та на небі, з самого Ахіллеса виходили один за одним привиди, яких Льоша бачив вперше, а Діма і Альона ні. З грудей Ахіллеса виповзали комахи різних розмірів, злітали якщо у них були крила або розповзалися. З грудей старика виглядали інші, схожі на людей, і, порушуючи всі закони фізики падали в небо, здобуваючи плоть. Тіло самого Ахіллеса почало звиватися, набиратися щільності і, здавалося сили, він заворушив руками, підняв їх до обличчя, закашлявся. Льошу відірвало від нього, він перевернувся та вилетів у реальний світ. Там, на лікарняному ліжку звивався старий, виривав з рота трубки. На підлозі ж приходив до тями інший старий, він стогнав і корчився. Льоша схопив Ахіллеса за ногу і повернувся до друзів.

— Випливайте, ви маєте це побачити!

Але їм не треба було нічого робити, Ахіллес відкинув усіх від себе і впав з ліжка вже в реальному світі. Він здобував сили на очах, підіймався і відривав пластирі. Відкривши нарешті очі він миттєво закричав і знову їх заплющив, а потім, поповз до лежачого на підлозі тіла старика, приказуючи:

— Макаре? Макаре?

Пес загарчав. Ахіллес обмацував тіло, знайшов голову і тоді знову відкрив на декілька секунд очі, вдивився в обличчя Старика і задоволено закричав:

— Макаре! Нарешті це закінчиться!

Сцена була та ще. Один брезклий, голий і майже мертвий старий міцно заплющившись тримав у руках іншого, котрий приходив до тями і борсався намагаючись звільнитися з обіймів.

— Допоможіть, допоможіть мені! — кричав він і озирався навколо, але всі знали, що бачить він зовсім інший світ.

— Ні, ти не заслуговуєш допомоги! Зараз ти підеш зі мною, — сказав йому Ахіллес. — Я довго чекав цього моменту, це мав бути ти.

— Вибач! Вибач! Я тільки хотів знайти своїх дітей! Тільки хотів знайти своїх дітей! — Кричав Макар.

— Ну ось і пошукаєш! — зареготав Ахіллес і відкрив очі, вставившись у порожнечу.

Пес стрибав, а Альона, Діма і Льоша спостерігали як тіло Ахіллеса почало тремтіти в судомах, розширюватися. Макар кричав і з усіх сил намагався відбитися від цупких рук, що захопили його.

Тоді Альона не витримала і кинулася на допомогу, вона почала відтягати Ахіллеса, але опинившись по той бік теж почала кричати від страху. Діма і Льоша кинулися до неї на допомогу.

Аркуші, які тримав Льоша, розлетілися по кімнаті, злетіли в повітря і раптом завмерли так, ніби час зупинився.

Тіло Ахіллеса перетворювалося на чорну воронку, воно затягувало в себе все, що було в його орбіті, крім Макара. Альона, Льоша і Діма провалювалися всередину, зникаючи по частинах. З воронки в світ неслися потоки піску і бруду, розтікаючись по підлозі і по стінах. Пес гарчав, вагався, а потім, несподівано, в момент, коли останні тіні людей поглинула темрява, вскочив у воронку услід за ними і та схлюпнулася. Реальність та час вмить продовжили свій біг. Аркуші знову падали на покриту брудом підлогу, на плачущого Макара, який шепотів щось про своїх дітей та благав на допомогу. Його очі були щільно стиснені та через них на папір капали сльози, розмивали написані речення, які зникали, здавалось, назавжди:

«Я так довго живу на цьому світі і не зміг знайти пояснень, хіба ви думаєте, що зможете? Удачі! Можу поділитися, її у мене в достатку. Дмитро. Вересень 2001 року.»