Сплетені

Дерева, немов сіамські близнюки, сплелися корінням, утворюючи непролазні хащі. Ліс дихав важкістю та задухою, углибині булькотіли болота.

Поруч вилася дорога, що нагадувала монстра Франкенштейна: покручена, покоцана, в латках — звична річ для такої глуші.

Нею йшла стара жінка. Вона тягнула за собою величенький кошик, важко хекаючи. Піт струмочками стікав її щоками та підборіддям, змочуючи хустку на шиї.

Стара застигнула край дороги, мляво колихаючись.

Її повіки були опущеними, вуста стиснутими, зморшки нагадували сплетене коріння внизу — такі ж загадкові та моторошні, по яких не можна зрозуміти нічого про людину.

Жінка підняла кошик, знову злегка хитнулася під його вагою, а тоді одним різким рухом викинула вміст у ліс.

Кістки заторохтіли по корінню дерев, провалюючись униз.

Старенька напружено роззирнулася, не витираючи навіть поту та не змінюючи постави. Тоді швидко розвернулася та пошкандибала геть.

*

Пахло так, ніби неподалік цвіте болото, в якому сконало декілька кроликів.

Валентина все кривилася і крутила головою, намагаючись зрозуміти, звідки йде цей жахливий запах.

Круки розсілися на деревах, моторошно каркаючи.

Жінка сильніше натягнула бузковий шалик на голову, краєм вуха слухаючи проповідь священика. Той, на диво, все розповідав по пам’яті. Це був кремезний чоловік із великим гачкуватим носом, який робив його схожим на стерв’ятника.

— Нехай померлий спочиває з миром…

Валентина з усіх сил тримала маску суму, але та раз по раз спадала, виказуючи нудьгу. Жінка не знала діда та не мала жодних почуттів до нього. Батько декілька разів згадував про його існування, але “познайомив”, коли той уже відкинув ноги.

Валентина тихенько тішилася, що могила вже склеєна смолою — її точно не змусять цілувати це мертве тіло.

Матір набридливо крутилася поруч, бурмочучи:

— Це не нормально, що труна закрита. Вони щось приховують.

І так по колу.

Валентина стискала до болю зуби, щоб не лаятися. Поки їхали сюди, вона ще плекала надію відновити спілкування з матір’ю. Але зараз пригадувала все те божевілля... Як її водили до всіх можливих ворожок і шаманів, як мати примушувала молитися то одному, то іншому богу. Добре, що через невизначеність щодо релігії, її не запхали в жодну сектантську школу.

— Тут усі витріщаються на нас, — продовжувала шепотіти матір. — Вони щось замислили…

І раптом впилася в неї сухою рукою. Валентину пересмикнуло — було відчуття, що в матері кігті, настільки це болісно відчулося.

Зашурхотіли крила круків, що перелітали з дерева на дерево.

— Я зрозуміла, — важко дихала матір їй у потилицю.

— Вони провели темний ритуал, щоб підняти диявола, а труну заклеїли, щоб ми не побачили, що сталося з тілом!

— Швидше повірю, що там нічого нема, — фиркнула Валентина роздратовано і в наступну ж мить пожалкувала про сказане.

— Так! Справді, як я не подумала!

І почала верзти чергові дурниці про големів і темні сили.

Валентина підняла голову догори. Хмари ліниво крутилися навколо сонця, граючись з ним, немов відгодовані коти з мишею, чекаючи вдалішого часу, щоб проковтнути.

Парасольки вона не взяла.

Нарешті священик завершив промову:

— Попрощайтеся з померлим!

Першим рушив до труни батько.

Він тримався від матері подалі. Дорогою сюди тій примарилися “привиди” край лісу, і вона все вимагала повернутися. Валентина зітхнула — їй вистачило дурі підтримати, бо не хотілося сюди їхати.

Худорляве тіло чоловіка тремтіло. Очі в нього змокріли, і він постійно поправляв надтовсті окуляри. Край недешевого костюма пом’явся, товсті пальці досі намагалися розгладити його, ще більше цим мнучи.

Він поцілував труну, ледь стримуючи сльози.

— Спочивай… батьку.

Наступною пішла Валентина, тримаючи в полі зору матір, яка похмуро зиркала на місцевих. Нахиляючись поцілувати труну, жінка помітила щілинку. Вона вдала, що схиляється перед труною в повазі до померлого, а тоді краєм ока зазирнула всередину. І нічого не побачила.

А тоді розсміялася з себе: її вже так паяє від самотності, що вона готова повірити матері?

— І там є щось усередині? — та відразу запитала Валентину.

Батько осудливо зиркнув на обох.

— Вибач, вибач, у мене нерви розігралися… , — матір знітилася.

Валентина роззирнулася, все більше нудьгуючи. Батько збирався залишитися, розібратися зі спадком, а їй хотілося вже звалити.

Навколо одні старигані, немиті, нечесані. Зараз Валентина почала підозрювати вже їх в цьому смердінні.

Від селища віяло приреченістю. Пару років — і нікого, крім круків, тут не залишиться.

Валентина обернулася назад — і тихо вилаялася.

Матір застигла над труною, прискіпливо оглядаючи.

— Чи можна відкрити, щоб попрощатися з померлим?

Священник збліднув, а бабця зі зморщеним, ніби запечена картопля, обличчям неподалік забурмотіла:

— Свят-свят-свят…

Мати не знітилася, вперто дивлячись на всіх. Батько насупився, а тоді підійшов до неї та взяв за руку.

— Ольго, це така традиція…

— Ми ні разу не бачили тіла — звідки знати, що в труні не лисий пес, а твій батько?

Місцеві стали напруженішими. Валентина стояла та благала всіх відомих їй богів, щоб це швидше завершилося.

— Це похорон мого батька, тому буде так. Ми не відкриватимемо труни. Опускайте! — гарикнув він священику.

Декілька людей вийшли та почали швидко опускати труну, скоса зиркаючи на них.

Валентина зітхнула та озирнулася.

На дереві крук клацав дзьобом, якось надто зацікавлено витріщаючись на неї. І тоді жінка ледь не задихнулася — солодкуватий запах гнилі потрапив їй до носа. Птах повернув голову, ніби насміхаючись. Валентина відвернулася…

А тоді відчула рух позаду. Жінка ледь встигла нахилитися, коли крук пронісся над нею, видаючи страшне каркання. Він чкурнув до труни, і на всій швидкості зачепила крилом одного з чоловіків, що опускали її…

Той похитнувся, не втримавши рівноваги. Ще, як на зло, добряче дмухнув передзимовий вітер.

Бах.

Труна полетіла в яму, а за нею і чоловік.

Усі здригнулися. Валентина ледь стримала нервовий регіт — місцеві і так їх уже певно недолюблюють. Це нагадувало кидання букета, але навпаки… Труна вибрала, кого ховатимуть наступним.

Батько став ще блідішим, хоча здавалося, вже нема куди…

Він по життю був із неймовірно тонкою, хворобливою шкірою, яку мастив купою мазей, а зараз це стало ще помітніше. Мати цілком серйозно прошепотіла:

— Це прокляття. Вони всі помруть один за одним.

— Може, він ще живий, — буркнула роздратовано Валентина і наблизилася до ями, з якого вже витягували постраждалого.

Голова того повиснула на бік, а очі оскляніли.

Хтось почав схлипувати. Стара бабця з покрюченим обличчям знову забурмотіла:

— Свят, свят, свят…

*

— Твої вигадки мені обридли! Нема ніяких привидів!

— А ти не бачиш правди перед носом!

Батьки сварилися всю дорогу назад. Валентина втупилася в телефон, але стрічка новин швидко набридла, а їй ніхто не писав.

Уже сутеніло і доводилося йти обережно. Вулички між хатами нагадували величезних сплячих змій, тому доводилося йти вервечкою посередині.

Цегляні нефарбовані будинки тягнулися по боках. Коли вони пройшли повз сільраду, попереду раптом виринула велика будівля. Червона, як ніс клоуна, з пологим дахом, на якому розсілися круки та чомусь мовчали. Жінка здригнулася, побачивши їх — сцена зі цвинтаря була надто свіжою. А тоді все ж зацікавлено наблизилася.

На будівлі вигравала вогнями старих неонових трубок табличка “Клуб”. Поруч не було жодних афіш чи вивісок. Валентина трохи пройшлася вздовж нього. І тоді запах хлорки перекрив повітря.

Від нього їй запаморочилося в голові, і жінка чимшвидш пошкандибала назад до батьків. Ті й не помітили відсутності доньки — дуже в їх стилі.

*

Будинок дідуся був клоном уже побачених ними, тільки трохи більше прибудов. Зайшовши усередину, матір відразу зачинилася в найближчій кімнатці. Вони залишилися з батьком на самоті.

— Я не думаю, що з дідом щось сталося, — пробурмотіла Валентина, щоб хоч якось розбити тишу. — Ну, тобто він помер. Але інші мешканці села тут ні до чого.

Батько вдячно їй всміхнувся та стиснув рукою за плече. Та... тремтіла? Певно, просто замерзнув. Валентина накрила його руку своєю, зігріваючи.

Вона подивилася йому в очі — і здригнулася. Ті оскляніли та розширилися, ніби чоловік бачив жахіття наяву.

— Тату… — покликала жінка обережно, сіпаючи батька за руку. Той зморгнув і нарешті осмислено подивився перед собою.

— Вибач, я втомився… Там ліворуч є кімнатка.

— Я хочу вже завтра поїхати, — сказала Валентина.

— Поговоримо завтра, — буркнув той і поспішив до матері.

Жінка важко видихнула, але все ж рушила в кімнатку. Може, село за ніч перевтілиться на красуню?

Усередині було одне дерев'яне ліжко і більше нічого.

— Чудово, — буркнула Валентина роздратовано і всілася на нього.

Вона знову витягнула телефон і помітила, що їй прийшло повідомлення. На обличчі жінки засяяла усмішка, але в наступну ж секунду і згасла.

Це було лише завдання від замовника на чергову дурнувату рекламу. Жінка лайнулася і роззирнулася.

Розеток нема?

Вона ще раз моргнула, пересвідчуючись.

— Якщо зі своєї волі затримаюся ще на один день, я офіційно чокнулась, — буркнула Валентина.

Вона витягнула комп’ютер і замислилася.

— На клубі була вивіска, хоча і не яскрава. Може, там вдасться підзарядитися? — пробурмотіла жінка собі під ніс.

*

Сонце освітило кімнату Валентини близько восьмої ранку, але її звісно там уже не було. Жінка з відчайдушною злістю натирала підлогу в вітальні. Батьки звісно ще не прокинулися.

Хоча після пересування столу почувся шалений клекіт крука на даху.

Хоча вона впустила баняк з водою. І не один, не два, а більше десятка разів. І не тільки, коли тягнула його від журавля, а і просто переносячи будинком.

Домивши вікно, Валентина втомлено витріщилася на вулицю. Автівка надворі виглядала так привабливо, але взяти її та покинути батьків вона не могла.

У шлунку вже добряче крутило, а від снеків взятих у дорогу нудило. Можливо, то просто чипси з бардачка були не цьогорічні. Жінка зі зітханням рушила оглядати додаткові приміщення. Біля літньої кухні знайшлися банки з варенням і мішки з крупами, але жодних дров. Валентина продовжила пошуки.

У голову тим часом знову почали лізти думки про смерть. Наприклад, того чолов’яги — яка ж страшна загибель. Останнє, що він бачив перед тим як піти з цього світу, поховання свого односельця. Валентину тіпало від цієї думки. Вона не хотіла б подібної зазнати… Але після цього жінка лише стала сумнішою. Окрім батьків, у неї власне нікого і не було. Може, як повернеться додому, заведе кота чи рибок.

Жінка штовхнула двері в чергову комірчину, досі занурена у свої думки. І декілька хвилин після того, як лампочка засвітилася, просто дивилася перед собою.

А тоді закричала.

Кров. Усюди була кров. Потоки застигнули на стінах, великі калюжі виблискували на підлозі. Стіл, щедро всіяний рубчастими засічками, виблискував багрянцем. Навіть лампу вгорі затуляла пляма.

Валентина впала на коліна. А тоді закрила обличчя руками.

Минала секунда, друга, але нічого не відбувалося. Нарешті вона наважилася прибрати руки від очей. Серце продовжувало шалено битися, але зір усе ж сфокусувався.

Жінка глибоко втягнула повітря носом, а тоді істерично розсміялася.

— Я йобнулася… — прохрипіла вона.

Тоді її погляд раптом наштовхнувся на щось біле в крові на підлозі. Валентина зробила декілька хитливих кроків і підняла це.

Воно було невеликим, меншим за її долоню.

У голові закрутилися думки шаленим потоком.

“Дід був людожером.

Ні, його вбили.

Ні, він був мисливцем.”

Серце знову почало гучніше гупати.

І тоді Валентина зірвалася. Вона просто бігла і бігла вперед, нічого не бачачи перед собою, поки з усієї сили не врізалася в паркан.

Жінка вигнулася аркою вперед, а тоді полетіла назад. Від болю її обличчя перекосилося.

Холодна земля швидко привела її до тями — Валентина підскочила, тремтячи. Можливо, це було і не через холод.

Вона підняла погляд догори…

І зіткнулася з сусідчиним. Та натягнуто їй всміхнулася і помахала.

Жінка теж підняла догори руку в знак вітання.

А тоді знову пополотніла — вона демонструвала на всю вулицю закривавлену кістку.

Усмішка сусідки стала ще ширшою, очі розширилися, здавалося, що вони от-от випадуть.

Валентина розвернулася і кинулася в дім.

Вона звідси валить, зараз.

*

Валентина без стуку влетіла в кімнату батьків.

Там була лише мати. Біля неї стояв комп’ютер, з екрана якого на неї витріщився пухкенький янгол, який здіймав догори стиснуті долоні. Усе його тіло було в татуюваннях.

Жінка відвела погляд. Вона потрохи приходила до свідомості.

— Ти ж збиралася проглянути документи того Бориса…

— Його справа буде більше, ніж через тиждень, — відмахнулася мати, натягуючи вище ковдру на голову. — Щось сталося?

Жінка нарешті на неї обернулася. Її погляд ковзнув донизу на руку Валентини, яка від кістки досі була вся закривавлена.

— А я казала, — раптом мати випалила. — Вони тут усі вбивці. Ти ж чула запах на цвинтарі? Це явно трупи гниють. Але в могилах їх нема. Твій батько ніколи до цього не повертався до села і не мав із ним зв’язку…. Тут із ним щось зробили, але він це забув. Він забув і притягнув нас сюди… Їдь звідси, поки не пізно!

— Нікуди я не поїду! — гаркнула різко Валентина і зробила крок назад. Її обличчя перекосилось.

— Але голоси! Вони шепочуть, що тут усі вбивці!

— Ти повністю здуріла, — виплюнула жінка і вискочила з кімнати.

*

Батько заявив, роздивившись комору:

— Дідусь полюбляв спілкуватися з сусідом неподалік, Ігнатом, який обожнює полювати. Думаю, вони тут розробляли кролика чи вепра… Тобі не варто хвилюватися.

— Так, звісно, — кивнула Валентина, подумки кажучи: “Я звісно не вірю тій дурні, яка несла матір. Хто у здоровому розумі в це повірить?”

А тоді думка знову ковзнула до кістки — може варто все ж подивитися, чи справді вона тваринна?

— Ти знову тягнешся до телефону? — розчаровано протягнув батько. — Може, краще прогуляємося до Ігната? Я впевнений, що він тобі сподобається.

— Так, пішли, — Валентина завагалася, а тоді відклала телефон. Подивитися ж можна буде пізніше.

— Тільки одягайся тепліше, бо раптом старий Ігнат одразу запросить нас піти на полювання з ним!

*

Валентині довелося пошукати у своїй невеликій сумці жилетку і теплішу шаль. Думка декілька разів звертала до кістки. Невеликий розмір справді навіював їй думку, що та належить тварині. І жінка вирішила, що, врешті-решт, це ідіотизм у всьому вбачати моторошне, вона не така як її матір.

Перше, що Валентина помітила, коли вийшла на вулицю, — дерева не росли ні в кого на подвір’ї. Також було неймовірно тихо навколо, ніби всі інші вимерли.

Жінка поспішила до тата, який радісно розмовляв з сусідкою. Валентина опустила очі, відчуваючи легкий сором, що бігала як божевільна сьогодні вранці з тією кісткою. На щастя, сусідка нічим не подала, що бачила це.

— А це, як розумію, Валентинка. Я — Інна, — обійняла її пристаркувата жінка з носом, меншим за намистинку. Валентина поплескала її по плечу, а тоді обережно вислизнула з обіймів.

— Нам треба йти…

— Так, ми збираємося навідати дядька Ігната. Він же добре живе?

— Та, здається, потихеньку… — обережно відповіла жінка.

— Ну, добре, — батько обійняв Валентину за плечі. І вони рушили вуличкою вглиб. Уздовж неї стояли однакові цегляні небілені будиночки. На ділянках виднілися тільки оброблені грядки, жодних дерев чи навіть кущів.

— Мати тут стала ще божевільнішою, — вирвалося з рота Валентини, а тоді вона прикусила язика. — Вибач, ти ж певно її досі кохаєш.

Чоловік знизав плечима.

— Ольга справді поводить себе неадекватно, підозрює всіх навколо у вбивстві мого дідуся… Але Володимира тут усі поважали. У неї просто розігралася уява, перечитала своїх детективів і тепер бачить усюди вбивць.

Валентина кивнула і широко всміхнулася. Можливо, стосунки з батьком не втрачені.

Хата виглядала занедбаною, бруднющі вікна закривали ставні, хоча був ясний день. Батько, попри це, упевнено постукав у двері.

— Дядьку Ігнате, це я, Славко!

Пару секунд нічого не відбувалося. Жінка знову занудьгувала.

Тоді двері відчинилися трохи та з них вигулькнуло дуло рушниці.

Валентина діяла чисто на інстинктах: сама відскочила і ледь встигла відштовхнути батька.

Пах… куля пролетіла повз. Жінка здригнулася, батько, здавалося, зараз взагалі зомліє. А тоді почувся скрипучий, злегка верескливий голос.

— Це ви винні!

Валентина напружилася.

— Це ви її вбили!

Батько збліднув.

— Я… Я не знаю, про що ви…

— Згинь, іроде!

Двері відчинилися ще сильніше — і вони кинулися тікати.

Старий явно був уже підсліпуватим, тому жодна куля до них, на щастя, не долетіла…

*

Коли вони влетіли в дім, мати зацікавлено примружилася, немов кішка, що побачила мишу. Жінка виглядала вже краще: заплела косу, одягнула чисту синю сукню з білими квітами. У руках тримала розгорнуту “Смерть на Нілі”.

— Щось сталося? — вона зацікавлено засовалася на ліжку.

— Ні, нічого… — забурмотів батько.

— Нас намагалися застрелити, — сухо сказала Валентина. Батько на неї обурено витріщився. — І звинувачували у вбивстві.

Обличчя матері переможно засяяло.

— Так, вони всі вбивці, я ж казала, — голос її звучав жорстоко.

Батько розлючено видихнув.

— Старий певно просто показився на старості років. Він і молодшим був буркотливим… І ми нікуди не їдемо!

Валентина відкрила рота і закрила. Вона відвернулася від настирливого погляду матері, не бажаючи підтримувати її божевільні ідеї. Але серце досі шалено билося від страху — не забагато дивного в цьому крихітному селищі?

*

Під вечір значно похолодало. Вони знайшли три ковдри, яких тільки миші ще не гризли. Пічка у будинку дідуся працювала на дровах… І не було навіть тріски. Валентину це дивувало. Невже сусіди покрали?

Мати уткнулася далі в “Смерть на Нілі” та ігнорувала реальність — типова ситуація. Батько на неї образився і не розмовляв тепер.

Валентина самотньо витріщилася в вікно, закутавшись в усі свої речі й ковдру. На телефон навіть не хотіла дивитися: у неї ще цілих два дні на виконання замовлення, а ніхто з так званих "друзів" їй не писав. Урешті решт, сидіння жінці це набридло.

— Я йду за дровами! — крикнула Валентина максимально голосно.

Відповіддю була тиша, абсолютна. Жінка втомлено витріщилася на ноги, ніби могла додатися третя. Тоді встала і почалапала за дровами, сама.

*

Тиша і тіні панували ззовні. Валентина знову рушила серединою дороги. Зараз в очі ще сильніше кидалася відсутність дерев. Людей на вулиці не було, і в жодному з будинків не горіло світло.

Жінка натягнулася сильніше шалик, напружено водячи плечима. Холод з оселі не полишав її і тут.

Ноги самі вивели її до сільської ради. Там, на щастя, сиділа купка стареньких і активно балакали. Помітивши Валентину, вони замовкли й потупили погляди в землю. Усі, окрім однієї. Стара з обличчям картоплею, та сама, що все “святкала” на похороні, витріщилася на неї впритул, звузивши очі.

Валентина відвернулася від неї та звернулася до іншої в рожевій вицвілій хустинці.

— Пані, вибачте, що відволікаю. Ви не знаєте, де можна взяти дрова?

Та невпевнено підняла очі й зиркнула на картоплелику, а тоді слабко пробелькотіла:

— Дроворуб… Ну, він живе на краю селища… ну, навпроти лісу.

Валентина хотіла лаятися. Ліс тягнувся вздовж усього поселення, і хатинка дроворуба відповідно могла знаходитися, де завгодно. Але з мовчання старих карг було зрозуміло, що кращої відповіді вона не почує.

Тому жінка розвернулася і різко рушила в бік лісу. Верхівки дерев вона бачила вже звідси.

Коли ще тільки їхала сюди, вона читала, що це рідкісний гай з дуже густою кореневою системою, і всі дерева приходяться один одному родичами, що є унікальним.

Валентина з ненавистю думала про батька, який знову вирішив, що є вищим за такі банальні турботи як дрова, і про матір, яка вміла грітися однією думкою про вогнище.

Вона не мала блукати селищем, принаймні не сама.

На щастя, за селищем жінка скоро помітила дивакувато витягнуту догори будівлю трохи поодаль від усіх.

Вираз обличчя Валентини став ще кислішим — тут явно жив релігійний фанатик: з кожної цеглини стирчало по декілька гвіздків, з яких звисали почорнілі, іржаві хрести,

двері були обмальовані ними крейдяними.

Раптом сильно дмухнув вітер — і почулося шелестіння лісу неподалік… Це принесло неочікувано задоволення, і жінка всміхнулася. В селі їй шалено не вистачало дерев. І як їм вдається так жити без них?

Двері відчинилися, із них визирнуло обличчя… Страшне, покручене. Голова нагадувала квасолину, губи вивалювалися пухкими варениками, у роті не вистачало зубів. Одне око в чоловіка було затягнуте паволокою. Навколо великого гачкуватого носа ніби вирили яму, що робило його схожим на чудернацького птаха.

Але голос у нього, на диво, був тихим і м’яким…

— Ти янгол? Приїхала нас покарати?

Дівчина заперечно хитнула головою.

— Ні… Я прийшла спитати за дрова. Можна у вас трохи взяти?

— Ти ж не жила до того в селищі? — натомість запитав дивний чоловік.

— Ні…

Тоді він впав на коліна та стиснув її за руки.

— Янголе, порятуй мене… Порятуй усіх нас. Це село загрузло в гріхах, але не всі люди тут злі… Не всі. Благаю, порятуй нас.

Валентина важко зітхнула, не знаючи, що сказати. Чоловік… за голосом навіть юнак, був явно божевільним, але не агресивним.

— Ти не міг би мені дати дров або сокиру?

— Усе для господньої кари! — вигукнув юнак і кинувся всередину. Валентина обережно зазирнула туди.

Тут було чисто, ніде не видно ні павутиння, ні бруду. Біля вікна, викладеного мозаїкою, стояла не надто гарна ікона.

Жінка зачудовано роздивлялася приміщення. На стінах красувалися елементи арок, а вгорі, під самим дахом купол із намальованими янголами. Це колись була церква?

Валентина тільки зараз задумалася, що в селищі вона не помітила звичної будівлі церкви при тому, що є священик… Як атеїстку, її це не надто хвилювало. Але зараз вона замислилася: а що сповідують тут? І чому ця церква була віддана дроворубу? І він же молодий, не старший принаймні за неї, тобто точно не перший її власник.

Раптом погляд дівчини зачепився за підозрілу діру в землі трохи ліворуч. Валентина зробила крок уперед, щоб краще розгледіти.

На невеликому столику біля вікна лежала під ліхтарем стара, пошарпана книга. На ній чомусь не було обкладинки, але з початкових рядків вона здогадалася, що це Біблія. Сторінки мали страшний жовтий колір, ще й подекуди красувалися плями від землі.

Добре, що було вже не світло, бо обличчя жінки значно перекосило від побаченого. Вона б до подібної “книжки” навіть не торкнулася б.

Юнак повернувся з сокирою. Величенькою такою. Валентина завагалася, чи зможе її втримати. Він її вручив, тримаючи двома руками, ніби благословляючи.

— Переможи тут усі гріхи, янголе!

А й справді, благословляючи. Жінка прийняла сокиру, м’яко всміхнувшись. Їй не хотілося засмучувати цього доброго, хоча й божевільного юнака.

— Дякую…

***

Перед лісом пролягала траса. Дорога мала чимало тріщин, тому Валентина йшла обережно, щоб не провалитися. Ліс тут починався по відчуттях надто одразу, з дуже близько розташованих один до одного дерев, міцно переплетених корінням. Жінка потупцяла перед ними, розчарована, що не зможе швидко повернутися додому. Вона обернулася назад і подивилася на небо, яке набувало все глибшого кольору сталі.

І тоді Валентина поправила бузковий шалик і з зітханням ступила на коріння. Воно, на щастя, витримало її вагу.

Гілки в дерев були високі, не дістати, тому вона йшла далі і далі. У лісі стояла повна тиша, не було чути ні птахів, ні навіть шелесту листя. Це видавалося жінці дивним, бо вона могла поклястися, що здалеку чула шурхіт.

Тіні довшали, тому Валентина вирішила швидше обирати, де ж рубати… І тоді помітила крихітне скоцюрблене деревце.

Жінка зрубала його декількома помахами сокири, а тоді зв’язала шаликом в’язку дров. Думками Валентина повернулася до хатинки дроворуба: певно варто було попрохати в того і мотузку.

Але ноги жінки раптом ніби закам'яніли. Вона застигла і тупувато витріщилася перед собою, спиною пробіг неприємний холодок. Валентина ковтнула набіглу слину, перед її очима виникнув образ як той розпинає її на хресті.

Жінка похитала головою і пробурмотіла:

— Це абсурд.

Сонце повністю опустилося. Валентину пересмикнуло, а тоді вона нарешті рвонула вперед. Рукою намацала телефон і ввімкнула ліхтарик. Дерева ніби ще більше зсунулися, кожен крок треба було зважувати, щоб не вперіщитися в стовбур.

І тоді раптом полинув шелест — вітер заколихав гілки?

Валентину знову сіпнуло.

— Ти перетворюєшся на матір, — спробувала вона сама собі зло сказати, але від цього ще сильніше затремтіла.

Чим далі жінка йшла, тим більше шелест переставав бути схожим на вітер, а радше на тихі-тихі голоси… Вона не помітила, як зупинилася та прислухалася.

— Вони її вбили…

— Так, вони її вбили…

— Нещасний Ігнат…

— Вбивці, вбивці…

Валентина кинулася прожогом вперед…

Вона вилетіла кулею на дорогу. Впала, випустивши з рук в’язку. Гілки покотилися дорогою врізнобіч. Телефон гепнувся ліхтариком униз. Стало повністю темно через тіні дерев.

Жінку всю трясло. Вона схлипнула та закрила голову руками.

Мати мала рацію? Чи в них обох галюцинації? Що це все значить?

***

Валентина повернулася додому без дров посеред ночі, вся виснажена та втомлена. Батьки на неї чекали, не лягали спати. Мати відразу кинулася плакати, лаяти її та благати так більше не робити. Тато ж лише пробурмотів щось про те, як це безрозсудно було йти самій.

Валентина нічого не могла з себе витиснути та завалилася спати.

***

Прокинулася жінка пізно, голова гуділа, а в роті пересохло. Вона знайшла на кухні трохи води в кухлі та всю влила в себе. Біль не проходив. Валентина, мляво хитаючись, виповзла назовні. Мати поралася на городі, щось бурмочучи собі під ніс. Батька ніде не було видно…

Вона підняла очі догори та помітила сусідку, яка теж робила щось на грядці… але певно більше витріщалася на них.

— Я сходжу попрошу дров у Інни.

Мати підняла на неї очі та кивнула.

Сусідка ніби й чекала на жінку — миттєво відірвалася від своїх занять.

— Валентинко, як поживаєш?

— Та непогано, але трохи прохолодно стало.

— О, так, ночі холодні.

— А у вас немає випадково дров?

— Є трохи, — відгукнулася Інна та пішла назад.

Валентина зиркнула сумно на залізну гойдалку посеред двору. Інна швидко повернулася.

— У вас багато дітей?

Жінка стала раптом блідішою.

— Так… До речі, мій Маркіян колись товаришував із твоїм батьком.

Валентина ледь промовчала. “Де ж усі діти чи хоча б не старі тоді?” — вона подумала про себе.

— О, так. Вони довго дружили… Ну, поки обидва не закохалися в Улянку, доньку старого Ігната. Дівчина була вона справді ставна, висока, з великими синіми очима. Худорлява надміру, але що поробиш.

Жінка відвернулася і кашлянула.

— А, так, вибач. Тобі певно не надто приємно це чути, — жінка реготнула. — Ну, нічого… До речі, нікого не придивилася в нас у склепі?

Валентина хитнула головою, напружено всміхнувшись.

— Та не повірю… Он, до речі, нашому дроворубу Грицьку всього дев’ятнадцять. Наївний хлопак, але добрий.

У дівчини перед очима миттєво постала ця голова-квасолина, і вона здригнулася.

— Якась ти бліда… іди відпочинь, дорогенька.

Валентина кивнула та поспішно втекла. Уже вдома вона помітила, що всі поліна обмальовані хрестами… Грицько постарався?

Розтопити пічку було приємно, вона прямо пригорнулася до неї. Валентина важко видихнула.

Пригадалися знову “голоси”. Жінка роздратовано покрутила головою.

— Я просто перемерзла, — пробурмотіла вона й обійняла себе руками.

Валентина повернула голову в бік лісу, сама не знаючи для чого. Верхівки знову ворушилися, і на секунду їй навіть здалося, що чує щось.

Жінка зітхнула і пішла до себе знову подрімати, від тепла її розморило.

***

Сон перервало набридливе теленькання. Жінка підняла телефон, збираючись вимкнути всі повідомлення. Катря знову скаржилася на хлопця, а Олег кидав якісь ідіотські фотки з рибалки…

Валентина вже хотіла знову заснути, коли думка неочікувано ковзнула до кістки з тієї комірчини. Їй захотілося нестерпно взнати, кому ж та належала.

Жінка набрала “скелет зайця” і довго втикала на зображення. Та кістка не була схожа на ці.

У руках Валентини знову виникнув тремор, як і вчора вночі, і вона випустила телефон.

Коли жінка схилилася над ним, почувся крик.

Валентина підхопилася та кинулася назовні, стиснувши в руці телефон, ніби він був чарівною зброєю.

Кричала матір.

Та стояла, нервово стискаючи кулаки та зло витріщалася… на батька? Він виглядав дивно: в новенькій сорочці, черевиках, із зализаним назад волоссям, чим став схожим на пацюка.

Валентина наблизилася… а тоді відчула від нього запах жіночих духів, не маминих. Її погляд ковзнув униз, і вона помітила на комірі його сорочки червоний слід. Стало зрозуміло, куди той зникав.

— Гімнюк!

Валентина розмахнулася і вліпила ляпаса — чоловік одразу впав.

— Слабак, вічно хворобливий нікчема! Ми їдемо, сьогодні ж! — закричала Валентина. Її всю трясло.

— Автівка моя… — мляво пробурмотів чоловік.

— Значить підемо пішки!

Мати прикривала обличчя рукою, стримуючи схлипи. Валентина її обійняла за плечі та повела назад у дім.

***

Мати вмовила Валентину не гарячкувати, бо вже темніє, і почекати до ранку. З важким серцем жінка погодилася, хоча їй і хотілося дременути чимшвидше звідси.

Селище відчувалося гнітючим, викликало нервозність. Раз по раз пригадувався моторошний ліс. Щоб трохи розслабитися, Валентина знову дістала телефон і впала на ліжко.

У спину вперлося щось тверде, і жінка засовалася. Урешті решт, вона не витримала і полізла рукою під низ…

Це була та сама кістка.

Валентина поспішно сфоткала її та завантажила в гугл… Він знову зависнув.

Жінка намагалася зупинити думки про привидів, які заважають взнати правду. Це глухе село — логічно, що тут погано з інтернетом.

Запит вантажився чимало часу. Валентина вже почала дрімати, коли на екрані з’явилися фото з написами.

“Під’язикова кістка. Плоску форму має тільки в людини.”

У неї власне була лише її частина.

Спочатку жінка не усвідомила, що це значить. А тоді нажахано підскочила та застигнула посеред кімнати…

Кімната в крові, гроб опускається донизу…

“Вбивці… Вбивці…”

Вони вбили дідуся — це його кістка.

Вітер за вікном завив, почулося каркання круків.

Жінка глибоко втягнула повітря носом і почала поспішно набирати номер поліції. Це давно треба було зробити, але вона, як завжди, повелася на вмовляння батька, який видавався логічнішим за матір… Але цього разу, схоже, права вона.

І коли пішов уже гудок, телефон раптом згаснув. Валентина шалено затарабанила по екрану, поки не усвідомила, що завершилася зарядка.

Телефон випав з руки. Жінка виявила, що починає дрібно тремтіти.

Звідси треба тікати… А тоді написати заяву в поліцію.

Вона закрутилася кімнатою. Навіть ледь не вийшла, щоб розбудити матір, коли зрозуміла, що це безглузда ідея. Зараз глуха ніч, тут нема ліхтарів — вони просто дороги не розберуть і нікуди не доїдуть.

Валентина після цих проговорень подумки спробувала лягти та заснути… Але очі не заплющувалися, а серце стукотіло від страху.

***

— Ми їдемо, — Валентина увірвалася в кімнату матері відразу як прокинулася. — Або йдемо…

Жінка сиділа на ліжку, стискаючи в руках відкриту на початку книгу, ту саму — “Смерть на Нілі”. Помітивши її, мати навіть не ворухнулася, а лише повільно запитала:

— Батько підготував машину?

Валентина обурено подивилася на неї.

— Ти досі за нього тримаєшся?

— Він мій чоловік, і духи цього місця просто захопили його душу... До речі, чому ти врешті-решт вирішила повірити мені?

Валентина зітхнула і витягнула з кишені свою знахідку.

— Це людська кістка. Я знайшла її в тій кімнаті, яка була вся в крові…

Обличчя матері зблідло.

— Я не знаю, що тут коїться, але нам пора їхати, мамо…

— Куди тікати? — раптом у дверній проймі намалювався батько.

— Ти теж із ними заодно?

Валентина рішуче його штовхнула, збиваючи з ніг.

— Пішли, мамо…

***

Валентина впевнено всілася за кермо. Мати поруч, притиснувши речі до себе так, ніби намагалася захиститися ними від світу. Її погляд блукав пустими вуличками й угіддями. Сонце світило мляво крізь хмари.

Машина не заводилася… Валентина вилаялася.

— Підемо пішки, — буркнула собі під ніс.

Вони пройшли селищем без проблем — усі спали. Дорога була, як і завжди, пуста. Страх усередині Валентини потрохи вгамовувався. Вони покинуть це моторошне селище, напишуть заяву в поліцію та повернуться до свого звичного життя. Батька звісно шкода, але що поробиш…

Раптом з боку будинків почувся шурхіт. Валентина обернулася, а тоді помітила стареньку, яка чомусь порпалася біля стіни.

— Пані, вам потрібна допомога?...

А тоді помітила в тієї в руках великий кухонний ніж. Погляд старої кровожерливо зупинився на них.

— Мамо, біжи!

З боку будинків виходило все більше людей із ножами.

Валентина неслася вперед і вперед, боячись обертатися.

Старенькі, на щастя, були повільними та не встигали за ними.

Дерева навколо неочікувано зашелестіли…

— Вбивці…

— Вбивці…

— Ховайтеся…

— Вони вб’ють і вас…

Валентина схлипнула, а тоді ще пришвидшилася. Вона неслася і неслася вперед. Зупинилася тільки після чергового повороту…

— Мамо, нам вдалося!

Валентина обернулася… і зрозуміла, що позаду нікого нема.

Небо вгорі висіло темно сіре, непорушне. Стелилася побита, покручена дорога. Чувся шелест листя і здалеку, немов з глибини, долинало страшне каркання.

Жінка глипнула і зробила крок назад.

Тоді раптом почувся шурхіт із боку дерев.

— Мамо?

Вона обернулася і сахнулася назад.

— Отче…

На дорозі стояв священник. Він похилився вперед і дивився на неї з опущених повік. Вуста того злегка тремтіли, руки колихалися, ніби він їх не контролював.

— Ви знаєте, що проповідуєте в селі вбивць? — зірвалося з рота жінки. Вона поспішно зробила ще крок назад, але на тіло раптом навалилася сильна втома.

— Знаю…

Валентина не встигнула сахнутися, лише голосно скрикнути. Священник опинився прямо перед нею і встромив у серце ніж.

Очі жінки закотилися, вона сіпнулася, а тоді впала.

***

Ліс важко хилитав гіллям, напружено спостерігаючи за старою з кошиком.

Ні, зачекайте, сьогодні вона без кошика.

О, так, вона без нього.

Але вона з вилами.

Високими, гострими, товстими.

Виблискують їхні кінці.

Ліс злиться, ліс боїться. Ліс застерігає…

***

— Ховайтеся… Ховайтеся…

Старі вбивці наближалися, вони дихали в спину Ользі. Жінка ще, як на зло, підвернула ногу. Донька втекла вже далеко вперед, і вона боялася її кликати — нехай хоч Валентина виживе.

Дерева схилялися над нею, все гучніше бурмочучи:

— Вони вас вб’ють… Ховайтеся…

Ольга, хитаючись, зупинилася. Її сили скінчилися… Старий чоловік із гострою залізною палицею був одразу за нею. Жінка спробувала зробити ривок, але запнулася. Гілка шарпнула її за волосся, ніби тягнучи в бік.

— Ховайтеся…

“Духи ж мене захистять, так?”, — подумала жінка і зробила ривок углиб.

Палиця пролетіла позаду неї, штовхаючи в спину.

На щастя, Ольга виявилася достатньо швидкою. Болю не було — значить той старий не дістав її.

Жінка змогла пролізти між деревами всього на метр, не більше, і впала.

Усі звуки, окрім шурхотіння листя, раптом стали приглушеними.

Ольга обернулася та зрозуміла, що за нею не біжить ніхто.

Вона обережно обернулася назад, досі не вірячи, настільки, щоб побачити дорогу… І зрозуміла, що місцеві не можуть увійти в ліс… Але ж дроворуб міг? Духи самі обирають, кого впустити?

Ольга постояла, а тоді пішла далі в ліс. Вона сподівалася, що доньці вдасться втекти, чи вона зрозуміє, що ліс може захистити…

І тут шелест листя став напруженішим, моторошнішим. У завиваннях вітру почулося:

— Вони її вбили…

Всередині Ольги все обірвалося.

***

Жінка просиділа в лісі, поки сонце не зійшло. Вона слухала бурмотіння дерев, відчуваючи все більшу пустку всередині. Ольга завжди знала, що доньчина і її душа з’єднані. А пророчиця ще, коли вона була в десятому класі, розповіла, що Валентина помре… Попри всі її зусилля захистити.

Ольга задумливо подивилася в бік дороги. Там уже нікого не було, усі старі розійшлися. Вона обережно вийшла назовні.

— Станіслав досі живий, — сама для себе неочікувано пробурмотіла жінка. — І про нього не було жодного пророцтва…

Ольга поспішно відмела сцену з коміром її чоловіка в чужій помаді, тут, у ресторані, у парку. Це все злі духи ним заволодівають, Станіслав просто надто слабкий. На щастя, вона, як дружина, може його захистити.

Жінка високо підняла голову і зло подивилася на селище.

— Ти зі мною так легко не впораєшся, дияволе.

І пошкандибала рішуче в селище.

***

Ольга пройшла вільно вуличками. Ніхто її не зачепив, хоча вже старі вийшли порпатися на свої ділянки. Жодних ножів чи вил у їх руках не було. Але водночас було знову неймовірно тихо, навіть без звичного каркання круків.

От нарешті Ольга дійшла до їхньої хати.

І, так, її чоловік сидів там і чекав. У святковому костюмі, навіть із краваткою.

Станіслав піднявся їй назустріч.

— Я одружуюся.

Ольга застигнула, цього вона не очікувала.

— Я її неймовірно кохаю… я її кохав усе своє життя. Тому я подаю на розлучення та одружуюся з нею. Власне церемонію тут можна провести без цього, але потім, коли ми будемо офіційно реєструвати шлюб, то звісно розлучимося…

Запала тиша. Нарешті жінка змогла зібрати себе докупи:

— Коханий, це все духи, вони дурять тобі голову. Їдьмо звідси разом додому, ще не пізно…

— Ти знову за своє! — Станіслав сахнувся від неї з огидою в очах. — Чокнулась вже зовсім!

— Твій зір не здатен цього побачити, але повір мені… Нема тобі на кому одружуватися, тут одні старі. Це тебе духи захопили та хочуть тепер згубити.

— Брехня! Я одружуюся навіть на молодшій за тебе, Уляні, дочці Ігната! Ми з нею ровесники.

— Що ж, ти, виходить, одружуєшся з вбивці своєї доньки, — сухо Ольга сплюнула. — І будеш за це проклятий.

— Остаточно здуріла. Про що я взагалі з тобою балакаю?

— Це все з твого минулого, чи не так? Ти ніколи нічого не розповідав ні про це селища, ні про сім’ю, ні тим більше про Уляну…

— Я не вбивав нікого! І наша донька жива… Валентина просто, просто…

Ольга звузила очі та нависнула над чоловіком.

— І де ж вона?

— Ви ж вирішили тікати… Валентина разом з тобою пішла вранці…

Очі чоловіка забігали.

— То це ти розповів сусідам? Це ти вирішив принести нас у жертву!

— Ти збожеволіла! — сахнувся від неї чоловік. — І, як ти казала, тут немає молодих…

— А як же твоя Уляна?

— Вона б ніколи! Вона сама була…

Очі Ольги розширилися.

— Що вона?...

— Сходи до Ігната, побач її… А мені треба готуватися до весілля.

І він справді втік, залишивши Ольгу саму в будинку. Вона пройшлася, почуваючи себе безглуздо. Підібрала детектив з тумби — забула, коли тікала. Покрутила в руках і поклала назад — навіщо він тепер?

Її погляд бездумно блукав кімнатою, коли очі зачепилися за кістку на землі. І тут Ольгу осяяло:

— Прокльон пов’язаний з Уляною!

***

Хата в кінці вулиці нагадувала великого мертвого жука. Бруднющі вікна та поламана хвіртка натякали, що тут ніхто не живе. Але двері були цілі та міцно зачинені, і Ольга постукала в них.

Спочатку нічого не відбувалося, хвилин так п’ять, а тоді двері відчинилися, та з них висунулося дуло рушниці. Жінка різко подалася вперед, проігнорувавши біль у литці, та відвела дуло рукою вбік.

З пройми на неї витріщилися напружені, глибоко посаджені очі на круглястій, майже лисій голові. Ольга відсунула двері та побачила, що він не зняв пальця з курка, а просто так застигнув.

— Я — Ольга, дружина Станіслава.

— Того виродка? — очі чоловіка стали як рисочки.

— Він сказав, що одружується з вашою дочкою, Уляною…

Обличчя чоловіка спочатку стало розгубленим, а тоді він зайшовся божевільним сміхом.

— Він і тебе залишив на поталу, крихітко.

Ольга розгублено витріщилася на чоловіка.

— Зараз я дещо тобі покажу. Ходімо, люба…

Він зайшов на хвилину в будинок, а повернувся з нього вже з лопатою. І повів її через село.

Вони пройшли повз однакові пусті та неймовірно тихі будинки. Неподалік виднілася сільська рада, навколо якої вже зібралося багатсько народу. Там ходила і фігура в білій сукні.

— Це хіба не ваша донька? О, це привид! Чи голем з вашої доньки! Я так і знала! — Ольга ледь не стрибала від збудження.

— Ходімо далі, я покажу, — тихо буркнув Ігнат, і жінка теж перестала так по-ідіотськи тішитися.

Вони дійшли без перепон і жодних подій аж до кінця села. У цей час до них уже почала долітати музика. Схоже, скоро розпочнеться весілля — в Ольги заболіло серце, та вона лише скрипнула зубами. Ігнат зиркнув на неї співчутливо, але нічого не сказав.

І тут вони вийшли на кладовище… Він повів її до невисокого надгробка в другому ряду.

На могилі було написано:

“Уляна Зозуля”

— От моя донька, — з божевільною усмішкою сказав Ігнат. — Я готовий її навіть викопати та показати труп.

— Як шкода… — пробурмотіла Ольга з ледь стримуваною радістю. — А що з нею сталося?

— Ваш чудовий чоловік, — саркастично почав він, — задурив моїй доньці голову. Він вмовив її тікати з селища разом, а потім дозволив задрати. Сам же втік…. Мені викопувати доньку чи так повірите?

— Копайте! — Ольга вигукнула так голосно, що в наступну мить Ігнат її ледь не прибив лопатою. Але, на щастя, по них не прийшли ті душогуби.

***

Старий старався з усіх сил, але швидко втомився, тому цю справу перебрала на себе Ольга. Вона була впевнена, що могила пуста, а всі кістки в лісі. Від захвату руки в жінки тремтіли. Нарешті їй вірять, що вона права, що вона не божевільна, яка піддалася на маніпуляції ворожок.

Ігнат всівся на лавочці та підгодовував насінням крука, що спустився з дерева. Він був єдиною живою істотою, окрім людей, яких Ольга тут бачила. Жінка задумливо споглядала за цим краєм ока. Крук теж раз по раз на неї зиркав, явно насміхаючись.

Жінка почала активно копати й, врешті-решт, лопата вдарилася у твердь. Вона охайно розчистила труну та гукнула чоловіка, сама лише трохи підіймаючи…

А тоді раптом Ольга відчула божевільний спалах. Це був дивний коктейль радості, злості та болю. Вона з усієї сили простромила декілька разів лопатою кришку — та ні на що всередині та не напоролася. Жінка розсміялася.

Ігната перекосило.

— Що ви робите?!

— Вона пуста.

Очі чоловіка округлилися. Він простягнув руку і прохрипів:

— Дайте її сюди…

Але це було легше сказати, ніж зробити. Ольга поставила труну навскіс і почала штовхати нагору, але це йшло повільно. До неї доєднався й Ігнат.

Жінка не переставала дякувати вищим силам, коли вони все ж її дістали. Ольга завжди знала, що є слабачкою, а старому діду подібне тим більше не під силу.

Далеко відтягнути труну вже не вдалося. Ольга гахнула прямо тут по краях труни, щоб зняти кришку. Усередині звісно нічого не виявилося.

Ігнат збліднув.

— Але як… Я ж бачив труп на власні очі.

Раптом позаду них почулися кроки. Ольга миттєво обернулася, виставляючи перед собою лопату.

Перед ними стояв священик, із таким співчутливим, жалісливим поглядом. Ігнат збліднув і почав хреститися.

— Пробачте, отче, що гріх вчинили, це ми не зі зла…

— Він є частиною цього зла! — викрикнула Ольга. — Він же слідкує за поховальним процесом. Що, ніколи не помічав, що ховають пусті труни? Та він відспівує трупи — точно мав знати, що з ними далі роблять.

Священник раптом усміхнувся.

— Так, ви праві, що я слідкую за порядком товариства.

І тоді з різних боків вийшли люди. Ольга сковтнула… Їх надто багато. Але вищі сили її ж підтримують, так?

Музика здалеку стала гучнішою — здається, то був Моцарт? Так, симфонія номер сорок, Станіслав її обожнював.

І тоді люди побігли. Ольга намагалася відбиватися лопатою. Краєм ока вона бачила, як легко ці старигані повалили Ігната та почали забивати ногами.

Вони її штовхали і штовхали, не здатні дотягнутися, а тоді Ольга усвідомила, що стоїть прямо над ямою…

Вдалий поштовх, але не для неї — і жінка полетіла донизу. Вона намагалася захищатися лопатою, хоча їй це вже й не могло допомогти.

— Закидуйте її землею! — скомандував священник.

На Ольгу спочатку полетіла труна, яку вона зуміла штовхнути лопатою. Та повністю перегородила прохід навскіс, в’їлася в землю. Жінка піднялася на непрямих ногах наскільки могла, сильно схиливши голову.

Ольга кинула відчайдушний погляд угору на Ігната. Той лежав і не ворушився неподалік — схоже, вже мертвий.

Землі на неї сипалося все більше і більше. Скоро стало зовсім нічого не видно за її падінням. Ольга заплющила очі.

Вона затамувала подих, сподіваючись на диво… Але земля її притиснула сильно, і, коли за звуками всі пішли, стало абсолютно тихо…

По щоках жінки потекли сльози. Вона не хотіла помирати.

***

Будинок сільради нагадував старого кота, якого запхали в блискучий костюм. Невеличкі ліхтарики всюди, білі килимкові доріжки простелилися всередині, охайні бантики красувалися на балках. Якщо мати дуже поганий зір, могло здатися, що знаходишся всередині чарівного палацу, а не будки сімдесятих.

Станіслав стояв під білою аркою в нервовому очікуванні. Священник запізнювався, і всі були змушені чекати на нього. Погляд чоловіка блукав обличчями односельців… І чомусь усередині нього зароджувався все більший страх. Чому він хвилюється? Він у своєму рідному селищі, в якому виріс і подорослішав.

Окуляри сповзли чоловіку на ніс, і він нервово їх поправив.

Нарешті двері відчинилися. Священик виглядав чомусь нервовим, швидко пройшов на місце та взяв у руки…

Хіба це Біблія? Станіслав дивився на книгу, яка нагадувала Святе Письмо, але точно ним не була. Чи в нього галюцинації…

Обкладинка явно була не прикріплена до сторінок, з неї стирчали нитки — виглядало, що зшивали вручну. Пожовклі сторінки з землею всередині, в якій ковзали черв’яки. Червоні літери палали.

Чоловік хапнув ротом повітря та відвернувся. Обличчя людей навколо теж почали здаватися ворожішими, кровожерливішими.

— Вони вас вб’ють… Вб’ють…

Шелест, стукіт.

— Уляно!

Хрускіт.

Станіслав виявив, що по його лисині тече піт. Двері розчахнулися, туди ввійшла дівчина з обличчям, закритим білою вуаллю.

Хрускіт.

Бризки крові торкаються рукава. Позаду крики.

Вона поруч. Уляна?

— Чи згодні ви взяти цю жінку за свою дружину?

Він не знає цю жінку. Він не знає, хто стоїть поруч із ним.

— Так, я беру цю жінку за дружину, — вуста говорять самі по собі. Голова ж гудить, розколюється.

Вони йдуть проходом, їх вітають. Сиплють білі пелюстки… чи черв’яків?

Раптом Станіслав згадав, що він уже одружений… Ольга, де вона?

***

Земля тиснула, огортала з усіх боків… але вона могла дихати!

Ольга в якийсь момент усвідомила, що ліворуч залишилася чимала дірка, яка доходила до її плеча. Але зрозуміло, що з часом організм перестане працювати… Так, не швидко, десь через тиждень вона певно помре від нестачі води. По щоках жінки потекли сльози. Можливо, вона помре швидше…

Цікаво: її шукатимуть? Тітка Софія чи хоча б подруги з літклубу? Ольга пригадала, що вони збиралися клуб по “Смерть на Нілі” провести без неї, а по «Таємниця Марі Роже» вже разом.

Жінка роздратовано стиснула вуста.

Вона мала рацію. Труни пусті, місцеві вбивці. Батька її чоловіка вбили. Доньку вбили. Усе це селище прокляли, можливо, навіть самі місцеві. А сам Славко зараз одружиться з незрозуміло ким…

Вона б хотіла побачити його перед кінцем. Їхні стосунки не були найкращими, особливо після від’їзду Валентини, але він усе одно її чоловік. Жінка не вірила, що він міг їй зрадити, це певно на нього наслали якісь чари.

Тоді Ольга раптом почула кроки. Хтось стояв над її “могилою”. Шарпання ніг не припинялося. Жінка спробувала підвестися та витягнути руку в щілину… Чи це означає, що її швидше доб’ють? Чи просто підуть, і вона задихнеться?

Почувся важкий удар — груди стиснуло від важкості… Її відкопують чи закопують ще глибше?!

Тиск згори почав потрохи меншати…

Ольга нервово вдихнула. От і світло з’явилося попереду… Місячне, все ж уже вечір, майже ніч.

І над нею схилилося обличчя-квасолина… Жінка спробувала закричати, але від різкого руху в неї запаморочилося в голові… І вона вимкнулася.

***

Станіслав ішов за Уляною, ніби прив’язаний. Попри відчайдушне бажання втекти, він переставляв ноги. Хата, до якої та його вела, явно була не Ігнатова. Двері відчинилися, жінка ввійшла в темний прохід, який ніби вів по той бік.

Станіслава нарешті охопила паніка. Він спробував тихо відступити та втекти, але під ногами раптом щось клацнуло… І він побачив тіні навколо себе.

Уляна обернулася.

— Чому не заходиш?

— Ти… Ти ж не Уляна, так? — Станіслав сковтнув.

— Про що ти, любий? — всміхнулася дівчина. І тоді чоловік усвідомив, що це її обличчя… але не чорні, жорстокі очі. Ні, вони не належали Уляні. І взагалі обличчя трималося ніби на клеї, от-от відпаде.

— Уляна померла, так?

Очі жінки зло зблиснули. Вона зробила крок до нього, а Станіслав — назад.

— Ти даремно повернувся додому…

Тіні навколо стали чіткішими, а тоді накинулися на нього.

Зірвали одяг та ввіпхнули вглиб темної кімнати. Окуляри впали на підлогу, а за тим почувся страшний тріскіт. Станіслав більше нічого не бачив, хоча кімната освітлювалася слабеньким світлом. Навколо щиколоток і рук обвилася мотузка, прив’язуючи чоловіка до стільця.

Його член від тривоги напнувся. ПсевдоУльяна ж явно прийняла це на свій рахунок і всілася на нього з радістю.

Сльози потекли щоками чоловіка.

— Ніііі…

Та розсміялася вже жорсткіше.

— Дурнику, тобі сподобається… Я впевнена, що та сіра миша ніколи тобі подібного не могла дати.

— Ряту… — рука жінки стиснула його щоки, не даючи сказати і слова. І тоді ПсевдоУляна з усмішкою поволі піднялася на члені чоловіка.

Очі Станіслава округлилися, коли все ж зумів її побачити — зір став, на диво, чітким. Жінка ж почала рухатися на ньому. Її темні очі дивилася на нього з пожадливістю левиці. Він з усіх сил намагався відвернутися і не дивитися — на щастя, хоч сльози затуляли йому очі.

ПсевдоУляна швидко почала стогнати і вигинатися. Вуста Станіслава затремтіли.

Він вибіг із селища лише з її рукою… Усе інше ті нелюди зірвали, і він ще довго чув крики Уляни.

Сильний удар — і він побачив знову її обличчя. Але воно повзло. Все вниз і вниз, поки божевільний тиск охоплював його член. Позаду тієї глевкої маски проступала кістлява червона голова, яка чомусь нагадала йому пачку від соку.

Чоловік шалено засіпався, зумів навіть вирвати голову з цих кістлявих рук. Але жодного слова не зірвалося з його горла — те ніби стиснула невидима тканина.

Обличчя зіслизнуло до кінця — і Станіслав зажмурився, лише щоб не бачити цього страхіття.

А в наступну секунду його скроня ніби вибухнула. Біль був таким гострим, що в чоловіка в очах ще більше потемніло.

Коли ж прояснилося, Станіслав усе ж подивився перед собою — і виявив, що перед ним сидить скелет, обтягнутий тонкою червонястою тканиною, без руки.

Жінка раптом широко всміхнулася та різко підхопилася. А тоді з усієї сили опустилася, засмоктуючи його всередину.

Член вибухнув. Станіслав сидів і ридав.

Вона сиділа на ньому та оскляніло дивилася в небо, яке прозирало крізь погано закладений дах.

Земля під ними була залита кров’ю. Чоловік сіпнувся і спробував її скинути.

— Я… я… ж…дав…. Від-д-дпу…

Та і не поворухнулася. Станіслав крутився, кривлячись. Щоками текли сльози.

Раптом він намацав ногами землю. Мотузки зникли.

Він спробував побігти, попри те, що жінка його не відпускала. Але ноги лише безглуздо ковзали по крові. Раптом скелет охопив його міцніше.

Чоловік заточився і впав. Нажахано витріщився на череп прямо над ним. Той так близько виглядав ще гидкішим — неправильної квадратичної форми, ніби намальований, із наліпленими віями і яскраво червоними вустами.

Їхні очі перетнулися.

І тоді почувся клац… Станіслав спробував ковтнути повітря, але натомість відчув шалений біль у шиї. Чоловік зовсім перестав хоч щось бачити. Він сіпнувся від шаленого болю — раз, другий.

Перед очима пронісся образ високої білявки. “Олена”, — пронеслося в голові Станіслава на краю свідомості.

Почувся страшний хрускіт.

А тоді все раптом зникло.

Він помер.

***

Ольга повільно розплющила очі. Тіло нило, голова гуділа. Вона мляво ворухнула рукою — здається, жива. Раптом почулися кроки. Жінка інтуїтивно втиснулася в ліжко.

— Янголе… — м'який, юний голос пробурмотів від неї збоку. Ольга повернула голову та ледь стрималася від крику. Той чоловік із покрученою головою їй не примарився. Він стояв над нею та щось мимрив, а тоді простягнув склянку з водою.

Жінка сіпнулася, але все ж взяла.

— Це прокляття? — прошепотіла Ольга зовсім тихо, не розраховуючи, що її почують.

— Батьки згрішили… Усі тут грішники, — промимрив юнак і почовгав в інший бік.

“Згрішили… Вони вбивці? З голосу, він одноліток Валентини.” — розмірковувала жінка, повільно озираючись.

Ольга миттєво впізнала, що це церква. Подібні обриси їй досі часом ввижалися вночі: певний час вона вся віддавалася служінню Господу, але смерть песика, Фрідріха, поставила велику крапку. Жінка пересмикнула головою, для себе вона визначала то періодом сліпоти та віри в наївні дива.

Придивившись, Ольга помітила на стелі напис: “Геть церкву! Комунізм наше все.” А за ним ішло ще два — тут щелепа жінки відвисла.

“Бог помер.”

“Створімо нового бога!”

І під цим була ще яма. Вся обтицяна хрестами, але через не менш моторошна. У ній засів морок і ще щось глевке, що повільно ворушилося.

“Це джерело прокляття”, — стукнуло в голову Ольги.

Вона встала і наблизилася впритул, щоб зазирнути вглиб.

Зараз яма вже виглядала нормально, нічого моторошного зблизька в ній не було видно. Ольга взяла кочергу та обережно почала копирсатися в бруді. Юнак був надто зайнятий молитвами, щоб звернути на це увагу — але протилежне насправді жінку теж не зупинило.

З бруду раптом виринув значок із серпом і молотом.

— Дуже неочікувано, — пробурмотіла під ніс жінка з неприхованим сарказмом.

І тут раптом її ноги підкосилися, а обличчя побіліло. Ольга витріщалася тупо перед собою, відчуваючи так, ніби всередині неї вирили яму.

Зі Станіславом щось сталося.

Жінка важко допленталася до ліжка і впала. Тремкий сон миттєво затягнув її у свої обійми.

***

— Зупиніть їх… зупиніть, не дайте цьому статися…

Ольга розплющила очі та здивовано витріщилася на стелю. Вона спочатку вирішила, що шепіт їй мариться, а тоді зрозуміла — це шепочуть дерева.

З вікна над її ліжком якраз виднівся ліс.

Ольга прислухалася.

— Не дайте остаточно сплести… Не дайте… Спиніть їх…

— Як? — хрипко запитала жінка.

Шепіт замовкнув на секунду, а тоді став сильнішим.

— Пустіть нас, пустіть…

— Нііі!

Ольга налякано витріщилася на юнака в протилежному куті кімнати.

— Вони це вже зробили. Ні, ні, ні! Це незворотно!

— Що незворотно? Це прокляття?

Той витріщився на неї з божевіллям у погляді.

— Кров змішалася.

Ольга заплющила очі, долаючи внутрішню паніку. Помирати їй поки все ж не хотілося.

— Зупиніть їх, не дайте цьому статися… Пустіть нас у село…

Жінка глибоко вдихнула.

— Добре, значить впустимо їх у село…

***

Обличчям Ольги час від часу ковзала виснажена усмішка. Вона відразу сказала про прокляття…

А ні чоловік, ні донька їй не вірили.

Ліс важко ворушив кронами в них над головами. Юнак із головою-квасолиною тягнув кошик, намагаючись не відставати. Він від голосів угорі, що ставали все гучнішими, постійно сіпався.

— Я не хотів цього робити… — шепотів він.

А тоді почав нахилятися та підбирати кістки. Ольга теж так зробила. Спочатку внутрішньо здригалася — ті відчувалися гидкими, неприємними. Але потрохи заспокоїлася. Ці духи впокояться, коли вони виконають прохання…

Юнак, коли вони вийшли з лісу, почав викладати кістками дорогу. Ольга і цього разу повторила за ним.

Вони виклали лісу шлях до селища.

***

Селище жило, попри глибоку ніч. Перед сільрадою місцеві влаштували шалені танці. Ольга з лісорубом скрадалися вулицями, коли повз них прошкандибала фігура з вуаллю на голові.

Жінка обережного затягнула кваселоголового під тінь будинку.

Фігура виринула перед натовпом і весело викрикнула:

— Вдалося!

Усі заплескали. До неї вийшов священик і опустився на коліна.

— О, Маріє, благословенне твоє лоно. Не можемо ми вже дочекатися нашого спасителя, того, що прокладає шлях новий.

Тим часом Ольга помітила, що стара бабця з обличчям картоплиною обійшла її та пішла вглиб селища. Їй це здалося підозрілим.

— Насип навколо сільради якомога більше кісток, а я прослідкую за нею, — буркнула жінка квасолеголовому, а тоді пішла за старою.

Ольга трималася на великій відстані від неї, але все ж помітила як стара ввійшла в клуб. Всередині жінки все закалатало, і водночас вона впала в ступор. Її очі прикипіли до крайця місяця вгорі. Той примарою плив крізь хмарки, на диво, світячи сильно, немов прожектор.

Чорна хмара раптом виринула з боку цвинтаря. Вона швидко рухалася, і за пару секунд вже опинилася над хатиною. Тут стало чути ляскання крил і каркання…

— Круки, — прошепотіла жінка.

Тоді двері та вікна хатини розчинилися, і птахи ринули всередину.

***

Гриць щедро розсипав кістки навколо сільради, поволі рухаючись колом. Він дивився трохи вбік, здригаючись від кожного шурхоту. Раптом попереду з’явилася темна фігура.

Юнак завмер, а тоді сумно всміхнувся і наблизився.

Це був священик. Він стояв у яскраво-червоній рясі з напруженим осудливим поглядом, приклеєним до лісу, хоча й нічого не відбувалося.

— Батьку…

Обличчя чоловіка миттєво перекосилося, і він сахнувся від нього. Гриць усміхнувся ширше і чистим, мелодійним голосом виголосив:

— Янголи зійшли на землю та скоро всі спокутують гріхи…

І в цей час почувся скрегіт, хрускіт. Усі в селищі обернулися на звук… Спочатку не зрозумівши, що сталося.

А тоді побачили, що ліс почав рухатися в їхній бік.

— Відплата… Ви заплатите за гріхи…

***

Круки шугали то всередину, то назовні. Ольга стояла розгублена.

Раптом почула скрегіт… Вона обернулася та через декотрий час зрозуміла, що дерева зрушили з місця.

Із хатини вилетіла стара та шалено на неї витріщилася.

— Що ви наробили?

У її кошику лежали кістки, вкриті купою засічок, і два черепи. Вони виблискували в сяйві місяця.

На краю також лежали окуляри, загорнуті в бузковий шалик.

Обличчя Ольги зблідло. Це були речі її доньки та чоловіка…

Погляд метнувся всередину будівлі.

Земля густо вкрита кров’ю. Круки шматували безформну червону купу, скинуту посередині. Один із них підкинув угору світло-сіре око і проковтнув. Інший заковтував кишку, розчепивши крила, щоб не впасти. Чути було шарудіння крил. Пахло залізом і гниллю.

Ольга вдарила стару з усієї сили — і та покотилася землею.

— Ти… — прохрипіла та зло.

Ольга зацідила жінку ногою: один раз, другий. Стара намагалася піднятися, але вона не давала цього, а била і била. Картоплелика хрипіла, хрипіла і, попри весь супротив, гигнула.

Ольга стряхнула гидливо ногу, до якої прилип шмат волосся з кров’ю. Тоді підійшла до кошика та підхопила його.

Погляд впав на окуляри. Жінка на хвилину завагалася, а тоді все ж поклала їх у кишеню разом із шаликом. Який не який, а її чоловік — до поїздки сюди він був цілком нормальним.

***

Священник зло витріщився на сина, але не поворухнувся, у той час, як інші кинулися тікати. Моторошна тінь лісу вже нависла над ними.

— Ти все одно не зможеш піти звідси, ти проклятий, як і всі тут.

— Янголи нарешті спустилися на землю, щоб нас покарати, — щасливо всміхнувся юнак.

— Ти — божевільний, — роздратовано сплюнув чоловік і відвернувся.

— А ти обрав вірити злу…

***

Гілля здіймалося великими хвилями, селище ніби огорнув смерч. Нічого воно не щадило: кришило будинки, роздирало городи. Листя моторошно шелестіло:

— Відплата! Відплата!

І за цим чулося гидке чвакання, хрускіт та шалені крики. Люди тікали, намагалися заховатися, але коріння так їх і погребало. Декілька розумних спробували бігти вздовж дороги, сподіваючись втекти.

Серед них була і Ольга. Очолювала цей спринт Марія, яка підкидала ноги так високо, що здавалося, зараз закине їх собі на шию.

Священник із сином ішли разом позаду. Мовчазні та тихі. Радість на обличчі Гриця вивітрилася, він відчував, що надійшов кінець селищу та його життю в тому числі.

Коріння насувалося. І от воно вже опинилося над ними.

Священник усміхнувся, ніби насолоджуючись тим, як коріння вивернуло його кишки. З краєчка його вуст потекла цівочка крові.

Квасолеголовий тихо шепнув:

— Відплата.

Ольга сіпнула його за руку:

— Біжи!

Попереду них утворилося скупчення з тіл, через які вона кинулася продиратися.

Старці волали, вищали, плакали, хтось навіть почав згадувати слова молитви.

Ольга, попри невисокий зріст, була стійкішою за них та добре працювала ліктем, збиваючи старих, ніби це просто гра в боулінг.

Коріння лізло за ними, простромлюючи та тягнучи вглиб людей. Попереду Ольга нарешті побачила Марію, яка стояла і ридала.

— Хлопче, ми житимемо! — крикнула жінка, викликавши нервовий регіт довкола. Вона шарпнула юнака за руку і виявила, що тримає якогось старця. Той криво всміхнувся, оголивши напівгнилі зуби.

— Дякую за комплімент, любцю…

Ольга гидливо вихопила руку та відступила до тремтячої Марії. Вона шалено озирнулася… Але квасолеголового не було ніде видно. Коріння ж уже розпростерлося перед ними, відкидаючи та простромлюючи останніх старців.

Залишилися лише вони вдвох.

Корінь ковзнув до Марії. Він проштрикнув живіт, який жінка намагалася з усіх сил закрити руками. Тіло вигнулося, немов із неї виходили демони. Марія заверещала, а потім замовкла.

Ольга заплющила очі, розуміючи, що не готова бачити, як її пронизує це коріння.

Але нічого не відбувалося.

Минула хвилина.

Друга.

Тоді Ольга ризикнула розплющити очі…і зрозуміла, що стоїть на початку сплетеного лісу.

Жінка зробила декілька кроків убік. Тут чувся шелест листя, неподалік пробіг кролик. Згори ухнув лісовий голуб зі свого гнізда.

Ольга стиснула в кишені шалик і окуляри. Вуста її викривилися. Вона втягнула повітря носом, і тоді її щоками потекли сльози.

— Я… жива.