Чіпований Бойлер
Загалом, я хороший хлопець. Принаймні, всі мені так кажуть. Я — той самий чоловік, з яким вітаються геть усі сусіди, котрого покличуть замінити лампочку, відкоркувати пляшку непіддатливого вина або навіть вигуляти собачку літньої пані, якій саме сьогодні стало зле. Я — той, кому посміхаються дівчата в черзі за кавою, навіть тоді, коли я стою там разом із дружиною. Я працюю в престижній компанії на гарній посаді, регулярно відвідую всіх лікарів та ходжу в спортзал. Навіть інколи ходжу до психолога. Ніколи ніхто навіть не підозрював, що я можу бодай накричати на людину, — отакий я лапочка.
Вперше я вбив людину, коли мені було 13 років.
В дитинстві кожного літа батьки відправляли мене в дитячий табір. Офіційно — для оздоровлення, по факту — щоб не плутався під ногами. Я завжди був трохи відлюдькуватим, за друзів із самого раннього віку мені правили книги. Але щоб зовні не здаватися зовсім відірваним, я навчився імітувати щось на кшталт соціальної взаємодії. В одній із таких поїздок у мене з'явився приятель. Не пам'ятаю вже, звісно, що нас звело, він був старший за мене на три роки, але разом було дійсно цікаво. Він корчив із себе справжнього сатаніста, хотів видаватися впливовим чуваком. Мені запам'яталося, як він розповідав, що на якомусь ритуалі вони з пацанами приносили в жертву чорне кошеня. Розповідав з подробицями, смакуючи кожну деталь знущання. Тоді я зрозумів три речі. Перша — мене цікавив той захват, з яким він про це розповідав, а друга — всі люди гандони. Знущання з безпомічної істоти — це треш. Третє — я ніколи не стану таким.
Та двадцятиденна зміна пролетіла так само швидко, як і всі інші. Ми роз'їхалися по домівках, але з'ясували, що живемо в одному районі не так вже й далеко один від одного. Звісно, за браком знайомих загалом ми продовжили наше спілкування. Зазвичай я приходив до нього, і ми зависали разом з іншими підлітками в його під'їзді, у звичайній шістнадцятиповерхівці.
В часи нашого підліткового віку було дуже модно творити всяку діч, і звісно, в нас було модно сидіти на бильцях сходового прольоту десь на високих поверхах. В один із днів я піднявся на останній поверх і побачив, як він сидів там, сам один. Щось стисло мене всередині, в той момент він здавався таким ламким, таким беззахисним, сумним і самотнім. Я підійшов до нього зі спини і просто штовхнув його. Він, певно, і не встиг зрозуміти, що відбувається. Я знав, що знизу мене не видно, і якби навіть хтось у цей час дивився з вулиці, він би просто побачив, як черговий молодий придурок просто зірвався з балкону. На той час це здавалося мені дивним, але я не відчув абсолютно нічого. Я не був до цього причетним, ну, просто впав чувак. Я спустився по сходах на його поверх та подзвонив у двері його квартири. Відкрила бабуся. Я чемно спитав, чи мій приятель удома, і, почувши, що, певно, десь вештається, вже збирався йти, аж тут з вулиці почулися дуже гучні крики. Звісно, я поспішив разом з бабусею подивитися, що там коїться (всі ж знають, які бабусі цікаві). І от ми виходимо з під’їзду і бачимо перед собою натовп людей, які стоять у шоці. Хтось кричить, хтось викликає швидку, — вже й для бабусі, яка одразу втратила свідомість. Я подивився на гору м’яса та кісток, яка колись була моїм найкращим другом, та кого я обманюю, — моїм єдиним другом. І от тоді я відчув усе в повній мірі: щастя, екстаз, насолоду, можливо, навіть збудження. Звісно, він не був живий, відмітив я з жалем, а шкода. Я би хотів подивитися, як він хрипить, як від больового шоку обертаються його очі, як з рота вихоплюються останні передсмертні хрипи. Натомість бачив тільки, як струменіла кров з роздертих кінцівок і як гарно розбризкався по східцях мозок з його розколотої черепушки. Пахло теж не дуже гарно, бо перед смертю він ще й встиг обхезатись від страху. Хм, цікаво, а що відчуваєш, коли розумієш, що тобі залишилося жити лічені секунди і що ти отак от просто і прикро завершуєш своє життя. Добре, що я стояв трохи осторонь, бо якби мене спитали, чого я стою і так щасливо посміхаюся, я не зміг би нікому це пояснити.
Лише згодом я навчився маскувати свої емоції під загальний рівень прийнятих у суспільстві.
Ти знаєш, певно, цю приказку, що всередині кожної людини живе два вовки: білий та чорний, вони знаходяться в одвічному протистоянні. Перемогу отримує той вовк, якого ти годуєш. Я годував чорненького.
В ті роки ще не було доступу до швидкісного інтернету, для доступу до незліченних об’ємів інформації. Я розумів, що мені просто так не зійде з рук будь-яке вбивство, та й вбивство саме по собі мені було не цікаво. Я вирішив, що мені треба більше інформації, більше знань та умінь. Поки що в моєму розпорядженні була моя багата внутрішня уява. Мій неосяжний світ мрій, який був зі мною з раннього дитинства, бо в ньому мені жилося набагато цікавіше, ніж у реальному світі. Тож я вчився балансувати поміж думок та бажань, які жили між уявою та реальністю, на дуже тонкій грані поштовху, чи радше імпульсу, та самої дії. Я дивився на своїх однокласників, стоячи на уроці «праці», тримаючи в руці викрутку. Межа між бажанням встромити її в око однокласника та самим вчинком іноді була ледь стримуваною. Бувало, я ледь-ледь тримався, бувало, просто думав: «а що, якщо взяти руку вчителя та різко встромити її під працююче лезо електричної пили?» … Я майже наяву бачив, як тоненькі, але міцні зубчики пилки шматують м’яку плоть, як кров фонтаном бризкає на мене, на однокласників, на стіни. Але над обличчям довелося добряче попрацювати, бо мій майже звірячий вишкір важко було трактувати двозначно. Мені було цього мало, я хотів більше страждань, причому реальних, а не вигаданих. Хоч якими б реалістичними вони не здавалися в моїй уяві. Довгий час я задовольнявся самими лише мріями. Але з часом доля підкинула мені ще один чудовий шанс погодувати свого вовка. Це була весна, наприкінці останнього класу школи. На перерві прибіг мій однокласник, жестами показуючи, що нам всім треба йти за ним, бо там такееее. Я одразу відчув, що воно мені треба. Під крики вчительки: «Куди ви, скоро урок!?!?!?» ми вже неслися до будинку біля школи. І знову натовп біля під’їзду — це вже здавалося мені цікавим. Ми трошки розпихали місцевих та побачили — для когось неймовірно жутку, а для мене дуже захопливу та видовищну подію: на металевій опорі парканчику звисав по обидві сторони хлопчина. Удар був такої сили, що йому просто переламало хребет і майже повністю розірвало навпіл. Але він був ще живий! О, це дуже вдалий випадок, якраз саме те, чого я прагнув. Пройшов вже не один десяток років, а я досі згадую його, наче бачив це вчора … На жаль, так, для мене, звісно, — навряд чи він щось відчував з перебитим хребтом. Його кінцівки звисали по боках від тулуба, наче він був усього лишень лялькою, нічого більше. І тільки очі, які були широко відкриті і дивилися кудись угору, повз людей. З вух та куточка рота стікали на долівку цівки крові … він, звісно, страждав, але я був трохи розчарований. Хотілось би більше.
Я думаю, що десь на цьому моменті ти задаєш собі резонне питання, як батьки, вчителі та близькі люди не побачили народження монстра? Тут є дві відповіді. Перша, звісно, — всім на мене було глибоко пофіг. Мати гарувала на трьох роботах, батько безжально бухав. Мої два брати та сестра були старші за мене, я їх ніколи не цікавив. Тихий, закритий хлопчик, постійно в книгах. Неймовірно зручний, неймовірно вихований та «хороший». Ніколи ні з ким не сперечався, ніколи не бився, завжди посміхався, любив вуличних цуциків та літературу. Батьки вважали, коли пам'ятали про мене, що я ідеальна дитина. Вчителі любили, хоч я не був ботаном-задротом, але був, як то кажуть, «хорошистом», ніколи не сперечався, ні у що не встрявав, допомагав у шкільній бібліотеці. Які можуть бути підозри? Я з самого раннього дитинства зрозумів, що чим менше я привертаю до себе увагу оточуючих, тим легше мені загалом живеться. Не можу сказати, що легко тримати вовка «на прив’язі», це вимагає від мене дуже великих зусиль. Але що я можу сказати тобі — це мій шлях, та я його обрав.
***
Після вступу до вишу стало складніше. Я вирішив, що я хочу краще розуміти, як працює тіло людини, тож обрав собі медичну спеціальність. Звісно, я не збирався за нею працювати, це була дуже велика спокуса. Як лікар, ти можеш принести багато болю та страждань пацієнтам, але вони повинні жити, інакше в тебе буде велика статистика смертності. Якщо вони будуть страждати, але одужають — великий шанс того, що вони будуть писати на тебе скарги. Мене не влаштовували ці обидва варіанти. Кілька років задовольнятися розтинами трупів теж не хотілося. Повинні були бути інші варіанти. Тож я вирішив суміщати теорію з практикою. Звісно ж, розділивши їх поміж собою, бо навіщо мені зайві клопоти?
Вранці я старанно вчився, вдень працював, бо вночі «практикувався». Тікати щоночі з гуртожитку чи від батьків було занадто енерговитратно, тож я влаштувався на простий підробіток, який хоч і приносив мені копійки, але давав можливість винаймати самому собі халупу та пояснювати на парах, чого я постійно такий заспаний. Потребу в роботі я пояснював оточуючим «скрутною сімейною ситуацією», і, звісно, мені всі вірили. Я виглядав так, наче гарував денно й нощно. Хоча насправді так часто й було, бо мав мало часу на сон. Я винайняв кімнату в майже глухої бабусечки, яка спала так, що навіть якби я, прийшовши вночі або під ранок, вмикав по всій квартирі світло або грюкав дверима — все одно би не спалився. Але я й до того був обережним. Бабуся мене обожнювала, я допомагав їй з хатніми справами, лагодив що і як міг, та ще й платив гроші. Для сусідів я теж був хорошим хлопчиком. Всім мене було шкода, то мене ще й підгодовували, а я що — я щедра душа, розсипався в компліментах та всім допомагав.
Отож, в мене був час, можливість, алібі і жодного мотиву. Що я хочу тобі сказати: наразі, читаючи книги та дивлячись кіно, ти можеш дізнатися дуже багато інформації, починаючи від речовин, якими можна паралізувати людину, і аж до незліченних способів непомітно позбутися трупа. Безліч варіантів, мегамаркет можливостей. Загалом я непогано гаяв час, тренувався на усіляких безхатьках, благо, їх можна знайти в незліченній кількості. На мій превеликий жаль, на самому початку вони постійно вмирали, але згодом стало набагато цікавіше та набагато простіше. Поки не з’явилася вона, моя майбутня-теперішня дружина.
Не скажу тобі, що це було шалене кохання з першого погляду, я загалом певен, що я не здатен на почуття. Ну, принаймні, на високі. Злість, страх, жадоба, ненависть — оце моє, а всякі там квіточки та цьомчики віддавати комусь іншому. Я стовідсотково НЕ хотів жодних стосунків, адже це все неймовірно ускладнює! Постійно треба брехати, що, куди, як. Дуже виснажливо. Це не повинно було б спрацювати, адже дівчат приваблюють емоційно холодні та віддалені відморозки з проблемами, а я — хороший хлопець, душа компаній (в яких не треба затримуватися). Прорахувався, але де? Найбільшим випробуванням для мене стало її не вбити. Адже, як виявилося, наявність людини довгий час поруч з тобою не приглушує жагу вовка, а навпаки. Я постійно дивився на неї, з ідеальною посмішкою, і бачив, як я беру кухонний тесак для м’яса (звісно, на її кухні, на моїй, зі зрозумілих причин, такого бути не могло) та відрубаю їй кисть. Один чіткий та різкий рух — прямо над кісточкою, трохи навскіс, поміж хребців. Їй-богу, взяв би той тесак, але як потім пояснити ці калюжі крові на кухні, крики, звинувачення, дурка. Я певен, що при потребі я легко зможу косити під неадеквата. Але найгірше сталося під час сексу. Якось вона попросила, щоб я злегка її придушив. Жінки, чого вам спокійно не живеться? Я не думав, що буде настільки важко. Легенько обхопив її шию, це було геть не просто, я довго тренувався з одного поруху ламати шийні хребці, і моя хватка була автоматично залізною. Вона лежала та вигиналася піді мною, злегка стогнучи в такт моїм порухам, від неї просто шалено пахло. Я відчував під пальцями її хребці, шкіра була така ніжна, неймовірно гладенька. В цей час я відчув неймовірну лють і зрозумів, що втрачаю контроль. Довго, звісно, потім вибачався за зіпсований секс за мить до оргазму, пояснював, що насилля мені ненависне навіть у найменшому його прояві. Вона дуже легко мені повірила, адже жах майже скоєного просто відбивався в моїх очах. І усвідомлення того, що я ледь не втратив контроль над ситуацією, чи точніше, усвідомлення, що не я тут все контролюю, лякало мене найбільше за усякий жахастик, бо раніше такого не було! В рази гірше стало, коли в нас народилися діти. Так, загалом у мене їх троє. Вигулюю їх зазвичай разом з собакою. Певно, зі сторони можна просто померти від милоти: батько, собачка та троє діточок. Чи я їх люблю? Ну, отут питання важке навіть для мене самого. Якось, я пам’ятаю, зайшов на кухню, в той час, коли дружина з молодшим сином готувала панкейки чи, можливо, іншу випічку, я побачив відкритий кухонний комбайн, з лезами. Я майже вхопив себе за руку, бо бажання (цікавість): «А що буде, якщо ми візьмемо оцю маленьку пухкеньку ручку і туди, і оп, га?» — Та нічого не буде, в мене все обладнання з дитячими «замками». Ну, да, звісно ж, кохана, це для дітей, та й щоб ти ненароком не поранилася, ти в мене така незграбна бідося. Були моменти, коли я відчував просто «цікаво, а що буде якщо?», а бували й миті бажання, коли я вже «бачив», як я це зробив. Плач, кров'яка, поліція, дурка. Ні, дякую, інстинкт самозбереження ще працює. Але мене ніколи не полишала думка, що станеться, коли я не зможу його контролювати? Що буде зі мною, коли оця чорна вовчара всередині відгодується до такого стану, що зжере мій мозок та повністю захопить контроль. Хто буде поруч, хто постраждає, та що станеться зі мною? Навіть собі не можу пояснити, як у моїй голові уживаються, з однієї сторони, бажання встромити власній дитині ніж в око, а з іншої — панічна атака, коли це маленьке створіння горить високою температурою та, важко дихаючи, сопить на моїх руках. Тоді мене огортає неймовірна паніка, природи якої я не знаю. Чи здатен я на почуття?
***
Звісно, з часом я став не просто «першою скрипкою», я став маестро болю та несподіванки. Один порух — і скальпель в моїй руці легенько перетинає яремну вену дівчини, яка в тісній штовханині вибігає з вагону поїзда. Я в навушниках, я часто використовую цей прийом. Я не слухаю музику, але хочу, щоб перехожі не дивувалися, бува, різкій зміні емоцій на моєму обличчі. Шановні, тут наразі така увертюра! Дівчина вибігає з вагону, я обрав саме її, бо вона помітно поспішала, заливаючи бризками крові всіх навколо. Я неспішно виходжу з людьми на станцію, роблю вигляд, що я нічого не помічаю. Хтось бачить на собі кров та шалено верещить. Люди починають озиратися, штрикаючи один на одного: «Пане, ви в крові!» Шум, гамір, штовханина. Дівчина стікає кров’ю за кілька хвилин, так і не розуміючи, що сталося. Офіційна версія — випадково порізалась невідомим гострим предметом, що стирчав із сумки/кишені когось із пасажирів. Штовханина, давка, всяке буває. І вовки ситі, і вівці … ну, якісь цілі, якісь не дуже.
Якось, гуляючи ввечері парком з собакою, я застав парочку, яка спокійнісінько цілувалась собі на лавці. «Ой, який милий песик, а як звуть, такий гарненький». Звісно, я не виходжу ввечері гуляти з собакою без кількох «помічників» з нервово-паралітичною речовиною, яку майже неможливо відслідкувати судмедексперту. Приємно потім читати в новинах про жахливий випадок на тлі ревнощів. Хлопець відмудохав свою дівчину до смерті, потім, зрозумівши, що він скоїв, повісився на ремені. От навіщо я ходжу в качалку? Хоча я дуже рідко вибираю жертв із зайвою вагою, там важко розрахувати, який прошарок жиру поміж твоїм знаряддям праці та необхідною тобі частиною тіла. Але вішати того хлопця на дерево було важко навіть мені.
Ні-ні, не думай, що в мене завжди все так легко і гладко, бувають і огріхи, та на самому початку їх було вдосталь. Якось стався смішний випадок, я заміряв, через скільки людина помирає від нестачі кисню та дивився на реакцію організму. Знайшов бухого бомжика десь на закинутому будівництві, обмотав йому голову пакетом та сів поруч із секундоміром. Але мужик був настільки налиганий, що його спершу знудило в той пакет і замість того, щоб задихнутися, — він захлинувся власним блювотинням. Я довго сміявся. Звісно, це не вибило мене з колії, я ніколи не засмучуюся, якщо щось йде не за моїм планом, я ж не якийсь там психопат.
А ще був випадок, коли жертва знатно відмудохала мене самого. То був перший і останній, бо я став обережнішим та більш винахідливим. Я часто обираю жертвами жінок та підлітків — з ними легше, бо вони тобі довіряють вже майже з першої секунди зорового контакту. Ну, що я можу зробити, моя усміхнена мармиза завжди викликає в людей довіру. І от одного вечора я йшов на тренування якимись темними єбєнями і побачив дівчину, яка стояла біля відкритої машини у дуже відлюдному місці. Звісно, спитав, чи потрібна допомога, розговорилися, і коли я вже думав був задушити її захватом з-за спини та обхопив за шию, вона одним різким рухом перекинула мене через себе на землю. Це було дуже боляче. Спершу вона навіть вибачилась, мовляв, сама не знає, що це, бо рефлекси такі, армійські. А потім я побачив в її очах розуміння ситуації. Билася вона гарно, але мені таки вдалося зламати їй шийні хребці, приклавши її головою об її ж машину. Довго відсапувався, приводив себе до ладу. Зняв з неї все, що можна було зняти, і з машини теж все витяг, ключі залишив у запаленні. Нехай думають, що це пограбування. Награбоване завжди можна викинути в якусь водойму. На тренуванні, в качалці, в якій завжди панували дуже гучна музика та напівтемрява, я наче ненароком впустив гантелю собі на ногу. Нічого дуже травматичного, але в мене є алібі, чого я шкутильгаю. Прийшовши додому, напустив на себе дуже засмученого виду, на питання дружини, що сталося, вивалив моє заготоване: «На роботі вигорів, суцільна срака, заїбався, ще й ця гиря». Дружина в мене сонечко, сказала, щоб я взяв лікарняний та пиздував кудись в гори на ретрит. Вимкнув телефон та відпочив. Так і зробив. Написавши в соцмережах: «Заробив собі нервовий зрив, їду у гори, а чого досягли ви?». Поїхав у вибрану навмання глухомань та відлежувався цілий тиждень, насолоджуючись книжками та свіжим повітрям. Але урок я засвоїв та по приїзду додому записався на бойові мистецтва. Навіщо? Звісно, знімати стрес та не допускати вигорання!
***
В наступні роки і дотепер я обережний, і я часто годую свого Вовка. Адже з часом він вимагає від мене все більше і більше. Я зрозумів, що головний спонсор народження монстрів у нашому суспільстві — це система безкарності за злочин, яку чомусь всі пафосно називають «Правосуддя». Але здебільшого нікому ні до кого нема діла. Будь то твій сусід, який постійно бухає та систематично прикладається до пляшки та до дружини так, що чує весь під’їзд. Насилля оточує нас з усіх сторін. І майже ніколи не карається. Я це зрозумів після одного випадку. Був я якось у відрядженні в іншому місті. Звісно, я беру з собою моє пухнасте алібі, яке треба вигулювати вранці і ввечері. Благо, наразі вже багато пет-френдлі готелів. Тож на прогулянці в парку ввечері до мене підійшов юнак. Чи скоріше тінь хлопця, бо він сам був якийсь дуже сірий. Відсутній погляд, «сам гуляю, бо так хочу, предки гандони, дядя, дай грошей». На моє зауваження, що я не благодійний фонд, він сказав, що тут не так вже й далеко стоїть одна дуже гарно схована і усамітнена заброшка, і що він може відсмоктати мені за 20 баксів. Ідея мені сподобалась. Ні, фу, я ж не збоченець, я жодного разу не зраджував дружині й думок таких навіть не було. Сподобалась ідея знайти в іншому місці гарний сховок. Та й він сам стане переді мною на коліна, то ж задушити його буде зручно. В погляді юнака я бачив, що для нього це звичайна справа. Тож я придушив його, паралізував та слідкував, як він бився в конвульсіях, коли я знімав з нього шкіру, смужкою за смужкою. Зняті шматки я кидав пацюкам, що сиділи в куточку та дивилися на мене сумними оченятами. Ні, свою собаку я ніколи не годую людськими рештками, ще звикне. Того вечора я гарно відпочив. Хлопчину залишив ще живим, але завбачливо відрізав йому язика та виколов очі, — нащо мені свідки? Місцина була дійсно віддалена від будь-яких стежок та дуже безлюдна. Як виявилося, аж занадто безлюдна. Через кілька років, будучи знову в тому ж місті, я чомусь вирішив навідати цю заброшку. Я не сентиментальна людина, хоча, коли моя донька на святі в школі розповідала віршик, то я плакав. Але то інше. Так от, я прийшов на те місце і побачив кістки цього хлопчини на тому ж самому місці, дуже гарно об’їдені місцевою флорою та фауною. Його навіть ніхто не шукав, бо всім на нього було пофіг. В такому світі ми живемо. Саме тоді я зрозумів — що моєму Вовку можна все.
Тобі може здатися, що жертвами я обираю тільки соціально непридатні верстви населення? Та, звісно ж, ні. Жертвами стають всі, хто опинився не в тому місці та не в той час, і до того ж, здатні довіряти незнайомцям. Були в мене і дівчата, що необачливо сіли в машину до доброго дяді на трасі, і кралечки на пробіжці в парку, яким дуже лестила моя увага, молоді пацани, що тинялися закинутими місцями без відома батьків, домогосподарки та навіть мамусі з немовлятами. Стареньких не було. Не тому, що мені їх шкода. Шкоду котики роблять. Просто на початках була в мене одна бабуся, та коли вона помирала, то дивилася на мене з такою ейфорією та захватом від довгоочікуваної смерті, та з такою вдячністю в очах. Фу. Навіть згадувати бридко.
Навіщо я все це тобі пишу? Я хочу, щоб тобі до всирачки було страшно. Щоб кожного разу, коли ти бачиш на вулиці малознайомого, хорошого та приємного з вигляду хлопчину, твоїм хребтом біг електричний струм, який попереджатиме тебе — це може бути саме він. І звісно, у відповідь тобі я усміхатимуся. Чи зроблю вигляд, що я тебе не помічаю, адже я в навушниках, або зайнятий прогулянкою з собакою, скролю стрічку соціальних мереж у телефоні чи граю з дитиною. Я хочу, щоб тобі страшно було повертатися додому темним провулком, бо саме в цей вечір мені буде нудно, і я просто, гуляючи містом, заверну в перший-ліпший темний провулок та чекатиму там на тебе. Хочу, щоб тебе тіпало від кожного шарудіння на вулиці, щоб тобі перехоплювало дихання, коли хтось стоїть занадто близько до тебе в транспорті чи на вулиці. Хочу, щоб тобі завжди пам’яталося. Я десь поруч. І я вже обираю наступну їжу для мого Вовка.
