Вершники

Ніколи не знаєш, що ховається за дверима, доки не відчиниш їх. Ніколи не знаєш, чи справді мертвий кіт у зачиненій коробці. Іноді краще й не знати, що — або хто — чаїться за стінами. Та людська цікавість ненаситна і нестримна: вона затьмарює розум і притлумлює інстинкти. Цікавість штовхає до необдуманих, імпульсивних, безглуздих вчинків, які врешті стають фатальними помилками. Але ж спершу було так цікаво. Цікаво до свербежу в голові, до дрижаків під шкірою.

Цікавою здається навіть смерть — аби лиш дізнатися, що буде після неї.

 ***

Останні дні листопада видалися воістину осінніми. Вітер пронизував одяг, шпигав шкіру, впивався в кістковий мозок і викручував суглоби. У сутінках нещадність осені до всього живого й теплокровного відчувалась особливо жорстокою. Графітові небеса опускалися так низько, що давили на голови, притискали перехожих до землі, змушуючи горбитись і кутатись у плащі та куртки.

Компанія з чотирьох хлопців, як завжди, сиділа в клубі навколо розведеного на подовбаній підлозі вогнища, упершись підборіддями в коліна. Зрідка хтось підкидав у вогнище дощечки паркету.

Невелике полум'я не зігрівало споглядальників, але його вистачало для підтримання дружніх розмов. За вікнами шум дощу зливався із шелестом плівки у віконних отворах. Окрім хлопаків, у клубі нікого не було.

***

Минуло понад тридцять років відтоді, як цей клуб і містечко, в яке він вріс хоч щось значили для псевдовеликої наддержави. Колись працював завод на повну потужність, ферми повнилися м’ясом і молоком, поля — кукурудзою та ячменем. Сади рясніли яблуками.

Тепер містечко скидалося на ледь живе тіло, в якому відмовили майже всі органи. Завод на околицях бовванів мов скам’янілий велет, подоланий вимерлою цивілізацією. Ферми кишіли лише щурами та здичавілими псами. Дерева в садах струхлявіли, а клуб розтерзали місцеві мешканці.

Він був величезним, майже неосяжним і ховав між своїх цегляних складок необхідні в господарстві скарби. Спершу винесли вікна, разом з рамами. Кожна діра в порожній віконниці тепер походила на беззубий рот персонажа з картини Мунка. Деякі затягували плівкою, інші лишили так. Плівка від часу рвалася і звисала пошматованими клаптями. Проходячи ввечері повз клуб, можна було почути, як вона ляпотить від протягів, зловісно шепочучи старі пісні, якими просякли стіни споруди. І лише коли там лишилися тільки облуплені соціалістичні фрески на стінах, скловата на стелі, розбите піаніно, купи кіноплівок та трухлявих книжок, до клубу дозволили вдертися підліткам.

***

Один із хлопців чхнув та втер рукавом червоного носа. Його кликали Морбас, і на його постійне чхання ніхто вже не звертав уваги.

— Мабуть, завтра зніму колеса з моцика. Час його вкладати на зимівлю, – шморгнувши, прогугнявив Морбас.

 — А що так? Вже не хочеш рисачити в цьому сезоні? — запитав інший хлопак, якого кликали Белум. Крізь щілини очей, що запливли від набряклих гематом, він дивився не на вогнище, а уважно досліджував засохлу кірку на збитих кулаках.

— Я манав, — відповів Морбас. — Диви, як ллє. Завтра земля розкваситься, і я не випхаю моцика з гаража.

Звук постійного хрумкотіння стих, і до розмови приєднався третій – одутлий хлопак, який досі жував чипси.

— Херня. От я свого коня не збираюся кидати на всю зиму. Перші морози вдарять, тоді й вирвуся поганяти, — сказав він самовдоволено.

– Ти б вилку і ресори спершу поміняв, а тоді б уже лижі вострив! — реготнув Морбас і чхнув так, що аж шмаркля з носа вилетіла.

— Ніякі ресори не витримають таку жопу возити, — сухо гигикнув Белум і кинув у Фама шматочком засохлої крові з кісточки кулака.

Фам обурливо засопів і закинув до рота кілька чипсин.

Якийсь час панувала тиша. Найбалакучіший між хлопцями, Белум, не витримуючи її, заговорив до четвертого – найбільш мовчазного.

— Морте, вогонь скоро згасне, треба дощечки.

Слова Белума відірвали Мортема від розглядання чи то котячого, чи то кролячого черепа, який він крутив у руках.

— Чого я? Я завжди ходжу, — заскімлив Мортем.

— Бо ти лошара, — заіржав Фам і миттєво отримав удар в груди від Белума. Від удару Фам беркицьнувся на спину, випустивши з рук пачку з чипсами, і отетеріло вилупився у сховані за гематомами очі Белума.

— Не бикуй, — процідив Белум крізь зуби.

Ображений Фам підняв пачку з чипсами, заховав її за пазуху і поплентався в темряву.

— Фам, ти куди? — кинув йому навздогін Морбас.

— Відлити. І дощок принесу, якщо у вас сраки повідвалювалися сходити.

Нестерпна тиша чорними крилами огорнула трьох друзів. Навіть Морбас перестав чхати. І чим довше вона тривала, тим гнітючішою ставала.

— А пам’ятаєте, як ми минулої зими на стадіоні ганяли? Фама тоді добряче крутонуло на мерзлій траві, — заговорив Морбас не так від бажання пригадати ті події, як від страху перед мовчазним сукном темряви.

— Ага, кермо почало кидати, і він полетів через переднє колесо, — ледь стримуючи сміх, пирснув Белум.

З темної кімнати вчувся голос:

— Взагалі-то мене тоді ледь не накрило моциком. Мало смішного, я міг постраждати.

— Ти від народження постраждалий, нічого б кардинально не змінилося, — відповів Мортем. Жарти мовчазного і похмурого Мортема завжди мали дивний ефект. Говорив він їх із непроникним, серйозним виразом обличчя, та й то не часто і тому навіть не дуже смішні, вони звучали доволі кумедно.

Хлопаки зареготали. Пузо рвав навіть «жертва» приколу. Їхній сміх рикошетив від цегляних стін, луною розносився по клубу і зі сполоханими горобцями виривався в дощові сутінки.

Сміх плавно стих, і друзів знову огорнула тиша.

— Фаме, ну що ти там возишся? У нас згасає, — роздратовано кинув Белум. — Чи тебе підсрачниками підігнати?

— Чуваки, я тут щось знайшов. Тягніть свої кістки сюди, посвітіть.

Хлопаки перезирнулися й пішли в темряву. Підсвічуючи телефоном, Мортем вихопив із темряви схиленого до підлоги Фама. Його одутле тіло відкидало довгувату тінь на вкриту примітивними графіті стіну. Він видлубував з підлоги паркетні дощечки. Трійця підійшла ближче.

— Он, — тицьнув на знахідку Фам.

Інші також схилилися й побачили, що з-під підлоги, яку так уперто розбирав Фам, видніється іржава кришка каналізаційного люка.

— Як думаєте, що там? — втерши рукавом носа, запитав Морбас.

— А що тут думати — якась канашка. Раніше ж тут не по кутках сцяли, а був людський сортир, — відповів Фам.

— Але навіщо замуровувати люк під паркет? — голос Мортема прозвучав якось зловісно.

— Давайте піднімемо кришку, — запропонував Морбас і, не чекаючи відповіді, роззирнувся в пошуках якогось важеля. — Я тут десь бачив шматок труби.

Він знайшов трубу. Всі вчотирьох налягли на важіль, підважили кришку люка і з гуркотом зсунули її вбік. Їхніх носів торкнувся густий, застояний запах затхлої гнилі. Перед підлітками відкрилася справжня чорна діра.

Вона мала космічну, всепоглинаючу чорноту; здавалося, вона втягувала навколишню темряву клубу, розтікаючись по підлозі. Світло від телефонів тремтіло перед мороком, що йшов з-під землі, і ніби втискалося назад у мобільні ліхтарики.

— Цікаво, чи дуже там глибоко? І чи реально там канаха? — від несподіваного голосу Фама хлопці здригнулися.

— Смердить звідти гірше, ніж з відстійника. Треба кинути туди камінець. Тоді стане ясно, яке там дно і чи глибоко, — запропонував Морбас.

— У мене краща ідея, — додав Мортем. — Давайте кинемо туди палаючу дощечку, тоді, може, побачимо дно.

Морбас збігав до згасаючого вогню, підпалив від нього нову паркетну дощечку і повернувся до люка. Вони стояли навколо діри й не могли відірвати погляду від всепоглинаючої чорноти.

І чим дужче хлопці в неї вдивлялися, тим виразніше відчували, що чорнота вдивляється в них.

— Я кидаю, — порушив тишу Морбас і, не дочекавшись заперечень, кинув палаючу дощечку.

Судячи зі глухого звуку удару об поверхню, дно було тверде і без води. Чорнота майже миттєво ковтнула вогонь, лишивши внизу вуглик, що ледь жеврів. Хлопаки перезирнулися. У мовчазній згоді було вирішено: спуск неминучий.

Цікавість.

— Хто полізе першим? — запитав Фам, повільно задкуючи від діри, даючи зрозуміти, що цим добровольцем буде не він.

— Можу я, — із сумнівом у голосі проговорив Мортем, усе ще сподіваючись, що хтось його відмовить.

Але цього не сталося.

— Наберемо паркетних дощечок. Будемо їх підпалювати й кидати попереду себе, щоб хоч якось освітлювати дорогу. Від телефонів користі як з козла молока, — запропонував Белум.

***

Набивши кишені дощечками, хлопці почали спуск. Першим ліз Мортем, за ним Белум, третім Морбас і замикав ланцюг Фам. Металеві східці були вологими і вкритими слизькою пліснявою, через що спускалися хлопці повільно й обережно. Вони дихали важко і швидко. Не бачачи нічого навколо, не уявляючи тісноти простору, вони відчували, як їм закладає вуха, ніби вони опинилися глибоко під водою.

Досягши дна, підлітки вишикувались у колону.

— Не наступіть на дошку під сходами, нехай тліє. По ній знайдемо драбину, — прошепотів Белум.

Сперте й густе повітря важко втягувалось до легень. Жодного коливання, жодного протягу. Белум обійшов Мортема і став у голові колони. Вони поклали один одному руки на плечі. Перший підпалив дощечку й кинув її уперед на пару метрів.

На якусь мить вогонь вихопив з мороку стіни тунелю, і хлопці побачили, що ті вкриті суцільним, жирним шаром сіро-зеленої плісняви. У Фама, який замикав колону, мимоволі відвисла щелепа. Їм усім здалося, що пліснява дихає — ледь помітно перетікає по стінах, набухає і ворушиться. Мортем намагався відмахнутися від тривожних думок, переконуючи себе, що то лише рухома тінь від світла, але думки, мов надокучливі мухи, дзижчали просто в голові.

Компанія рухалась повільно, кидаючи перед собою через кожні вісім кроків підпалену дощечку. Попереду їх зустрічали лише темрява й сморід, а зі звуків було тільки шморгання носом Морбаса.

— Чуваки, якщо через сорок кроків ми нікуди не прийдемо, то доведеться повернутись. У нас закінчуються дощечки, — прошепотів Белум.

У глибині душі він, як і кожен з друзів, хотів, щоб дощечки вже закінчились і вони попрямували назад, але ця клята цікавість штовхала їх уперед.

— Бляха, — вилаявся Фам, а в думках видихнув з полегшенням.

— Нічого. Якщо сьогодні не дійдемо до кінця, то зможемо повернутися завтра, але вже більш підготовленими. Я візьму потужний ліхтар у батька і… — Морбас не встиг закінчити, як чергова дощечка, перш ніж упасти на підлогу, вдарилась об метал.

— Попереду щось є. Або стіна, або двері, — сказав Белум.

Усі дістали свої телефони і почали світити вперед. Група стояла перед темно-зеленими залізними дверима із заокругленими кутами. Такі встановлюють у бункерах і на підводних човнах.

— Як думаєте, що там? — запитав Мортем.

— Я поняття зеленого не маю, — відповів Белум, — але схоже, що їм достогреця років.

Від гурту відділився Фам. Він пірнув рукою за пазуху, видобув звідти пару чипсин, кинув їх до рота і, жуючи, мовив:

— Якщо вони заіржавіли, то ми не зможемо їх відкрити. Треба пиляти, а це важко буде зробити. Болгарку сюди не притягнеш, а пилкою по металу ми їх дрочитимемо до скону.

— Може, там сховані нацистські скарби з Другої світової? — ніби до самого себе звернувся Морбас.

Белум гигикнув, проте його ніхто не підтримав, і він затнувся, обдумавши слова друга. Чому б і ні? Може, не нацистські скарби, але ж за такими дверима і в такому місці ховають точно не оберемок дров на зиму.

— Ну, то що стояти? Давайте хоча б спробуємо їх відкрити, — скомандував Белум.

З рухомих елементів на дверях був помітний лише півметровий важіль. Четвірка взялася за нього і повагом, докладаючи все більших зусиль, потягнула важіль убік і вниз. Важіль піддався, приводячи в рух внутрішні механізми. З пронизливим скреготом незмащеного металу зрушилися внутрішні засуви. Хлопці потягнули двері на себе, і їм в очі вдарило яскраве світло.

***

Усі різко зажмурилися, прикриваючи обличчя долонями.

До світла вони звикали поступово. Коли за кілька хвилин очі повністю призвичаїлися, компанія побачила перед собою занедбану і захаращену різним мотлохом кімнату. Вони, несвідомо тримаючи одне одного за лікті, увійшли до середини. Фам озирнувся на двері. Вони не виглядали так, ніби зараз можуть в одну мить захряснутися, поховавши їх у цій химерній кімнаті назавжди. Вони виглядали важким, монолітним злитком, який зрушити здатні лише якісь гідравлічні механізми. Хлопець дивувався, як їм чотирьом взагалі вдалося їх відчинити.

Інші троє розглядали приміщення. На підлозі валялися камінці й засохлі кавалки чогось, схожого на висохле лайно. Багато розкиданої клоччя й вати. Стіни — суцільний бетон без жодних натяків на шпалери, і лише одна стіна була вибілена крейдою чи вапном. Світло насправді виявилося не таким вже яскравим, як їм здалося спершу. Скоріше навпаки: воно було жовте та тьмяне і соталося з єдиної лампи, вкрученої в кутку кімнати і прикритої решіткою.

З меблів у кімнаті стояв старезний диван і такий самий стіл. Обидва мали жахливий вигляд і викликали лише відразу. По оббивці дивану розходилися великі плями бурого та іржавого кольорів. Підійшовши до столу, Белум побачив розкидані на ньому вирізки з газет та журналів. Деякі — закордонні, дуже старі й пожовклі. Хлопець узяв до рук кілька папірців.

— Зирте, що тут, — погукав він інших і простягнув друзям вирізки.

— Шо за мотлох? — озвався Мортем.

— Тут купа статей про те, як набивати опудала.

— Це таксидермією називається, — вставив Фам.

— Похер. Але їх реально тут багато, — не заспокоювався Белум. — А ще тут вирізки з будовою людського тіла. А ще якісь фотки… Фу! Щоб його... — Белум кинув усе на підлогу й відскочив, наче торкнувся прокаженого.

Хлопці підійшли до друга.

— Що там? — запитав Мортем і підняв пару фотокарток. — Ого, — протягнув він. — Треба бути реальним психом, щоб збирати фотки розітнутих мертвяків.

— Це фото з моргу, але від цього вони не стають приємнішими, — промовив Фам.

— Або не з моргу, — припустив Мортем. — Нас колись водили до анатомічного музею, і там був труп із моргу. Так от, у морзі не так роблять розтин. Там іде надріз по ключицях, а потім від їхнього перетину вниз. А тут людей взагалі незрозуміло як розпанахали. І вони якось дивно виглядають, мов обтягнуті шкірою опудала.

Після цих слів до хлопців прийшло прозріння. Обличчя вмить змінили колір.

***

Єдина лампа в кімнаті кілька разів блимнула, стала ледь жевріти й монотонно гудіти, даючи світла не більше, ніж свічка.

Раптом з отвору десь під стелею вдарив потужний білий промінь і розбився об єдину пофарбовану стіну. На білому тлі почали з’являтися кадри. Спочатку повільно, а потім усе швидше. Десь за стіною почулося тріскотіння плівки в кінопроєкторі. На екрані побігли цифри у зворотному порядку: 3… 2… 1…

Пішли кадри чорно-білого фільму.

Дві постаті в халатах і медичних масках стояли з боків від підвішеної за ноги людини. Людина була повністю гола. Чоловік.

Кадри змінились, і на екрані залишилась одна постать в халаті, зі скальпелем у руках. Постать підійшла до підвішеного чоловіка і без підготовки чи примірянь зробила один впевнений розріз: від паху, через живіт і груди, до самого горла. Підвішене тіло дрібно затремтіло. Білою шкірою заструменіла чорна кров. Тоді підійшла друга особа в такому самому халаті, з високими рукавицями, і застромила руки в черево підвішеного. Різким рухом вирвала нутрощі й кинула в таз, що з’явився під головою жертви.

Вміст шлунка Фама підійнявся небезпечно близько до горла.

— То теля? — придивляючись до зображення, спитав Морбас. Він знав відповідь, знав хибність свого припущення, але чіплявся за крихту надії.

— Людина, — витиснув із себе Мортем.

На екрані гострий, як коса смерті, скальпель пройшовся по зап’ястях рук і сухожиллях стоп. Поруч підкотився металевий стіл, і на нього вклали випатраного чоловіка. Почалося ретельне і кропітке знімання шкіри з пальців. Люди в халатах прискіпливо вивертали шкіру на них, мов панчохи, особливу увагу приділяючи місцям із жилами. Коли основні надрізи і розрізи на тілі були зроблені, дві постаті в халатах знову підвісили тіло за ноги і почали обережними ривками стягувати шкіру до голови. Потім в ділянці шиї, вух, очей і ясен робили акуратні надрізи, щоб відділити шкіру від черепа. Коли на тілі не лишилося ані клаптя шкіри, одна з постатей відділила голову від тіла і піднесла її до камери.

Людина стояла досить близько до об’єктива, просто-таки зазирала в нього. І хлопці побачили довгі вії та підведені очі. Їм у душі зазирала жінка. Зіниці її були неприродної форми — не круглі цятки, а дві безформні плями, як чорнильні ляпки на папері.

Показово на камеру жінка почала вирізати з черепа очні м’язи, очі та язик, демонструючи процес у найдрібніших деталях. Блиск в її очах підкреслював насолоду, яку вона отримувала від цієї «роботи».

На мить екран блимнув, і пішли нові кадри: безголове тіло на операційному столі. Поруч стояла інша людина в халаті і обливала з каністри випатране, безшкіре тіло якоюсь рідиною. Через кілька секунд м’язи на тілі почали втрачати форму, вкрилися піною і, мов желе, що розтануло, почали стікати з кісток.

— Кислота? — хрипко запитав Белум і здригнувся від власного голосу.

Фам зігнувся, і з його рота вдарив натужний струмінь блювоти.

Через кілька хвилин від м’язів тіла на екрані не лишилося жодного сліду. На операційному столі лежав відбілений до блиску скелет.

Процес натягування шкіри на скелет і набивання тіла ватою та клоччям хлопці пам’ятали вже фрагментарно: періодично в них паморочилася голова, і свідомість полишала їх. У позеленілого Мортема вистачило сил, щоб витиснути:

— Забираймося звідси.

***

Ледь долаючи ступор, хлопці посунули до виходу. Дорогою Фам зачепив камінець. Той скочив і полетів у раніше не помічений темний погріб під стіною. На дні камінь глухо впав, наче на подушку. У темній пащі льоху почулося шарудіння. І по залізних сходах пролунав чіткий стукіт підошов об щаблі.

З льоху до хлопців підіймалися.

Морбас, Белум, Мортем і Фам кинулися з кімнати.

Вискочивши в тунель, вони знову потрапили до старої, знайомої чорноти. У повній темряві хлопці налітали один на одного, їх кидало об вологі, слизькі стіни, вони спіткалися, загрібали ногами. І коли очі трохи призвичаїлися до мороку, вони нарешті побачили ледь помітні тліючі маячки від дощок, розкиданих по дорозі. Вуглини стали для них трасувальним світлом. Четвірка побігла вперед, від маячка до маячка.

Дорога до бункера здавалася нескінченною, але зворотний шлях виявився ще довшим. Фам біг останнім. Озирнувшись, він побачив у дверному отворі, на тлі світла з кімнати, людський силует. За мить силует ступив у тунель і розчинився в темряві.

Попереду перестали з’являтися нові тліючі маячки. Хлопці додали швидкості. Гнані побаченим у кімнаті, вони мчали назустріч останньому вогнику, над яким починалася рятівна драбина — нагору, в клуб. Ще ніколи жага потрапити до клубу не була такою нестримною.

Скоро вони опиняться нагорі, вдихнуть свіже осіннє повітря. Вітер, дорога додому і домашній затишок вивітрять зі спогадів диявольську кімнату, фотокартки і фільм, що лишилися за спиною.

Хлопці поглядами вчепилися за останню жевріючу вуглину, намагаючись силою думки притягнути її ближче. Несподівано для всіх маячок затремтів і піднявся, мов надувна куля.

Попереду хтось стояв.

Стояв прямо під драбиною. Хтось підняв останній маячок, і тепер хлопці стрімголов летіли йому (чи їй?) в обійми. Вони набрали занадто велику швидкість, щоб устигнути зупинитись чи зманеврувати. Морбас, який біг першим, на повному ходу врізався у постать під драбиною. Маячок відлетів, ударився об стіну, розлетівся на дрібні іскри і згас. Здавлений стогін хлопця, віддаляючись, стих у темряві.

Другим біг Белум. Він на швидкості стрибнув на драбину і, не тямлячи себе, швидко перебирав ногами та руками, дерся вгору. За ним — Мортем. І тільки тоді, коли Мортем схопився за холодні металеві східці, він зрозумів, що не бачить Фама за собою. Він давно перестав чути тупіт ніг замикаючого, але збагнув це тільки зараз.

Фам залишився в темряві.

Мортем із Белумом поспіхом лізли вгору, назустріч темряві клуба. Та темрява була іншою, більш людяною, рятівною. Друзі незмигно тупилися в сіре коло люка вгорі, боячись кліпнути. І коли до виходу лишалися лічені щаблі, на фоні сірого кола з’явився чорний силует.

— Допоможіть! Витягніть нас звідси! — із надривом у голосі заволав Белум.

Мовчазна постать схилилась над отвором люка.

Після кількох секунд моторошного споглядання силует нахилився, ухопив іржаве кільце і зсунув важку кришку люка на місце, лишаючи підлітків у суцільній чорноті наодинці з невідомим.

***

На яскраво освітленому подіумі стояв чоловік з сивими вусиками й у фракові. Набравши повні груди повітря, він урочисто заговорив:

— Пані та панове, прошу вашої уваги! Наразі я хочу оголосити переможця нашої щорічної виставки воскових фігур. За неймовірну деталізацію людського тіла, за реалістичні емоції, котрі автори зобразили на обличчях персонажів, перемагає експонат пана і пані Думсдей під назвою «Чотири вершники апокаліпсиса. Початок».

Ведучий вказав рукою на чоловіка та жінку. Подружжя вийшло на сцену під оплески і спалахи фотокамер.

Після урочистої промови із залу посипалися запитання:

— Як вам вдається вигравати кілька років поспіль?

— Уся справа у фанатичній відданості нашій справі, — посміхаючись голлівудською посмішкою, коротко відповів чоловік.

— У чому секрет такої реалістичності ваших експонатів? — почулося нове запитання.

Відповіла жінка з загадковим поглядом. Загадка погляду крилася лише в одній дрібній деталі – зіницях форми чорнильних ляпок.

— Ми довго ламали голови, як досягти деталізації, як передати всі емоції на обличчях наших робіт. І дійшли висновку, що немає нічого більш реалістичного і природного, ніж сама реальність і природа.

Доки репортери перезиралися, пара неквапом спустилася зі сцени і розчинилась у натовпі.

Після закінчення церемонії гості ще раз підійшли, щоб помилуватися експонатом-переможцем. У натовпі глядачі перешіптувалися:

«Ти тільки подивись, який реалізм…»

«Кожна пора шкіри і кожна волосина так ретельно пропрацьовані! Таке відчуття, що вони зовсім не з воску…»

«І як точно показані емоції кожного персонажу… Автори справжні майстри».

На круглій платформі були встановлені чотири мотоцикли. На мотоциклах сиділи чотири підлітки. На їхніх обличчях застигли перекошені гримаси жаху та агонії. Кожен із чотирьох персонажів мав свою табличку: «Мор (Morbus)», «Війна (Bellum)», «Голод (Fame)», «Смерть (Mortem)».