Цок. Цок. Цок

1

Наступає осінь. У висотному будинку, що серед жовтого поля стоїть, стіни свердлінням кожен день заходяться. Зранку до вечора щось стукає, гуркотить, ламається. Шматками газоблоків перестінки на стелі сусідські валяться, перфоратори гучним ревом заводяться.

Коли закочується сонце за гору, а розжарене червоне небо в синю ковдру огортається, — здригається востаннє будинок і затихає до ранку.

І знову з першими променями — двері гупають, цвяхи та шурупи з рук робітників падають, тютюновий дим коридори спільні застеляє. Поспішають майстри закінчити ремонт, підганяють їх власники квартир — до зими бажають заселитися.

Тринадцять поверхів по десять вікон на кожному у темряві самотньо височіють. Лишень три вікна на третьому, два вікна на п'ятому та шість вікон на десятому — в години тиші світяться. Мешкають у цих оселях ті, що дому свого не мають. Орендують житло у тих, хто нашвидкуруч стіни пофарбував, шпалери наклеїв і меблі дешеві розставив.

В одній з цих квартир на третьому поверсі живуть чотири жінки. Пов'язала їх доля: кого кров'ю, а кого папірцями та штампами. Бабуня старезна з онучкою рідною — Лелею, що напівсиротою при народженні стала. Мара з донькою Меланією від першого шлюбу — для когось невістка, а для когось мачуха зла.

Знущається мачуха з пасербиці своєї. Життя їй не дає, як дику собаку лає, шматком хліба дорікає. Свекруху свою вона зневажає, слова мовити не дає, синові дзвонити не дозволяє. «Не хвилюйте сина», — каже. Його хворим здоров'ям та складним життям прикривається.

2

— Тато, татусю, не можу я з ними жити. Дозволь до тебе повернутися, — молить Леля у слухавку.

— Ні, доню, не можна до мене. Ти ж знаєш. Потерпи, моя рідна. Мара тебе любить, дозволь їй матір'ю для тебе стати, — обличчя втомлене з екрана до неї говорить.

— Добре, татусю, добре, — Леля промовляє й сльози свої від батька ховає.

Не зізнається вона йому, не розповідає всього, що мачуха з нею виробляє. Не хоче засмучувати його сердешна. Приходить Леля зі школи: квартиру прибирає, домашні завдання за себе й сестру виконує, поки та з хлопцями гуляє. З бабунею своєю до півночі страви для інших готує, бо приймає Мара замовлення на смачну домашню їжу. Розвозить їх по квартирах та офісах, а решту дня — з дивана не встає та очей від телевізора не відриває.

Мачуха кричить, батогом підганяє.

— Хочеш моїм коштом жити? Їжу мою задарма їсти? — питає.

— Але ж татусь гроші надсилає, — Леля себе захищає.

— Мовчи, бо кров'ю тебе умию! — мачуха погрожує й спати лягає.

— Краще чужу роботу робити, ніж мачусі годити, — бабуня промовляє й сльози онуччині витирає.

Леля капусту шинкує, натирає бурячок на салати, доки пальці кісток не покажуть. Вимішує разом з бабунею тісто. Ліплять вони вареники та у велику морозилку ховають. А коли голова на груди від втоми падає, стелить Леля матрац на підлогу й у куточку кухні лягає.

3

Губляться дні: випереджають один одного, заливаються турботами, сумом і роботою. Вітер відносить тепло, хмари скрадають сонце й ллють дощі.

Листопад загортає чорне поле у серпанок. Імла зжирає будівельні майданчики, крани, дороги. Поволі зникають у молоці високі гори, що в скелястих обіймах новий район міста тримають.

Йде Леля зі школи й шляху додому не бачить. Ходить вона колами й знайти будинок не може. Ховається він у щільному тумані.

Вогке мереживо всі звуки в себе поглинає. Гуркіт машин, шум будівництва у ньому губляться. Стелиться білий морок над землею, павутинням над містом розповзається. Труситься Леля: пробирається холодна хмара під комір її куртки, засіює тіло колючими дотиками, лоскоче у шлунку страхом загубленості. Леля дорогою йде, що не закінчується.

— Ой, хто в тумані, хто за туманом, допоможіть, додому мене проведіть! — гукає й руками за плечі себе обіймає.

«Цок. Цок. Цок», — з глухої тиші лунає.

Завмирає Леля й коня очима шукає. Йде вона далі й знову чує: «Цок. Цок. Цок». Йде на звук той, і серце її завмирає, тривожиться.

«Цок. Цок. Цок», — чує поруч із собою. Йде Леля туди, і шпарина світла у тумані проявляється. Бачить вона стіни бетонні й двері скляні попереду — забігає до під'їзду, тремтячими пальцями на кнопку натискає та ліфт викликає.

У теплій квартирі Леля відігрівається, до бабуні головоньку схиляє, про білий морок розповідає. Жаліє її старенька, чаю з варенням наливає, змокле волосся рушником промокає.

— Грійся, дитятко, грійся. Забарилася ти. Замовили нам багато, час братися за роботу, — бабуня промовляє й стіл борошном посипає, вишні морожені цукром притрушує.

На теплій кухні жовта лампа горить. Вода в каструлі булькотить, випаровується. Городина на салат вариться. Тиха музика з колонки грає — журбу в повітрі розвіює.

Леля гострим ножем сиру печінку від плівок і жиру зачищає. Бабуня моркву на торт натирає й цибулю нарізає.

Валиться щось важке поверхом вище на підлогу: металевий дзвін по стелі відбивається, відлунням від кутків розходиться.

Здригається тіло Лелі від страху й несподіванки. Падає холодний ніж із її рук та донизу несеться. Встромляється гостре лезо у дівочу ступню: ріже м'які тканини пальця великого, зрізає шматок нігтя прозорого. Ллється кров на плитку холодну. Криком і плачем Леля заходиться.

Заспокоює її бабуня — у чоло цілує. Спиртом поріз промиває, губами сухими на рану дмухає. Воду наливає, краплі заспокійливі у склянку додає. У кутку кухні бабуня бідолашну укладає та колискову їй співає.

4

Спить Леля в темряві, морочні сни бачить: сміється над нею сестра нерідна, палець їй відрізає й тістом огортає, запікає у духовці й хлопцю своєму на тарілці подає. Тіло Лелі здригається, холодним потом обливається. Серце з грудей виривається.

Нога її у чорноту ночі з матраца звисає. Щось вологе й тепле за палець ступню тримає. Щось шершаве навколо коліна звивається. Не виходить у неї сховати ногу під ковдру — гострі камінці у гомілку впиваються.

Очима Леля у нічну гущу вдивляється — великий кобилячий череп шовком у пітьмі переливається. Бачить, як очниці порожні червоним світлом на неї глядять, як грива срібляста спадає, як поміж оголених зубів нога її затиснута. Лизькає рихлий язик рану на пальці її, кров випиває.

— Відпусти мене й не пий кров мою, — Леля благає. — Замість цього наварю тобі вареників з вишнями та нагодую, — обіцяє.

— Ну що ж, дівко, вари! Сметанку додавай, цукром посипай та мене не обманюй! — кобиляча голова наказує.

Ніхто у будинку не чує, як Леля на кухні возиться: воду гріє, тарілки дістає, дверми холодильника гупає. Ковтає білий морок всі звуки в будинку; в глибоку дрімоту тих, що в ліжках сплять, всмоктує.

Їсть кобиляча голова й прицмокує, язиком довгим вареник за вареником до рота відправляє, сметану злизує й на Лелю поглядає.

— А чого ти хочеш, дівко? — питає.

— Додому, до таточка хочу. Й спокою від сестри своєї, — Леля про сум свій розповідає.

5

Щільна імла знову землю покриває. З'їдає дороги та будівлі білий морок. Блукає в тумані Меланія, мачушина донька. Йде зі школи й дороги знайти не може. Стелиться ґрунтова стежка крізь поле — в'ється зміями, що у вирій восени сповзаються. Меланія шпетить та кляне той туман осоружний, на чім тільки світ стоїть.

«Цок. Цок. Цок», — десь далеко звук підкованих копит розлягається.

— Де ти, кобиляко проклята, скачеш? — Меланія порожнечу молочну питає.

«Цок. Цок. Цок», — ближче до неї відбивається.

— Ану йди-но сюди! Й виведи мене додому, — дівчина велить.

Бачить — світяться яскраво двері під'їзду. Йде вона до них, у квартиру зла повертається. Мерзне Меланія, тремтить — на Лелю кричить, чай робити з пирогами змушує. Сушити її чорне волосся бабуні наказує.

Нажерлась мачушина донька досхочу і в м'яку постіль повалилась.

Прокидається вона тривожною серед темряви. Чує — тишу ночі щось ламає: скребеться як миш, на двері кімнати її навалюється.

— Ох, дівко, дівко, одчини! Голову до себе запроси! — із коридору доноситься.

«Цок. Цок. Цок».

Стеля трясеться, тинькування сиплеться. Білий морок квартирою розтікається. Тіло молодиці дрижаками всіюється, волосся сивиною заливається. Вона з головою ковдрою накривається.

— Ох, дівко, дівко, одчини! — грозить кобилячий голос. — І мене до себе запроси! Як не нагодуєш — залишаться від тебе самі кісточки.

Мовчить Меланія. Кобилячу голову не запрошує, двері не відчиняє, по самі вуха укривається. Тіло її заклякає, а мозок бреше й переконує, що спить вона і сновидіння бачить.

Чатує голова за дверима. Чекає поки проковтне дівку дрімота.

Коли храп спальню наповнює — проникає кобиляча голова у кімнату й біля ліжка зупиняється. Чаїться у темряві. Стоїть й постіль оглядає: ногу чи руку з-під ковдри виглядає. Як тільки-но гола п’ята показується — кобиляча голова її облизує довгим шершавим язиком.

Лизь, лизь, лизь — обсмоктує кобиляча голова тіло дівки до гладеньких біленьких кісточок і ховає у торбинку.

6

Сонце на блакитному небі ранок погожий починає, а квартира на третьому поверсі відчаєм заливається. Мачуха на коліна припадає, стогне та руки собі викручує, за спиною заламує. Лементує, голосить, гукає, під ліжко зазирає, усі кутки оглядає.

Мара поліцію викликає:

— Зникла, зникла, донечка! Телефон її не відповідає. Де вона, ніхто не знає.

Мара за рідною кров'ю побивається, сльозами квартиру окроплює.

Поліціянт кімнату Меланії обходить, Лелю з бабунею розпитує — у блокнот усе записує.

— Повернеться. Не хвилюйтесь. Десь на досвітках гуляє, — офіцер заспокоює.

7

Останні помаранчеві плями на перисті хмари лягають. Чорнота поля підіймається зграєю круків у небо. Ховаються на ніч вони в недобудованих поверхах будинків.

Стелиться від ріки туман: обвиває серпанком будівлі й дороги, втоплює в собі світло машин і ліхтарів, підповзає до тринадцятоповерхівки, заглядає у вікна. Білим полотнищем вдивляється крізь скло у кухню, де бабуня з Лелею крутять голубці та салати шар за шаром у контейнери вкладають.

Додалося роботи в ці дні: Леля замовлення замість мачухи розвозить. До школи не ходить — зранку до ночі на повідомлення відповідає, ліпить-готує, їжу пакує і до дверей доставляє. Падає з велосипеда від безмірної втоми. Забиває коліна — пурпуровими квітами розфарбовує. Здирає м'яку шкіру з долонь своїх.

Вдома мачуха карає — червоними потічками Лелі обличчя зрошує. За зламаний велосипед та зіпсовані страви мачуха б'є качалкою дерев'яною. Пуп'янком на губі дівчини велика рана набухає.

Лежить Леля на матраці надувному в куточку кухні. У неозорій ночі стогне від болю і життя своє молоде оплакує. Сумує за часом, коли утрьох з татусем і бабунею жили. Гудять коліна її від падіння, печуть і чухаються долоні, пульсують вуста кров'ю.

Розсипається у темряві металевий дзвін по стелі, валиться щось велике на підлогу коридору, відлуння дзвінке квартирою розповзається.

«Цок. Цок. Цок», — до кухні наближається.

Чатує кобиляча голова біля матраца. Очницями своїми порожніми зиркає, червоними променями Лелю просвічує. Довгим шершавим язиком долоні її облизує. Корочку, що ледь покрила оголене мʼясо, слиною тягучою розм'якшує й зубами великими обережно згризає. Торкається язиком своїм до губи, що кровʼю сочиться.

— Не пий мою кров, — Леля благає. — Замість цього шпундрою тебе пригощу, — обіцяє.

— Ну що ж, дівко, пригощай! Хліб подавай та сметану додавай! — кобиляча голова наказує.

Їсть кобиляча голова й прицмокує, язиком довгим буряк до рота відправляє, сметану злизує, шматки свинини проковтує й хлібом червоний шпундровий сік вимочує.

На Лелю кобиляча голова поглядає та задоволено промовляє:

— Добре нагодувала ти мене, дівко! За це подарунок для тебе маю. Влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь! Забери там торбинку й діжку дубову.

Леля вклоняється. Лізе у праве вухо й з лівого вилазить.

— Висипай все з торбинки у діжку, — кобиляча голова навчає.

Робить Леля, як голова велить: сиплються на дно діжки кісточки гладенькі.

«Дзвін. Дзвін. Дзвін», — стукають кісточки одна об одну. Кобиляча голова носом дмухає й ґрунтом діжка наповнюється.

— Сховай цю діжку від чужих очей. Поливай щодень і на мене очікуй, — велить кобиляча голова і як під землю провалюється.

8

Три дні після зникнення доньки вила, ридала мачуха. Вино собі зранку до вечора наливала, на Лелю рушником і качалкою дерев'яною замахувалась. Рідне дитя вулицями темними шукала.

На четвертий вечір густа імла попід будинком повзе, полем стелиться, стінами бетонними підіймається, у вікна білим полотнищем вдивляється.

Виходить на балкон мачуха хитаючись: цигарку запалює, дим їдкий у себе втягує, доньку свою гукає.

«Цок. Цок. Цок», — розрізняє звуки мачуха у молоці непроглядному, що морок ночі з'їдає.

— Ей там, хто у тумані на кобилі скаче, де донька моя? — вона питає.

«Цок. Цок. Цок».

— Не знаєш? То скачи звідси! Не заважай горювати! — кричить мачуха й Бога проклинає.

У спальню добирається, в брудній одежі на ліжко падає. П'яна у сновидіння бездонні провалюється: шукає і там вона дитину свою, а бачить лише вогку землю та дерев’яні стіни, що колом її обступають.

Розсипається у пітьмі металевий дзвін по стелі, падає щось велике на підлогу коридору, відлуння дзвінке квартирою розповзається.

«Цок. Цок. Цок».

— Ох, жінко, жінко, одчини! Голову до себе запроси! — із-за дверей кімнати доноситься.

«Цок. Цок. Цок».

Стеля трясеться, тинькування сиплеться. Білий морок будинок захоплює. Тіло жінки дрижаками всіюється, волосся сивиною заливається. Не відпускає Мару вино, міцно у полоні виноградних спиртів тримає.

Вона очі ледь прочиняє, але не прокидається, руками відмахується й ще у глибший сон провалюється.

— Ох, жінко, жінко, одчини! — грозить кобилячий голос, — І мене до себе запроси! Як не нагодуєш — залишаться від тебе самі кісточки.

Спить Мара та в страшних дрімотах блукає. Кобилячу голову не слухає, в чорноту спальні не вдивляється. І не бачить, як з темряви зирять на неї порожні очниці й червоним промінням вишукують частини тіла її беззахисні. Видивляється кобиляча голова рухи під ковдрою, чекає, коли щось з-під неї покажеться. Бачить товсті пальці, золотими обручками перетягнуті. Нависає рука пухка над підлогою.

Лиже шершавий язик шкіру долонь, змочує липким слизом товсті пальці. Тягне кобиляча голова зубами руку — відкушує.

Криком мачуха заходиться. Тоне крик цей у густому мороці, що кімнату затоплює. Всотує кобиляча голова кров, що джерелом підземним із плеча б'є. Облизує шию й ребра мачухи. Обвиває довгим язиком складки на животі жіночому.

Лизь, лизь, лизь — обсмоктує кобиляча голова все тіло мачухи до гладеньких біленьких кісточок і ховає у торбинку.

9

Не шукає бабуня невістку, не дзвонить у поліцію — про зниклу не повідомляє. Життю перший раз за довгі роки радіє, на повні груди дихає. Відпочиває старенька, руки свої кручені у воду солону замочує, літні трави запарює — тіло й серце зігріває.

Любується онукою, що квітне мов ружа без знущань мачухи: танцює, сміється, з очей сльози не проливає. Крутиться перед дзеркалом: пшеничне волосся поправляє, сукню блакитну надягає, пісні веселі співає.

Живуть усі дні у злагоді та тиші. Заростають рани на долонях Лелі, загоюється губа, коліна гудіти перестають. Живе вона тепер у кімнаті мачухи. Вимила Леля підлогу від крові, а постіль спалила. Спить на ліжку Мари, її парфумами бризкається.

Дубова діжка тепер в кутку біля вікна стоїть. Леля кожен день її поливає — проростають з землі вогкої передні кобилячі ноги. Ростуть, сили набираються, металевими підковами розквітають.

В останній день осені туман стелиться від холодної річки: поле чорне захоплює; підіймає граків у небо високе; дороги, будинки, ліхтарі у себе засмоктує. Повзе туман бетонними стінами, білим полотнищем у вікна заглядає, чорноту ночі собою розбавляє.

Крізь прочинене вікно до Лелі в кімнату заповзає й воложистими доторками на тіло її розхристане лягає. Розсипається металевий дзвін по стелі, валиться щось велике на підлогу — шурхотить, сунеться, з мороку до Лелі наближається.

«Цок. Цок. Цок».

Чатує кобиляча голова біля ліжка: очницями своїми порожніми зиркає, червоними променями Лелю просвічує; шершавим язиком простирадло лизькає; довгим язиком до ніг Лелі дотягується, шкіру на стегнах лоскоче. Липку слину на тілі лишає.

— Дівко, в тебе кров пішла, — радісно кобиляча голова віщає.

Кривавицю з простирадла в себе зі свистом всмоктує.

— Не пий кров мою, — Леля благає. — Замість цього я тебе кашею солодкою пригощу, — обіцяє.

— Ну що ж, дівко, годуй! Мак підсипай й меду додавай! І теплого вина мені налий! — кобиляча голова наказує.

Їсть кобиляча голова й прицмокує, кашу ковтає, вино з чашки сьорбає й макові зернятка з кам'яних зубів язиком дістає.

На Лелю кобиляча голова поглядає й задоволено промовляє:

— Добре нагодувала ти мене, дівко! За це подарунок для тебе маю. Влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь! Забери там ще одну торбинку.

Лізе у праве вухо Леля й з лівого вилазить.

— Роби ямку в землі й висипай все з торбинки у діжку, — кобиляча голова наказує.

Сипле Леля з торбинки кістки біленькі. «Дзвін. Дзвін. Дзвін», — стукають кісточки одна об одну, лягають щільно у ямку. Загортає їх землею Леля й водою поливає. Зникає кобиляча голова з кімнати, як під землю провалюється.

10

Наступає зима. Сонце за хмарами весь час ховається, поле в біле вбирається. Віхола все в себе завертає, снігом вулиці й будинки засипає.

Радіє бабуня снігу — як дитина сміхом заходиться. Колядки про створення світу співає, онуку обіймає й на низьке небо поглядає.

— Піду-піду, онученька, холодним повітрям подихаю. Відчуваю, люба, що це остання зима за мною прийшла, — бабуня мовить й у хустину замотується.

Дивиться Леля на бабуню й не дивується. Обіймає її, у старе чоло цілує. Зайвого онука не питає, чисту воду набирає й задні кобилячі ноги у діжці поливає.

Бігає по полю бабуня: навколо себе крутиться, руки у сторони розставляє, щоки свої вітру підставляє, груди холоду відкриває — хустку з себе скидає. Лагідно торкається вітер до зморшок на шкірі, м'якими краплями на обличчі сніг лягає. Старенька сміхом заходиться. Крутить її сніговій у вирі — у білому мороці ховає.

«Цок. Цок. Цок», — серед поля лунає.

— Ой, той, хто у сніговії, хто за сніговієм, забери мене до себе, віднеси мене у вирій, де тіло моє не буде знати болю і старості, — бабуня гукає й руки у небо простягає.

«Цок. Цок. Цок».

Кружляє кобиляча голова навколо старої, пащу розчахує, язик свій довгий як килим до неї стелить і увійти у себе запрошує. Вклоняється бабуня низько до землі, на язик ступає і з серцем спокійним у кобилячу голову заходить.

11

Захоплює світ хурделиця: заганяє людей у будинки, зупиняє машини, ховає у білому холоді місто. Завірюха у вікна стукотить, на стіни бетонні навалюється. Розчахується вікно у присмерку — залітає кобиляча голова зі снігом й мороком. Дивиться на Лелю, що у блакитній сукні посеред кімнати танцює, ялинку скляними кульками прикрашає.

Кобиляча голова навколо Лелі крутиться й питає:

— Все ще хочеш до батечка?

— Хочу! Понад усе на світі хочу! — Леля відповідає і голову кобилячу розціловує.

— Чи на все ти готова? — кобиляча голова допитується.

— На все, — Леля покірно згоджується.

Кобиляча голова з боку на бік хитається, зуби оголені стискає-розтискає, іржанням заходиться:

— Добре ти мене годувала весь час, не боялась, поважала. За це я виконаю твоє бажання, коли сніг зійде і перша трава поле вкриє. Влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь! Забери там останню торбинку і гаманець. Але нічого не питай.

Лізе у праве вухо Леля й з лівого вилазить. Дістає торбинку й не чекаючи наказу риє ямку у землі між передніми та задніми ногами кобилячими, кидає туди кісточки жовтенькі, землею присипає і сльозами своїми тихими поливає.

— Кістки, добровільно віддані, тілом моїм стануть, — кобиляча голова промовляє.

Сльози ріками кістки жовті обмивають. Леля свого горя не показує, відвертає обличчя, руками очі протирає та у кобилячої голови зайвого не питає.

— Дівко, немов ружа у полі моєму ти цвітеш! — кобиляча голова Лелю вихваляє.

Зиркає кобиляча голова порожніми очницями, червоними променями Лелю з ніг до потилиці розглядає: в очі чорні зазирає, пшеничне волосся ніздрями роздуває, язиком довгим їй п'яти лоскоче.

— Посади мене, дівко, в діжку дубову, — кобиляча голова приказує.

Леля худенька, наче гілочка гнеться, пихкає, пітніє — голову кобилячу підняти намагається. Вона не скаржиться, сльози не показує. Усаджує кобилячу голову у діжку дубову між задніх та передніх ніг. Де капають піт і сльози Лелі на шовкові кістки кобилячі, там виростають сині квіти.

— До весни я буду тіло ростити, щоб тебе на ньому до батечка відвезти. Ти годуй мене кожну середу і сльозами поливай. В гаманці гроші тобі на продукти й оселю. Нікому про мене не розповідай та від чужих очей хорони.

12

Всю зиму Леля до школи ходить, за квартиру сама платить, їжу купує — для себе і голови готує. Батечку побрехеньки розповідає: говорить, що кинула його мачуха й до іншого чоловіка жити пішла з донькою; що з бабунею все добре, але то голова болить, то спить, бо втомилася. Поліція втікачок більше не шукає.

Згадує бабуню й море сліз у діжку проливає. Готує вареники з вишнями, голубчики крутить, шпундру тушкує, млинці смажить. Кожну середу кобиляча голова пащу прочиняє і язик довгий висовує — їжу злизує та проковтує.

Не дивиться більше кобиляча голова порожніми очницями. Розквітають вони синім цвітом — увінчує їх барвінок.

Наступає весна. Вкривається поле соковитою травою, круки лапками вогкий ґрунт переривають — поживи для себе шукають. Поливає дощ рясно землю, сиплються блискавиці з високого неба. Зозулі з вирію повертаються й новий відлік життя людського починають.

«Цок. Цок. Цок», — відлуння кімнатою розходиться, від кутів до кутів відбивається. Стіни гуркотінням заходяться, будинок трясеться. Скло, дзеркала та підлога від гулу тріщинами розповзаються. Розбиває кобиляча голова діжку та іржанням диким заходиться. Висипається вогка земля на ламінат дешевий, крізь провалля підлоги у сусідську квартиру провалюється.

Постає перед Лелею велика кобилиця, барвінком рясно уквітчана. На чотирьох ногах стоїть, шиєю крутить, головою махає, сміхом диким заходиться. Ховаються зуби її величезні за квітами синіми. Срібляста грива в усі боки розвивається.

— Дівко, молодець. Кобилицю з кісток і сліз своїх виростила. За зиму відгодувала. Можу тепер відвезти тебе до батечка. Влізь мені в праве вухо, а з лівого не вилазь, поки я не велю. Нічого з собою не бери. Все тут лишай, — кобиляча голова пояснює.

— А де твій хвіст? — Леля допитується.

— Я і без нього поскачу. А хвіст потім відрощу.

Вклоняється низько Леля, копита передні кобилиці цілує й в праве вухо залазить.

13

Скаче кобилиця. Скаче над зеленими полями, над синім морем холодним та над засніженими горами.

Скаче кобилиця. Скаче над сосновими лісами, над дубовими гаями та блакитними озерами.

Скаче кобилиця. Скаче над дорогами, над бетонними містами та заводами.

Зупинилася кобилиця у селі біля столиці. Копитом три рази вдаряє — будинок великий з-під землі виростає.

— Дівко, вилазь з лівого вуха! Прискакали. Забирай все, що бачиш із собою, — кобилиця наказує.

Вилазить Леля з лівого вуха в руках тримає торбинки з золотом і грошима. Підходить до великого будинку, тричі стукає у двері.

Відчиняє двері втомлений чоловік. Кидається Леля на груди його, голову свою пшеничну на плечі схиляє. Обіймає він однією рукою доньку свою, іншою за костур тримається.

Змахує востаннє сріблястим хвостом кобилиця і як під землю зникає.

Кінець.