Hazard reported ahead

HAZARD REPORTED AHEAD

Обережно, перешкода на дорозі

Вони вийшли з шиви[1] хитаючись.

— Ще раз підемо чи одного разу досить?

— Цить, не репетуй, ми недалеко відійшли!

— Так, де машини?

— Де тверезі водії?

— Перерахуємось?

Згрудилися біля дороги.

— Сім. Де решта? Як їдемо?

— Зараз наберу їх.

— А ви знали, що в нього була коханка?

— У кого?

— У покійного.

— Та годі?!

— А ти не знала, дурепо! Років п'ять, а то й більше!

— Ненавиджу плітки.

— Не заплями!

— Що?

— Біле пальто!

— Відчепись!

— А чого ми так напилися?

— Вино добре.

— Так, вино добре, а похорон — відстій!

— Нормальний був похорон!

— А ти знаєш, що його свекруха викупила собі могилу над ним!

— Тобто?

— Ну там у них місця продаються триплами, він перший, а зверху ще два ящики вільні!

— То його мама викупила їх? Пізде́ць!

— Ні, дружина не дала, сказала, що вона не лежатиме над чоловіком через свекруху!

— А хто сказав, що свекруха буде першою?

Усі засміялися. Двері великого приватного будинку відчинилися. Гамір натовпу, який ще сидів усередині, вилився назовні.

— Люблю шиви та поминки. Це моє guilty pleasure.[2]

— Чому?

— Усі розповідають про покійника смішні історії, згадують найкращі моменти.

— І бухають.

— Ні, це не можна назвати прям бухають. На шиві не бухають.

— Тому ти так напився?

Останню фразу сказала ефектна брюнетка. Вона вийшла з дому й саме встигла наблизитися до групи настільки, щоб чути їхні розмови. Один з автомобілів блимнув вогнями. Брюнетка, обдавши всіх важким ароматом парфумів, відчинила водійські двері.

— Усі в зборі?

Вона кинула велику вінтажну сумку Prada на сидіння.

— Гадає якщо вони вийшли окремо, то ніхто не помітить, — зашепотіли на іншому кінці групи так «тихо», що всі почули й пирскнули зі сміху. Брюнетка й оком не повела.

Двері будинку знову розчинилися, всі затихли й обернулися — там стояла висока жінка. Вона мружилася в темряві, а розгледівши групу людей біля машин наприкінці галявини, замахала руками й пішла в їхній бік. Вона почала говорити ще здалеку хрипким, утомленим від сліз голосом:

— Друзі, щиро дякую вам, що ви приїхали! Я не очікувала! — жінка спіткнулася, мало не впала, підійшла й почала обійматися. — Льоня так довго хворів, я думала, що його вже й забули на роботі! Дуже вдячна вам за підтримку! Це бесцінно! Олександро, дякую, що всіх організувала!

Брюнетка вийшла назустріч, розкрила обійми.

— Це не склало труднощів, Льоню всі любили. Ірочко, тримайся!

— Звісно, звісно… кінець уже був очікуваним.

Іра почала обіймати всіх по колу. Лунали слова підтримки й співчуття, побажання довгих років родині й «щоб ніхто не знав більше горя». У якийсь момент Іра збилася з порядку обіймів, явно вдавала, що дякує всім, але на обличчі її читалася злість. Вона швидко опанувала себе, закрилася серветкою, висякалася, подякувала всім ще раз і пішла до дому. Назустріч їй ішов чоловік, із ним вона теж обнялася, щось проговорила стандартне, отримала таку ж відповідь і зникла в домі, серед натовпу.

— Як рано темніє!

— А Ларисці вона нічого не сказала.

— Та, на ній зупинилася, з чого б це?

— Так, з чого б?

— Та замовкніть ви вже!

— Ну що, по машинах? — чоловік підійшов до групи, клацнули замки машини, припаркованої слідом за першою. — Хто їде зі мною, а хто з Олександрою?

— Давайте так само як сюди їхали?

— Ні, я з ним не поїду! — одна з дівчат, наймолодша з усіх, вказала на чоловіка, який виглядав найп'янішим із усіх. — Він обов'язково всіх обригає!

— Господи, починається! Оля!

— Я не поїду з ним!

— Стасику, не ображайся.

Стасик був настільки п'яний, що навіть не зрозумів, що йдеться про нього, він усміхався всім і тримався на ногах дивом, його явно хилило в бік затишних сидінь, на які можна було покласти голову.

— Що ж ми всі так напилися?

— Лариска от тверезенька як скло!

— Давиде, а ви точно не п'яний? Я, наприклад, дуже боюся за своє життя! Я завжди дотримуюся правил безпеки й ніколи не порушую! — Оля звернулася до чоловіка в другій машині, високого, бородатого, у вишуканому одязі. Він саме вмощувався за кермо, мотор завівся, фари висвітили групу, що одразу стулилася, як вампіри від сонячного світла.

— Ііі, — почулося, і сміх, сміх, жінки прикривали обличчя, ніби знали, що в темряві за останні десять хвилин випустили на волю й ікла, і бородавки відьом та пліткарок. Але шипіти не перестали:

— О, пішла, пішла, дивіться на неї, охмурювати пішла!

Оля й справді попрямувала до другої машини, розгойдуючи стегнами. Це важко вдавалося, бо високі підбори грузли в м'якій траві галявини.

— Я поїду з вами, ви не проти?

— Та що ти, Оленько, звісно не проти, сідай, — Давид кивнув на заднє сидіння. Оля, яка вже збиралася обійти машину й зайняти місце поруч із водієм, надулася.

— Тоді я з вами попереду! — жінка, старша за Олю, в добірному штанному костюмі, жваво побігла навколо автомобіля. — Мене ззаду нудить! Та й живемо ми з тобою, Давиде, поруч, буде зручно!

А коли вона вже вмостилася на сидіння, то додала:

— Та й Стасик напевно всіх обригає, тому треба швидко так зробити, щоб до нас він не потрапив!

— Анно, це ще невідомо, — сказав Давид. — Ну, живіше, давайте!

Оля простягнула руки до молодого чоловіка:

— Костику, давай із нами! Давай, давай!

— Та я з дружиною поїду, Олю!

— Твоя дружина доїде й з Олександрою, ми всі поруч живемо, ну! Відпочинь від дружини!

Тут втрутилася Олександра.

— Ні, Костик поїде зі мною! Нам треба дещо обговорити дорогою, а ось його дружина, — вона тицьнула в одну з жінок, у короткій спідниці, — може поїхати з вами, якщо їм хочеться відпочити одне від одного!

Костик був явно не радий. Він м'явся. Тим часом Лариса вже вмощувалася на заднє сидіння до Олександри.

— Так, ну, логічно, якщо чоловік поїде разом із дружиною, тому я до вас, — сказав чоловік у джинсах і футболці, обійшов машину Давида й сів на заднє сидіння. — Павло, я новенький, але ви й так вже знаєте.

Тим часом Костик допомагав своїй дружині запхати п'яного Стасика в машину до Олександри, підсадив і її, а сам обійшов машину, сів поруч із Олександрою та взяв на руки її сумку.

— Павло, так Павло, — сказала Оля. — Головне, що від Стасика позбулися!

Грюкнули останні двері, машини зашурхотіли гравієм, задзижчали склопідіймачи.

— Обережно там зі склом, воно в мене щось глючить останнім часом, — попередив Давид, рушаючи з місця.

— Я взагалі боюся китайських машин, — сповістив Павлік, пристібаючись. — Ось якщо подумати…

Його перервав крик. Машини пригальмували. З дому, по освітленій навстіж відчиненими дверима доріжці до них біг товстенький чоловічок.

— Стійте, стійте!

— О, а я все гадала, кого не вистачає? А це я чоловіка забула! — зареготала Анна.

До машин підбіг запирханий чоловік, у руках він тримав м'ятий піджак та пакет із їжею.

— Тебе що, недоїдками спорядили, Віто? — запитала Анна.

— Та ні, це цукерки, дітям.

— Еге ж, чужим дітям, зауваж! — Анна дратувалася.

— Моя підвозка, ну мій, він коротше не поїде в місто, він заночує в друзів тут, а мені треба, мені дуже треба… — Вітя дивився то на Олександру, то на Давида благальним поглядом.

— Він зі мною не поїде! — заявила Анна.

— У мене повний салон! Міняю на Стасика! — спокійно сказала Олександра, і її владний голос перекрив два мотори.

— Ні! Тільки не на Стасика! — волала Оля у відчинене вікно.

— Стасику, ти тільки не ображайся, — Аріель, дружина Костика, яка в короткій спідниці, заспокоювала сусіда, але той не звертав уваги, його голова звисала набік, а по підборідді стікала слина з рештками якоїсь їжі. — Фу, гидота.

Аріель відчинила двері, випростала гарні, довгі ноги.

— Сідай, я поїду в другій машині.

Вітя заметушився, перекладаючи піджак і пакет із цукерками в одну руку, підхопив Аріель під лікоть і супроводжував до другої машини.

— Дозвольте, дозвольте, — комашився Вітя. Він відчинив двері з боку Олі, виникла пауза. Оля довго вагалася, але перехопивши здивований погляд Давида через дзеркало заднього виду, відстебнула пасок і посунулася на середину. Вітя допоміг Аріель піднятися на високе сидіння, попутно поклавши вільну руку їй на голі стегна. Аріель слабко обурилася, а Вітя вже гладив її коліно, допомагав витягнути пасок, сунувся було всередину, щоб пристебнути, і хоч як Аріель не чинила опір, його заросле щетиною обличчя майже лежало в неї на грудях.

— Та ти сволота! — Анна обернулася й закричала на колишнього чоловіка. — Яка ж ти сволота! Прибери від неї своє погане обличчя!

Вітя заметушився, помацав пакет, піджак, водночас коліна Аріель.

— Зникни, покидьку! Пішов геть! — Анна верещала, Вітя відскочив, і двері в машину самі повільно зачинилися.

— О, яке нововведення, — цмокнув він губами.

Але Анна не вгавала:

— Пішов звідси, іди давай! Живо!

Вітя подріботів до першої машини, повозився трохи, запхав своє тіло і двері грюкнули востаннє. Машини нарешті рушили в дорогу.

2

— All set, are you ready to go? I am ready! Let's go![3]

— Що це? Новий навігатор?

— Та ні, це Вейз[4].

— А де Валєра?

— Валєра йде нахуй! — Олександра вирулювала з маленької вулиці.

///

— А що це, Давиде, в тебе вейз мовчить? — Аня дивилася на величезний монітор. — Чи це щось новеньке, китайське?

Вона почала натискати на монітор, вискочили іконки, динамік був перекреслений.

— Ага, та в тебе просто голосовий супровід вимкнено!

— Не чіпай, не треба!

— Але як можна їхати й дивитися вбік? — Оля занепокоїлася ззаду.

— Мені так зручно!

— Але ми все ж таки разом їдемо, давай увімкнімо, а то пропустимо потрібний поворот, ми ж тут не орієнтуємося.

— Ми вже ніде не орієнтуємося з цими навігаторами, навіть на власній вулиці, облиш мій Вейз у спокої! — Давид ляскав Анну по пальцях, але та, думала, що це гра, й продовжувала тиснути на кнопку ввімкнення звуку. Машину смикнуло, всіх у салоні хитнуло вбік.

— До речі, про китайські машини, ви не замислювалися… — увімкнувся Павлик, але Аріель перервала його:

— А я знаю, в Давида дуже дивний голос, і він не хоче, щоб ми його слухали, бо ми приколювалися з нього дорогою сюди!

— Так? — протягнула Аня. — І який? Усе, Давиде, не відкрутишся, я мушу його почути!

Анні вдалося натиснути на кнопку, і машина сповістила:

— Let's get started, and for the love of God, don't get us killed, drive safe![5]

///

— Трамп?! У нього в машині Трамп?

— Не забувайте, ви працюєте в ізраїльській компанії.

— Я взагалі ніде не працюю, — повідомив Вітя. — Це моя колишня дружина працює в ізраїльській компанії. Заради грошей вона працюватиме в будь-якій компанії.

Олександра підняла брову, подивилася на огрядного Віктора й промовчала.

— Так, там у них люблять Трампа.

— А у вас усі євреї? — запитав невгамовний Вітя. — Бо якщо ви думали, що Анна з ваших, то вона вас сильно надурила!

— Олександра єврейка, але приховує це, — сказала Лариса.

— Ні, я не єврейка!

— Та годі тобі, зізнайся вже, тобі не набридло?

— Мені нема в чому зізнаватися!

— Та в тебе й прізвище класичне, єврейське!

— Та невже? — Костя крутився між Ларисою та Олександрою.

— Так, класичне прізвище від професії! А, та ти ж і не знаєш її справжнього прізвища!

— А чого тут приховувати, єврейські жінки дуже пристрасні, була в мене одна євреєчка, вона таке витворяла ротом!

— Вітю, чи як там тебе, заткни свого рота! — Костя повернувся до нього, побачив Стасика й сполохнувся. — Він дихає взагалі?

///

— Трамп! Дональд Трамп, ось зараз? Чути не можу його голос!

— Та облиште в спокої мій навігатор, хочете вашого Валєру — поставте Валєру, мені байдуже, аби доїхати вже, я зовсім заблукав!

— Валєра козел! Не хочемо Валєру! — закричали ззаду Оля й Аріель. — Аню, вибери щось там у налаштуваннях.

— Я не вмію, в мене за замовчуванням Оксана. Трамп хоч мовчить, а Валєра не замовкає!

— It's a nasty hazard, a very nasty hazard reported ahead! Frankly, I would be… careful![6]

— Ну ось і не мовчить, — Аня полізла в налаштування.

///

Костя стривожився, відстебнувся й поліз торсати Стасика.

— Я не думаю, що він дихає, Олександро, зупинись!

— Я не можу, мені ніде! Ларо, потряси його. Що там із ним. Тільки обережніше, якщо він почне ригати, я вб'ю вас усіх!

— В мене сумка впала. Чорт!

Стасик трусився під чужими руками, потім крякнув та прокинувся.

— Чого ви мене смикаєте?

Костик плюхнувся на сидіння.

— Моя сумка, Костю, моя сумка!

— Та нічого не станеться з твоєю сумкою, вічно вона падає й усе з неї висипається.

— Це моя сумка впала, — Лариса кинула побіжний погляд на Олександру, та повернула їй такий самий колючий у відповідь. — Ти не дихав зовсім!

— Не звертайте уваги, будь ласка, — сказав Стасик, розштовхуючи навколишніх у пошуках паска. — В мене апное, я можу по дві хвилини не дихати. Ви мене не пристебнули, нелюди.

— Та облиш ти той пасок, ти мені всю дупу вищипав!

— Хтось хоче цукерку?

///

— Через чотириста метрів поверніть праворуч.

— О, Валєра!

— А чому Валєра? Ти хіба шукала Валєру? Валєра задовбав!

— Я не знаю, він сам увімкнувся.

— Не може бути, у цій машині нічого саме не відбувається, це хороша машина.

— А ви не замислювалися, що сучасні машини — загроза нам усім! 2029 рік не за горами!

— А до чого тут 2029 рік, Павлику?

— Повстання машин! Особливо я б остерігався китайських, ось подумайте, якщо Китай захоче на нас напасти, він першим ділом заблокує всі свої машини, в них тут скрізь жучки, й направить їх усіх на… — але його знову обірвали. Давид поблимав фарами.

— Я не розумію, він змінив маршрут? Алло, Олександро?

— Чудово, викликаю Олександра, мобільний, — сказав механічний голос.

— Та ні! Ну гаразд.

— А казали, нічого само не відбувається. Ось побачите, Китай нападе на світ через свої автомобілі!

///

На великому екрані висвітилося ім'я «Давид» і фото, як здалося, без сорочки. Олександра поспішила відповісти, але Костя встиг помітити.

— Що він хоче? Алло!

— Я думаю, нам треба звернути праворуч зараз.

— Чому?

— Навігатор сказав, що попереду якась аварія і є об'їзд.

— Я не бачу нічого.

— А у вас теж якийсь гандон на Вейзі? — почувся голос Анни.

— У нас Еймі, яка різниця, навігатор один і той самий! Що ти робиш?

Давид обігнав машину Олександри.

— Поїхали за мною, там об'їзд, не дуркуй! — почувся його голос із динаміка. — Еймі зараз теж налаштується.

Екран блимнув, на ньому знову висвітилося зображення Давида з голими плечима.

— Ну що ти дивишся, що ти дивишся? — сказала Олександра й повернула слідом за машиною Давида. Навігатор видав звук зміни маршруту.

///

— А ви чули, що в Льоні була коханка?

— Та скільки вже можна! Помер уже чоловік.

///

— Ти от витріщився, знаєш, як складно було в дев'яності таким, як я?

— Олександро, тут люди, — Костик м'явся. — Давай я твою сумку підніму.

— Тут усі свої, один чужий і один напівтруп. Мені набридло! Так, через пизду, інакше було ніяк. Усе робилося через пизду! Подивися на мене! — вона випнула груди. — Як усе це було не використати? Я крутилася як могла, на трьох роботах, одна, з дитиною, я нігті на ногах навчилася фарбувати в пробках!

///

— Усі знають, що це було п'ять років, п'ять довгих, довгих років! І ніхто не знав, поки її чоловік не найняв детектива!

— Та яке вже діло кому, він помер.

— Детектив?

— Льоня!

— Божечки, як темно за вікном! Де ми?

— Я впевнена, це була Лариса, ти бачила, як Іра з нею не обійнялася жодного разу?

— Напевно, цей детектив їй усе показав.

///

— Я спала з усіма, хто міг мені допомогти, з кожним, хто просував мене все вище й вище, і не відчуваю за це жодного сорому, зрозумів? — донеслося з динаміка.

///

— Олександро?

— Через двісті метрів тримайтеся лівого ряду, а потім поверніть ліворуч, — сповістив Валєра.

— Я що, на спікері? — голос Олександри лунав у машині.

— То це ти спала з Льонею?

— Я?!

— Ну так, ми-то думали, що це…

Лариса голосно засміялася, Олександра вбила гальма, і весь задній ряд вдарився головами об сидіння, всі, крім Стасика, якого понесло вперед, і він знову прокинувся:

— Та що знову?

Ззаду почувся скрегіт шин.

— Ви чого так різко гальмуєте? Хочете, щоб я вам у дупу в'їхав?

— Чому ми всіх чуємо? — Олександра продовжувала натискати на клавіші, але не могла знайти спосіб вимкнути спікер. — Хто кому подзвонив?

Лариса витирала кров, що виступила з носа, і продовжувала сміятися.

— Нас вже не чутно? — Аня вдивлялася в дисплей.

— Поверніть ліворуч.

— Ал, повертай ліворуч! Прямо — глухий кут!

— Та скільки вже можна!

Обидві машини увійшли в крутий поворот ліворуч.

— А я була впевнена, що це Лариса!

— І я.

— Та помовчіть ви, здається, нас досі чутно!

— Так, Аріель, затулися, чия б корова!

— А я що?

— А що за ім'я таке — Аріель, ти що, русалка?

— Це мої батьки!

— Русалки?

— Я не зрозумів, Аріель, ти що, мені зраджувала заради кар'єри?

— Ой, Костику, хто б не зраджував заради кар'єри? — крикнула Оля.

— Так, ось на себе подивися, наприклад, — крізь сміх сказала Лариса.

— Не зрозуміла?

— Наша Сашенька знайшла собі свіжу кров!

— Заткнися, стерво, в мене до нього почуття!

— Почуття! Нарешті, в шістдесят в когось з'явилися «почуття», як у живої людини! Може, ти вже навчишся розуміти інших?

— Шістдесят? Ал, я думав, тобі сорок п'ять!

Вибух сміху супроводжувався брязкотом обох машин.

— Що це за дорога така!

— Bumpy road ahead! — сповістила Еймі чистою англійською.

— Мене зараз знудить.

— Ти мене справді любиш?

— Ну а який їй від тебе ще зиск?

— Коли вже буде нормальна траса?

— Через сто метрів перехрестя, поверніть праворуч, — сказав Валєра.

Лобове скло першої машини залило світлом і ось воно перехрестя.

— Тримайтеся! — закричала Олександра. Вона не встгла скинути швидкість і вилетіла на велике шосе, різко заломила кермо праворуч. За нею під світло фар зустрічних машин, вилетів Давид і збив кілька помаранчевих конусів.

— Які сто метрів! Козел ти, Валєро!

— Прокладаю новий маршрут.

— Ви в порядку?

— Цілі, щось моєму чоловічку нічого було додати в цій розмові, що дивно, — відгукнулася Аня.

— Мене зараз знудить.

— Олю, тільки не ти!

— Зупиніть!

— Він не дихає!

— Хто, Стасик? У нього апное. Він може…

— Ні, твій чоловік!

— Не чоловік він мені більше! — закричала Аріель.

— Ні, інший!

Лариса дивилася на Вітю, а той увесь цей час хитався на паску, дряпаючи руками стелю. Його рот був широко відкритий, але з нього не виривалося жодного звуку.

— Він, здається, їв свої цукерки, — тихо сказав Стасик.

Олександра дивилася назад через дзеркало, машини мчали по трасі, яка була на диво повна руху.

— Він уже синій!

— Я зараз, — Стасик намацав кнопку й відстебнув пасок безпеки Віктора, той хапав його руками. — Не души мене, нахилися, я допоможу!

— Та не гладь його по спині, стукай!

— Це вб'є цукерку ще глибше, хтось знає метод цього, німця, Герінга чи як його…

— Який ще метод, зробіть щось! Він же не дихає!

— Якщо не виходить жодного звуку, то сидить щільно, навіть хрипу немає.

Вітя шарив руками по машині, в якийсь момент він намацав дверну ручку й потягнув.

Спочатку полетів піджак, потім пакет із їжею та цукерками, а за ними на асфальт вивалився Вітя. Покотився — і його змело машиною Давида. Щось чавкнуло під передніми колесами, потім під задніми. Машина підстрибнула й шубовснула назад, розсипаючи іскри, але не сповільнила руху.

— Боже, все життя про це мріяла! Ось так, щоб його розмазало, гівноїда, — вимовила Аня.

— Чудова машина, — проговорив Давид.

— Олю, ні!

— Ви там що? Охуїли зовсім! Ми вас чули!

— Зараз, зараз, я зачиню двері, Олександро, трохи вправо, щоб сила інерції допомогла.

— Як ви взагалі можете міркувати! Він живий?

— Здається, він уже був не зовсім живий, коли падав.

— Усе, усе, нахуй усе, додому, паспорт, гроші й нахуй звідси.

— Може, ми зупинимося?

— Ні за що!

— Я якось на хом'яка свого наступила, ось було приблизно так само.

— Олю, ну скільки можна, у тебе там що, портал?

— Відкрийте вікна!

— Давиде, у тебе є серветки, рушники?

— Може, зупинимося?

— Відкрий вікно й висунь голову, Павлику!

— Пошукай серветки в бардачку, і вони точно є в багажнику. Аріель, ти можеш залізти в багажник!

— Як?

— Там усе просто, підведися, підніми сидіння й простягни руку, в тебе вийде.

— Може, ми зупинимося?

— Ні за що! — Давид і Олександра закричали в голос.

— Я скоїв наїзд і втік, ні, вже пізно.

— Я знайшла серветки, — Анна почала витиратися. — Я так більше не можу, чекайте.

Вона покопирсалася в сумці й дістала з неї пляшку текіли. Відкоркувала пробку й зробила великий ковток. Давид простягнув руку. Анна мовчки передала йому пляшку.

— І мені, будь ласка, Олю, не треба більше! Господи!

— У вас там бухло? — пролунав голос Лариси з динаміку.

— Ви все ще тут?

— Я не знаю чому, але я не можу роз'єднатися.

— Я чую, як ви булькаєте.

— У вас із вікна щось стирчить, — Костик намагався роздивитися відображення в дзеркалі.

— Це Павлик, він дихає повітрям.

— Я вас зараз обжену, і він передасть вам привіт.

Давид пішов на обгін, його яскрава машина, що мерехтіла в темряві, повільно розганялася й перебудовувалася в ліву смугу. Шосе то звужувалося, то розширювалося. Освітлення не було, навколо стояв ліс. Олександра, Стасик, Лариса й Костя дивилися ліворуч на автомобіль, що повільно пропливав повз них. Давид кивнув, Анна привітно підняла пляшку з текілою, в темряві салону було видно, що Олю скручує черговий напад і з її рота щось невпинно виливається, але найцікавіше було не це:

— Здається, Павлик уже нікому не передасть привіт, — проговорив Стасик.

— Тобто?

У вікні машини, що проїжджала повз, висіла голова Павлика. Його шия була дивно скручена, шкіра віддавала таким самим металевим кольором, як і бік машини, язик, величезний, темно-синій, вивалився з рота, а очі, неприродно широко розплющені й витріщені, дивилися з-під лоба просто в небо.

— Та він мертвий! Його задушило склопідіймачем!

— Ні, ні, ні, не може бути! — Давид вдарив по газах, і його китайський автопром стрімко понесло вдалечінь.

— Алло, ви там? Алло? — Олександра. — Ну ось, коли треба, вони від'єдналися. Ви їх бачите?

///

На узбіччі промайнув знак попередження про звуження смуг.

— Куди цей клятий Валєра нас завіз? Хоч хтось знає, де ми?

— Я не знаю, де ми, але я волію вийти.

— Куди вийти?

— Бажано з вікна, цей вечір перетворюється на кошмар, — Лариса зсутулилася на задньому сидінні. — Ти ніколи не цінувала людей, того, що вони робили для тебе, йшла по трупах, і сьогодні проявляєш себе в найкращому світлі.

— Знайшлася святоша! Ти була найкращою подругою Іри!

— Але не я спала з її чоловіком, а ти!

— Але ти погодилася сфотографуватися з ним для детектива, в обмін на дуже, я б сказала, дуже велику суму грошей!

— Це була не моя ідея! Я б погодилася і без грошей, це ти запропонувала! Егоїстична сука!

— З хуя б ти погодилася без грошей? — Олександра обернулася до Лариси, Костик здригнувся, занепокоївся.

— Сашенько, дивися на дорогу, будь ласка.

Олександра трохи скинула швидкість.

— Я продала квартиру батьків, я влізла в борги, чого зі мною не бувало вже двадцять років! А ж бо ми дружили з тобою колись! Ти шантажувала мене, наволоч!

— Кому ти розповідаєш, які борги! Я не хотіла твоїх грошей…

— Але ти їх узяла! Якщо ти не хотіла грошей, то чого ти хотіла?

— Я не думаю, що ти зрозумієш те, що я тобі скажу.

— Ой, давай зараз не будемо манірними! Ти що? — Олександра вдивилася в обличчя Лариси, машина хитнулась. — Ти була закохана в нього! В Льоню? В чоловіка найкращої подруги?

— Сашо, обережно!

Але було пізно. Машину смикнуло знову, цього разу ліворуч. Їм назустріч вилетів сніп світла, фари осліпили всіх у салоні. Олександра миттю зрозуміла, що вона на зустрічній смузі. Вивернула кермо — машина злетіла на узбіччя, розсипаючи гравій. Щось гепнулося об капот. Машину розвернуло й зупинило.

— Що це було?

— Я не знаю, я заплющився, — Костик сидів, стиснувшись.

— Усе, я виходжу. — Лариса розчахнула двері й одразу закричала. — Оля, Оля!

На узбіччі дороги лежало тіло Олі.  Її ноги були вивернуті й переламані. Одна туфля на високій шпильці стирчала підбором угору, сукня була задерта, вся вона була вкрита шаром блювотиння, крові та щебеню, що прилип до неї. Попереду, метрів за десять від них, маячили вогні іншого авто. По краю дороги до них біг Давид.

— Що тут сталося? Оля?

Олександра й Лариса стояли над тілом Олі. Стасик сидів у машині й вдавав, що спить, Костя стояв, спершись на капот машини, його рвало.

— Цей вечір хоч колись закінчиться?

— Що вона тут робила?

— Вона вийшла проблюватися, і ось…

— Та скільки ж у неї влізло? Вона ж така маленька! — Лариса торкнулася руки Олі. — Пульсу немає. Зніми своє пальто, давай хоч накриємо її!

— Ще чого, — Олександра щільніше запахнула на собі чорне, розвіване осіннє пальто. — Це дизайнерська робота, шилося на замовлення, на ньому навіть моє ім'я вишите на підкладці, не кажучи вже про ДНК!

Вона звернулася до Давида:

— Навіщо ви зупинилися?

— Як навіщо? Викинути Павлика!

Костю знову знудило.

— Та не розкидай тут скрізь свої відбитки!

Олександра підійшла до Кості й ніжно обійняла його за плечі:

— Як ти, котику?

— Відійди від мене! Відійди! Де моя дружина?

Костя похитнувся й рушив у напрямку машини Давида.

— Дружина в нього навряд чи є… — із сумнівом протягнув Давид.

— Що, і вона?

— Ні, ні, ви не чули?

— Ні, ми від'єдналися.

— Ну, вона розповіла нам, що це був їхній спільний план, спокусити тебе заради підвищення й зарплати.

— Ох уже несподіванка, — відмахнулася Олександра.

— Але це ще не все. Вона йде від нього, тому що в нього… — Давид зам'явся.

— Маленький член! — вигукнув голос Анни через спікер у машині.

Усі підстрибнули. Стасик потихеньку ліг на сидіння й накрив руками голову.

— Так, наша русалка розповіла нам, що їй дуже, дуже, дуже набридло трахатися з… ой, а ось і Костик!

Ларису зігнуло навпіл від сміху. Вона сміялася, а Давид і Олександра дивилися на неї, як на божевільну.

— То ти, то ти… — Лариса давилася словами. — Ти терпіла оце його все, ти, і це ти! Боже, як смішно!

— Так, я пішов, треба вибиратися з цього пекла.

— Ти взагалі знаєш, де ми знаходимося? У нас є хоча б компас?

— Навіщо компас, є Вейз, до міста 23 хвилини їхати. Приїдемо додому, складемо договір кругової поруки, і все буде тіп-топ.

— О, ні, нічого не буде тіп-топ, не знаю як ти, а я валю з країни.

Давид подивився на Олександру довгим поглядом, відповів «Як знаєш», розвернувся й пішов до своєї машини.

///

— Повертайся в машину, нічого нам тут світитися над двома трупами, — скомандувала Олександра. Вона грюкнула задніми дверима, підійшла до пасажирського сидіння спереду, підібрала поли свого пальта, нахилилася й почала шукати.

— Ось сволота, не може бути! Він забрав мою сумку! Там телефон, там документи, ключі від квартири, від сейфа, від усього!

Вона розвернулася до Лариси:

— Живо залазь у машину, нам треба їх наздогнати! — Олександра подивилася вперед, фари машини спалахнули яскравіше, освітили гравій узбіччя, гальмівні вогні погасли, і машина зірвалася з місця.

— Тобі кінець, Сашо, ти це розумієш? Якщо не я, то Давид виїбе тебе по повній програмі! Він давно хотів тебе скинути, ох це був його давній, давній план, а зараз у нього є ось це все! — і Лариса показала на тіло Олі й кудись удалечінь, де напевно можна було знайти сині джинси Павлика.

— У мене теж багато чого на нього є, але це в сейфі, тож живо!

Олександра підійшла до Лариси:

— Заради нашої минулої дружби.

Лариса плюнула їй в обличчя.

— Ось тобі за нашу дружбу! Я навіть попрощатися з ним не змогла! Я тебе закопаю, суко.

Олександра витримала з гідністю, втерла слину рукавом.

— Ти сама на це погодилася.

Вона грюкнула дверима, обійшла машину, сіла за кермо й почала виїжджати. Машину повело в кювет, заднє колесо наїхало на тіло Олі, і те соковито хруснуло у відповідь. Машина покотилася вперед і вирівнялася на дорозі. Траса була пустельна, ніби люди вимерли.

— Ну й чорт із тобою, — вилаялася Олександра й глянула в дзеркало. Силует Лариси виднівся на узбіччі. Тоді Олександра ввімкнула задню передачу й натиснула на газ.

///

— Так, давайте ще раз пробіжимося по плану, її сумка в тебе?

— Так, ось вона.

Костик і Аріель сиділи на задньому сидінні.

— Код від сейфа ти знаєш, охоронець у лоббі тебе пропустить, так?

— Упевнений, що так, але мені б упорядкувати себе, щоб не привертати уваги.

— Аріель! Я ж просив тебе, витри це все! Ти не дістала рушники й воду з багажника?

— Ні, я забула, — відповіла Аріель.

— Тоді лізь туди зараз, упорядкуйте себе, і вікна відкрийте — ох уже ця кінчена Оля!

— А я можу забрати собі сумку, коли все буде скінчено? — запитала Анна.

— Тобі більше нема про що подумати?

— Як це, є, наприклад, про те, скільки я буду з вас брати грошей за мовчання.

Анна хохотнула й приклалася до пляшки.

— Треба вбити її адресу. — Давид увімкнув голосове керування. — Олександра Морган.

Через кілька секунд у машині пролунало:

— All set. Let's hit the road!

— А де Валєра?

— Дивно, це Еймі, та хрін із ним, із Валєрою. Скільки там написано?

— 35 хвилин.

— Давайте поспішимо, щоб бути там раніше за неї.

— Ну їй ще Лору завозити, так що встигнемо.

— І Стасика, — підказала Аріель і відстебнулася.

///

— Тільки не вбивай мене, — пискнув Стасик.

Олександра підстрибнула, машину занесло, вона мчала на величезній швидкості.

— Бляха! Стасику! Ти тут!

— Ні, що ти, я майже весь час був у відключці, я взагалі нічого не чув і не знаю! Де всі?

— Із тебе поганий актор, ідіоте ти невдашливий.

— Тоді, як я вже зрозумів, із тобою можна домовитися.

///

— Цікаво, як вона домовиться з Ларискою та Стасиком?

— Вона завжди викручується, вона навіть не кішка, вона живуча, як тарган! Я вам клянуся, якщо станеться всесвітня війна або ядерний катаклізм, я б тримався в неї за спиною! Вона виживає за будь-яких умов. — Давид із захватом дивився перед собою на дорогу.

— Мені навіть шкода, що мені доводиться з нею так чинити, вона була гідним суперником.

— А мені ось не шкода, — сказала Аріела. — Як це відкривається?

— Костю, та допоможи ти дружині! — Аня ковтнула з пляшки, що майже спорожніла.

— Тобі не годі?

— Та вона не повна була, я її зі столу спиздила.

Аріела й Костя посунулися до краю, їхні руки ковзали по блювотинні, яка була розмазана по всьому салону. Вітер гуляв по машині, вони ледве перекрикували його шум.

— А я ось хотіла з нею дружити, підлизувалася, як могла, в сауну запрошувала, на дні народження, в Таїланд навіть. Але ця сучка ніколи не погоджувалася. В обличчя така: «Так, так, дякую, звісно», а потім чекаєш її, чекаєш, а її немає. А єдиний раз, коли прийшла, обісрала мою вечірку, причому навіть не посоромилася. Не за очі, а прямо там, при гостях, і покликала всіх у клуб.

— Hazard reported ahead, — повідомила раптом Еймі.

— Який ще хазард, — Давид вдивлявся в дорогу, коли раптом на смузі з'явилися ремонтні конуси — сочатку один, потім ще один. Він ухилився від першого, уникнув другого, але третій таки збив. На четвертий наїхав уже на меньшій швидкості — той застряг під передньою віссю і заскерготів.

— Ви там живі? — спитав він, пригальмував біля краю дороги, тягнучи за собою конус.

— Доїдемо ми чи ні, у мене вже на денці залишилося, — Анна наблизила до очей горлечко пляшки.

— Так, у повному, майже дістала рушники! О, водичка! Нарешті.

І тут їх протаранили ззаду.

//

Давид визволявся від подушок безпеки, які з усіх боків обліпили його розбите обличчя. Він намагався розчахнути двері, але ті не піддавалися.

— Аріель! — Костя несамовито кричав ззаду. — Аріель!

Машина, яка врізалася в них, відкотилася назад, її капот був покорежений, але вона не глухла. З неї вийшла Олександра й, хитаючись, пішла вперед.

Підійшла до водійських дверей, розчахнула їх.

— Вилазь, давай, де моя сумка?

— У Костика, ззаду! — простогнав Давид.

Олександра розчахнула наступні двері, з глибини салону на неї дивилися сідниці Аріель. Все ще гарні ноги безживно валялися окремо від тулуба. Костик репетував і тягнув тіло дружини на себе, намагаючись визволити, але її, здавалося, розрізало сидінням, як ножицями.

— Віддай сумку! — скомандувала Олександра, але Костик був неосудний.

Тоді Олександра почала оглядати машину. Як робот оцінювала збитки, фіксувала кожну деталь. «Диму немає, вже добре». Вона повернулася до своєї машини, заглушила двигун, вимкнула фари. Краєм ока вловила рух.

— Стасику, ти куди?

Але той уже повз у ліс на четвереньках, як перевертень.

///

Вони стояли біля дверей з боку пасажира. Давид і Олександра, втомлені, обоє в крові, в подряпинах, але живі.

— Ну що, відчиняємо?

— Щось мені не хочеться, вона не рухається, може, ну її?

— Слабак, — Олександра потягнула ручку дверцят, ті самі м'яко розсунулися. На землю хлинули потоки. У темряві було складно розібрати, якого кольору рідина, але від неї йшла пара й нестерпний запах.

Олександра й Давид, як за командою, зробили півкроку назад, кров переливалася через край машини й лилася жирними, густими патьоками.

— Як же її так?

— Тобі цікаво?

— Так, звісно.

Олександра вийняла з кишені складний ніж і проткнула подушку безпеки. Тіло Анни осідало разом із повітрям. Пляшка текіли щільно стирчала в її очниці й наповнювалася кров'ю.

— Дивись, вона навіть не розкололася, як щільно ввійшла, майже наскрізь!

— Ти завжди така холоднокровна?

— Це каламбур? — запитала Олександра, складаючи ніж і ховаючи його в кишеню. — Подивись, вона ще парує.

Вона занурила пальці в кров.

— Гаряча, не очікувала.

— А я був упевнений, що ти її п'єш на сніданок.

— Дебіл, — Олександра подивилася на Давида, піднесла руку до його обличчя й провела від лоба до губ, залишаючи три смуги червоного.

— Навіщо? — відсахнувся Давид.

— Хрещення. Обряд, якраз після шиви, в нас же так ведеться?

— Не смішно!

— Вона дихає! Вона, здається, дихає!

Горлав Костик. Олександра ніби прокинулася від сну, згадала, навіщо приїхала, й з силою вампіра витягла Костю на світло.

— Вона ще дихає, давайте викличемо швидку!

Давид зазирнув усередину, відсахнувся.

— Ти дублями береш, Ал!

— Це тобі її ноги розповіли? Як вона дихає, цим місцем? — Олександра вказала на сідниці Аріель, але тут ноги дівчини засмикалися, й усі троє відскочили.

— Я так і знала, що вона зомбі!

— Як ти можеш? Як ти можеш так говорити? Зараз? — заволав Костя.

Олександра вліпила йому ляпаса. Він замовк і заплакав.

— Ну що, сміливі мої, хто наважиться відкрити вид ззаду? Тільки не всі відразу!

— Ха, — видихнув Давид і пішов до багажника.

Усередині лежала друга половина Аріель. Вона ще дихала, переривчасто й тихо, її обличчя не було видно під сплутаним волоссям. По тілу пробігали судоми.

— Вона доходить, Костю. Її перетисло, як між вагоном метро й платформою, знаєш, я якось у дитинстві бачила таке на станції, це кінець.

— Ні, ми подзвонимо в швидку, ми її врятуємо!

— Так, ми подзвонимо в швидку, але ще ми витягнемо конус з-під машини й обережно, дуже обережно поїдемо їм назустріч у бік міста, так?

— Так, так, ми витягнемо конус.

Він обійняв Костю за плечі, і вони попрямували до капота.

Олександра стояла над відкритим багажником, той освітлював її змарніле, перемазане обличчя. Вона помітила рух з боку лісу. «Стасик приповз, козлина», встигла подумати, і раптом із темряви на неї накинулася Лариса.

Вона була озброєна гострою, як багнет, шпилькою. «Оліні підбори» — подумала Олександра. Шпилька вдарила її у скроню й розпорола обличчя від вилиці до рота. Олександра заверещала від болю й вперлася Ларисі в груди. Штовхнула —  обидві полетіли в канаву, покотилися вниз і зникли з поля зору.

— Нам піти їм допомогти? — Костик стояв як укопаний.

— Я не знаю, я їх навіть не бачу.

З боку лісу почулися здавлені жіночі крики. Через короткий час звуки стихли, а потім почулися невпевнені кроки.

— Сашо? Ларисо? — покликав Давид. На краю канави з'явилася голова Олександри. Вона зібрала останні сили і піднялася на коліна. В одній руці вона стискала чорний від крові ніж і ще щось схоже на шматки тканини, з яких лилося й капало. У слабкому освітленні, що йшло від багажника, стало помітно, що з її шиї поштовхами йде кров. У рану була встромлена шпилька. Олександра потягнулася до неї.

— Ні, не виймай! — встиг крикнути Давид, але було пізно, Олександра ривком висмикнула шпильку, фонтаном бризнула кров, залила все навколо. Та довго ця вистава не тривала. Жінка рухнула на дорогу, обличчям униз, але не випустила з рук ні здобутої в бою плоті ворога, ні зброї, яка її згубила.

Костик почав гикати.

— Заспокойся, заспокойся, Костику! Ми витягнемо конус і поїдемо звідси! Дивись, як нам пощастило, жодної майже машини не трапилося, а ті, хто проїжджав, як зазвичай — їм і діла до нас не було!

— Ти обіцяєш, що ми відвеземо Аріель у лікарню? — гикнув Костик.

— Обіцяю, звісно, обіцяю, — Давид п'ятився від нього, — Усе, що мені від тебе треба, це допомогти витягнути конус.

Давид зазирнув в багажник, Аріель затихла, і навіть легкі судоми не турбували її безживне тіло. Давид провів рукою перед датчиком, і кришка м'яко опустилася.  Його фігура й тіло мертвої Олександри занурилися в темряву. Він обійшов свій автомобіль і зазирнув під переднє колесо. Костя стояв безпорадний, спостерігав за цією сценою й голосно гикав.

— Навіщо ти її закрив?

— Щоб їй не було холодно, добре? Дивись, конус щільно застряг між колесом і бампером, мені потрібно, щоб ти повертав колесо, а я буду його виймати, ок? Або давай ти, ти будеш виймати його, а я буду крутити.

Костик стояв біля відчинених дверей автомобіля, його погляд упав на задній ряд сидінь, на зламані ноги дружини, на її спину, затиснуту між двома спинками крісел, на сумку Prada яскраво-бузкового кольору.

— Вона померла? — запитав він, обережно витягаючи сумку з-під ноги Аріель.

Давид з'явився над капотом.

— Звісно, як іще може бути! Що ти запитав?

— Я зараз, — Костик узяв сумку й кинув її на асфальт ближче до машини Олександри, яка стояла безживна трохи позаду.

Костик підійшов до Давида, той сидів на колінах, його голова була схована між колесом і бампером. Двигун був увімкнений і тихо муркотів.

— Отже, повільно повертати колесо?

— Так, давай спочатку ліворуч, а потім повільно праворуч.

Костя сів на водійське сидіння, довго шукав і знайшов кнопку ручного гальма. Машина відреагувала тихо, беззвучно, тільки легке погойдування видавало в ній небезпечний потенціал убивці.

— Ну. Давай уже, чого чекаєш!

Тоді Костик різко вивернув кермо праворуч і злегка натиснув на газ. Щось голосно хруснуло, почувся здавлений крик, тоді Костик перевів машину на задню передачу, з чим теж довелося поморочитися: «Китайське лайно», — проговорив він про себе, повернув кермо ліворуч і знову праворуч, той погано слухався, йому явно щось заважало, передача на Drive — і ось колеса наїхали на перешкоду, й знову почувся тихий хрускіт. Тіло Анни похитнулося й повисло на пасках над узбіччям. Пляшка текіли з тихим чавканням упала на дорогу й покотилася в кювет.

Костик погасив фари, вийшов із машини, світло в салоні спалахнуло й знову погасло. Навіть не глянув на Давида, Костик пройшов назад, підняв сумку Prada й попрямував до машини Олександри. Він зазирнув на заднє сидіння, воно було порожнє. Костя знизав плечима, пошукав очима Стасика, але того ніде не було. Він обвів очима все навколо. По зустрічці промчали одна за одною дві машини, але ніхто не загальмував. Підозріла порожнеча дороги почала оживати, і Костя подумав, що це добрий знак. «Мабуть, десь розсмокталася та пробка, про яку попереджав навігатор, і машини поїхали знову».

— Козел цей Валєра, повів нас просто в пробки та ще й у ремонт!

Костя сів на водійське сидіння, ключі лежали в підсклянці. Він погладив важіль перемикання передач, великий, обтягнутий шкірою, із сумом, тільки йому зрозумілим. Код він знав напам'ять. Машина, попри пошкодження, слухняно завелася. Костя обернувся назад, щоб оцінити ситуацію на дорозі, яка продовжувала заповнюватися, й не помітив тонкого струменя диму, що виходив з-під капота. Костя ввімкнув кондиціонер і підняв усі скла. Подивився на сумку, яка лежала в нього на колінах. Пристебнувся, оживив екран мультимедіа, відкрив додаток Вейз і натиснув люб'язно запропоновану вкладку «Додому».

— Let's hit the road! — почувся голос Дональда Трампа.

Костя здивувався, подивився вперед і натиснув на газ.

У цей момент капот спалахнув.

///

Стасик сидів у лісі та спостерігав як салон машини переповнювався димом. Він бачив, як Костик шарпався зсередини, намагався вибити вікна лобом, ногами, але загартоване скло не піддавалося. Стасик чекав, поки припинилися будь-які рухи, та тільки потім наважився вийти. Як перелякана мавпа він крався до дверей водія. Темне тільце ледве виднілося на тлі лісу й чорного диму. Фура, що мчала на повному ходу, знесла Стасика так само легко, як качан капусти. Водій ударив по гальмах, і вантажівка, розгойдуючись, злетіла на узбіччя, ледь не перекинувшись. Із кабіни вискочив чолов'яга у яскраво-жовтому, світловідбивному жилеті, як це належить за правилами дорожнього руху. Він присів перед кабіною, змахнув руками в розпачі й побіг уздовж фури в пошуках тіла, оленя або вовка, як він припускав.

«Ви прибули на місце призначення», — пролунав голос Валєри з динаміків китайської машини, яка стояла непомітною трохи віддалік, а з диму, крізь закриті скла, йому ніжно відгукнулася Еймі:

«You have reached your destination, козли».

[1] Шива - перша фаза єврейського трауру, що триває сім днів після поховання. Це час, коли душа померлого остаточно відокремлюється від тіла, тому родичі залишаються вдома для її підтримки і приймають співчуття від родичів та друзів які приходять щодня.

[2] Таємна слабкість

[3] Все налаштовано, ви готові вирушити? Я готова! Рушаймо!

[4] Waze – безкоштовний, соціальний навігаційний додаток для мобільних пристроїв, що відстежує ситуацію на дорогах і пропонує маршрути, враховуючи поточні умови. Вейз надає голосові інструкції під час руху. Голоси можна налаштувати окремо.

[5] Почнемо! Та за ради Бога, не вбий нас по дорозі, керуй обережно!

[6] Неприємна небезпека, дуже кепська небезпека попереду! Чесно кажучи, я б був… обережним!