Первородний Бандит
Пролог
— Кажеш, член йому відірвала? — З вуст чоловіка вирвався тихий смішок. Худорляві пальці, більш подібні до кісточок, тримали порцелянову чашку гарячого чаю, пар з якої піднімався все вище й вище.
Жіночка похилого віку чмокнула губами, розпливаючись у посмішці.
— Ну як відірвала… злегка надрізала, знаєш, — ніжно мовила вона, мов розповідала про цуцика, якого забрала додому, — Не люблю, коли чіпають моє. — підморгнула йому.
Незнайомець з приємністю в очах кивнув, повільно зробив ковток запашного напою та приглянувся до вогняних квітів, що їх оточували. Пекло грало своїми барвами поміж довгоочікувану зустріч між двома душами. Червонюща магія ходила близько задрипаних кафетерій та вишуканих ресторанів. У повітрі літали прокльони мешканців жахливого місця, й серед них ніхто не вирізнявся ні огидністю, ні аристокартичністю.
— Отже, що окрім твого епічного повернення змусило нас зустрітися? — чоловік простягнув руку до свого костюма, послабив бордову краватку і з охочою посмішкою вдивлявся у давню знайому.
Зморшки у жінки раптово викривилися в дратуючу гримасу, очі стали гострішими, незадоволеними, а усмішка зникла, мов і не було її.
— Спадок старого ідіота. Скинув мені то на голову за життя, то хоч в пеклі відпочинку. — Хмикнула жінка, припіднімаючи долонями коротке блондинисте волосся, що звивалося кучерями, як морські хвилі. Яскраво-червона помада на губах залишила ледь помітний слід на порцеляновій чашці, а брови звелися до носа, хмурячись.
Чоловік з усміхненими устами, що більше нагадували тонкі лінії, обвів її поглядом, примружив очі, мов хижак, який уже знав: вона щось хоче.
— І що Ваша Величність бажає від скромного демона?
Пані покрутила на пальці свої кучері, важко зітхнула й поглянула у срібняки навпроти.
— Цьому треба охоронець. Спадку.
Чоловік кивнув, мов “продовжуй”.
— У мене є онуки. Багато, але лише двоє уже повнолітніх. Обоє розумники, до речі, хоча характер у них жахливий, як смак отих дорогих равликів, — жінка скривилася, мов з'їла лимон, зробила ковток чаю й продовжила:
— Хочу поглянути, хто буде достойнішим правителем цієї штуки, — вона махнула рукою, гидуючись від небажаної згадки, — І мені, точніше.. одному з моїх дорогоцінних хлопчиків потрібен буде наставник. Бо той впертюх не має уявлення навіть про такі речі, як цей Спадок. Розумієш?
Демон не поспішав. Плавно перевів свій погляд на інші столики у приміщенні: одна парочка занадто голосно про щось сперечалася, незнайома дитина вередувала у батьків на руках, а поважний дід сидів коло вікна й читав газету кількарічної давнини, як завжди робив це тут, після життя, людського і пекельного. Брови демона, що сидів майже нерухомо напроти старої знайомої, сіпнулися вгору, усмішка не зникала, ніби була натягнута й прикріплена булавками біля самих країв та помітних ямочок. Легким помахом руки до нього підлетіла серветка, якою він ледь торкнувся губ, прикриваючи їх, потім здвигнув плечима, глянув на жінку.
— А що мені з цього? Забрати душу? Чи діяти за своїми правилами? Він втратить це намарно. — очі диявола на мить блиснули золотистим, й вуста сіпнулися до низу, — Навіть якщо не робити угоди. Та й зрештою, це смішно, дорога Алло! Якщо той, про кого ти говориш, не розуміє нічого у цих махінаціях, навіщо йому це доручати? Скажи мені свою мету, підступна Мадонно! — Зуби зімкнулися з тихим клацанням. Він закинув ногу на ногу.
Названа Алла заметушилася, руки опустилися на блакитно-синє плаття, склалися на колінах. Темно-карі очі забігали по столу, а губи стягнулися в непримітно тонку лінію, що була за ледве видна через червону помаду.
— Алло, — зітхнув чоловік, вдивляючись у вічі жінки, — я не маю бажання бути нянькою для банального людиська. Тим паче навчати чогось.
Жінка поправила рукою свої кучері, мов маленька сором'язлива дівчинка, й нарешті мовила, на якусь мить занадто різко і неспокійно:
— Я розумію. Але не можу сказати тобі цього. Та мені вкрай потрібна твоя допомога. Прошу. — Вона поглянула йому в очі. У них засвітилися червоні промені, брови опустилися, плечі зіщулилися.
Запала гнітюча тиша, що душила демона зсередини, коли ці знайомі чоловічки дивилися прямо в душу.
— Від тебе віє жахливою щирістю. — голос став нижчим, стан опустився, поки срібні райдужки набули темнішого відтінку, та з горла вийшло уривчасте зітхання.
На вустах Алли розцвіла легка посмішка, і вона, зморшкуватою долонею, на якій було кільце із зеленим діамантом, махнула кудись у бік.
— Пробач. Забула про це.
— Як і про свою фантазію? Я знаю, що це твоя чергова дурнувата ідея. І якщо я дізнаюся, що це за задум раніше, ніж твоє чадо знайте клятий спадок, — чоловік піднявся з гордовитим виразом обличчя, вираз якого мовляв сам за себе, — Я покину те людське створіння прямо там, змушуючи його серце тліти повільно. — На обличчі з'явилася неприємна усмішка, коли руки сіпнулися у пориві поправити краватку.
Алла розцвіла, навіть помолодшала на кілька років і хлопнула в долоні, посміхаючись.
— Дякую, Емеріелю.
Розділ 1
Мороз пробіг по сухій шкірі обличчя хлопчини, холоднющими пальцями пролізаючи у саму кров, що текла в жилах повільніше, ніж треба було. Вітер непрохано пихкав на його боксівську зачіску, а ноги у кросівках почали замерзати. Кілька хвилин тому він поклав слухавку, запхав телефон в кишеню та зараз стояв з роздратованим лицем, настільки похмурим, як і погода, котру був змушений витримувати. Дзвонила мати. Повідомила трагічну новину, наслідки якої він мав розгрібати.
Бабця Алла, яка переїхала до Іспанії через ноунейма хахаля, що обіцяв їй золоті береги, померла. Коли повернулася назад у рідне місто, через кілька днів її збила машина, якою керував п'яний водій. Дивною річчю, що спонукала хлопця мружити очі від непорозуміння було його ім'я в заповіті, котрий лишила стара. Не те щоб він сильно знався з нею, ну так, бачився п'ятірку разів: у далекому дитинстві та роки чотири тому, на Новий рік.
А зараз матір примусово добровільно каже піти у той маєток, куди переїхала родичка, та переглянути усе від а до я, що і кому належить. Тому, стоячи у цей момент біля величезних золотисто-срібних воріт й чекаючи на ого-ніхуя-собі-дворецького-бабця-розійшлася, він був схожим на похнюплену малу дитину, якій не дали цукерку. Руки мерзли від листопадової температури, що вирішила поводити себе як січень, а горло болісно дерло від сухості.
Після кількох довгих хвилин очікування, ворота завдовжки п'яти метрів з гуркотом відчинилися, й у них з'явився пристаркуватий чоловік в досить елегантному костюмі як на таку погоду.
Хлопчина повернув голову у напрямку звуку, нахмурився та закутався у комір піджака щільніше.
— Пане Кашуба? — втомленим голосом запитав дворецький, оглядаючи молодика.
— Ага… — хриплувато мовив той, прочистив горло, відкашлявся. Він підійшов ближче, йдучи вслід за чоловіком.
Широке подвір'я прикрашали білі кам'яні доріжки, переходячи з рівних ліній у хвилясті петлі, ніби виведені легкою рукою художника. Клумби, де квіти уже віджили своє, плавно вимальовували кільця, дивакуваті фігури. Серед колоритності дворища красувався не маленький будиночок, від якого в хлопця очі вивалилися з орбіт, а щелепа злегка опустилася. Не погано так бабуся в Іспанії статку собі набрала, що аж маєток придбала.
Тьмяні стіни будівлі сягали небачених висот, а вузькі трикутноподібної форми вікна витягалися у довгасті стрілки, що більш нагадували лезо ножа. На невеликих підйомах стояли статуетки чорних та білих янголів, кожен з яких тримав зброю з гострими кінцями, направлену у бік воріт, мов попереджаючи гостей про небезпеку, що чекатиме, якщо ступити лиш один неправильний крок. Дах вирізнявся своєю разючою рівністю, де кожна маленька частина мала своє місце, ніби це було прописано ще до створення маєтку. Напівкруглі двері, зроблені з гледичії, кора якої розкидалася барвисто-темними плямами, стояли струнко, незворушно, а два ліхтарика, світло яких ледь було видно навіть у найтемнішу ніч, висіли по боках від поручнів. Здавалося, час залишив на ньому свій останній подих, що на кожного новоприбулого навіював острах.
У Кашуби обличчя викривилося від побаченої картини, а плечі сіпнулися, як від удару.
Вони піднялися по дерев'яних сходах з темного дуба, й дворецький відчинив масивні дверцята, на подив молодика досить легко.
— Прошу Вас… — чоловік пропустив хлопчину вперед, а потім зачинив двері. — Я Ераст Власович, працював дворецьким Пані Алли на момент перебування в Україні.
Чи то Кашубі здалося краєм ока, чи той Ераст Власович навіть приклонився.
— Ликерій Євстахійович, — пробубнів хлопчина, розглядаючи коридор, що відрізнявся від зовнішнього виду маєтку.
— Знаю, Пані Алла розповідала про вас багато чого.. — понуро мовив Ераст Власович, проходячи у головну залу поміж приглушено освітленими коридорами. Ликерій мовчки йшов за ним, припідняв брову й розглядав яскраво-бордові стіни, де ледь не на кожному кроці був якийсь дивний портрет невідомих людей чи то навіть створінь.
— Прошу Вас почуватися як удома. Розглядайте, що потрібно, копія заповіту на столі. І з Вашого дозволу, я піду й продовжу збирати свої речі. — похапцем, мов з кожним словом втрачаючи голос, сказав чоловік, наостанок кивнув та, якщо хлопець правильно побачив, пішов на другий поверх.
Ераст Власович завів його у досить велику залу, на якій колом розкинулися кілька малих коврів під колір кімнати: яскраво-червоний, бордовий та кривавий. Дивні у бабці смаки на старість прокинулися.
Ликерій неохоче ступив далі, повільним кроком, мо по льоду, йшов до столу. Приміщення навіювало йому сирість, холод, незважаючи на камін посеред центральної стіни, та жахливу втому разом з острахом небезпеки. Він сховав погляд у комір, підійшов до столу та взяв холодними пальцями списаний офіційний документ, який призначав його відповідальним внуком.
Карі очиці пробіглися по надрукованих рядках, чудернацькому підписі та даті затвердження. Він примружив очі, перевіряючи, чи правильно глянув, і на свій подив важко видихнув. Заповіт укладений три роки тому. І все би нічого, але документ був створений в Україні, а по словах мами, бабуся переїхала на батьківщину лиш кілька місяців тому. І що? Ликерій ще раз придивився і покинув ту справу, вирішив краще прочитати сам текст, який мовляв, що йому заповідається Спадок. Не у сенсі спадок по типу того ж маєтку, а саме Спадок. І це спонукало бажання, що раптово з'явилося в нутрощах, стати реальністю: забратися подалі. Бо після прочитання того слова, навіть подумки, хлопцю уже робилося млосно й огидно. Він відклав той лист, скривився від неприємного морозу по тілі та вирішив оглянути залу, де перебував.
Все таки картини там були моторошні. Погляд Ликерія впав на одну з них, і йому стало зле: невідома панночка з двома блакитноокими дівчатками сиділа коло садиби та гралася з ними у чаювання. Проте, замість чаю, пар з якого мав підійматися вгору, була червоно-яскрава рідина, що стікала по краях квіткових чашок. І чудовим доповненням став лежачий поряд череп, в якого вилазили.. очі? Ще й жовті. Хлопець здригнувся й закусив губу, несвідомо ступив крок назад. Він вже сіпався.
Відвівши погляд, Ликерій випадково натрапив на криваву лінію, ледь помітну під краєм килима, що був обвитий золотистими візерунками. Руки мимовільно стислися в кулаки, а розум уже знав, що то буде. У такому світі, де запах чарів яскраво виражений, а їх проблиски витали повсюду, на жаль, чи для кого на щастя, дозволено все, окрім чорної магії. Проте по словам матері, у дитинстві рідна бабуся Олена, сестра Алли, завжди любила порушувати правила, й користувалася туманною чорною магією. І він здогадувався, що інша сестра не була винятком. Трясця.
В певну мить йому подумалося, що до біса те все: краще відмовитися від спадку, поки можливо, збрехати матері про якісь нецінні речі та забути про цей маєток, як про страшний сон. Але те, що все таки спонукало хлопця нишком тікати до бабусі Олени у її кімнату та вивчати дивні речі, шепотіло відкинути м'який коврик та розглянути свої здогадки. Він так і зробив. Поглянув на двері, перевірив, чи немає дворецького, й відкинув половину килимка в бік.
— Страшна ти жінка, бабцю Алло.. — пробурмотів молодик, розглядаючи знайому й таку близьку серцю пентаграму. Так, вона була кострубатою, і швидше за все виведена справжньою кров'ю, мабуть, козячою, якщо судити по запаху.
Він прикусив губу, повільно обійшов та оглянув зі всіх сторін, згадуючи, де міг бачити. Посередині була лілія, намальована й зафарбована у чорно-фіолетових кольорах, вирізняючись з-поміж червоних відтінків. Якщо хлопець правильно пам'ятав, це був один з символів виклику демона, здається, доволі високого за рангом, судячи по лілії та кольорах.
Йому раптово захотілося спробувати використати цю річ. На губах з'явилася стара добра усмішка, й азарт у серці прибрав неприємні відчуття від перебування у цьому маєтку. Це, мабуть, тому, що пентаграми від любив, і часто з бабусею Оленою викликав дрібних демонів-помічників, аби гратися. Хоча давно він так не робив. І вирішив зараз спробувати, чи не забув як це робити. А про спадок забув, як тільки відклав документ.
Кашуба знайшов три свічки на підставці, поставив їх у центр й запалив, бо запальничку завжди носив з собою. Взяв зі столу троянду, що стояла у вазі з іншими, і розкинув пелюстки по кожному краю зірки. Треба олівець. Або крейда. Ликерій на мить задумався, поглядом шукав щось, чим можна написати одне єдине слово. Вирішив залізти у шухляду, де знайшов не лише олівця, а й купу блокнотів, в які не бажав заглядати. Брови заграли, як чорні крила птаха, що махнули раз, й пальці схопили знайдений олівець та почали виводити над верхнім кутом зірки “Spiritus”(лат. дух).
Коли коло було готове до призову, у грудях щось кольнуло, але швидко минуло, і хлопчина вирішив приступити до фінальної частини, та подумки молився, аби не зайшов дворецький.
Ликерій дістав з кишені маленький ніж-метелик, що завжди міг знадобитися неспокійними вечорами, й одним різким рухом зробив поріз на великому пальці, зойкнув від неприємного відчуття та повторив це з іншою рукою. Він примружився, зітхнув і опустився на коліна. Пальці болісно щипало, та азарт до непередбачуваного змусив його забути про біль на кілька секунд. Від двох нижніх кутів він провів прямі лінії кров'ю, відсунувся трохи подалі і притиснув пальці до смужок, мимоволі посміхнувся. Губи ворохнулися, з горла вирвалося тихе хрипіння, але слова виходили плавно, мов пісня: Veni, ignote daemon, veni, animam meam tibi dabo, et oblivisci debeo. (Лат. “Прийди, невідомий дияволе, прийди, віддам свою душу - і забути мушу…). Добре, що бабця Олена привчала знати латину.
Після останніх промовлених слів, з рота вирвався кашель, що повільно почав його душити, а потім різкий видих змусив прийти до тями. Свічки потухли й перекинулися, ніби вітром здуті. Кілька секунд Ликерій перебував у своїх думках, поки груди тліли вогнем, і він не знав, чи це застуда, чи ціна за виклик. Хоча, прислухаючись до свого важкого дихання, хлопець більше нічого не чув. Навіть здалося, що вогонь у каміні втратив свій шум, кожен тріск, який лунав у вухах, перетворився на єдиний писк тиші, що була голоснішою, ніж думки в голові.
— Це сталося швидше… ніж я очікував. — низький баритон пролунав поміж стукіт серцебиття Ликерія, і він здригнувся, мов ожив, очима шукав джерело звуку. Губи зімкнулися у тонку лінію, дихання виривалося з грудей уривчасто.
— Я досі жалкую, що погодився. — позаду з'явилася чиясь присутність, й по спині молодика пробіг дикий холод. Він стиснув руки в кулаки, ковтнув беззвучно.
— Смертне огидне дитя. — перед очицями з'явилося чоловіче обличчя, що більше нагадувало звивання змії. Зуби, які виблискували з моторошної посмішка, ніби мали очі. Ликерій поглянув на невідомого з тихим зойком, підскочив і вдарився головою об його живіт, зціпив зуби.
— Як.. неввічливо. — незнайомець випрямився, більше не згинаючись над Кашубою, та розгладив свій сіруватий костюм, цокнув язиком.
— Га? — Ликерій закліпав очима, підняв свій погляд на чоловіка та скривився, вигнувши брови, — Ти ким будеш, багатослівний? — він закліпав очима, примружився й скептично витріщався на того, кого викликав.
Невідомець гмикнув, проводячи по всій довжині краватки тонкими пальцями, блідими, як і обличчя. Сірі очі насміхалися над хлопчиною, звузилися.
— Емеріель Кастіельо О Дельте Саґанв’єре, — він елегантно вклонився, як і подобає джентельменові при привітанні, та продовжив: — Якщо твій людський мозок зможе це запам'ятати, звісно. Смішно, до речі, що ти не маєш поняття, кого викликаєш. Алла казала, що ти невіданий-негаданий у магії.
Ликерій спохмурнів. Брови сіпнулися вниз, обличчя набуло гримаси обурення, що могла перерости у команду “напад”.
— А ти, я бачу, сам гріх Гординя, нє? — хлопчина піднявся з землі, витер пальці об піджак, залишаючи легкий слід крові, та притис їх до долонь.
Навпроти нього стояв високий чоловічої статі диявол, усмішка якого дратувала все більше. Чорні кучері акуратно виднілися з-під циліндра на голові, тонкі губи розтягнуті у посмішку, яка тримала владу у собі. Темно-сірий костюм облягав злегка мускулисту статуру, під яким була ледь помітна біла сорочка та бордова краватка. Бліда шкіра ніби виблискувала, а злісні очі ховали всі козирі в погляді.
— Я оцінюю свій розум більш гострим, ніж у тих відсталоподібних, — крижана рука лягла молодику на плече, від чого той здригнувся й відступив, кривлячись від огиди.
Емеріель посміхнувся ширше, звузив очі й схилився над людиною.
— Але першим виглядом не відрізняєшся. — зухвало промимрив хлопець, скептично споглядаючи за дияволом.
— Як і ти. — усмішка засяяла яскравіше, й з нутрощів вирвався тихий смішок. — На відміну від твого імені.
Кашуба нахмурився, спостерігаючи за кожним рухом чоловіка, будучи напоготові.
— Бабця твоя, ох.. так незвично називати її бабцею. Вона ще в розквіті сил. — почав Емеріель, плавно ступаючи ближче й на цей раз стискаючи його плече, аби той не вирвався. — Алла попереджала, що ти безхарактерний виродок, Ликерію. — чуже ім'я злетіло з його вуст як шипіння змії, як молитва отця, що підносить руки до неба, а очі кидали бісики, бігали по білосніжній шиї й планували наступні дії.
Кашуба прикусив губу, краєм ока дивлячись, стежачи, й відчуваючи морозець, що ховався в тілі.
— Ти огидний.
— Дякую.— з вуст вирвався солодкий усміх, одна рука обвила чужу шию, — То ж.. скажу один раз, чітко і ясно, малий істотнику: Алла попросила мене допомогти тобі знайти та дати зрозуміти, що це за Спадок вона приписала. Бо ти доволі тупенький, по її словам. — його язик виковзнув з рота, подовгастий та слизький, як гадюка, наближаючись все ближче до шиї хлопця.
Ликерій витріщився на диявола, і різким рухом ударив того в бік, ступаючи подалі від нього на кілька кроків. Емеріель від раптовості вилаявся, прикусивши язика, стер посмішку з обличчя, не залишаючи і сліду.
— Якусь хрінь ти плетеш, виблядку. Це зваба чи як? Навіть не смій мене чіпати. — гаркнув Кашуба, потираючи шию рукою.
— Ту хрінь, що сказала твоя дорога бабця, тупий ти вишкребку. — диявол стиснув щелепу, й очі мимовільно засвітилися фіолетовим, лише на мить. Він пирхнув, провів рукою по краватці й звузив очі, пильно дивлячись на хлопця.
— Послухай мене, людська істото. — голос чоловіка став нижчим, гострішим, владнішим, мов він будь-якої миті міг загарчати, — Я не маю ніякого наміру бути твоєю нянькою. Це щоб ти собі на лобі записав. Алла щось замислила, окрім того, щоб тобі допомогти, і я хочу це вияснити. А коли я це зроблю, то кину нахрін цю допомогу до дев'ятого кола пекла, як і тебе. Тож або співпрацюй зі мною та позбуться цього швидше, або продовжуй грати лайняного людиська і я клянуся, що візьму твою душу силою, наживлюся твоєю кров'ю та кину твоє тіло кільком церберам. — голосно видихнувши на кінець, Емеріель став чекати й пильно дивитися на реакцію хлопця, аби з відповіддю уже діяти.
Ликерій лиш міг зімкнути губи й сопіти у трубочку, стоячи, як та статуя на вході, але без зброї.
— Щоб я здох, але не у твою зміну, вилупковий гаспиде. — Ликерій неохоче підійшов й простягнув руку, досі обдумуючи слова демона.
Емеріель посміхнувся. Одразу побігли мурашки по шкірі, але Кашуба не здригнувся.
— Чудовий вибір, Ликерію, чудовий вибір. — диявол потиснув руку людини, гордовито всміхаючись, поки пальці фіолетового полум'я охоплювали їхні тіла, а з очей диявола лилося сяйво. Хлопець відчув різкий удар у серце, зціпив зуби і впав на коліна, хапаючи ротом повітря.
Посмішка літала над ним, гидке хихикання вп’ялося в мозок, й на мить усе застигло…
— Початок поставлено.
Розділ 2
Дихати досі було важко, хоча серце не поколювало й легені були впорядку. Сидячи на м'якому кріслі брудного червоного кольору, що відчувалося, мов пір’їнка, Ликерій крізь футболку потирав ділянку серця, уривчасто видихаючи. Поруч стояв Емеріель, розглядав знайомі картини та посміхався так само огидно, як до того.
— Я не давав згоди.
— Ти потиснув руку. Це уже згода.
А далі мовчання з уривками важкого дихання та тріску полум'я в каміні. Ликерій стиснув зуби, набундючився, як сич. На його руці акуратно було виведено одне слово, жахливо дратуючи хлопчину: Emeriel S. Це було доказом угоди, яка щойно заключилася рукостисканням істот двох видів.
— Я здеру шкіру, — грубо пирхнув Кашуба.
— Не допоможе, — диявол розстібнув кілька ґудзиків піджака, скинув його і положив на стіл, елегантно закотив рукава білої сорочки, оголюючи венисте зап'ястя, де красувався, мов тонесенькі змії обвили частину тіла, знак: Liqueur K., — Це угода тіла і душі, дурню. Розірвати її неможливо.
— А як знайду спосіб? — Ликерій вигнув брову, кидаючи виклик.
Емеріель сухо засміявся, закотив очі й підійшов до молодика, долонею натиснув на ділянку серця.
— Хочеш змарнувати свій час на пошук розриву угоди, замість того, аби швиденько її виконати? — він знову пирснув сміхом, грайливо штовхаючи того до спинки крісла, — Ти справді дурний.
— Хіба вона не назавжди? — Ликерій гидливо скривився, відкинув його руку.
— Насправді, ні. — Емеріель здвигнув плечима, обходячи хлопця навколо та тримаючи долоню на чужому плечі, — Демони поділяються на роди: Сатана та його лінія Саґанв'єре, які здатні укладати угоди як бажають, та переважно самітники; СеПекатаМорта - це ті нещасні семеро смертних гріхів, які взагалі не укладають угод, а живляться тим, що бажають; та останній: ПлебеРіті - купка ницих й оскаженілих малих істот, які відомі у міфології під різними назвиськами. Угода укладається на певний проміжок часу: доки не буде виконано завдань, обіцяних з обох сторін.
Емеріель став біля крісла, де сидів хлопець, й поглядав на його реакцію, задовольняючись дивними гримасами.
Ликерій тим часом витріщався на позначену руку, примружив очиська й кусав нижню губу.
— Пиздець. То ти якась шишка? І типу знаєш про той Спадок, що бабця впихнула мені? — Кашуба підняв погляд, вигнувши брову.
— Ну…, — він посміхнувся, — Ні. Правду кажучи, ні. Про таку річ, як Спадок, знають лише ті, хто його охороняв.
— І його охороняла наша дорога бабуся, Ликерію. — у кімнату ступив із задоволеною гримасою невисокий чоловік, поправив свою оправу. — Так, вітаю, давно не бачилися, брате.
Ликерій, лишень почувши знайомий голос, закотив очі, цокнувши язиком, як старий дід, скептично дивлячись на родича, що раптово згадав про рідню. Диявол звузив очі, пильно спостерігаючи.
— Це звучить огидно з твого рота, Борисе. — зітхнув хлопчина, встаючи й підбираючи худі з крісла, надягнув.
Так званий брат лише ширше посміхнувся, підходячи до давнього родича.
— Дякую, ти завжди був люб'язним. — він пихато засміявся, переводячи погляд на чоловіка, що всеясно посміхався. Борис підняв брову, простягаючи руку. — Маєш свою собачку для допомоги? Як втішно.
Та Емеріель не відповів. Лише дивився в одну точку на обличчі чоловіка, загадково кривлячи гримасу посмішки, мов вивчаючи новоприбулого.
— А тобі що до того? — неприязно пихкав Ликерій, звузив очі. — В спадку мене прописали, а не тебе.
Борис дзвінко засміявся, витягаючи з кишені плаща згорнутий документ.
— Помиляєшся, дорогий. Я теж там є. Просто під іншим ім'ям, — підморгнув чоловік, кинувши в руки Кашубі ще одну копію заповіту, але там уже було підкреслено ім'я — Леонід Левицький. Хлопець скорчив гримасу непорозуміння, витріщився на папір.
— Серйозно? Оце ти кінчений. — молодик жбурнув документ назад у руки власника, не приховуючи незадоволення.
Борис грайливо мугикнув, насолоджувався чужим роздратуванням.
— Братське возз'єднання дуже миле, — вставив своє слово диявол, підійшов до хлопця та поклав руку тому на плече, — але ми перші опинилися в маєтку. Тому, Спадок належатиме солоденькому.
(Прим. автора — Ликерій з грец. означає солодкий).
Кашуба скривився від назвиська, але промовчав, розмірковуючи, а чи треба йому то все взагалі.
— А ще смішно називати мене собачкою, якщо маєш нікчемного цуцика. — Емеріель схилився на рівень Ликерія, нудно промовляючи кожне слово.
Борис нахмурився, проте тримав посмішку, гордовито підняв голову. В якийсь момент Кашубі стало не по собі від такої ворожнечі, й по тілу пробігли сироти, від чого він смикнувся. А коли перед обличчям з'явився невідомий парубок з білосніжною шкірою, мов порцеляна, та бездонною блакиттю замість очей, хлопчина видав тихий зойк і оступився, притуляючись до диявола. Той міцніше стиснув плече іншого, показуючи зуби.
— Це називається обрати праведний шлях, вельмишановний чорте. — невідомець схилив голову набік, натягнуто усміхаючись.
— Я диявол. Дякую за коректику моїх слів, яку я не просив, крилатенький. — скептично повів бровами Емеріель, стежачи, як у янгола повільно з'являються білі маленькі крила, а біля голови зі всіх сторін - крилаті очі.
— А я серафим. Упс, ми квити. — він поводив плечима.
Диявол скептично обвів того поглядом, посміхнувся. Притулив до себе Ликерія, потай гидуючись від близькості, та поплескав його по плечу, раптово відпустив, ступаючи вперед. Зняв капелюха, кинувши хлопцю, клацнув пальцями й запхав руки в кишені. Погляд був спрямований на янгола та людину перед собою.
Кашуба ледь встиг впіймати чужу річ рефлекторно, насупився, поглядом роблячи дірку у спині Емеріеля.
— Я, до речі, знався з Аллою. Чудова жінка. — промовисто виголосив той, підходячи до Бориса та посміхаючись. — Можемо пройтися і я розповім усе, що знаю. Звичайно, за винагороду. — він підморгнув, беручи людину за плечі та починаючи вести у коридор.
Борис не приховував огиди від дотиків, та міг тримати рот закритим, якщо то щось дасть взамін.
Янгол мовчазно усміхався, підняв брову. Одне око закрутилося, ангел зітхнув, слухняно ступаючи за двома душами.
Ликерій кліпнув раз. Хіба той багатослівний не на його боці? Він застогнав від розчарування і був готовий бігти наздоганяти виродка, та щось у капелюсі засвітилося та здригнулося. Хлопець зацепенів, витріщаючись на циліндр, й побачив клаптик паперу, що світився червоним та підстрибував. Ликерій напружився, приглядився й обережно витягнув листочок. “Другий поверх. Кімната Алли. Іди”
Хлопець закусив губу. Що це? Підказка чи пастка? А він їх туди повів чи ні? У голові закрутилося кілька питань і ймовірних відповідей. І Ликерій не думав більше. Він пішов.
***
Кашуба нишпорив у шухлядах старого комоду, викидаючи усе, що там було: списані зошити, розірвані й покинуті листки з невідомим текстом, книжки з рідкісними міфологічними символами. Насупившись, хлопець оглянув знайдені речі, починаючи шукати зачіпки. Спершу листки. Вони були пожовклі, де-не-де залишилися плями від чорнила, що розтеклося, а краї декотрих мали вигляд, ніби їх хотіли спалити, і потім передумали. Він знайшов кілька, склав докупи та почав шукати якісь схожості, прагнучи знайти хоча б ключові слова, які спалахували у голові.
Перший маленький клаптик був злегка обпалений, але текст зберігся. Рядки, виведені друкарською машинкою, і слова більш нагадували любовний вірш. Внизу підпис: Від твого Е.
Е.? Хто такий Е.? Ликерій зітхнув, відклав любовного листа осторонь. Не те.
Другий шматок був розірваний, здавалося, ніби хотіли позбутися того тексту, що там написаний. Хоча знову ж таки - любовний вірш. Від Е. Ликерій видихнув і насупився. А потім уже з десяток таких листів про кохання, про те, які у бабці Алли небесно-чисті очиці, рожеві вуста, що нагадували тюльпани, та незабутній усміх, який відлунював у серці того Е. Яка огидна, банальна і до чортиків закохана людина це писала.
Поки Емеріель намагався відволікти Бориса та його надокучливого ангела-помічника, у Кашуби крім любовних листів нічого не було. Як не про губи, то про тіло було написано на кожному листку. Кинувши оком на останні клаптики паперу, хлопець перейшов до книг. Ликерій закусив губу, гортаючи в надії від першої до останньої сторінки книжки з невідомими символами. І хоч би тріс, він нічого не знайшов. Лише розповіді про якихось істот, способи приручення та знищення. Очима він натрапив на розділ саме про приручення різних потвор, чомусь сторінки були заляпані засохлою кров'ю і в кожному абзаці виділені червоним ключові слова: латина, ім'я, істота, ключ. І ніякого Спадку, чи чогось до біса дивного не було згадано в жодному писанні.
— Звичайно, хто буде ховати інфу про щось таке у шухляді.. — Ликерій безнадійно застогнав, згорнув книгу, оглядаючи кімнату.
В очі потрапило моторошне ліжко розміру king-size, темнява шафа з вирізьбленими янголами, круглий стіл з чорної деревини біля широкого вікна та закрите тканиною на стіні… щось. І, здається, оце щось могло в собі ховати невідоме. А невідомим було все. Поки що.
Кашуба піднявся з-поміж розкиданих паперів, скривився від того, що нога затерпла й спробував почекати кілька секунд, щоб сирість по шкірі минула, а потім наблизився до отого чогось.
— Добре подумай, солоденький.
Молодик здригнувся, перевівши погляд на знайомий голос.
— А якщо це відповідь?
Емеріель підійшов до нього, поправив краватку та придивився до тканини.
— Це дзеркало. Ох, і якщо хочеш щось знайти, краще поспішай, бо той рудиментарний ангелик скоро буде тут з твоїм любим братом. — він криво посміхнувся, прямуючи ближче до дзеркала.
Ликерій зітхнув, пішов за дияволом й став напроти тканини.
— Борис мій двоюрідний брат. — виправив його хлопець, — Та ще сука, як бачиш.
Диявол усміхнувся, киваючи й розглядаючи профіль людини.
Кашуба кілька секунд дивився на ту тканину, щось думав, щось гадав, і доміркував. Підніс руку. Застиг. Страшне чи корисне? Й скинув матерію, яка плавно впала.
У вічі блимнуло жовтавим промінням, а в носа врізався жахливий сморід гнилі, що, здавалося, ніколи не забудеться. Запах ніби заповнив усе приміщення в одну вирішальну секунду. Ликерій не встиг відступити, як його уже занудило. Він рукою закрив носа, згорбившись, як старий крук. Очі засльозилися, у голові почало паморочитися. Усе крутилося. Мурашки бігали по тілу.
— Хах.. — Емеріель прикрився рукавом, кривлячись не тільки від смороду, а й від побаченого у люстрові.
По той бік виднілося кілька черепів, розкиданих на поверхні, різнобарвних очей, які прикрашали дірки у людських тілах. Зокрема у головному, тому, що рухалося й стояло, зігнувшись, й дивилося всіма зіницями на простір перед ним. З рота звисала губа, заражена мікробами, та кілька частинок людської плоті. Волосся бруднюще, довгасте, закручене, звисало на один бік, прикриваючи порожній отвір. Сіре сукно, що спочатку було білим, рохристане та заплямоване маячило на тілі, як штори.
.Кашуба відвернувся, ледь стримуючи порив рвоти.
— Тільки не роби цього переді мною,— сухо сказав диявол, відступаючи.
Ликерій промугикав щось незрозуміле, жаліючись на запах та самопочуття. Він ступив ще далі, сперся рукою на шафу, закашлявся.
Невідома істота, що, здавалося, наближалася повільними кривими кроками, почала розкривати рота.
Емеріель звузив очі, скептично дивлячись на монстра. А сморід ставав сильнішим, і хлопчина відчував, що просто виплюне усі свої нутрощі. Він обережно, не роблячи різких рухів, обличчям повернувся до моторошної картини, дихаючи у футболку, край якої підніс до рота. Від побаченого хотілося втекти або впасти і вмерти на місці. Настільки огидного кадру хлопець ще не бачив.
Кілька секунд панувала тиша, супроводжувана важкими вдихами Ликерія та дивними звуками, що лунали від потвори.
— І що це таке? — ледве видавив із себе Кашуба, підходячи до диявола, ніби затримав дихання.
Той у свою чергу махнув пальцями, створюючи невидимий бар'єр між дзеркалом та кімнатою, таким чином очистивши повітря.
— Я тобі на Бога схожий? Запитай у своєї бабці.
— Так ти ж з нею знався більше. — Кашуба полегшено видихнув, на мить заплющив очі, насолодився свіжим повітрям. — Нарешті..
Чоловік зітхнув, поправив краватку, оглянув істоту пильнішим оком.
— Я… можу… це зла-мати…. — прохрипів монстр, здалося, що він починає перекидати ногу з дзеркала, виповзаючи.
Емеріель скривився.
— Спробуй. І я виколю кожне твоє око.
Краї обвислих губ неспішно розтягнулися, показуючи такі ж гнилі, як і тіло, зуби, жовтуваті й недоладні.
Ликерій відступив, з обережністю дивлячись на обох істот.
— Я.. тво... тво-рін-ння само-го Його. — щелепа у монстра відвисла, він беззвучно сміючись, й запах почав просочуватися у захищену оболонку.
Емеріель зціпив зуби, у кулаках стискав крихти безслівних заклинань, з кожним подихом все міцніше.
— А хто цей Він? — поцікавився хлопець на відстані від небезпеки, вигнув брови.
Невідома потвора перекинула другу ногу за межі дзеркала, з подихом все ближче у бік чужинців.
Голова з тихим клацанням схилилася на бік, очиці по черзі кліпали, й він мовив лише одне:
— Він - Усе.
Ликерій прислухався, стояв у заціпенінні, аби не прослухати жодного слова, хоча голова йшла обертом, а в животі неприємно щось ворушилося, мов черв'яки.
— І що це означає?
— Зве-рхність н-над усім.. — потвора почала вишкірятися, шкутильгаючи, наближалася. — Він - це си-ла. Сила.. А си-лі по.. пот-рібна енер-гія.. — він почав прискорюватися.
Ликерій здригнувся, ступаючи назад вперся в шафу, ковтнув. Емеріель стиснув кулаки, замахнувся й спробував магією відштовхнути монстра, але той лише ворохнув пальцем, як у диявола раптово з'явилися чорняво-червоні роги, які з тріском розкололися, але й не розсипалися. Диявол захрипів, впавши на коліна. Сині вени на блідій шкірі стали темніші, набухли, мов могли вибухнути з секунди в секунду. Обличчя перекосилося, то стогнучи в німій агонії, то звиваючись від головного болю, де лунали голоси мільйонів душ.
Кашуба поглядом прикипів до диявола, з острахом чіплявся за дверцята позаду. Тіло кричало бігти, але ноги не слухалися, ніби приросли до землі. У серці наростав звірячий жах, просочувався в кров, чіплявся за нервові клітини.
Істота все наближалася, спокійно, не поспішала.
— Ім'я! — крикнув диявол крізь стиснуті зуби, схилився на колінах до землі, притискаючи руку до грудей, — Вимови його ім'я на латині і він зупиниться!
Хлопець ковтнув, в горлі занадто пересохло, а страх сковував ще більше.
— Як?! Як я маю це зробити?! — Ликерій закусив губу, шукаючи очима якісь відповіді. Він побачив книги, які розкинув перед тим, і згадав про розділ приручення потвор: латина, ім'я, істота, ключ.
Ім'я на латині, окей… але яке? Як його звати? Це і буде ключем до розгадки? Короткі нігті вп'ялися в долоні, серце шалено билося об грудну клітку.
Хлопець дивився на монстра: огидне створіння, що більше нагадувало ходяче поле для гольфу, але замість дірок були очі-
Очі. Очі - Oculus. І все? Занадто просто. Він ставав все ближче.
Ликерій ще раз оглянув всю кімнату швидким поглядом. Знову ті книги. Латина. Є. Є ім'я істоти, що буде ключем.. Ключ.. Ключ? - Clavis.
Oculus Clavis? Хрінь якась. Сморід ставав ближчим. Він рухався сюди занадто цілеспрямовано.
— Об’єднай! Все залежить, як ти об'єднаєш те слово! — Емеріель досі сидів на підлозі, намагаючись відновитися. Він зрозумів, що це могло бути. Схожої до його сутності.
Кашуба нервово стискав пальці, дивлячись на монстра, що був за крок. Запах знову став нестерпним.
Хлопець зажмурив очі, німими вустами рахував до десяти, й викрикнув:
— Ocuvis!
І все немов завмерло. Затихло, залишаючи всі звуки поза цим світом. У повітрі зник жахливий запах, й ризикуючи, він розплющив одне око, дивлячись перед себе. Потвора досі стояла перед ним, але тепер дивилася вниз. Руки у Ликерія тремтіли, дихання повільно приходило у норму.
Однак знову почався рух. Більш спокійний, навіть не ворожий.
Він опинився притиснутим до шафи. Несподівано для того, хто злегка розслабився. Здригнувся, і страх знову з'явився у нутрощах, Кашуба бажав виблювати все, що лишень можна.
Гнилий подих наблизився до вуха, і Ликерія ледь не знудило, але він вчасно стримав рвотні рефлекси, притиснув руку до рота.
Ноги почали тремтіти, очі зіщулилися, і мов у самих надрах мозку пролунало:
— Зад-днє по-двір’я… сади-ба.. хати-тинка садівни-ка..
Хлопчина завмер, прислухався. Воно його торкнулося.
— Заднє подвір'я, садиба, хатинка садівника. Дякую. — озвучив янгол набагато ясніше, ласкаво посміхався, тріумфально оглядаючи пораненого власним его демона та травмованого хлопчину.
Борис хлопнув того по плечу, присвистуючи, мов уже переміг.
— Чудесненько. Дам тобі потім чайові. — підморгнув чоловік, поправивши окуляри.
Ликерій витріщився на них, різко видихнув та збирався бігти наввипередки. Названий монстр похитнувся, схиливши голову, й око за оком почало відпадати, послідовно котилося назад до дзеркала.
— Не смій. — Емеріель піднявся, похитуючись. Він витер ліктем вуста, хмурився, намагався стояти рівно. На білій сорочці з'явився слід крові. Ликерій зупинився. Поглянув на диявола, стиснув кулаки.
— Чому?! Вони зараз-!
— Дай мені тридцять секунд. — він виставив руку вперед, похитав головою, — І я.. і ми опинимося там першими.
Ликерій застиг. Монстр уже розклався, й непомітно тканина знову висіла на своєму місці - на дзеркалі, ніби її ніхто і не знімав.
Кашуба зітхнув. Нехай. Він допоміг. Можна й почекати.
Розділ 3
Чоловіки побігли на двір, спускаючись по засніжених сходах.
— Ще снігу бракувало в листопаді.. — вирвалося в Ликерія, що закутався у піджак щільніше, мерзнув від холоду. По шкірі пройшовся мороз.
Клумби, які годину тому виглядали, мов з фільму жахів, зараз були схожі на казку, покриті тонким шаром білявого пуху, як і дворик навколо. Дрібні сніжинки мели прямо в обличчя, й кругозір ставав менш доступним.
— Хіба сніг це не значить свята та радість? — почулося збоку від демона, що застібав свій плащ і поправляв на голові циліндр.
— Для інших може й так. Я таке не люблю. — він зітхнув, дивлячись по сторонах за хатинкою.
Диявол зичнув плечима.
— До речі, що ти знав про ту істоту? Ти сказав назвати її ім'я. — Ликерій почухав носа, нахмурився.
— Ну.. — Емеріель звернув за будинок, кивнув хлопцю, — до таких речей, як цей Спадок, завжди додають кілька потвор - вважай, охоронців. Лише достойні зможуть пройти це. А найпоширенішим способом взяти контроль над монстром - знати його ім'я. Переважно працює до демонів-самітників.
— А ти звідки знаєш стільки про демонів-самітників? — вигнув брову хлопець.
— Бо я один з подібних.
Ликерій замовк, вдивлявся у порожнечу очиць напроти. А диявол лиш намагався не звертати уваги.
Хлопець тихо зітхнув у комір, ступаючи крок за кроком за чоловіком, де опісля виднілися сліди на білосніжній землі. Решту кілька секунд вони мовчали, кожен поринув у свої думки. Емеріель — про те, як спекатися цієї відповідальності, а Ликерій — про незрозуміле співчуття, що блукало по серцю, та про гординю свого “помічника”, в якого, здається, були до біса цікаві таємниці та власні наміри. І, мабуть, хотілося би більше дізнатися чогось нового у сфері магії від демона з глибин пекла.
За фасадом величезного маєтку ховався ледь помітний будиночок, уже покритий ковдрою та, здається, закинутий. Дерев'яна, сама по собі хатинка, мов була зовсім іншим всесвітом, окремим від моторошної будівлі навпроти. Два віконця по бокам забиті дошками, трухляві двері з останніх сил трималися, аби не відвалитися, хоча вітер, що посилився, тиснув на них, дув у дрібні дірки та намагався перемогти у цьому батлі.
Коли вони дійшли, той поглянув на Емеріеля, підняв брову.
— А як ми можемо бути тут перші, якщо ті двоє вийшли раніше за нас?
На вустах диявола з'явилася легка усмішка, й рука ковзнула до дверей, щоб штовхнути їх.
— З другого поверху й до виходу йти близько хвилини. Тому, коли я відновився, закрив їх у коридорах маєтку. Тепер вони кружлятимуть колами, поки мені не набридне, або поки той янгол не зробить щось своїми руками, окрім підслуховування.
Ликерій грайливо посміхнувся, зайшов за Емеріелем усередину, хихикнув. Все таки, щось у тому дияволі було. Щось, крім нахабства та зверхності.
Усередині хатинка була звичайною: маленький столик, трухлявий диван, на подив хлопця ті самі моторошні картини, що і у маєтку, старенька поличка на ніжках з такими ж старими книжками, що давно огорнулися пилом. Він ступив уперед, очима бігав по червоному ковру із рожевими візерунками губ з котрих стікала зелена рідина. Ликерій підняв брову, пройшовся по одному з таких символів та зупинився, прикипів поглядом до них.
Диявол скинув капелюха, чорними лакованими туфлями ступав з підозрою, хмурився, зосереджено оглядав усе навколо. Щось турбувало його поміж ребер, повзло, надокучливо зачіпаючи кожну кісточку. Щось неспокійне було у хатинці. Щось… тривожне. Шумне.
— Невже той садівник читав щось таке? — Кашуба стояв біля полиці, перегортуючи книги. У повітрі почали літати шари давнього пилу, й хлопець трохи закашлявся, скривився. А зміст писання, що назбирався, був явно далеко столітнім. Хіба то динозаври ще читали.
І зараз, чомусь саме ці слова змусили диявола замислитися. Точніше одне: садівник. Тут не було чогось подібного до тумби з інструментами чи навіть банальних вазонків. А може, і самих квітів, що могли б прикрашати скромну оселю. Чогось живого. Він здригнувся, різким рухом кинувся до хлопця та смикнув того назад. Ликерій обурено вилаяв його.
І в цей момент з надр стелажа вирвалася чиясь рука, чорна, як та смола, але з краплями рожевих вуст, що розкинулись по ній. Хлопець здригнувся.
— Так і знав... — напружився Емеріель, сховавши хлопця позаду себе.
За рукою в секунду різниці вигулькнула інша, а потім з'явилося й саме тіло. Та й тілом це назвати не можна.. Подоба до нього. Сутність була чорнява, на животі - величезні сухі, з засохлою кров'ю губи, ряд ідеально білих зубів та довгий язик, мов жало гадюки, показував усю свою реальність. Замість голови такий же рот - і губи, і зуби, і язик, тільки у зменшеному вигляді. Воно мерзенно шипіло.
У Ликерія знову засіли тіні страху, як при першому монстрі, однак він намагався цього не показувати. Емеріель клацнув пальцями, й з'явилася іскра фіолетового полум'я, що танцювало на кінчиках пальцях.
— Це щось схоже до попереднього? — пробурмотів молодик, визираючи з-за плеча на монстра.
— Ага.. і принцип такий самий. — у серце мов стрілою попали, і він зціпив зуби, похитнувся на мить.
Хлопець вчепився в руку Емеріеля, тримав того у рівновазі, стиснув губи у тонку лінію.
— Що з тобою? — тихіше прошепотів хлопчина, але раптове наближення шипіння перебило його.
Диявол махнув полум'ям у бік потвори. Проте для нього це обернулося помилкою. Напад навіть не спрацював, і ту дрібку пекельного вогню монстрисько запросто з'їло, відкривши широко рота. Ще й цмякнуло, як на зло. А потім посміхнулося, оголивши зуби, кепкуючи.
Емеріель застогнав від слабкості у тілі, упав на одне коліно, стискав тканину в ділянці серця. Кашуба не витримав ваги чоловіка, і рука відпустила матерію рукава, але на обличчі з'явилося занепокоєння. Та як диявол з роду самого Сатани безсилий перед одною потворою? Хлопець закусив губу, дивлячись на нього. Руки почали труситися, й погляд кинувся до монстра, поки вуста шепотіли:
— Слухай, багатослівний.. та що з тобою? — голос на мить надламався, як і нерв десь у серці.
— Просто.. — почав хрипіти той, так, ніби йому не вистачало повітря або серце стискали у кігтях, — зроби так, як з тим монстром.
Ликерій уривчасто видихнув. Погляд бігав між дияволом, що, здавалося, ледь дихав, та потворою, яка зловісно посміхалася.
— Губи це Labra.. і.. і знову ключ? — мовляв сам до себе Кашуба, дивлячись на монстра. Він стиснув кулаки, ковтнув. — Ravis?
Чудовисько досі посміхалося. Ще гірше, воно своїми гидкими руками з купою язиків почало рухатися в бік хлопця, гигикаючи й паруючи у повітрі.
— Чи язик? Lingua.. Guavis?
Знову те саме: кожен кутик противних й по різному скалічених губ був піднятий вгору, мало того, з язиків капала якась невідома рідина.
Емеріель вчепився у своє горло, викашляв кілька плям крові на червоний коврик та зігнувся в три погибелі, важко дихаючи.
— Я не знаю! — хлопець починав нервувати. Долоні стали мокрі, по обличчю пройшов смертельний холод, а очі стали червоніти.
Монстр наближався повільно, насолоджуючись страхом людської плоті. Здається, його гигикання тепер в’їлися в голову, пролазили у кожен куточок підсвідомості.
— Не знаю.. — крок назад, зуби зціплені. — Я не..
Ликерія невидимою силою кинуло вперед, і він ледь втримав рівновагу, глибоко вдихнув.
Рот. Щось клацнуло у мозку.
— Ōs.. Ōsvis! — вирвалося з горла у хлопця, очі прикипіли до потвори.
Усмішки, одна за одною, почали зникати. Язики ховалися всередину кожного рота, за вустами. І шипіння, що лунало по всій кімнаті змінилося тишею, та неспокійним серцебиттям молодика.
Ликерій провів рукою по обличчю, мацав свої щоки й намагався розтерти їх, аби не відчувати холоду страху. Порахувавши подумки до десяти, хлопець клякнув біля диявола.
— Ріелю..
— Нормально. — сухо мовив він, витираючи рот рукавом плаща. У горлі залишився присмак заліза, а в серці тупий біль досі відлунював свої ноти.
Кашуба допоміг йому піднятися, хоча сам ледь тримався.
— Хіба ти не якийсь там один з правителів? Чого ти такий.. ну.. — він закусив губу, відвів погляд.
— Слабкий? — диявол поправив свій одяг, зціпив губи, — Не знаю. — суворіше сказав, зітхнув.
Поки між чоловіками велася дискусія про дивний стан диявола, потвора, що на кілька секунд зупинилася, і виглядала, мов статуя, що застигла у часі, почала розкривати найбільший рот на тілі. Огидний язик витягнувся прямо до Ликерія, й кинув тому під ноги згорнуту записку, а потім, як і минулий монстр, повільно почав згортатися та зникати, ховаючись у ті самі надри полиці.
Хлопець від раптовості оступився, зачепився за край коврика та почав летіти на підлогу. Однак завдяки швидким рефлексам Емеріеля, той вчасно схопив молодика за талію. Хоча він одразу скривився від раптового болю, міцніше вчепився у стан Ликерія.
Кашуба кліпнути не встиг, як уже опинився в руках іншого, і побачив, як на рукаві знову з'явилася кров. Це до біса дивно. Навіть банальних здогадок не було, що це таке. Ну хіба може монстр якогось там Спадку так впливати на диявола ледь не найвищого ранку? Дурня.
Емеріель нахмурився, поглядом зустрів іншого.
Між ними запала густа тиша. Перед дияволом постали дві краплі очей кольору лісової гущавини - такі ж вперті, як кілька годин тому, при першій зустрічі, та водночас щирі, з відтінком страху у бурштині. У них читалося непорозуміння з нотками хвилювання, як аромат кардамону. Він ледь чутно вдихнув, поринаючи у світ темного шоколаду своїми безбарвними у звичному стані очиськами, що радше нагадували щось мертве всередині, замість живого.
Ликерій приглянувся, вчепився пальцями в чужий піджак. У мовчанні відчувався тягар обох душ - настільки різний, але однаково важкий.
— Це, мабуть, підказка, — прошепотів хлопчина, досі не сміючи відводити погляд.
— Так, — хрипло пролунало з вуст диявола.
Хоч слова і виривалися назовні, та жоден з них не посмів зрушити з місця.
Два серця лунали в унісон, одне вибивало свої ноти, інше - незвичайну пісню. Руки Емеріеля притягнули молодика ближче, груди впиралися в інші крізь шари одягу. Та лишень один проблиск раптового болю змусив час зупинитися. На голові з'явилися роги кольору рубіну: гострі кінці вигнуті вгору, маленькі тріщини, які огорнули їх основу. Позаду - чорнющий хвіст звивався у повітрі з кінчиком схожим на гачок.
Диявол смикнувся, відпустив хлопця та відійшов. Зуби були міцно зціплені, тіло огортало невидимим полум'ям, яке мов проникало в нутрощі. Ликерій схвильовано вдихнув, ступаючи ближче до опонента. Не встиг він і слова мовити, як почувся тріск одного з ріг, й маленький осколок впав на землю.
Емеріель загарчав, вчепився руками у своє волосся та стискав його з такою силою, що був готовий вирвати. З легень ніби вибили усе повітря, а хвіст скрутився у спіральку, поки з рота лунали стогони відчаю та безсилля. Він затрусився, як лист на дереві. Очі разили срібним блиском з відтінками золотого, і в якийсь момент згасли повністю, втративши силу. Емеріель тремтяче вбирав кисень, в голові паморочилося, усе довкола темніло, світ завертівся, але тіло втрималося на ногах.
— Емеріелю, якого чорта? — Ликерій схопив того за плечі, перелякано дивлячись йому в очі. Диявол зімкнув уста, заплющив повіки, спробував заспокоїтися. Він тремтячою рукою показав хлопцю на землю, на згорнутий папір, який виплюнуло чудовисько.
Кашуба жував нижню губу, не знаючи, як допомогти демону, що страждав від неясного болю. Та все ж схилився, підняв слизький аркуш, мокрий і у зеленій хріні, котра трохи обпікала пальці, віддавала жаром.
Диявол важко зробив вдих-видих, стиснув кулаки та спробував триматися духом від перепадів невіданої напруги. Коли невпевненим рухом папір було розгорнуто, почали виднітися рядки, від яких в обох чоловіків серця відчайдушно застогнали:
“На цвинтарі колишній дух - Прийди, займи місце в ряді Чорних Слуг”.
Розділ 4
Цвинтар. Не було іншого вибору, окрім як іти в напрямку наступної підказки. Хто його зна, як то розгадати чи що там буде. Ликерій усю дорогу не хотів і слова мовляти, поки диявол зосереджено дивився тільки вперед. Здавалося, пихатість покинула його так само, як і недавній біль. Контроль, байдужість, відтінок грубості - весь опис обличчя чоловіка, котрий забув навіть як дихати. І сніг, що мів в лице все швидше - ніяк не впливав на жоден м'яз.
Попереду постали невисокі похмурі ворота, на яких розкинулися випнуті стебельця квітів. Навкруги уже все було покрито легким білим кольором, й пройшовши по вузькій стежці, чоловіки залишали за собою купу слідів. Хлопець краєм ока поглядав на чужі могили, мов подумки відчуваючи кожну історію, заховану за холодним мармуром. Їхньою ціллю був склеп, у якому поховано померлих роду Ликерія, включно бабусю Аллу, котра і збаламутила цю воду. Невже потрібно відкрити її труну, як у фільмі жахів, і пошукати там щось? Чи ще гірше, залізти у кожну з них? А якщо… “займи місце в ряді Чорних Слуг” - то це самому померти? У хлопця внизу живота зіщулилась тривога, яка змушувала волосся дибки ставати по всьому тілу. Якось стрьомно.
— Далеко йти? — раптово запитав Емеріель, вирвав молодика з думок. Той сіпнувся, поглянув на іншого.
— Нє.. зараз ще повернути і там склеп буде.
Диявол нахмурився.
— Склеп? Ви у середньовіччі живете?
Хлопчина цокнув язиком, скептично звузив брови.
— Тобі що до того? Склеп то й склеп. Не ти там лежати будеш.
Збоку почулося вимушене зітхання, і Ликерій прискорив ходу, не бажаючи говорити про дивні звичаї.
Ще якихось два слова чоловік намагався вставити поміж ходьбою, та Кашуба вперто зціпив зуби, і демон здався, хмурився від невдоволення. В обличчя прилетіло кілька дрібненьких сніжинок, по руках пробігся марафоном морозець, а очі все вишукували ту малу споруду, хоча серце відбивало страх.
Коли будівля з'явилася в усій мерзенній породі, Ликерій зрозумів, що з радістю хоче вернутися назад і поспішливим кроком вийти за межі мертвого царства. Він зупинився, дивився на статуї осквернених янголів та відчував неабияку невпевненість. У серце вп’ялися кігті небезпеки. Він зробив крок назад, вперся у груди диявола. Той поглянув на нього так, ніби хлопець щойно харкнув йому в обличчя та засміявся. Ликерій зойкнув, скривився.
— Іди давай. Чого боятися, — Емеріель вчепився рукою в плече хлопця та потягнув за собою ближче до огорожі.
Відчинивши її легким помахом руки, вони ступили далі. Емеріель приглянувся до замка на дверях, перевів погляд на Ликерія, щось подумав, зітхнув та плавно стиснув пальці, різко розщіпив їх, від чого почувся тріск. Замок впав додолу, й диявол поволік людину всередину, сходами вниз.
Кашуба спершу погадав опиратися, проте думка про ще один такий гидливий погляд опонента його не влаштовувала. Було враження, ніби він дитина.
— І що далі? — тихіше мовив хлопець, скривився. Навколо було розставлено купу гробів на каменях, на кожному з яких був символ, герб родини Вольо́вих - прізвища його роду. Тхнуло вогкістю, порохом й ледь відчутною гнилістю.
— Не поважно так робити.. Але треба відкрити труну Алли. — диявол штовхнув Кашубу вперед, мов лиш очима казав “показуй де”.
Той насупився, показав середнього пальця іншому і почав іти лівіше, до кута. На кривому камені зі знаком клинка була новенька труна, чорнюща, з золотим хрестом та такими ж ручками. Лише маленький порізик збоку говорив про те, як необережно її несли. Ликерій закусив губу, кулаки стиснуті біля стегон, серце починало битися швидше.
— А, може, щось друге треба зробити? — невпевнено мовилось з тріском у голосі.
— Наприклад? — вираз Емеріеля став більш злішим. Після другої підказки той якось перемінився.
Кашуба розчаровано застогнав. Неймовірна пригода - відкривати труну бабці, аби побачити щось незвичне. Направду, іншого варіанту й не було. На жаль. Тож, набравши в легені затхлого повітря, яке витало у приміщенні, він підійшов ближче, схопився за край та після зупинився. Диявол закотив очі, підійшов до хлопця та зробив так само: вчепився пальцями в краї, а потім відчинив труну.
Нічого.
Мертва, бліда, сива та посиніла похилого віку жінка, яку кілька днів тому не врятували, і тепер вона тут. Блакитно-синє плаття з хвильками багряного відтінку - її улюблене. Ликерій здригнувся. Не кожен день бачиш мертвих людей. Особливо тих, які в дитинстві сміялися з того, який ти милий. Між ребрами похолодало, і він відступив. Та все таки було те, чого.. ну не було в день смерті.
Клинок, схожий на той, котрий зображений як символ родини. А посередині кривавий рубін, де переливалася чорна тінь, мов кидала прокльони, вабила. Хлопець ковтнув, відчуваючи присмак заліза. Здається, він засильно прикусив губу.
— Його не було, коли бабу ховали…
Емеріель нахмурився. Чоловік усю свою увагу привернув до клинка. Рукою потягнувся до клинка, що блиснула жовтуватим кольором, але черв'як сумнівів проповз біля шлунка. Та він усе одно вирішив це зробити. Схопив клинок. Просто відібрав у неживого тіла.
— А може не…
Слова застрягли у горлі, коли диявол відкинув річ в сторону, загарчавши, як поранений звір.
У голові чоловіка запаморочилося, в очах почало темніти, й останнім відчуттям було те, як серце перестає битися, а з вуст вирвався тихий подих.
— Емеріелю! — тінь прошмигнула до тіла, яке повільно обм’якло та впало на холодну й сиру землю. Ликерій перелякано закрив рота рукою, витріщаючись на ледь дихаючого опонента. Пальці тремтіли, розум не знав, що робити. Одна думка перекривала іншу.
Час раптово зупинився. Усе посіріло, як уночі, а над тілом Емеріеля з'явилася біла постать у сукні. Кашуба завмер. Над ним хтось дихав, перебував, і це усвідомлення змусило серце заховатися в п'ятах.
— Ликерчику… — ніжне зітхання, яке він десь-колись чув пронеслося прямо біля вуха. До горла підступила нудота. Однак він зміг проковтнути страх. Поки що.
— Поглянь на мене.
І він боязко підняв голову. У повітрі, мов сніжинки, левітував дух його бабусі Алли, на котру хлопець кілька годин тому дратувався. Нервовий смішок зійшов з вуст, і Кашуба заплющив очі. Все нормально. Це все просто сон. Настільки тупий, нелогічний та дурнуватий, що хотілося зареготати.
Та, на щастя чи на жаль обмежити себе на кілька хвилин зору йому не допомогло, бо слова знову пролунали так само. Все таки, Ликерій поглянув перед себе.
— Такої хуйні я ще не бачив… — прошепотів молодик, відсунувся назад.
— Та досить вже. Як маленький, їй-Богу, — вона зітхнула, схрестивши руки.
— Як маленький? Серйозно? Я в життю духів не бачив, ти смієшся?! — він розчаровано застогнав. Паніка підходила повільно, смакуючи кожен переляканий вдих.
Жінка зичнула плечима, трохи повела бровами та махнула рукою.
— Потім ще більше побачиш.
— Шо? — Ликерій заскиглив, уже був готовий сам залізти до якогось родича в труну.
— Дізнаєшся пізніше. Зараз послухай мене уважно.
Хлопець тремтяче вдихнув повітря, закусив губу.
— Наш рід століттями охороняв браму до потойбічного світу. — Алла підлетіла ближче до каменів, кивнула на знак. — Я не хотіла брати у цьому участі. Та завдяки батьку, — вона зітхнула, замовкла на кілька хвилин, і продовжила по-іншому, — Є жертва, яку ти платиш, аби брама залишалася зачиненою.
Вона помітила, як в хлопця здригнулися брови, в очі повилізали, щелепа опустилася. Його ніби крижаною водою облили, хоча холод і досі ходив по тілу.
— Душа. Ти повинен віддати душу, — Алла наблизилася до хлопця, зітхнула, — Зараз немає спадкоємця, який би охороняв порядок. Тому це потрібно швидко виправити. Зрештою, це було би легко зробити зараз, але.. так як Емеріель уклав з тобою угода, твоя душа належить йому, тому страждає він. — Жінка тицьнула внука в лоба, нахмурилася. — Тому ти маєш повернути її назад, інакше Емеріель віддасть дві свої душі - твою і його власну. А це означатиме відкриття входу. Цього немає статися.
— Ти якусь хрінь плетеш, бабцю... — Кашуба сидів рівно, як застиглий, ворушив лише губами, і то стримувався, щоб не тремтіти, — Ти скинула на мене бомбу, знаєш?
Вона похитала головою. Її брова вигнулася.
— На мене так само батько спихнув це в день своєї смерті, дорогенький. Але бачиш, я аж до старості дожила.
— І я.. тобто.. і що я маю зробити, щоб повернути свою душу? — він нервово дивився на неї.
— Вирізати клинком на його руці серце. — Алла мовила це твердо, наставила руку, та клинок з землі перемістився в її руку, — А потім перекреслити, й змішати свою кров і його.
— А може ще й очі виколоти? — Ликерій скривився, гидливо поглянув на гострий предмет у руці.
Вона скептично оглянула внука.
— Демонів ламає щирість. Хочеш, можеш спробувати цей варіант. Але перший більш дієвий.
Він зітхнув. Життя до такого не готувало. Загалом, день видався напрочуд дивним і не дуже реалістичним. Але хто він такий, щоб не зійти з глузду повністю? Перш ніж вагання встигли поглинути розум, рука уже схопила клинок, рубін на якому виблискував відтінками чужих життів.
На вустах з'явилася крива усмішка. В горлі пересохло — але уже після того, як Ликерій провів лезом по блідій шкірі, закотивши рукав сорочки. Прямо на своєму імені. І червона рідина хлинула на сиру підлогу, залишаючи нові плями на білосніжно-чистому одязі.
